/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/MEMUARY/1939-1945/NN/soldatskaya_slawa_ua.txt Библиотека на Meta.Ua Солдатська слава (укр)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять

Борис Iванович Дубров. Солдатська Слава



---------------------------------------------------------------
Вiдсканував,оцифрував, вiдредагував i перевiрив текст Брицун Василь
Миколайович 17 сiчня - 22 лютого 2009 р.
Б.И.Дубров. Солдатская Слава (рус)
---------------------------------------------------------------

Вiд упорядника.
В книжцi Б.I. Дуброва зiбрана iнформацiя про бойовий шлях та життя в
мирний час 152-х ветеранiв вiйни - повних кавалерiв ордену Слави, якi
проживали на територiї Української СРСР станом на 1970 рiк. Книга мiстить
важливi данi щодо особливостей перебiгу Другої свiтової вiйни на територiї
України. Зокрема, розвiнчується пiдхiд сучасних продажних iсторикiв та
полiтикiв, якi стверджують, буцiмто гiтлерiвський режим був для населення
України кращим, нiж сталiнський. Книга мiстить багато цiкавих оповiдей про
тактику Червоної Армiї у вiйнi 1941-1945 р.р.



    Дубров Борис Iванович "Солдатська слава"



Київ, 1970, видавництво "Молодь", 228 сторiнок. Тираж 15 000 екз. Цiна
57 коп.

ПРО АВТОРА

Дубров Борис Iванович народився 1930 року в Березiвцi Одеської областi
в сiм'ї робiтника. У 1949 роцi закiнчив Одеський технiкум радянської
торгiвлi, працював iнспектором облторгу в Тернополi. З 1950 року -
завiдуючий вiддiлом культури тернопiльської обласної газети "Вiльне життя".
Пiсля служби в Радянськiй Армiї, з 1954 року Б. I. Дубров працює в одеськiй
обласнiй газетi "Чорноморська комуна". Закiнчив заочно фiлологiчний
факультет Одеського унiверситету. Член КПРС з 1952 року. Член Спiлки
журналiстiв СРСР. Друкувати нариси й оповiдання в газетах республiки почав у
1949 роцi. З 1959 року друкується в центральнiй перiодичнiй пресi. Автор
збiрок нарисiв i оповiдань "У великому походi" (1961), "Чорноморська квiтка"
(1965), "Євген Овчар" (1966), "Повiсть про хоробрих" (1967).



ЗМIСТ

Про автора
............................................................................
Чудовий приклад,
К.Рокоссовський...........................................
Як виростають
монументи......................................................
Сам на сам з
"тигром"............................................................
Завжди на
свiтанку..................................................................
Комсомольськi внески
............................................................
Чорна смерть...
.............................................................................................
Син Смiли
.....................................................................................................
Рятiвник iшов поряд
.....................................................................................
Вiд Минковичiв i далi
...............................................................
Нерозколоте камiння
................................................................
На конi
.................................................................................
Без жодної помилки
.................................................................
Прямою наводкою
.....................................................................
Сержант, який нiс квiти
...........................................................
Брат Анки
............................................................................
Мiцний нерв ...
...................................................................
Короткi довiдки про повних кавалерiв ордена Слави
...........................
Президiя Верховної Ради Союзу РСР постановляє:
Запровадити для нагородження осiб рядового i сержантського складу
Червоної Армiї, а в авiацiї i осiб, що мають звання молодшого лейтенанта,
якi вiдзначилися в боях за Ра-
дянську Батькiвщину, орден Слави I, II i III ступенiв.


Голова Президiї Верховної Ради СРСР М. КАЛIНIН

Секретар Президiї Верховної Ради СРСР А. ГОРКIН


Москва, Кремль,
8 листопада 1943 р.





ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД

Серед мiльйонiв радянських воїнiв, якi брали участь у тяжкiй,
кровопролитнiй битвi з фашистськими загарбниками в роки Великої Вiтчизняної
вiйни, були такi, що особливо вiдзначилися. Маю на увазi солдатiв i
сержантiв, чиї подвиги, винахiдливiсть, кмiтливiсть, вiйськова майстернiсть,
повторюванi на фронтi день у день, мiсяць у мiсяць, рiк у рiк, вiдзначенi
особливим, виключно солдатським орденом -- орденом Слави.


Пригадаймо, кого нагороджували цим орденом, який засновано 8 листопада
1943 року. Тих, хто перший прорвався в розташування ворога i своєю
хоробрiстю сприяв успiховi загальної справи; влучною стрiльбою знищив вiд 10
до 50 фашистських солдатiв i офiцерiв; нехтуючи небезпекою, знешкодив
гiтлерiвський дзот (дот, окоп чи блiндаж); розвiдав слабкi мiсця оборони
ворога i вивiв нашi вiйська в його тил; захопив у полон ворожого офiцера;
ризикуючи життям, врятував у бою командира вiд небезпеки, яка йому
загрожувала, i т. д.
А скiльки таких подвигiв мали здiйснити солдати i сержанти, щоб
заслужити три ордени Слави! Тож зрозумiло, чому у країнi лише двi тисячi
повних кавалерiв ордена Слави. Дуже хочеться, аби наша молодь бiльше знала
про повних кавалерiв ордена Слави, брала з них приклад, виконуючи свiй
патрiотичний, громадянський обов'язок, а юнаки, якi готуються до служби в
Радянськiй Армiї або вже служать у нiй, сповна запозичували в навчаннi
бойовий досвiд найактивнiших учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни.
Хто ж насамперед має допомогти молодi в цiй справi? Хороша книжка!
Пристрасне художнє слово здатне якнайповнiше вiдобразити вчинки й помисли
героїв, дiєво пропагувати чудовий приклад людей видатної солдатської
доблестi. На жаль, до останнiх рокiв у нашiй художньо-документальнiй
лiтературi було мало творiв про найхоробрiших серед хоробрих. Тим приємнiше
рекомендувати читачевi нову книжку Б. Дуброва "Солдатська слава" i побажати:
нехай ще й ще з'являються книжки на таку тему!
Одеський журналiст Б. Дубров своїми багаторiчними пошуками виконав
неймовiрно важку й копiтку для однiєї людини роботу -- зiбрав матерiали про
всiх 300 колишнiх солдатiв i сержантiв, вiдзначених трьома орденами Слави,
якi тепер проживають в Українськiй РСР. Нариси, вмiщенi в збiрцi, присвяченi
найяскравiшим представникам основних вiйськових спецiальностей. З iншими
кавалерами ордена Слави знайомлять короткi довiдки наприкiнцi книжки. Збiрку
iлюстровано фотографiями перiоду вiйни i пiслявоєнних рокiв.
Книжка "Солдатська слава" цiнна тим, що в нiй знайдеш не тiльки
хвилюючi розповiдi про повних кавалерiв ордена Слави. а й їхнє щире слово.
Їхнi листи з фронту, щоденники, прочитасш повiдомлення про героїв, узятi з
фронтових газет i вплетенi в нариси. Перед читачем постає правдива, влучно й
жваво намальована автором картина боротьби з пiдступним i страшним ворогом,
переконливо показано моральну перевагу радянських воїнiв над гiтлерiвцями,
вiрогiдно зображено грiзну обстановку тих лiт, радiсть перемог i бiль утрат.
Майже чверть столiття минуло вiдтодi, як закiнчилась Велика Вiтчизняна
вiйна, але й сьогоднi в наших серцях живе пам'ять про неї, про її героїчних
учасникiв -- захисникiв волi i незалежностi соцiалiстичної Батькiвщини. Не
меркне cолдатський
подвиг! I чим далi вперед ми йтимемо дорогами iсторiї, тим величнiше
сяятиме над свiтом перемога радянського народу, його Збройних Сил над
фашизмом, перемога, що врятувала людство вiд загрози варварства й темряви.
______________________
| К. РОКОССОВСЬКИЙ, |
двiчi Герой Радянського Союзу,
Маршал Радянського Союзу.




ЯК ВИРОСТАЮТЬ МОНУМЕНТИ

Броня пашiла жаром -- танки щойно повернулися в розташування частини
пiсля штурму оборонних позицiй фашистiв. Там, на мiсцi кулеметних гнiзд,
артилерiйських дворикiв, траншей тепер лежали купи свiжої землi, перемiшаної
з уламками металу.
Пiднявши обома руками кришку люка, механiк-водiй Дмитро Хоменко легко
зiстрибнув з гарячої машини на траву. Ранкове сонце заслiпило йому очi, вiн
примружився, солодко потягнувся (тiло замлiло в напруженiй позi бiля
важелiв) i неквапливо зняв з голови шолом. Стрижка "пiд бокс" надавала
обличчю Дмитра зовсiм юного вигляду.
А втiм, вiн i мав лише двадцять рокiв.
- Трр-ра-та-та-та-та... Тррр... - дивно застрочило над ним. Звiдки
пiсля бою цi черги? Дмитро глянув угору: на деревi крутився дзьобатий шпак,
вистрочував запозичену мелодiю.
- Дурню, то ж не спiв! - усмiхнувся Дмитро.
- Заспiвай соловейком -- змiнить пластинку,-- почувся за його спиною
дiвочий голос. Дмитро оглянувся. До нього йшла Роза. Санiтарного iнструктора
Розу Вольську любили в танковому полку за веселу вдачу i вiдвагу в бою. Нiщо
не спиняло її, коли треба було дiстатись до пiдбитого танка, щоб врятувати
поранених чи контужених хлопцiв.
Танкiсти жартували: "Iнакше, як понiвеченим, не потрапиш до неї в
обiйми".
- Доброго ранку, подоляночко! -- козирнув старший сержант,-- чуднi у
вас на Подiллi шпаки.
- А на Сумщинi -- парубки.
Дмитро був родом iз села Бурiвки Лебединського району Сумської областi.
"Зовсiм молоденький -- пушок над губою, а бувалий-- з повагою подумала
Роза.
Дмитро за два роки, вiдколи покинув Бурiвку, встиг пiшки дiйти до
Свердловська, там добровольцем закiнчити курси водiїв-механiкiв, одержати в
цеху "Уралмашу" танк i на славу повоювати. Чавив фашистськi лiтаки на
аеродромi пiд Кiровоградом, палив у степах їхнi бронетранспортери i
грузовики, аж поки не був змушений вистрибнутп з пiдбитої машины. Через
мiсяць вiз iз Горького на фронт новий танк.
Залiзнична колiя петляла мiж лiсистими горами, i барвисте осiннє листя
поволi надало на платформу. Тодi, в дорозi, Дмитро не раз виймав iз кишенi
гiмнастерки аркушик паперу -- листа вiд матерi, пробiгав очима її милi
лiкнепiвськi кривулi:
"Дмитрику, любий, яка ж я щаслива, що ти обiзвався! I ми, хвалити бога,
живi. А про все iнше не питай, сину, бо й казати страшно. Геть чисто
пограбували наше село фашисти. Лиску якийсь катюга полоснув ножем по шиї
прямо серед подвiр'я. Курей повибивали з автоматiв. Зi скринi усе, що було,
повигрiбали, немає у твоїх братика i сестер нi вдяганки, нi взуванки. Друзi
ж твої, бурiвськi, Дмитрику, розстрiлянi в рову за фермами..."
Спохмурнiлий Дмитро зiтхнув, ховаючи листа: "Скiльки отаких сiл i на
Українi, i в Бiлорусiї та Прибалтицi. Швидше б знову бити цих катюг!"
Мало давнiх знайомих застав у полку Хоменко. Новим був i санiнструктор.
Ще тодi Роза Вольська дiловито розпитала Дмитра, звiдки вiн i хто.
-- У мене на кожного з вас, орли, досьє повинно бути. Така служба,--
усмiхалась дiвчина.
Тепер же Роза прийшла подiлитися новиною. Тiльки-но стало вiдомо, що
полковi наказано несподiвано вночi зайняти мiсто її юностi, її вчительської
науки - Кам'янець-Подiльський.
-- Вiзьмеш мене на свiй танк. Дмитре? -- запитала вона.-- Не перекинеш
де-небуль у яр?
-- Прокочу з вiтерцем i шиком! -- зрадiв такiй увазi хлопець.
По снiданку всi екiпажi поснули, їх чекала важка нiч. Виїхали в
сутiнках, свiжi, бадьорi, з повним комплектом боєприпасiв. На передовiй
пiхотинцi побажали рейдовикам щасливої дороги, i колона танкiв з
десантниками на бронi зникла у чорнiй безвiстi ночi.
Спочатку просувалися обережно. Висилали вперед саперiв, щоб не
наскочити на мiни. У глибокому тилу прискорили рух. Поспiшали, поки
маскувала темрява.
Дмитро хвилювався: мiг же ненароком ускочити своїм танком у вибоїну i
перекинути Розу. Раптом почув її вигук з бронi над люком:
-- Передмiстя! Передмiстя! Бери лiворуч...
Вони прослизнули до Кам'янця-Подiльського з пiвденного заходу. Минули
один квартал, другий. Нi душi. На третьому, бiля двоповерхового будинку з
освiтленими вiкнами, стовбичив вартовий. Фашист або ж куняв, або подумав, що
то Їхнiй танк (адже до лiнiї фронту звiдси було не менше сорока кiлометрiв),
але галасу не зчиняв.
Дмитро загальмував на розi, прицiлився на будинок за спиною вартового.
Залп! Другий поверх запалав. Танк помчав далi. Ось на подвiр'ї зачохленi
гармати. Десантники пострибали з бронi на землю. Кам'яний мур вiд удару
бойової машинп розвалився, наче очеретяний. Т-34 чавить лафети, вдавлює
стволи гармат у мокрий грунт.
Вибравшись на вулицю, Хоменко дав можливiсть десантникам знову сiсти на
броню танка. Там i тут чути пострiли, в небо здiймаються дими пожеж.
Переконавшись, що мiсто звiльнено, городяни висипали на вулицi,
обступили танкiстiв.
-- Гляньте, у наших -- погони!
-- А який молодий командир!
Командир полку пiдполковник Дементьєв покликав до себе старшого
лейтенанта Барабанова, усiх водiїв i командирiв екiпажiв його пiдроздiлу.
Поряд стояв майор-пiхотинець, оточений десантниками.
"Намiчається ще якась операцiя",-- здогадався Хоменко.
-- Товаришi, командування посилає вас у новий рейд,-- сказав
Дементьєв.-- Якщо паралiзуєте переправу через Днiстер -- вiдстань до нього
п'ятдесят кiлометрiв, -- то, позбавлений пiдкрiплень, ворог вiдкотиться
далеко на захiд. Група складатиметься виключно з комунiстiв i комсомольцiв.
-- Дозвольте й менi, товаришу пiдполковник,-- озвалася Роза.
-- Жiнку не маю права пускати в тил ворога.
-- Я медик,-- рiшуче запротестувала вона.-- Без мене танкiстам аж нiяк
не можна вирушати.
Командир полку пом'якшав:
-- Тодi хай вирiшують старший лейтенант Барабанов та лейтенант Радугiн,
вiдповiдальнi за рейд.
Барабанов не вагаючись погодився взяти Вольську. Вiрив, що, крiм бинта,
i автомат добре триматиме.
Перед виїздом зiбралось комсомольське бюро полка -- розглянуло заяву
Дмитра Хоменка про прийом до комсомолу.
-- Є й перше доручення тобi, Дмитре,-- сказав наприкiнцi комсорг.--
Виконати наказ i повернутися з неушкодженою машиною.
Дмитро уявляв усi труднощi самого тiльки просування в тилу ворога до
Днiстра. А там... Скiльки ще буде несподiванок i ускладнень!
Екiпiрованi в далеку дорогу, "тридцятьчетвiрки" покинули
Камiнець-Подiльський.
Їхали полями, попiд лiсосмугами. Дмитро час вiд часу налягав на важелi.
Вiн був у дозорi, вихопився вперед.
На горизонтi завиднiвся хутiрець.
Сапери-десантники обiйшли хати i знайшли одного-однiсiнького сивого
дiдуся.
-- Слава господу, повернулись, рiдненькi! -- аж заплакав старий.-- Чому
ж так поволеньки йшли? А ми виглядали вас, виглядали...
-- Заспокойтесь, дiдуню,-- обiймали його бiйцi.-- Де нiмцi?
-- Чортма їх, синочки, чортма,-- тиждень тому як щезли...
-- До побачення, дiдуню!
Дмитро повiв танк схилом великої розлогої балки. Надривно ревiв мотор.
Попереду, на гребенi гори, вирiзьбились на тлi призахiдного сонця силуети
возiв.
-- Мабуть, нiмецький обоз,-- подав голос Хоменко.
Мiнометний батальйон гiтлерiвцiв волячим кроком посувався до передової.
Гуркiт моторiв спочатку не сполохав фашистiв. Та коли танк Дмитра Хоменка
вискочив на середину дороги i розiгнався, готовий чавити, вiдчайдушний крик
переднього їздового сколихнув обоз. Пiдводи шарпнулися -- котра влiво, котра
вправо, але було вже пiзно. За-
спаний нiмецький майор змикитив, чим пахне навальна атака, i ковзнув у
кювет.
Розчавивши останнього воза з мiнометами, Хоменко пiд'їхав танком туди,
де заховався командир ворожого обозу. Гiтлерiвець запопадливо пiдняв руки
вгору. Пiд час допиту вiн був говiркий. Виявилося, що поблизу нiмцiв немає.
Безпечна дорога й далi -- на Райгородок i аж до Днiстра. Але тiльки
сьогоднi. Завтра сюди прибуде з-за рiки свiжий полк.
Отже, затримуватись не можна жодної хвилини.
По дорозi, в селi, долили води в радiатори, спустилися лiсом i попiд
горою -- в Райгородок, благополучно минули його.
Далi на шляху була Мар'янiвка. Тут залишили радиста для зв'язку з
полком. Рацiя дiяла тiльки на вiдстанi двадцяти п'яти кiлометрiв. Отже, з
Днiстра повiдомлення могло надiйти в штаб лише через промiжний пункт.
До рiки вiв пологий спуск. Танкiсти ще здалеку помiтили велпчезний
пором бiля берега i зелений мурашник на ньому.
Гiтлерiвцi й не вгледiли, як танки опинилися внизу. Атакували двома
танками й пiхотою.
З шаленою швидкiстю врiзався Дмитро Хоменко своєю "тридцятьчетвiркою" в
колону гiтлерiвцiв, що з порома зiйшла на пiсок. Далi повалив гармати,
розметав кулемет-
нi гнiзда. Трьома снарядами розтрощив пором иа друзки. У короткому бою
з'явилося чимало поранених десантникiв. Роза органiзувала в селянських хатах
невеликий госпiталь. Хлопцi, звичайно, нервували. Ще б пак! Лежать
безпораднi в тилу ворога. Хто передбачить, як усе складеться...
-- Любi мої, я вас не кину, хоч би там що,-- втiшала санiнструктор.
Перша нiч минула спокiйно. Вранцi зiбралися порадитись.
- Обстановка неясна,-- сказав Барабанов.-- Про нашi основнi сили нiчого
не чути. Не знаємо й того, що затiвають фашисти. Треба вирiшувати...
Домовилися зiбрати трофейну зброю, створити з мiсцевих чоловiкiв
ополчення i зайняти всiм кругову оборону на випадок, якщо гiтлерiвцi
полiзуть у контратаку.
А в Кам'янцi-Подiльському вийшло таке. Невдовзi пiсля вiд'їзду групи
Барабанова i Радугiна гiтлерiвцi опамяталися й оточили танковий полк.
Довелося танкiстам пiвдня прориватися з оточення, не до зв'язку було. Коли ж
радисти почали вiдновлювати зв'язок, то не виявили позивних групи, i
пiдполковник Дементьєв прийшов до висновку, що вона загинула. Насправдi ж
танкiсти, десантники-автоматники й ополченцi п'ять днiв вели бої на березi
Днiстра, а потiм рушили назад. Пiд Райгородком зiткнулися з ворожими
час-тинами, але встрявати в бiй не могли -- закiнчилися снаряди, обмаль
пального. Вiдiйшли у Мар'янiвку. А нiмцi -- слiдом...
Захопивши бiльшу частину села, фашисти пiдпалювали хати, вбивали жiнок
i дiтей. Всi, хто мiг, шукалп порятунку на вулицi, яку захищали радянськi
бiйцi.
-- Товаришу старший лейтенант, у мене ще є трохи солярки, дозвольте,
поїдемо й поглянемо фрiцiв, -- попросив Хоменко Барабанова. Вiн допомiг Розi
перенести в хату двох важкопоранених, яких весь час возив на своїй машинi.
Кожен танк обрав певну вулицю, i всi разом рушили поливати загарбникiв
iз кулеметiв. Гiтлерiвцi не витримали натиску i вiдiйшли на схiдну околицю.
А в цей час iз заходу посунули в атаку бронетранспортери. Якби Дмитро
був поблизу Рози, вiн бачив би, як вона зв'язала докупи три ручнi гранати,
добiгла до рогу i припала пiд тином, чатуючи на ворога. Коли
бронетранспортер виринув, гранати полетiли пiд переднi колеса. Та поблизу
з'явився другий i сунув прямо на дiвчину. Кулi вiялом прострочили її шинель
i сумку з червоним хрестом.
Як вiн натискав на газ, коли мчав на виручку, Хоменко не пам'ятав. Танк
усiєю своєю масою навалився на бронетранспортер й зiм'яв його, немов бляшану
консервну банку.
Обм'якле тiло Вольської Хоменко перенiс пiд танк, обмотав бинтом
прострiленi груди.
-- Тримайся, голубко... Ми ще вiдплатимо гадам...-- проникливо втiшав
її Дмитро, прилаштовуючи поранену на бронi танка.
З-за хмар, темних, обтяжених квiтневою грозою, хлюпнуло теплом сонце.
Однак бiйцям, якi вцiлiли, й без того було жарко: у плавнях танки завмерли -
не лишилось пального, i загiн поспiшав сховатися вiд артилерiйського
обстрiлу в лiсi.
-- Он коло рiчки, старий млин, вiн молов до останнiх днiв,-- сказав
сивобородий ополченець, коли вийшли на узлiсся. -- Може...
Хоменко радо обхопив дядька за плечi:
- Де? Ану, вертаймося до машин, берiмо вiдра!
Через двi години принесли солярку. Хоменко доповiв Барабанову про
виявлений спуск до рiчки з крутим шестиметровим урвищем. Сапери негайно
взялися скопувати його.
Вдосвiта танки, один за одним, ввiйшли у воду, перетнули рiчку i
вибрались на дорогу. Попереду виднiлося село. Висланий у розвiдку солдат
Альошин, переодягнений для безпеки у цивiльний одяг, повернувся з радiсною
звiсткою: там -- свої!
Насамперед загiн здав у медсанбат поранених. "Видужуй, сестро!" --
попрощався Хоменко з Розою. Завдяки тому рейдовi нашi передовi частини
просунулись аж до Днiстра без будь-якого опору. Бiля рiчки їх зустрiли
ополченцi.
Обидва командири рейдової групи -- Барабанов i Радугiн -- були
удостоєнi звання Героя Радянського Союзу. Дмитра Хоменка нагородили орденом
Слави III ступеня. Медалями нагородили усiх бiйцiв.
Поки танкiсти чепурилися й вiдпочивали, фронт вiдiшов далi на захiд. Аж
пiд Тернополем знову вступив у бiй старший сержант Хоменко. Там фашисти
силкувалися будь-що стримати нашi вiйська: навколо великого села -- звалося
воно, здається, Борки -- накопали траншей, набудували дотiв. У садках
чорнiли жерла гармат.
Для прориву оборони гiтлерiвцiв пiдполковник Дементьєв послав танковий
взвод старшого лейтенанта Барабанова. "Тридцятьчетвiрки" посунули толокою,
городами. Пiд їхнiми гусеницями скреготали гарматнi стволи фашистiв, у
бублики гнулися кулемети. Ворог не витримав, вiдступив. Але несподiвано
вулиця оповилась червоним полум'ям -- хати, клунi, плетенi з верболозу тини.
Фашисти заздалегiдь все пообливали гасом.
Дмитро знав, що селян звiдси вигнали нiмцi ще позавчора. Ревла непоєна
i негодована худоба. Яким же чином залишився отой старий, що бiжить
навперейми танковi? I що йому потрiбно? Бiй же... Дмитро натиснув на
гальмiвну педаль.
-- Що, дiдусю?
-- Пожежа, синку,-- прошамкотiв старий.-- А невiстка в пологах...
Роздумувати нiколи. Хоменко круто розвернув танк до охопленої вогнем
хати. Заглянув у сiни -- дим виїдає очi. Навпомацки вiдшукав, обережно винiс
вагiтну.
"Куди її подiти? -- думалось.-- Всюди стрiляють... Мабуть, одвезу в
медсанбат, у сусiднє село". Близько медсанбату водiй почув позад себе в
танку жалiбний плач новонародженого. Жiнка-хiрург i операцiйна сестра
перенесли в хату породiллю й дитину, ще з'єднану з матiр'ю пуповиною.
Не встиг Хоменко сiсти на своє мiсце, як жiнка-хiрург знову пiдбiгла до
танка.
-- Старший сержанте, ваше iм'я?
-- Дмитро,-- здивувався вiн.
-- Мати питає. У вас буде чудовий тезко!
...Полк рухався на Буковину. Звiльнивши Чернiвцi, без затримки подався
на Дрогобич. А там i до Львова рукою подати...
Пiд час перепочинку в смерековому лiсi танкiсти, як завжди оточили
пiдполковника Дементьєва. Любили командира. Душевнiсть i простота
поєднувалися в ньому iз залiзною волею, справжньою вiдвагою.
-- Хороше тут, хлопцi! -- глянув командир у верховiття.-- Пiсля вiйни
одружуся -- у весiльну подорож сюди майну. Ех, мрiї!.. Давайте краще
напишемо листи нареченим, матерям. Уночi рейд на Львiв. Маємо перешкодити
нiмцям перетворити його в руїни. Захопимо мiсто i будемо триматися, поки
пiдiйдуть нашi...
"Мила матусю, сестри й братику! -- писав Дмитро.-- Усе ближче й ближче
додому, хоч i йдемо на захiд. Бо там -- перемога. Не тривожтесь, я
народився, мабуть, у сорочцi: не беруть мене кулi. Щоправда, контузило оце
недавно, як пiдiрвалися на мiнi. Але вже знову воюю. I на важкому танку. Не
зважайте, що на знiмку, який посилаю, я зовсiм юний жевжик. Фашистiв б'ю
цiлком по-дорослому..."
До Львова полк пiдiйшов iз пiвдня, звiдки фашисти не чекали небезпеки.
Могутнi IС-2 шукали артилерiю i, надибавши її, глухо чавили. А як
розвиднiлось, гiтлерiвцi заметалися в панiцi: танки з червоними зiрками на
бортах з'являлися в усiх кiнцях мiста.
Фашистськi сапери злякалися й кинули мiнувати заводи, театри, музеї,
школи...
Другий, третiй, четвертий свiтанок зустрiв танковий полк у мiстi, а
фронт усе не наближався.
На пятий день Дементьєва попередили по радiо, що рештки розгромленого
пiд Золочевом фашистського угруповання -- тридцяти трьох дивiзiй -- тiкають
на Львiв. Танки негайно перекочували на схiдну околицю. Позицiя була добра:
з гори як на долонi виднiлась звивиста дорога, що вела до Золочева.
Пiдпустили фашистiв на вiдстань прицiльного вогню i вдарили шрапнеллю.
Переднi падали, а заднi натискали. Стволи гармат розжарились. Без угаву били
кулемети. Бiй закiнчився аж тодi, коли на горизонтi з'явилися iншi нашi
вiйська. I вцiлiлi гiтлерiвцi, побачивши, що опiр марний, здалися.
Мешканцi визволеного Львова розшукали вiдважних танкiстiв, якi
врятували мiсто вiд знищення. Хоменка i його друзiв повели до оперного
театру, Стрийського парку, на Високий Замок. Хлопцi нiяковiли вiд ушанувань.
А попереду на танкiстiв чекали новi випробовування. Старшина Хоменко ще
виводив свого танка на рiвне поле, аби викликати вогонь на себе i таким
чином демаскувати ворожi батареї, а потiм розтрощити їх. Палала Дмитрова
бойова машина вiд прямого попадання, i вiн сiдав за важелi нової. А коли
взятий нашими частинами Бренштадт (це вже в Нiмеччинi) оточили фашисти,
комсомолець Дмитро Хоменко добровiльно взявся пробити вороже кiльце. До
нього приєдналися усi екiпажi взводу. Бiля першого ж населеного пункту
командир Хоменкового екiпажу Альмухамедов ахнув: прямо на них -- колона
нiмцiв. Треба дочекатися тих двох машин, що позаду, i приймати бiй. Раптом
праворуч дорогу перетнули три "фердинанди" -- самохiднi гармати. Тут уже
нiколи було чекати. Вогонь!
Першим снарядом пiдпалили головну машину, другим -- задню. Затиснута,
мов у лещата, середня самохiдка теж не втекла.
Тим часом колона гiтлерiвцiв розсипалась i почала зариватися в землю.
Перешкодити! Танк закружляв полем, перекинув на околицi мiста у кювети
вантажнi машини ворога i помчав уперед, через долину, на протилежний схил
балки.
Уже там Альмухамедов вигукнув: "Горимо!". Хоменко негайно вiдкрив люк,
шпурнув димову шашку; густий сiрий дим, чiпляючись за молоду зелень,
простелився ио
вiтру на пiвдень i сховав танк. Горiли додатковi баки з пальним --
нiмцi стрiляли трасуючими кулями. Вiдчепили тi факели, i машина рушила далi.
Кiлометрiв через три знайшли своїх. Заправилися, спорядили автомобiльну
колону з боєприпасами та продуктами для оточених. Хоменко повiв її знайомою
дорогою...
У Бренштадтi командир полку Дементьєв обняв героя:
-- Я знав, що рано чи пiзно ви будете повним кавалером ордена Слави!..
Незадовго перед демобiлiзацiєю Хоменка викликали до штабу дивiзiї.
-- Дмитре Миколайовичу,-- по-цивiльному сказав генерал,--Львiвська
мiська Рада хоче поставити пам'ятник героям-танкiстам, якi першими вступили
до мiста i врятували його. Нас просять видiлити танк, що стане
монументом....
Пригадалась Хоменковi дiвчина-скульптор, яка працювала в сорок третьому
складачем на "Уралмашi". Вiд неї вiн одержав просто в цеху першу свою бойову
машину.
Дiвчина наказувала: "Бережи цей танк, товаришу, може, пiсля нашої
перемоги його пiднiмуть на п'єдестал".
Нехай iнший, але, бач, пiднiметься!
...Хоменко стояв на тiй самiй горi, з якої, мов на долонi, виднiлась
рiвнина й дорога, що вела до Золочева. Тут височiв постамент, але ще без
танка.
Про що думав старшина? Вiн тодi, звичайно, не знав, що вивчиться на
бухгалтера, працюватиме у радгоспi села Чупахiвки Охтирського району
Сумської областi i заслужить на своїй, з першого погляду, тихiй посадi
звання ударника комунiстичної працi, що згодом закiнчить заочно юридичний
iнститут, що виростуть у нього чудовi дiти -- Надiя, Володя, Галинка...
- Мiсток готовий, можна виїжджати, - сказали робiтники.
Хоменко влiз у танк i потихеньку вивiв його на п'єдестал. Потiм вилiз
iз люка, поцiлував броню, стрибнув на землю, вiдiйшов на кiлька крокiв i
прискiпливим поглядом, неначе скульптор, оглянув величний монумент.


САМ НА САМ 3 "ТИГРОМ"

Ось вона, остання велика перешкода -- рiчка Одер. За крихкою смугою
криги стелилися дороги на Берлiн, де в бетонованих сховищах iмперської
канцелярiї, мов у пастцi, метався бiснуватий Гiтлер.
Солдати, у вичовганих сiрих шинелях, обвiянi ще холодними березневими
вiтрами, з червоними вiд недосипання повiками, нетерпляче вдивлялися в тi
останнi дороги вiйни i помсти.
-- Там, за Одером, три лiнiї оборони,--Микола Дерев'янчук, худорлявий
бистроокий сержант, зробив останню глибоку затяжку мiцного цигаркового диму.
--
Важко буде...-- зiтхнув вiн i затоптав недопалок самокрутки.
У повiтрi прошурхотiв снаряд з протилежного берега. Новачки квапливо
попадали долу. Дерев'янчук спiвчутливо глянув на них, заспокоїв:
-- Не в наш квадрат. Вставайте. Якби по нас -- нiчого не почули б.
Тi, знiяковiлi вiд мимовiльного страху, стали поряд iз своїм
командиром.
Смерком пiсля артилерiйської пiдготовки -- форсування. Сигнал -- спалах
зеленої ракети. Запаслися патронами, гранатами, бо iнших засобiв проти
технiки ворога поки що не було: фашисти розбомбили переправи, i нашi гармати
й самохiдки залишаться на цьому березi.
У темрявi петеерiвцi тихо спустилися до берега -- кожен з дошкою пiд
пахвою. Сунули дошки поперед себе, а тодi ступали по них, щоб менше шурхати
на крихкiй кризi. Намокшi, поважчали вiд дощу шинелi, чавкотiло в чоботях,
холод судомив пальцi. Поволеньки пiд обстрiлом добралися до правого берега,
принишкли. Аж ось пiд низькою хмарою спалахнуло зелене сонечко ракети.
Урвище й рiвнина попереду здригнулися вiд вибухiв. У вiдповiдь вiдкрили
вогонь важкi гармати гiтлерiвцiв. Снаряди здiймали стовпи змiшаної з кригою
води.
Коли наша артилерiя перенесла удар у глиб оборони ворога, Дерев'янчук
смикнув за рукав свого другого номера -- рядового Грицька Халюкова, i вони
вискочили на берег, до слизького урвища. Спробували видертися одразу, але не
спромоглися. Тодi заходилися кинджалами виколупувати приступки.
Нагорi, зовсiм поряд, тьмянiв бруствер. Дерев'янчук вирвав чеку i кинув
за бруствер гранату. Одразу пiсля вибуху вiн пiдхопився i стрибнув у ворожу
траншею. На-
ткнувся на кулемет, звалив його на дно, дав чергу по входу до блiндажа,
де сховалась обслуга. I -- далi, далi...
Ранок застав наших бiйцiв у першiй лiнiї траншей фашистiв.
Безперестанку сiявся дощ. Лiктi потопали в рiдкому болотi, холод проймав до
кiсток.
Затишшя, що наступило, не вiщувало нiчого доброго.
-- Чого вони там вовтузяться? -- нетерпляче зайорзався Халюков, бачачи
здалеку групу фашистiв, якi гуртом тягли щось до берега.
За кiлька хвилин стало видно, що то була гармата. Гiтлерiвцi ставили її
на пряму наводку.
Дерев'янчук прилаштував протитанкову рушницю, прицiлився й вистрiлив.
Зеленi постатi порснули в рiзнi боки. Полежали, тодi попiдводилися i знову
заходилися бiля гармати. Дерев'янчук ударив ще раз.
-- Добиваймо гуртом, хлопцi,-- передав по цепу сержант, i петеерiвцi
ущент подiрявили ворожу гармату.
А осторонь гiтлерiвцi ставили другу. Побачивши це, бiйцi спрямували
вогонь на нову цiль.
Командир взводу лейтенант Хрульов, провалюючись по колiна у багнюцi на
днi траншеї, розшукав сержанта Дерев'янчука i передав йому подяку командира
роти. Потiм добув iз кишенi алюмiнiєвий портсигар, запитав: "Закуриш?"
Дерев'янчук охоче взяв суху цигарку, бо його махорка украй змокрiла.
За нiч бiйцi нарубали й наносили верболозу, щоб хоч навпочiпки
подрiмати в траншеях. Завтра ж фашисти ще бiльше лютуватимуть...
Удосвiта плацдарм був охоплений шквалом вогню. Вбило сержанта Сидоренка
i навiдника Параскевича. Санiтари взяли на плащ-накидку i обережно понесли
бiлого як крейда лейтенанта Хрульова. Замiсть шести у взводi залишилось
чотири протитанковi рушнпцi. I тут же з iмли виповзли ворожi самохiднi
гармати й "тпгри". Вони на мить зупинялися, давали залп i рушали далi.
Над рушницями знялися синi димки. "Фердинанд", що йшов на Дерев'янчука,
спiткнувся. Неподалiк пiдбив також самохiдну гармату сержант Микола
Саперський.
Третя машина прорвалась до траншей, посувалася уздовж них, i її екiпаж
кидав на наших бiйцiв гранати. Зчинилася панiка, дехто побiг до берега.
Назад! -- крикнув Дерев'янчук.-- Халюков, тримай рушницю...
Сержант зняв запобiжник протитанкової гранати i кинувся назустрiч
"тигровi". Щосили розмахнувся i влучив якраз пiд гусеницю.
I цього разу нiмцiв вiдiгнали. Так минув другий день.
Третього дня, завдяки пiдтримцi нашої авiацiї й артилеристiв,
просунулися вперед метрiв на двiстi. Четвертого - на п'ятдесят метрiв.
П'ятого - на тридцять.
До того часу на правий берег переправився вже увесь полк пiдполковника
Левенцова. Командир побував на позицiї Дерев'янчука i привiтав його з
нагородою - орденом Слави III ступеня.
Коли петеерiвцi осiдлали шосе, що вело до залiзницi, а пiхотинцi вирили
по обидва боки вiд нього окопи, їм знову довелося вступити у герць з
броньовими чудовиськами.
З мiста Лебуса рухалась довга колона. То знову були "фердинанди".
Першим по них вистрiлив сержант Саперський. Гiтлерiвцi засiкли його. Снаряд
вибухнув майже поряд з ним. Саперський застогнав вiд важкої рани в груди.
"Нi, тут треба по-iншому",-- подумав Дерев'янчук i дав знак Халюкову та
сержантовi Русусу ховатись. Тепер їх лише троє i двi рушницi.
Напружено слухав сержант, як наближалися самохiднi гармати. Ось над
самою каскою Дерев'янчука заскреготiла гусениця. Однак вiн не квапився
пiдводитись, дочекався, поки iншi "фердинанди" пройшли, а потiм ударив з ПТР
тилу. Двi фашистськi потвори задимiли. Нiмцi вискакували з палаючих машин
i наражались на автоматнi черги пiхоти.
Вже здавалося, що найстрашнiше минулось, як раптом петеерiвцi почули
гуркiт у себе за спинами.
-- "Тигри" з тилу! -- крикнув Халюков.
Дерев'янчука вразила блiдiсть Грицькового обличчя. Два тижнi тримаються
вони на плацдармi, крок за кроком розширюють i поглиблюють його, але
"тигрiв" тут ще не бачили. Трагiчно для петеерiвцiв кiнчаються зустрiчi з
цими танками, якщо не пощастить улучити в борт або в мотор. Лобова броня --
вiсiмнадцять сантиметрiв, вiд неї всi кулi, посланi рушницею, вiдскакують,
немов камiнцi. Будеш бити, бити, а "тигр" лiзтиме, лiзтиме i розчавить...
Грицько збагнув, що зараз їх чекає саме такий кiнець. Гранати витраченi, а
танки сунуть i б'ють -- не пiдведешся.
Дерев'янчук оберiгав Халюкова. На вигляд Грицько був молодший. У нього,
мовляв, бiльше право дожити до перемоги... Себе вiн вважав у свої двадцять
шiсть "старим", ветераном. I мав пiдстави. Ще до вiйни вiн, тракторист
давидкiвського колгоспу пiд Проскуровом, був призваний на службу. Служив у
козачому полку в Захiднiй Бiлорусiї. Там i вiйна застала. Вiсiм разiв
виходив з оточення. Дев'ятий раз не пощастило. Табiр вiйськовополонених,
робота на лiсозаготiвлях, утеча... До партизанського загону iменi Кiрова
Дерев'янчука прийняли в сорок другому роцi. У Бiлорусiї загiн нападав на
ворожi гарнiзони, мiнував залiзницi i висаджував у повiтря ешелони з
боєприпасами й гiтлерiвськими солдатами. Одне слово, понюхав пороху,
сьорбнув лиха i звик до думки, що все з ним може статися. А за Грицька
по-товариському тривожився. Хай повернеться додому з перемогою...
-- Халюков, мерщiй он у той будинок! -- наказав Дерев'янчук. Напарник
вагався. "Тигри" все наближалися.
-- Кому наказую? Мерщiй!
Халюков побiг, ховаючись за дерева. Пiд товстим стовбуром подав комусь
руку. Невже Русус поранений? Так... "А Грицько молодчина,--подумав
Дерев'янчук, - Не минув товариша, хоч обоє, напевно, можуть загинути, не
дiставшись до схованки".
З петеерiвського взводу вiн тепер лишився один. Треба спробувати
зупинити хоч одного "тигра". Решта позадкує, вони такi...
Дерев'янчук вибрався з траншеї i короткими перебiжками -- до старих
ясенiв, що росли попiд шосе. Звiдти легше влучити в борт. Тiльки-но залiг
бiля розмитого дощами вузлуватого кореня, -- у голiй кронi вибухнув посланий
"тигром" снаряд. Пiдрублена осколком гiлляка зiрвалася вниз, боляче зачепила
шию. На мить аж в очах потьмарилося.
Ворожий танк насувався просто на нього. Дерев'янчук почав стрiляти по
гусеницях. З них сипались iскри, а танк не спинявся. Лишалися десятки метрiв
мiж ним i ворожим танком. Якби лють i ненависть, що кипiли в душi подолянина
до фашистiв, могли вибухати, мов тол, то вiд "тигра" не лишилось би й цурки.
Але гiтлерiвцi, якi вели танк, розумiли, що саме толу й не вистачає бiйцевi,
i з садистською насолодою -- рушниця не страшна! --опустили ствол гармати
якомога нижче, щоб розметати солдата разом iз деревом.
Розпач тривав секунди, але й тодi гарячкове працювала думка.
Дерев'янчук твердою рукою навiв рушницю на "тигра". Вiн цiлився не у
вiсiмнадцятисантиметрову лобову броню. Було в машинi мiсце, яке могло
вирiшити двобiй на його користь, - ствол. Колись, ще на строковiй службi,
Дерев'янчук добре вцiляв у яблуко мiшенi. I зараз, коли на поправки часу не
залишалось, коли до смертi була невловима мить. вiн упевнено вхопив на мушку
зiницю ствола i натиснув курок.
Туга вибухова хвиля вiдкинула Дерев'янчука, i вiн упав на розм'яклий
супiсок. Перехопило подих, пекло лiву долоню. Що там? Кров! Потiм глянув на
танк: нi гармати, нi половини башти на ньому не було. Зяяла, димiлась дiра.
"Влучив !" -- зрадiв хлопець.
"Тигри, що йшли позаду, стривожилися загибеллю першої машини i не
ризикнули просуватися далi. Скориставшись цим, Дерев'янчук вiдповз по кювету
до будинкiв. Його слiд позначали краплини кровi.
-- Товаришу сержант,-- на допомогу командировi рою кинувся Халюков.--
ви пораненi?
-- Кiстку не зачепило.-- заспокоїв Дерев'янчук.
Халюков перебинтував сержантовi руку. Той прихилився до стiни,
вiддихався i обвiв поглядом примiщення. У протилежному кутку стогнав Русус.
Бiля вiкна стояв за "максимом" незнайомий старший сержант. У дверях
заявилися два лейтенанти (один з них, Крюков, згодом став командиром роти) i
старшина Дейнега.
- Танки оточують нас,-- сказав Дейнега.
Почувши це, Дерев'янчук протягнув здорову руку до рушницi, звiвся на
ноги. Виглянув на подвiр'я -- з-за рогу з'явився "тигр". Сержант метнув пiд
гусеницю гранату, вона вирвала шматок трака, але гусениця не лопнула. Танк
здав назад i почав зблизька гатити по будинку. Та в нього, мабуть, були самi
болванки, i вiн лише дiрявив ними стiни.
Гiтлерiвцям не вдалося знищити оточених. На нiч танки вiдiйшли назад.
Сапери, якi прибули з лiвого берега, в цей час обгородили мiнами пiдступи до
шосе. Полк поповнився свiжими силами, боєприпасами i був готовий вiдбивати
новi контратаки.
Пiдполковник Левенцов, коли йому доповiли, що сержант Дерев'янчук
поранений, наказав вiдправити бiйця в медсанбат. Дерев'янчук не хотiв iти i
наважився звернутися до командира полку, аби той змiнив своє рiшення.
У глибокому блiндажi блимав зроблений iз гiльзи каганець. На тумбочцi
парував алюмiнiєвий кухоль з чаєм. Левенцов обхопив його руками, видно,
грiвся i сьорбав гарячий напiй. Поява Дерев'янчука нiби й не здивувала його,
вiн простягнув сержантовi кухоль:
-- На, попий. Десь тижнiв зо два гарячого в ротi не мав?
-- Так, товаришу пiдполковник.
-- Як рука?
-- Чудово,-- збрехав Дерев'янчук,-- навiть забув...
-- Знаю, куди хилиш, партизане.
-- А я здоровий.
-- Зарiс як дiдько.
-- Не до голiння було. У Берлiнi будемо чепуритись...
-- Ну, гаразд, лишайся. I ось що. Ми тебе до другого ордена Слави
представили...
Прокинувся сержант вiд вибухiв: танки, що поспiшали знову обложити
радянських бiйцiв, пiдiрвались на мiнах.
Незабаром заговорила наша артилерiя, розiгнала гiтлерiвську пiхоту.
Полк вирушив брати станцiю Лебус. Коли очищали вiд автоматникiв вокзал,
Дерев'янчука ще раз поранило - в ногу, але знову кiстку не зачепило.
Вимушений звернутися до медсанбату, вiн при першiй нагодi втiк звiдтiля i на
пiдходi до Франкфурта розшукав свiй батальйон.
Уже дув теплий весняний вiтер. Над скреслим Одером зграями кружляли
перелiтнi птахи. Пахло зеленою травицею.
Штурмували Франкфурт удосвiта, пiсля артилерiйської пiдготовки.
Петеерiвцi бiгли в одному цепу з пiхотою, поки не обiзвалися два доти, яким
снаряди нiчого не могли заподiяти.
-- Виручай, Дерев'янчук! -- сказав комбат капiтан Позняков.-- Ти ж
снайпер... Сержант поповз до дота. Слiдом за ним -- Халюков з патронами.
Дерев'янчук стрiляв довго, терпляче, прямо в амбразуру. Потiм дав знак
комбатовi, мовляв, пiднiмайте людей, а сам продовжував тримати амбразуру на
прицiлi. I немарне. Почали бiйцi перебiгати -- дот ожив. Сержант послав туди
ще одну кулю. Цього разу -- без промаху.
- Бiжимо й ми,-- покликав Халюкова.
На другiй лiнiї оборони пiхоту зустрiли бронетранспортери. Замаскованi
в чагарниках, вони застрочили з кулеметiв. Упав мертвим петеерiвець єфрейтор
Свiдер-
ськии. Приголомшила звiстка про загибель капiтана Познякова.
- От гади! -- лаявся Дерев'янчук.-- Стривайте ж... Вiн обережно
вiдсунувся назад, узяв лiворуч, лiг пiд деревом. Кiлькома пострiлами
промацав чагарники -- бив запалювальними, - i верхiвки кущiв лизнуло
полум'я. То горiв бронетранспортер...
Коли ховали полеглих пiд час штурму Фраикфурта, командир полку
повiдомив, що комбатовi капiтану Познякову посмертно присвоєно звання Героя
Радянського Союзу.
Назвав Левенцов i нагороджених бiйцiв. Микола Михайлович Дерев'янчук
був вiдзначений орденом Слави I ступеня.
Нiколи не забути кращому трактористовi колгоспу iменi Шестакова в селi
Давидкiвцi на Хмельниччинi бойових днiв свого фронтового життя.


ЗАВЖДИ НА СВIТАНКУ

Вiн найчастiше пригадується менi в день повернення iз Москви, з Параду
Перемоги,-- розказує колишнiй командир розвiдувальної роти Олексiй Розов.
Юний на вигляд, але не по лiтах серйозний, Григорiй Шекера розповiв
тодi про розмову з Михайлом Iвановичем Калiнiним на прийомi, влаштованому в
Кремлi на честь учасникiв параду. Калiнiн, сусiд Григорiя за святковим
столом, запитав його: "Скiльки вам рокiв, товаришу гвардiї старшина?" --
"Двадцять один",-- вiдповiв Шекера. "А родом звiдки?" - "З України, iз
Нiжина".-- "Батьки? Брати, сестри?.." -- "Одна мати вдома тепер. Тато в
армiї, вiн i в громадянську воював. Брати, Андрiй i Сашко теж на фронтi
були".-- "Куди збираєтесь пiсля армiї? Маєте спецiальнiсть?" -- "Я, Михайле
Iвановичу, в сорок першому десятирiчку закiнчив. Першою в моєму трудовому
життi була посада санiтара у вiйськовому госпiталi. Працював добровiльно, з
госпiталем i евакуювався. Незабаром пiсля курсiв став розвiдником. Отже,
немає цивiльної спецiальностi..." Калiнiн на це зауважив: "Не бiда, буде
бажання -- i спецiальнiсть набудете. Головне -- перебудуватися на мирне
життя".
Пiсля демобiлiзацiї з армiї Грицько повернувся до Нiжина. Райком
направив його, уже члена партiї, заступником директора залiзничного
ресторану. Там i секретарем парторганiзацiї обрали. Принциповiсть i чеснiсть
фронтовика допомогли Шекерi навести порядок в облiку i продажу продуктiв,
викрити шахраїв, що п'явками присмоктались до злачного мiсця... Через три
роки обком направив Григорiя Кiндратовича до Київської юридичної школи.
Потiм -- навчання в унiверситетi. Тепер вiн юрист, адвокат.
-- Вас цiкавить, як воював Григорiй Шекера? Влiтку сорок другого року
його i ще чотирьох бiйцiв повiтряно-десантної дивiзiї, серед них одну
дiвчину, закинули з-пiд Москви у тил ворога. Група приземлилася у
трикутнику, де зливаються Прип'ять iз Днiпром. Десантники мали розшукати
тамтешнi партизанськi загони, зв'язатися з їхнiми командирами, сповiстити
про це в Москву.
Радiограма, передана Галею Кириленко через два тижнi пiсля приземлення,
була останньою звiсткою про групу. Розвiдники так i не знайшли у плавнях
партизанiв, несподiвано потрапили в пастку, влаштовану фашистськими
карателями. Поодинцi проривалися з оточення.
Шекера дiстався до Носiвського району на Чернiгiвщинi, став бiйцем у
загонi народних месникiв, яким командував Снмоненко, колгоспник iз села
Червонi Партизани.
Командир загону особисто виконував найвiдповiдальнiшi операцiї i завжди
брав iз собою Шекеру. У Фихiвцi, мiж Прилуками i Нiжином, партизани висадили
в повiтря залiзничний мiст, на добу затримали рух поїздiв. Загiн оволодiв
мiстечком Чемером i розподiлив там серед населення продукти, награбованi
окупантами.
Про все це я довiдався вiд самого Грицька наприкiнцi сорок третього
року, коли визволили Чернiгiвщину i вiн прийшов у нашу роту. Ми саме впритул
пiдiйшли до Днiпра навпроти сiл Старий i Новий Глiбiв. Там якраз той самий
трикутник, куди стрибав Шекера з лiтака...
Розвiдники мали вночi перепливти Днiпро, дiзнатись про оборону
противника, взяти "язика". У групу видiлили сержантiв Сичова, Полiкарпова i
новачка Шекеру. У моїх фронтових паперах збереглися сторiнки з щоденника,
який вiв Григорiй. Ось вони: "Нашi човни нечутно причалили до берега пiд
урвищем,-- читав Розов на пожовклому аркушi. -- Я знав, що десь тут
переправлялися партизани. Отже, i регулярнi частини зможуть. Головне -
розгадати систему оборони фашистiв... На свiтанку ми з Полiкарповим
видерлися на гребiнь глинистого урвища. Було росяно. Ми промокли до рубця.
Тремтiли вiд холоду, але повзли. Попереду над бруствером стирчав кулемет.
Заглянули тихенько в
окоп -- двоє фрiцiв хропуть. Розбудили їх, пов'язали й потягли на
плащ-палатках до своїх. Аж упрiли, поки доцуприкували їх до човна. Не
встигли конвоїри з "язиками" вiдштовхнутись од берега, як нiмцi виявили
пропажу. Стрiлянина зчинилась! Нам усiм, хто лишався на цьому березi,
довелось займати оборону. Тим часом човен з "язиками" благополучно дiстався
протилежного берега. Одну за одною ми вiдбивали атаки власовцiв,--патронiв i
гранат вистачало. Протримались до вечора. Полковник запитав по рацiї, чи не
хочемо повернутись. "Нi! -- вiдповiли.-- Навiщо туди-сюди їздити..." Вранцi
заговорила наша артилерiя i добре-таки поколошкала власовцiв. Чотири
днi ми трималися на плацдармi, поки сапери переправу навели..."
Розов додав до цього, що за операцiю на Днiпрi Шекера був нагороджений
орденом Ленiна. Дуже дорожив Григорiй своєю першою нагородою, усi документи,
особистi записки, щоденник здавав, коли вирушав у розвiдку, а орден бiля
серця берiг.
Ось iнший запис. "Ми з Полiкарповим i Сичовим здружилися швидко. Хлопцi
такi, що у всьому можна на них покластись, а для розвiдника над усе --
цiлковита довiра. Тож i за Прип'ять разом подались уночi. Швидко дiсталися
до першого ворожого окопу, в якому, здавалось, нiкого не було. Скотився я
туди i раптом вiдчув, що фашист, який сидiв на днi,
обхопив мене своїми лапами i не дає поворухнутись. Довелося
застосовувати нiж. Не повезло й з iншими двома фрiцами в другому окопi. Вони
пробували галасувати, i ми вимушенi були знищити їх. Аж у третьому окопi
взяли одного, вийняли затвор iз ворожого кулемета i вже перед свiтом
поверталися назад. Повземо й натрапляємо на ворожу лiнiю зв'язку. Розрiзаю i
зв'язую провiд. Це щоб не знайшли пошкодження. Два нiмцi-зв'язкiвцi мало не
спiткнулись об нас. Вони про всяк випадок тримали в руках ножi, i сутичка
була гостра. Мене поранили в ногу. Як не важко було. але Сичов i Полiкарпов
"язика" не кинули. Назад перепливали уже пiд щiльним мiнометним обстрiлом.
Вибухнуло бiля самiсiнького борту, човен накрило хвилею. Блискавичний рух
ножем -- руки полоненого вiльнi, вiн пливе в оточеннi Сичова i Полiкарпова.
А менi все важче пливти. Ледве постягав з себе чоботи, верхню вдяганку.
Кинув зброю -- iншого виходу не мав..."
Згорнувши пожовклi аркушi, Розов згадував далi:
-- Пiсля госпiталю Григорiй знову повернувся в свою розвiдницьку роту.
Пiд Корсунем, де ми затиснули величезне угруповання гiтлерiвцiв, фронт був,
як слоїстий пи-
рiг: то свої, то вороги... Пiшли в маскхалатах грудкуватою дорогою у
заснiженому степу. Чекали всiляких несподiванок, тому автомати й гранати
тримали напоготовi. Ззаду почувся стугiн мотора. Ще здалеку впiзнали газик
нашого генерала. Машина пiрнула в долину. Курився поземок, сивими пасмами
сотався понад груддям. I раптом -- автоматнi черги з долини.
-- Генерал! -- вигукнув Шекера.
Грицько перший збiг у долину. Газик самотньо стояв на дорозi, а його
пасажири одстрiлювались вiд гiтлерiвцiв, що були в засiдцi. Шекера ударив по
фашистах з тилу i примусив їх панiчно тiкати.
Командир дивiзiї пiдвiвся з рiвчака, обтрусив полушубок i покликав
сержанта Шекеру.
- За вашим наказом прибув, товаришу генерал! -- виструнчився той.
Генерал усмiхнувся, поплескав Григорiя по плечу:
- Який там у бiса наказ... Виручив ти нас, браток... Хто у вас старший?
Я виступив наперед i назвав себе.
- От що, друже,-- сказав генерал.-- Бачиш, як шаленiють? Бо в мiшку.
Але сил у них ще досить, i клопоту з ними не мало буде. От якби забратися в
їхнiй тил, з'ясувати обстановку, взяти, якщо зможете, "язика"...
Порадився тодi я з найдосвiдченiшими розвiдниками i вирiшив послати в
село Водяники, розташоване за горбом, Миколу Симоненка, Олексiя Шумкова,
Олександра
Земзюлiна, Григорiя Шекеру.
- Тобi,-- сказав я Грицьковi,-- вести товаришiв.
Грицько повернувся другого дня. Щоки позападали, рiдка щетинка сухо
поблискувала.
-- Група втрат не має,-- повiдомив менi.-- Захопили начальника штабу
фашистської дивiзiї "Вiкiнг" полковника Крiгера i прапор з'єднання...
Навеснi визволяли Прикарпаття. Зеленiли луки, пiнився Прут,
розпукувались бруньки на буках. Ген на обрiї синiли пойнятi серпанком гори.
Не хотiлося вiрити, що в таку чудову пору люди могли падати мертвими,
пораненими. Проте в кожному населеному пунктi з'являлися над могилами
дерев'янi обелiски з червоними зiрочками.
Для гiрського краю дороги -- це все. У чиїх руках вони, той i господар
становища. Покликав Грицька Шекеру Шестаков, начальник штабу дивiзiї, i
доручив зiрвати мiст через ущелину неподалiк села Шешури. Разом iз Шекерею
пiшли на завдання Володимир Галкiн, Олексiй Шумков, Павло Дирiн i Олексiй
Панкiн. На свiтанку вони перетнули лiнiю нiмецької оборони i заглибилися в
тил фашистiв. Якраз там стояли угорськi посiпаки Хортi.
Про те, що було далi, Гриць розповiдав менi, як повернувся.
- Ми ж не ликом шитi,-- казав,-- прихопили кожен по комплекту угорської
форми i переодяглися. Iшли не ховаючись. На схилi гори бiля мосту зайняли
вигiдну позицiю, настроїли рацiю ї передавали до штабу щонайменшi подробицi
пересування гiтлерiвцiв. Одночасно пiдрахували, що охорона мосту складається
з дванадцяти хортистiв. Коли посутенiло, ми смiливо пiшли до мосту. Охоронцi
не сподiвалися небезпеки. Вартовий навiть не запитав, хто йде. Панкiн
спецiально припалив поблизу нього цигарку щоб освiтити на собi угорську
форму. Вiн же й зняв вартового, а я з Шумковим знищив решту охорони. Тим
часом Дирiн i Галкiн побiгли до ферм, пiдклали мiни i запалили бiкфордiв
шнур...
I в селi Ославi Бiлiй вiдзначився Грицько Шекера. Вiн уже командував
взводом, мав звання старшини.
Ходив Григорiй iз своїми хлопцями у тил за "язиком". Розвiдницька
стежка пролягала через гору, що височiла над Ославою Бiлою. Нiяких слiдiв
ворога не виявили.
Та пiд час снiданку в селi почали падати мiни. Точно по дорозi вдарила
далекобiйна ворожа артилерiя.
-- Орли, а чи сумлiнно обстежили гору? -- подзвонив Шестаков.-- Не
схоже на Шекеру...
Гриць знiяковiв, коли я переказав йому розмову з Шестаковим.
-- Ненашев,-- звернувся вiн до свого товариша, командира другого
взводу.-- Пiдеш зi мною? Той погодився.
Вночi вони зiйшли на гору захiдним схилом, помiтили вогники цигарок;
чути було приглушену розмову. Збагнули. що самим не справитись. Повернулися
в Ославу Бiлу, розбудили хлопцiв.
На свiтанку розвiдники закидали гранатами окопи фашистiв, що були на
вершинi гори.
- В полон хоч одного! -- гукав Шекера. Привели трьох "язикiв". Вони
розповiли, що на гору пробрались лише позавчора, мали п'ять кулеметiв, три
мiномети, тут був спостережний пункт, який контролював шосейнi дороги на
Делятин, Яблунiв, Ланчин i спрямовував туди вогонь артилерiї.
Командир дивiзiї оголосив Григорiю Шекерi подяку i поздоровив iз
нагородою орденом Слави I ступеня.
Це був справжнiй розвiдник: спритний, кмiтливий, вiдважний. Коли,
вилiкувавшись пiсля поранення, я знову прийняв роту, Григорiй саме виконував
важливе завдання. Гiтлерiвцям удалося вiдтiснити нашi вiйська iз Чопа,
скупчити там дуже багато танкiв, авiацiї, пiхоти. Перш нiж перейти у
контрнаступ, треба було знати розташування ворожих сил. I ще -- через Тису
на той бiк вели прокладенi по мосту залiзниця й шосейна дорога. Обабiч --
болота, отже, обiйти мiст важко, тому наказано взяти його цiлим... Шекера,
Леонов, Дудiн, Галкiн i Степаненко перепливли Тису, щоб дiзнатись про
охорону мосту i з'ясувати загальну обстановку. Човен затопили бiля берега, а
самi поповзли до залiзницi. Траншеї фашистiв були поряд. Шекера, як старший,
вирiшив сам пiти по "язика". Наткнувся на кулеметне гнiздо, чує -- три
голоси. Пiдповз, стежить: двоє фашистiв пiдхопили кулемета й понесли, третiй
затримався, збирає якiсь речi. На нього й навалився Шекера, зв'язав. Але не
поспiшав назад. Тi, що пiшли, могли одразу пiдняти тривогу, i ще, до того ж,
кортiло офiцера привести (зв'язаний кулеметник таємниче шепотiв: "Офiцiр,
офiцiр",-- i кивав головою туди, куди двоє понесли зброю). Розлючений
неповорткiстю солдата, що залишився, офiцер з лайкою бiг по траншеї. Вiд
несподiванки опору не чинив. Та знову Григорiй не поспiшав, дочекався
третього. Залишивши одного вбитого, а друго-
го зв'язаного, старшина поволiк офiцера...
-- Шекера особисто взяв сорок шiсть "язикiв",-- продовжував Розов.-- А
разом iз своїми хлопцями-- сто сорок.
Через Одру в Чехословаччинi Шекера з хлопцями переправилися безшумно;
розвiдники обеззброїли бойову охорону, виставлену на березi. Частину взводу
старшина послав конвоювати полонених, решта лишилась утримувати плацдарм до
пiдходу наших частин. Фашисти, виявивши у себе пiд боком радянських бiйцiв,
негайно атакували їх. Три вали штурму розбилися першого дня об окопи
смiливцiв. Другого дня ворог пустив танки. Ще здалеку Шекера помiтив двох
"тигрiв" i цяточки на їхнiй бронi -- десантникiв.
- Дирiн, зустрiнь їх протитанковими он бiля того верболозу...
Сибiряк Павло Дирiн, скупий на слово, завжди робив свою ратну справу
тихо, зосереджено. Вiн мовчки прикрiпив до пояса гранати i плазом -- у
верболiз.
Коли наблизився перший танк, розвiдник влучив гранатою пiд гусеницю.
Другий танк повернув i посуиув на смiливця. Можна б ще встигнуть вiдбiгти до
берега, сховатися в ярку, але ж танк розчавив би всю групу. I Дирiн власним
життям врятував товаришiв -- упав з гранатою пiд танк...
У сутiнках бiй припинився. Вночi нашi сапери навели через Одру
понтонний мiст i на плацдарм пiшли вiйська. Поховали полеглих, дали над
братською могилою про-щальний салют. Я вперше побачив на очах Шекери сльози.
Розвiдники кажуть про своїх друзiв: "З таким -- у вогонь i воду" I про
ненадiйних: "З ним у розвiдку не пiшов би". На вiйнi народжувалась ця
iстина...
За кiлька днiв до капiтуляцiї фашистської Нiмеччини Григорiй Шекера
висадився з десантом у горах Югославiї....


КОМСОМОЛЬСЬКI ВНЕСКИ

Анатолiй Котов обсмикнув гiмнастерку, помацав рукою кишеню, де лежав
комсомольський квиток, i швидко спустився земляними схiдцями у блiндаж
комсорга батальйону.
- Дозвольте сплатити внески, товаришу лейтенант.
Комсорг -- лейтенант Сухарчук -- пам'ятав цього молодого бiйця ще
вiдтодi, коли їхнiй стрiлецький батальйон брав залiзничну станцiю Веселий
Кут. Незадовго перед тим, пiсля визволення села Толмачiвки
Великомихайлiвського району на Одещинi, до них у пiдроздiл прибуло
поповнення -- група хлопцiв рокiв дев'ятнадцяти. Новаки мали пройти
пiдготовку, переодягтись у вiйськову форму, i аж через мiсяць-пiвтора
включитися в бойову роботу. Але обстановка на фронтi часом ламала
заздалегiдь намiченi плани. I пiд Веселим Кутом подiї внесли корективи у
передбачення штабiстiв. Нiколи було чекати, поки новачкiв обмундирують, вони
в цивiльному приєдналися до бiйцiв, якi атакували станцiю.
Веснянi дощi розквасили масний чорнозем, i бiйцi ледве переставляли
ноги: чоботи й черевики вгрузали в грязюку, наче в смолу. Важкi гармати
застряли. Тiльки верткi "сорокап'ятки", пiдштовхуванi солдатськими плечима,
повiльно посувалися степовим бездорiжжям, намотували на колеса сiрi вiяла
кураю.
Фашисти помiтили, що наближається пiхота, i хльоснули по наступаючих
кулеметним вогнем. "Сорокап'ятки" спробували виявити, де замаскувалися
кулеметники, але без успiху. Ворог засiв у численних пристанцiйних спорудах,
до яких по вiдкритiй мiсцевостi пiдступитися було неможливо.
До командира роти лейтенанта Самсонова пiдповз один iз толмачiвських
хлопцiв. Стара кепка-восьмиклинка з ґудзиком на макiвцi, чорний парубоцький
чуб пiд нею i зовсiм юне обличчя з припухлими губами. Очi простодушно
довiрливi, спокiйнi. Лейтенантовi сподобався необстрiляний боєць, i вiн
приязно запитав:
-- Що скажеш, хлопче?
-- Товаришу лейтенант, я тут у нiмцiв на примусових роботах
поневiрявся, бачив, як вони рили траншеї, ходи сполучення...
-- I спробуєш, провести людей ближче до станцiї?
-- Атож.
Це був Анатолiй Котов. До вiйни вiн закiнчив у цьому краю сiм класiв.
Починаючи з четвертого, до школи ходив у Цебрикове. По курнiй i по снiжнiй
дорозi, в дощ i в спеку.
Одного разу пiд час канiкул Анатолiй поїхав з батьком у польовий табiр.
"Ех, постояти б на мiстку! -- iз заздрiстю подивився на дядька, який
ремонтував у таборi комбайна.-- Звiдти й дрохву побачити можна". Анатолiй
багато чув про дрохв, але нiколи не бачив їх.
Дядько комбайнер примiтив Романового синка:
-- А ходи-но, парубче, потримаєш ланцюжка.
Здружилися комбайнер i Анатолiй, став хлопець його помiчником на
жнивах. На мiстку степового корабля перехоплювало подих: який простiр, яка
краса отих переливчастих колоскових хвиль!
Минуло останнє передвоєнне лiто, i Анатолiя Котова прийняли до
комсомолу. В сьомому класi вiн написав твiр про враження вiд канiкул. Назвав
так: "Хочу бути комбайнером".
Чи мiг Анатолiй тодi передбачити, що наступного лiта вибухи й пожежi
пожиратимуть пшеничне море, а танк з бiлим хрестом на баштi перекине й
понiвечить комбайн, з мiстка якого вiн мрiяв вiдшукати дрохву, птицю
надзвичайно обережну i полохливу, що не терпить стугону моторiв. але таку
грацiозну -- справжню царицю колишнього ковилового степу...
Першою думкою, коли рiдне село захопили фашисти, було: "Не коритися!"
Рано чи пiзно, був упевнений, все стане на свої мiсця. Анатолiй збирав своїх
ровесникiв. Поодинцi сходилися в глибокий яр, порослий терном i шипшиною.
Домовлялися про спiльнi дiї проти ворогiв. Створили пiдпiльну комсомольську
органiзацiю.
Комсомольцi переповiдали людям вiстi з фронтiв, з Одеси й Савранi, де
окупантiв громили партизанськi загони.
Нашi з'явилися в селi холодного березневого ранку. Стомленi, по колiна
в болотi, вони по-дiловому привiталися, неначе були вiдсутнi не два з
половиною роки, а два днi. Анатолiй здивувався, побачивши на фуфайках та
шинелях погони. Ранiше були тiльки петлицi.
-- А що означають оцi чотири зiрочки? -- поцiкавився у вiйськового,
який зупинився ночувати у їхнiй хатi.
-Означають, що я капiтан,-- вiдповiв постоялець.
"Рокiв на три старiшiй вiд мене; не бiльше" -- подумав Анатолiй.
У сутiнках до Котова прийшли товаришi -- Льоня Табада, Шура Нижник,
Федя Панчук, Володя Квачук, i всi разом домовились проситись у наступаючi
частини. Капiтан порадував комсомольцiв.
-- До нас приставайте,-- сказав.-- Нам дуже потрiбнi люди.
Вранцi толмачiвськi комсомольцi вже наступали на Веселий Кут.
...Схваливши пропозицiю Анатолiя Котова, лейтенант Самсонов послав iз
ним групу бiйцiв-автоматникiв. Вони в обхiд, лощиною, дiсталися до траншей
ворога, i хлопець у цивiльному, з автоматом в руках, першим бiг в атаку на
ворога. '
Загiн ударив до фашистах iз флангу, а потiм з тилу. Загроза потрапити в
оточення примусила гiтлерiвцiв вiдступити на пiвнiч.
Батальйон лише кiлька годин затримався на станцiї. Бiйцi перемотали
онучi, набрали боєприпасiв, поїли i знову переслiдували ненависного ворога,
що тiкав до Днiстра.
Саме в тi короткi години перепочинку командир батальйону капiтан Попов
та комсорг лейтенант Сухарчук поздоровили Котова з подвигом i повiдомили, що
вiн представлений до нагороди -- медалi "За вiдвагу" i що йому присвоєно
звання єфрейтора.
Переодягнений у вiйськову форму, Анатолiй акуратно зав'язав у хусточку
грошi -- членськi внески їхньої пiдпiльної сiльської комсомольської
органiзацiї. Потрiбно було вибрати час i здати їх комсорговi батальйону.
Пiд час перерви мiж заняттями для новакiв Анатолiй Котов спустився у
блiндаж комсорга. Розповiв, як молодь Толмачiвки не корилася окупантам, як
комсомольцi i в тих суворих умовах ретельно виконували свої обов'язки,
навiть платили внески...
-- Он якi це внески! -- вигукнув комсорг Сухарчук. -- Чудовi внески!
Вiн оформив вiдомостi на сплату внескiв, розписався у комсомольському
квитку Котова, розпитав єфрейтора про навчання, настрiй, бо недавно командир
роти лейтенант Самсонов розповiв Сухарчуковi про такий курйоз.
На стрiльбах єфрейтор Котов, який вiдзначився пiд Веселим Кутом, а
пiзнiше, поранений, не покинув поля бою, оцей самий смiливець пiд час
тренування жодного разу не влучив у яблуко мiшенi. Короткозорий? Нi.
Виявилось, просто не знав, як беруть цiль на мушку. Варто було розтлумачити,
i Котов негайно вибив п'ять десяток пiдряд.
Лейтенант Самсонов спершу не повiрив, наказав повторити вправу. Коли
остаточно переконався, присвиснув:
-- Ну, тобi, Котов, у снайпери треба йти!
Анатолiя направили вчитися до снайперського загону
-- Вчимося добре, i настрiй хороший,--сказав єфрейтор. А ще приємна
новина: мiй батько, Роман Григорович потрапив з поповненням у наш
батальйон...
-- Невже?
-- Вчора приходив до мене.
Роман Григорович Котов потiм щодня зустрiчався з сином i все
повторював: "Найвлучнiший стрiлець частини -- то честь! Дивись, Только, не
байдикуй!" Батьковi син досi здавався пустотливим хлопчиськом.
Тривоги Романа Григоровича уляглись пiсля форсування Днiстра та боїв у
плавнях.
Удосвiта, хто на човнах, хто на бочках, дошках, пiд завiсою
артилерiйського вогню бiйцi почали переправлятися через рiчку. Закрiпилися.
Та чи втримаються? З комишiв безперервно б'ють гармати i кулемети.
Єфрейтор Котов дiяв мовчки, дiловито: зачохлив оптичний припiл, сплiв з
верболозу корону-кущик i прикрiпив на голову; ноги обмотав кiлькома парами
онуч, щоб хода була м'якою, мов у кiшки.
Снайпер зник у комишах. Вiн повернувся аж надвечiр, голодний,
стомлений, вимазаний багном. Якби хто був того дня поряд з ним, то засвiдчив
би, як у п'яти фашистських гармат, замаскованих пiд кучерявими горiхами,
вдрузки розлетiлась оптика, як назавжди замовкла обслуга трьох кулеметних
гнiзд.
Пiхота легко оволодiла Кицканами.
Хiба мiг Котов тодi припустити, що отi плавнi, з яких вiн викурював
фашистiв, через десять рокiв стануть полем мирної битви -- битви за
родючiсть i що її учасником знову буде вiн, Котов, лейтенант запасу, повний
кавалер ордена Слави, випускник школи механiзацiї, i що заквiтують у
днiстровськiй долинi, на колишнiх комарииих болотах, посадженi його руками
яблунi, грушi, айва, виноград!
Це тепер на мiстку свого комбайна серед полiв цибулiвської артiлi
"Прогрес" Великомихайлiвського району вiн мiркує про долi людей i долю
землi. Одним судилося лише визволяти рiдний край - не прийшли додому з
фронтiв Великої Вiтчизняної вiйни Льоня Табала i Шура Нижник, Вася Кравченко
i Костя Полуянов; iншим випало добити ворога в його лiгвi, повернутися з
перемогою, а потiм прикрашати й за полеглих рiдну землю, скроплену їхньою
кров'ю, нести в собi вогонь їхнього серця.
Вiслу стрiлецький полк форсував пiд Сандомиром. Широка там польська
рiка, неприступнi були, на думку гiтлерiвцiв, доти i дзоти. Котов,
примостившись на човнi, шукав у прицiлi темнi горбки кулеметних гнiзд i
натискував на курок. Коли човен, з багатьма пораненими i вбитими, уже
зашурхотiв по пiщаному дну, несподiвано з флангу вогнем полоснув непомiчений
дзот. Бiйцi залягли. Котов плазом вихопився вперед i почав бити по
амбразурi. Тим часом плацдарм розширювався.
Снайпер допомiг товаришам встановити станкового кулемета, разом з усiма
бiйцями утримував берег до пiдходу пiдкрiплення, а потiм вишукував i
знищував гiтлерiвцiв, якi стрiляли фаустпатронами.
Незабаром почалися днi навального наступу од Вiсли до Одеру. Бiйцi
забували про сон, їли, погойдуючись у кузовах автомашин або на бронi танкiв.
На Одерi фашисти зруйнували дамби, вода залила i подiрявила кригу.
Ступали обережно, узявшись за руки, аби не шурхнути пiд лiд.
- Тату! -- пошепки кликав Анатолiй.
- Все гаразд, сину! - обзивався Роман Григорович.
Холод, гострий як нiж, рiзав тiло, однак нiхто не зупинявся.
Там, де наступали Котови, вдалося вклинитися аж до залiзничної колiї.
Тут рота й окопалася, бо гiтлерiвцi отямились пiсля артилерiйського
обстрiлу, кинулися в атаку.
Анатолiй примостився у залiзобетонному кiльцi, що валялося поблизу
колiї, i влучними пострiлами валив очманiлих фашистiв. Неподалiк били з
автоматiв батько, iншi бiйцi.
До вечора вiдбили шiсть атак фашистiв. Скiнчилися боєприпаси. "Ще один
натиск гiтлерiвцiв -- i нас зiмнуть",-- подумав старший лейтенант Самсонов.
Вiн тривожно спостерiгав, що дiялося за насипом. Ворог пiдтягував сили. I
ось темнi постатi, цеп за цепом, на ходу стрiляючи, почали всьоме штурмувати
насип. З наших укриттiв чулися поодинокi пострiли: нiчим було вiдповiдати.
Фашисти наблизилися майже впритул. Тодi пiдвiвся Котов-молодший i
крикнув:
- Врукопашну!
На цей клич пiднялися всi. Гiтлерiвцi не витримали навального удару i
повернули назад.
Вночi Роман Григорович Котов знайшов важкопораненого сина i перев'язав
його.
Старий ще не знав, що в цей час у штабi батальйону вже оформляли два
нагородних листи -- на Анатолiя ("заслуговує ордена Слави I ступеня") i на
його батька ("гiдний ордена Слави III ступеня"), а сапери прокладали по
льоду настил переправи, щоб пропустити людей i технiку - пiдмогу смiливцям.

ЧОРНА СМЕРТЬ

У затишному будинку на околицi Львова живе Iван Семенович Радченко. Я
прийшов трохи ранiше, нiж вiн повернувся з роботи, i тому зустрiчав
господаря разом з його дружиною Ганною Дмитрiвною та сином Сергiйком.
Середнiй на зрiст чоловiк, переступившiї порiг, мило розвiв руками (у
лiвiй -- валiзочка) i сказав:
-- Вибачайте, затримався. Хiба вгадаєш, з якою поломкою зiткнешся? Та й
кожен хоче, щоб пiсля майстра телевiзор працював бездоганно...
Листовно обiзнаний з тим, що мене цiкавитиме, Iван Семенович поклав на
журнальний столик купку документiв: червоноармiйську книжку, грамоти,
фотографiї -- тодiшнi i пiзнiшого часу. Коротко розказав про кожен документ
особистого архiву. А вже потiм нiяково подав товстого зошита з пожовклою
палiтуркою.
- Щоденник. Вiв на польових аеродромах.-- I нiби виправдовуючись: --
Юнацькi поривання. Я ж у сiмнадцять рокiв...
Той документ i зацiкавив мене найбiльше. Вiн пахнув порохом та польовим
рiзнотрав'ям...

"20 червня 1944 року. ...Хвилин з двадцять, як приземлились, а у вухах
i досi дзвенить. Лiтали штурмувати танкову колону. Лiнiю фронту перетнули
благополучно. Низько над нами нависали скуйовдженi сивi хмари, i "мессери"
не могли полювати, десь вiдсиджувалися.
Ворожу колону накрили зненацька. Вася Анфьоров спiкiрував на головний
танк i скинув першу сотню ПТА (протитанкових авiабомб). Впадуть на броню --
прорiжуть, мов вершкове масло, будь-яку товщу.
-- Є два факели! -- чую радiсний вигук Анфьорова.
Заходимо ще й ще раз.
Моє завдання: стежити за небом. Стрiлець повинен пильно охороняти IЛа
вiд нападу з хвоста. Та сьогоднi погода була моїм союзником, i я часто
повертав кулемета i посилав черги навздогiн гiтлерiвцям, якi дременули вiд
танкiв. Не всi вони, правда, тiкали, декотрi стрiляли по нас i влучали -- на
крилах розпукувались дiрочки...
Поки ми "прасували" танкову колону, у суцiльних хмарах з'явилися
блакитнi ополонки. Звiдти на нас i накинулись "мессери". Я ще цяточками їх
помiтив, приготувався, i тiльки-но "мессершмiтт" потрапив на мушку,
заговорив мiй крупнокалiберний. Здригнувся коршун i -- черевцем догори!
У запалi я й не роздивився, що їх величенька зграя. А нас четверо.
Атакують... I саме тодi, коли мав клюнути носом ще один винищувач, мiй
кулемет замовк. Скiнчилися патрони.
"Що придумає Вася Анфьоров? -- мiркував я.-- Недалеко Орша, вона вже
визволена. Можна б туди..."
З Васею Анфьоровим доля звела мене в Криму, куди я прибув навеснi зi
школи повiтряних стрiльцiв. До армiї я пiшов добровiльно у сiчнi сорок
третього року, як тiльки сповнилось сiмнадцять. Був шкетиком -- гвинтiвка в
походi боляче кресала прикладом по кiсточцi, а в бою дуже штовхала в плече.
Але нi командир роти, нi командир взводу не докоряли, бо старався.
Якось (це було на Мiус-фронтi, ми стояли в оборонi)в окопи нашої роти
завiтав старший сержант Грязнов - керiвник групи снайперiв дивiзiї. Вiн
одбирав влучних стрiльцiв. Спробував i я. На вiдстанi чотириста метрiв
поцiлив у чотири фiгури з п'яти. Сержант забрав мене з собою. Вчився у Iвана
Iвановича Бойцова, робiтника iз Старої Руси, вiн горобця збивав на льоту. За
мiсяць я "зняв" дванадцять фашистiв. Стiльки ж позначок лягло на приклад
моєї снайперської гвинтiвки.
Пiд час липневого наступу наших вiйськ мене поранило в ногу. А Бойцов
загинув...
Iз госпiталю мiй шлях лежав у запасний полк. Я сподiвався потрапити в
свою роту, де перед наступом був прийнятий у комсомол i одержав
комсомольський квиток No 18091922. Та десь узявся на мою голову "покупець"
-- капiтан. Вiн категорично заявив: "А, освiта вiсiм класiв. Будеш
електрослюсарем". Так я опинився в майстернях по ремонту устаткування й
тари. Рапорт за рапортом писав, мовляв, хочу на фронт, i доконав-таки того
капiтана. Плюнув вiн спересердя: "Ну, йди, йди на комiсiю!" Гадав, поженуть
назад.
Але хоч мої ребра й свiтилися, м'язи я мав непоганi: спортивнi заняття
в учнiвськi роки не пропали марно. "Вивели" й очi: гострота зору -- пiвтора.
Так я став курсантом школи повiтряних стрiльцiв.
Пiсля випуску нас вишикували перед бойовим прапором, i ми почули славну
iсторiю частини, в якiй мали служити. Незабаром i новi екiпажi сформувалися.
Менi випало лiтати в парi з гвардiї рядовим Василем Анфьоровим.
"Рядовий,-- думав я розчаровано.-- Зiб'ють у першому ж бою". Але
старший стрiлець Льоня Сидельников (вiн з Алтаю, трактористом був у
колгоспi) заспокоїв:
-- Не сумуй, то чудовий льотчик!
Наступного ж дня я пересвiдчився в цьому. Пiсля тренувального польоту
ми з Анфьоровим поверталися на аеродром.
-- Одне шасi не випустилось,-- раптом почув я в навушниках. - Сiдаю на
одне...
Лiтак торкнувся землi, пробiг i м'яко лiг на праве крило, описавши
легку дугу. Я витер рясний пiт i сказав собi: "З цим можна лiтати".
Багато думок промайнуло за той час, поки не мав чим стрiляти у ворога.
У такi лабети я вперше потрапив. Ошелешений, забув, що наш зброяр перед
вильотом поклав менi в кабiну запасну кулеметну стрiчку.
-- Мало яка несподiванка...-- сказав.
А я досi не докумекав... Нагнувся, помацав -- є стрiчка! Блискавично
зарядив кулемет, подав знак Васi Анфьорову. Той круто розвернув лiтак, i
скоро знахабнiлих "мессерiв" ми вiдбили кулеметними чергами.

10 серпня 1944 року. Маю подяки за форсування Нiмана, визволення
Каунаса. На правому березi рiчки сумлiнну "дезинфекцiю" зробили: змiшали з
землею не менше десятка кулеметних гнiзд. У Каунасi зруйнували доти, палили
машини, бронетранспортери. Але все затьмарила гiркота втрати -- над цим
мiстом загинув штурман полку майор Кондаков (дописано шариковим олiвцем --
червоним: "В центрi Каунаса тепер височить пам'ятник Кондакову").
Командировi полку повiдомили, що у нас в тилу блукають рештки
розгромленої фашистської дивiзiї. Вiн дав команду пiдняти в повiтря нашу
ескадрилью. Комеск майор Герасимов полетiв iз Льонею Сидельниковим.
Герасимову рокiв сорок -- сорок два, мiцний дядько, вiдважний пiлот. Та й
Льоня не ликом шитий. Чотири "мессери" зрубав. Гiтлерiвцям далеко не вдалося
втекти. Герасимов створив пекельне кiльце, i почалось...
Боялися-запiзнимось, нi, не запiзнилися на комсомольськi збори полку.
Мене обрали до президiї, головував. Порядок денний: 1. Прийом до ВЛКСМ. 2.
Твiй комсомольський обов'язок. Серед тих, кого приймали, був i механiк
нашого лiтака Коля Смоленков. Двожильний вiн, цей Коля! Щоразу повертаємося
пiсля бою, як мовиться, на чесному словi, а наступного дня чуєш -
- Лiтак до вильоту готовий!

15 вересня 1944 року. Розвiдка повiдомила, що на станцiю Альвiта
прибули цистерни з пальним для танкової колони фашистiв. Залiзничнi вузли
нiмцi охороняли з особливою пильнiстю.
- Нiчого,-- сказав командир ескадрильї Горасимов,-- Прорвемось! Не
маємо права не прорватись. Якщо танки заправляться, тисячi наших бiйцiв
можуть загинути.
Комеск пiдвiв нас до цiлi долиною, уздовж колiї. Нам не чути, як унизу
гавкають зенiтки i строчать кулемети, ми тiльки димки вибухiв бачимо та
пробоїни на крилах i фюзеляжi. Слiдом за Герасимовим пiкiруємо на ешелон, що
вже мiсцями горiв. Сплели свою знамениту "змiйку" i кружляємо.
-- Герасимов! -- раптом чую на виходi з пiке тривожний голос Анфьорова.
Я глянув у той бiк, де летiв Герасимов. Його лiтак палав i круто знижувався.
Першокласний льотчик, вiн зумiв би посадити машину за станцiєю. Але
Герасимов рiзким вiражем довернув лiтака i понiсся на цистерни. Велетенський
клубок полум'я, перекочуючись, вихопився з того мiсця, куди врiзався IЛ.
-- Вася! -- несамовито закричав я. - Давай, Вася!
Ми добре помстилися за улюбленого командира, але як важко на серцi!..

23 жовтня 1944 року. Прорвали оборону фашистiв у Схiднiй Пруссiї. Вони
обплуталися колючим дротом, повкопували танки, наробили дотiв, накопали
траншей. Спочатку ми вдарили по танках, потiм переключилися на доти. Вася
викурював фашистiв, а я бив з кулемета...

19 сiчня 1945 року. Сьогоднi мiй день народження. На снiданок повар
спiк до чаю iменинного торта. Посерединi замiсть дев'ятнадцяти свiчок
поставив на паперовому кружальцi стiльки ж патронiв вiд ТТ.
Одержав листа iз поздоровленнями вiд мами. Спокiйний за неї. IIише, що
колгосп привiз дрова, видав борошна i олiї.
Вася Анфьоров принiс менi у їдальню свiй подарунок -- пiдкову. Я був
зворушений.
Вася - сибiряк. Коли мати проводжала його в училище. то силомiць
засунула в торбину оту залiзяку: на щастя! Вiн збирався викинути її за
селом, але передумав.
З кожним мiсяцем розлуки пiдкова ставала йому дорожчою й дорожчою, як
пам'ять про рiдне село, про батька-коваля, про стареньку матiр. Вася завжди
лiтав на штурмовку з пiдковою. Одного разу Коля Смоленков, оглядаючи кабiну,
викинув амулет. Перепало ж йому вiд Алфьорова!
I ось вiн подарував пiдкову менi.
-- Тримай, юначе! -- сказав. - Повернешся додому -- на порозi приб'єш.

1 лютого 1945 року. Важкий сьогоднi день видався. Громили Вормдiт. На
нашу шестiрку напали "фокке-вульфи" i "мессершмiтти". Пiдпалили лiтак
Смирнова, потiм Жандарова. Погналися за Бусловим. Я прикривав його. Здалеку,
правда, вдарив, але дiстав "фоку". Уже веселiше: все-таки тепер проти нас
сiмнадцять, а не вiсiмнадцять. Знову кинулись на нас. I цього разу моя черга
влучила. Встиг i фашист -- покалiчив лiтак Буслова. Федя вдало вивернувся,
дотягнув до нашої територiї. Утрьох, вiдбиваючись, продовжували штурмувати.
Спалили десяткiв зо два машин i штаб фашистської дивiзiї.
На аеродромi поранений Федiр Буслов чекав нашого повернення.
- Дякую, Ваню! - потиснув менi руку.
Приємно чути це вiд Героя Радянського Союзу (додано червоним олiвцем:
"Двiчi Герой Радянського Союзу Федiр Буслов живе у Москвi").

1 квiтня 1945 року. Позавчора лiквiдували фашистське угруповання бiля
Кенiгсберга. Зруйнували два мости, розбили батальйонiв три пiхоти й
мiнометну батарею!
Одинадцять разiв пiкiрували ми на Прейсiш-Ейлау. На дванадцятому заходi
снаряд пошкодив маслорадiатор,загорiвся мотор. Круто знизились. Мiсцевiсть
нерiвна, горбки й видолинки. Але нам пощастило: хоч лiтак розвалився, ми
залишились живi.

10 квiтня 1945 року. Ура! Взято Кенiгсберг. Ми лiтали туди, щоб знищити
один дот. Якось дивно -- стоять IЛи, i нiкуди їм поспiшати. Скоро, скоро
перемога!

9 травня 1945 року. Ми з Василем вiд надмiру почуттiв взяли й розiгнули
пiдкову -- наш штурмовий амулет.
Пiд час мiтiнгу Льоню Сидельникова й мене викликали наперед; в обох у
нас по три ордени Слави. Всi прикололи до гiмнастерок свої нагороди.

25 липня 1945 року. Здав у щойно створений музей бойової слави нашого
штурмового полку свою льотну книжку. Протягом року ми з Василем Анфьоровим
зробили 105 бойових вильотiв. Знищено тридцять танкiв, пiвсотнi гармат i
мiнометiв, десяток дотiв i дзотiв, двi сотнi автомашин iз рiзними вантажами,
два залiзничнi ешелони, сiм винищувачiв, тисячi три гiтлерiвцiв, один їхнiй
штаб.
Василевi, моєму гвардiї рядовому, присвоїли одразу звання старшого
лейтенанта (у дужках -- червоним олiвцем: "Анфьоров живе в Новосибiрську,
льотчик цивiльної авiацiї").
Розлiтаються хлопцi: хто демобiлiзується, кого переводять до iнших
частин. А куди ж я подамся? Дуже люблю авiацiю...

На цьому щоденник обривається.

В роки пiслявоєнної служби Радченко став технiком першого класу, кращим
рацiоналiзатором з'єднання, капiтаном. Тодi ж, без вiдриву вiд виробництва,
закiнчив десятирiчку, радiотехнiчне училище.
У запас Iван Семенович Радченко пiшов недавно. Тепер -- майстер по
ремонту телевiзорiв одного з львiвських телеательє.


СИН СМIЛИ

Березень, 1945. З листа фронтових товаришiв до дружини:
"Бiльше ми з вами нiколи не побачимо Максима Костянтиновича -- Вашого
чоловiка i нашого друга. Знайте й пишайтесь: вiн був повним кавалером ордена
Слави".

Липень, 1966. З Указу Президiї Верховної Ради СРСР:
"За видатнi трудовi успiхи, досягнутi у виконаннi завдань семирiчного
плану, випуск продукцiї високої якостi i активну участь у створеннi нової
технiки для легкої i харчової промисловостi присвоїти Величку Максимовi
Костянтиновичу звання Героя Соцiалiстичної Працi з врученням ордена Ленiна i
золотої медалi "Серп i Молот".

I
Наметовий табiр зенiтного дивiзiону сколихнувся у досвiтнiй пiвтемрявi,
як мурашник.
- Тривога!
Намети залопотiли крилами парусини, немов полохали зграю "юнкерсiв", що
зненацька накинулася на вiйськовий табiр. Вдарили зенiтки навколо Бєльцiв.
Так почалася вiйна. Молодi червоноармiйцi, якi лише три тижнi тому
одягли новенькi гiмнастерки, похапали гвинтiвки й карабiни, повний
боєкомплект патронiв i пiд гуркiт вибухiв зайняли визначенi їм мiсця в
обслугах гармат.
Максим Величко потрапив до артилерiйської розвiдки. Вiн був невисокий
на зрiст, тоненький, але енергiйний, жвавий. До служби вiдповiдав у
заводському комiтетi комсомолу за спорт i вiйськовi гуртки. Тепер же казав
товаришам:
-- Ми цим фашистам швидко поламаємо роги!
На жаль, Величкiв оптимiзм не збiгався з дiйснiстю. Прикордоннi частини
все вiдступали. Старшина Суворов спiвчутливо дивився на Максима: в розпачi
бiдолаха, не вiриться йому, що вiдступати доведеться ще не один день i
мiсяць.
Старшина по-батькiвськи оберiгав Максима у тяжких переходах, коли
схудлi конi пiдбивалися i бiйцi, налягаючи на спицi колiс, витягували
гармати з багнистих ручаїв на днi глибоких степових балок. Старшина
вигадував i зайвий черпак кашi для Максима, аби той поправлявся ("надто
тендiтний, ще вiтер пiдхопить i понесе"). Величко не ображався на
доброзичливi жарти старшини, з усього вже бачив, що силами справдi треба
запасатися надовго.
У таврiйському селi зенiтники примкнули до полку гаубиць. Комiсар майор
Iваненко зiбрав комунiстiв i комсомольцiв. Говорили коротко, з болем
згадували страшнi пожарища в селах i на полях, заплаканих колгоспниць та
городянок, переляканих дiтей... Будь-що треба зупинити ненависного ворога!
Опiвднi дорогами i стежками, що вели у долину, до села прийшло ще
чимало розпорошених взводiв, рот, батальйонiв. Сивий полковник наказав
займати оборону. Солдати заходилися копати окопи, артилеристи маскували
гармати й тягли зв'язок до спостережного пункту, де майор Iваненко вже
iнструктував Максима Величка: той мав коригувати стрiльбу по вороговi.
Несподiвано з-за лiсосмуги вихопилися два мотоцикли з колясками, а за
ними - танк з вiдкинутим люком, звiдки дивився у бiнокль нiмець. Фашистська
розвiдка! Величко миттю повiдомив координати цiлi.
Але батарея чомусь мовчала. Невже не готова до бою?
Коригувальник знову щосили крикнув у трубку польового телефону:
-- Чого ж ви зволiкаєте?
Аж коли нiмцi помiтили свiжi окопи i загальмували, гармати обiзвалися.
Снаряди лягали далеко позаду ("Ех, партачi..." -- досадував Максим), потiм
ближче, ближче i, нарештi, накрили мотоцикли. А танкiсти крутнулися своєю
машиною влiво, помчали уздовж посадки i здалеку навмання стрiляли по селу.
Аромат стиглих яблук, розлитий над околицею, поступово розчинився в
гiркому запаховi порохового диму.
Другого дня почалася танкова атака. Максим спрямував вогонь батареї по
пiхотi, яка скрадалася пiд захистом бронi. Фашисти залягли. I тодi вдарила
викочена на пряму наводку зенiтка. Переднiй танк шарпнувся раз, другий.
Капут! Iншi повернули назад...
-- Он якi ви хоробрi! -- сплюнув Величко.
Годин через двi танки посунули знову. Цього разу - з усiх бокiв.
Сили були нерiвнi. Сивий полковник наказав вiдходити з боєм. Майор
Iваненко прибiг на спостережний пункт.
-- Величко, мерщiй!
-- Я тут залишусь, даром не вiддам життя. -- рiшуче сказав Максим. --
Скiльки можна тiкати?!
-- Ех, ти! У нас же протитанкових гранат нема. А життя бережи, нам ще
воювати та воювати...
Зима сорок другого року застала Величка в передгiр'ї Кавказу. У
гiрському селпщi Баксан його прийняли до кандидатiв партiї. За пiвтора року
вiйни вiн змужнiв i побачив стiльки, що в свої двадцять рокiв мiг називатися
ветераном.
Iз спостережного пункту -- високого пожовклого бука -- засiк Максим
фашистську артилерiйську батарею. Тiльки-но повiдомив про неї, як над
головою прошурхотiв снаряд -- i його вистежили! Почалася дуель...
Боєць усе коригував вогонь. Осколки кресали по касцi, обiрвали полу
маскхалата й шинелi, а вiн пiдправляв i пiдправляв наших навiдникiв. I
перемiг!
Це була його перша справжня цiлковита перемога.
Величку було присвоєно звання молодшого сержанта i призначено
командиром рою розвiдки.

II
Максим Величко завжди просувався вперед у бойовому ладi пiхоти, чуйно
реагував на кожну її зупинку.
На Кубанi, пiд станицею Великою Величкiвкою, суцiльна завiса
мiнометного вогню примусила наших бiйцiв притиснутися до землi, руками
вигортати з-пiд себе болото й мостити з нього рятiвнi бруствери. А командир
рою артилерiйської розвiдки не має права гнутися, вiн навiть стає
навшпиньки, видивляючись, де ж тi клятi мiномети, звiдки б'ють. Промацує
уважним поглядом зарослий чагарником схил, спускається до водокачки,
обстежує канаву. Зупинився, чатує...
Зв'язкiвець вiдiрвався вiд телефонної трубки, бо знає: якщо Максим
принишк, то щось бачить.
А Максим тим часом мiркує: пiдсинилося вдалинi повiтря чи йому здалося?
Напружився, от i ввижається...
Нi, не ввижається! Блискавично пiдраховує вiдстань, секунди польоту
мiн.
-- Трубку! -- нахиляється до зв'язкiвця.
Нашi гармати дають залп, снаряди лягають трохи збоку вiд канави, яку
засiк Величко; вiн коригує прицiл i накриває вороже кубло.
Бiйцi довгими перебiжками наближаються до околицi станицi, з чиїхось
уст зривається хрипке "ура". Пiдхоплене дружно, воно само вже сiче фашистiв,
неначе осколки...
За Донецьком дивiзiя, в якiй воював Величко, форсувала рiчку Молочну i
пiшла на пiвденний захiд. У степах жовкли бур'яни. Ось мiж ними зачорнiли
пiдозрiлi бугорки. Командири потяглись до бiноклiв i розпiзнали ворожi
танки. Рух припинився, пiхота окопалася.
Невдовзi ворожi машини посунули в атаку. З них сипнули фашистськi
автоматники.
Долю бою вирiшували хвилини. I їх не втратив Максим Величко, вiн швидко
й точно скоригував вогонь своїх гармат, спалахнули один за одним три танки,
двi бронемашини. Атака нiмцiв захлинулася. Дивiзiя знову рушила заданим
курсом.
Командир дивiзiї особисто розшукав Величка, подякував за мужнiсть i
винахiдливiсть. Вiдзначив i зв'язкiвця, хлопця з поповнення.
Попереду шлях нашим вiйськам перетинав Днiпро.
Тут фронт зупинився надовго. Пiдроздiли розшукували човни, майстрували
плоти. Вниз, до Херсона, що вгадувався на видноколi, пливла й пливла густа
крижана каша.
Обстановка ускладнювалася ще й тим, що в селi Пiсках, трохи вище по
течiї, залишився мiцно укрiплений плацдарм. Звiдси нiмцi ще сподiвалися
пробитися в Крим i врятувати оточене там своє угруповання.
Спостережний пункт Максима Величка був розташований на недобудованому
напiвзатопленому кораблi. Розвiдник вчасно виявляв катери, що курсували мiж
плацдармом фашистiв i протилежним берегом - їхнiм тилом.
Рiдко якiй посудинi вдавалося прорватися крiзь водянi стовпи, утворенi
вибухами. I все-таки плацдарм тримався i небезпечною брилою нависав над
правим флангом дивiзiї. Його треба було лiквiдувати.
Викликаний до старшого лейтенанта Лазарєва, сержант Величко дiстав
наказ прокласти лiнiю зв'язку до командира пiхотної роти.
Пiщаний грунт не давав можливостi викопати у прибережнiй смузi глибокi
ходи сполучення. Траншеї обвалювалися, мiлiли. В одному мiсцi їх зовсiм не
було, лише плазом добиралися пiхотинцi на передову. Нiмецькi снайпери
влаштували полювання на вiдкритiй дiлянцi. Чимало бiйцiв стали їхнiми
жертвами.
Збираючись до пiхотинцiв, Величко попередив обох зв'язкiвцiв, що вже
стояли напоготовi, про небезпеку.
- Я пiду попереду, - сказав наостанку -- Ви - за мною. I уважно стежте
за кожним рухом...
Там, де траншея обривалася, Величко спритно виповз на мокрий пiсок. Двi
борозенки вiд чобiт мiтили його шлях. Позаду важко дихав широколицiй
хлопець. Десь на серединi вiдкритої дiлянки його нерви, мабуть, не
витримали, бо вiн звiвся на руки й на колiна, щоб швидше подолати вiдстань
до укриття. Але за мить зi стогоном упав, змовк...
Величко повернувся до вбитого, вiдв'язав котушку. До траншеї вистачило
провода, пiдключився. Штаб мовчав.
А дорога кожна хвилина. Знову довелося повзти назад -- шукати другого
зв'язкiвця. Фашисти, нiби передчуваючи штурм, били з мiнометiв. Може, мiна
влучила?
Максим знайшов котушку з патьоками кровi. Виходить, поранило i хлопець
повернувся на батарею. Максим вхопив котушку, з'єднав кiнцi. Вже у блiндажi
пiхотного капiтана крутнув ручку апарата.
-- "Днiпро" слухає! -- озвався комбат Лазарєв.
Велпчко витер спiтнiлий лоб рукавом вологої шинелi, облизав губи -- на
зубах затрiщали пiщинки.
-- Передаю координати!
Пiсля артилерiйської пiдготовки пiхота штурмом скинула фашистiв з
плацдарму в рiчку.
А вдосвiта нашi пiдроздiли перепливли Днiпро i зачепились за правий
берег. По дорозi до Миколаєва Максим Величко ще раз зустрiвся з командиром
дивiзiї. Полковник Дорофєєв розмовляв з ним, як з давнiм знайомим.
-- Важко було пiд Пiсками? -- запитав спiвчутливо.
-- Та довелось потовктися, товаришу полковник. Навiть одну медаль --
"За вiдвагу" -- посiяв...
-- Не сумуй, сержанте! Зате орден Слави знайшов...
- До речi, де твої батьки живуть? -- Комдив кивнув ординарцевi, мовляв,
занотуй. Вiн особисто писав листи батькам найхоробрiших воїнiв.
-- Немає у мене батькiв.
-- А чий же ти?
-- Я, товаришу полковник, вирiс у дитячому будинку. Можна сказати, син
Смiли.
-- Смiла цими днями визволена,-- в задумi мовив командир дивiзiї, -
напишемо в мiську Раду подяку за такого сина.
"Що ж, - радiв Максим,-- буде двi звiстки у Марiї - його лист i подяка
вiд командування. Але чи жива-здорова вона? I дiти... Хто ж народився другий
-- син, дочка?.." Щодня линув у мрiях до сiм'ї.
Спогади заполонили Максима: наступав майже тiєю самою степовою дорогою,
що й вiдходив. Колись бiлi мазанки, чепурнi, мов дiвчата, тепер похнюплено
стояли в багнюцi по самiсiнькi облупленi пiдвiконня, скидалися на нещасних
вдiв. Посiченi кулями й осколками, благали порятунку стрункi тополi,
крислатi клени, гiллястi шовковицi. Звiдусюди вiяло спустошенням.
I все-таки весна брала своє. Зеленiли галявини, морiжки, падало зерно в
зораний коровами чорнозем, озивалися молотки й пилки; крiзь сльози, немов
сонячнi променi крiзь грозову хмару, пробивались усмiшки.
Бiйцiв радувало все це, i вони невпинно гнали загарбникiв iз радянської
землi.
У Молдавiї, де замкнулося кiльце оточення навколо фашистського
угруповання, старший сержант Максим Величко i новий командир взводу
управлiння батареї лей-тенант Горошко заглибились у лiс, щоб вибрати куточок
для спостережного пункту.
У хащi, на узвозi, Величко насторожився. Дав знак лейтенантовi: лягай!
Той спочатку не зважив, але знизу долинув хрускiт сухого хмизу.
Приготували гранати, вiдтягнули затвори автоматiв:
- Дев'ятеро,--шепнув Максим. - Вiзьмемо?
- Ага!
Фашисти були в маскхалатах. Вони не сподiвалися, що тут вже є радянськi
солдати, бо ступали впевнено, без особливої перестороги.
I раптом:
-- Хенде хох!
Усi дев'ять поквапливо, злякано пiдняли руки. Величко обеззброїв
полонених i вдвох з лейтенантом повiв до штабу. Смiливцi захопили в повному
складi розвiдку фа-шистського полку, розташованого неподалiк.
Скориставшись добутими вiдомостями, артилеристи вiдрiзали вогневою
завiсою вiдступ для цього полку, а пiхота оточила його. Надвечiр фашисти
переконалися, що опiр марний, здалися.
По завершеннi Яссько-Кишинiвської операцiї дивiзiю перекинули на 3-й
Бiлоруський фронт, у район Варшави.
Батарея Величка, разом з iншими пiдроздiлами, розташувалася в ялиновому
лiсi. Холод проймав до кiсток, багаття ж розводити не дозволялось. Наламали
хвойних гiлок, полягали на цю запашну постiль, дрiмали.
Пiсля вiдпочинку Величко облюбував мiсце для спостережного пункту на
кинутому помiщицькому фiльварку i пiд час артпiдготовки спрямував удари
своєї батареї по тому берегу Вiсли. А сапери й пiхотинцi усiма засобами
переправлялися на щойно створений плацдарм.
Попереду були Варшава, Лодзь, iншi польськi мiста. Ворог тiкав.
З боями досягли кордону Нiмеччини: лiс, рiчка, млин...
Бiйцi радiли: "Лiгво звiра... Тепер недовго до перемоги!" I саме на
кордонi -- засада власовцiв. Скошенi кулями, падали юнаки...
Артилеристи викотили гармати на пряму наводку. Цурки полетiли вгору з
млина, з ворожих дотiв. Витягнутий за комiр з-пiд дощатого настилу власовець
заскиглив:
-- Братки, я свiй, одесит!..
- Щось не зустрiчав в Одесi такого падла...
Неподалiк, за горою, артилеристи натрапили на концтабiр що його тримали
в своїх пазурах есесiвцi й власовцi! Змученi, виснаженi -- шкiра та кiстки
-- жiнки й дiвчата вискочили з баракiв i побiгли до визволителiв.
Спотикалися, падали, повзли навколiшки. Серця бiйцiв обливалися кров'ю.
-- Звiдкiль родом?
-- З Києва.
-- З Керчi.
-- Iз Смiли.
-- Iз Смiли? -- Максим протискується, подає руку: -- Я ваш земляк!
Повернетесь додому, дайте Марiї Величко це моє фото, один поляк у Варшавi
зробив. Вона ще не бачила свого чоловiка з погонами. Та й дочки не бачили, а
меншенька, Галя, взагалi не знає тата...
Величко не знав тодi, що пiд Кострiним дiстане тяжке поранення.
Поспiшатиме до командира пiхотної роти, яку мала пiдтримувати батарея, його
зупинить майор - комбат пiхотинцiв, дасть ще двох бiйцiв i скаже: "Зараз
викурять фашистiв з крохмального заводу, то ви, товаришу старшина, не дайте
їм прорватися. А гармати хай б'ють прямою наводкою". Пiсля того наказу
Величко заляже бiля кагатiв, чекатиме. Вiн не зверне уваги на розташовану
лiворуч залiзничну будку, де причаївся фашистський кулемет. Аж коли
п'ятнадцятеро ворожих офiцерiв, що прорвалися, пiднiмуть руки, кулемет
застрочить, скосить кiлькох нiмцiв i поранить Величка у праву руку. Тодi вiн
з лiвої дасть чергу по будцi. Долаючи нудоту й запаморочення, пожене
полонених у тил i там впаде знепритомнiлий.
Саме так сталося.
Але тi двоє бiйцiв з Величкової групи не знали, що вiн лишився живий,
бо в ходi бою опинилися в iншому мiсцi. Потiм повернулися в батальйон,
сказали його друговi Iвановi Монастирьову, що допитувався про Величка:
"Бiльше ти його вже нiколи по побачиш".
Отодi й написав Монастирьов листа Марiї. Увесь рiй пiд ним розписався,
вiрний пам'ятi командира й товариша, кавалера трьох орденiв Слави.
Командуючий П'ятою ударною армiєю генерал Берзарiн, майбутнiй комендант
Берлiна, послав листа в мiську раду Смiли. Про подвиги Величка розповiв,
просив якомога обережнiше сповiстити сiм'ю про велику втрату.

III
Буйно цвiв за вiкнами госпiталю в Пирятинi бузок; важкi кетяги спадали
на пiдвiконня, наповнювали п'янким ароматом просторi палати.
10 травня 1945 року Максим нашкрябав лiвою рукою -- хотiлося
власноручно -- листа Марiї.
Скiльки радощiв принiс той лист дружинi й дочкам! Адже воскресив
оплаканого чоловiка й батька. Горлицею прилетiла Марiя в Пирятин, припала до
чоловiка. В липнi, коли Величко демобiлiзувався, правиця ще нила, не
слухалась, довелося спочатку працювати охоронником. У вiльнi години обходив
цехи рiдного заводу, шукав ветеранiв машинобудiвного. У механоскладальному
постояв, знявши кепку, коло верстата свого вчителя -- розмiтника Вiталiя
Васильовича Федоренка -- комунiстом загинув у боях з фашистами.
"Не повинно бути порожнiм це мiсце,-- думалось. -- Здається, рука вже
мiцнiє..."
Бригаду розмiтникiв Максим Величко сформував iз "зеленої дiтвори".
Терпляче пояснював, показував хлопцям i дiвчатам, як розмiчати цилiндри
парових машин, зводнi головки до тiстомiшалок та iншi деталi. Невтомно
рацiоналiзував працю розмiтникiв, пiдвищував її продуктивнiсть. Комунiсти
Смiли обрали його в 1949 роцi членом мiськкому партiї -- вiдтодi п'ятнадцять
лiт сумлiнно виконував це партiйне доручення.
Частенько навiдувався Максим Костянтинович у дитячий будинок, де
виховувався. Одного разу Галя Отрошкiна, яка в сiм'ї Величкiв була вже
своєю, прийшла й заплакала: дитбудинок розформували (сирiт, на щастя,
ставало дедалi менше), i її переводили в iнше мiсце. Максим Костянтинович
приголубпв дiвчинку, витер їй хусточкою сльози, покликав дочок.
-- Хочете, щоб Галя була вам сестрою? -- запитав.
-- Ми це саме давно збираємося сказати тобi, таточку!
Тепер Галя має свою сiм'ю, працює пiонервожатою в школi-iнтернатi. I
звiдти до Величкiв бiгають дiти.
Пiдлiток Петро Середан, допитливий, життєрадiсний хлопець, теж був
постiйним гостем Максима Костянтиновича вдома i в цеху. Пiсля розформування
дитбудинку поїхав до братiв на Київщину. Величко провiв свого юного друга на
вокзал, посадив у вагон, побажав щасливої дороги. Лист, одержаний через
пiвроку, не на жарт стривожив Максима Костянтиновича. Петро писав, що його
брати, виявляється, баптисти i примушують гибiти в поклонах та лампадному
чаду. Вирiшили Велички кликати Петра назад у Смiлу. Знайдеться й притулок, i
шматок хлiба.
Максим Костянтинович влаштував Середана у себе в механоскладальному
цеху учнем фрезерувальника.
Державний план бригада Максима Величка перевиконала. Розмiтники
удостоєнi урядових нагород, а їхнiй бригадир - Максим Костянтинович Величко
- став Героєм Соцiалiстичної Працi.


РЯТIВНИК IШОВ ПОРЯД

Василь Петрович прокинувся вдосвiта, хоч звечора був дуже натомлений i
заснув одразу, тiльки-но поклав голову на подушку. Може, фронтова рана
занила? Ота, що поклала його, Василя Гапонова, на лiжко армiйського
госпiталю пiд Прагою в останнiй мiсяць вiйни...
Цокотять, цокотять вагони вдень i вночi, лiтом i зимою, в сонячну
погоду i в хуртовину. На пiвдень, на пiвнiч, на схiд i на захiд вiд
Жмеринки, його рiдної станцiї. За вiсiмнадцять рокiв роботи головним
кондуктором вiн звик до того перестуку колiс.
Син Микола вчора увечерi пiдiйшов до батька i юним басом сказав:
-- Тату, я хочу вступити до комсомолу...
"Мужнiє син,-- вдоволено думав Василь Петрович. Ой, лiта
комсомольськi..."
Василя Гапонова прийняли в комсомол перед танковою атакою, перед його
першим боєм. Молодший сержант Гапонов ще на курсах санiтарних iнструкторiв
затямив усе - рiзнi види перев'язок, накладання шин у мiсцях переломiв,
транспортування поранених. Знав способи зупиняти кров, впорскувати в
органiзм лiки. Але на полi бою ще не був. I ось iде в атаку. Комсомольцем.
Примостився за баштою бойової машини, серед автоматникiв, звичним рухом
поправив за спиною туго набиту бинтами i лiками сумку.
"Тридцятьчетвiрки" рушили i швидко набрали розгону, пiрнаючи у вибалки
i виринаючи на горбах. Гапонов тримається мiцно: в мить зупинки для пострiлу
башту он як трусить. А потiм -- рiзкий ривок уперед. Танки вилiтають на
лiнiю траншей ворога, гарцюють, мов розлюченi носороги. Раптом один з них
завмирає, оповивається чорним димом.
Кожен робить на полi бою своє дiло. Наступила черга й Гапонова. До
палаючого танка далеченько. Люки нiби закритi. Отже, екiпаж або загинув, або
зранений. А вогонь розпiкає броню, от-от i всерединi танка спалахне. Тiльки
б устигнути!
Люк водiя виявився вiдкритим, крiзь дим санiнструктор розгледiв
перетнуте звивистою смужкою кровi закiптявiле обличчя механiка Ковальова.
Полум'я уже добралось до нього. В кiлькох мiсцях тлiв комбiнезон. Тiло
обм'якле, важке. Спочатку висмикнув одне плече Ковальова, потiм друге,
пiдхопив на спину i вiднiс пiд кущ, зiрвав з нього тлiючий комбiнезон i
мерщiй назад до танка. Гапонов повзе у розпечену машину i навпомацки бере
заряджаючого... Коли командира екiпажу брав, то i в самого гiмнастерка
спалахнула. Пiдборiддя лейтенанта обгорiло, вкрилося пухирями.
Перев'язанi танкiсти лежали на вологiй землi пiд терновим кущем. Холод,
мабуть, сприятливо подiяв на них: вони розплющили очi.
А бiй продовжувався, i треба було поспiшати туди, вперед. Гапонов
зупинив пiдводу, що везла з балки воду для кухнi. Пiдкоряючись наказовi
молодшого сержанта, лiтнiй худорлявий солдат вилив воду, зняв бочку, i вони
вдвох поклали поранених на пiдводу.
За хвилину Гапонов уже бiг на захiд по слiдах танкiв. Незабаром побачив
"тридцятьчетвiрку" без гусеницi. Бiля неї стогнали обгорiлi танкiсти, якi
самi вибралися з палаючої машини. Подавши їм допомогу, санiнструктор кинувся
далi, туди, де також чекали на нього.
Пiд Шевченковим фашисти огризалися люто, оборону побудували у кiлька
ешелонiв, i нашi танки, прорвавши перший рубiж, наразилися на ще дужчий
вогонь. Три кiлометри територiї далися дорого.
Надвечiр бiй стих. В низьких променях призахiдного сонця, що визирнуло
з-за темної хмари, на обрiї чiтко вималювався силует танка. Машина вирвалася
далеко вперед i тепер нерухомо стояла на нейтральнiй смузi. Комбат Єгоров у
задумi дивився на обрiй.
--То машина командира бригади, - глухо пояснив Єгоров замполiтовi
Дєєву.
Гапонов чув цю розмову. Вiн здивувався: чому ж нiхто не спробує
пробратися до машини полковника Пєтушкова? Та, виявилося, пробували. Десь
напiвдорозi лежать смiливцi.
Знав i любив Гапонов полковника Пєтушкова.
-- Дозвольте менi... -- попросився в комбата.
Єгоров i Дєєв дали на пiдмогу санiнструкторовi трьох бiйцiв. Густа
осiння темрява поглинула невеликий загiн.
Скрадалися вiд куща до куща, вiд вибалка до вибалка.
Раптом нiмцi освiтили поле ракетами. Гапонов завмер, притиснувся щокою
до мокрої трави i стежив за рухом тiней вiд гiлок. Тiнi тремтiли, коротшали
i, нарештi, злилися з пiтьмою. "А що як гiтлерiвцi теж повзуть до пiдбитого
танка?" -- майнуло в головi.
Машина стояла холодна, мертва. Гапонов пiдважив баштового люка,
перегнувся всередину. Мовчанка. Лапнув рукою командирове мiсце -- полковник
схилився набiк.
У його грудях ще жеврiло тепло.
Разом з помiчниками витяг комбрига, понесли його до своїх. Аж ось
автоматна черга прорiзала нiч. У небо злетiли освiтлювальнi ракети. Ач, не
витримали фашистськi розвiдники, почувши, що близько хтось є, зчинили
стрiлянину i викрили себе. Гапонов жбурнув гранату.
Вранцi санiнструктора викликали до полiтвiддiлу. Начальник полiтвiддiлу
полковник Романенко сам вручав Василю Гапонову комсомольський квиток.
-- Ви гiднi звання комсомольця, товаришу сержант, - тепло сказав
Романенко. - Я думаю, ваше головне комсомольське доручення полягатиме саме в
тому, щоб зберегти для Батькiвщини якомога бiльше її воїнiв, мужнiх i
безстрашних людей...
Пiд Бродами в червнi сорок четвертого половiло жито, пахло хлiбом i
кров'ю. Фашисти скупчили там добрий десяток дивiзiй -- пiхотних i танкових.
Опiвднi, вiдбивши першу атаку гiтлерiвцiв, нашi танки кинулися в наступ.
Гапопов, як завжди, примостився за баштою. "Тридцятьчетвiрки" виїхали з-за
гаю i помчали схилом. Зiм'яли оборону ворога, подолали круту гору, i саме
тут їх засiкла фашистська артилерiя.
Гапопов винiс у безпечне мiсце -- до яру -- дванадцять поранених
хлопцiв зi свого батальйону. Три машини димiли на пагорку. А iншi подалися
вперед. Залишивши по-ранених санiтарам пiхотного пiдроздiлу, Гапонов зупинив
танк лейтенанта Райкiна, що мчав на пiдтримку товаришам.
Райкiн любив бiлявого санiнструктора, вiрного супутника танкiстiв. Якщо
вiн поряд, можеш бути спокiйний -- не залишить у бiдi. Можливо, в тому, що
лейтенант став Героєм Радянського Союзу, була заслуга й Гапонова: скiльки
разiв рятував його з полум'я!
Заздалегiдь обравши цiль, Райкiн надумав зайти збоку i розчавити
артилерiйську батарею ворога, що завдала нашим багато втрат. Танковi вдалося
пiдкрастись на близьку вiдстань, перш нiж його помiтили гiтлерiвцi. Влучними
пострiлами прямою наводкою Райкiн знищив гарматнi обслуги, а потiм
поперевертав догори колесами, потрощив технiку.
Наступаючи далi, на другий ешелон фашистської оборони, танк попав пiд
обстрiл iншої батареї. Машина здригнулася, уповiльнила хiд, але не
зупинилася. Гапонов мiцно тримався за скобу на тиловiй частинi башти i
силкувався збагнути: що сталося з екiпажем? Якщо хоч хто-небудь живий, то
чому так повiльно рухається машина?
Тим часом нiмцi не гаялись, пiднялися в атаку, бо зрозумiли, що тепер
"тридцятьчетвiрка" їм не страшна.
Сержант бачить їхнi ядучо-зеленi френчi i каски, чує автоматнi черги.
Мине хвилин десять, i фашисти будуть бiля машини. А танк повзе ще глибше у
їхнiй тил, бо мотор працює, передача не вимкнута i нiкому її вимкнути.
Мабуть, увесь екiпаж загинув.
Гапонов мiркує, що робити, а очi дедалi яснiше розрiзняють постатi
гiтлерiвцiв. Складне становище! Чи не спробувати залiзти всередину машини?
Вiн пiдважує кришку баштового люка...
Райкiн крiзь силу розкриває очi i мовчки заплющує їх. Ледве
протискуючись, Гапонов спускається вниз, до непритомного водiя-механiка, у
неймовiрнiй тiснявi трохи його вiдсовує, сiдає на його мiсце i тягне на себе
важiль.
Танк слухняно повертає i тихо рухається уздовж лiнiї наступу фашистiв.
Ага, тепер можна й до кулемета! Гапонов натискує на гашетки. Кулi здiймають
хмарки пiску бiля нiг фашистiв.
Вороги влипають пиками у грунт.
Лощиною Гапонов виводить танк з бою, глушить мотор.
- Ху, матерi його ковiнька, боявся -- не зумiю загальмувати...
Хлопцi з батальйону допомогли санiнструкторовi витягти танкiстiв,
пiдтримували їх, коли перев'язував. Лейтенант Райкiн знову кволо розплющив
очi, в їх глибинi спалахнули ледь помiтнi теплi вогники.
Звiдкись з'явився, кульгаючи, комбат -- капiтан Єгоров, блiдий, зi
зцiпленими зубами. Гапонов кинувся до нього:-- Товаришу капiтан, вам погано?
Єгоров нiчого не вiдповiв, знесилено опустився пiд крислатим дубом. На
бинтi, що оповивав його руку, червонiла велика пляма.
"Треба вивозити поранених! -- подумав санiнструктор. -- Стрiлянину чути
i злiва, i справа. Хто знає, як складеться ситуацiя...."
Та на чому вивезеш? Нiде немає навiть поганенької конячини. Гапонов
оглядає жовтi клаптi жита навкруги -- пустка. Лише колосся вирує й котиться
хвилями аж ген до села на обрiї. Стривай, може, ризикнути? В селi ж повиннi
бути конi й пiдводи...
-- Товаришу капiтан, дозвольте вiдлучитися,--показує на обрiй сержант
Гапонов.
-- Що затiваєш? -- обзивається комбат, очi його важко стуленi.
-- Хочу транспорт добути.
- Там фрiци.
-- Але й тут довго залишатися небезпечно.
-- Ну, гаразд, iди. Та хутчiй повертайся...
Гапонов скинув з плеча санiтарну сумку, схопив автомата i,
пригинаючись, побiг у густе жито. Вiн спотикався, мов на подушку, валився на
пружну стiну стебел, пiд-хоплювався i бiг, бiг.
На околицi Красного Гапонов прилiг, щоб вiддихатись. Подивився з-за
кущiв лiщини й угледiв нiмця, який вантажив на парокiнну пiдводу ящики. До
подвiр'я можна легко дiстатись. А що далi? Є там за хатою ще фашисти чи
немає? Краще, мабуть, зачекати.
Скоро їздовий стьобнув коней i смикнув вiжки. Вiн повертає в
протилежний бiк! Гапонов не мiг втратити єдиної нагоди. Наздогнати катюгу!
Перестрибував через кущi й тини, збивав чобiтьми картопляний цвiт... В
останню хвилину фашист помiтив його i схопився за автомата. Вiдтягнути
затвора не встиг -- стрибок на пiдводу, й Гапонов ударом приклада звалив
гiтлерiвця. Вiжки сповзли на дорогу, потрапили пiд колесо. Конi зупинилися.
Гапонов мигцем глянув: ящики були зi снарядами. Такий вантаж галопом не
повезеш. Боєць здав пiдводу назад, вивiльнив вiжки. На його плечах
зашерхотiла напнута фашистська плащ-палатка.
З двору виглянули здивованi нiмцi: чому їхнiй товариш нi з того нi з
сього змiнив напрямок? Адже на сходi, куди вiн пiдганяє коней, передова.
Хтось iз гiтлерiвцiв побачив їздового, розпластаного на землi.
-- Партизан!
Гапонов, пiдкинутий цим вигуком, як пружиною, сiпнув за вiжки:
-- Но-о-о!
"Ящики... -- бентежився. -- Як би позбутися їх?.."
Схопив руками i перекинув дерев'яний брусок, начинений смертоносним
металом. Грюкнув об дорогу i... нiчого. Тодi Гапонов смiливiше почав вергати
ящики. Бджолами шугали навколо нього кулi, посланi навздогiн, а вiн пiдпирав
колiньми i скидав той вантаж. Потiм вйокнув на коней, свиснув батогом...
З коней клаптями облiтала пiна, коли Гапонов крикнув "тпру". Капiтан
Єгоров опустив пiстолета: свiй.
-- Де ж ти добув? -- запитав.
-- У фашистiв позичив, товаришу капiтан.
-- Ну й ну... Не сподiвався...
Санiнструктор допомiг танкiстам сiсти на пiдводу, умостив їх зручнiше.
В санбатi Гапонова зустрiли лiкарi.
-- В операцiйну! -- наказав командир медсанбату майор Єрохiн, оглянувши
лейтенанта Райкiна. Скрушно похитав головою.-- Спробуємо...
Визначили групу кровi.
-- Як на лихо, четверта. А такої у нас у запасi немає.
-У мене четверта! - запропонував Гапонов.
Давши кров, Василь, зовсiм знесилений, так i не пiдвiвся до ранку з
лiжка. Удосвiта його розбудило марення лейтенанта Райкiна.
"Невже не виживе? - Санiнструктор напружено вслухався.- Славний
хлопець! Веселий... Скiльки страху на фрiцiв наганяв!" -
Вранцi Райкiна повезли в глибокий тил.
Через Вiслу переправлялися вбрiд. Крижана вода сковувала тiло, течiя
валила з нiг. Танкiсти вишукували на перекатах шлях для бойових машин.
Переодягнувшись пiд урвищем у сухе, полковник Романенко згадав, як у
громадянську вiйну ходив у розвiдку в березнi i плив через Дон. Гапонов
захоплено глянув на полковника. Адже й тепер, у такому вiцi, наважився!
Кремiнь людина.
-- Товаришу полковник, - звернувся санiнструктор -- я хотiв би пiти в
бiй комунiстом...
Романенко уважно подивився на Гапонова.
--А що, старший сержанте,--сказав без вагань,-- я даю тобi
рекомендацiю.
-- I я даю,-- приєднався комбат Єгоров.
Радiсть зарум'янила обличчя Гапонова. Ще б пак! Мати рекомендацiї вiд
таких комунiстiв!..
Поки танки споряджалися, замполiт батальйону Дєєв i Гапонов майнули на
мотоциклi до розташованого неподалiк села, аби пiдготувати мiсце для штабу.
Недавно цiєю дорогою пройшла пiхота, тому їхали без перестороги.
На вулицi села, подзьобанiй снарядами, об'їжджаючи воронки, мимоволi
вскочили у якесь подвiр'я. Гапонов помiтив бiля кам'яного муру купу
фаустпатронiв i згорблену постать фашиста, який порався бiля них. От яка
пастка готувалася для радянських танкiв! Скiльки їх запалало б отут?
-- Фаустпатронники! -- вигукнув Гапонов i застрочив по фашистовi з
автомата.
Все це вiдбувалося в центрi населеного пункту, а на його околицi вже
стугонiли нашi танки. Скiльки тут засiдок? Де вони розташованi? Хоч би
встигнути попередити танкiстiв...
Мотоцикл заревiв i подався назад. Неминучих втрат вдалося уникнути.
Далi танки просувалися без опору. Пригрiвало сонце, парувала земля.
Командири машии милувалися з висоти башт синiм небокраєм.
Та одного ранку фронт зупинився. Посланий у розвiдку Т-34 не
повернувся. Зопалу до нього на виручку подалися двоє пiхотинцiв, але
фашистськi снайпери не дрiмали...
-- Важке завдання.-- зiтхнув капiтан Єгоров.-- Врахуйте помилку тих
двох пiхотинцiв, товаришу Гапонов.
Так, тепер посилали Гапонова, i вiн мусив урятувати членiв екiпажу
"тридцятьчетвiрки", якщо вони живi.
Пiд лiктями розтiкався пiдсохлий супiсок, прив'язана на довгому мотузку
санiтарна сумка замiтала слiди вiд носкiв чобiт. Гапонов давно призвичаївся
повзати плазом i зараз рухався легко й швидко.
Йому пощастило непомiтно добратися до танка, прослизнути всередину
машини. Весь екiпаж, крiм командира, загинув. Молодший лейтенант крiзь силу
вимовляв слова, вiн не змiг навiть поворухнутись.
-- Не мучся зi мною,-- прохав поранений.
-- Нi, друже, ти житимеш!
Гапонов мiркував, як би, не чекаючи ночi, винести молодшого лейтенанта.
Не встиг опуститися в донний люк -- об броню кресонула куля. От воно що
-- засiкли! Це йому тiльки здалося, що прослизнув непомiчений.
Без надiї щось почути, ввiмкнув рацiю танка.
I раптом:
-- Двадцятий! Двадцятий!
-- Я двадцятий! -- стрепенувся Гапонов.
Чого прохати? Глянув у щiлину -- сюди повзли фашисти, вони, мабуть,
вирiшили захопити зухвалого бiйця в полон.
-- Вогонь на мене! Чуєте, вогонь на мене! Оточують...
За кiлька хвилин, прикривши люки, Гапонов почув, як по бронi залопотiли
осколки. Наша артилерiя вiдiгнала гiтлерiвцiв. А вночi, коли вони задрiмали
в своїх окопах, санiнструктор винiс-таки непритомного командира танка.
Скiльки людей зберiг вiн за вiйну! А в скiлькох викликав захоплення! В
Москвi, напередоднi Параду Перемоги, учасником якого був старшина Гапонов,
до нього пiдiйшла дочка капiтана Єгорова, також учасника того вiкопомного
Параду, i сказала:
-- Здрастуйте, Василю! Он ви який! Нам багато писав про вас батько...




ВIД МИНКОВИЧIВ I ДАЛI

Василь Тинков добре знав це поле. Отут, пiд Минковичами, серед
захiднобiлоруських лiсiв, у сорок першому базувалася окрема авiаескадрилья.
Вiн, червоноармiєць-шофер, заправляв тут пальним лiтаки перед навчальними
польотами. Так був звик до гуркоту моторiв у темрявi, стрiлянини та
свiтанкових тривог, що, коли 22 червня почув спросоння, як усе навколо
здригалося вiд вибухiв, подумав: "Учбова тривога". I лише пiлот лейтенант зi
збитого фашистського бомбардувальника переконав Тинкова -- вiйна!
Полонений поводився зухвало. На запитання замполiта ескадрильї: "Ви що,
помилились? Може, в iнше мiсце збирались?", фашист заперечливо крутив
головою i показував жестом на схiд: "Вiд Минковичiв i далi..."
Три роки минуло вiдтодi... Тiгаков знову бачить перед собою знайоме
поле аеродрому.
До броньовика, що загальмував на узлiссi бiля осик, пiдбiг
офiцер-пiхотинець у плямистiй плащ-накидцi.
-- Хто старший?
-- Я.-- Тинков вiдчинив важкi дверцята i висунувся з кабiни.-- Командир
бронетранспортерного взводу.
-- Чого ж ви замрiялися, сержанте? -- докорив капiтан.-- Будьте
обережнi: десь он там гармата чатує...
-- Зараз перевiримо.-- Тинков сам сiв за кермо бронетранспортера,
несподiвано вилетiв на поле, круто розвернувся i зник у зеленiй гущавинi. А
слiдом гахнув снаряд.
-- Звiдки?
Командир iншої машини показав звiдки.
-- Ну от i пантруй. Вiдвертай їхню увагу, а я з iншого боку...
"Чи дуже заросла та просiка, яку ми колись вирубали бiля аеродрому? --
гадав Тинков, приминаючи своїм бронетранспортером чагарники.-- Втраплю на
неї?"
Мотор працював на малих обертах, i пориви вiтру у верховiттi глушили
його стугiн. Пiд високим кленом Тинков роззувся i швидко видерся по
стовбуровi вгору.
Мiж буйної зеленi на пiвдень тяглася трохи свiтлiша смужка. О,
зрозумiло! Можна їхати впевненiше.
Забралися в тил гарматi. Нечутно пiд'їхали якомога ближче i натиснули
на гашетки обох кулеметiв. Декого з обслуги поклали на мiсцi, дехто
намагався втекти.
Тепер треба придушити кулеметнi гнiзда, що не давали пiдвести голову
нашiй пiхотi. Тинков наказав рухатися узлiссям. Водiй Житков, бiлявий
хлопець, зсунув на потилицю каску, витер рукавом гiмнастерки пiт, що градом
котився по скронях, уважно придивився до мiсцевостi. Вiн вивiв
бронетранспортера туди, де росли тiльки поодинокi дерева.
-- Приготувати гранати! -- крикнув сержант.
В машинi завжди мали великий запас гранат -- I звичайних, i
протитанкових.
Бронетранспортер майже впритул пiд'їжджав до окопу, i вниз падала
граната. Отак знищили п'ять вогневих точок. Через аеродром уже мчали двi
iншi машини взводу, бiгла пiхота. I раптом Тинков сiпнув водiя за руку:
"Влiво!", а сам вiдчинив дверцята i застрочив з автомата.
Гiтлерiвець, що повз навперейми бронетранспортеровi, скорчився й
випустив гранати.
По бронi застукали кулi. На околицi Минковичiв сержант помiтив ворожого
бронетранспортера. Це вiн бив з великокалiберного...
Двi нашi машини оточують ворога, а Тинков стоїть, аби той не розгадав
задуму. Рушає, аж коли над околицею здiймається червона куля вибуху
протитанкової гранати.
Мотоциклiсти, що ховалися за ворожим бронетранспортером, кидаються
врозтiч. Тинков наказує Житкову догнати їх, i машина мчить. Уже зникли за
обрiєм Минковичi, а командир взводу переслiдує мотоцикли. У слушний момент
кулемети зупиняють "цундапiв" з колясками.
Сонце припiкає. Командир взводу знiмає каску. Засмаглий. Злиплося на
лобi каштанове волосся. Вiн витирається хусткою i слухає, чи не чути
стрiлянини з-за рiки.
Дивиться в бiнокль -- мiст попереду. Тнм часом до берези, пiд якою
стоїть головна машина, пiд'їжджають мотоцикли. Вони вiдвозять донесення
Тинкова у штаб.
"Повертатися? -- вагається сержант,-- Чайка попереджав. що сьогоднi
збори. Мабуть, розглядатимуть мою заяву. Розвiдаю, що за рiкою, i
встигну..."
Броньовики н мотоцикли вибираються на дорогу. Щось тепле падає з
березової гiлки на шию сержантовi i клубочком скочується на дно кузова.
Тинков нахиляється - пташеня! От не до речi... I викинути шкода, i гнiздо
шукати нiколи. Може, нехай отут i сидить, чималеньке ж. У Минковичах дiтям
вiддати, вигодують...
Бiля мосту бiйцi розгледiли невiдомi постатi i вирiшили, що їх
випередила сусiдня частина. Бронетранспортер переїхав на той бiк. До нього
по схилу спiшив солдат. Тинков вiдчинив дверцята i... вистрiлив. То був
угорець-хортист.
А позаду вже палає наш мотоцикл -- хортисти вдарили iз замаскованих
дотiв. Закипав бiй. Командир взводу спрямував свою машину на примостовi
укрiплення. I двi iншi рушили за ним. У штаб передали рацiєю донесення про
небезпеку.
Бронетранспортерники тримали мiст аж до пiдходу двох "сорокап'яток". Цi
гармати вiдiгнали ворожi танки, що поткнулися було на виручку гарнiзоновi,
який охороняв залiзобетонну споруду.
Так непередбачено склалися обставини, i Тинков запiзнився на партiйнi
збори. Але секретар партiйної органiзацiї 57-го окремого мотоциклетного
батальйону капiтан Чайка не зауважив сержантовi. Навпаки, обняв його i
сказав:
-- Товаришi, Василь Степанович щойно з виграного бою. А ще вiн сьогоднi
представлений до нагороди орденом Слави...
Коли дiйшла черга до його заяви, Тинков пiдвiвся. Капiтан Чайка читав
анкетнi данi: народився 1920 року в селi Юркiно, що в Криму, син рибалки,
пiсля школи ФЗН працював на заводi токарем, там вступив до комсомолу. Потiм
-- армiя, Минковичi...
Чайка тепло глянув на Тинкова:
-- Бачте, товаришi, повернувся на вихiдну позицiю!
Парторг уперше зустрiвся з Тинковим, комсоргом роти бронетранспортерiв,
на Курськiй дузi. А до того сержант захищав Москву, вчився у бронешколi i
деякий час викладав у нiй. Не з власної волi. Як вiдмiнника, залишили,
примусили. Рапорт за рапортом писав: "Прошу вiдправити на фронт...". Нарештi
погодились вiдпустити.
Славнi хлопцi пiдiбралися були в третьому бронетранспортерному взводi
щойно сформованого батальйону. Тинков подружився з Олександром Вольвачевим.
Обидва рвалися в бiй, на захiд, де лишились батьки й уся рiдня.
Пiд селом Стрiлецьким друзi повели свої броньовики в атаку. Колеса на
гусматицi не боялися куль. Друзi смiливо йшли на кулемети. Гiтлерiвцi не
витримали, почали вiдступати. Та звiдкись ударили їхнi гармати. Снаряд
влучив у машину Вольвачева. З гори Тинков мигцем озирнувся на знищений
броньовик, заплакав. Та вiдразу опанував себе. Хiба сльози потрiбнi? I вiн
наздогнав командира взводу молодшого лейтенанта Кармазiна, щоб разом з ним
переслiдувати фашпстiв. До ночi заглибилися у лiс. Прочiсуючи заростi,
Тинков викурив гiтлерiвцiв з чотирьох блiндажiв, оснащених кулеметами.
На лiсовiй дорозi пiдпалив три машини з солдатами.
Переночували, поїли ягiд. На узвишшi Кармазiн захотiв розвiдати дальшу
путь, вилiз iз броньовика. Вiн не встиг дiйти до гребеня. Пролунав сухий, як
трiск зламаної гiлки, пострiл. Командир взводу впав навзнак. Десь поблизу
сидiв снайпер.
Як пiдповзти до Кармазiна? Машиною туди не доберешся. Тинков дав кiлька
черг з кулемета по верхiвках дубiв, наказав водiєвi: "Час вiд часу стрiляй!"
-- i припав до землi, поплазував.
Кармазiн стогнав крiзь зцiпленi зуби, коли Тинков тягнув його до
броньовика. Пiд прикриттям iнших машин пораненого командира посадили поряд з
водiєм, але довезти до госпiталю не встигли...
Тяжко було на серцi у Тинкова.
-- Крiпись, Василю,-- сказав того дня капiтан Чайка.-- Нам воюватн ще
не один день. Ще тiльки почали гнати їх. Але по-ча-ли!
Шлях до Минковичiв був кровопролитний: двiчi прибували у взвод новi
командири. Пiсля поранення лейтенанта Ткачова призначили командиром Тинкова.
Це вже був обстрiляний воїн. Пiд час визволення Харкова не кинув
пiдбитого броньовика i зупинив кулеметом атаку фашистiв. Знавець топографiї,
вiн легко орiєнтувався i незмiнно мав успiх у розвiдцi. Торiк його прийняли
до кандидатiв партiї.
Прямо зi зборiв член партiї сержант Тинков поїхав розвiдати, чи є в
найближчому селi гiтлерiвцi. Сонце заходило. На зiгрiтiй бронi всерединi
машини повiльно перебирала лапками оса. Тинков взяв її за крильця i пiднiс
до пташеняти. Голодне, воно проковтнуло осу, запищало -- просило ще їжi.
"Так i не встиг вiддати хлопчакам у селi,--пошкодував,-- Завтра
вiддам...". Жiнка з крайньої хати розповiла Тинкову, що нiмцi пiсля обiду
квапливо зiбралися й виїхали. Мотоциклiст повiз це повiдомлення в штаб.
А бронетранспортер звернув до переїзду через залiзничну колiю. В
сутiнках Тинков хотiв обстежити ще й колiю. I тут сталося нещастя -- машина
пiдiрвалася на мiнi.
Щоправда, нiхто не потерпiв, але ж така прикрiсть...
-- Не сумуй, сержанте, тебе забирає в свою групу капiтан Малик,--
повiдомив заступник командира.-- Отже, у когось iншого вiдберуть машину, а
тобi дадуть!
Капiтан Малик командував танковою ротою. Йому доручили створити загiн
для рейду по тилах фашистiв.
Але склалось так, що наступ у Польщi тимчасово припинився. Аж узимку
знову заговорили про рейд. Водiї термiново пофарбували танки й
бронетранспортери бiлилом, i коли прорвали оборону ворога, колона -- рота
танкiв, чотири автомашини з гарматами, два взводи бронетранспортерiв,
мотоциклетна рота -- взяла курс на Варшаву. Її завдання полягало в тому, щоб
перерiзати магiстраль, яка сполучала столицю Польщi з Гдинею, не дати
фашистам нi втекти, нi пiдкрiплень надiслати.
Землю скували морози, притрусив снiг. Важкi машини рухалися без
труднощiв. А от мотоцикли "танцювали" на асфальтi, метали бiлi струменi
з-пiд колiс. Мали мороку з ними. Зато як потеплiшало, мотоцикли ожили i
почали прудко вiдбiгати в сторони на розвiдку, гарантували колонi безпеку з
флангiв.
Рейдовики перерiзали иа своєму шляху лiнiї зв'язку фашистiв, громили
змонтованi на автомобiлях радiостанцiї, руйнували збудованi й недобудованi
доти. Так вони пройшли бiльше половини намiченого маршруту i досягли
магiстрального шосе. Стали обабiч нього.
Першої доби на автострадi зрiдка появлялися то приземкуватi легковички,
то навантаженi з верхом, незграбнi, мов копицi, грузовики. Їх зупиняли,
пасажирiв висаджували й допитували. Шофери й дружини генералiв говорили одне
й те саме: нiмцi лаштуються вислизнути з Варшави.
А наступної доби опiвднi з-за повороту виповзла довга низка машин.
Артилеристи пiдпустили їх ближче i обстрiляли. З кузовiв у кювети посипались
зеленi постатi.
-- Тепер ти давай! -- гукнув сержантовi Тинкову капiтан Малик.
I бронетранспортери з ревом понеслися автострадою. Огризаючись, фашисти
вiдступили до лiсу.
Як i сподiвався капiтан Малик, з розбитої частини повiдомили у Варшаву
про зустрiнутий заслiн. Години через пiвтори в небi почувся гул лiтакiв.
Заздалегiдь розосередженi гармати, танки, бронетранспортери приготувалися до
нападу з повiтря.
Машина Тинкова стояла в улоговинi, бiля невеликого урвища, захищена з
усiх бокiв. А от з неба...
Зграя горбатих, хижих "штукасiв" занишпорила над бiлим полем. Їх могли
обстрiлювати тiльки кулеметами, i черги з великокалiберних порснули вгору.
Але жодного лiтака не вразили. Це надало впевненостi фашистам, вони кинулися
в пiке.
- На нас! -- попередив Тинков водiя.-- Швидше рушай...
Справдi, бомби впали зовсiм близько вiд того мiсця, де щойно стояв
бронетранспортер.
Вдруге "штукас" застрочив по цiлi з кулемета. Водiй Вiктор Житков
вiдчув, як гарячий струмiнь обпiк йому праву руку. Вона сповзла з важеля
швидкостей. Тинков здобув з кишенi iндивiдуального пакета, перев'язав
пораненого i сам сiв за кермо, готовий уникнути нового нападу з повiтря.
Фашистським лiтакам вдалося розбити лише одну гармату. Ледве стих гул
авiацiйних моторiв, почувся гуркiт танкових. Тут уже група вiдкрила вогонь з
усiх стволiв.
Пiдбитий "тигр" перекрив шосе. Артилеристи не пiдпускали до нього
тягача, i тодi автомобiльнi колони ворога подалися в обхiд заслону.
Вивiвши бронетранспортер на пагорбок, Тинков запитав членiв екiпажу:
-- Переймемо оту колону, що пiд лiсом? Житков, витримаєш тряску?
-- Постараюся, товаришу сержант...
-- Головне вiн, а ми готовi,-- озвались кулеметники та автоматники.
Взвод на максимально можливiй швидкостi помчав до соснового лiсу.
Сержант безперестанку крутив кермо, аби закостенiлi пiскуватi грудки не
заклинили колеса. Скоса позирав на Житкова. Бiдолаха кусав до кровi губи:
боявся закричати, знепритомнiти вiд болю.
-- Потерпи, голубе, ще трошки,-- втiшав Тинков пораненого водiя. I до
кулеметникiв: -- Чому не стрiляєте? Бачите, вискакують з кузовiв,
залягають...
Кулеметники сiкли вантажнi машини запалювальними кулями, пiдняли
навколо них снiжну куряву. Черга за чергою летiли влучно. Бiльшiсть
гiтлерiвцiв тiкали. Але окремi продовжували стрiляти, а коли
бронетранспортер наблизилися, то й за гранати взялися...
До сутiнкiв маячило над полем хитке полум'я. Вранцi бiйцi перелiчили
каркаси згорiлих фордiв, фiатiв, мерседесiв. Їх було з пiвсотнi. Бiла
рiвнина мiж лiсами вкрилася чорними плямами: пожежi розтопили снiг.
Обiдала ударна група вже на околицi польської столицi. Там бiйцi знову
влилися в свiй батальйон, який через кiлька днiв дiстав назву Варшавського i
нагороду -- орден Олександра Невського.
На маршi Василь Тинков познайомився з новим командиром роти Анатолiєм
Гундоровим. Той прибув щойно з госпiталю. Добродушний кирпатенькпй капiтан
одразу
припав до серця, i сержант охоче вiдповiдав на всi його запитання.
-- З дому маєте звiстки? -- цiкавився капiтан.
-- Ось учора одержав листiвку вiд матерi. Першу. I Крим уже очистили
вiд наволочi. Пише, що брат загинув пiд Харковом. А я ж там був i не знав,
що воюю поряд з ним...
-- В госпiталях бували?
-- Броню снаряди шматують, а мене не беруть,-- усмiхнувся Тинков.-- У
якi катавасiї потрапляв, а, бачте, цiлiсiнький -- неушкоджений.
-- От i добре! Гляди, на нiмецькiй землi будь обережний. Завдання є.
Першим на ту землю ступиш...
Невдовзi Тинков перегнав увесь батальйон i зник за обрiєм. У долинi, за
рiчкою, починалася Нiмеччина.
Бронетранспортер прискорив рух, убрiд переїхав на протилежний берег i
-- на окопи, звiдки стрiляли. Фашисти вiдступили до лiсу. Бiля кинутих ними
позицiй екiпаж дочекався свого батальйону.
На горi за лiсом червонiло черепичними дахами село. Тепер треба було
його розвiдати. Цього разу з Тинковим поїхав командир другого взводу
мотоциклiстiв молодший лейтенант Галiєв. Бронетранспортер i мотоцикли
обережно просувалися вузькими лiсовими дорогами. Недалеко вiд узлiсся
обдивились усе навколо -- начебто нiчого пiдозрiлого не побачили. I все-таки
залишили бронетранспортер, частину бiйцiв i далi пiшли вчотирьох. Раптом
здалека -- жвавi голоси. А вже сутенiло. Залягли, встановили кулемет,
приготували гранати, автомати.
Фашисти йшли безладною валкою. Вони, мабуть, хотiли зайняти оборону на
горi. О, тодi б дорого коштувало вiдвойовувати кожен крок! I Тинков з
Галiєвим вирiшили вступити в бiй. Це, звичайно, було ризиковано, адже їх
тiльки четверо, до машини далеко.
Пiдпущенi на вiдстань п'яти метрiв, гiтлерiвцi снопами валилися пiд
кулеметними чергами. А ззаду напирали, бiгли новi й новi, охопленi панiкою.
Та поступово вони зорiєнтувалися i вiдповiли хоч не прицiльним, зате
масованим вогнем. Були вбитi два нашi автоматники, поранило Галiєва.
На цей час наспiв бронетранспортер. Тинков принiс до нього молодшого
лейтенанта i вказав кулеметникам, куди стрiляти. Бiй тривав до пiзньої ночi.
Унизу, в батальйонi, чули стрiлянину i думали, що розвiдка наскочила на
засаду. Шкодували: загинули чудовi товаришi. Але з першими променями сонця
бронетранс- портер i мотоцикли повернулися.
Населений пункт, зайнятий вже без бою, виявився мiстечком з
розташованими на околицi заводом i якимись бараками. Назустрiч радянським
бiйцям з баракiв вибiгали дiвчата. Сотнi дiвчат.
-- Нашi! -- плакали вони з радощiв.
Це була молодь, вивезена з окупованих радянських територiй на
фашистську каторгу.
До Берлiна сержант Тинков знищив ще десять фашистських автомашин, вiсiм
мотоциклiв, два мiномети.
У ворожiй столицi на березi Шпрее, побачивши, що всi мости зруйнованi,
Тинков з екiпажем покинув бронетранспортер i вночi переплив через рiчку,
зняв вартового коло блiндажа, захопив есесiвського офiцера. Полонений
розкрив розташування вогневих точок у навколишньому кварталi. Завдяки цьому
батальйон не зазнав втрат.
Потiм Тинков перетинав шлях угрупованню, що 7 травня 1945 року
прорвалося з Берлiна й тiкало до моря. Сотнi затятих гiтлерiвцiв упали перед
бронетранспортером.
Пiсля того повернувся Василь Тинков на берег Керченської протоки, щоб
продовжити батькову рибальську справу. Головував у риболовецькiй артiлi, був
секретарем парторганiзацiї, поки здоров'я дозволяло. I тепер, хоч вiн
iнвалiд другої групи, не кидає колгоспу. Хто-хто, а ветеран вiйни умiє
цiнувати щастя вiльної мирної працi. За нього й боровся.

НЕРОЗКОЛОТЕ КАМIННЯ

Кiлька вечорiв просидiли ми з майстром Харкiвського жиркомбiнату
Олексiєм Павловичем Тараном у розмовах про його бойовi дiла. Вiн розповiдав
запально: ще раз переживав незабутнє. Згодом, коли я думав над тим, як
викласти почуте, перечитав занотовану в блокнотi сповiдь ветерана -- прийшов
до висновку, що якраз це записане i зможе дати уявлення про подвиги
мiнометника.

***

...Повiрите, коли напередоднi 20-рiччя Перемоги була оформлена
вiдпустка i я впевнився, що через тиждень ступлю на ленiнградську брукiвку,
у сiм'ї перестали впiзнавати мене. Я по кiлька разiв на вечiр перебирав
знятi з антресолей свої нечисленнi фронтовi речi, брав альбоми,
придивляючись до потертих, потрiсканих групових фото, на яких стояли и
напiвлежали солдати i офiцери у полинялих гiмнастерках i польових погонах.
Коротше, в своєму милому Харковi -- i вдома, i на жиркомбiнатi -- ще за
тиждень до вiд'їзду я жив уже мiстом, вперше побаченим наприкiнцi серпня
1941 року i останнiй раз -- у лютому 1944-го.
У поїздi пiдхопився, ще тiльки сiрiло, i бiльше заснути не змiг: ми
наближалися до Ленiнграда.
Пригадався 1941-й... Ще в березнi Ленiнград для мене, молодого
червоноармiйця, що служив у Вологдi, був лише мрiєю. А восени того року я
оглядав з висотки мiсто, заквiтчане зеленню, з гордо пiднесеним угору
золотим Адмiралтейським шпилем. Та вiдчував не благоговiйну радiсть --
смуток i бiль. Навколо гахкали гармати, пiкiрували ворожi бомбардувальники.
Ми з Жорою Берловським разом призивалися в армiю. Колись разом закiнчували
сьомий клас. Я став "фабзайчам", згодом -- токарем, а вiн "добивав"
десятирiчку. Коли в травнi мене приймали до комсомолу, вiн дав менi
рекомендацiю.
Вранцi двадцять другого червня ми мали вiдпустку, гуляли з дiвчатами в
парку.
- Крос нашi складають,-- зауважив Жора, показуючи на червоноармiйцiв,
якi з затиснутими в кулаках пiлотками бiгли алеєю. Подумали --
"самовiльники" втiкають вiд патруля. Порiвнявшись з нами, хтось iз
червоноармiйцiв крикнув:
-- Мерщiй у частину! Вiйна!
Ми недовiрливо переглянулися. Жарт? Того самого дня пiсля мiтингу я
одержав комсомольський квиток. Схвильовано взяв сiру коленкорову книжечку з
силуетом Ленiна, розкрив: два ордени -- Бойового i Трудового Червоного
Прапора, номер десятимiльйонний, дата: 22 червня 1941 року...
Цей квиток зберiгся у мене й досi з непотьмянiлпми
розписами-автографами комсоргiв Прибилова i Берловського. Я нiс його бiля
серця разом з кандидатською карточкою, разом з партiйним квитком, i вiн 7
травня 1945 року зупинив осколок, спрямований вибухом у груди.
Але то було потiм, а влiтку 1941 року у Вологдi сформувалася
добровiльна комсомольська рота, щоб вирушити на захист Ленiнграда. Прiзвища,
Жорине й моє, були в списках поряд, хоч за алфавiтом ми, так би мовити,
завжди на дiаметральнiй вiдстанi. У серпнi рота зайняла кiлька теплушок, i
ешелон повiз нас на фронт. З думок не йшла моя рiдна Україна, де фашисти вже
встигли загарбати великi територiї. З тривогою думав про тата й маму.
Вперше вiйна дихнула на нашу роту чадом згорiлої вибухiвки поблизу
станцiї Мга. Розбитi, покрученi колiї, палаючi залiзничнi ешелони. Довелося
термiново висадитись i пiшки простувати до моста через рiчку Волхов.
Однак мiст виявився зруйнованим. Перепливли хто на чому на другий
берег, обсушилися i -- до Шлiссельбурга. Щоб уникнути небезпечної зустрiчi з
"мессершмiтта-
ми", що часто з'являлися в небi, полюючи й на окремих бiйцiв, рота йшла
лiсами. Перебивалися ягодами, варили грибнi супи. Одного разу нашi зенiтники
пiдпалили воро-
жого лiтака, вiн упав недалеко, пiлота взяли в полон. Спочатку зухвало
зажадав, щоб його вiдпустили. Смiх бiйцiв примусив фашиста зблiднути.
Закопилив губу й пихато кинув Жорi Берловському, який правив у нас за
перекладача: "Це полегшить вашу долю у полонi, я обiцяю".
Смiх заглушив його слова. Та дедалi частiше серйознi роздуми охоплювали
кожного з нас: ворог лютий i затятий, вiн суне очманiло, немов сарана,
воювати доведеться не на життя, а на смерть. Ми вiдучувалися смiятися, зате
вчилися ненавидiти.
Полк, до якого приєднали нашу роту, окопався в районi Урицька, за
кладовищем. Стояла суха, сонячна осiнь, багряне листя ще мiцно трималося на
деревах. Тут розташовано другий ешелон. Вибухи чути десь попереду i там,
позаду, в мiстi. Звiстки, одна одної прикрiшi, надходили щодня: згорiли вiд
бомб Бадаєвськi склади,-- продуктова
комора Ленiнграда, знищено вiйськовий госпiталь, кинуто вибухом на
землю пам'ятник Тiмiрязєву...
Поступово лiнiя вогню наблизилася до нас упритул. Фашисти рвалися до
мiста, намагались будь-якою цiною зачепитися за проспект Стачок. Якось
холодним вересневим досвiтком фашисти пiднялися в атаку на нашiй дiлянцi. Я
стрiляв по темних згорблених постатях, деякi з них падали i вклякали, а
деякi бiгли далi.
Їх з'явилося двоє на брустверi траншеї. Першого було вбито пострiлом, а
другий кинувся на мене. Вiд нього тхнуло спиртом; знавiснiлий, важкий, вiн
хутко перебирав пальцями, тягнучись до моєї шиї. Я напружився, скинув його у
вузький прохiд i приглушив кулаком.
Атака фашистiв не вдалася, а "язик" сам прийшов до мене у руки.
Похнюплений єфрейтор, схиливши голову, розповiдав командировi полку майору
Москвитiну, що гiтлерiвськi генерали нахваляються невдовзi сушити онучi в
Зимовому палацi.
Наша рота мала багато втрат, i коли нас перекинули пiд Урицьк, прибуло
поповнення з ополченцiв, переважно лiтнiх людей, спецiалiстiв -- гордiсть
ленiнградського робiтничого класу та iнтелiгенцiї. Ми, кадровики, прийняли
поповнення гостинно, наскiльки було можливо в тих умовах.
Пам'ятаю, зворушений нашою щирiстю, Павло Донцов добув з кишенi ложку i
подав менi.
- Вiзьми, товаришу Таран. Iз нержавiйки вона...
Не знаю, куди подiвся Павло Донцов, що з ним сталося: мене незабаром
поранило, потрапив у госпiталь, звiдти - в мiнометники. Але його ложка була
при менi всю вiйну.
Праворуч вiд нас височiли корпуси Пулковської обсерваторiї. На куполi
одного з них я й "накрив" фашистського коригувальника. Того ранку я одержав
пошту. Там був лист про Жору. Про його загибель. Я втратив єдиного в
пiдроздiлi земляка, чудового друга. Однак це було трохи згодом...
Через тиждень ми поїхали до мiста на завод одержувати новi
82-мiлiметровi мiномети. Я був призначений командиром обслуги. Уралець
Бабикiн став першим номером, сибiряк Корчагiн -- заряджаючим. I ленiнградцi
були в обслузi -- Капалигiн, Козлов.
Заводським подвiр'ям iшли поволi -- недоїдання давалося взнаки. Деталi
до мiномета брали безпосередньо у верстатiв, допомагали знесиленим
робiтникам, у яких вiд голоду тремтiли руки, глибоко позападали очi.
- Бийте, сержанте, варварiв,-- казали жiнки i дiди.
- Поки ноги тримають, вiд верстатiв не вiдiйдемо.
Близько заводу жила сiм'я Валентина Козлова. Коли одержали зброю, вiн
попрохав дозволу зайти на хвилинку до нього додому.
Тяжке почуття залишилося вiд тих вiдвiдин.
- З сьогоднiшнього дня вдруге знижена хлiбна норма, - сумно сказала
Валентинова мати. Син вийняв з кишенi хусточку, розгорнув її, вiдламав
шматочок сухаря -- майже половину нашого добового двохсотграмового пайка --
i дав матерi.
-- От що,-- запропонував я Козлову, коли поверталися на передову,--
вiдкладатимемо по черзi, iнакше ти охлянеш зовсiм i сiм'ї не допоможеш.
На вулицi висiла написана вiд руки афiша: "9 листопада 1941 року у
фiлармонiї -- Дев'ята симфонiя Бетховена". Голоднi, холоднi, люди ще
знаходили в собi силу вiдтворювати й слухати музику! Iнодi замiсть ударiв
барабана в якомусь мiсцi концерту було чути вибухи бомб, що їх фашисти
сипали з лiтакiв без кiнця-краю...
Ми поминули оранжерею Ботанiчного саду -- шибки в нiй давно розлетiлись
на друзки, i мороз убив зеленi вiяла пальмового листя. У голi кущi стрибнув
соболь, що, напевно, вискочив з клiтки, коли бомбардували зоопарк.
Про все побачене розповiли товаришам. Вони сидiли в блiндажi при свiтлi
палаючої iзоляцiї кабеля i саме читали в газетi "Ленинградская правда" поему
Тихонова
"Киров с нами". I тепер пам'ятаю рядки:
Пусть наши супы -- водяные,
Пусть хлеб на вес золота стал,--
Мы будем стоять, как стальные,
Потом мы успеем устать.

Потiм Борис Денисов розгорнув армiйську газету.
- Ось послухайте, хлопцi, до нас i Джамбул з Казахстану гукає:

Ленинград сильней й грозней,
Чем в любой из прежних годов:
Он врагов отразить готов,
Не расколют его камней,
Не растопчут его садов...

Борис Денисов був сином росiйського емiгранта, який виїхав з Росiї в
Естонiю в сiмнадцятому роцi. Пiсля приєднання Естонiї до Радянського Союзу
Борис вступив до комсомолу i вiрно захищав свою соцiалiстичну Батькiвщину.
Майже три роки блокади. Голодних, холодних. Не було робочого дня для
Донцової ложки. Але найгiрше дошкуляло те, що бiльшостi з нас нiкуди було
писати листи -- рiднi краї окупованi. Тодi лейтенант Захаров склав на цю
тему вiрша i надiслав у Караганду, звiдкiль родом. Буквально на шостий день
вiрш з'явився в тамтешнiй газетi.
Я й досi не забув строфу з лейтенантового твору:

Окоп наш, меченный снарядом,
Неколебим под Ленинградом!
Здесь продолжается блокада,
Здесь не смолкает канонада,
Й здесь, верша свой ратный труд,
Бойцы далеких писем ждут.

Через два тижнi листоноша дивiзiону висипав з речового мiшка на
дерев'яний столик у блiндажi купу конвертiв. Захаров задоволене перечитував
адреси i розподiляв "порцiї радощiв" кожному.
Листування з мешканцями Караганди зiгрiло нашi остудженi морозами душi.
Ми вiдчули живий зв'язок мiж тими, хто переносив облогу, i всiєю країною,
яка напружено кувала перемогу над ворогом.
У серпнi 1943 року хтось запропонував провести в дивiзiї футбольний
матч. Пiд носом у ворога, який осатанiло обстрiлював будь-яке хоч трохи
пiдозрiле мiсце. До складу команди дивiзiону включили й мене та Миколу
Капалигiна. Тренувалися в оточеннi петеерiвцiв, готових вiдбити напад iз
землi й повiтря, грали також в їхньому оточеннi.
Виграла команда нашого дивiзiону. Комбат старший лейтенант Сидоренко,
краснодарець, по-дитячому наївно допитувався:
-- I як вам вдалося?
А Капалигiн припрошував баском:
-- Ти, Олексо, обов'язково приїжджай до мене в гостi пiсля вiйни, я
поведу тебе на матчi ленiнградської команди майстрiв.
I тепер, напередоднi 20-рiччя нашої перемоги, я їхав до Ленiнграда на
запрошення, прийняте в сорок третьому, їхав без точних координат. Усi надiї
покладав на адресне бюро. Адже Миколу Капалигiна тяжко поранило у перших
пiсля прориву блокади наступальних боях, i я вiдтодi не бачив його.
Це сталося, коли ми звiльняли Дятлицi й Гостилицi, де за кожен крок
доводилося платити кров'ю. Фашисти створили тут важливу стратегiчну позицiю,
контратакували нас
"тиграми" i пiхотою. Але нiчого з того не вийшло. Вiдрiзана вiд танкiв
завiсою нашого мiнометного вогню, гiтлерiвська пiхота залягала. А танки, що
деякий час iще наступали, раптом позадкували. То сержант Калiнiн викотив
свою гармату на пряму наводку. Пострiл! -- i факел над "тигром". Ми радiли i
невпинно гамселили мiнами притиснутих до землi фашистiв.
Обслуга сержанта Калiнiна загинула в тих боях, ми також зазнали втрат:
полягли лейтенант Захаров, Козлов та iншi бойовi побратими, вiдбило ногу
Капалигiну.
Я попрощався з Миколою i поспiшив у наступ. Невдовзi звiльнили Ропшу. В
будинку комендатури знайшов розкриту нiмецьку книжку з написом, в якому
розiбрав тiльки дату: 1 сiчня 1944 року. Мабуть, рiздвяний подарунок вiд
щасливої дружини вельми культурному чоловiковi. На кухнi млiла на розпеченiй
плитi... гречана каша. Не встигли й пообiдати гiтлерiвцi. "З наших крупiв
зварена, я з'їм її", -- вирiшив i витягнув ложку з нержавiйки...
Чи живий Капалигiн? Чи живе вiн у Ленiнградi? Я нахилився до вiконця
"Лендовiдки". Iм'я й по батьковi? Пам'ятаю лише iм'я. Рiк народження? Назвав
навмання.
В iншому мiстi, можливо, дiвчисько цвiкнуло б: "Громадянине, не морочте
голову!" Ленiнградочка ласкаво прощебетала: "Хвилиночку, товаришу, все буде
гаразд".
Я прямував Трамвайним провулком, ще не вiрячи, що побачу того самого
Капалигiна, з яким воював. Ось тiльки мину кiнотеатр i... Тут розчинилися
дверi апаратної i на тротуар вийшов кульгаючи худорлявий чоловiк. "Вiн!" --
тьохнуло в грудях.
-- Миколо...
Пильний погляд, зморщений зусиллям думки лоб.
-- Таран!
Обнялися, поцiлувалися, хусточки добули з кишень.
-- Пам'ятаєш, -- засмiявся Капалигiн, -- я тебе запрошував у
Ленiнград?!
-- Та бачиш же, не забув!..
-- А пам'ятаєш, як перев'язував мене?
-- Пригадую, Колю.
Ми дивимось один на одного, вишукуємо риси, що збереглися вiд отих
молодих хлопцiв, котрi захищали мiсто Ленiна, i смiємося, щасливi. Свiтанок
наступного дня застав нас бiля столу, за який сiли увечерi.
Я не впiзнавав Ленiнграда. На вулицях юрмилася молодь. Гуляли закоханi
пари. Менi хотiлося запросити їх: "Ходiмо зi мною, славнi мої, на
Пiскарiвське кладовище, вiддаймо шану усiм тим, хто не пережив блокади".
Другого вечора, коли сiм'я Капалигiна сiла за стiл, Микола Миколайович
попрохав:
-- Розкажи, Олексiю Павловичу, про те, що було пiсля Ропшi.
За тим мiстечком наша дивiзiя вже називалася Ропшинською. Ми наступали
разом з весною. Пригрiвало сонце, розтавали болота, доводилося вирубувати
жердини, в'язати їх докупи i класти пiд колеса тягачiв та грузовикiв.
З'являлися там, де гiтлерiвцi й не чекали, збивали їхнi заслони, гнали iз
своєї землi.
Аж на рiчцi Лузi зупинилися. Глянули -- крига ще не скресла. Ген на
протилежному схилi розсипанi потемнiлi вiд часу й горя будиночки села
Кейкiна. Шлях туди перетинали кулеметнi гнiзда фашистiв. Я розпорядився, щоб
хлопцi з обслуги принесли дощок. Зробили широкий плiт, навантажили на нього
мiномета i волоком перетягли по кризi.
Коли точно засiкли, звiдкiль б'ють кулемети, я нацiлив трубу нашого
"чахкача". Мiни лягли влучно. Поки ворог отямився, автоматники встигли
закрiпитись на околицi Кейкiна.
-- Ходiмо, глянеш на свою роботу, -- запропонував менi вранцi
наступного дня комбат Сидоренко.
Побачене тiшило: два знищенi кулемети, навколо них трупи фашистiв.
Недарма в неймовiрно тяжких умовах блокади ми набували майстерностi,
проходили науку не-навистi.
Пiд Нарвою мене вдруге поранило. Потрапив до Ленiнграда, пригадався
Козлов, той, з яким носили свої крихти сухарiв його сестрi та матерi. Якщо
мати й сестра Валентина живi, якщо прочитають оцi рядки, нехай знають, що
вiн усе вiддав, аби зберегти їм життя.
У лютому сорок четвертого року з вiкна госпiталю у Ленiнградi я вже не
побачив на вулицях виснажених голодом, люди йшли жваво, багатьом мороз
рум'янив щоки. Ожили заводи й фабрики, що завмерли було пiд час блокади,
розчинилися дверi книгарень. У Фiлармонiї звучала симфонiя Шостаковича,
створена отут у найтяжчi днi.
До свого дивiзiону я повернувся пiд селом Сиргалом, де ми довго
простояли в оборонi. У серпнi пiд натиском наших сил фашисти покотилися далi
на захiд. Тiкали вони, огризаючись люто, одчайдушне. Там втратив ногу комбат
Сидоренко, i його мiсце зайняв старший лейтенант Шугаєв.
Переправа через Захiдну Двiну коштувала нам особливо дорого. Гiтлерiвцi
поставили на пряму наводку гармату i били по пiхотi, що перепливала рiку
човнами. Я спрямував на гармату вогонь мiномета. Кiлькома влучними
пострiлами знищив обслугу. Але обiзвалися кулемети: їх важче було виявити, i
все-таки виявили, "накрили". Наша пiхота, тимчасово зупинена, продовжила
переправу.
23 березня 1945 року весняним бездорiжжям вийшли до села Радена, уже в
Нiмеччинi. Знекровленi в безперервних боях, роти, батальйони, полки мали
третину особового складу. Фашисти закрiпилися i не давали нашiй пiхотi
наблизитись до села, зав'язати бiй.
-- Потрiбна пiдтримка мiнометiв, -- передав по рацiї командир полку
Наумов.
Старший лейтенант Шугаєв дав координати цiлi. Новий навiдник Калмиков
спритно прицiлився. Вiн протягом усього бою дiяв чiтко i швидко. Коли пiхота
взяла село, Калмиков стомлено провiв рукавом гiмнастерки по спiтнiлому лобi.
Щасливi з бойової удачi, ми вже присiли пообiдати, як раптом радист
несамовито вигукнув:
-- Сержанте, вогонь!
-- Море вогню! -- повторив вiн слова комбата Шугаєва.
Таке вiд комбата можна було почути лише в надзвийно небезпечнi моменти.
Я визирнув з-за пагорба, за яким причаївся наш мiномет. Фашисти сунули в
контратаку. Попереду ощирились гарматами "тигри", вибалком скрадалися
"фердинанди". Вони полювали за нами.
Я дав розрахунок цiлi, полетiла мiна, i... зсередини "фердинанда"
вирвався клубок чорного диму. Разом з iншими мiнометниками ми вiдсiкли вiд
танкiв фашистську пiхоту.
Тим часом ворог пильнував, звiдки ведуть мiнометний вогонь. Снаряди
почали вибухати на нашiй вогневiй позицiї. Упав смертельно поранений
Калмиков, щось сiпнуло за руку й мене, але я не подивився, що там, бо
батарея замовкла, гiтлерiвцi поповзли знову, i треба було дiяти.
-- Знось мiни звiдусюди! -- наказав я єдиному ще вцiлiлому бiйцевi --
пiднощиковi Барбу, тихому чорнявому молдаваниновi, неквапливому, статечному.
Барбу старався. Протягом короткого часу ми з ним випустили по фашистах
шiстдесят мiн. Що було далi, не пам'ятаю -- знепритомнiв.
Розплющив очi в якомусь сараї. Нила перев'язана рука. Виявляється, я
був поранений тим снарядом, що й Калмиков. Дуже стiк кров'ю. Сюди, в сарай,
прибув командир полку Наумов.
- Де вiн? -- запитав гучно.
- Саме опритомнiв, товаришу полковник, -- доповiв фельдшер.
Наумов опустився на колiна i поцiлував мене в щоку.
- Голубе, -- сказав, ласкаво дивлячись менi у вiчi, -- тобi боляче?
- Не вiдправляйте мене в госпiталь, -- попросив я у вiдповiдь.
- Буде по-твоєму, -- погодився командир полку. -- тепер ти будеш повним
кавалером ордена Слави, товаришу старшина...
Того дня мене представили до чергової нагороди i пiдвищили у званнi. А
в травнi, перед самiсiнькою капiтуляцiєю, осколок мало не влучив у моє
серце. Врятували документи -- червоноармiйська книжка, партiйний i
комсомольський квитки...
-- Отак, Миколо, склалося моє дальше фронтове життя,-- закiнчив я того
вечора в гостях у Капалигiна свою розповiдь. -- Бач, кiтель з латочкою на
грудях привiз iз собою...

НА КОНI

Ця несподiвана зустрiч вiдбулася на станцiї Чеповичi, коли Степан
Iванович Гринцевич повертався з вiдрядження i чекав поїзда на Житомир.
До товарняка, що стояв на другiй колiї, подали паровоза. Клубки пари,
розiрванi холодним осiннiм вiтром, затягли перон. Звiдти й виринула знайома
постать. Глянувши в обличчя людини, яка йшла назустрiч, Степан Iванович аж
очi протер:
- Iван?
Трохи згорблений чоловiк стрепенувся: вiн десь чув цей голос.
Випростався i -- вкляк на мiстi.
-- Степан?
-- Як бачиш...
Вони розлучилися двадцять п'ять рокiв тому, в сорок другому, неподалiк
вiд Дону. Було жарке лiто, i в кинутих напризволяще пшеницях буйно цвiв
високий буркун. Iван i Степан лежали горiлиць серед густої ниви. Нi вiтерця,
нi хмарки. Страшна задуха. Iнодi Гринцевичу здавалося, що вiн не витримає
цього пекла, встане на повний зрiст i його схоплять фашисти, якi нишпорять
навколо, шукають розсiяний ними, мотоциклiстами, загiн
червоноармiйцiв-кiннотникiв.
Вiйна пiдняла Гринцевича по тривозi в Моцiєвi, що в Захiднiй Бiлорусiї.
Полк, у якому вiн служив, зазнав удару ворога одразу пiсля прориву
прикордонної оборони. А потiм -- вiдступ...
Пiд Єльцем стрiльця Гринцевича перевели в кавалерiйську дивiзiю.
Дитинство його пройшло в селi Слободi Народицького району Житомирської
областi. Там вiн ще змалечку гасав на колгоспних жеребчиках, що випасалися в
плавнях. Наловчився одним махом скакати в сiдло i верхи мчати риссю,
галопом. А для бiйця ескадрону розвiдки це було дуже важливо. Крiм того,
командир взводу чечен Єпхiєв натренував його рубати шаблею. Сам командир
рубав з двох рук.
- Ще настане час, знадобляться нам шаблi, -- казав Єпхiєв.
Вiдходили на конях полями, порослими жовтим квiтуючим буркуном. Серед
рiвнини їх обстрiляли нiмецькi мотоциклiсти. Бiйцi спiшилися, поповзли
пшеницями. За Степаном Гринцевичем поспiшав його земляк Iван. Та поступово
вiдстав. I коли Степан знову лiг вiдпочити, причаївся, задихаючись вiд
спеки, i десь близько заґелґотiли мотоциклiсти, вiн почув Iванiв голос:
- Ось я, берiть, здаюся.
"Ех, земляче... Зрадник ти... тонка в тебе кишка", - лють охопила
сержанта.
Гринцевич щосили поповз на схiд, до Дону. Дiд-рибалка переправив його
човном на той берег...
То було влiтку сорок другого.
А тепер, у шiстдесят сьомому, в Чеповичах, Iван нiяково позирав на
Степана Гринцевича.
-- Спокутував я свою провину, Степане, -- тихо мовив вiн. -- Через
мiсяць утiк iз табору вiйськовополонених, перейшов лiнiю фронту. Одну Славу
маю. А в тебе, бачу по колодочках, аж три...
-- Три.-- Погляд Гринцевича став доброзичливiшим.-- Ходiмо, Iване, в
буфет, ще до мого поїзда є час...
За кухлем пива Iван поцiкавився:
-- А як потiм -- втрапив до своїх, знову на конi воював?
-- На конi.
За Доном сержант Гринцевич розшукав свою П'яту гвардiйську
кавалерiйську дивiзiю (ще пiд Єльцем присвоїли їй те звання), радо доповiв
начальниковi розвiдки майоровi Слободенку про повернення.
Готувалися до оточення армiї Паулюса. Коли кiльце навколо неї
зiмкнулося, в морозному повiтрi пролунало кавалерiйське "ура", зблиснули на
сонцi шаблi ескадрону, який доганяв гiтлерiвцiв, що тiкали.
-- Я ж тобi казав, Степане,-- радiсно обняв Гринцевича пiсля атаки
лейтенант Єпхiєв.-- Не iржавiтимуть нашi шаблi!
Гринцевич завжди їхав у розвiдку на своїй Малинцi - гнiдiй кобилi,
подарованiй дагестанським кiнним заводом, добре навченiй. Досить було злегка
торкнутися ручкою нагайки її переднiх нiг, як Малинка лягала i лежала,
незважаючи на стрiлянину. Не раз Гринцевич висаджував на холку кобилi
полоненого фашистського солдата чи офiцера i пiд кулями скакав з ним до
штабу.
Дивiзiя визволяла села й мiста, що їх недавно залишала з боями.
Пiд Смоленськом ескадрон майора Зантмана знову видобув з пiхов шаблi:
гнав пiсля артпiдготовки фашистiв, не давав їм палити населенi пункти. Тодi
в лiсi Гринцевич побачив три притрушенi снiгом автомашини без халабуд, що їх
звичайно напинали нiмцi над кузовами в холодну пору. Коли глянув за борт, то
млосно стало.
У кузовах лежали замерзлi дiти. Лiкарi, що прибули, встановили: iз жил
цих малят у розташованому неподалiк госпiталi фашистськi медики висмоктували
кров для своїх поранених.
Ще бiльша лють, ненависть до варварiв закипiла в грудях. Нещадно гнати
фашистiв з рiдної землi, рятувати спiввiтчизникiв, якi стогнуть у неволi!
Трикутник, утворений селами Бубни, Заходи та Зозулi на Вiтебщинi,
гiтлерiвцi затято обороняли: вiн захищав важливi комунiкацiї. Щоб
застрахувати себе вiд навальних ударiв, ворог i сам пробував атакувати.
Гринцевич, який очолював бойову охорону, раз у раз поглядав у бiнокль
на вiльшаник, що оперiзував обрiй бiля Заходiв. Сержант вiдчував: звiдти
можуть поткнутися фашисти. Опiвднi з чагарникiв виповзла зелена колона
гiтлерiвцiв. За нею, з iнтервалом у кiлометр, рушила друга, бiльша.
Командир ескадрону вислухав доповiдь начальника бойової охорони i
наказав зустрiти противника двома взводами. Лейтенант Єпхiєв швидким алюром
вивiв своїх кiннотникiв на пiвденну околицю Заходiв.
-- Спiшитись!
Бiйцi поприпинали коней, а Гринцевич поклав Малинку на траву, i вона
навлежачки щипала бiля себе пирiй i польовий горошок.
Висунувшись уперед, взвод окопався i, коли перша колона фашистiв
наблизилася впритул, вiдкрив прицiльний вогонь. Ошелешенi гiтлерiвцi
повернули назад, i мало хто з них утiк.
Зате основнi сили ворожого батальйону своєчасно залягли. Широкою
пiдковою обхопили вони кавалерiйськi взводи i почали стискати їхнi фланги.
Поряд з Гринцевичем вiд важкої рани тихо вмер помкомвзводу Кругликов.
Поранило в руку лейтенанта Єпхiєва. Iржали в лiщинi припнутi покалiченi
конi.
-- Товаришу лейтенант,-- звернувся Гринцевич до Єпхiєва.-- Наш третiй
взвод у розвiдцi коло Зозуль. Скоро вiн повинен вертатись. Якби попередити,
щоб зайшли з тилу...
- Спробуєш?
- Так!
- Iди!
I Степан, взявши автомат i гранати, зник у кущах.
Третiй взвод, попереджений Гринцевичем, напав на фашистський батальйон
з тилу. Гiтлерiвцi почали розбiгатися . Тодi поранений Єпхiєв i пiдняв
бiйцiв.
До штабу ескадрону кiннотники привели чотирнадцять полонених, серед них
- двох офiцерiв.
-- А що це з твоїм автоматом? -- Старший лейтенант Зантман помацав
кожух Степанового ППШ.
- Мабуть, кулями розбило.
Бувають на фронтi щасливi випадки, коли зброя врятовує життя її
власниковi.
-- Якщо ти в сорочцi народився,-- усмiхнувся Зантман,-- то кому ж
iншому завтра в розвiдку в Бубни?..
-- Зрозумiло, товаришу майор,-- виструнчився Гринцевич.
Вiн зiбрав бiйцiв свого рою, повечеряв з ними пiд осiннiми зорями,
виклав завдання. Потiм ще довго не могли заснути. Тихо спiвали старовинну
козацьку пiсню, i кожен нiби заспокоював свою родину її теплими словами:

Ой не плачте, не журiтесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв мiй кiнь вороненький,
Назад сподiвайтесь.

Наступного ранку вершники попiд лiсосмугою добралися до села Бубни.
Попереду, в дозорi, були Наливайко з Одеси i Тютюнник iз Сум. Вони уважно
вдивлялися в далечiнь.
А небезпека, виявляється, ховалася поряд, помiж дерев. Дозорцi не
помiтили замаскованого фашистського танка. Вiн пропустив вершникiв, у спину
їм заклекотiв його великокалiберний кулемет. Наливайка звалив наповал, пiд
Тютюнником вбило коня.
Гринцевич поклав Малинку пiд сосну i побiг лiсосмугою. Трохи гулю не
набив об борт танка: хитро закритий гiллям. Люк вiдчинено... Миттю кинув
усередину "лимонку", визирнув з-за гусениць: полем тiкали ворожi танкiсти.
Виходить, весь екiпаж танка бiгав дивитися на свої жертви, та й бойову
машину проґавив...
Сержант вiдтягнув затвор автомата. Першою ж чергою поранив одного з
екiпажу. Побiг за пораненим. Звiдкись стрiляли, по руцi потекла гаряча
цiвка. Кров... I все-таки вирiшив взяти гiтлерiвця. З лiсосмуги вийшов
Тютюнник, допомiг. Забрали полоненого i тiло Наливайка.
Вночi захопили Бубни.
Iз госпiталю, з Калiнiна, Гринцевич знов потрапив у свiй ескадрон. Йшов
польовим трактом i до болю в очах вдивлявся в умовнi позначки частин, що
просувалися тут. Нiде не було їхньої емблеми: пiдкова, всерединi буква "Ч" -
iнiцiал генерал-майора Чепуркiна, командира дивiзiї. Нарештi побачив на
потьмянiлому штахетнику заповiтнє "Ч".
Збiглися ветерани ескадрону. Обiймали, частували махоркою...
Тепер Гринцевич мав пiд собою монгольського жеребчика, маленького, але
невтомного. День у день долали по кiлька десяткiв кiлометрiв. Сержант жалiв
свого чотириногого друга, i "язикiв" водив пiшки, не вантажив їх на
жеребчика, як на Малинку.
Аж на Вiслi стали в оборону. Стояли до сiчня сорок п'ятого року. Перед
наступом взвод Кравченка одержав завдання привести "язика".
Дротянi загорожi, мiннi поля, блiндажi з вартовими...
Взвод у бiлих халатах скрадався по твердому насту, завмирав, коли
провалювався снiг, оживав, як тiльки сапери смикали за мотузок: мовляв,
прохiд є, кваптесь.
Вартовий помiтив Гринцевича в останню мить перед стрибком. Вiн устиг
закричати до того, як Степан встромив йому в рот кляпа. Передавши "язика" в
руки товаришiв, сержант метнув у щойно розчиненi дверi блiндажа гранату.
Свiтло погасло, заволали пораненi гiтлерiвцi.
По взводу вiдкрили вогонь iз навколишнiх укрiплень. Поранило Кравченка,
Трещева, Кубишкiна. Вiдходили, залишаючи на снiгу темнi плями кровi. Але
завдання виконали -- з'ясували побудову ворожої оборони. Тепер частини не
наразяться на несподiванi кулеметнi точки, пiдуть упевнено.
Оборону ворога прорвали. Вступили у Схiдну Пруссiю. Брали Танненберг,
Хойнiце, Алленштейн. Тiльки танки та конi й виручали на весняному
бездорiжжi. Кавалерiя раз у раз перетинала шляхи вiдступу гiтлерiвських
вiйськ
Бiля Балтiйського моря розвiдка з артилерiєю знешкоджувала береговi
батареї ворога, потопила баржу, на яку по хиткому трапу, балансуючи, бiгли
офiцери.
Кiлька легкових машин гiтлерiвцiв квапливо вiд'їхали вiд берега.
Гринцевич пришпорив свого монгольського жеребчика i поскакав
навперейми. За ним -- Забродський, Трамов.
Пiщанi дюни приховали коней, а самi кiннотники окопалися при дорозi:
чатували на легковi машини.
Гул моторiв наростав. Шофери витискали з машин усе, що могли. З
найближчої вiдстанi Гринцевич попродiрявлював з автомата скати переднього
автомобiля, i той важко осiв на асфальт. Трамов i Забродський примусили
зупинитися ще одного "оппеля". Заднi повернули вбiк, тiкали щодуху.
-- Хенде хох! Шнель! -- крикнув Гринцевич з-за пiщаного бруствера i
пiдняв автомат.
Дверцята в обох машинах розчинилися, з кабiн вилiзли, пiдняли руки
офiцери з плетеними погонами. Полковники. Неабиякi птахи.
Розвiдники обеззброїли їх, повели через дюни до командира групи. А той
негайно вiдправив їх до штабу дивiвiзiї.
Полоненi вказали напрямки руху вiдступаючих гiтлерiвських частин,
охарактеризували їхнi сили, повiдомили про деякi криївки, де лежали скарби,
награбованi в окупованих радянських мiстах..
Невдовзi Гринцевича викликав генерал-майор Чепуркiн.
- Товаришу старшина! -- Вiн мiцно потиснув кавалеристовi руку.-- Ви
навiть не уявляєте, яких "язикiв" захопили. Молодчина! Менi дуже приємно, що
ми з вами дiйшли вiд сталiнградських степiв, вiд мого дому, аж сюди. З
перемогою...

Кухлi вiд пива давно спорожнiли. Станцiйний дзвоник сповiстив про
наближення поїзда на Житомир. Гринцевич пiдвiвся.
-- Що було далi, Iване, скажу в двох словах. Крокував на Парадi
Перемоги в Москвi. Ним командував маршал Рокоссовський. Потiм -- рiдний дiм.
Навчання. Робота. Одруження. В партiю прийняли. Оце два тижнi тому сина
проводжав з Левкова до армiї на службу. Цiлу нiч прогомонiли з ним перед
вiд'їздом. Розповiдав йому, як нашi вiра й вiрнiсть випробовувались...



БЕЗ ЖОДНОЇ ПОМИЛКИ

Вiн i досi не розлучається зi своєю габардиновою, захисного кольору
гiмнастеркою. Вiзьме смужку бiлого полотна, акуратно пiдшиє комiрець,
одягнеться - невисокий, але мiцний i ставний.
Нелегко, мабуть, сторонньому збагнути, чим саме вабить учителя Андрiя
Тимофiйовича Орленка гiмнастерка. Та й сам вiн, можливо, одразу не
вiдповiсть. Мовляв, звик до неї i що тут особливого?
Але якщо ви побуваєте у Конотопському краєзнавчому музеї, де
експонуються п'ять нагородних листiв на iм'я Андрiя Орленка, то зрозумiєте,
звiдки у вчителя ота прихильнiсть до вiйськової форми.

Нагородний лист
"З перших днiв перебування в 159-му саперному батальонi рядовий А.Т.
Орленко показав себе одним з найкращих мiнерiв. Пiд вогнем ворога на
передньому краї оборони поставив 120 протитанкових i протипiхотних мiн. 7
грудня 1943 року гiтлерiвцi силами 25 танкiв i двох батальйонiв прорвалися в
розташування штабу пiдроздiлу. В цей важкий момент Орленко врятував бойовий
червоний прапор частини... Цiлком заслуговує урядової нагороди -- ордена
Слави III ступеня.
Капiтан Мочалов".

Це сталося в Коростенi, українському мiстi, яке з важкими боями вiдбили
у ворога.
Ще вчора в мiстi були нiмцi. На далекiй околицi єфрейтор Саїд Байбулов,
пiдваживши мiну, шепотiв до рядового Андрiя Орленка, хлопця з конотопського
поповнення:
- Бач яка: три пiдривники...
Вони знешкоджували фашистське мiнне поле, готували проходи для наступу
пiхоти. Клени, тополi, осокори притрусили землю жовтим, малиновим, багряним
листям. Воно замаскувало слiди роботи нiмецьких саперiв.
Єфрейтор гризе кiнчик свого обвислого чорного вуса i обережно виймає
детонатора. Орленко уважно стежить за кожним рухом досвiдченого мiнера. За
три мiсяцi молодий червоноармiєць мiцно подружився з Байбуловим.
Байбулов до вiйни працював у Башкiрiї агрономом. Вiн дуже любив землю.
Навiть у найнебезпечнiшi моменти розминав пальцями сухi грудки, щоб
визначити, на якому грунтi стоїть. А як натрапляв на житнiй колосок, то
зерно загортав у шматок газети, клав на дно речового мiшка: знадобиться!..
Мiнери проклали проходи, вивели автоматникiв до городiв, на близькi
околицi Коростеня. Зав'язався бiй...
Мiсто усмiхалося крiзь сльози очима змарнiлих бабусь, зблискувало на
грудневому сонцi вцiлiлими шибками вiкон.
-- Де ж вашi дiвчата? -- весело гукав Байбулов,-може, наречену
виберу...
Жарт захищав серце вiд болю. Але Саїд пошкодував, що саме так
пожартував.
-- Наших дочок у Нiмеччину погнали, сину,-- застогнала сива жiнка.
Байбулов знiяковiв.
-- Ми дiйдемо туди, мамо,--тихо промовив. - Повернемо ваших дiтей...
Андрiй слухав i згадував, наче жахливий сон, про два роки окупацiї. I
його схопили було, щоб вивезти на чужину, але вiн утiк, переховувався. Тепер
йому дев'ятнадцять,-- вирiс, набрався сили. |
Коли мiнерiв термiново викликали на захiдну околицю, нiщо не вiщувало
тривоги. Сонце жеврiло на горизонтi розпеченим металевим диском. Андрiєвi
пригадалося батькове ковальське горно на залiзницi. Десять рокiв носив
батьковi обiди.
Тимофiй Федорович дозволяв синовi тримати щипцями у горнi шматки
розжарюваного металу. Цi шматки потiм набирали форми, ставали пiд вправними
ударами
молота важелями й гайками до паровозiв.
Спогади Орленка обiрвав вибух снаряда. Гiркий, нудотний дим,
пiдхоплений холодним вiтром, оповив усе довкола. Командир взводу лейтенант
Чуждан крикнув:
-- Мiнувати!
Орленко догадувався, що фашисти перегрупувалися i напевно, кинуться в
контратаку, бо снаряди вибухали дедалi частiше i в рiзних мiсцях. "Якщо
впаде близько,--
свердлило в мозку,-- то мiна в моїх руках вибухне вiд детонацiї..."
Могла, звичайно, i щойно закладена вибухнути. Але страх зачiпав тiльки
думки, пальцi рухалися спритно.
"Штуки" подавав Андрiєвi солдат Абдулла Усенов, лiтнiй, трохи наївний
узбек. Вiн тримав на долонях мiну, щиро цiкавився:
-- А якщо жбурнути її пiд гусеницi танка, вибухне?
-- Ще й як!
Бавовна, бiла, пухнаста, виглядала б на долонях Усенова природно, а
мiна... "Є, мабуть, люди, не народженi для воєнного подвигу",-- подумав
Орленко.
Сто двадцять мiн розставив Андрiй на своїй дiльницi. Праворуч дiяв
Байбулов, лiворуч -- М'якотний, Андрiїв земляк.
Ледве впоралися -- з-за горба на шаленiй швидкостi виринули ворожi
танки.
Вибух примусив Орленка озирнутись. На його дiльницi палав танк. Машина,
що мчала позаду, хотiла прослизнути, притискуючись до пiдбитої, але ж мiни
стояли у шаховому. Задимiла i ця.
Палаючi танки легко рахувати на будь-якiй вiдстанi: пасма густого
чорного диму здiймаються високо вгору. Один стовп диму, два, три, чотири...
Танкова атака захлинулась.
Однак фашисти вгамувалися ненадовго. Незабаром вони розвернули машини,
щоб обiйти мiсто з пiвдня. I це їм вдалося. Знекровленi пiдроздiли нашої
пiхоти не витримали. Гiтлерiвськi десантники, що до цього сидiли за баштами
"тигрiв", розсипалися по Коростеню.
Орленко скрадався городами, уникаючи оточення. Позаду спотикався об
мерзлi грудки знесилений Абдулла Усенов. Вiн уперто не кидав важкої
протитанкової мiни.
-- Абдулла, штаб горить! -- раптом гукнув Орленко i притьмом пустився
до палаючого будинку. Снаряд попав пiд стрiху, бiля порога навзнак лежав
убитий вартовий.
Комбата Мочалова не було. Мабуть, органiзовує вiдсiч вороговi. А тут
прапор батальйону...
Орленко нахилив древко, щоб вiдiрвати полотнище, але роздумав. Нi,
понесе так!
За ним бiг невiдступно Абдулла Усенов.
-- Танки! -- попередив Абдулла у ту мить, коли Орленко уже зiбрався
було перелiзти через плiт.
Присiли. Вiддихались. Помiтили: городами, їм навперейми,-- гiтлерiвцi.
А вулицею сюди ж обережно просуваються два їхнi танки.
Що робити? Усенов поповз до ворiт, назустрiч "тиграм". Орленко перебiг
пiд сарай i там побачив пораненого бiйця Лєдньова. Удвох причаїлися. Коли
фашистськi автоматники порiвнялися з ними, Андрiй розрядив у них увесь рiжок
свого ППШ. Зненацька за тином пролунав вибух. Звалена огорожа прикрила
бiйцiв.
Вибравшись з-пiд неї й витягнувши Лєдньова, Орленко глянув на дорогу,
де виставив черево перекинутий на бiк "тигр". Неподалiк вiд танка помiтив
знайому рукавицю Абдулли Усенова. Вона так i залишилася на вiдiрванiй руцi.
"Ось тобi i не народжений для подвигу", - майнула думка. Але не час було
розмiрковувати. |
"Мерщiй до лiсу!" -- зорiєнтувався Андрiй. Прапор iз древком вiн мiцно
тримав пiд пахвою.
Наступного ранку нашi "катюшi" й танки вигнали фашистiв з Коростеня.
Орленко, Байбулов, М'якотний розшукували залишенi ворогом "сюрпризи". Серед
тих, хто знешкоджував смертоноснi диски, не було Героя Радянського Союзу
Абдулли Усенова та iнших.


Нагородний лист
"Червоноармiєць Орленко -- вiдважний, iнiцiативний сапер-розвiдник --
особливо вiдзначився пiд час розвiдки оборони противника в районi Дубно, а
також 27 березня 1944 року - пiд час форсування рiки Стир... Гiдний ордена
Червоної Зiрки.
Командир батальйону капiтан Мочалов".
Драглистi торф'янi луки пiдковою огинали село Вольковас. По них хiба що
чорногуз мiг прочалапати. А де манливо в'юнилась у темряву польова дорога i
березневий вiтер розмахував патлатими макiвками берiз,-- там кiлки,
обплутанi колючим дротом, i, звичайно, мiни, прикритi густими врунами трави.
-- Треба йти.-- Командир роти, старший лейтенант, нiби пiдсумував
думки, що роїлись у головi кожного сапера.
Мiсцевiсть ще звечора запам'ятали в усiх подробицях - вибалки, горбки,
високi дерева -- i повзли впевнено, швидко. Деякий час мiношукачi мовчали.
Та ось по всьому цепу в навушниках заграла музика близько розкиданої смертi.
Орленко погладив чутливими долонями мокру траву. Ледь випирає рiвно
пiдрiзаний дерн. Тут вона, мiна, готова вистрибнути на висоту плеча.
Андрiй обережно знiмає дерн, чiпко затискує запобiжник, викручує
пiдривник.
Колись у школi, на уроках географiї, планета Земля вставала перед
Андрiєм у такому великому масштабi, що вiн бачив лише велетенськi гори i
велетенськi плато, рiвнини. Дрiбниць не брав до уваги. А тепер масштаби
планети неймовiрно звузилися - до складочки мiсцевостi завширшки з метр, i
Андрiй власними грудьми вiдчував дихання землi - рiвне, могутнє. I саме
тепер вiн по-справжньому полюбив землю, батькiвський край, збагнув душу
Саїда Байбулова, який розмовляє з полем, мов з нареченою.
- Ггу-у-у! -- Туга вибухова хвиля притиснула Андрiя щокою до
пiскуватого схилу. У вухах дзвенiло й болiло. I
-- Командир роти пiдiрвався!
Гiтлерiвцi не забарилися розмалювати небо слiпучим вогнем ракет.
Хвилина нерiшучостi минула. Сапери знову орудують лопатками й щупами.
Хрускотить пiд ножицями колючий дрiт. Бiлi струни з бинтiв напинаються до
Вольковаса, показують безпечний шлях,-- iди, пiхото, смiливо!
Вiд ворожих траншей розвiдники повернулися з "язиком" -- дебелим
заспаним єфрейтором. Андрiй бачив таких в iншiй обстановцi -- у наваксованих
чоботях, з пiдошвами, густо всiяними шипами, що пропечатували кожен клапоть
окупованої української землi: фюрерова, фюрерова... А зараз фашист
пiдстрибує у своїх вовняних шкарпетках, як цап. Не до жиру! |
З Вольковаса нiмцi, вискочивши з лiжок, тiкали у пiдштаниках. Аж до
рiчки Стир.
Хоч Стир i не широка, але пора року така, що пiхотi не обiйтися було
без допомоги саперiв. Капiтан Мочалов послав взвод лейтенанта Чуждана
навести мiст.
Поки заготовляли дрючки, дошки, Орленко не думав про крижану воду.
Мiсцевiсть прострiлювалася, вибухали снаряди, цьвохкали кулi. Та коли
встановили опори на мiлинi i довелося лiзти у воду, щоб класти настил, по
спинi забiгали мурашки.
Холод сковував рухи, нiмiли ноги, перехоплювало дихання. Великими
зусиллями вдавалося стискати в руках сокиру, молоток, тримати цвяхи, що раз
у раз капали мiж закоцюблими пальцями у течiю.
Мiсток готовий, i артилеристи вже котять по ньому гармати, несуть ящики
зi снарядами.
Аж тут гiтлерiвцi схаменулися i вдарили по переправi. Та основнi сили
пiхоти й технiка встигли проскочити на той бiк.
Наступ тривав.

Нагородний лист
"Єфрейтор А. Т. Орленко -- дисциплiнований, акуратний, вiдмiнний мiнер
i смiливий розвiдник. Незважаючи на молодiсть, набув великого бойового
досвiду. Неодноразово проводив у тил ворога через мiннi поля дивiзiйну
розвiдку. З його участю взято понад сто "язикiв". Особливо вiдзначився 18
липня 1944 року на узлiссi поблизу села Грабового, коли стрiлецький
батальйон опинився в оточеннi, а командир загинув...
Цiлком заслуговує нагородження орденом Слави II ступеня.
Командир батальйону капiтан Мочалов".

Болота стелилися, скiльки око сягне. Всiянi лiсами, вони були притулком
мiсцевим жителям, якi сiм'ями ховалися вiд фашистських каральних загонiв.
Примудрилися навiть корiв перегнати маловiдомими стежками.
Цими болотами розвiдники й проникли у тил нiмцiв. Маскхалати,
прив'язанi гiлки зливали їх iз заростями. Тож хлопчик, який пас корову, аж
зойкнув, коли на мочарi раптом заворушився кущ.
-- Не бiйся, синку!
Пастушок придивився, розпiзнав людське обличчя, зiрочку на пiлотцi i
зрадiв:
- То ви нашi, дядечку?
Орленко почастував хлопчика шматочком припалого махоркою цукру. Малий
гриз i розповiдав:
- Фрiци недалеко, їх до бiса!
Потiм вiн повiв розвiдникiв до своєї матерi. Жiнка напоїла бiйцiв
молоком, i вони зникли в лiсi.
За годину Орленко i його товаришi знову з'явилися у куренi. Вони
притягли нiмецького офiцера з кляпом у ротi. З'ясували також, якою з трьох
дорiг, що перетинали лiс, рухались нiмецькi колони.
Допитаний у штабi дивiзiї полонений повiдомив, що есесiвський корпус
от-от розпочне наступ. Треба було випередити ворога. Комбат наказав
Орленковi розмiнувавати шлях його пiдроздiловi.
Пiхотинцi тихо заглибилися в лiс. З ними подався й Орленко. На галявинi
в спину їм сiконули автоматнi черги. Не менше роти гiтлерiвцiв перебiгало
вiд дерева до дерева.
Двi маси вiйськ зiткнулися. Лунко котився по верховiттю дроб пострiлiв.
З гущавин випурхували, металися з одчайдушним криком дрозди й сороки.
Першi хвилини несподiваного нападу дорого коштували батальйоновi. Було
багато поранених i вбитих. Комбат спробував пiдняти бiйцiв у контратаку, але
йому одразу ж розтрощило кулею стегно.
Перед тим як iти з розвiдниками в тил фашистiв, Орленко досить докладно
вивчив мiсцевiсть. I зараз вiн бачив рятiвний вихiд у штурмi висотки злiва.
Тiльки так можна з'єднатися зi своїми.
- Стiй! Слухати мою команду! -- Орленко й сам не впiзнав свого голосу.
Бiйцi озирнулися.
-- За мною!
Орленко перевiв автомат на одиночнi пострiли - треба берегти патрони -
i на ходу прицiльно бив по фашистах, видираючись на висотку. Четверо
солдатiв несли непритомного капiтана.
З жита застрочив кулемет. Орленко зайшов збоку. Протитанкова граната
важко впала у вистелене берiзкою кубло. Закурилась воронка, глибока, неначе
вiд бомби. Кулемет замовк. Шлях до висотки було вiдкрито!
Батальйон з'єднався з iншими пiдроздiлами дивiзiї i продовжив наступ.

Нагородний лист
"Сержант А. Т. Орленко вiдзначився пiд селом Котушув, де в дротяних
загородженнях i мiнних полях зробив проходи i пропустив у тил фашистiв роту
пiхоти. Згодом 21 день перебував iз розвiдниками в тилу ворога. На рiку Одер
вийшов першим i навiв з бiйцями переправу...
Гiдний ордена Слави I ступеня.
Командир батальйону майор Мочалов".

Орленко обережно ступав попереду. Мiж соснами й лiщиною, пiд товстим
шаром перепрiлого листя й галуззя, на людей чатували мiни. В цьому районi
дiяли польськi партизани. То для них розставили пастки нiмецькi каральнi
загони.
Сержант знiмав мiни. Знешкодженi "плачинди", як любив вiн казати, були
додатковим вантажем для кожного. "Пригодяться",-- умовляв Орленко тих, хто
ремствував.
При магiстральному шосе розвiдники вимостили сосновими вiтами гнiздо,
залягли в ньому i рахували, скiльки машин, бронетранспортерiв, пiших колон
проходить за годину. Зв'язок iз штабом був чiткий. Далекобiйна артилерiя
одержувала точнi координати.
Як стемнiло, Орленко не витримав, бiлкою стрибнув на дорогу, вирубав
сокирою ямку, поклав нiмецьку мiну.
Гуркiт мотора, що долинав з балки, на кiлька хвилин перервав роботу.
Вантажна машина не зачепила ямки.
Вище й нижче Орленко приладнав ще по "плачиндi". Байбулов про таке
маскування сказав би: "Ювелiрно!"
Уже вiддалившись од дороги, розвiдники почули два вибухи.
Через три днi група натрапила на двох полякiв з партизанського загону.
Вони розповiли радянським бiйцям, де фашистськi укрiплення. Рацiя послала в
ефiр чергову радiограму. Незабаром наша далекобiйна почала садити важкими
снарядами.
На зворотному шляху група переходила лiнiю фронту в iншому мiсцi,
трясовиною. З темряви до Орленка долинув чийсь тихий стогiн. Андрiй пiдвiв
голову, прислухався. Нi, не вчулося, справдi хтось стогне. Поповз на кволий
голос. Свiй! Розвiдники пiдiбрали пораненого капiтана-розвiдника з
сусiднього з'єднання.
Невдовзi артпiдготовка сповiстила про наступ. Морозне повiтря
здригалося. В цей час мiсце сапера -- серед пiхотинцiв, i Орленко, Байбулов
спорядилися по-похiдному.
Гнали фашистiв без вiдпочинку до самого Одеру. Гiтлерiвцi тiкали
переважно асфальтовими дорогами, а радянськi частини наступали й болотами.
Перше враження, коли пiдiйшли до Одеру, було таке: на протилежному березi в
цьому глухому мiсцi немає жодної живої душi!
I рiка вкрита кригою, за винятком вузької бистрини. Добре! Але коли
Орленко натиснув чоботом на лiд, в усi боки бризнули трiщини.
-- Хлопцi, розбирайте будинок! -- гукнув Андрiй до саперiв. На узлiссi
височiла двоповерхова дерев'яна споруда.
Сапери видерлися на її дах i почали зривати дошки. Салатала, Розуменко,
М'якотний, iншi бiйцi носили їх до берега. Орленко i Байбулов зв'язували
дошки дротом, вiрьовками, рогозяними перевеслами, усiм, що потрапляло в
руки, i штовхали на кригу.
Раптом озвався протилежний берег - кулеметами, мiнометами, гарматами.
Снаряд влучив у рiг будинку, мiна впала поблизу Орленка. Його захистило
дерево, а двоє хлопцiв, якi працювали поряд, загинули.
Однак сапери продовжували класти настил. Пiд'їхали нашi танки i прямою
наводкою вдарили по урвищах, де засiли ворожi мiнометники й кулеметники.
Заговорила й наша артилерiя.
Пiхотинцi по одному побiгли через Одер. Дошки прогинались. Вода хлюпала
в чоботях. Устиг переправитись тiльки один батальйон. Налетiли "хейнкелi", i
за пiвгодини на мiсцi кладки кипiла вiд вибухiв густа крижана каша.
Шалено полiзли гiтлерiвцi на крихiтний плацдарм, захоплений радянськими
солдатами. Протягом дня було вiдбито шiсть атак. Вистояли! А вночi надiйшло
пiдкрiплення.

Нагородний лист
"Старшина А. Т. Орленко, командир рою саперного батальйону, комсорг
роти, знову вiдзначився в боях. Вiн пробрався в тил ворога i висадив у
повiтря залiзничний мiст разом з бронепоїздом, що заважав просуватися
стрiлецькому полковi. А потiм проявив винахiдливiсть пiд час знищення
Бреслауського угруповання...
Заслуговує нагороди -- ордена Вiтчизняної вiйни II ступеня.
Командир батальйону капiтан Верба".
28.4.45 р.

Той ворожий бронепоїзд досi в пам'ятi. Вiн нападав удень i вночi, немов
злодiй, вивергав на зелену весняну землю смерть i зникав у клубках
молочно-бiлої пари. Вiд його снаряда полiг i майор Мочалов, комбат. Мочалова
поховали з усiма почестями. Над могилою згадали мрiю майора, ще зовсiм
юнака, про закiнчення iнституту. Вiн казав: "З осенi сорок п'ятого я вже
третьокурсник!"
А ще збирався подарувати своїй коханiй, яка вiрно його чекала, гiлку
розквiтлого жасмину з гаю, де вони познайомились.
Вночi старшина Орленко, лейтенант Чуждан, сержант Байбулов пiдв'язали
до пояса по двi мiни i вирушили до залiзничного моста. Вони бачили вгорi, на
фермах силуети двох нiмцiв - вартових, але не зважали на них, бо мали
поставити мiни, що б там не було.
Нарештi, вибух... Мiст повiльно згорбився у червоному зблиску i впав.
-- За Мочалова! -- прошепотiв Орленко.

Останнiм часом Андрiй особливо жадiбно брався за будь-яке завдання.
Напередоднi Дня Перемоги йому хотiлося вiдвернути смерть вiд усiх своїх
бойових побратимiв.
У передмiстi Бреслау, де в одному з кварталiв глухi стiни будiвель
здавались бiйцям нездоланними, Орленко пiд прикриттям темряви зробив
пiдкопи, заклав вибухiвку, i стiни розвалилися.
Там же вiн учив молодих солдатiв стрiляти фаустпатронами. А одного разу
показав, як i дитяча коляска може прислужитися у бою.
Нашим бiйцям нiяк не вдавалося прорватись до будинку навпроти:
влаштований у пiдвалi дот прострiлював кожен сантиметр. Тодi Орленко дiстав
iз горища стару дитячу коляску, змастив її заiржавiлi колеса. Лейтенант
Чуждан з цiкавiстю спостерiгав, що з того вийде. А старшина замотав у ковдру
пакунок -- тридцять килограмiв толу i щiльно вмостив у плетену корзину.
Орленко викотив коляску, наскiльки дозволяла жердина, потiм штовхнув, i
коляска досягла протилежного будинку. Вибух вирвав частину стiни, а потiм
уся вона й засипала амбразуру.
- Здорово зметикував! -- дивувався лейтенант Чуждан.
Так добивали оточене в Бреслау угруповання. Затятi гiтлерiвцi металися
у передсмертнiй агонiї. Нарештi їхнiй командувач оголосив беззастережну
капiтуляцiю.
Бiйцi старшини Орленка розмiнували проходи, щоб випустити обеззброєних
фашистiв. Сапери першi зустрiли довготелесого генерала, який очолював
колону.
Це було 9 травня 1945 року, в День Перемоги i в день нагородження
Орленка Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ.

    * * *


Ось коротенько i вся iсторiя п'яти нагородних листiв, що експонуються в
Конотопському музеї. Вони писалися тодi, коли Андрiй Орленко у своїй
полинялiй гiмнастерцi, з мiношукачем i щупом в руках невтомно повз толоками
й рiллями українських, польських i нiмецьких степiв, де кожен метр фашисти
хiтро, пiдступно начиняли смертю. Сапер прокладав дорогу нашим вiйськам. Вiн
не мав права помилитнся жодного разу. I не помилився.


ПРЯМОЮ НАВОДКОЮ

Цолан запропонував їздовому:
-- Давай, синку, полежимо на травичцi. - Олександр Пилипович лiг,
зiперся на лiкоть, їздовий, наголо обстрижений хлопець, опустився поряд.
Променi сонця наскрiзь просвiчували билинки молодого пирiю, клали на
толоку складне мереживо тiней. У цьом погожому надвечiр'ї навiть пухнастi
кульбаби запишалися: тиша берегла їхню недовговiчну красу.
Фуражир i їздовий милувалися заходом. Невдовзi до них приєднався i
тракторист.
-- Послав стажора по запасну деталь, так буде швидше й певнiше. -
Парубок витер клоччям замасленi руки, сiв на землю, солодко потягнувся.--
Яка тиша! Хороше...
I їздовий, i тракторист знали, що Олександр Пилипович повернувся з
вiйни героєм -- з трьома орденами Слави. Давно то було: ще як парубкував. А
тепер дочка десятий клас закiнчує. Та нiколи хлопцi не чули з уст Цолана
розповiдей про його бойовi дiла i попрохали:
-- Розкажiть, Олександре Пилиповичу... Не забули ж, мабуть...
-- Земля, синки, вже заросла,-- задумливо мовив Цолан.-- Але немає в
природi такої трави, щоб нею пам'ять заросла. Наче сьогоднi, бачу на узлiссi
у Схiднiй Пруссiї командира нашого полку майора Саленка, замполiта майора
Плiєва та комбата майора Сазонова. Земля вся - золота й багряна вiд опалого
листя. Покачатися б, якби iнший час, по цьому осiнньому килиму. Але не до
того... З-за дерев до нас важкою ходою наблизилась лiтня змарнiла жiнка з
дитинчам за спиною. Вона злякано озиралась назад.
Женуть... Усiх - старих, малих,- сказала хрипко - Врятуйте їх! Кому ще
пощастить втекти...
На вiдстанi п'ятнадцяти кiлометрiв од нас була залiзнична станцiя, туди
й стiкалися пiд конвоєм гiтлерiв людськi потоки. Я бачив, як зблiд лейтенант
Горбунов. Вiн ламав на дрiбнi цурпалочки гiлку сухого хмизу i мовчки дивився
на дитинча. Мiркував, як тут бути...
Отодi я й запропонував. Вiзьмемо гармату, сказав, проберемося лiсом аж
до залiзницi i кiлькома несподiваними пострiлами перетнемо шлях колонам.
Конвоїри, рятуючись, дременуть...
Горбунов погодився, схвалив мiй план:
-- Тiльки будьте обережнi, там же дiти, жiнки, - попередив вiн.
Я наказав вирушати, їздовий гарматного лафета Махмуд Керюшев запрiг
коней. Уже були готовi до швидкiсного маршу мiй брат Василь -- навiдник,
Андрiй Курбатов -- замковий, Федiр Драпко -- заряджаючий, Iван Фiлiпов --
ящиковий. I ми подалися старими просiками.
Часто доводилося зупинятись, прибирати з дороги розчахнутi вибухами
стовбури дубiв, берiз, вiльх. У корi стирчали вкритi свiжою iржею осколки.
Аж ось ми побачили крiзь вiти, як по шосе мчать фашистськi вантажнi машини.
Та ще й у два ряди. Асфальтове шосе тяглося вiд берегiв Балтiйського моря, i
по ньому ворог квапливо пересувався. Отже, без бою до залiзницi не
дiстанешся. Ми притьмом розвернули гарматку i вшкварили прямою наводкою по
машинi. Вона вильнула вбiк, спалахнула й перекинулась, притиснувши своєю
вагою солдатiв, якi щiльно сидiли в кузовi. Тi, що мчали за нею,
загальмували. З кабiн i кузовiв плигали фрiци. А ми били... Фашисти, мабуть,
подумали, що в засiдцi великi сили, i заднiм ходом почали тiкати на вцiлiлих
машинах. А ми тривожились: "Де тi бiднi жiнки з дiтьми? Чи наздоженемо їх
своєчасно?" На щастя, наспiла пiхота i зайняла позицiї обабiч шосе. Це дало
нам змогу поспiшити до залiзницi. Втомленi, голоднi -- бiй тривав години
три, та й сюди стiльки добиралися,-- бiйцi обслуги й не обмовилися про
перепочинок. Махмуд Керюшев сказав, добинтовуючи поранену ногу:
- Я хоч поповзом, а рухатимуся вперед: невiльникiв треба визволяти
мерщiй!
Ми пiднялися узвозом на захiдний схил улоговини, роздивилися. Колiя
дугою завертала до високої споруди. Станцiя! А цивiльних колон нiде не
видно... Тiльки ешелони -- мов на долонi. Тихенько котимо гармату, навiть
Керюшев не вiдстає, дарма що кульгає. I тут фашистськi кулеметники рiзонули
по нас з одного боку, потiм -- з другого. В лещата взяли. Впало кiлька
пiхотинцiв, а нашого Фiлiпова в руку поранило. Пiд кулями спрямовуємо
"сорокап'ятку" туди, звiдки чуємо стрiлянину. Об щит рикошетять кулеметнi
черги: вж-жю-у-у, вж-жю-у-у. Беремо у вилку гадюче гнiздо. Перелiт, недолiт,
третiй -- їхнiй. По другiй точцi тiльки один снаряд випустили -- i вже
обслуга накивала п'ятами.
-- Тепер, -- кажу гармашам, -- треба закубрити вихiд состава зi
станцiї. Василь нацiлився на семафор, на стрiлки i маневруючий паровоз...
Вiрите, хлопцi, шiсть ешелонiв захопили з усякою всячиною. А сьомий -- з
невiльниками. "Виходьте!" -- гукаю їм, а вони нi з мiсця. Налякалися,
натерпiлися, сердеги, думали, що фашисти хочуть пострiляти.
- Ми -- радянськi бiйцi, гляньте на нашi пiлотки -- зiрочки бачите? --
гукаю ще дужче.
Вгледiли... Шум радiсний зчинився, заплакали жiнки:
-- Нашi! Нашi!
Ми обмацали свої кишенi, у кого завалявся шматочок цукру, у кого сухар,
-- малюкам вiддавали. Худi, виснаженi вони. Серце стискалося, коли дивились
на них.
Хтось iз обслуги знайшов вагон iз провiантом, розчинив дверi й почав
роздавати галети, консерви, мед у банках. Як горiли очi голодних - бодай не
згадувати...
А трохи пiзнiше зiткнувся наш полк iз дивiзiєю "Велика Нiмеччина". Була
вона добре озброєна -- танки, бронетранспортери, артилерiя, мiномети. За
кiлька днiв до бою ми зайняли оборону на стику двох наших частин.
I ось одного разу з лiвого флангу долинула до батареї суцiльна
автоматна й кулеметна стрiлянина. Командир дивiзiону дав бойове завдання:
негайно мчати туди, де точиться бiй. Ми швиденько зiбралися i -- гайда. Але
важко, просто неможливо було Махмуду Керюшеву пiдтягти гармату до
призначеної позицiї, бо навколо густо лягали ворожi снаряди. Довелося
залишити коней за пагорком.
Штовхали "сорокап'ятку" плечима, майже на руках переносили через
груддя. Ледве встигли приготуватися, аж гульк -- танки i бронетранспортери
на обрiї. I пiхота, цеп за цепом, за ними. Ну, з бронетранспортерами
впоратися не штука. З першого пострiлу одного всмалили. А от танки... Сунули
насторожено, тiльки й чекали, поки обiзвемось, щоб тут же накрити. Рвонувся
переднiй до нас - на спалах i димок. Випустили по гусеницi один снаряд -
мимо, другий -- мимо. А вiн суне! Аж третiм спинили. Та вiн i пiдбитий
влучив у нашу гармату, вiдшматував колесо. Осколками важко поранило
заряджаючого Василя Молодику, декого злегка подряпало. Лють закипiла у мене
в грудях, i я заходився наводити гарматку через ствол у борт пiдкалiченому
"тигровi". Хоч вона й перехняблена, а вгостила його добряче. Запалав... З-за
нього показався другий. Завмер, не розумiє, звiдки б'ють. Ми й цього - по
прицiлу через ствол... Гусениця вистелилася по травi... Їхня пiхота, бачачи,
що тут непереливки, зарилася в землю.
Та все-таки гармата без колеса - не гармата. Взяли ми свої автомати,
гранати, приєдналися до наших пiхотинцiв i спiльно з ними почали викурювати
фрицiв, що окопа-лися...
-- Ви, Олександре Пилиповичу, з Троїцького пiшли воювати? --
поцiкавився їздовий (вiн сам з дня на день мав iти на службу).
-- Так, хлопцi. Я ФЗН закiнчив у Дебальцевому, але на завод мене не
взяли -- малий ще був, то повернувся до батька, в колгосп. Коли нашi в сорок
третьому визволили Троїцьке, менi вже дев'ятнадцятий минав. На вулицi
перестрiв офiцера, першого, якого побачив, i попрохав:
-- Дайте, будь ласка, гвинтiвку!
Вiн приголубив мене, наче сина, ласкаво промовив:
-- Розумiю! Вiзьмемо тебе з собою i дамо не гвинтiвку, а гармату.
То, виявилось, був майор Бродський, командир полку. Так я потрапив в
обслугу "сорокап'ятки", до сержанта Локтєва. Всi з обслуги Сталiнград
захищали...
А скоро пiсля того, як став я солдатом, наша частина визволяла
Мелiтополь, i там я вперше збагнув, на що здатна крихiтна "сорокап'ятка" --
рухлива, влучна. Тут було знищено велику кiлькiсть фашистiв, знешкоджено
декiлька кулеметних точок.
Спустошеними степами просувалися ми з Мелiтополя до Перекопу. В однiй
запеклiй сутичцi було поранено сержанта Локтєва. Викликає мене командир
батареї, каже:
- Приймай, товаришу Цолан, обслугу, не сумнiвайся, що рядовий.
Не вiдмовлявся, не бiлi ж рукавички пропонували надiти. В бою у всiх
була однакова доля i одне прагнення - гнати фашистiв з нашої землi. I став я
командиром обслуги. Мiй тезко - Олександр Тесля -- навiдником, Iван Сокирко
- заряджаючим, Григорiй Єременко - замковим. До гарматного лафета приставили
Миколу Одинцова. Всi, хто був ранiше в обслузi гармати, загинули. Вiйна
виривала з наших лав людей щодня, щогодини.
На Перекопi батальйон, де я служив, брав участь у розвiдцi боєм.
Викотили ми свою гармату на пряму наводку, головне ж - дзоти паралiзувати, а
де вони розташованi, примiтили ранiше. Два ворожих кубла розбили, ще й склад
з боєприпасами. Не лише розвiдали оборону противника - прорвали її.
Навеснi, у квiтнi сорок четвертого року, ми продовжили наступ, дедалi
щiльнiше до моря притискували кримське угруповання гiтлерiвських вiйськ. I
тодi не раз викочували гармату, щоб стрiляти на пряму. Не думайте, це не так
просто. Фрiци засiкали й палили по нас iз своєї артилерiї. Та в бою нiхто з
обслуги не кланявся смертi. Навiть з посiченою осколками ногою Володя Єфиско
штовхав поперед себе ящики зi снарядами. Iван Сокирко однiєю рукою досилав
заряд у ствол -- колiном допомагав, пiдсаджував. У долинi Бельбек ми
"роззули", тобто залишили без гусениць три "пантери" -- танки, трохи
слабкiшi вiд "тигрiв". Закiнчили визволення Криму на мисi Херсонес.
Потiм нас у Литву перекинули. Коли знiмалися, випадково здибався з
Василем -- братом. Вiн слiдом за мною в сорок третьому добровiльно подався
на фронт. Про нашу зустрiч у Криму писали в дивiзiйнiй газетi...
У Цолана зберiгається вирiзка з газети "Красный воин": „Молодий
пiхотинець, ледь кульгаючи, йшов кам'янистою дорогою мимо артилерiйських
позицiй у свою частину. Обабiч валялися стрiлянi гiльзи, ребристi цилiндри
нiмецьких протигазiв, розтрощенi автомашини.
Солдатовi важко було йти. Не так тривожила рана, що ледве загоїлась, не
обтяжував речовий мiток. Хотiлось курити, а махорки не мав. Ось чому було
важко. I Василь Цолан звернув з дороги й пiшов до артилерийських позицiй.
"Невже не виручать гармашi? - подумав i сам себе заспокоїв: -- Виручать!"
Бiля гармати дiловито поралась обслуга: згортали й клали на лафет
маскувальнi сiтi, носили снаряднi ящики.
"Знiмаються". -- догадався пiхотинець. Але вiн вирiшив усе-таки пiдiйти
ближче, попросити закурити.
Його присутностi нiхто не помiтив. Ставний кремезний молодший сержант
хрипким голосом давав розпорядження. Вiн стояв спиною до Василя, з-за плеча
вився синiй димок цигарки. Молодший сержант курив.
Василь ступив до нього i чiтко приклав руку до пiлотки:
- Товаришу молодший сержант, дозвольте звернутись!
Командир гармати обернувся на голос i... завмер. Здивовано-радiснi
погляди зупинили один на одному артилерист i пiхотинець. Василь випустив iз
рук сучкувату палицю, на яку спирався.
- Сашко!
Вони обнялися, потiм ласкаво й нiжно розглядали один одного i нiчого не
могли вимовити.
Недалеко вiд кам'янистої кримської дороги пiсля довгої розлуки
зустрiлися два сини України, два брати - Василь i Олександр Цолани!"
Олександр Пилипович не переказував своїм слухачам змiсту нарису. Просто
згадав: було таке, писали...
-- Вiйну закiнчив у Схiднiй Пруссiї,-- продовжив розповiдь Цолан. - З
братом уже не розлучався пiсля зустрiчi в Криму. Командування направило його
в мою обслугу, вивчив я Василя на навiдника. Литву визволяли, згодом отi бої
вели, що вже про них знаєте. Потiм на Тiльзiт, до Нiману, наступали. Важко
було, ворог чiплявся за кожний горбок, за кожне дерево. Щоб менше людей
втрачати, штурмували мiста, панськi маєтки вночi. Одного разу зайшли з
флангу i примусили накивати п'ятами обслугу фашистської гармати. Бiля неї
височiли ящики з снарядами. Ми вмiли стрiляти i з трофейної зброї, тож
розвернули, вдарили по залiзничнiй станцiї.
Вранцi пiхотинцi не зустрiли там опору.
У сiчнi сорок п'ятого року взяли курс на Кенiгсберг. Нашi танки не
змогли переправитись через рiчку - мiст був зруйнований, а лiд не витримував
їхньої ваги. Ми, артилеристи, самi заглибились у лiс зi своїми
"сорокап'ятками". Вибрались на узлiсся iз заходу i там зайняли позицiю.
Треба було допомагати пiхотi: ворожий бронетранспортер перегородив
кулеметами шлях. Лейтенант Горбунов сказав:
-- Звiдси незручно. От якби прямою наводкою...
Вiн не наказував, бо знав, як то ризиковано. Ми покотили гармату, кулi
горохом торохтiли по щиту. Здавалося, не встигнемо, нас переб'ють ранiше,
нiж добудемося до мiсця. Але всi трималися на ногах. Прицiлились, дали один
залп, другий. Бронетранспортер задимiв i зник у гущавинi, як скалiчений
звiр. Я витер пiт i аж тодi помiтив, що третього снаряда Федя Дранко не
донiс до ствола. Впав тяжко поранений. Помер Федя там, на узлiссi, на моїх
колiнах...
Наступного дня ми просунулись до великого маєтку i спочатку думали, що
вiн безлюдний, що можна й минути його. Та ось недалеко од нас заревiв
"тигр". Можливо, гiтлерiвцi не сподiвалися нашої появи або хотiли з тилу...
Не знаю. Головне, ми зрозумiли: вирiшують секунди. I тiльки-но танк виїхав з
подвiр'я, у нього спалахнув мотор. З першого посланого Василем снаряда.
Другий "тигр" поповз городами i звiдти почав бити по нас. Снаряд вибухнув
поряд нашої гармати. Смертельно поранило Керюшева, нашого їздового, менi
перебило руку й ногу.
-- Василю! -- крикнув я братовi.-- Не до мене, до гармати бiжи.
I вiн кинувся заряджати, а я знепритомнiв.
У госпiталi одержав листа, в якому Василь писав, що вiн зiрвав-таки
гусеницю з другого "тигра", i гiтлерiвцi втекли з покалiченої машини.
Отак i воювали, синки...


СЕРЖАНТ, ЯКИЙ НIС КВIТИ

Знятi з пiдводи носилки, на яких лежав поранений, санiтари обережно
поставили в сiнях великої хати, пристосованої пiд польовий госпiталь. Хiрург
- молода блондинка - опустився на колiна i припав вухом до грудей молодшого
сержанта. "Серце - мотор!" -вiдзначила задоволено.
Пишне хiрургове волосся, певно, залоскотало пораненому щоку, бо юнак
розплющив очi.
-- Зараз на операцiю, голубе, -- усмiхнулася жiнка. Давай знiму речовий
мiшок... Вона перерiзала старим скальпелем цупкi лямки. Торбина була,
здається, порожньою, i хiрург уже хотiв кинути її в куток, але молодший
сержант попрохав:
-- Будь ласка, сестричко, не викидайте, побережiть.
-- Це лiкар, а не сестра, -- шанобливо поправив санiтар, що принiс
пораненого.
-- Дуже прошу, товаришу вiйськовий лiкар.
-- Гаразд, гаразд, голубе...
Ще кiлька годин тому Василь Кривуля форсував Днiпро. Опiвночi семеро
бiйцiв вiдштовхнули вiд берега рибальського човна, знайденого в очеретах. На
носi поставили ручний кулемет. Тихо i швидко пливли у темрявi: течiя несла,
та й схiдний вiтер, рвучкий i холодний, пiдганяв. До берега було вже рукою
подати, як пiд кручею часто заблискало i по водi нiби стьобонуло батогами.
-- Бачиш? Бий! -- наказав Кривуля кулеметниковi. Той пустив чергу. Але
фашист не замовк, i його кулi прошили правий борт човна; з пробоїн чвиркнула
вода.
- Веслуй! -- крикнув молодший сержант, хоч автоматники i так налягали
на весла.
Човен з розгону вилетiв на пiсок, бiйцi вистрибнули, залягли. А де ж
Кривуля? Кулеметник Хаджинов повернувся назад, до човна. Молодший сержант
лежав на днi. - В ногу поранило,-- простогнав.-- Перев'яжи... Стривай,
спочатку зламай весло, шина потрiбна.
Потiм, зцiпивши зуби, Кривуля перевалився череч борт i на лiктях поповз
туди, де його хлопцi зайняли оборону.
Фашисти з трьох бокiв лiзли на крихiтний плацдармик. У Кривулi
тьмарилося в очах вiд болю, коли вiн кидав гранати. Незабаром були пораненi
й Хаджинов, Манькiвський, Мунтян.
Iншi автоматники роти не барилися. Вони переправились трохи вище по
течiї i, скориставшись iз того, що сили гiтлерiвцiв скутi першим десантом,
зайшли у фланг вороговi. Несподiваний навальний вогонь посiяв серед фашистiв
панiку, примусив тiкати.
Пiдмога авангардовi наспiла вчасно: жоден з бiйцiв Кривулi, в тому
числi й вiн сам, уже неспроможнiй був пiдвестись на ноги. Їх перенесли в
човен. Кривуля навлежачки черпав каскою воду й виливав за борт, на пiсок;
автоматними патронами позатикав бiля себе кульовi пробоїни. За ним те саме
зробили всi, хто мiг поворухнутись.
Виштовхнутий на бистрину, човен сам пристав до лiвого берега.
А тепер Кривуля лежав у польовому госпiталi. Пiсля операцiї вiн трохи
поспав i прокинувся. З-за Днiпра долинав гуркiт бою.
-- Де мiй речовий мiшок?
Стомлена, - крiм нього оперувала ще трьох,- жiнка-хiрург лагiдно
заспокоїла:
- Є, голубе! Пiд моєю особистою охороною.
Коли Кривулi стало краще i його вiдправляли в глибокий тил, вiн щиро
подякував хiрурговi, а потiм розв'язав речовий мiшок.
-- Хочу подарувати вам жоржини.
Жiнка глянула на купку паперових пакуночкiв з написами чорнильним
олiвцем. Здивувалася: молодший сержант носив з собою насiння квiтiв.
-- Весною посадите -- краса ж яка буде! -- нiби переконував Кривуля. --
Нарвав би живих, товаришу каштан, як би хоч на милицях...
Хiрург, зворушена, погладила плече молодшого сержанта.
-- Я охоче приймаю подарунок. Мабуть, закоханi у квiти?
-- Люблю, товаришу капiтан. Але насiння це не звичайне...
Жiнка присiла на лавку, готова слухати.
-- Цiкаво.
-- У нашому класi в Рутченкiвськiй школi були славнi хлопцi, -- почав
Кривуля. -- Коли фашисти окупували Донбас, Ваня Мацегора змайстрував
радiоприймача, а Борис Калиниченко, Євген Курлов засипали пiском букси
вагонiв. Я знав на станцiї найпотаємнiшi входи й виходи -- батько все життя
вiддав залiзницi... Одного разу Ваню застукали полiцаї, коли вiн приймав
зведення Радiнформбюро. Катували, допитували... Старий шахтар випадково
натрапив за териконом на його тiло, як збирав вугiлля. Поховали крадькома.
Але ми з Борисом та Женею вирiшили поставити пам'ятника нашому друговi. Дiло
було весною. Назбирали насiння жоржин, майорiв, маку, волошок, пiвонiй i
посiяли в скверi за станцiєю. Начальник полiцiї навiть похвалив нас. У
серпнi сквер зачервонiв... Залiзли ми на терикон i побачили: палахкотить
зiрка! Гiгантською зiркою висiяли навеснi квiти. Нашi льотчики не раз
кружляли над станцiєю -- згори Iванiв пам'ятник, мабуть, виразно сяяв...
Кривулi ще важкувато було говорити, пересихало ротi. Жiнка-хiрург
послала санiтара, щоб принiс молодшому сержантовi чаю.
- А скоро й пiхота з'явилася -- Поранений вiдсунув порожню, ще гарячу
чашку. - Дочекалися визволення. Усi втрьох добровiльно попросились на фронт.
Борис, Женя, я. Напередоднi зiбрали в своєму квiтниковi насiння: задумали
пiсля перемоги, де застане нас цей день, таку саму зiрку посадити... Бачите,
небагато часу минуло, а вже один несу квiти. Полягли Борис i Женя на рiчцi
Молочнiй, її правильнiше вiдтепер Кривавою називати. Позицiї гiтлерiвцiв i
нашi сходилися там метрiв до сотнi. Врукопашну билися мало не щодня. Одного
разу лiворуч вiд нас фрiци прорвалися, iз заростей кукурудзи почав сiкти
їхнiй кулемет. Борис узяв в'язанку гранат i поповз долиною. Чекали
пiвгодини, годину -- нема, а кулемет лютує... "Пiду я",-- сказав Женя i взяв
в'язанку гранат. Я хотiв зупинити його -- небезпека велика. Ех, знав би...
Третiм уже сам поповз, командувати роєм доручив єфрей тору Манькiвському.
Повз i не розумiв, що сталося з Борисом i Женею. Перед тим як висунутись на
щовб, обдивився. Он вони обоє лежать. Снайпер! Я взяв улiво i з-за будяка,
над яким гудiла оса, спостерiгав за кукурудзою. Вiдстань -- метрiв двiстi,
автоматом дiстану, якщо кого помiчу. Вiтер гнув султани стебел, сухо
шелестiло листя. Та ось одне стебло гойднулося проти вiтру. Я завмер. Ще раз
гойднулося. Ага, думаю, замлiли ратицi у тварюки -- перебирає... Увесь диск
i випустив туди. Немовби косою зрiзав кукурудзу, а за нею й снайпера. Сам --
до заростей i ними -- на розшуки кулеметної точки. Одного хотiлося -
вiдплатити за товаришiв. Накрив-таки гадiв... Вирiвняли ми лiнiю фронту,-
додав Кривуля по паузi. - В сутiнках повезли в село ховати Калиниченка i
Женю Курлова. Вшанували салютом. А я тiєї ночi не склепив очей, думав про
них. Вдосвiта ще раз вiдпросився у командира взводу в село. Двi могилки з
рудої глини. Обелiски ще не встигли поставити. Наносив чорнозему, позичив у
тiтки вiдро -- полив. I посiяв волошки, їх дуже любили хлопцi... А вам,
товаришу капiтан, подарував жоржини. Вони цвiтуть червоним i пишно. От
побачите... А на зiрку... У мене запас є!
Три мiсяцi лiкувався в госпiталi молодший сержант Василь Кривуля. З
Мелiтополя до мiсця формування резерву гвардiйської дивiзiї прибув на своїх
двох, засмаглий i мiцний.
Протягом кiлькох годин приготувалися, навантажили майно й спорядження в
теплушки, i вагони, замаскованi зеленим гiллям кленiв та акацiй, поцокотiли
на пiвнiчний
захiд. У дорозi й познайомилися як слiд мiж собою -- солдати, сержанти,
офiцери. Кожен коротко розповiдав про себе -- командир взводу лейтенант
Кучерук, командир роти старший лейтенант Санников, комбат капiтан Загiров.
Останнi двоє були з Середньої Азiї.
Низенький i сухорлявпй Санников розмовляв баском, трохи заїкався.
Технiк з геологiчної партiї, вiн ще за мирних часiв призвичаївся до
похiдного життя i на вiйнi почував себе, неначе в далекiй експедицiї.
-- Ех, хлопцi,-- вигукував Санников,-- у Казахстанi невичерпна
кiлькiсть корисних копалин! Хто захоче їх розвiдувати, слово ч-честi, всiх
улаштую в пошуковi партiї. Нема нiч-чого цiкавiшого!
Загiров, повновидий, неквапливий, теж гостинно запрошував:
-- А гадаєте, що пошкодуєте, оселившись у нашому радгоспi? Як
розпускаються коробочки бавовнику -- казка. Скирти найтонших волокон. Все
оце. - Вiн помацав рукав Кривулиної гiмнастерки,-- все з наших полiв...
За розчиненими дверима вагона миготiли жовтi пшеничнi поля, свiтилися
золотi капелюшки соняшникiв. Кривуля замисленно проводжав очима зiгнутi в
роботi жiночi постатi. Скрiзь тепер жiнки-- i в степу, й на заводах. Навiть
у шахтах. Мати цими днями надiслала листа. Хвалилась, що шахту пустили.
Вiдкачали воду й пустили. Життя на Донбасi налагоджується. I майже без
участi чоловiкiв. Нелегко!
-- Чом засумував, друже?
Василь пiдвiв голову. Бiля нього стояв Олександр Рибаков, симпатичний
мордвин, теж молодший сержант з їхнього взводу.
-- Зараз буде станцiя, перейдемо до сусiдiв. Комсомольськi збори...
-- Гаразд, Сашко.
Вони ще пiд час першої зустрiчi зблизились. Подобався Кривуля й iншим
хлопцям. I на зборах його одностайно обрали комсоргом. Василь нiяковiв вiд
такої уваги.
Тодi хтось iз комсомольцiв пiдбадьорив:
-- Не бiйся, комсорг, не пiдведемо!
Залiзничну колiю вже обступили лiси Смоленщини.
Iнодi дерева раптово вiдбiгали вiд колiї, i на широких галявинах
чорнiли згарища -- слiди спалених сiл.
-- Приїхали! -- пролунало над ешелоном, коли паровоз загальмував на
глухому роз'їздi.
Бiлорусiєю полк iшов пiшки. Через бори, села й мiста.
I тут варвари все сплюндрували. Мстили. Партизанський край був кiсткою
в горлi бiснуватого фюрера.
Поблизу кордону з Литвою гвардiйцi вийшли на передову.
Расейняй... Це мiсто фашисти заздалегiдь пiдготували до оборони: скрiзь
надовби, доти, колючий дрiт, мiнний пояс. Усе тепер залежало вiд артилерiї.
I Кривуля, Рибаков, Кирбижеков, що лежали в цепу автоматникiв, терпляче
стежили за тим, як гармати "розчищають" околицi Расейняя. Одразу пiсля
артпiдготовки бiйцi пiднялися в атаку, проходами у мiнних полях проникали до
перших будинкiв.
Лейтенант Кучерук попередив:
-- Стережiться горищ i вiкон!
Будинки, подiрявленi снарядами, були начебто мертвi. Та не встигли на
вулицях з'явитися нашi автоматники, як вiкна й горища справдi ожили. Пiд
ноги Кучеруку, кiлька разiв перевернувшись у повiтрi, впала граната з довгою
ручкою. Кожен знав про сповiльнену дiю її запалу. Кучерук блискавично схопив
i вiдкинув гранату назад. Другу, кинуту з того самого вiкна, лейтенант не
встиг жбурнути. Вибухнула в руцi. Його смерть бачив увесь взвод...
Дехто з автоматникiв залiг. "Треба дiяти!" - тривожно подумав Кривуля.
Вiн обiгнув будинок злiва, сковзнув поглядом по глухiй стiнi. Пожежна
драбина! За секунду
вже видирався нагору. На дах вистрибнув одним ривком. Нiкого! А по той
бiк вулицi на даху вовтузилися фрiци, встановлювали мiномета. Автоматною
чергою вiдiгнав обслугу.
-- Ну, що тут, Василю?
Кривуля почув за спиною голос Рибакова.
-- Не пiдпускай їх до мiномета, а я спущусь на горище!
Ще п'ятеро бiйцiв вилiзли по драбинi й майнули слiдом за Кривулею.
Подвiйного тиску -- знизу i згори -- фашисти, що засiли в будинку, не
витримали.
Запеклий бiй тривав до пiзньої ночi i наступного ранку знову спалахнув.
Закiнчився аж пiд обiд. Расейняй курився згарищами, зяяв руїнами. То тут, то
там бiйцi виносили тiла своїх полеглих товаришiв.
Кривуля й Рибаков схилили голови над лейтенантом Кучеруком, солдатами
Романенком, Свиридовим. Їх поховали в братськiй могилi. Кожен за звичаєм
кинув у яму по грудцi сiрої, пiскуватої землi. А коли вирiс горб, Василь
Кривуля розв'язав речового, мiшка, розгорнув паперовi пакунки й обсипав
могилу насiнням волошок.
-- Весною зiйдуть,--зiтхнув.
На горизонтi, в голубiй осiннiй iмлi, бовванiли висоти. Вдивляючись
туди, атоматники ще не знали, що бiля них доведеться залягти.
Дивiзiйна газета "Гвардiя" так описала наступнi подiї в нарисi
"Смiливець":

"Уже тиждень гвардiйцi йдуть Схiдною Пруссiєю. Над безлюдними
пожовклими полями, зритими траншеями й окопами, густо обплутаними колючим
дротом, нависають похмурi хмари. На чолi взводу у ротi старшого лейтенанта
Санникова ми побачили кремезного свiтлоокого сержанта Василя Кривулю. Це вiн
позавчора, в бою на узлiссi, врятував життя командира батальйону капiтана
Загiрова. Поранений в обидвi ноги, Загiров не мiг поворухнутись, а
кулеметник, бiля якого лежав комбат, був убитий. Сержант спочатку лiг до
кулемета, щоб зупинити гiтлерiвську пiхоту. Вiдiгнавши ворога, вiн поклав
командира на розстелену шинелю i поволiк у вибалок, швиденько перев'язав.
Потiм знову повернувся на вогневу позицiю.
А вчора рано-вранцi рота впритул наблизилася до висоти, де бiлiли три
двоповерхових будинки. Звiдти, мабуть, уже вiдкривалася панорама великої
рiчки -- до неї лишилося кiлька годин пiшки. Всi розумiли, що ворог
триматиметься за висоту -- дуже важлива вона для нього. Але на такий
одчайдушний опiр, який вчинили гiтлерiвцi, нiхто не сподiвався: град мiн,
потiм снарядiв, нарештi -- безперестанне гарчання великокалiберних
кулеметiв...
Кривуля пiдхопився i крикнув: "За мною!". Вiн не оглянувся назад, але
вiдчув, що вся рота кинулася за ним. Бiг, стрiляв з автомата. За рогом
першого будинку наразився на фашистського офiцера, який стискав у руцi
пiстолета. Перш нiж офiцер отямився, Кривуля прошив його короткою чергою з
автомата. Вискочив з будинку iнший фашист, встиг поранити сержанта в руку,
але сам також покотився слiдом за офiцером.
Гаряча цiвка потекла Кривулi пiд пахву. Проте пальцi не випускали
автомата! I комсорг побiг далi...
Всю нiч i весь наступний ранок гiтлерiвцi контратакували. Та марно!
Гвардiйцi не вiдступали анi на крок. Навпаки, вимотали сили ворога i погнали
його до рiчки".

На її березi, коли готувалися до форсування, загинув старший лейтенант
Санников. Мiна вибухнула поряд з ним. На його крейдяному обличчi чорнi брови
застигли нiби у запитаннi: "Хлопцi, а як же невiдкритi родовища?"
Затрiщав пiд напругою м'язiв бинт -- Кривуля стискав кулаки. Вiн
боявся, що заплаче в тузi за улюбленим командиром. Але коли людина плаче,
вона м'якшає. А тут треба сталити душу!
Попереду лежав Кенiгсберг. Частини переформувались, опанували тактику
боїв на вулицях, поверхах. На пiвнiчнiй околицi Кенiгсберга рiй старшого
сержанта Кривулi тримав пiд контролем асфальтове шосе, що вело на пiвострiв.
Цим шосе могли скористатися затиснутi в центрi мiста затятi фашисти, якi
вiдмовилися капiтулювати, але обов'язково спробують чкурнути до моря.
I не помилився Кривуля. Крiзь дрiмоту вночi вiн почув, начебто по шосе
щось рухається. Ракетою освiтив колону. Нiмцi!
На стрiлянину вискочив командир полку пiдполковник Буткевич. Важко було
потiм встановити, випадкова чи прицiльна куля влучила йому в груди...
Загибель Буткевича не помiтили тодi нi Кривуля, нi Рибаков -- парторг роти,
нi старшина Кирбижеков: вони знищували фашистську колону. Тiльки вранцi
стало вiдомо про загибель Буткевича.
Перш нiж iти далi, на береги Балтiйського моря, Василь розв'язав
речового мiшка, порився в ньому й намацав останнiй пакуночок з насiнням. Це
були маки. Посiяв на могилi Буткевича маки. Тихо промовив до Рибакова, свого
вiрного друга:
- От, Сашко, й не буде з чого в День Перемоги зiрку висiяти.
Старшинi Василю Кривулi й у пiслявоєнний час випало служити у
Кенiгсбергу. Вiн косив жаткою кинутi юнкерами жита, молотив колоски i
милувався янтарним зерном. А пiсля вручення ордена Слави I ступеня
зустрiчався при всiх регалiях з новачками, якi не нюхали пороху. Потiм ходив
з ними на тактичнi заняття i проводив їх так, немов то був справжнiй бiй.
Демобiлiзувався Кривуля, пiдготувавши добру змiну.
Незвичайний маршрут на Донбас вибрав гвардiї старшина тiєї осенi.
Почався вiн на околицi Калiнiнграда, бiля могили пiдполковника Буткевича.
Василь зiбрав насiння макiв, поклонився пам'ятi командира i пiшов на вокзал.
Поїздом дiстався в Расейняй. Сухi, шорсткi стебла волошок на братськiй
могилi, в якiй лежали Кучерук, Романенко, Свиридов, ще зберiгали поодинокi
насiнини...
Потiм вiн на машинi приїхав у село, де був похований старший лейтенант
Санников. Чорнобривцi ще квiтли...
Вони допiзна вистелюють землю червоно-чорним оксамитом. Але знайшлися,
звичайно, й сухi, дозрiлi... За Днiпром, поблизу берегiв рiчки Молочної,
демобiлiзований старшина ще насипав у речовий мiшок волошок -- з могили
Бориса i Євгена. А потiм завернув у село, де мiстився польовий госпiталь.
Вiдшукав ту хату. В нiй жили незнайомi люди, i вони нiчого не знали про
госпiталь, про вродливу жiнку-капiтана медичної служби. Не знали вони й
того, звiдки взялися в палiсаднику жоржини, насiння яких попросив старшина.
Багато рокiв минуло вiдтодi. Вже син i дочка Кривулi вчаться в тiй
школi, де колись учився тато. Василь Андрiйович став комунiстом, досвiдченим
робiтником очисного забою шахтоуправлiння 19/31 у мiстi Донецьку.
Одне не змiнилося за багато рокiв: квiти перед вiкнами будинку Василя
Кривулi. Щолiта на грядках зацвiтають жоржини, волошки, чорнобривцi, маки...

БРАТ АНКИ

Василь Степанович Чорний пiшов до армiї разом iз сином Павлом у жовтнi
сорок третього року iз села Маркiвки Кобеляцького району, що на Полтавщинi.
Сина послали на курси мiнометникiв. Батько потрапив у робочий батальйон.
Однак вiн, трохи попрацювавши на ремонтi дорiг, теж попросився на передову.
-- Сила ще, не наврочити б, є, товаришу полковник,-- казав Василь
Степанович начальниковi штабу дивiзiї. А окупанти менi й усiм людям так
насолили, що не можу отут длубатися... Прохання Чорного задовольнили.
Павло в цей час уже був на передовiй. Вiн сподiвався, що батька ось-ось
вiдкличуть у Маркiвку: до вiйни Василь Степанович, незмiнний пiсля створення
колгоспу бригадир, славився врожаями, про нього не раз писала обласна
газета. Країнi ж тепер так потрiбен хлiб. I, своєчасно не одержавши листа з
робочого батальйону, Павло вирiшив, що батько вже вдома.
Незабаром Василь Степанович писав синовi:
"Пшеницю, сину, виростять за нас з тобою мати, Наталка та Галя. А ми
повиннi спочатку вигнати фашистську погань. Ото вчусь я на петеерiвця,
битиму їхню технiку... Переможемо, повернемось додому -- попрацюємо вволю.
Встигнеш i попарубкувати. Потiм оженю тебе на найвродливiшiй дiвцi, i
весiлля таке бучне справимо, що вся слобода гулятиме три днi й три ночi..."
На цього листа довго не було вiдповiдi Василевi Степановичу, i вiн
засумував.
Авангард колони вже спускався в заснiжене степове село, коли бiйцiв
наздогнав поштовий вiллiс. Пiдроздiли сповiльнили рух, а згодом i зовсiм
зупинилися. Щасливi читали й перечитували одержанi листи.
Сяяв i Василь Степанович Чорний - обiзвався й Павло. У доброму настрої
запитав їздового:
-- Послухаєш?
-- З задоволенням!
На фронтi радує навiть звiстка, адресована не тобi. I Чорний,
захистивши полою шинелi аркушики з учнiвського зошита, почав уголос:

"Добрий день, тату! Пробачте за мовчання, знаю - непокоїлись. Але не до
листiв було. Як вступив у бiй пiд селом Кодаком у Днiпропетровськiй областi,
так з боями йшов аж до станцiї Роздiльна, що поблизу Одеси...
У рiчницю Червоної Армiї ми визволили Кривий Рiг i зайняли плацдарм на
захiдному березi рiчки Iнгулець. Нiмцi дуже силкувалися, щоб скинути нас у
крижану ку- пiль. Вiд ствола нашого мiномета аж окалина вiдлущувалась, такий
розжарений був: по десять атак на день вiдбивали. Плацдарм утримали... На
пiдходi до Вознесенська командир роти вручив менi медаль "За вiдвагу".
Але тепер, тату, я вже не коло мiномета. Кулеметником став. Ще отодi,
як ми взяли Вознесенськ, пiдiйшов до мене офiцер та й каже: "Ходiмо".
Виявилось, то командир кулеметної роти набирав поповнення. Показав менi
"максима": кришку пiдняв, стрiчку зарядив, на гашетки -- дiло було в глинищi
-- натиснув. "Брати на мушку тямиш? От i все. -- I пiдштовхнув мене до
станкача. - Стрiляй!" Я сказав: "Товаришу старший лейтенант, тiльки в
кiнокартинi "Чапаєв" бачив я цю зброю, коли Анка косила бiлякiв". Старший
лейтенант вiдповiв з усмiшкою: "Уяви, що ти брат Анки, i - стрiляй!" Словом,
дав я там, у глинищi, кiлька черг.
Пiд Роздiльною лiг я за кулемет. Нiмцiв на станцiї оточили
силу-силенну, i вони перли наослiп як навiженi, аби лише вирватись.
Признатися, тремтiли пальцi, голова паморочилась попервах: лiзуть же,
наближаються... Аж ось i на повний зрiст пiднялися, бiжать... Я застрочив. З
незвички трясло, неначе в драбиняку, коли конi галопом скачуть, однак
гашеток не вiдпускав. I вiдiгнав фашистiв. Тепер уже не сумнiвався, чи зумiю
з кулемета бити...
Надвечiр пiд'їхали "катюшi". Зашурхотiло, запалало. Станцiя вкрилася
чорним димом, нiмцi втекли. Ми рушили далi.
Розквартирувалися пiзно ввечерi в селi. Вранцi на партiйних зборах
розглядали мою заяву i -- можете привiтати, тату! -- прийняли кандидатом у
члени ВКП(б)"

Василь Степанович акуратно склав солдатський трикутник, сховав його в
кишеню гiмнастерки, зiтхнув, задоволений.
-- Значить, воює синок,-- озвався їздовий.
-- Воює, аякже...
Вiдповiв Василь Степанович на листа десь через тиждень. За цей час i
вiн побував у бою, в якому пiдпалив бронетранспортера.
Павло воював пiвденнiше. Суцiльними виноградниками, непiдрiзаними,
забур'яненими, скрадався вiн з товаришами до Днiстра. На березi пiд кущем
Павло добув олiвця, пожмаканого учнiвського зошита i -- на колiнах, нерiвним
почерком -- вивiв при синьому свiтлi лiхтарика:

"Добрий день, любi тату! Пишу вам перед форсуванням рiки..."

Аж тут пролунала команда: "Приготуватись до переправи!" Лише через три
днi закiнчив листа батьковi.

"Бачте, як воно вийшло,-- писав,-- напiвсловi обiрвали. I продовжую вже
не на березi, а в Бендерськiй фортецi, яку штурмом взяли у ворога.
Наша кулеметна обслуга переправлялася човном. Двоє на веслах, iншi
допомагали лопатками. Благополучно поминули бистрину, i тут нас гiтлерiвцi
засiкли. Вода за-булькотiла вiд куль, осколкiв. Думав, не добудемось на
мiлину Але хоча човна й зрешетило i вiн потонув, а ми таки вибралися.
У травнi на Днiстрi густi верболози. Це нас дуже виручило У заростях
пересидiли до свiтанку, а потiм почали розширювати плацдарм. На вiдстанi
пiвкiлометра на захiд височiв залiзничний насип. Туди й поповзли. Нiмцi нас
виявили i вiдкрили шалений вогонь. Поранило командира взводу, я перев'язав
його, поклав у напiврозваленому сарайчику. Було видно, що тiльки атака, та й
то рiшуча, дасть можливiсть викурити фашистiв з-пiд насипу.
Але ворожий кулемет чатує... Хтось має подавити його. Я попросив
командира роти, щоб дозволили менi. Набрав гранат, скiльки мiг, i посунувся
вперед, ховаючись за кущиками молочаю. На щастя, хмарилось, збиралася гроза,
посутенiло. Непомiтно сповз у неглибоку лощину, перевiв подих. Нiздрi
лоскотав запах чебрецю, боявся, що чхну.
Пiсля перепочинку поповз ближче до кулеметного гнiзда. Та лощина
виявилась короткою, видно, її вирили грабарi, коли будували залiзницю. Лiзти
далi вже марно й пробувати -- враз помiтять, уб'ють. I я звiвся на колiна,
щосили кинув на кулемет одну за одною двi гранати.
I долетiли! Де й сила взялася... У метушнi, що зчинилася серед нiмцiв,
я добiг до ворожого окопу. Кулеметники лежали мертвi. Поставив на нiжки
їхнього кулемета i -- черги вздовж залiзничного полотна. Нашi не втратили
моменту, i теж сюди. Про всяк випадок я прихопив трофейний автомат, запаснi
рiжки з патронами. Вiдтiснили ми фашистiв за насип, не дали й у
протитанковому ровi закрiпитися.
Вночi до нас прибуло поповнення, бо на плацдармi зазнали чимало втрат.
Подрiмали ми в ровi до ранку. А тодi почалася веремiя. З старовинної
Бендерської фортецi гiтлерiвцi засипали нас зенiтними снарядами, кулями
великокалiберних кулеметiв. Поповнення - переважно новачки - здрейфило. Як
кого поранить, - оточать його, а нiмцi й смалять по купцi.
Тодi ми з комсоргом батальйону домовилися, що вiн перейматиме тих, хто
вiдступає, а я своїм "горюновим" стримуватиму ворога. Цей новий кулемет --
легший, i охолодження повiтряне.
Пiдпустив фашистiв i вдарив. Вони, мабуть, не чекали, що пiсля того
вогневого шквалу, що був, стрiлятимемо.
Зопалу ще лiзли по трупах...
Мiй кулемет пiдбадьорив новачкiв, вони повернулися до рову. Так ми
виграли бiй.
Пiд час затишшя я глянув на трофейного автомата, що майже весь день
телiпався на моїх грудях, i холодний пiт пройняв: кожух розпанахало
осколком, затвор заклинило. Не було б на грудях тiєї залiзяки, не писав би
сьогоднi листа...
Я вже, тату, член партiї. А ще командир частини поздоровив з
нагородженням орденом Слави III ступеня.
I матерi вiн написав листа-подяку. Вiдчуваю: сутужно їй i сестрам.
Переадресував на них свiй сержантський грошовий атестат..."

Батько з радощiв мугикав пiсеньку, думав: "Молодчина, Павко! Славно
воюєш..."
Потiм, коли Павлiв стрiлецький полк форсованим маршем прямував через
Бiлорусiю, Василь Степанович знову тривожився. П'ятдесятикiлометровi
переходи, поповнення й навчання в дорозi. Не до листiв було.
Пiзно увечерi полк зайняв оборону в другому ешелонi поблизу Стопницi.
Мiсто, що лежало попереду, освiтлювалося спалахами пожеж.

"Страх як хотiлося спати,-- розповiдав перегодя Павло в листi до
батька.-- Бiйцi падали вiд перевтоми, i я не мiг їх розкутурсати. Комарi
облiплювали обличчя, шию, руки, ссали кров, а їм хоч би що. Спали. Тодi я
вистрiлив угору. Це подiяло. "Заривайтеся в землю! -- крикнув.-- У повний
зрiст. Над Стопницею пожежi, гуркотить.Там наш перший ешелон, але щось там
не гаразд".
I хлопцi заходилися копати. Я нарвав кислиць, пороздавав: "Жуйте!" Щоб
i таким чином гнати сон. До ранку окопалися. Десь о десятiй прокинулися вiд
вибухiв!
Били ворожi шестиствольнi мiномети. "Iшаками" їх звемо. Незабаром на
узвишшi показалися "тигри" й бронетранспортери.
Гiтлерiвцi наступали. Правда, боязко -- остерiгалися мiнних полiв. I
все-таки перед нашою ротою опинилося вiсiм "тигрiв" i дванадцять
бронетранспортерiв. Один метрiв на десять просунеться, за ним -- другий. I
так по черзi всi.
На близькiй вiдстанi на нашу артилерiю нiчого було розраховувати: i ми,
i фашисти були в лощинi, а гармати стояли за пагорбом i за лiсом. Головне,
що повиннi були зробити,-- це вiдрiзати вiд танкiв пiхоту. I коли ворожий
цеп пiднявся, я випустив довгу чергу. Кулi лягли вдало: автоматники квапливо
полiзли назад.
Танки ворога поїздили-поїздили по тилах без пiхоти i пiд ударами IЛiв
утекли назад до Стопницi. А ми - слiдом за ними. Зайняли позицiї свого
першого ешелону...
Мати пишуть, що пшениця вродила добре, що Наталка й Галя вже комсомолки
й ударницi. Ех, скорiше б i нам у поле!.. Не затримуйтесь, дуже прошу, з
вiдповiддю. Цiлую. Павло".

В оборонi у Павла було бiльше вiльного часу, i вiн частiше сам посилав
листи i вiд родичiв частiше одержував. Але батько восени писав мало: брав
участь у наступi на Будапешт.
У сiчнi сорок п'ятого року син подiлився з Василем Степановичем
радiстю: прорвали фронт, переслiдують фашистiв. Згадав, що вручили другий
орден Слави - за бiй
пiд Стопницею.
Але через два тижнi Павлова радiсть потьмарилася. Лист, надiсланий
батьковi, повернувся з короткою запискою командира рою, в якому воював
Василь Степанович. "Ваш тато загинув смертю героя на пiвнiчнiй околицi
столицi Угорщини".
Не йняв вiри, твердив собi: "Це якась помилка". Та мати сповiстила те
саме, що й фронтовий товариш. Немає батька. I не буде кому справляти бучне
весiлля, щоб гуляли маркiвцi три днi й три ночi...

"За Одером сповна вiдплатив, мамо, за смерть тата. Фашисти мали намiр
оточити нашу частину. А була вона знекровлена. У панському будинку зiбралося
нас п'ятеро: командир роти старший лейтенант Саламаха, його ординарець, двоє
бiйцiв з протитанковими рушницями i я з "максимом" -- усi, хто вцiлiв до
вечора в бою. Нiч минула спокiйно. Але ми знали, що вдосвiта фашисти знову
атакуватимуть. Петеерiвець, який вартував, розбудив нас вигуком: "Нiмцi!" Я
виглянув з-за паркана.
По сошi сунула колона гiтлерiвцiв у супроводi бронетранспортера. Миттю
проламав у парканi дiру i встановив кулемета.
Фашиста потрапили в пастку. Я пiдпустив їх майже впритул i застрочив.
Вони не знали, куди тiкати. Мало хто винiс ноги. А петеерiвцi пiдпалили
бронетранспортера.
-- Бережи патрони! -- крикнув менi старший лейтенант.
Через кiлька хвилин над панським будинком закружляли "юнкерси". Бомби
шматували стiни й дерева, з розколотих стовбурiв капав весняний сiк.
Ми пересидiли налiт у пiдвалi. Тiльки повернулися до паркана -- фашисти
знову рвонулися в атаку. I знову я зустрiв їх вогнем свого "максима", змусив
залягти.
Тодi, мамо, ворог почав довбати будинок артилерiєю. Але й це витримали.
Коли посутенiло, наша частина цiлком вiдновила свої позицiї. До нас прийшов
з розвiдниками замполiт майор Гузман. Вiн подякував i Саламасi, i
петеерiвцям, i менi, що ми зiрвали намiр фашистiв.
Але про те, що йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу, старший
лейтенант Саламаха так i не дiзнався, вiн загинув у боях за мiсто Оппельн. А
я, мамо, почув про свiй третiй солдатський орден пiсля госпiталя. На милицях
утiк звiдти у рiдну частину. Так, бачте, i до Праги дочимчикував...
Чекайте додому! Тато дуже любив милуватися нивами, коли вони
колосяться, половiють. I я люблю..."

Листи, листи, листи. Фронтовi. Трикутнi. Пожовклi й вигорiлi, їх ще й
досi нерiдко перечитує житель села Маркiвки на Полтавщинi старший лейтенант
у вiдставцi iнвалiд другої групи Павло Васильович Чорний.
Старший лейтенант? Виходить, ще й пiсля вiйни служив? Служив...
Колишнiй командир з'єднання, у якому в пiслявоєнний час Павло Чорний
очолював зенiтну батарею, а потiм командуючий Одеським вiйськовим округом
генерал-полковник М. В. Луговцев розповiдав менi у листi незадовго до своєї
несподiваної смертi:
"То був чудовий офiцер! I вирiс вiн, освiту здобув, можна сказати,
самотужки. Екстерном склав на вiдмiнно iспит за зенiтно-артилерiйське
училище. Його батарея вiдзначалася влучною стрiльбою, на тактичних заняттях
1954 року посiла перше мiсце в Прикарпатському округу, i про неї
полiтуправлiння випустило спецiальний плакат. А сам товариш Чорний протягом
кiлькох рокiв був нагороджений фотоапаратом, двома iменними годинниками.
Йому достроково присвоїли чергове вiйськове звання -- старшого лейтенанта, а
згодом командир батареї Павло Чорний був нагороджений орденом Червоної
Зiрки. До 1957 року вiн залишався в армiйських лавах захисникiв
Батькiвщини..."
Демобiлiзувавшись у зв'язку з хворобою, Павло Васильович все ж
лишається в строю. Як пропагандист бойових традицiй. Як комунiст.


МIЦНИЙ НЕРВ

З-за сiрого холодного Днiпра долинали пострiли ворожих гармат,
кулеметнi й автоматнi черги. Наша артилерiя з лiвого берега вже не досягала
своїм вогнем позицiй гiтлерiвцiв. I тепер обслуги квапливо викочували на
закрижанiлi, слизькi пороми й плоти важкi 76-мiлiметровi гармати:
переправлялися на правий берег.
Зв'язкiвець Сергiй Роменський, високий, ставний хлопчина, стояв на
поромi бiля гармати i дивився, як снаряди здiймають на рiчцi бiлi водянi
стовпи. Iнодi шматочки льоду дзвiнко стукали по залiзу -- вибухало поряд. А
за хвилину сусiднiй плiт розвалився навпiл, гармата пiшла на дно. До порома,
що сповiльнив рух, пiдпливло двоє вцiлiлих артилеристiв. Роменський
опустився на колiна, подав їм руку. У бiдолах зуб на зуб не попадав, їм
потрiбно було переодягнутись негайно. Зв'язкiвець зняв бушлата i накинув на
плечi одного врятованого, iншому дав фуфайку товариш Роменського зв'язковий
Григорiй Лимарєв.
Сергiй Роменський набачився всякого вiд Криму до Сталiнграда i звiдти
до Днiпра. Одна думка завжди жила в його головi: "Як сутужно не буде, але,
кiнець кiнцем, виженемо зайд iз нашої землi". Поблизу Калача, коли армiя
Паулюса пiдступила до Волги, Сергiїв полк опинився в скрутному становищi.
Третя рота одчайдушно билася в оточеннi. Комбат викликав Роменського i
наказав:
-- Ось iз оцим сержантом ви повиннi доставити пакет командировi
оточеної роти. Пакета сержант поклав за пазуху. У ньому був маршрут вiдходу
пiдроздiлу на вигiднiшi позицiї. Двоє зникли в темрявi. Тихо, нечутно йшли
вибалками, попiд лiсосмугами... Почули нiмецьку мову. Передова. Роменський
спочатку не збагнув, на що зважився сержант. Лише коли той вiддалився з
пiднятими руками метрiв на десять, здогадка обпекла серце червоноармiйця:
хоче здатися в полон, зрадник...
Кiлькома стрибками Роменський наздогнав сержанта, прошепотiв:
-- Дай пакет!
У вiдповiдь почув:
-- Дурний, з пакетом краще приймуть.
Бiльше сумнiвiв не було, i червоноармiєць щосили розмахнувся
багнетом... За Пiвнiчним Дiнцем знову зiткнувся з командиром врятованої
третьої роти. Разом штурмували висоту. На нiй навiки залишились бойовi друзi
Сергiя -- Микола Шеїн та Гриць Мартиненко. I самого Сергiя поранило. Iз
госпiталю по дорозi заскочив у визволене рiдне мiсто -- Червоний Лиман, де
вчився у школi, вступав до комсомолу, теслярував перед вiйною. Мати плакала.
Не мала чим i пригостити сина: вдома не було й крихти хлiба. Сергiй виклав
иа стiл свiй скупий солдатський пайок. А пiсля обiду попрощався й поїхав. I
вiд Iзюма вже тягнув лiнiї зв'язку далi й далi на захiд, аж до Днiпра...
-- Друже, вiзьми.-- На березi солдат з розбитого плота подав
Роменському його бушлат.
-- Носи до вечора, бо задубiєш у мокрому. Нам сьогоднi жарко буде:
треба з'єднати спостережнi пункти з вогневими позицiями.
Тягачi з надсадним ревом вибралися по крутосхилу. Сiра iмла на обрiї
жеврiла пожежами. Туди й подались артилеристи.
Розташувалася батарея за мурами зруйнованого колгоспного подвiр'я, а
зв'язкiвцi нав'ючили на спини котушки з дротом, телефоннi апарати i,
згорбленi, хутко пiшли до окопiв. Звiдти коригуватиме вогонь командир
батареї.
Роменський прокладав лiнiю через городи, по замулених поливних каналах
овочевих плантацiй, рiвному забур'яненому полю. Лимарєв, Ворона, Баландiн
подавали йому котушки. А навколо падали мiни й снаряди, хурчали осколки й
гупали мокрi грудки чорнозему.
Захеканий, вимазаний у грязюку, вкотився Сергiй у траншею пiхотинцiв i,
крутнувши кiлька разiв ручку телефонного апарата й почувши знайоме "алло"
помiчника командира взводу Василя Панiткiна, доповiв командировi батареї:
-- Товаришу капiтан, зв'язок є!
Нашi гармати прицiльно вдарили по окопах ворога, намацали його
артилерiйськi та мiнометнi позицiї. Тепер пiхотинцям легше було стримувати
натиск фашистiв, що атакували й атакували. Однак за нiч нiмцi пiдтягли свiжi
сили. Обстрiл плацдарму збiльшився. Комбат кричав у трубку, але не чув
вiдповiдi з вогневої позицiї.
-- Роменський, треба перевiрити...
Зв'язкiвець вислизнув за бруствер.
Провiд шурхотiв по долонi, захищенiй рукавицею, Роменський бiг
пригнувшись, iнодi падав i повз. Нарештi вiдшукав розрив. Осколки посiкли
провiд у багатьох мiсцях. Скрутив плоскогубцями два кiнцi, заiзолював.
Порядок!
Не встиг повернутися, комбат розвiв руками:
- Знову... А нiмцi скупчуються для атаки...
Роменський мовчки подався назад у поле. Де ж розрив? Уже минув щойно
полагоджену дiлянку, добiг до городiв. Смикнув - десь отут, близько... Майже
одночасно вiд вогневої позицiї перевiряв лiнiю Петро Баландiн. Вiн застав
Сергiя за роботою.
- О, добре, що ти нагодився,-- зрадiв Роменський. - Виходить, лiнiя
далi справна? Сергiй витер з лоба рясний пiт.
До присмеркiв йому ще двiчi довелося лагодити зв'язок А вночi вирiшили
зарити провiд у землю, i Роменський взявся за лопату.
Цiлоденна бiганина й напруження давалися взнаки: хилило на сон, свинцем
налилися руки й ноги. Щоб не впасти i не заснути, Сергiй рахував кроки,
хлюпав у лице крижаною водою з калабатин.
Зате наступного ранку вiн змiг навiть поспати. Жодного розриву не
сталося. Земля-матiнка надiйно захищає зв'язок.
Точнi артилерiйськi нальоти протягом тижня вкрай розхитали оборону
фашистiв. Наша пiхота майже без втрат вигнала їх iз розбитих укрiплень.
На Iнгульцi ворог чинив серйозний опiр. Зайнятий радянськими вiйськами
плацдарм на правому березi потребував негайної пiдтримки. Роменському та
Баландiну наказали прокласти лiнiю зв'язку через рiчку, з-за якої гармати
стрiлятимуть по гiтлерiвцях.
Вода рiзала мов нiж, коли бiйцi ладнали плотика, крiпили до нього
котушки, апарати. Саморобними веслами Роменський вiдштовхнувся вiд каменюки,
що виглядала з води, повеслував, а Баландiн розмотував тим часом провiд, i
вiн лягав на дно рiчки. Коли перетнули бистрину, позад них знявся водяний
стовп вибуху. Баландiна болюче смикнуло за руку. Плотик, неначе пiр'їна,
вiльно закружляв.
-- Обiрвало! -- крикнув Роменський.
-- Давай назад! -- запропонував Баландiн.
-- Так ми вовтузитимемось цiлий день. Батарейцi чекають, пiхота десь
кляне нас, -- не погодився Сергiй. -- бери веслуй, тримайся на течiї...
Роменський зняв фуфайку, чоботи й онучi, потiм шаровари й гiмнастерку,
пiрнув у крижану воду.
Виринув увесь синiй, але в зубах у нього стримiв обiрваний кiнець
провода.
Баландiн допомiг Роменському вилiзти на хиткий плотик, стягнув з нього
мокру натiльну сорочку. Так-сяк одягнувшись, Сергiй з'єднав провiд. На
березi прикопав лiнiю. Найважча дiльниця забезпечена! Поступово й до
спостережного пункту дотягнули провiд.
Тепер батарея мала добрий зiр i слух.
Зiрванi й з цього рубежу, фашисти не зупинилися аж до Бугу. Там також
недовго тримались. Артилерiйський полк, в якому воював Роменський, нищив
ворожi кулеметнi гнiзда, бронетранспортери, танки i в причорноморських
степах, i пiд Одесою, i за Днiстром.
На пiвночi України, пiд Ковелем, полк деякий час стояв в оборонi.
Гiтлерiвцiв дуже непокоїли намiри нашого командування, їхня розвiдка
намагалася проникнути в тили радянських вiйськ.
I от саме в ту нiч, коли все було готове до артпiдготовки, коли на
спостережному пунктi чекали сигналу, а навколо панувала лiтня тиша,
порушувана лише цвiркунами, саме тодi зiпсувалася лiнiя. Зв'язок слiд
вiдновити будь-що й негайно. Роменський повiсив на пояс гранати, перевiрив,
чи заряджений автомат. З ним, уже командиром рою, молодшим сержантом, пiшов
молодий боєць Сидоренко.
Сергiй ступав обережно, м'яко, злегка смикаючи провiд. Насторожений
Сидоренко iнколи спотикався i примушував молодшого сержанта зупинятися й
прислухатися. Несподiвано провiд нiби вислизнув з чиїхось рук. Роменський
миттю впав на землю, вiдповз. Лiворуч заворушилось щось темне. Переляканий
Сидоренко все стояв, не знав, що йому робити. А його вже оточувала
фашистська розвiдка! Це вона перерiзала лiнiю i полювала на "живця".
Роменський спустив курок автомата, довга черга двiчi оперезала те
мiсце, де зметнулися темнi фiгури. Застрочили й гiтлерiвцi. Зi стогоном впав
у траву Сидоренко.
Вiдскочивши вбiк, молодший сержант продовжував стрiляти, але вже однiєю
рукою. Лiва безсило повисла, з неї стiкала кров.
Ворожi розвiдники вiдступили нi з чим. Знову запанувала тиша. Сергiй
зiбрав останнi сили, пiдповз до Сидоренка. Той був мертвий.
Зцiпивши зуби, молодший сержант вiдшукав зiпсований провiд: спочатку
один кiнець, потiм -- другий. Однiєю рукою вiн не мiг з'єднати їх. Обгриз
iзоляцiю, зiгнув жилку гачком i -- на кожух автомата зачепив. Ще гачок...
Комбат, нарештi, почув голос Клави Мацегори -- телефонiстки дивiзiону.
О п'ятiй годинi ранку могутнi залпи гармат струсили росу з дерев,
чагарникiв, трав. Скроплений холодною вологою, Роменський опритомнiв, глянув
на гачки провода i ще дужче притиснув їх до кожуха пепеша. В такiй позi i
знайшли його.
Лягати в госпiталь Роменський категорично вiдмовився, вблагав, щоб
лiкували у медсанбатi.
По шляху до Вiсли вiн одужав i форсував цю рiчку разом з усiма своїми
товаришами-зв'язкiвцями.
Три мiсяцi полк вiв за Вiслою обороннi бої. Черговий наступ радянських
вiйськ завершився визволенням Варшави i виходом на рiчку Одер та її
форсуванням.
На тому останньому плацдармi батарея Роменського стояла на прямiй
наводцi. Сергiй та iншi зв'язкiвцi пiдносили снаряди, замiняли бiйцiв
обслуг. Поранений, Роменський не покинув вогневої позицiї. Його бадьорили
чорнi дими над палаючими "тиграми".
Наприкiнцi квiтня батарея вже обстрiлювала околицi Берлiна. Потiм
почались уличнi бої. Били прямою наводкою по окремих будинках i поверхах.
Зв'язок зi штабом дивiзiону пiдтримували за допомогою рацiї.
Бiля самого рейхстагу вiд батареї лишилась одна гамата i чотири
чоловiки обслуги. Гармату викотили в парк перед рейхстагом. Роменський побiг
за снарядами. Повернувшись, побачив, що троє його товаришiв загинули.
Радист Лещенко лежав, стиснувши в обiймах рацiю. Роменський покрутив
лiмби -- не чути потрiскування, зiпсована.
Кулеметнi черги примусили шукати укриття. Молодший сержант вiдповз пiд
будинок, оглянув уважно територiю парку. Ага, он кулемет... А там
фаустпатронники,,.
Сам. Хiба сам що зробиш? Стривай, у пiдвалах ховаються цивiльнi...
Мабуть, є серед них i такi, що не спiвчувають фашистам...
Роменський спустився в пiдвал.
-- Хто тут наш камарад? -- запитав, посвiтивши кишеньковим лiхтариком
на пiдлогу, де покотом лежали люди. -- Ком! До мене!
Вийшло троє старикiв. Роменський сяк-так пояснив їм, що просить
допомогти носити снаряди. Тi кивнули на знак згоди. Натрудженi руки
нiмецьких робiтникiв подали снаряди, i Роменський вдарив по кулеметному
гнiзду, по фаустпатронниках.
Наша пiхота пiднялась i побiгла впритул до рейхстагу.
До неї приєднався й Роменський. На даху замайорiв на весняному вiтрi
червоний прапор.
У День Перемоги командир дивiзiї вручив гвардiї сержантовi Сергiю
Пилиповичу Роменському орден Слави I ступеня.
-- Зв'язок є нервом армiї, -- сказав генерал. - I ви, товаришу гвардiї
сержант, не дали вороговi розiрвати той наш нерв вiд Сталiнграда i до
Берлiна...

    * * *


Через двадцять рокiв у мiстi Слов'янську, що в Донбасi, зiбралися
фронтовi друзi -- зв'язкiвцi з артилерiйського полку 8-ї гвардiйської армiї:
Лимарєв, Панiткiн, Александров, Ворона, Роменський.
Сергiй Пилипович Роменський запросив бойових товаришiв до себе в гостi
-- у мiсто Червоний Лиман Донецької областi, де вiн працює на залiзницi
старшим кондуктором. Було що згадати бойовим товаришам...



    КОРОТКI ДОВIДКИ


про повних кавалерiв ордена Слави,
колишнiх комсомольцiв,
якi проживають на Українi

Аксаков Микола Миколайович. Бойовий шлях гвардiї рядового Миколи
Аксакова почався на берегах рiчки Пiвнiчний Донець, неподалiк вiд мiста
Сватового Луганської областi, де вiн народився 1925 року. Автоматник.
Форсував Днiпро, Днiстер, Захiдний Буг, визволяв Запорiжжя, Одесу, Люблiн,
Познань. Поранений двiчi, не залишав поля бою. На вулицях Берлiна налагодив
зв'язок iз нашим оточеним батальйоном i закидав гранатами кулеметне гнiздо
фашистiв. У наступальних операцiях знищив близько сотнi гiтлерiвцiв. Усi
пiслявоєннi роки живе у Сватовому. Без вiдриву пiд виробництва закiнчив
середню школу i технiкум. Працює в автопарку майстром по
електроустаткуванню. Член КПРС. Старшина запасу.

Андрiєнко Микола Карповнч. Кулеметник. Воювати почав на Днiстрi в
лютому 1944 року. По-комсомольськи громив фашистiв на Вiслi -- утримуючи
плацдарм, вiдбив
сiмнадцять атак. За Одером штурмував мiсто Кiц. У вуличних боях знищив
50 гiтлерiвцiв. I в Берлiнi гвардiєць стрiльбою з "максима" поклав не один
десяток фашистiв, якi вiдмовлялися капiтулювати. У пiслявоєннi роки
перебував на понадстроковiй службi. Демобiлiзувався у званнi старшини
приїхав у рiдне село Гельмязiв Золотонiського району Черкаської областi, де
народився 1925 року; згодом оселився в Полтавi диспетчером обласного
управлiння зв'язку.

Артьомов Григорiй Григорович. Народився 1923 року в селищi iменi
Калiнiна Горлiвського району Донецької областi в сiм'ї шахтаря. Працював
електрослюсарем. Коли
гiтлерiвськi орди напали на нашу країну, добровiльно пiшов на фронт.
Розвiдник. Особисто взяв 15 "язикiв". На берегах Балтики, визначаючи лiнiю
ворожої оборони, стар-
шина Артьомов з п'ятьма бiйцями зробив засiдку i розгромив батальйон
фашистiв. Усi пiслявоєннi роки Григорiй Григорович працює крiпильником на
шахтi в Горлiвцi.

Артюков Василь Олексiйович. Гармата комсомольця Василя Артюкова
вступила у бiй з фашистами першого дня вiйни. До остаточного розгрому
гiтлерiвської Нiмеччини вiн, уродженець села Нагут Ставропольського краю
(рiк народження -- 1920), перебував у дiючiй армiї. На Українi взвод
Артюкова зупинив контрнаступ ворожих танкiв у районi Чеповичi Житомирської
областi. У Ровенськiй областi Артюков також вийшов переможцем дуелi з
танками -- пiдпалив 4 ворожi машини. За рiчкою Сан у Польщi завдяки
рiшучостi старшини Артюкова була зiрвана спроба фашистiв повернути собi
панiвну висоту. Поблизу Ельби зайняв мiсце навiдника i знищив 4
бронетранспортери i 3 танки. Крiм трьох орденiв Слави, має ще два ордени
Вiтчизняної вiйни i орден Червоної Зiрки. Член КПРС з 1943 року. Живе в
Тернополi, працює старшим майстром комунального спецавтогосподарства.

Артюшенко Олександр Трохимович. Хоч комiсiя й визнала непридатним до
вiйськової служби, Олександр добився вiдправки на фронт.
Кулеметник-комсомолець вiдбив шiсть атак фашистiв на плацдармi за Березiною.
Пiд мiстом Лiда поранений продовжував стрiляти по вороговi, аж поки не
зупинив його. В Нiмеччинi брав участь у танковому десантi, тодi скосив зi
свого "максима" роту гiтлерiвцiв. Учасник Параду Перемоги в Москвi.
Народився 1921 року в селищi iменi Артема на Полтавщинi. I тепер живе там.
Працює нормувальником на мiсцевому цукрозаводi. Член КПРС.

Афонченко Микола Панасович. Комсомольцем став у 1933 роцi
чотирнадцятирiчним пiдлiтком, у рiдному селi Клиновому Невельського району
Калiнiнської областi. Вiйну зустрiв на дiйснiй армiйськiй службi. Був
кулеметником. З 1942 року -- розвiдник. Перед виходом на перше завдання
вступив у партiю. Узяв близько 40 "язикiв". Зокрема, пiд Будапештом
розвiдники на чолi з Афонченком, проведенi в тил нiмцiв угорським
комунiстом, розгромили штаб дивiзiї, а її командира -- генерала - доставили
через лiнiю фронту. Визвольний похiд Микола закiнчив у Вiднi. Чотири рази
поранений. Пiсля вiйни оселився у селищi Вигода Iвано-Франкiвської областi,
працює майстром лiсокомбiнату.

Баймухамєдов Губай Яндавлетович. Вихованець дитячого будинку, народився
1925 року в Оренбурзькiй областi. На фронт пiшов у 1943 роцi комсомольцем.
Розвiдник. На Днiпрi сам прикрив товаришiв, що вiдпливли човном з "язиками",
а потiм у крижанiй водi плавом добрався на лiвий берег. За час вiйни
особисто привiв 20 "язикiв". Захопленими у ворога фаустпатронами пiдпалив 2
"тигри". На вулицях фашистської столицi висадив у повiтря укрiплений будинок
з фашистами. Пiсля демобiлiзацiї оселився у селi Нико-Маврiвця Ширяївського
району Одеської областi. Шофер Затишанської автотранспортної контори
облспоживспiлкп. Сержант запасу.

Баранник Олексiй Никифорович. Перший подвиг здiйснив, довiвши радгоспну
череду вiд Черкас аж до Саратова. У 1942 роцi сiмнадцятирiчним юнаком
добровiльно став у лави захисникiв Сталiнграда, тодi ж вступив у комсомол.
Згодом вивчився на механiка-водiя Т-34. При штурмi Савур-могили пiдбив 2
ворожi танки, за Днiпром -- 3. Пiсля другого поранення -- навiдник мiномета.
Неподалiк вiд Берлiна Баранник з групою бiйцiв напав у тилу фашистiв на їхнi
самохiднi гармати i грузовик з автоматниками. Група Баранника знищила живу
силу, взяла "язика" i проскочила "фердинандом" через лiнiю оборони ворога.
Старшиною повернувся в рiдне село Нове Життя Чорнобаївського району
Черкаської областi. Працює бригадиром у колгоспi "Пам'ятi Ленiна". Член
КПРС.

Бедан Андрiй Ничипорович. Вiн готувався до першого виїзду комбайном у
поле за рiдним селом Бiлозiр'ям на Черкащинi, коли почалася вiйна. Згодом
комсомолець Андрiй Бедан (народився 1920 року) потрапив у дiючу армiю, став
розвiдником. Форсував Днiстер, з групою товаришiв зайняв плацдарм, взяв у
полон фашистського офiцера. Пiд Яссами загiн розвiдникiв на чолi з Беданом
захопив важливу висоту i тримався до пiдходу основних сил. Iншим разом
Андрiй проник до артилерiйських позицiй гiтлерiвцiв, захопив офiцера i
благополучно пересiк лiнiю фронту. На його рахунку понад 20 приведених
"язикiв". Мав чотири поранення. Працює лiсником у Бiлозiр'ївському
лiсництвi. Старшина запасу.

Безпалько Iван Гнатович. Стрiлець, розвiдник, кулеметник. Цими
вiйськовими спецiальностями оволодiв на фронтовому шляху, що почався у
квiтнi 1944 року в селi Павлинцi Iванiвського району Одеської областi (там
народився 1924 року) i закiнчився в Берлiнi. На Днiстровському плацдармi
знищив кулеметну точку фашистiв i привiв "язика". Форсувавши Захiдний Буг,
зайшов у тил ворожiй самохiднiй гарматi i закидав гранатами її обслугу.
Неподалiк Вiсли захопив обер-лейтенанта, знешкодив снайпера. Бiля
Зеєловських висот вiдбив кулеметним вогнем 5 атак есесiвцiв. Пiсля вiйни
шоферував у павлинському колгоспi, був секретарем комсомольської
органiзацiї. Тепер живе в Одесi. Кранiвник об'єднаного господарства
залiзничного транспорту. Член КПРС. Старшина за-пасу.

Бiоносенко Андрiй Купрiянович. Народився 1921 року в Миколаєвi.
Потомствений робiтник. До вiйни працював слюсарем на суднобудiвному заводi.
На фронт пiшов у 1941 роцi. Затримував ворога на Днiпрi, на Дону. Був
мiнометником, а потiм командиром гармати танка. Визволяв Керч. У вуличних
боях врятував двох важкопоранених офiцерiв i вiв вогонь з пiдпаленого танка.
Знищив перетворений на фортецю будинок, де засiли гiтлерiвцi. В Ялтi потопив
вогнем гармати 3 катери ворога. У Польщi екiпаж танка комсомольця Бiоносенка
захопив переправу, а також ворожi танки та бронетранспортери, що її
охороняли. Живе в Миколаєвi. Працював шофером пожежної машини заводу iменi
61 комунара i був нагороджений медаллю "За бездоганну службу". Тепер - шофер
автобусного парку.

Биков Григорiй Сергiйович. У серпнi 1944 року дев'ятнадцятилiтнiй
Григорiй Биков iз села Костюковки Гомельської областi був мобiлiзований на
фронт, а в жовтнi уже одержав орден Слави III ступеня: першим ускочив у
траншеї ворога на околицях польського мiста Радом i знищив 30 гiтлерiвцiв.
На кордонi фашистської Нiмеччини закидав гранатами 2 дзоти, що перепиняли
шлях пiдроздiловi. А коли оволодiвали мiстом Мезерiтцом, вибив фашистiв iз
кiлькох укрiплених будинкiв i знешкодив кулеметну точку. Ще два солдатськi
ордени з'явились на гiмнастерцi сержанта-комсомольця. Живе в мiстi Селiдово
на Донеччинi. Працює крiпильником на шахтi .No 1--2. Старшина запасу.

Богун Микола Андрiйович. Рахунок помсти командира протитанкової гармати
сержанта Миколи Богуна (народився 1924 року в селi Покровському
Артемiвського району Донецької областi) наприкiнцi вiйни обчислювався 80
знищеними танками, 2 бронетранспортерами, автомашинами з боєприпасами i
живою силою ворога, кулеметними точками. Гвардiєць Богун з боями пройшов вiд
Артемiвська до Берлiна. Разом з обслугою гармати товаришами Шовiдзе,
Квiмсадзе, Шакарашвiлi, Корiдзе i їздовим Марченком пiдбив 17 танкiв i
багато iншої технiки ворога. Живе в мiстi Слов'янську. Начальник
стрiлецько-пожежної команди на залiзницi. Старшина запасу.

Броницький Олексiй Васильович. Стрiлець-радист бомбардувальника Пе-2. В
армiю призваний 9 червня 1941 року з села Гардишiвки Андрушiвського району
Житомирської областi (народився 1922 року). Воював на Ленiнградському, потiм
-- на 3-му Бiлоруському фронтах. Висока ефективнiсть 150 бойових вильотiв
засвiдчена трьома орденами Слави, орденом Вiтчизняної вiйни II ступеня.
Особисто збив 3 "мессершмiтти". У 1948 роцi закiнчив Київську юридичну
школу. Вiдтодi працює народним судею в Коростишiвському районi на
Житомирщинi (в селi Брусилiв). Член КПРС з 1944 року. Здобув заочно вищу
юридичну освiту. Старшина запасу.

Бугайчук Максим Степанович. Шiстнадцяти рокiв добровольцем пiшов на
фронт 1941 року. Був помiчником машинiста бронепоїзда, що робив нальоти на
ворога поблизу батькiвщини комсомольця Бугайчука -- села Червона Гребля
Чечельницького району на Вiнниччинi. Обороняв Москву в складi стрiлецької
частини. Проник у тил ворога i забезпечив висадку нашого повiтряного
десанту. Смiливими дiями не допустив, щоб гiтлерiвцi зруйнували залiзничний
мiст через Березiну. Особисто взяв у полон фашистського генерала. У важкому
бою замiнив командира мiнометної роти i зупинив контрнаступ фашистiв. Член
КПРС з 1943 року. Пiсля вiйни закiнчив iнститут iнженерiв залiзничного
транспорту. Начальник станцiї Усатове пiд Одесою.

Бужак Леонiд Арефiйович. Воював з квiтня 1944 року на 1-му Бiлоруському
i 2-му Українському фронтах. Спочатку був кулеметником. Коли фашисти
потiснили пiхоту танками з десантом, не покинув позицiї, а вичекав i вiдкрив
вогонь у спини гiтлерiвцям, змусив їх тiкати. Згодом -- розвiдник. У
смiливих вилазках серед бiлого дня двiчi викрадав у ворожих блiндажах
офiцерiв. На територiї Нiмеччини пробрався за лiнiю оборони ворога i
пiдiрвав укопаний у землю танк. У 1951 роцi особовий склад пiдроздiлу, в
якому служиив, тепло провiв комсорга, демобiлiзованого гвардiї старшину, в
Одесу (там народився 1925 року). Закiнчив залiзничний технiкум, працював
машинiстом i одночасно вчився в полiтехнiчному iнститутi. Iнженер заводу
залiзобетонних виробiв. Член КПРС.

Величко Iван Григорович. Пiсля тринадцятої атаки фашистiв рядовий Iван
Величко з усiєї артилерiйської обслуги залишився сам i побачив, що йому
нiчим зрушити з мiсця гармату: конi побитi. Тодi вночi викрав коней у
ворога. Ще й двох "язикiв" привiв. В Угорщинi по частинах винiс з товаришами
гармату на високу гору i звiдти нищив дзоти i кулеметнi гнiзда противника.
Пiсля вiйни Iван Григорович, який народився 1921 року в селi Бригинцях
Новобасанського району Чернiгiвської областi, повернувся в рiднi мiсця.
Працює в колгоспi. Старшина запасу.

Венгель Михайло Степанович. 1922 року народження. Рiс i виховувався в
сiм'ї колгоспника села Устинiвка Малинського району Житомирської областi. У
1941 роцi закiнчив 10 класiв. На фронтi - з 1943 року. Кулеметник. Був
комсоргом батальйону. З групою комсомольцiв пробрався у тил ворога i
рiшучими дiями примусив фашнстiв вiдступити. 1 травня 1944 року вогнем
кулемета вiдбив атаку гiтлерiвцiв. Того самого дня одержав картку кандидата
в члени КПРС. Пiд Кострiном разом з iншими бiйцями взводу взяв у полон роту
фашистiв. Крiм орденiв Слави трьох ступенiв, нагороджений орденом i трьома
медалями Польської Народної Республiки. Закiнчив у 1956 роцi iнститут,
викладає мову й лiтературу в Устинiвськiй середнiй школi.
Молодший лейтенант запасу.

Венгер Костянтин Степанович. У бiй з фашистами вступив на танку в першi
днi вiйни. На дiйсну службу був призваний комсомольцем iз села Косогiрки
Ярмолинецького району Хмельницької областi (народився 1921 року), де
працював у колгоспi трактористом. Захищав Москву. Поблизу мiста
Хмельницького розгромив автомобiльну колону ворога, у скрутний момент
забезпечив зв'язок мiж авангардом i ар'єргардом танкової бригади. Бiля рiки
Одеру знищив 3 ворожi бронетранспортери, 2 танки i допомiг вiдбити атаку
пiхоти. Штурмував Берлiн, визволяв Прагу. Старшина запасу Костянтин
Степанович Венгер живе в селi Слобiдцi-Кадiївськiй Ярмолинецького району на
Подiллi, працює трактористом на цегельному заводi.

Верес Юзеф Миколайович. Народився 1922 року в селi Ставрiвцi
Iванкiвського району на Київщинi. Був секретарем комсомольської органiзацiї
колгоспу i, коли почалася вiйна, з честю виконав доручення - без втрат
евакуював артiльну худобу в глибокий тил. Воював у складi взводу
розвiдникiв. Пройшов дорогами України, Угорщини, Австрiї, Чехословаччини. На
його рахунку - 20 "язикiв", 10 знищених кулеметних гнiзд. Разом з групою
бiйцiв у тилу ворога визволив вiйськовополонених цiлого табору i тримався з
ними до пiдходу основних сил. Тепер працює в рiдному колгоспi "Україна"
бригадиром. Член КПРС.

Вовк Михайло Григорович. Десантник -- спочатку в авiацiї, згодом у
морськiй пiхотi. Вiдзначився 1941 року в боях пiд Києвом. Вiд Туапсе пройшов
берегом Чорного моря до гирла Дунаю, а звiдти по рiчцi - до Вiдня. Був
командиром взводу. Пiд час визволення Севастополя одним з перших ввiрвався у
ворожi окопи, на пiдступах до мiста знешкодив кiлька фашистських гармат.
Очолював переправу десанту через Днiстровський лиман бiля
Бiлгорода-Днiстровського, навальними дiями вибив ворога з берегових
укрiплень. Пiд час боїв за Будапешт знищив гранатами кулеметну точку. Мав
вiсiм поранень. Народився 1919 року в селi Лутайцi Гребiнкiвського району на
Полтавщинi. Працював до вiйни на залiзницi в Гребiнцi, тепер там же - у
вузлi зв'язку. Член КПРС, старшина запасу.

Войтковський Йосип Карлович. Поблизу мiста Гольдап у Схiднiй Пруссiї
екiпаж танка Йосипа Войтковського пiдпалив 2 "пантери". Такими вчинками
багата бойова бiографiя цього кавалера трьох орденiв Слави, трьох орденiв
Червоної Зiрки та ордена Вiтчизняної вiйни II ступеня. На Парадi Перемоги в
Москвi старшина комунiст Йосип Войтковський крокував на чолi зведеного полку
Першого Прибалтiйського фронту -- вiн нiс овiяний славою прапор своєї
танкової бригади. З армiї повернувся в рiдний Ємiльчинськнй район
Житомирської областi, в село Зелениця, де народився 1920 року в сiм'ї
бiдняка. Пiсля вiйни працював на кiлькох роботах, куди посилав його райком
партiї. 1969 року його обрали в селi Барашах головою сiльської Ради. На цiй
посадi й досi.

Воїн Петро Федорович. Орденами Слави трьох ступенiв вiдзначено такi
вчинки Воїна: вмiле командування мiнометною обслугою на плацдармi за
Днiстром, де вогнем мiномета вiн вiдбив атаку роти фашистських автоматникiв;
при форсуваннi Вiсли i розширеннi плацдарму на протилежному березi
мiнометним обстрiлом не дав змоги гiтлерiвцям зосередити сили, паралiзував
їхнi дiї; пiд час переправи через Одер, поранений, не покинув передової
лiнiї, а продовжував керувати вогневим нальотом на траншеї противника. З
армiї повернувся в рiдне село Бузьке Новоодеського району Миколаївської
областi (народився 1924 року). Член КПРС. Голова сiльської Ради. Офiцер
запасу.

Гетьман Микола Панасович. Сапер. Почав вiйну сержантом пiд
Ворошиловградом, недалеко вiд села Капiтанового Новоайдарського району, де
народився 1922 року, а закiнчив у Будапештi старшиною. При штурмi Сапун-гори
розмiнував проходи для пiхоти, в днi визволення Севастополя пiдiрвав
самохiдну гармату, пiд час прориву оборони ворога на Днiстрi швидко
переправив стрiлецький пiдроздiл i розчистив шлях вiд мiн. На
Яссько-Кишинiвському напрямку знищив триамбразурний дот з фашистами. В
комсомолi перебував з 1937 року. Член КПРС з лютого 1945 року. Живе в селi
Капiтановому, теслярує в мiсцевому радгоспi.

Гетьманський Михайло Володимирович. Вiсiмнадцятирiчним юнаком з
ворошиловградського заводу iменi Жовтневої революцiї, де працював слюсарем,
в червнi 1942 року пiшов добровольцем у мiнометники. Пiдбитий iз мiномета
танк, десятки знищених гармат i сотнi фашистiв, переможнi десанти на
плацдарми, поєдинки з вогневими точками ворога -- так воював Михайло
Гетьманський. Вiн з боями пройшов через Донбас, Бiлорусiю, Польщу аж до
Кюстрiна, пiд яким був важко поранений. Тепер -- старшина запасу, член КПРС
з 1944 року, слюсар Миколаївського заводу дорожнiх машин.

Грицак Микола Iванович. Був спочатку стрiльцем, а коли в бою на
ворожому аеродромi загинув кулеметник, Микола замiнив його i забезпечив
успiх атаки. Пiзнiше командував обслугою протитанкової гармати, пiдбив 2
"тигри". Як розвiдник, привiв 5 "язикiв", висадив у повiтря залiзничний мiст
у тилу ворога, пустив пiд укiс бронепоїзд. Пройшов бойовий шлях вiд Великих
Лук до Схiдної Пруссiї. В комсомолi перебував з 1936 року. Член КПРС з 1943
року. Народився 1920 року в станицi Таманськiй Темрюцького району
Краснодарського краю в сiм'ї селянина. Тепер живе в Керчi Кримської областi.
Працює продавцем продовольчого магазину. Старшина запасу.

Гриценко Василь Трохимович. У голови колгоспу "Україна"
Новомиколаївського району Запорiзької областi комунiста Василя Гриценка,
який народився 1923 року в селi Володимирiвцi Межiвського району на
Днiпропетровщинi, зберiгається лист-подяка командира артдивiзiону,
адресований матерi i датований 18 березня 1945 року. В нiй перелiчено
подвиги комсомольця: 10 фашистських танкiв знищено ним на дорогах вiйни вiд
Сталiнграда до Берлiна, i за це Гриценко нагороджений орденом Червоної
Зiрки, орденом Слави III ступеня; у 1945 роцi пiдпалив вогнем своєї гармати
4 самохiднi гармати, знищив понад 50 гiтлерiвцiв. Нагороджений ще двома
орденами -- Слави II ступеня i орденом Вiтчизняної вiйни I ступеня.
Пiзнiше Гриценка нагороджено ще й орденом Слави I ступеня. В нашi днi
на грудях голови колгоспу з'явився орден Трудового Червоного Прапора.

Динєєв Фатих Юнусович. Вручаючи гвардiї старшинi -- комсомольцю Фатиху
Динєєву орден Слави I ступеня, командуючий 2-м Українським фронтом Маршал
Радянського Союзу Р. Я. Малиновський поцiкавився, скiльки "язикiв" узяв
смiливець вiд Сталiнграда до Ясс. Динєєв вiдповiв: "Сорок. Дванадцять разiв
переходив лiнiю фронту i дiяв з товаришами у тилу ворога". На фронт Динєєв
пiшов з Чарджоу, а народився у селi Мойсеївцi Старокулаткинського району
Ульяновської областi 1923 року. В 1946 роцi зняв вiйськову шинель, одягнув
мiлiцейську i з того часу служить в органах охорони громадського порядку
Одеси. Капiтан. Нагороджений значком "Вiдмiнник мiлiцiї".

Дитюк Iван Григорович. Нинi кращий робiтник будiвельної дiльницi, що в
селi Затишшi Фрунзiвського району Одеської областi, Iван Дитюк (народився
1920 року) прославився на фронтi як чудовий артилерiйський спостерiгач i
навiдник. У днi оборони Москви, ставши до гармати, що лишилася без обслуги,
пiдбив 2 фашистських танки. Пiд Сталiнградом виявив 18 вкопаних танкiв
ворога i точним вогнем знищив їх. У боях за Франкфурт-на-Одерi пiдпалив
пляшками з горючою сумiшшю 3 "тигри". Оточений, викликав вогонь на себе i
зiрвав атаку гiтлерiвцiв. До комсомолу вступив на фронтi, був комсоргом
батареї. Демобiлiзувався у званнi сержанта.

Доманов Анатолiй Омелянович. Командир рою протитанкових рушниць,
кулеметного рою, взводу розвiдки - такi спецiальностi опанував на фронтi
старшина-комсомолець. Вступив у бої пiд Воронежем, по сусiдству з Курською
областю, рiдним селом Призначним, де народився 1922 року. Закiнчив вiйну у
нiмецькому мiстi Еберсвальдi. Беззмiнний комсорг роти. Знищив 18 машин з
фашистами, вiдбив кiлька атак власовцiв, узяв 5 "язикiв". Живе тепер у
Ждановi Донецької областi. Старший термiст заводу iменi Iллiча.

Драган Микола Афонович. Народився 1924 року в селi Станишiвцi
Таращанського району на Київщинi. Пiшов добровiльно на фронт iз школи ФЗН.
Сержант-комсомолець командував обслугою протитанкової гармати. Пiд час боїв
на Курськiй дузi пiдпалив 4 "тигри"; 3 ворожих танки знищив у Бiлорусiї, 4
-- в Польщi. Один з перших переправився через рiчку Нiцше i вiдбив кiлька
атак фашистiв. Живе в селi Ксаверовому Малинського району Житомирської
областi. Електрозварник Недашкiвського вiддiлення "Сiльгосптехнiки".
Лейтенант запасу.

Драченко Iван Григорович. Льотчик-гвардiєць штурмовика IЛ-2 Iван
Драченко (до серпня 1943 року - комсомолець, з серпня - комунiст) зробив
близько 200 бойових вильотiв, 157 з них - пiсля поранення. Знищив i пошкодив
танкiв i бронетранспортерiв - 76, залiзничних ешелонiв 6, велику кiлькiсть
автомашин, возiв з вантажем i живою силою, складiв з боєприпасами i
продуктами, вивiв з ладу 18 дотiв, зруйнував 4 мости, спалив на аеродромах 9
лiтакiв ворога i збив у повiтряних боях -- 5. Родом з села Великої
Севастянiвки Христинiвського району Київської, нинi -- Черкаської областi
(народився 1922 року). Демобiлiзувавшись, закiнчив юридичний факультет
унiверситету, аспiрантуру. Довгий час працював директором школи, головним
iнженером київської фабрики "Рiзнопобутпром". Нинi -- персональний
пенсiонер. Нагороди: Золота Зiрка Героя Радянського Союзу i ордени: Ленiна,
Червоного Прапора, Слави трьох ступенiв, Вiтчизняної вiйни II ступеня,
Червоної Зiрки.

Дубошiй Микола Наумович. Вiйськовi спецiальностi - мiнометник,
розвiдник. Звання -- старший сержант. Виключний героїзм i мужнiсть виявив у
боях пiд час форсування Днiпра i подальшого наступу на ворога. В складi
штурмового загону добровольцiв вночi з товаришами вiдбив у гiтлерiвцiв
Моравську Остраву i цим самим почав визволення братнiх чехiв. В партiю
Миколу Дубошiя приймали на передовiй перед атакою. Коли демобiлiзувався, то
повернувся в Яготин Київської областi, де народився 1920 року, а в 1936 роцi
вступив до комсомолу, працюючи трактористом в колгоспi. Пiсля вiйни був
спочатку вчителем фiзкультури, а згодом -- учителем працi в Яготинськiй
середнiй школi No 3. Закiнчив Київський педагогiчний iнститут iменi Горького
у 1969 роцi.

Дудник Андрiй Романович. За час перебування на фронтi, вiд Днiстра до
Влтави, розвiдник-комсомолець привiв 10 "язикiв". У бою замiнив убитого
кулеметника i врятував вiд оточення артилерiйську батарею. В тилу ворога
пiдбив танк, взяв у полон його екiпаж, а потiм показав шлях нашим танкам,
якi здiйснили несподiваний удар по гiтлерiвцях. У Чехословаччинi виявив
момент замiни на передовiй ворожих частин, i радянськi бiйцi без втрат
оволодiли мiстом Чадце. Демобiлiзувався в своє село Лозову на Вiнниччинi
(там народився 1922 року). Тракторист колгоспу "Прогрес". Старшина запасу.

Дячкiн Петро Якимович. Народився 1923 року на хуторi Вовчий Яр
Донецької областi. Працював у колгоспi трактористом. Воювати почав у 1942
роцi, в окопах i до комсомолу приймали. Стрiлець. Визволяв Одесу, Кишинiв,
Варшаву, штурмував Берлiн. У боях знищив 2 фашистських танки, 3 кулеметних
гнiзда, багато живої сили ворога. Живе в Горлiвцi. Лiсогон шахти
"Кiндратiвка-Нова". З кiнця вiйни повернувся рядовим, тепер - старшина
запасу.

Ємельянов Анатолiй Васильович. Командир рою розвiдки. Рахунок "язикам"
сержант-комсомолець вiдкрив на плацдармi за Днiпром, коли захопив
фашистського офiцера з цiнними документами. По дорозi до Миколаєва привiв у
штаб ще одного офiцера i трьох солдатiв. У селi над Iнгульцем з групою
товаришiв звiльнив засуджених до
розстрiлу мирних жителiв, а потiм полонив загiн карателiв. На
Днiстровському плацдармi зi своїм роєм пiдiрвав гранатами 6 танкiв i 3
бронетранспортери, а на Сандомирському -- пробрався у штабнi блiндажi
фашистiв, захопив 3 офiцерiв i документи. Уродженець (1924 року) мiста
Слов'янська Донецької областi. Живе в Днiпропетровську. Кандидат економiчних
наук, начальник вiддiлу в Iнститутi чорної металургiї. Член КПРС.

Єрмаков Микола Єгорович. Орден Слави III i II ступенiв розвiдник
одержав на Днiпрi - за те, що взяв важливих "язикiв" - офiцерiв фашистських
штабiв. Тодi ж був прийнятий до ВЛКСМ. У Польщi, за Вiслою, брав участь у
рейдi розвiдроти по тилах ворога. Там захопив "язика" i знищив 2 автомашини
з боєприпасами. А всього на рахунку сержанта Миколи Єрмакона до кiнця вiйни
було 20 "язикiв". Мав 5 поранень. Народився 1924 року в селi Михайлiвцi
Черемисинiвського району Курської областi. Живе в Донбасi, у мiстi Антрацитi
на Ворошиловградщинi. Слюсар. Старшина запасу.

Єфименко Максим Панасович. Уперше старший сержант-комсомолець вступив
своїм танком у бiй пiд горою лiвiше Ковеля. Тодi пiдбив 2 "тигри", самохiдну
гармату i 3 всюдиходи з гiтлерiвцями. На пiдходi до Одеру знищив ще 3
"тигри", "пантеру", розгромив залiзничний ешелон з боєприпасами. Пiд
Берлiном iшов на таран з фашистськими танками i вивiв iз ладу 2 машини, а
потiм розтрощив артилерiйську батарею. Народився 1925 року в станицi
Андрєєвськiй Новотиторовського району Красно-
дарського краю, рiс у мiстi Чердинь Пермської областi. До армiї пiшов
iз школи ФЗН. Тепер живе у мiстi Жовтi Води на Днiпропетровщинi. Тесляр
шахти "Ольховська".

Зарiпов Володимир Галiмович. Син колишнього бiйця Першої Кiнної армiї,
який залишився пiсля громадянської вiйни на Подiллi. Народився 1925 року в
Кам'янцi-Подiльському. I тепер живе там. Робiтник заводу iнструментiв
твердих сплавiв. Член КПРС. Студент-заочник педагогiчного iнституту. Гвардiї
старшина запасу. На фронтi був iз 1942 року. Автоматник, згодом - навiдник
самохiдної гармати. В районi Золочева комсомолець Зарiпов пiдпалив колону
автомашин, знищив 3 танки. Поранений, не покинув бойового поста. У Польщi
бригада самохiдних гармат здiйснила глибокий рейд по тилах ворога, в ходi
його Зарiпов пiдпалив склад iз боєприпасами, розгромив залiзничний ешелон.
Поблизу Берлiна пiдбив 4 "тигри".

Занзiвер Якiв Якимович. Вiйна застала його на захiдному кордонi СРСР у
званнi сержанта, командира гарматної обслуги. Зiнзiверу йшов тодi двадцять
перший рiк (народився в селi Новоприрiчному Червоноармiйського району
Кокчетавської областi). У квiтнi 1942 року знищив 2 ворожi танки, групу
автоматникiв i врятував життя старших командирiв. За це одержав першу
нагороду - орден Червоної Зiрки. Мав 4 поранення. Згодом став командиром
обслуги мiномета. Вiдзначався не тiльки влучним вогнем, а й тим, що
розмiновував проходи для наступу наших вiйськ. Не раз використовував у боях
зброю ворога. На територiї Нiмеччини замiнив убитого командира батареї i,
вмiло коригуючи вогонь мiнометiв, примусив фашистiв тiкати. Тепер живе у
мiстi Моспiнi Донецької областi. Працює сепараторником на
брикетно-збагачувальнiй фабрицi. Старшина запасу.

Зозуля Михайло Павлович. Командир бронетранспортера розвiдувальної
роти. Учасник оборони Сталiнграда i штурму Берлiна. Захопив iз товаришами
близько 50 "язикiв". Пiд час визволення польського мiста Радзеюва знищив
гармату, дот, багато фашистiв, якi не здавались, а 100 чоловiк захопив у
полон. Народився 1923 року в сiм'ї робiтника у Чугуєвi на Харкiвщинi. В
партiї з липня 1942 року, до цього був комсомольцем. Додому повернувся в
1947 роцi. Працює на заводi майстром токарної дiльницi. Старшина запасу.

Iбрагiмов Гарiф Iбрагiмович. Народився 1922 року в селi Кайнли
Шереметьєвського району Татарської АРСР. Працював у Москвi будiвельником. У
бою за станцiю Новоукраїнка на Кiровоградщинi комсомолець-навiдник гармати
знищив танк i 2 бронетранспортери. Поранений, продовжував вести вогонь по
ворогу. Поблизу Ясс пiдпалив 2 ворожi танки, розiгнав пiхоту, яка пiднялася
в атаку. На Сандомирському плацдармi, вже бувши командиром обслуги, пiдбив 3
самохiднi гармати ворога. За Вiслою вивiв з ладу бронепоїзд гiтлерiвцiв.
Тепер живе у селi Мар'янiвцi Горохiвського району Волинської областi.
Робiтник мiсцевого цукрозаводу. Старшина запасу.

Iванов Iлля Михайлович. Шахтарський син. Народився 1924 року в мiстi
Чистяковому -- нинi Торез -- Донецької областi. Воював i розвiдником, i
кулеметником, i мiнометником. На Миколаївщинi, коли його батальйон наступав
на траншеї ворога, придушив кулеметне гнiздо. Поранений, винiс iз поля бою
командира роти. Поблизу Ужгорода бiйцi на чолi з Iвановим, виходячи з
оточення, знищили фашистську розвiдку. На плацдармi за Одером обслуга
гвардiї старшини Iванова вiдбила кiлька контратак фашистiв. Чотири рази
поранений. Живе у мiстi Торезi. Учитель фiзкультури. Член КПРС.

Iваньков Олександр Петрович. Народився у селищi Єланi Волгоградської
областi 1924 року в сiм'ї робiтника. Бойовий шлях артилериста -- спочатку
рядового, потiм сержанта -- командира гармати -- пролiг вiд станцiї
Волноваха до Альп. На Донбасi пiдпалив 4 танки i 3 бронетранспортери.
Форсувавши рiку Пiвденний Буг поблизу Первомайська, зайняв оборону i вiдбив
пiхотнi атаки фашистiв, пiдпалив 2 "тигри". Усього за час вiйни знищив 20
ворожих танкiв. У члени партiї вступив на фронтi в 1944 роцi. Живе в
Кiровоградi. Службовець. Старшина запасу.

Каїрський Микола Миколайович. Родом iз села Красногригорiвкн
Нiкопольського району Днiпропетровської областi (народився 1921 року). До
комсомолу вступив перед вiйною, коли працював пекарем на хлiбозаводi у мiстi
Марганцi. На фронтi був навiдником протитанкової рушницi. Пiд Воронежем
вiдзначився, вiдбиваючи атаки фашистських танкiв. Пiдпалив 2 машини. На
плацдармi за Днiпром з ПТР i гранатами знищив кiлька автомашин i багато
ворожих солдатiв та офiцерiв. Поблизу переправи через Прут перекрив дорогу,
якою гiтлерiвцi пiдвозили боєприпаси, i фаустпатронами пiдпалив 5
навантажених автомашин i пiдбив 2 танки. На Сандомирському плацдармi сам
замiнив обслугу гармати, знищив 6 танкiв i 2 бронетранспортери. Член КПРС iз
1944 року. Живе у Марганцi. Машинiст екскаватора на руднику. Нагороджений
знаками "Шахтарська слава" I, II i III ступенiв. Старшина запасу.

Калиниченко Микола Єгорович. Сапер. На фронтi з 1943 року (народився
1925 року в селi Шопiнi Сажновського району Бєлгородської областi).
По-комсомольськи дiяв, переправляючи технiку й бiйцiв через Днiпро для
створення плацдарму, а пiзнiше -- прокладаючи проходи в мiнних полях i
дротяних загорожах. Брав участь у розгромi Корсунь-Шевченкiвського та
Яссько-Кишинiвського угруповань ворога. На Днiстрi захопив "язика". Форсував
Дунай iз першим загоном i знiмав на плацдармi мiни, пiдривав завали,
вiдбивав контратаки фашистiв. Вiйну закiнчив сержантом, членом партiї. Живе
в Харковi. Працює на залiзницi майстром по ремонту контрольно-вимiрювальних
приладiв. Старшина запасу.

Кальонов Петро Миколайович. Вiйна застала комсомольця Петра Кальонова
на строковiй службi (до армiї жив i працював ветфельдшером у селi Капчинi
Кадуйського району Вологодської областi, де народився 1920 року). Пройшов iз
боями вiд Iзюма до Острави Моравської -- артилеристом, помiчником командира
стрiлецького взводу i взводу вогнеметникiв. Гвардiєць. При штурмi одного з
перевалiв у Карпатах замiнив пораненого командира роти i виконав поставлене
завдання, а пiд Остравою Моравською знищив дот i допомiг вiдбити 5 контратак
ворога. Живе на станцiї Кононiвка Драбiвського району на Черкащинi, працює
шофером на мiсцевому хлiбоприймальному пунктi.

Карлов Вiктор Васильович. На прикладi його снайперської гвинтiвки було
37 зарубок -- стiльки фашистiв знищив. I в розвiдку ходив комсомолець --
привiв 10 "язикiв". На плацдармi за Вiслою тримався з товаришами весь день,
аж поки пiдiйшли основнi сили дивiзiї. Так само вiдзначився пiд час
форсування Одеру i за ним, коли пiдiрвав чотири вкопаних фашистських танки.
Корiнний житель Днiпропетровська (народився 1925 року), син робiтника i сам
робiтник -- працює шлiфувальником на агрегатному заводi. Член мiськкому КП
України. Старшина запасу.

Катана Iван Антонович. Розвiдник. Захопив 12 "язикiв", зокрема в Польщi
привiв фашистського офiцера. Там же виявив, що гiтлерiвцi готують танкову
атаку, i полк зустрiв ворога належним чином, пiдпалив 20 "тигрiв". За Одером
вивiв пiхоту в фашистський тил, цим допомiг без великих втрат оволодiти
укрiпленим районом. Поблизу Берлiна полонив начальника штабу есесiвського
полку з документами. Вiйну закiнчив старшиною. Повернувся в рiдне село
Плетений Ташлик Маловискiвського району Кiровоградської областi, де
народився 1923 року. Колгоспник. За високi врожаї нагороджений медаллю
Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Кекух Василь Iллiч. Артилерист. Командував обслугою гармати, взводом.
На станцiї Шацилки в Бiлорусiї, вiдбиваючи танкову атаку, коли навiдник i
заряджаючий були пораненi, пiдпалив 2 ворожих танки. В районi Бобруйська
разом з своїми товаришами по зброї придушив вогневi точки гiтлерiвцiв i
змусив фашистський полк здатися в полон. Пiд час форсування рiчки Нарев
знищив 5 кулеметних гнiзд. Народився 1921 року в селi Семенiвцi на
Чернiгiвщинi. Тепер живе в селi Вороновицi на Вiнниччинi. Працював народним
суддею, нинi -- адвокат. Член КПРС з 1944 року.

Ковальов Олексiй Леонтiйович. Командир стрiлецького рою, потiм -
розвiдник. У 1943 роцi вступив до комсомолу. За те, що пiд Варшавою взяв
"язика" - фашистського офiцера, -- удостоєний ордена Слави III ступеня.
Другий солдатський орден дiстав за те, що одним з перших ввiрвався у Кюстрiн
i знищив кулеметну точку ворога, i пiдбив фаустпатроном танк. На вулицях
Берлiна знешкодив групу фаустпатронникiв, оволодiв кiлькома укрiпленими
будинками. Тепер живе в Києвi. Народився 1925 року в мiстечку Бурлiнi у
Казахстанi. Працює в органах протипожежної охорони. Звання -- лейтенант.
Член КПРС.

Коврига Дмитро Романович. Є одна неув'язка в бiографiї Дмитра Ковриги,
вихiдця з села Поташнi Канiвського району Черкаської областi: народився 1925
року, а пи-шеться -- 1924 року. Збiльшив свiй вiк у 1942 роцi, щоб швидше
пiти воювати з фашистами. Неодноразовi вилазки розвiдника в тил ворога i
повернення з важливими "язиками" пiд Рославлем були вiдзначенi орденом
Вiтчизняної вiйни II ступеня. За участь у визволеннi мiста Ковеля, де вiн з
товаришами захопив у полон фашистського кулеметника i лiквiдував рiй
гiтлерiвцiв, Коврига одержав перший солдатський орден. Другий -- на Вiслi,
там стiйко обороняв зайнятий на ворожому березi плацдарм. Третiй --за
Одером, коли в бою замiнив командира роти ти i виконав бойове завдання. В
комсомолi перебував з 1943 року. Повернувшись з армiї, оселився на
Львiвщинi. Працює у вiддiленнi мiлiцiї мiста Добромиль. Член КПРС. Старшина
запасу.

Козленков Анатолiй Володимирович. Пiд Мелiтополем, у 1943 роцi,
вiдбулося бойове хрещення двадцятилiтнього комсомольця з села Конькового
Новоазовського району Донецької областi Анатолiя Козленкова: розвернув
45-мiлiметровову гармату, обслуга якої загинула, й пiдбив 2 фашистських
танки. Згодом став снайпером. Знищив 194 гiтлерiвцi. Пiсля вiйни закiнчив
танкове училище. За станом здоров'я звiльнився в запас капiтаном. Живе в
Одесi. Iнженер спецiального конструкторського бюро.

Козятинський Iван Климович. Як старший артилерист-розвiдник, брав
участь у розгромi фашистського угруповання пiд Сталiнградом. Вилiкувавшись
пiсля поранення, очолив рiй саперiв. Прокладав розвiдникам ходи через мiннi
поля, пiдривав ворожi доти, переправляв бiйцiв на човнах пiд час форсування
рiчок. На околицi Берлiна був прийнятий у члени КПРС. Комсомолець з 1938
року. А народився Iван Климович 1920 року в бiдняцькiй сiм'ї в селi Босiвцi
Лисянського району Черкаської областi. Там живе й тепер. Слюсарює у
тракторнiй бригадi.

Кольцун Пилип Iванович. На Курськiй дузi розпочав свiй бойовий шлях
сапера. Поблизу Люблiна знешкодив мiни i дав можливiсть успiшно здiйснити
танкову атаку. За це нагороджений орденом Слави III ступеня. В районi
Познанi пробрався вночi в тил гiтлерiвцiв i закидав їхнi дзоти
протитанковими гранатами. Подвиг сержанта, командира рою, було вiдзначено
орденом Слави II ступеня. Орден Слави I ступеня одержав на Одерi: переправив
на човнi взвод бiйцiв i на протилежному березi зробив проходи у мiнному
полi. В комсомолi перебував з 1940 року - з часу визволення Червоною Армiєю
села Мирнопiлля Аккерманського повiту в Бессарабiї (нинi Саратський район
Одеської областi) з-пiд ярма румунських бояр. Там народився 1919 року. Член
КПРС з 1945 року. Живе на батькiвщинi. Колгоспник артiлi iменi Ленiна.
Старшина запасу.

Кононенко Григорiй Дмитрович. У першi ж днi нападу на нашу країну
фашисти вiдчули силу вогню гармати, якою командував комсомолець Григорiй
Кононенко: пiд Ковелем її обслуга пiдпалила 2 ворожих танки, зупинила наступ
гiтлерiвцiв. У 1943 роцi розвiдник Кононенко форсував Днiпро i захопив з
товаришами 2 фашистськi батареї, танк, знищив багато живої сили ворога. Пiд
Черкасами разом з iншим бiйцем висадив у повiтря залiзничний мiст i знищив 2
вогневi точки. В районi Ясс розвiдники старшини Кононенка несподiваним
ударом примусили здатись 200 ворожих солдатiв i офiцерiв, захопили 2
артилерiйськi батареї з боєприпасами. Має на своєму рахунку 40 "язикiв".
Живе у Миргородi Полтавської областi (народився там 1919 року в сiм'ї
робiтника). Довгий час працював техкерiвником у райхарчокомбiнатi. Тепер за
станом здоров'я на пенсiї.

Кораблiнов Василь Костянтинович. Народився 1923 року в селi Вислому
В'ясеновського району Курської областi. Вирiс у Донецьку, слюсарював на
фабрицi. В армiю пiшов на другий день пiсля визволення окупованого мiста.
Став навiдником протитанкової гармати, знищив при штурмi села Калинiвки 8
кулеметних точок фашистiв. У Бiлорусiї вiдзначився влучним вогнем пiд час
прориву глибокоешелонованої оборони ворога. Бiля Прейсiш-Ейлау обслуга
старшого сержанта комсомольця Кораблiнова викотила гармату на пряму наводку
i знищила 2 кулеметнi гнiзда та багато живої сили противника. Живе в
Донецьку. Експедитор вiддiлу постачання тресту "Куйбишев-вугiлля". Старшина
запасу.

Корюков Геннадiй Олександрович. Перший бiй - у районi Шауляя в липнi
1944 року. Командировi гармати танка Т-34 комсомольцю Геннадiю Корюкову ще
не було вiсiмнадцяти рокiв. Але один пострiл -- i "тигр" запалав. Потiм
командування наказало екiпажевi танка захопити мiст i утримувати його до
пiдходу всiєї 159-ї бригади. Не встигли переїхати на той берег, як ворог
висадив мiст у повiтря. Почались атаки. Тодi Корюков протягом дня знищив 4
танки. Пiд час штурму Кенiгсберга розтрощив артилерiйську батарею. В
розвiдцi прокладав дорогу до порту Пiллау. Демобiлiзувався старшим сержантом
у рiдне мiсто -- Верхнiй Тагiл Свердловської областi. Оволодiв спецiальнiстю
кранiвника, працював на електростанцiї. Тепер живе в Зеленодольську на
Днiпропетровщинi. Робiтник Криворiзької ДРЕС. За трудовi дiла нагороджений
значками "Вiдмiнник соцзмагання електростанцiй СРСР" та "Вiдмiнник
енергетики та електрифiкацiї СРСР".

Косолапов Вiктор Григорович. Далеко вiд дому -- села Богданiвки
Петрiвського району Кiровоградської областi -- був Вiктор Косолапов, коли
спалахнула вiйна: дев'ятнадцятирiчний слюсар будував за комсомольською
путiвкою ГЕС пiд Ленiнградом. 19 вересня 1941 року навiдник гармати
Косолапов послав з прямої наводки снаряд у люк фашистського танка i пiдпалив
його. Вже розвiдником знищив 3 машини з пiхотою i захопив "язика". Пiзнiше
очолював похiд у глибокий тил противника. Тодi розвiдники розбили ворожий
гарнiзон i привели 4 "язики". За це одержав орден Слави III ступеня. На
Другому Бiлоруському фронтi забезпечив вихiд з оточення двох наших
батальйонiв, а потiм взяв "язика". Удостоївся ордена Слави II ступеня. У
Гдинi знищив кулеметне гнiздо i полонив взвод фашистiв, заслуживши третiй
солдатський орден. Член КПРС з 1943 року. Працює у Петрiвському районi
головним агрономом артiлi "1 Травня". Нагороджений орденом Трудового
Червоного Прапора. Студент-заочник сiльгоспiнституту.

Котробай Василь Онуфрiйович. Дев'ятнадцять рокiв було Василевi,
уродженцю села Гольма-2 Балтського району Одеської областi, коли вiн,
випускник педагогiчного училища, став у 1938 роцi вчителем. Через рiк -
червоноармiєць, артилерист. Воював у районi Кандалакшi в Калiнiнськiй
областi, у Прибалтицi й Польщi. Одного разу обслуга його гармати
вiдзначилася в нiчному поєдинку батареї з полком пiхоти i танками ворога.
Фашисти були знищенi. На Одерi артилерист влучним вогнем розчистив дорогу
нашiй пiхотi. А в Берлiнi Котробай "накрив" батарею мiнометiв. У комсомолi
був до 1944 року, а з 1944 року -- член партiї. Тепер -- працiвник органiв
охорони громадського порядку в Вiнницi, капiтан внутрiшньої служби. В
пiслявоєнний час за зразкову службу в мiлiцiї нагороджений трьома медалями.

Кошель Iван Якович. Був командиром кулеметної обслуги, автоматником,
розвiдником. 31 грудня 1941 року вiсiмнадцятилiтнiй сержант-комсомолець
висадився з десантом на Кримське узбережжя, знищив 20 гiтлерiвцiв. Пiд
Кривим Рогом захопив у полон двох ворожих стрiльцiв. У Карпатах повiв групу
бiйцiв у тил до фашистiв i несподiваним ударом примусив ворога тiкати. В
Татрах знову проник у тил гiтлерiвцiв, знищив гранатами обслуги кiлькох
гармат. Родом iз села Пiдгороднi Днiпропетровської областi. Живе в
Новомосковську на Днiпропетровщинi. Працює електриком на металургiйному
заводi. Член КПРС. Лейтенант запасу.

Кравець Петро Явтухович. Бойове хрещення прийняв вiсiмнадцятирiчним
юнаком у 1942 роцi пiд Тулою, недалеко вiд села, куди в 1933 роцi переїхала
його сiм'я з Лип'янки Шполянського району Черкаської областi. Воював у
полковiй розвiдцi, особисто привiв 3 "язикiв". Згодом став командиром
обслуги гармати. Вогнем прямою наводкою забезпечив визволення села Летiж
Орловської областi. Брав участь у форсуваннi Нарви, де фашисти кинули на
плацдарм танки. Обслуга сержанта Кравця пiдпалила 5 ворожих машин. У Польщi
розтрощив 2 "фердинанди" i пiдпалив 11 танкiв. Має 6 поранень. До комсомолу
вступив в 1941 роцi на Мишегському заводi Тульської областi, бувши
електрозварником. У партiї з 1943 року. Живе в селi Тишкiвцi
Новомиргородського району на Кiровоградщинi, працює шофером. Старшина
запасу.

Кравцуненко Петро Михайлович. Народився 1920 року в Iзмаїлi, що до 1940
року був пiд гнiтом румунських бояр. Пiсля другого визволення придунайського
мiста в 1944 роцi добровiльно пiшов на фронт. За Днiстром силами свого рою
стрiльцiв узяв селище, утримуване батальйоном фашистiв. При штурмi Берлiна
знищив у пiдвалах 2 кулеметних гнiзда i захопив у полон полковника. В
Маньчжурiї пiд час десантної операцiї в тилу японських самураїв вiдбив у
ворога артилерiйську батарею. Був важко поранений i контужений. Живе у мiстi
Кривий Рiг Днiпропетровської областi. Робiтник рудника "Бiльшовик".

Кременчуцький Володимир Григорович. Родом з мiста Великого Токмака
Запорiзької областi. До вiйни жив у Слов'янську на Донеччинi. Воювати почав
у 1941 роцi -- на фронт пiшов добровiльно шiстнадцятирiчним комсомольцем з
9-го класу середньої школи. Спочатку був десантником-парашутистом, потiм
став розвiдником. На шляху вiд Кавказу до Праги сам i з товаришами захопив
понад 40 "язикiв". За це нагороджений трьома орденами Слави, орденом
Вiтчизняної вiйни II ступеня. В партiю вступив на передовiй у 1944 роцi.
Живе в Краматорську Донецької областi. Працює на машинобудiвному заводi
начальником планово-диспетчерського бюро цеху. Старшина запасу.

Кривоногов Вiктор Миколайович. Якось узимку, гостюючи у селi Анiскiнi
Щолковського району Московської областi (там народився 1922 року), шофер
мiста Комунарська на Ворошиловградщинi Вiктор Миколайович Кривоногов почув
крики про допомогу: дiвчинка потрапила в ополонку. Чоловiк, який кинувся за
нею, теж почав тонути. Кривоногов урятував обох. Не боятися води, перемагати
її -- це в нього ще з вiйни. Вiдважний розвiдник, долаючи воднi перешкоди --
рiчки Пiвнiчний Донець, Днiпро, Пiвденний Буг, Вiсла,- захопив 30 "язикiв".
Член КПРС з 1943 року. Крiм орденiв Слави трьох ступенiв, нагороджений
орденом Червоної Зiрки, медалями "За вiдвагу", "За бойовi заслуги". Старшина
запасу.

Кривошия Сергiй Терентiйович. На фронт пiшов добровiльно у 1942 роцi з
Куйбишева, де працював на заводi (народився 1923 року в Херсонi). Стрiлець,
навiдник, командир гарматної обслуги. Поблизу Кiровограда знищив 3 ворожих
танки. У Польщi замiнив у бою командира взводу i вiдбив танкову атаку
ворога. За Одером прямою наводкою пiдпалив 5 танкiв i бронетранспортерiв.
Разом з орденом Слави I ступеня комсомольцевi було вручено погони молодшого
лейтенанта. Тепер живе у Миколаєвi, працює шофером. Член КПРС.

Кучерук Григорiй Iванович. Розвiдник. Брав участь в оборонi Ленiнграда.
Пiд час прориву блокади проник з групою бiйцiв у тил ворога, розгромив штаб
фашистської дивiзiї i узяв у полон кiлькох офiцерiв. У подальшому наступi
знову пробрався в тил гiтлерiвцiв, виявив їхнi вогневi точки. Iншим разом, у
Схiднiй Пруссiї, розгадавши у розвiдцi намiр фашистiв - несподiвано
атакувати нашi позицiї - викликав по радiо вогонь на себе i таким чином
зiрвав ворожий наступ. Пiсля демобiлiзацiї старшина-комсомолець повернувся в
рiдне село Вербку Летичiвського району на Хмельниччинi (там народився 1921
року). Колгоспник артiлi iменi Шевченка.

Кущ Василь Андрiйович. Сапер-розвiдник. Прийшов на фронт рядовим,
закiнчив вiйну старшим сержантом. На закладених ним мiнах пiдiрвались 3
ворожi танки в районi Ковеля, 2 -- за Вiслою, 3 -- за Одером. Багато разiв
робив проходи у мiнних полях для наших розвiдникiв. Був тричi поранений, але
не покидав поля бою. Тепер живе в рiдному селi Сокиринi Козелецького району
на Чернiгiвщинi, де народився 1924 року. Працює в сiльському споживчому
товариствi. Старшина запасу.

Лазаренко Iван Гаврилович. 1923 року народження (село Сончино
Євдаковського району Воронезької областi). До вiйни -- робiтник радгоспу.
Воювати почав командиром кулеметної обслуги. Згодом -- розвiдник. Взяв 28
"язикiв". У мiстечку на кордонi Бiлорусiї i Литви група Лазаренка розгромила
2 взводи фашистiв, якi готувалися знищити дитячий будинок, де перебувало 200
дiтей-сирiт. Тепер живе в мiстi Кiровську Донецької областi. Робiтник
шахтоуправлiння No 4 тресту "Жовтеньвугiлля". Член КПРС. Старшина запасу.

Литягiн Михайло Федорович. Вiсiмнадцятирiчний слюсар-комсомолець
Михайло Литягiн пiшов на фронт у 1942 роцi з рiдної станицi Усть-Лабинської
Краснодарського краю. Був розвiдником, потiм, пiсля поранення, став
радистом-кулеметником в екiпажi танка Т-34, який пiд час боїв за Тернопiль,
Львiв, Самбiр знищив 20 ворожих "тигрiв" i "фердинандiв", сотнi гiтлерiвцiв.
Екiпаж Литягiна вiдзначився й за Одером, коли вiдбивав танковi атаки
фашистiв. Тодi було пiдпалено 6 "тигрiв", одну самохiдну гармату.
Демобiлiзувався Литягiн у званнi гвардiї старшини. Живе в Макiївцi Донецької
областi. Працює прохiдником на шахтi.

Лифар Микола Муспїович. Уродженець села Петропавлiвки Куп'янського
району Харкiвської областi. Звiдти комсомольцем почав свiй бойовий шлях у
1942 роцi, коли щойно минуло вiсiмнадцять рокiв. Був розвiдником. Допомiг
вивести полк з оточення. В Одесi, куди пробрався вночi з групою бiйцiв, узяв
19 полонених i провiв через передову. А на Вiслинському плацдармi передав по
рацiї координати ворожих кулеметних гнiзд i батарей, допомiг знищити їх.
Хоробро бився й на вулицях Берлiна. Учасник Параду Перемоги в Москвi. Пiсля
демобiлiзацiї працює вагарем на станцiї Куп'янськ-Сортувальний.

Ляхiвський Григорiй Григорович. Родом iз села Бiляївки на Одещинi.
Влився до наших передових частин весною 1944 року дев'ятнадцятилiтнiм
юнаком. Навчився володiти станковим кулеметом i в бою на плацдармi за
Днiстром зупинив психiчну атаку фашистiв. Його прийняли до комсомолу. Згодом
одним iз перших досяг ворожих траншей за Вiслою i вогнем кулемета забезпечив
висадку на плацдарм усього пiдроздiлу. В наступних боях врятував пораненого
командира роти, витяг iз палаючого танка офiцера. У Бiляївцi живе й тепер.
Робiтник водонасосної станцiї. Член КПРС. Старшина запасу.

Малєєв Петро Iванович. Почав воювати сержантом, а закiнчив старшиною --
командиром гармати. Пiд час танкової атаки поблизу Познанi пiдпалив 8
"тигрiв". За прикладом Малєєва, вся батарея перенесла вночi гармати й
снаряди через замерзлий Одер, а вранцi вiдбила на плацдармi 5 танкових i
пiхотних атак фашистiв. У одному з берлiнських пiдвалiв Малєєв iз навiдником
примусили здатися взвод гiтлерiвцiв. Повернувся з вiйни на Ворошиловградщину
(там народився 1924 року в сiм'ї хлiбороба
села Спiвакiвки). Закiнчив технiкум торгiвлi, працював у вiддiлi
робiтничого постачання тресту "Первомайськвугiлля", а з 1952 року -- старший
бухгалтер Горської збагачувальної фабрики.

Мальченко Iван Софронович. За форсування Днiпра й закрiплення плацдарму
па його правому березi нагороджений орденом Червоної Зiрки. На Вiслi
пiдпалив iз гармати 3 танки i за це був вiдзначений орденом Слави III
ступеня. Орден Слави II ступеня одержав за те, що вiдбив фашистську атаку на
Одерi, де гармати Мальченка знищили 7 танкiв. У Берлiнi йому вручили орден
Слави I ступеня. Там старшина-комсомолець придушив 5 кулеметних гнiзд i
пiдпалив 10 бронетранспортерiв. Демобiлiзувався в село Катеринiвку
Мар'їнського району Донецької областi, де народився 1923 року. Потiм
переїхав у Донецьк. Шофер автобази. Нагороджений медаллю "За вiдбудову
вугiльних шахт Донбасу".

Матрой Iван Купрiянович. Сержант-розвiдник. Весь час дiяв у групi
захоплення. Особисто взяв 30 "язикiв" на Днiпрi, Днiстрi, Вiслi, Одерi. На
територiї Нiмеччини, опинившись у тилу фашистiв, пiдпалив фаустпатронами 2
"тигри". До вiйни жив у селi Долинському на Одещинi (народився 1919 року,
працював пастухом в артiлi). В комсомолi був з 1935 року. Тепер живе в
Долинському. Фуражир колгоспу iменi Кiрова.

Машков Михайло Iванович. Народився 1925 року на станцiї Кайсацька у
Волгоградськiй областi. Воювати пiшов з 9 класу середньої школи,
комсомольцем. Автоматник. Пiд Вiтебськом, на оточеному нiмцями плацдармi,
знищив 50 гiтлерiвцiв, тримався разом з iншими бiйцями до прориву кiльця
нашими вiйськами. За це нагороджений орденом Слави III ступеня. Пiд час
штурму укрiпленої висоти замiнив полеглого командира взводу i виконав
поставлене завдання. Був вiдзначений другим солдатським орденом. Орден Слави
I ступеня одержав у Литвi - першим форсував пiд вогнем фашистiв рiчку i
знищив кулеметне гнiздо. Пiсля вiйни закiнчив вiйськове училище i до 1967
року служив у прикордонних вiйськах. Тепер капiтан запасу. Працює в
Одеському полiтехнiчному iнститутi. Член КПРС з 1944 року.

Мелещенко Федiр Хомич. Пiд час блокади Ленiнграда -- розвiдник. З
групою бiйцiв напав у тилу ворога на штаб армiї i захопив документи про
дислокацiю фашистських частин. Вилiкувавшись пiсля поранення, став
командиром стрiлецького рою, який першим зайняв плацдарм за Вiслою i тримав
його, поки переправився весь батальйон. За Нейсе, коли пiдроздiл попав пiд
шквальний вогонь ворога i з втратами почав вiдходити, взяв командування на
себе, повiв бiйцiв у наступ i захопив у полон гiтлерiвську частину. Живе в
Харковi (народився 1922 року в селi Петрiвцi Червоноградського району на
Харкiвщинi). Працює заступником начальника цеху на фабрицi кулiнарних
пiвфабрикатiв. Член КПРС. Старшина запасу.

Михайлов Вiктор Андрiянович. В армiю був покликаний у 1943 роцi з
Москви, куди приїхав учитись на електрика з села Турова В'яземського району
Смоленської областi (народився там 1924 року). Розвiдник. Брав участь у
визволеннi Києва, Житомира, Львова, Варшави, у штурмi Берлiна. Бойовий шлях
сержант-комсомолець завершив у Вiднi. Орден Слави III ступеня у нього за те,
що затримав фашистiв пiд час виходу полку з оточення. Другий орден Слави --
за знищення на Вiслi 2 кулеметних гнiзд. Орден Слави I ступеня -- за
врятування життя командира полку. По демобiлiзацiї, в 1947 роцi, поселився в
селi Яромирцi Городоцького району Хмельницької областi. Колгоспник артiлi
"Заповiт Ленiна".

Мiщенко Григорiй Антонович. Уродженець села Куйбишевого Запорiзької
областi. Воювати почав у 1941 роцi пiд Ростовом дев'ятнадцятилiтнiм юнаком.
Розвiдник-
комсомолець узяв поблизу Керчi 5 "язикiв", бiля Севастополя - 3, з них
одного пiдполковника. У Польщi пiд час штурму висоти знищив вогневу точку
гiтлерiвцiв. У Нiмеччинi захопив у полон групу фашистських розвiдникiв. До
партiї вступив 1943 року пiд Новоросiйськом. Демобiлiзувався в званнi
молодшого лейтенанта. Живе в селi Грузьцi на Запорiжжi. Помiчник машинiста
паровоза в депо станцiї Царекостянтинiвка.

Мiщенко Всеволод Iванович. На плацдармi за Днiпром -- жменька наших
бiйцiв. Вони вже не мають боєприпасiв, їжi. От-от фашисти скинуть їх у рiку.
I тодi рядовий Мiщенко вирушив до них з патронами, мiнами й провiантом.
Бiйцi вистояли! Iншим разом Мiщенко вiдкопав пiд вогнем трьох присипаних
землею солдатiв. У Карпатах виявив у нашому тилу фашистського спостерiгача з
рацiєю. А ранiше сам пробрався в тил гiтлерiвцiв, засiк їхнi вогневi точки i
забезпечив точний обстрiл ворожих позицiй. Якщо ви сьогоднi побуваєте в селi
Тетлезi Чугуївського району на Харкiвщинi, то в мiсцевiй школi серед кращих
вчителiв вам назвуть також i Всеволода Iвановича Мiщенка, який тут починав
свою трудову дiяльнiсть ще в 1938 роцi дев'ятнадцятилiтнiм
юнаком-комсомольцем (уродженець села Тернiв Недригайлiвського району
Сумської областi).

Матущенко Семен Юхимович. Йому - комсомольцевi, синовi робiтника iз
селища Банного Слов'янського району Донецької областi - було сiмнадцять лiт,
коли 21 червня 1941 року вiн одержав свiдоцтво про закiнчення середньої
школи. А через шiсть мiсяцiв юнак уже був зв'язковим мiж партизанськими
загонами i розвiдкою наших частин, що неподалiк тримали фронт. У жовтнi 1942
року потрапляє у дивiзiон навiдником гармати. На рiчцi Мiус знищив 3
автомашини з пiхотою, 2 бронетранспортери, 4 кулеметних точки. Пiд Корсунем
пiдпалив 5 танкiв, розбив кiлька бронемашин ворога. З квiтня 1944 року
воював комунiстом. Визволяючи Ясси й Кишинiв, знищив 8 танкiв ворога, з них
3 "тигри". У районi озера Балатон вивiв з ладу ще 12 танкiв. Учасник Параду
Перемоги в Москвi. Був секретарем Пiдбузького райкому комсомолу, а потiм --
секретарем райкому партiї в Дрогобицькiй областi. Через хворобу повернувся
до Слов'янська, де працює столяром-верстатником.
_________________________________
| Мокроусов Вiталiй Петрович | У 1943 роцi нашi частини визволили
Дебальцеве Донецької областi, i там до них приєднався дев'ятнадцятилiтнiй
юнак-комсомолець Вiталiй Мокроусов. Вiн став розвiдником. У Криму вдвох з
товаришем узяв "язика", а потiм, дiзнавшись про настрiй ворожих солдатiв,
тiєї самої ночi переманив iз окопiв увесь
нiмецький взвод. Пiд Севастополем замiнив у бою загиблого командира.
Поблизу мiста Тiльзiта привiв iз ворожих траншей пораненого офiцера. За час
бойових дiй захопив 15 "язикiв". Жив у мiстi Дебальцевому, працював у
Чорнухинському шахтоуправлiннi. Коли ця книжка уже була зверстана, Вiталiй
Петрович Мокроусов передчасно загинув, рятуючи потопаючого.

Мороз Микола Кирилович. Всю вiйну пройшов командиром гарматної обслуги.
Пiд час лiквiдацiї Сталiнградського угруповання нiмцiв знищив 2 фашистськi
танки. На Курськiй дузi -- 7. Там, у 1943 роцi, став членом партiї.
Вiдзначився пiд Вiтебськом, коли, пiдтримуючи атаку пiхоти, прямою наводкою
знищив кiлька кулеметних гнiзд i дзотiв, пiдбив 4 самохiднi гармати. Влучним
вогнем гармати допомiг вивести з оточення свою частину в Прибалтицi.
Особисто захопив 3 "язики". Додому, в село Тур'я Щорського району
Чернiгiвської областi, повернувся в 1946 роцi. Двадцятичотирьохлiтнього
демобiлiзованого сержанта, який до вiйни був трактористом, обрали головою
колгоспу. Тепер -- заступник голови укрупненої артiлi.

Морозов Iван Iванович. Зруйнувати мiст через рiчку в тилу фашистiв i не
дати скупчитись їхнiм силам -- було завданням командуючого фронтом генерала
К. К. Рокоссовського. Це завдання виконав командир рою саперiв - Iван
Морозов, хлопець 1924 року народження з мiста Ливен на Орловщинi. Згодом,
ставши в званнi старшини командиром взводу iнженерної розвiдки, вiн у
вирiшальний момент розмiнував пiд вогнем ворога мiст i пропустив нашi танки,
дав змогу успiшно провести рейд по тилах фашистiв. Пiд час форсування Днiпра
переправив на човнах роту пiхотинцiв. А в долинi Ельби розмiнував кiлька
мостiв. Член КПРС з 1944 року. Живе у мiстi Саках Кримської областi.
Робiтник хiмiчного заводу.

Муцький Микола Юхимович. У 1943 роцi вiсiмнадцятилiтнiм пiшов у дiючу
армiю з рiдного села Виблi Куликiвського району на Чернiгiвщинi. Хоробрiсть
i вмiле володiння зброєю -- ось що вело до перемоги в бою комсомольця --
рядового стрiлецького полку. Пiд мiстом Шауляєм першим вскочив у траншеї
ворога i знищив 11 гiтлерiвцiв. У Схiднiй Пруссiї зiткнувся вночi з
фашистськими танками i не розгубився -- пiдiрвав гранатою головну машину. На
околицi Кенiгсберга знищив iз автомата 16 гiтлерiвцiв, закидав гранатами
обслугу ворожої гармати. На березi Балтiйського моря взяв у полон близько
роти фашистiв. Живе в Чернiговi, працює у вiддiлi спецзв'язку. Член КПРС.
Закiнчив вечiрню середню школу. Старшина запасу.

Нагорний Iван Якович. Був артилеристом-навiдником, командиром обслуги
протитанкової гармати. Пiд час штурму Виборга розбив своєю "сорокап'яткою"
залiзобетонний дот. У боях за естонське мiсто Пярну знищив 3 ворожi гармати.
Поблизу станцiї Баби вивiв iз ладу ворожий дзот, кулемет i пiдпалив 2
"фердинанди". Вiдзначився й пiд Кенiгсбергом: поранений, вiв вогонь по
гiтлерiвцях, якi пiднялися в атаку. Коли закiнчилась вiйна, комсомольцю
Iвановi Нагорному було лише двадцять рокiв. Демобiлiзувався в званнi
старшини, приїхав у рiдне мiсто Суми i там, на мотороремонтному заводi,
оволодiв спецiальнiстю електрозварника. Ударник комунiстичної працi.

Наконечний Михайло Григорович. У багатьох боях вiдзначився рiй
розвiдникiв, яким командував комсомолець Михайло Наконечний. У Дрогобичi --
пробрався до залiзничної станцiї, вибив звiдтiля фашистiв i утримував
станцiю до пiдходу основних сил. А в Карпатах знищив розташований на вершинi
гори спостережний пункт ворога i дав нашiй артилерiї координати фашистських
багатоствольних мiнометiв. Це дало змогу без втрат звiльнити велику
територiю i перейти в Чехословаччину. На Одерi, форсувавши рiчку, рiй
Наконечного захопив дот, взяв "язика" i цiннi документи. Народився Михайло
Григорович 1921 року в селi Олешинi на Хмельниччинi, де живе i тепер. Працює
заступником голови колгоспу "Ленiнець". Член КПРС. Старшина запасу.

Насекiн Федiр Федорович. Якось на Вiслi старшина-зв'язкiвець Федiр
Насєкiн з двома бiйцями дiстав наказ протягнути телефонну лiнiю через рiчку.
Прив'язавши до провода грузила, смiливцi сiли в човен i попливли пiд вогнем
ворога. Човен тричi тонув, i тричi воїни рятували його. Зв'язок з плацдармом
налагодили! Iншим разом на Одерi Насєкiн проклав лiнiю зв'язку пiд час
контратаки нiмцiв, знищив 10 ворожих солдатiв i офiцерiв. Поблизу Берлiна
закидав гранатами блiндаж i цим самим знищив обслугу двох кулеметних гнiзд
гiтлерiвцiв. Народився Федiр Федорович 1919 року в селi Кам'янцi Запорiзької
областi. До вiйни працював на взуттєвiй фабрицi. Тепер живе у Нiкополi,
працює шевцем у комбiнатi побутового обслуговування.

Нищев Йосип Iллiч. На фронт пiшов iз рудника Адрасман Таджицької РСР
(народився 1924 року в мiстi Рассказовi Тамбовської областi). Комсомолець,
командир обслуги станкового кулемета. Вiдзначився в боях поблизу Брянська,
де протягом трьох днiв вiдбив 15 атак фашистiв. Коли форсували Захiдний Буг,
уже снайпером знищив обслугу кулеметної точки i замiнив у бою пораненого
командира роти. Iншим разом бiля мiста Казимеж парторг Нищев прийняв
командування взводом i оволодiв селом. У Нiмеччинi з групою товаришiв
висадив у повiтря доти i проклав шлях своїй частинi. На рахунку снайпера 106
знищених гiтлерiвцiв. Тепер живе у Кривому Розi. Закiнчив будiвельний
технiкум. Працює на одному з промислових об'єктiв. Офiцер запасу.

Осипов Василь Олексiйович. Повiтряний стрiлець на штурмовиковi IЛ-2.
Народився 1923 року в солi Томиловi Новосибiрської областi. Воювати почав у
1942 роцi. Пiд Ленiнградом тричi стрибав з парашутним десантом у тил ворога
-- на розвiдку, для прориву оборони фашистiв. На лiтаку зробив 350 бойових
вильотiв, унаслiдок яких було знищено 3 залiзничнi ешелони, 10 танкiв, 6
дотiв, близько батальйону пiхоти, 120 автомашин. Збив 3 лiтаки
"фокке-вульф". Знявши гiмнастерку з сержантськими погонами, одягнув
комбiнезон тракториста. Кращий механiзатор колгоспу iменi Жданова
Сiмферопольського району Кримської областi.

Очаковський Сергiй Сергiйович. Добровiльно пiшов на фронт
шiстнадцятирiчним юнаком. Сапер. Мiж Невелем i Новосокольниками проклав
пiхотi проходи через мiннi поля до зайнятої фашистами висоти. На дiльницi
Тлущ - Радземин, коли фашистський дот зупинив наступ батальйону, зробив
уночi коридор у мiнному полi, перенiс на дот шiстсот кiлограмiв толу i
пiдiрвав. Вiдзначився, переправляючи пiхоту через Вiслу. На плацдармi
знешкодив мiни i наступав у бойових лавах автоматникiв. На територiї
фашистської Нiмеччини вiд закладених сапером мiн у важливий момент
зупинилося 5 "тигрiв", що вирiшило долю бою. Член КПРС з 1944 року. Живе в
Одесi. Робiтник залiзничної станцiї.

Павлов Микола Матвiйович. Танкiст, командир гармати. За югославським
мiстом Кладово влучним вогнем знищив на висотi доти фашистiв i забезпечив
швидке просування своєї частини. В Чехословаччинi, помiтивши, що 2 самохiднi
гармати ворога "затиснули" наш танк, своїми пострiлами пiдпалив їх. Перший
пробрався по замiнованому мосту через Влтаву, ручним кулеметом вибив
гiтлерiвцiв iз траншей i дав змогу саперам розмiнувати мiст. Був комсоргом
роти. Народився 1924 року в селi Заморинi Фiровського району Калiнiнської
областi. Тепер живе в Запорiжжi. Ковшовий заводу "Запорiжсталь". Старшина
запасу.

Палiй Петро Петрович. Доброволець. У званнi сержанта командував
комсомольською обслугою мiномета. На мисi Херсонес придушив кiлька вогневих
точок ворога, взяв у полон 30 фашистiв. У Карпатах розбив обоз iз
боєприпасами i шестиствольний мiномет. В бою за мiсто Моравська Острава був
поранений, але не пiшов з позицiї, гранатами нищив гiтлерiвцiв, якi
намагались оточити обслугу. Народився 1922 року в селi Сергiївцi
Солонянського району Днiпропетровської областi. До вiйни працював у
колгоспi, був членом комiтету комсомолу. Тепер живе у Днiпропетровську.
Шофер автоколони. Старшина запасу.

Пантюшко Андрiй Iванович. Розвiдник. Захисник Ленiнграда. Весь перiод
блокади у надзвичайно важких умовах ходив у тил ворога через мiннi поля i
завали. Приносив цiннi вiдомостi, трофейну зброю i "язикiв". Не раз пiд час
облоги мiста добував "язикiв" iз ворожих траншей i блiндажiв. Смiливо дiяв
сержант-комсомолець i в наступальних боях у Прибалтицi, в Нiмеччинi. На його
рахунку - 30 "язикiв", кiлька пiдбитих самохiдних гармат ворога. Як командир
взводу розвiдки особливо вiдзначився при визволеннi Чехословаччини.
Народився 1920 року в селi Вiльному Новомосковського району
Днiпропетровської областi. До вiйни працював токарем. У пiслявоєнний час, до
1955 року, служив у армiї в званнi лейтенанта. Тепер живе в
Днiпропетровську. Працює на будiвельнiй дiльницi.

Папуча Василь Макароїшч. Батьки переїхали в село Михайлiвку на
Запорiжжi з Попелака Генiчеського району Херсонської областi у 1929 роцi,
коли Василевi було чотири роки. У Михайлiвцi вступив до комсомолу, працював
на колгоспних полях. Звiдти в 1943 роцi пiшов на фронт. Навiдник
76-мiлiметрової гармати. Вiдзначився в боях пiд час форсування Днiпра, у
звiльненнi станцiї Снiгурiвка, Бобруйська, в боях у Схiднiй Пруссiї. На його
рахунку 12 пiдпалених "тигрiв". Пiсля вiйни був секретарем Михайлiвського
райкому комсомолу. Згодом закiнчив партiйну школу, працював секретарем
райкому партiї. Останнiм часом -- заступник голови райвиконкому. Капiтан
запасу.

Пекур Петро Григорович. У районi Ковеля фашистськi танки прорвали нашу
оборону. Назустрiч "тиграм" поспiшила батарея, у якiй навiдником однiєї з
гармат був комсомолець Петро Пекур. Тодi в бою вiн пiдпалив 2 ворожих танки.
Пiзнiше, на Вiслi, знову пiдбив 2 "тигри". А на вулицях Берлiна знищив
кiлька кулеметних гнiзд. Поранений, не покинув бойового поста. Крiм ордена
Слави трьох ступенiв, нагороджений двома орденами Червоної Зiрки.
Демобiлiзувався в званнi гвардiї старшини i повернувся на Чернiгiвщину в
рiдний Козелецький район (там народився 1925 року в селi Шолойках). Закiнчив
будiвельний технiкум. Працює майстром у мiжколгоспбудi. Член КПРС.

Петрукович Олексiй Степанович. Гвардiї старшина комсомолець-розвiдник
Олексiй Петрукович (народився 1920 року в селi Зiловi Чернишевського району
Читинської областi) вiдзначався кмiтливiстю у бойовiй обстановцi. Пiд Iзюмом
на Харкiвщинi (там тепер живе i працює слюсарем), помiтивши, звiдки
фашистськi коригувальники спрямовують ракетами бомбовi удари своїх лiтакiв,
сам послав ракети у напрямi коригувальникiв ворога, i обманутi "юнкерси"
знищили свiй спостережний пункт. Згодом вистежив i взяв у полон ворожого
снайпера. В степу пiд Одесою захопив машину з двома штабними офiцерами. У
Польщi й Нiмеччинi узяв 10 важливих "язикiв".

Петруновський Михайло Данилович. Повiтряний стрiлець-радист
лiтака-розвiдника ПЕ-2 комсомолець Михайло Петруновський брав участь майже в
150 вильотах у тил ворога. Сотнi вiйськових об'єктiв i скупчень живої сили,
технiки були знищенi за тими даними, якi передавав екiпаж ПЕ-2. Народився
Михайло Петруновський 1921 роцi в селi Троїцькому Попаснянського району
Ворошиловградської областi в сiм'ї хлiбороба. В армiї з 1941 року, спочатку
-- курсант льотної школи, потiм -- школи стрiльцiв-радистiв. Бойовий шлях
пролiг вiд Сталiнграда до Кенiгсберга. Тепер працює в Дебальцевому. Старший
iнженер заводу залiзобетонних конструкцiй. Член КПРС. Старшина запасу.

Пiкалов Андрiй Микитович. Розвiдник. Народився 1924 року в селi
Лещ-Плотi Солнцевського району Курської областi. До вiйни працював
трактористом у колгоспi. Воювати почав бiля Воронежа i дiйшов до Берлiна.
Захопив 5 "язикiв" у ходi лiквiдацiї Корсунь-Шевченкiвського угруповання; 7
"язикiв" привiв на Сандомирському плацдармi. Розвiдував фортецю Модлiн i
забезпечив успiшний штурм її. За Одером вивiв пiхоту в тил ворога, i вона
несподiваною атакою взяла укрiплену висоту. Живе в Харковi. Шофер вантажного
автопарку. Член КПРС.

Попов Валерiй Володимирович. Командиром протитанкової гармати пройшов
вiд Воронежа (народився поблизу цього мiста -- в селi Перльовцi 1924 року)
до Чехословаччини. Поблизу Моравської Острави був поранений. Коли
лiквiдовували Корсунь-Шевченкiвське угруповання ворога, спалив 2 "тигри".
Неподалiк Києва знищив танк i самохiдну гармату. В Карпатах, у боях за
перевал, пiдбив танк, самохiдну гармату, бронетранспортер, розгромив кiлька
дзотiв, машини з живою силою. Демобiлiзувався в званнi старшини,
комсомольцем. Живе в мiстi Антрацитi Ворошиловградської областi. По
закiнченнi медичного училища працює зубним технiком у стоматологiчнiй
полiклiнiцi. Депутат мiської Ради депутатiв трудящих.

Потапенко Павло Софронович. Найбiльше запам'яталась комсомольцю Павлу
Потапенку розвiдницька операцiя на березi озера Балатон в Угорщинi: тодi вiн
з товаришами привiв у штаб командира есесiвського полку. А в цiлому на його
рахунку 20 полонених гiтлерiвських солдатiв i офiцерiв. Це було в
Дебальцевому i пiд Одесою, в Яссах i поблизу Вiдня. Почав воювати в 1942
роцi вiсiмнадцятилiтнiм юнаком. Повернувся в своє село Кузьминцi
Гайсинського району на Вiнниччинi в 1946 роцi. Робiтник спиртового заводу.
Сержант запасу.

Приходько Пилип Романович. Народився 1925 року в селi Козаровичах
Києво-Святошинського району Київської областi. Звiдти й на фронт пiшов у
1943 роцi. Розвiдник. Першого "язика" захопив на рiчцi Стрипi. Потiм -- на
шляху до Берлiна -- ще 20. Пiдiрвав блiндаж, знищив гранатами групу фашистiв
в укрiпленому будинку у Краковi. В тилу фашистiв їхнiм кулеметом проклав
дорогу оточенiй групi розвiдникiв. Тепер живе в селищi Iванковi на Київщинi.
Головний iнженер авторемонтних майстерень. Закiнчив заочно автодорожнiй
iнститут. Член КПРС. Офiцер запасу.

Риженко Григорiй Iванович. Кавалер орденiв Червоного Прапора, Слави
трьох ступенiв, Червоної Зiрки, Вiтчизняної вiйни, Григорiй Iванович Риженко
народився 1923 року в Прилуках на Чернiгiвщинi. Там живе й тепер, працюючи
заступником директора по господарству Прилуцького медучилища. У комсомолi
перебував з 1938 року. Член КПРС iз сiчня 1945 року. Старшина запасу.
На вiйнi був сапером-розвiдником. Особливо вiдзначився в боях по
лiквiдацiї Корсунь-Шевченкiвського угруповання фашистiв, коли на закладених
ним мiнах пiдiрвалися 3 танки i 2 самохiднi гармати. В районi Ровно привiв
двох "язикiв" -- офiцера i солдата. Пiд час форсування Вiсли переправив 2
взводи автоматникiв i, будучи пораненим, не покинув поля бою. На Одерi
пляшками iз запалювальною рiдиною вивiв з ладу 2 ворожi танки, пiдiрвав
амбразуру дзота, а обслуговуючих дзот 5 ворожих солдатiв та 1 офiцера взяв у
полон.

Рудник Макар Прокопович. У 1939 роцi п'ятнадцятилiтнiй комсомолець iз
села Згарок Деражнянського району Хмельницької областi їде вчитися в
iндустрiальне Запорiжжя. Звiдти через два роки добровiльно йде на фронт,
стає командиром рою розвiдки. На Пiвнiчному Кавказi захопив мотоциклiста,
який вiз пакет зi штабу армiї во-рога. Пiсля поранення був комiсований з
армiї, але знову повернувся на передову. В районi Охтирки 6 розвiдникiв,
очолюванi Рудником, розгромили батальйон гiтлерiвцiв. У Тернополi знешкодив
спостережний пункт ворога i привiв "язика" -- штабного офiцера. Першим з
групою бiйцiв форсував рiчку Шпрее. Був 4 рази поранений. Тепер живе в селi
Садовому на Хмельниччинi. Iнвалiд Великої Вiтчизняної вiйни.

Русанов Iван Васильович. До призову в армiю комсомолець Iван Русанов
працював у колгоспi села Кизил-Жулдуз Аланульського району Алма-Атинської
областi, де народився 1925 року. Брав участь в боях на Днiпрi. Був
командиром мiнометної обслуги. Орденом Слави III ступеня нагороджений за
влучний вогонь пiд час прориву оборони противника на Кiровоградщинi. Пiд
Яссами зiрвав кiлька контратак гiтлерiвцiв, а згодом допомiг вибити їх iз
зайнятих рубежiв. За це нагороджений орденом Слави II ступеня. Орден Слави I
ступеня увiнчав подвиг сержанта при форсуваннi Тиси. Там, на плацдармi,
вогнем мiномета примусив фашистiв тiкати з розташованого поблизу села. На
фронтi був комсоргом роти. Пiсля виходу в запас оселився в селi Тарасiвцi
Чернiвецької областi. Працює в колгоспi рахiвником. Член КПРС. Старшина
запасу.

Самко Володимир Єгорович. Фронтовий шлях сапера-комсомольця Самка
пролiг вiд села Мутина Кролевецького району Сумської областi, де вiн
народився 1923 року, до Праги. Переправляв пiхоту через Днiпро i Прип'ять,
знiмав поставленi фашистами мiннi поля i пропускав наступаючi частини в
районi Козятина i Малина; робив проходи крiзь дротянi загорожi, знешкоджував
мiни, висаджував у повiтря ворожi доти на захiд вiд Тернополя. За швидке
наведення переправи пiд обстрiлом ворога через чехословацьку рiчку Опава
нагороджений третiм орденом Слави. Має також медалi вiд польського i
чехословацького урядiв. Як i до вiйни, працює автослюсарем у рiдному селi
Мутинi. Старшина запасу.

Сахно Микола Iванович. У березнi 1943 року, коли радянськi вiйська
визволили село Семенiв Яр Богодухiвського району на Харкiвщинi,
вiсiмнадцятилiтнiй Микола попросився до автоматної роти. Пройшов з боями всю
Україну, Бiлорусiю. В Литвi став розвiдником. Здiйснив багато героїчних
подвигiв. За час вiйни захопив понад 30 "язикiв". У пiслявоєнний перiод
Микола Iванович жив у Семеновому Яру, потiм вчився у технiкумi. Нинi працює
на одному з харкiвських заводiв слюсарем. Старшина запасу.

Свiтличний Григорiй Никифорович. Токаревi харкiвського заводу iменi
Комiнтерну Григорiю Свiтличному минуло вiсiмнадцять, коли вiн у 1941 роцi
сiв за важелi танка. Вiд Дону до Берлiна довiв свою бойову машину гвардiї
старшина. Знищив 30 гармат ворога, 20 "тигрiв" i "пантер", сотнi
гiтлерiвцiв. Брав участь у глибоких рейдах, якi увiнчались визволенням
Кам'янця-Подiльського, Львова. Успiшно провiв 48 танкових атак. У
пiслявоєнний час перебував на понадстроковiй службi в Харкiвському танковому
училищi. Тепер -- слюсар Харкiвського екскаваторного заводу.

Сиворакша Петро Федорович. Рiдко зустрiнеш на грудях солдата чи
сержанта часiв Великої Вiтчизняної вiйни офiцерський орден. А Петро
Сиворакша -- кавалер ордена Богдана Хмельницького III ступеня. Одержав його
двадцятилiтнiм старшим сержантом на Вiслi. Взявши на себе командування
батальйоном, вiсiмнадцять днiв успiшно керував боями. За те, що захопив
цiнного "язика" пiд Калинковичами, його нагородили орденом Слави III
ступеня, за знищення ворожого дзота i полонення 20 гiтлерiвцiв у мiстi
Порицьку -- орденом Слави II ступеня; а орден Слави I ступеня з'явився на
гiмнастерцi за Кракiв, де Сиворакша пiдпалив танк, захопив бронетранспортер
i взвод фашистiв. Пiсля вiйни Петро Федорович повернувся до рiдної Кирiївки
на Чернiгiвщинi. Працює в колгоспi. Старшина запасу. '

Симонов Євгенiй Олексiйович. У лiсничого Дахновського лiсництва на
Черкащинi Євгенiя Олексiйовича Симонова (народився 1922 року в селi
Владимировцi Єртильського району Воронезької областi) зберiгається "рахунок
помсти", який вiн, розвiдник, гвардiї старшина, вiв пiд час вiйни з
фашистськими загарбниками: "Особисто взято, при сприяннi групи, 32 "язики".
Снайперський рахунок -- 18 вбитих ворожих офiцерiв i солдатiв. Знищено 15
кулеметних точок. Пiдiрвано 3 гармати, 4 танки, бронетранспортер. Знищено
близько роти фашистiв. Взято в полон 282 солдати i офiцери". За цими цифрами
-- десятки смiливих операцiй -- вiд Великих Лук i Орловсько-Курської дуги до
Секешфехервара в Угорщинi. Нагороди: ордени Вiтчизняної вiйни II i I
ступенiв, три ордени Слави, медаль "За вiдвагу". Був 5 разiв поранений. У
1943 роцi, комсомольцем, вступив у партiю.

Симоненко Павло Романович. Рiзнi завдання виконував на фронтi
боєць-комсомолець з мiста Благодатного Волноваського району Донецької
областi Павло Симоненко (народився 1920 року). У Криму з групою
товаришiв-автоматникiв взяв укрiплену висоту i впродовж доби утримував її,
доки не пiдiйшли свої. Безстрашно воював проти гiтлерiвцiв у Прибалтицi. З
особистої зброї знищив понад 100 гiтлерiвцiв. Як i до вiйни, працює вчителем
-- викладає фiзику в школi селища Володимирiвки Волноваського району на
Донеччинi. Нагороджений Похвальною грамотою Мiнiстерства освiти УРСР.

Сичов Микола Iллiч. Глибокi тили фашистiв -- то було постiйне мiсце дiй
бiйця армiйської розвiдки комсомольця Миколи Сичова. На Житомирщинi вiн iз
товаришами виявив дислокацiю ворожих резервiв, їхнi бази постачання i
повiдомив про них по рацiї. А потiм прикрив вiдхiд групи. На Захiдному Бузi
Сичов коригував iз плацдарму по рацiї вогонь нашої артилерiї. Коли ж
помiтив, що гiтлерiвцi хочуть висадити в повiтря мiст, перешкодив їм i
протримався до пiдходу нашої пiхоти. I таких епiзодiв було багато на шляху
до Берлiна. Живе Микола Iллiч там, де й народився в 1924 роцi, -- у мiстi
Долинському Кiровоградської областi. Працює головним iнженером районного
об'єднання "Сiльгосптехнiка". Офiцер запасу.

Скоропад Павло Михайлович. Виходець iз сiм'ї хлiбороба села Пушкарного
Краснопiльського району Сумської областi (народився 1919 року). До вiйни
працював електриком на шахтi в Донбасi. 1939 року призваний на службу в
Далекосхiдну армiю. Наприкiнцi 1941 року рядовий-комсомолець Скоропад
висадився з повiтряним десантом у тилу фашистських загарбникiв, особисто
пiдiрвав фабрику в Ялтi. Пiд Сталiнградом -- мiнометник. З 1943 року --
командир мiнометної обслуги. Визволяв Ростов, Донецьк, Севастополь, Шауляй,
штурмував Кенiгсберг. Вiйну закiнчив старшиною, командиром взводу. Живе в
мiстi Ханженковому Донецької областi. Передовий прохiдник шахти iменi
Кiрова.

Скрипкiн Федiр Михайлович. Свою першу нагороду -- медаль "За вiдвагу"
комсомолець Федiр Скрипкiн (народився 1923 року в селi Чернавi
Iзмалковського району
Орловської областi) одержав на Курськiй дузi: зупинив кулеметом
фашистську атаку. Ордени Слави трьох ступенiв позначили дальшi фронтовi
дороги Федора -- вiд Корсуня, Одеси, Днiстра до Вiсли, Одеру, Берлiна.
Вiдважний кулеметник вiдбив 150 атак гiтлерiвцiв. Був двiчi поранений, але
не покидав поля бою до пiдходу замiни. За Одером з особистої зброї знищив
кулеметну точку ворога. Живе в Донецькiй областi. Робiтник очисного вибою
шахтоуправлiння No 22 тресту "Жовтеньвугiлля". Старшина запасу.

Степанюк Володимир Миколайович. Син робiтника iз села Городницi, що на
Житомирщинi (народився 1921 року). Як розвiдник танкової бригади, брав
участь у боях пiд Москвою, на Курськiй дузi, при форсуваннi Днiпра, Вiсли,
Одеру. На рахунку Степанюка -- 30 приведених "язикiв". У 1944 роцi був
прийнятий до партiї. В запас пiшов у званнi старшини. Працює у Харковi в
залiзничному депо "Жовтень". Машинiст електровоза. Без вiдриву вiд
виробництва закiнчив 10 класiв i залiзничний технiкум. Тричi обирався членом
Харкiвського обкому КП України i депутатом обласної Ради депутатiв трудящих.
Був делегатом XXII з'їзду КП України. Кандидат у члени ЦК профспiлки
залiзничникiв. За трудову доблесть пiсля вiйни нагороджений п'ятьма значками
"Вiдмiнник соцiалiстичного змагання", значком "Почесному залiзничниковi",
двома медалями.

Ступаков Михайло Iванович. У музеї частини, в якiй воював Михайло,
експонується його шинеля з 18 пробоїнами вiд осколкiв, її продiрявило у 1944
роцi, коли сержант Ступаков повз через прострiлювану ворогом зону на
засiдання партiйної комiсiї, де мали затвердити рiшення первинної
органiзацiї про його прийом у партiю. Мiнометник завжди був на передовiй --
i пiд Севастополем i на Смоленщинi, i в Литвi, Схiднiй Пруссiї. Знищив сотнi
гiтлерiвцiв, 15 кулеметних гнiзд, взяв у полон 30 солдатiв ворога. Народився
1924 року в селi Гудовцi Суразького району Брянської областi. До вiйни
працював на Донбасi. З армiї повернувся туди ж. Закiнчив технiкум
громадського харчування. Iнженер-кулiнар вiддiлу робiтничого постачання в
Ясинуватiй.

Суворов Володимир Iванович. У груднi 1943 року в глибинi фашистської
оборони пiдозрiло пересувалися вiйська. Потрiбен був "язик". Прохiд у
дротянiй загорожi зробив для розвiдникiв вiсiмнадцятилiтнiй сержант-сапер
комсомолець Суворов. Вiн дiяв поблизу рiдного мiста Калязiна Калiнiнської
областi. Пiзнiше став розвiдником. У Латвiї з групою товаришiв розгромив у
тилу гiтлерiвцiв штаб їхньої дивiзiї, захопив кiлькох офiцерiв iз важливими
документами. Рiй Володимира Суворова першим форсував Вiслу, перетнув
замерзлий Одер i зброєю, вiдбитою у ворога,-- фаустпатронами,-- утримував
позицiї.
У березнi 1945 року Володимир був прийнятий до партiї. Пiсля
демобiлiзацiї живе в Кiровоградi. Працює в мiськкомi партiї. Заочно закiнчив
iсторичний факультет педагогiчного iнституту. До орденiв Вiтчизняної вiйни,
Слави трьох ступенiв приєдналась у 1966 роцi медаль "За трудову вiдзнаку".
Офiцер запасу.

Тарахтiй Федiр Iванович. Двадцятилiтнiй одеський робiтник Федiр
Тарахтiй, незважаючи на поганий стан здоров'я, добровiльно пiшов у 1944 роцi
на фронт. Мiнометник-комсомолець знищив на територiї Югославiї 4 фашистських
кулеметних гнiзда. В Угорщинi сам прикрив вихiд пiдроздiлу з оточення. У
горах видерся на високу прямовисну скелю, закрiпив на вершинi канат i
вiдкрив шлях ротi у тил ворога. В Австрiї пробрався з товаришем у зайняте
гiтлерiвцями село, знищив гранатами обслуги двох гармат. Тепер працює
слюсарем одеської автобази 22-12. Рядовий запасу.

Тимошенко Iван Архипович. У бiй з фашистами вступив механiком-водiєм
танка пiд Рибницею, куди прибув з села Новинки Калинковицького району
Гомельської областi (там народився 1924 року, до вiйни працював бригадиром
тракторної бригади). У Трансiльванiї комсомолець розчавив танком 2 ворожi
гармати, а коли машину пiдбили i весь екiпаж, крiм Тимошенка, був зранений,
сам продовжував стрiляти з гармати, спалив бронетранспортер ворога. У
Чехословаччинi врятував вiд зруйнування мiст i утримував його до пiдходу
наших частин. Поблизу Вiдня не дав гiтлерiвцям скористатися їхнiм складом
фаустпатронiв i цим забезпечив успiх танкової атаки, а також знищив
бронетранспортер. Живе у Кривому Розi на Днiпропетровщинi. Служить у
райвiйськкоматi. Капiтан.

Тисьменецький Петро Харитонович. Учасник 32 розвiдувальних операцiй; з
кожної приводив "язикiв". На Днiпровському плацдармi полонив офiцера, знищив
опорний пункт ворога. Поблизу Мiнська в складi групи розвiдникiв, якi
прорвалися на танках у тил фашистiв, взяв участь у захопленнi обозу з
продовольством i боєприпасами. 31 грудня 1944 року, незадовго до прориву
ворожої оборони iз розвiдки боєм, привiв есесiвця, який дав дуже важливi
вiдомостi. Старшина-комсомолець демобiлiзувався в 1946 роцi. Закiнчив
сiльськогосподарський iнститут. Працює головним iнженером Полтавського
мiжобласного тресту електрифiкацiї. Живе в Полтавi (народився в сiм'ї
залiзничника в мiстi Сквирi на Київщинi). Нагороджений значком "Вiдмiнник
енергетики i електрифiкацiї СРСР". Член КПРС. Лейтенант запасу.

Фiлiпенко Якiв Петрович. Син робiтника з Донецька, народився 1925 року.
Вiйна застала на учнiвськiй лавi. В окупованому Донецьку приєднався до групи
юних месникiв-комсомольцiв, яка влаштовувала диверсiї на залiзницi. 12
вересня 1943 року, в день визволення Донецька, добровольцем пiшов на фронт,
став кулеметником, а пiзнiше був переведений у розвiдку. За форсування
Днiпра нагороджений орденом Червоної Зiрки. У передмiстi Барановичiв захопив
цiнного "язика" i за це нагороджений орденом Слави III ступеня. В Бiлорусiї
здiйснив тридцятикiлометровий рейд у тил ворога i там особисто захопив
фашистського полковника. Нагорода -- орден Слави II ступеня. Орден Слави I
ступеня одержав у Схiднiй Пруссiї за те, що взяв чотирьох важливих "язикiв".
Пiсля демобiлiзацiї повернувся в Донецьк, працював на залiзницi, водив
автомашину, а тепер -- прохiдник шахти "Жовтнева".

Харченко Михайло Михайлович. Добровiльно пiшов на фронт у першi днi
вiйни вiсiмнадцятилiтнiм юнаком iз будiвництва у Павлоградi
Днiпропетровської областi, де працював за комсомольською путiвкою (сам родом
iз села Худякiв на Черкащинi). Учасник оборони Сталiнграда. Там командував
роєм розвiдки. З групою бiйцiв привiв 13 "язикiв", особисто -- 5. Пiд Яссами
пробрався з своїм роєм у тил ворога, знищив 11 мiнометiв, захопив у полон 25
гiтлерiвцiв. У Польщi розвiдники Харченка вiдбили у ворога мiст через рiчку
i утримували його до пiдходу наших вiйськ. Демобiлiзувався старшим
сержантом. Живе в селi Худяках на Черкащинi. Комбайнер колгоспу "Маяк".
Лейтенант запасу.

Хитьов Михайло Дмитрович. Командир обслуги протитанкової гармати.
Народився 1919 року в селi Бежбатман Пiвнiчно-Нурлатського району Татарської
АРСР. Сталiнград, Курськ, Полтава, Кiровоград, Первомайськ, Котовськ, Ясси,
Ченстохов -- ось мiста, пiд якими у герцi з ворогом гармата старшого
сержанта-комсомольця Хитьова знищила 38 танкiв. Тепер живе в селищi
Любашiвцi Одеської областi. Тесля пересувної механiзованої колони. Старшина
запасу.

Чайковський Олександр Михайлович. Народився 1924 року в Миколаєвi в
сiм'ї робiтника. На фронт пiшов добровiльно у березнi 1944 року, тодi ж
вступив у комсомол. Орденом Слави III ступеня нагороджений за врятування
екiпажу танка. Поблизу Варшави сержант-розвiдник Чайковський взяв важливого
"язика", i це було вiдзначено орденом Слави II ступеня. У Берлiнi пiд час
штурму iмперської канцелярiї захопив з товаришами у полон трьох
гiтлерiвських генералiв. Хоробрiсть i кмiтливiсть розвiдника в боях за це
мiсто вiдзначена орденом Слави I ступеня. Живе в Херсонi. Працює шофером
автобусного парку. Член КПРС. Старшина запасу.

Череватий Микола Васильович. Ордени Слави трьох ступенiв, Вiтчизняної
вiйни II ступеня, медалi "За вiдвагу", "За бойовi заслуги", "За визволення
Варшави", "За взяття Берлiна" прикрашають груди Миколи Череватого, який
шляхами вiйни пройшов од села Лимана Старобiльського району
Ворошиловградської областi, де народився 1924 року, i до Ельби. Влучно бив
мiномет старшини - на його рахунку 25 розтрощених кулеметних гнiзд, десятки
утриманих плацдармiв, вiдбитих атак. З 1947 року - знову в селi Лиманi.
Спочатку працював машинiстом вуглепiдйомного крана, а потiм закiнчив
педагогiчне училище i став учителем молодших класiв.

Чмiль Iван Григорович. До вiйни комсомолець Iван Чмiль iз села
Андрiївки Iзюмського району Харкiвської областi був найкращим трактористом
артiлi. А в 1941 роцi вiн, двадцятилiтнiй колгоспник, пiшов боронити
радянську землю вiд фашистських загарбникiв i став найкращим шофером
стрiлецького полку. В 1943 роцi закiнчує авiацiйну школу, потрапляє
стрiльцем-радистом в екiпаж штурмовика IЛ-2. На рахунку гвардiї старшини
Чмiля 2 збитi "юнкерси", 3 потопленi бронекатери, десятки знищених дотiв та
iнших фортифiкацiйних споруд ворога. Вiн воював над просторами Криму,
Бiлорусiї, Польщi, Нiмеччини. З 1946 року Iван Григорович знову за важелями
трактора i штурвалом комбайна в колгоспi села Андрiївки.

Чорний Григорiй Iванович. Народився 1921 року в селi Малiй Кардашiвцi
Голопристанського району Херсонської областi. Звiдси в 1943 роцi пiшов на
фронт. Воював у складi гвардiйського стрiлецького полку. Визволяв Крим,
Литву, Латвiю, брав Кенiгсберг. Був командиром стрiлецького рою. Першим
ввiрвався зi своїми бiйцями в окопи ворога на околицi Шауляя i утримував
позицiю, знищивши близько 100 гiтлерiвцiв. Згодом забезпечив прорив оборони
противника в районi Тiльзiта. Тодi ж пiдiрвав 2 кулеметних гнiзда фашистiв.
На вулицях Кенiгсберга старший сержант-комсомолець висадив у повiтря вороже
укрiплення i цим дав змогу своєму батальйоновi успiшно просуватися вперед.
Живе в рiднiй Малiй Кардашiвцi, працює сторожем у сiльському споживчому
товариствi. Старшина запасу.

Чуднiвець Микола Йосипович. За кожним водним рубежем по шляху до
Берлiна були плацдарми, що їх звичайно утворювали й тримали невеликi групи
бiйцiв. I завжди в складi цих груп був радист-комсомолець, потiм - комунiст
Микола Чудновець. Вiн коригував вогонь артилерiї на Днiпрi, Вiслi, Шпрее.
Вiдбивав автоматом i гранатами контратаки ворога. У Берлiнi вмiло вiднаходив
спостережнi пункти i звiдти по рацiї передавав важливi повiдомлення в штаб.
Народився 1923 року в селi Троїцькому Папаснянського району, а тепер живе в
селищi Новоiванiвцi Лисичанського району Ворошиловградської областi.
Робiтник шахти No 15-20 тресту "Первомайськвугiлля". Старшина запасу.

Чупiн Якiв Iванович. 1942 рiк. Сiмнадцятилiтнiй юнак iз села Мiзонова
Iшимського району Тюменської областi Якiв Чупiн чує про себе у вiйськкоматi:
непридатний до служби в армiї. I все-таки вiн домiгся вiдправки на фронт.
Став кулеметником. Коли фашисти прорвали оборону наших вiйськ пiд Ковелем,
вiдбив кулеметом 3 атаки. Через мiсяць, перебуваючи в засадi, знищив групу
фашистської армiйської розвiдки, добув карти опорних пунктiв ворога.
Вiдзначився й за Вiслою, де зiрвав 6 контратак гiтлерiвцiв. Комсомольцем був
з 1943 року. За мирних часiв закiнчив вiйськове училище, служив
полiтпрацiвником. Згодом пiшов у запас. Закiнчив Кiровоградський iнститут
сiльськогосподарського машинобудування. Працює на кiровоградському заводi
"Червона Зiрка". Член КПРС. Капiтан запасу. ;

Шабанов Володимир Макарович. На Курськiй дузi нашi штурмовики
розбомбили танкову колону противника i поверталися на свою базу. Раптом
з'явилися "фокке-вульфи". Одного з них влучно збив повiтряний стрiлець,
двадцятичотирьохрiчний комсомолець iз Донецька Володимир Шабанов. Iншим
разом, коли пiдбитий IЛ робив вимушену посадку на передовiй, а на нього
знову насiв "фокке-вульф", Шабанов також не промахнувся. За роки вiйни
знищив 6 фашистських лiтакiв, багато наземної технiки i солдатiв ворога.
День Перемоги зустрiв у Вiднi. Живе у Кривому Розi на Днiпропетровщинi.
Машинiст пересувної електростанцiї. Старшина запасу.

Шакалiй Василь Iллiч. Кмiтливiсть i вiдвага -- обов'язковi риси
розвiдника. Саме завдяки цим якостям сержантовi-комсомольцю Василевi Шакалiю
вдалося захопити поблизу мiста Турова начальника зв'язку нiмецької армiї,а
незабаром викрити ворожу розвiдку, переодягнену в форму радянських солдатiв,
i привести в свiй штаб її командира. У Нiмеччинi Шакалiй затримав
диверсанта, взяв у полон пiлота збитого лiтака. Має на своєму рахунку 22
добутих "язики". Народився (1920 року) i тепер живе в селi Круподеринцях
Оржiщького району на Полтавщинi. Працює майстром мелiоративної станцiї.
Старшина запасу.

Шандиба Володимир Данилович. Танкiст. Механiк-водiй "тридцятьчетвiрки".
Захисник Ленiнграда. Брав участь у проривi блокади i знищив тодi роту
гiтлерiвцiв, 2 кулеметних гнiзда. Визволяв мiсто Пушкiн, де розчавив
мiнометну ворожу батарею. На плацдармi за Одером, пораненим, продовжував
вести бiй, пiдпалив 4 фашистськi бронетранспортери. З госпiталю поїхав у
мiсто Охтирку на Сумщинi, де народився 1923 року, закiнчив 10 класiв, звiдти
комсомольцем пiшов на фронт. Тепер працює iнспектором райфiнвiддiлу. Член
КПРС з 1943 року. Нагороджений значком "Вiдмiнник фiнансової роботи".

Шапошников Микола Степанович. Частина, в якiй служив
червоноармiєць-комсомолець (1921 року народження) Микола Шапошников,
призваний з хутора Кулєшовка Пiдгорненського району Воронезької областi,
вступила в бiй з фашистами у першi днi вiйни. Артилерист Шапошников захищав
Ленiнград, Сталiнград. Був двiчi поранений. На Орловсько-Курськiй дузi
знищив 7 танкiв ворога. Вiдзначився й на плацдармi за рiчкою Захiдний Буг та
на Сандомирському плацдармi -- там пiдпалив самохiдну гармату "фердинанд", 3
автомашини i знищив роту гiтлерiвцiв. У Берлiнi викотив з товаришами гармату
на другий поверх будинку i вiв вогонь по рейхстагу. Знищив танк i 2
кулеметних гнiзда. Крiм трьох орденiв Слави, нагороджений орденом Червоної
Зiрки i значком "Вiдмiнний артилерист". Живе у селi Никифорiвцi
Немирiвського району Вiнницької областi. Колгоспник. Старшина запасу.

Шевченко Олексiй Васильович. Серед десантникiв, якi висадилися з моря
на кримський берег у тилу ворога в сiчнi 1943 року, був i рядовий Олексiй
Шевченко, розвiдник. Протягом двох дiб вiдбивав атаки гiтлерiвцiв на висоту
-- спостережний пункт нашої артилерiйської батареї. Поранений, залишався в
строю. У Карпатах 10 дiб розвiдував у тилу фашистiв їхнi комунiкацiї,
вогневi точки. Захопив "язика". В Чехословаччинi сержант Шевченко з
товаришами пiдбив 10 ворожих танкiв. Так дiяв на фронтi
колгоспник-комсомолець iз села Шевченкового Котелевського району на
Полтавщинi (народився 1922 року). Тепер Олексiй Васильович в рiднiй артiлi
"Заповiт Iллiча" очолює передову комплексну бригаду. Член КПРС. Заочник
зооветеринарного технiкуму.

Шелякiн Василь Микитович. Артилерист. Бойовий шлях: Пiвнiчний Кавказ,
Днiпро (вночi переправився з гарматою i знищив укрiплення ворога, вiдбив 5
атак фашистiв), Вiсла (на плацдармi пiдпалив танк), Лодзь (сам полонив 9
гiтлерiвцiв), Берлiн (розгромив мiнометну батарею й кулеметнi гнiзда, а
потiм у пiдвалi iмперської канцелярiї, куди спустився з трьома бiйцями, взяв
у полон 60 офiцерiв). Член КПРС з 1944 року. Був парторгом батареї. З вiйни
повернувся в рiдне село Благодатне Арбузинського району на Миколаївщинi, де
народився 1922 року. Спочатку завiдував фермою мiсцевого колгоспу, а потiм
оволодiв спецiальнiстю теслi. Тепер живе i працює в Первомайську на
Миколаївщинi. Старшина запасу.

Шуляченко Михайло Михайлович. 1925 року народження (село Гольма
Балтського району Одеської областi). Воювати почав у квiтнi 1944 року.
Розвiдник. У районi Дубоссар, коли полк попав в оточення, врятував прапор
частини. На околицi Будапешта захопив у полон гiтлерiвського офiцера, сiв у
ворожу машину i, поки ворог опам'ятався, проскочив лiнiю оборони. Згодом
сержант Шуляченко i його розвiдники пробрались вночi тонкою кригою на острiв
посеред Дунаю, знешкодили вогневi точки противника. У Братiславi Михайло в
тилу у нiмцiв коригував по рацiї вогонь нашої артилерiї, а потiм зчинив
серед ворогiв панiку, в результатi якої фашисти покинули свої позицiї i
втекли. В 1948 роцi повернувся в Гольму. Працював рахiвником, закiнчив 11
класiв вечiрньої школи. Потiм очолював комплексну бригаду. Тепер Михайло
Михайлович працює головою сiльської Ради депутатiв трудящих.

Якушко Олександр Iванович. З дивiзiйною розвiдкою пройшов вiд села
Бобровиць Чернiгiвської областi, де народився 1925 року, до Праги. У званнi
старшини командував взводом. Десятки разiв проникав у глибокий тил фашистiв:
захоплював "язикiв", спостерiгав, фотографував лiнiї оборони ворога i
пiдходи до них, з'ясовував дислокацiю вiйськових частин, розташування
вогневих засобiв. Це допомогло ефективно провести артпiдготовки на Днiстрi,
Прутi, поблизу Мiшкольца, Брно, Банської Бистрицi. У 1946 роцi
демобiлiзувався. По закiнченнi сiльськогосподарського технiкуму був обраний
головою колгоспу. З 1965 року -- головний агроном артiлi "Комунар" у селi
Кобижчi Бобровицького району. Член КПРС. Студент-заочник
сiльськогосподарської академiї.

Яновський Iван Сидорович. Його бойова бiографiя почалась у 1941 роцi
пiд Мiнськом, де прямою наводкою Iван Яновський пiдбив 3 гармати, кiлька
фашистських танкiв. Поблизу Сталiнграда пiдпалив ще 3 ворожi машини. Пiд час
штурму Козачого Кургана -- ще 3. В цих мiсцях став членом партiї. Пiзнiше
знищив 4 танки за Чернiговом, 8 -- бiля села Галки, 6 -- пiд Калинковичами i
т. д., усього -- 53. Вiйну закiнчив у званнi старшини. Учасник Параду
Перемоги в Москвi. Має ордени Червоного Прапора, Слави трьох ступенiв,
Вiтчизняної вiйни II ступеня. Демобiлiзувався в Миколаївську область (там
народився 1920 року в мiстi Жовтневому в сiм'ї робiтника) . Працював на
заводi iменi Носенка, потiм -- начальником охорони на елеваторi станцiї
Людмилiвка Братського району. Другий орден Червоного Прапора Iван Яновський
одержав у 1956 роцi за бої на територiї Нiмеччини у квiтнi 1945 року. В 1967
роцi переїхав в Одесу.

Яцький Михайло Дмитрович. Один iз наймолодших за вiком учасникiв вiйни
(народився 1926 року в Новоросiйську), нагороджений орденами Слави трьох
ступенiв. Коли пiд мiстом Кельмами три атаки нашої пiхоти захлинулись, а
офiцери полягли, вчетверте пiдняв бiйцiв у наступ командир рою автоматникiв
Михайло Яцький, i фашисти не витримали. Пiзнiше знищив бронетранспортер iз
12 гiтлерiвцями. I в розвiдцi, куди згодом потрапив, сержант дiяв смiливо:
має на своєму рахунку 6 "язикiв". У тилу ворога сам вступив у бiй з двома
взводами гiтлерiвцiв i знищив 44 солдати, 4 офiцери. У пiслявоєнний час
закiнчив автотранспортний технiкум. Працює в Євпаторiї. Спочатку був
механiком, тепер -- начальник автоколони. Член КПРС. Офiцер запасу.
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2018 <META> Все права защищены