/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/TREANT/frag_2.txt Библиотека на Meta.Ua Там, де Південь (уривок)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять

ОЛЕСЬ УЛЬЯНЕНКО
ТАМ, ДЕ ПІВДЕНЬ
(уривок)


Мєлкі почали першими. Вони добросовісно просиділи з рогатками, з повними кишенями шариків-підшипників, трикутними шматками битих чавунних сковорідок, цілу ніч. Вони сиділи в канаві проти сірої стіни складу. Гагаузи почали вантажитися, як на них градом посипалися купи свинцю, чавуну, сталі. Двоє завалилося на спину, не зойкнувши. Решта спробувала сховатися за дверима складу. Але у справу пішли газоелектрозварні електроди, заточені з обох кінців. Троє чоловік так і лишилося лежати біля проходу, обтикані, наче ковбої – індіанськими стрілами. Свинець і шматки чавунних сковорідок гуділи об листовий метал, і над Аляудами о шостій ранку стояв гуркіт, як на металургійному заводі. За півгодини, коли прибіг Біба зі своїм кодлом, з гагаузами і молдаванами було покінчено. Мєлкі жваво розтягували мішки з драпом і шмигали в аляудинські склепи. З-за рогу вивалив Утюг з важкою артилерією. Біба зупинився, розставив руки, і сказав:
– Давай вирішувати мирняком!
– Не катіт! – сказав Пєца.
Я сидів і курив, широко розставивши ноги, і мене рівним рахунком нічого не займало. Мєлкі повилазили з домовин, трясучи електродами і рогатками. Під’їхали старі тузи на роздовбаній «Волзі». Вони стали осторонь: говорили упівголоса, плювали під ноги. І жували кольорове монпансьє. За годину підвалив ще кодляк, на півсотні. Молодняк човгав ногами, поправляв зачіски і тирлувався з кутка в куток. Мєлкі випускали індіанські крики. Пики їхні розмальовані колами, трикутниками, зміями, чортами – що тільки прийшло в голову. Під десяту годину підкотив броньовик. І нам сказали вимітатися. Замість ДШК стояв брандспойт. Тому ніхто не зважив на солдатню. Кодляки пирхали, кушпелили, посилали один одному повітряні «а нахуй». Здавалося, що окрім лінгвістики і косметології – в плані зачісок, ніхто нічим не проймається. Нарешті все закінчилося одним диким звалищем. Я навіть не нагнувся: мені враз зробилося нудно, дико і непотрібно, так, наче ти дивишся обридлу виставу з давно кимось змонтованим фальшивим закінченням. Я підійшов до «Волги», і Халява запросив мене до середини, одним шикарним порухом, вишуканим жестом аристократа. І ми поїхали. Нам тут робити нічого було. Так я став капітаном. Так воно на цьому могло б і закінчитися... Ми обігнули Аляуди: крило Біби подалося далеко до Лиману, його тіснили Друга і Перша Слобідки. Біба не міг вискочити з-під артобстрілу мєлких, які запаслися залізяччям вперед на три світових війни. Над кодляком Біби смертоносно висіли купи чавуну, хмари електродів, сталевих прутів і каміння, випущених з пращ. Шлях до берега вкривався тілами. Це було навіть красиво. З розтопленим оловом сонця в білому, до зубного болю, небі. Потім килим одно- і двоповерхових будиночків приватного сектора у бархатній кучерявості айв і персиків накрив сіє дійство. Все, що довго тягнеться, швидко закінчується. За програмою – брандспойт з БТР. Нікого це вже не обходило. Генерали святкують раніше, ніж солдати... Нарешті ми виїхали на проспект, до бару, який так химерно називався «Прощай, мій Ангеле».
– Погуляємо. Обмиємо діло, – сказав резонно Халява.

***

Сон, свинцевий, як і рукав лиману під ударами дощу та вітру... Я підняв голову і заснув знову, пошукавши рукою пляшку. Пляшка порожня, як і голова, як і всередині. З лівого боку рука намацала ще холодну пляшку пива: значить, п’янка тягнулася до самого світання, і ми зачепилися в одному з барів, десь тут, біля Першої Слобідки. Я випив пива і заснув. Потім мені снився сон. Сон як сон. З народження, звідки я родом, нас привчали довіряти і вірити снам. Так тоді було. Світ, в якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали у любові. І окрім любові з розсунутими ногами на ті часи нічого іншого не було. Була ще вулиця, на яку ти повинен вийти – жити і померти на ній; наприкінці, на середині, на початку... Так, потім мені снився сон, але я його не пам’ятав. Я лише прокинувся і фізично побачив, як життя витікає цими широкими теплими південними вулицями кудись у прірву. Так у мене вперше заболіло серце... Після цього про мене почали говорити, що я втратив нюх. Я вештався вічно сонним містом, просиджував у дешевих гадючниках, і вона, наче міраж, йшла за мною. Я не називав це природним словом, воно мені було ні до чого, це природне слово – кохання. Це був лише дотик, це було лише наближення... Чи побачиш його очима, чи побачиш його серцем, чи побачиш розумом?... Все це так складно, коли молодий...
Я часто виходив до порту і звідти дивився, як на верфях ворушилися люди, будуючи велетенські авіаносці. Смерть завжди має попит. Нічого іншого мені в голову не приходило. Іноді я її зустрічав: з доктором, а то і всі троє – Ірка, Біба і доктор. Вони цілими днями просиджували на терасі. Вона, як завжди, сиділа нерухома, обличчям до вітру, з прямою спиною, з пучком волосся, затиснувши по-дитячому велетенську чашку з кавою двома долонями, і грілася тихим теплим бурштиновим світлом із середини. Біба намагався мене не помічати. З підмоченим статусом, боргом у кілька тисяч, він видавався мені чорною тінню, пустою баклагою, що готова всмоктати все, що прийдеться, все, що туди наллють. Він тримався за життя, витримував паузу, і я знав, що добром це не закінчиться. Словом, вона його або любила, або жаліла, або ще щось... Вона простягала свою руку допомоги, ця донька полковника. На мене вона взагалі перестала звертати увагу. Я особливо цим не переймався. Я знаходився в стані дурнуватої, до соложавості, каталепсії. Спочатку, відповідно віку, я ночами вигадував всілякі там плани: як врятувати її від Біби. А на ранок, тупий, одноманітний південний ранок, все це видавалося смішним.


Так, одного дня я підв’язався возити з турками контрабанду. Вночі, на човні, до острова, там завантажувалися: цигарками, порнухою, ганчір’ям. Ми проскакували нічні мінтовські рейди. Під ударами білих лап ліхтарів, під вітром, під ґвалтом, під криками і дулами автоматами, доводилося добалакуватися за бариш. Іноді товар пропадав, але здебільше ніколи. І життя знову набирало того гіркого, солонго присмаку, де смерть і любов човплися в одному ліжкові. У вільні дні ми писали пулю, пили вино, іноді курили драп, хоча Халява попереджував, що з цим краще обережніше. І не через те, що в цьому місті кожен другий, включаючи покалічену інтелігенцією, травилися коноплею, а тому, що занадто великий ризик. Так йшли дні за днями, відтягуючи, видаляючи мене із світу: книжок, розумних балачок, від світу її запахів, звуку її голосу. Кохання вигадливе, і в своїй жорстокості по-своєму милосердне. Мене вертало в життя, як би я не викручувався. У мене тріщали від утоми мізки, кістки, життя видавалося ще паскуднішим, коли я навідувався до «Ангела» з мініатюрною чершнеоокою напівкровкою. Вона умощувалася у мене на колінах, я мовчав, а вона все цвірінькала, як пташка. Життя, яке мене ніколи не влаштовувало, і яке взагалі життя мене могло влаштувати? Ми з хлопцями забили на ці кляті Аляуди. Зараз цвинтар попав під юрисдикцію мєлких, і вони там беспрєдєльнічали, що мало тобі місця. Південь та Аляуди зв’язував місток через широку канаву, яка гордо називалася річкою. В тій канаві не інакше три-чотири покоління привидів невинно убієнних цапалися за кожен метр житлоплощі. Там-то мєлкі влаштували щось подібне до митного контролю. Платиш данину – переходиш на ЮТЗ. Ні – вали звідси, або прямо в канаву. Мєлкі по праву безпредєла могли запітушити, забити до смерті, завафлити. Це в нормі цього міста. Закон зони: на тихих вулицях притлумленого міста з широкими шикарними вулицями, розкішними жінками з волоокими очима, м’якими рухами, жадними до траха і слабкими щодо супружньої моралі. Нічого нового... Одного разу я зіткнувся носом до кирпатого носа Ольки Ковальші. Вона усміхнулася, і ми пішли, випили, і її звісно вже не цікавить Біба. Їй просто дурна циганська кров не давала покою... Так зійшло літо, переливаючись у ще маснішу південну осінь, зі срібним клином лиману, з розлитим суслом золотого сонця по ньому. Під осінь почалися справи... Діла просто, а не справи... Під осінь і знайшли відпатрану, як у курки, голову Біби, з синіми відкритими очима, під порогом Ольки Коваль.
Все, звісно, почалося з прищавого Утюга... Так, мені тоді снився тяжкий свинцевий сон, якого я ніяк не міг згадати... Крило лиману, бліда кулька сонця, стріли піщаних дюн, білі крила вітрильників, свіжий вітер... І я цілий день, до самого обіду, носив якусь печаль, тонку і дзвінку, десь всередині. Я ступав обережно, наче боячись вдаритися об щось і зруйнувати маленький кришталевий світ, що знову народився сьогодні зранку. Потім мене почала непокоїти інша думка: хто присадив її на голку? Напевне Біба з Альбертиком. Альбертик або Біба, яка різниця. І коли у мою голову увірвалася вся смердота, вся тверезість світу, було пізно і майже байдуже... Я певен, що кохання проходить зі смертю. Що ж тоді лишається: терпужний біль під лопаткою, скляний погляд втоми чи просто віра, що ми самі вибрали собі таке життя, чи сама смерть, як красива оправа життя... Я дивився на свинцеві хвилі туману, думав про неї, з наростаючою радістю і втомою... Я знову повернувся до добротоного бутового будинку. І це мене насторожило. Після закінчення, після кохання, чи після життя – це щось інше. Це не любов, а невідворотно більше. І я вже про це знав, але боявся говорити вголос.


Купити книгу
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены