/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/Povstanska_rozvidka.txt Библиотека на Meta.Ua "Повстанська розвідка діє точно й відважно…" Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 1940–1950-ті роки (співавт. Биструхін Г. С., фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: «Повстанська розвідка діє точно й відважно…»

Підзаголовок: Документальна спадщина підрозділів спеціального
призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 1940–1950-і роки

Автори: Д. В. Вєдєнєєв, Г. С. Биструхін

ISBN 966-7048-62-41
Мова: Українська
Видавництво "К.І.С"
Рік 2007
Тверда палітурка
Кількість сторінок: 568
Опис: У монографії проаналізовано джерельну базу дослідження історії розвідувальної та контррозвідувальної діяльності руху українських націоналістів та УПА. Вперше оприлюднено низку документів Державного архіву архіву СБ України, які характеризують творення спеціальних підрозділів в ОУН та УПА, їх розвідувальну, контррозвідувальну, оперативно-бойову діяльність, особливості кадрового складу. Автори визначили основні історичні типи спецпідрозділів українського націоналістичного руху, висвітлили стан публікації документів згаданих структур, дали оцінку фондам центральних державних архівів України, Державного архіву СБ України як важливих джерел з вивчення "таємного фронту" такого складного феномену вітчизняної історії, яким були збройні змагання під політичним проводом Організації українських націоналістів. Окремий розділ праці містить біографії чільників руху ОУН та УПА в Україні в світлі документів органів держбезпеки.

Цільова авдиторія: Для широкого кола читачів


Зміст

Перелік умовних скорочень
ВСТУП

Розділ 1
Спеціальні підрозділи руху українських національністів та Української повстанської армії: до історії й археографії проблеми
1.1. Щодо актуальності наукового дослідження історії спеціальних підрозділів руху ОУН та УПА
1.2. Історичні типи й типологічні риси спеціальних підрозділів руху українських націоналістів та УПА
1.3. Документальна база дослідження історії спеціальних підрозділів ОУН та УПА
1.4. Стан археографії спеціальних підрозділів ОУН та УПА

Розділ 2 
Доля чільних діячів руху ОУН та УПА в Україні в світлі документів радянських органів держбезпеки
2.1. Засновник Української повстанської армії Дмитро Клячківський — Клим Савур
2.2. Головнокомандувач УПА Роман Шухевич — генерал Тарас Чупринка
2.3. Військовий референт Проводу ОУН(Б) Олекса Гасин — Лицар
2.4. Керівник підпілля в Галичині Роман Кравчук — Петро
2.5. Керівник референтури пропаганди Центрального проводу ОУН Петро Федун — Полтава
2.6. Керівник підпілля Волині та Поділля Василь Галаса — Орлан
2.7. Останній лідер руху опору ОУН та УПА в Західній Україні Василь Кук — Леміш
2.8. Крайовий провідник Євген Пришляк — Ярема

Розділ 3
Документальна спадщина спеціальних підрозділів підпілля ОУН (С. Бандери) та Української повстанської армії
3.1. Організаційна побудова та основні функції Служби безпеки ОУН
3.2. Розвідувальна робота та оперативний облік в СБ ОУН
3.3. Слідча робота в СБ ОУН
3.4. Оперативно-бойові підрозділи СБ ОУН. Диверсійно-терористична робота
3.5. Особовий склад СБ ОУН, його професійна підготовка та виховання
3.6. Спеціальні підрозділи Української Повстанської Армії

ДОДАТОК
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК





ВСТУП

«Повстанська розвідка діє точно й відважно…» Так оцінив рівень професіоналізму розвідників Української повстанської армії інший спецслужбіст, капітан НКВС Рєпкін — командир Чехословацького партизанського загону словак Ян Налепка, якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу в боях за визволення України від нацизму1.
Дійсно, саме кваліфіковані розвідувальні, контррозвідувальні та інші спеціальні заходи стали однією з ключових причин тривалості й інтенсивності українського національно-визвольного руху, зму­шеного, за неможливості завдяки реальним легітимним важелям відновити незалежність і територіальну цілісність Батьківщини, вести відчайдушну боротьбу проти потужних супротивників — Польщі, сталінського СРСР та нацистської Німеччини.
Українська держава докладає зусиль, аби справедливо оцінити минулий національно-визвольний рух. Зокрема, 20 квітня 2005 р. Президент України Віктор Ющенко дав доручення відповідним органам влади й науковим закладам підготувати пропозиції до вироблення офіційної позиції стосовно руху ОУН та УПА з метою зміцнення злагоди в суспільстві й досягнення взаєморозуміння та примирення між учасниками Другої світової війни. Плідно працює Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН та УПА, зокрема її робоча група істориків.
Важливим кроком на цьому шляху став і Указ Президента України №879 — 2006 р. «Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення». Він, зокрема, висуває завдання «всебічного вивчення та об’єктивного висвітлення участі українців у Другій світовій війні», «здійснення ґрунтовних наукових досліджень, … видання історичної та науково-популярної літератури з цих питань» задля подальшого розроблення законопроекту про український національно-визвольний рух 20–50-х років ХХ століття2.
Зауважмо, що на тлі величезної наукової та популярної літератури і донині бракує узагальнювальних праць, які висвітлювали б роль розвідувальних і контррозвідувальних заходів ОУН та УПА.
Видання «Повстанська розвідка діє точно й відважно…» з авторської серії «Таємні війни — історія та сучасність» — продовження нашої праці з історії «таємного фронту» українського національно-визвольного руху «Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА (1920–1945)» (К.: Генеза, 2006. — 408 с.).
У новій книзі ми зробили наголос саме на аналізі документальних першоджерел з вивчення історії спецпідрозділів ОУН та УПА. Крім археографічної студії, публікуються низка документів самого повстансько-підпільного руху та радянських органів держбезпеки, які вели з ним запекле протиборство. Вони дають уявлення про місце та роль спеціальних заходів з організації спецпідрозділів в ОУН та УПА, форми та методи їхньої розвідувальної, контррозвідувальної, слідчої, диверсійної, терористичної діяльності, особовий склад, його вишкіл та виховання.


Однак нова книга не лише заповнює суттєву прогалину в історії військово-політичних змагань руху українських націоналістів та УПА. Подана авторами сувора документальна правда зайвий раз демонструє справжнє відразливе, страшне обличчя громадянського конфлікту, що спричинив жертви й страждання не тільки багатьом тисячам мешканців Західної України, а й вихідцям з інших земель нашої держави. Болісна пам’ять, скорбота, незагоєні рани лихоліття й нині бентежать душі сучасників, обумовлюють загострене сприйняття проблеми минулого ОУН та УПА.
Такі протистояння, як багатолітній збройний конфлікт у Західній Україні, треба в будь-якому разі розглядати як трагедію нації (народів), де обидві сторони не цуралися антигуманних методів. І лише потім сторона, яка перемогла, пропагандистськими засобами й тотальним переписуванням (замовчуванням) історії вигідно для себе інтерпретує події, глорифікуючи себе й усіляко демонізуючи противника. Ситуація в сучасній Україні (в морально-політичному й науковому вимірах) ускладнюється тим, що частина учасників дискусій навколо ОУН та УПА намагається законсервувати, відстояти міфи компартійної пропагандистської машини, а частина їхніх опонентів — створити нові (їхня методологія практично така сама, тільки з протилежним змістом). При цьому обидві сторони ретельно обходять ті історичні реалії, які не вкладаються в їхнє концептуальне бачення подій. Подій, котрі здебільшого заслуговують на скорботу й каяття, а не перетворення їх на заручників боротьби за політичний вплив на населення або зовнішньополітичну орієнтацію.
Проте знати й пам’ятати про драматичні сторінки вітчизняної історії необхідно, оскільки це одна з надійних запорук не повторити цього в майбутньому. Власна історія переконує нас — єдиним доцільним шляхом стабільного розвитку суспільства є злагода й національна консолідація. Отож ми маємо визнавати історичну правду й пробачати один одному заради щастя прийдешніх поколінь. Водночас навряд чи варто сподіватися на примирення, коли як умову висувати перекладення відповідальності за всі жертви й жорстокість лише на одну сторону — не важливо, яку саме.
Оскільки ст. 15 Конституції України заборонено обов’язкову ідеологію, оцінювання складних моментів нашої спільної історії — особисте право громадянина. Все ж таки кожна неупереджена особистість має визнати, що здобуття 1991 року суверенітету України стало втіленням основної програмної мети націоналістичного руху — відродження Української самостійної соборної держави. Крім того, маємо розуміти, що основною причиною обопільного насильства, кривавих ексцесів на Західній Україні була репресивна політика сталінізму, рішуче засуджена Українською державою в Законі України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». День скорботи, пам’яті безневинних жертв тоталітарного режиму офіційно відзначається в нашій державі.
На нашу думку, гострі суперечності навколо оцінки минулого націоналістичного руху в Україні не останньою чергою обумовлені нездатністю або небажанням дивитись на історію озброєних визвольних рухів (незалежно від історичного часу й регіону світу) як на складне й багатовимірне явище. В таких рухах можуть одночасно бути наявними прагнення волі, справедливі цілі національного та соціального визволення, великий протестний потенціал проти поневолювачів або іноземних загарбників і жага помститися за кривди, екстремальні, жорстокі засоби боротьби за поставлені завдання (зокрема терор проти представників влади, осіб, що з ними співпрацювали, репресії за політичною, етнічною, релігійною, майновою ознаками). Поширеною рисою визвольних рухів стало й кон’юнктурне співробітництво з державами, які засуджували своїх стратегічних противників, позаяк ці вимушені союзники самі не є зразком миролюбності й гуманності.
Тож не варто шукати «красивої», патетичної і водночас одно­сторонньої «правди» там, де в безкомпромісному двобої зійшлися громадяни однієї держави, представники одного народу, адже збройний конфлікт 1939–1950-х рр. на Заході України постає як складне переплетіння національно-визвольного руху, громадянського конфлікту, протистояння між різними групами населення в регіоні, ускладнені протиборством великих держав у Другій світовій війні, а згодом, після 1945 р., — міжблоковим протистоянням у світі. Взагалі історія сама по собі — глибоко драматичний процес, і треба мати громадянську мужність сприймати її такою.
Цікаво, що самі учасники ОУН та УПА засуджували жорстокість представників інших повстансько-партизанських рухів. В органі Об’єднання бувших вояків-українців у Великій Британії «Сурмач» полковник Є. Рен засуджував бузувірство комуністичних партизан В’єтнаму: «…в’єтнамська партизанка відрізняється від європейської тим, що вона по-азійському безоглядна й жорстока. Вирізувати на очах цілої родини нутрощі живої людини, й тільки за те, що вона мусила виконувати призначену їй державну службу, — це не війна, це бандитизм найвищої міри. А вбивства дітей вояків, які боронять свій край від комунізму…»3
До слова, та ж радянська держава, оцінюючи ексцеси повстанських рухів, керувалась подвійними стандартами, втім, як і її противники в «холодній війні». Згадаймо хоча б підручники часів СРСР. Коли Степан Разін два роки «ходив за зіпунами» — простіше кажучи, грабував і тероризував каспійське узбережжя, то це «високонауково» називали «першим етапом визвольної селянської війни». Коли прибічник Омеляна Пугачова Салават Юлаєв вирізав до ноги робітничі селища на Уралі, «славному синові башкирського народу», однак, поставили пам’ятник в Уфі й назвали його іменем хокейну команду. Ідеалізували озброєні антиколоніальні, «антиімперіалістичні», здебільшого озбро­єні, рухи, діяльність палестинських організацій тощо. Водночас подібні явища всіляко роздмухували у випадках антирадянського руху опору й екстремальні прояви в їх рамках ототожнювали зі всім рухом. Зрозуміло, що не могло бути й мови про висвітлення реальних причин, які спонукали народи взятися за зброю: політика державного терору, насильницьке насадження «єдино вірної» моделі соціально-економічного й духовно-культурного розвитку, відверте нехтування невіддільними правами людини.
Слід визнати, що суспільна свідомість та, головне, стиль мислення сучасників і тепер перебувають під упливом ідеологічних кліше комуністичних часів, і це властиво навіть затятим антикомуністам.
* * *
Сприймаючи нашу спільну історію з погляду складної діалектики героїчного й трагічного, варто згадати слова з роботи Ф. Ніцше «Про користь і шкідливість історії для життя». «Надлишок історії шкодить життю», — писав філософ. «… Допоки минуле зображуватимуть як щось гідне й доступне наслідуванню та здатне повторитися ще раз — доти історії, звичайно, загрожує небезпека перекручування, прикрашання, а отже, й наближення до вільного вимислу… Монументальна історія вводить в оману за допомогою аналогій: мужніх шляхом спокусливих паралелей вона надихає на звитягу й відчайдушну сміливість, а захоплення перетворює у фанатизм; коли такого штибу історія западає в голови здібних егоїстів і злодіїв-мрійників, то в результаті руйнують царства, вбивають володарів, виникають війни та революції…»4
Отже, пізнання гострих моментів історії зовсім не вимагає переносити афекти минулого на сучасність. Врешті-решт, у тих, хто протистояв один одному в минулому, по-різному уявляючи шляхи розвитку України або держави, до якої вона тоді належала, нині є поважна основа для консолідації — стабільний розвиток України в інтересах майбутніх поколінь.
Ретельно вивчення й залучення до наукового обігу документальних першоджерел тим більш важливе, що історія ОУН та УПА (так само, як і Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. або Другої світової війни) стала заручницею ідеологічного протистояння доби «холодної війни», і відгомін цього повною мірою поширився на ставлення сучасників до минулого українського національно-визвольного руху (докладніше історіографію спецпідрозділів ОУН та УПА ми розглянули в згаданій праці «Меч і тризуб»).
На зміст діаспорних студій щодо проблем історії націоналістичного руху та УПА вплинули суперечності між політичними угрупованнями української еміграції, обумовлені як повоєнним перенесенням за кордон тривалої конфронтації між ОУН бандерівської й мельниківської гілок, так і серйозним конфліктом між прихильниками бандерівської фракції в ОУН (Закордонні частини ОУН) та демократичнішим Закордонним представництвом (ЗП) Української головної визвольної ради (УГВР), згодом — і ОУН за кордоном. Проблеми історії ОУН та УПА, зокрема й певні аспекти їхньої спеціальної діяльності, стали засобом ідейно-політичного протистояння (аж до цілеспрямованого компрометування опонентів з націонал-патріотичного табору).
Діаспорні історики й функціонери націоналістичного руху нерідко свідомо приховували факти й матеріали, здатні зашкодити іміджеві закордонних центрів і їхніх спеціальних підрозділів в очах українців діаспори, громадськості демократичних країн, де вона перебувала. Характерною рисою значної частини публікацій діаспорних авторів є виразна «фігура замовчування» навколо невигідних для еміграційних політичних угруповань проблем.
Передусім це стосувалось таких специфічних проблем, як спів­робітництво спецпідрозділів УВО, ОУН, УПА, закордонних центрів ОУН з іноземними спецслужбами, їхнього особливого статусу в середовищі націоналістичного руху, терористичної діяльності, жорстокості проти цивільних противників і «нелояльних» соратників, участі в зведенні рахунків між політичними фракціями руху націоналістів. При цьому всі екстремістські прояви, до яких широко вдавались як противники ОУН та УПА, так і самі повстансько-підпільні сили, приписували винятково ворогові. Зокрема, дослідник історії повстанського руху Р. Рахманний безапеляційно стверджує, що «єдиними душогубами були компартія й енкаведисти»5.
Трафаретним і демонізованим поставало зображення противників націоналістів. Спрощено трактували визволення України від нацистів («заміна одного окупанта іншим»), замовчували позитивні наслідки суспільно-політичних перетворень радянської влади на Заході України, неоднозначне ставлення його населення до методів дій підпілля ОУН та інші проблем, які не вкладалися в концептуальні схеми науковців і пропагандистів політичної еміграції або радянологів.
На повноті й об’єктивності праць діаспорних авторів не могла не позначитись обмеженість джерельної бази, наявної в їхньому розпорядженні, насамперед — брак документальних пам’яток націо­нально-визвольної боротьби в Україні (про це докладніше йтиметься за аналізу джерельної бази монографії). Крім того, структури розвідки та контррозвідки націоналістичних закордонних центрів реально діяли в повоєнний період, отже, не були зацікавленими в розголошенні у відкритих виданнях матеріалів щодо організації, форм та методів роботи, «гострих» акцій, даних про особовий склад та його вишкіл тощо.
Свої типологічні риси мала й радянська гілка історіографії руху українських націоналістів та УПА. Слід розуміти, що за принциповими властивостями вона якщо й відрізнялась від офіційної радянської історичної науки, то лише більшою ідейно-пропагандистською загостреністю. За словами визначного українського історика О. Оглоблина, «після Другої світової війни вільна історична наука на Україні фактично перестала існувати. Українська совєтська історіографія цілком підпорядкована політичним цілям і наказам комуністичного уряду. Це визначає всю діяльність совєтських істориків — їх ідеологію, методологію, тематику і навіть фразеологію.., диктує наслідки їхніх дослідів і висновки їхніх праць»6.
Саму ідеологію націоналізму автоматично оголошували ворожою як небезпечний конкурент офіційній марксистсько-ленінській, потенційна загроза існуванню фактично унітарної радянської держави. Належність до «буржуазного націоналізму» ставала «смертельним вироком» у руках державної ідеологічної машини та покірного їй суспільствознавства.
Певна річ, багатолітній збройний рух опору на Західній Україні, якого політично надихала ОУН і для придушення якого потрібні були величезні зусилля режиму, опинився в реєстрі найнебезпечніших противників. Навіть коли регіон був остаточно пацифікований оперативно-військовими засобами, ідеологічний апарат і надалі продукував образ ворога навколо націоналістичного руху. Як справедливо зазначає член робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА Л. Гриневич, подібна схема поширювалась і на «націоналістичні рухи народів Прибалтики та Білорусі, Середньої Азії й Північного Кавказу, Поволжя, … які мали в своїй основі антиімперський, національно-визвольний характер і вбачали перспективи розвитку своїх націй поза межами Союзу РСР»7.
Зрозуміло, що не варто було й сподіватися на об’єктивне вивчення причин виникнення українського націоналізму як політичної течії та повстансько-підпільного руху за умов, коли радянська історіографія «спиралася на догмати офіційної ідеології… спрямовувалась на обслуговування ідеологічних потреб режиму, а не на формування наукової точки зору»8.
Якщо приблизно до початку 1960-х рр. численні публікації на тему «злочинів ОУН — УПА» носили головно суто публіцистично-викривальний характер9, від початку 1960-х, відповідаючи на заклик компартії до «широкого організованого наступу по всьому фронту» на буржуазну ідеологію й «перекручення історичної правди»,10 українські радянські історики та суспільствознавці загалом посилили увагу до написання ґрунтовніших праць, спрямованих проти «українських буржуазних націоналістів». 1961 р. створено відповідну Вчену раду в Інституті історії АН УРСР. Згадана тематика посідає одне з провідних місць серед досліджень Інституту суспільних наук АН у Львові. У 1966–1967 рр. партійні інстанції зобов’язують цю установу активізувати видавничу діяльність на тему «Реакційна суть і ідеологія українського буржуазного націоналізму»11.
Висвітлення проблем історії ОУН та УПА стимулювали й цілеспрямованою критикою відповідних наукових доробків науковців діаспори. 1968 р. в Інституті історії відкрито відділ зарубіжної історіографії, провідним завданням якого й була критика «буржуазних фальсифікацій історії України»12.
На початку 1970-х рр. тиск компартійної номенклатури на роз­виток історичної науки посилився, набув нових форм і вульгарних проявів. Відповідні вказівки дістало провідне фахове видання «Український історичний журнал», котрий зобов’язувався стосовно українського націоналізму здійснювати «викриття його злочинної суті, прислужництва зовнішнім агресивним силам, постійної й невикоріненої ворожості до українського народу»13.
Абсолютна більшість радянських публікацій, присвячених різним аспектам історії українського націоналістичного руху, відзначають сучасні аналітики, «носила суто пропагандистське спрямування та використовувала весь набір таких ідеологічних прийомів і методів, які в сучасній соціології вміщуються в поняття «маніпулятивна інформація». Ставили за мету «фактично міфологізувати суспільну свідомість і формувати в радянських людей негативні установки не тільки стосовно ОУН — УПА, але й до ідеї самостійної, незалежної України, легітимізуючи тим самим існуючий державний лад»14. На висвітлення проблеми цілком поширювались такі усталені риси радянської історіографії, як цитатно-ілюстративний метод викладення матеріалу, уніфікація наукового стилю на базі офіційних настанов, войовнича термінологія15.
Крім того, табу на об’єктивну історію ОУН та УПА прирікало на забуття, викреслення з історії спеціальних служб в Україні ті їхні оригінальні форми, що утворилися в рамках націоналістичних організацій та повстанського руху.
Так само як і діаспорна, радянська історіографія слугувала одним з генераторів пропагандистських матеріалів для потреб «психологічної війни», компрометування закордонних націоналістичних центрів. Цим, зокрема, пояснювали й присутність серед авторів кадрових працівників спецслужб, використання органами держбезпеки доробків відповідних наукових центрів і публіцистів, про що йтиметься нижче.
Було сформульовано низку псевдонаукових, пропагандистських кліше, відступати від яких за висвітленні такого складного й суперечливого явища, як український націоналізм та його опір радянському режимові, було «ідейно шкідливо»:
• твердження про те, що націоналізм — продукт політичної волі «експлуататорських класів», «запеклий ворог трудящих», «реакційна» течія;
• поширення уявлень про рух ОУН та УПА як винятково «колабораційне» явище, прислужників спецслужб держав — противників СРСР («фашистські запроданці», «зрадники», «найманці світової реакції» тощо);
• розгляд повстанського руху (масового військово-політичного явища) як політичного або кримінального бандитизму, в якому брали участь лише представники заможних верств населення або «спантеличені націоналістичною пропагандою» грома­дян­сько не розвинуті, а то й взагалі особи з певними
патологіями;
• наголос на ворожому ставленні націоналістів до деяких інших етносів (росіян, поляків, євреїв);
• навмисне акцентування уваги на ексцесах, репресивно-терористичних акціях, впровадження в підсвідомість ауди­торії тільки крайніх проявів збройної боротьби ОУН та УПА («різуни з тризубом», «звірі», «покидьки» тощо).
При цьому в багатьох випадках радянська історіографія ґрун­тувалась на фактах, заперечувати які (на кшталт багатьох емі­граційних видань) антинауково й аморально. Водночас радянське суспільствознавство свідомо замовчувало низку важливих обставин, без урахування яких зовсім неможливо відтворити наукову картину минулого націоналістичного руху 1920–1960-х рр. Своєю чергою, без цього годі пояснити причини появи в їх рамках та особливості діяльності (зокрема й екстремістської) структур з розвідки, контр­розвідки, диверсійно-терористичної роботи.
Поза полем зору радянських авторів лишалася сукупність іс­торичних причин, що спричинили виникнення згаданого руху: втрата національної державності, територіальне розчленування українських земель, утиски в суспільно-економічній, національно-культурній, релігійній сферах. Ігнорували або компрометували стратегічну мету ОУН та УПА — відродження суверенної держави на етнічних українських землях. Відкидали насильницький характер радянізації Західної України, котрий супроводжувався масовими репресіями, замовчували численні прояви жорстокості з радянського боку (серед них — і злочини створених органами держбезпеки з-поміж колишніх учасників ОУН та УПА агентурно-бойових груп). Украй однобоко висвітлювали перебіг кривавого українсько-польського конфлікту 1943–1944 рр., заперечували факти протистояння між ОУН та УПА з німецькими окупантами. Приховували широкий характер антирадянського руху опору, його справжній соціальний склад, наявність солідної бази підтримки серед населення. Контакти з іноземними спецслужбами розглядали не як закономірний за тих військово-політичних реалій засіб послаблення противників, а ледь не як основну мету існування й причину тривалості руху націоналістів (зрозуміло, що в той час і мови не могло бути про розгляд політичного й військово-технічного співробітництва між СРСР та Німеччиною протягом 1920–30-х рр., пакту Молотова — Рібентропа).
Радянські історики породили псевдонауковий термін «ОУН — УПА». Тим самим багатотисячний повстанський рух, учасники якого взялися за зброю як засіб соціального й національно-духовного протесту проти політики тоталітаризму, ототожнювали з ОУН як політичною організацією.
Якщо врахувати потужність радянської пропагандистської маши-ни сукупно зі справді страшними для багатьох тисяч співвітчизників наслідками подій на Західній Україні у 1939 — середині 1950-х рр., то стає зрозумілою живучість полярних оцінок руху ОУН у суспільній свідомості.
Введення в науковий обіг документів повстансько-підпільного руху та його противників є водночас реалізацією невіддільного права громадян на свободу інформації. Ознайомлення з усією складністю й драматизмом нашої історії сприятиме формуванню в громадян такого стилю мислення, який не припускає або зменшує загрозу маніпулювання ним в інтересах досягнення кон’юнктурних політичних цілей, свідоме спантеличення людей дозованим (препарованим) потоком інформації. Згадаймо, як багатолітні «фігури замовчування» навколо цілих періодів або явищ вітчизняної історії, які поширював комуністичний режим у СРСР, призвели до справжнього інформаційного шоку від так званої «гласності», що, зрештою, стало однією з причин відчуження народу від влади та розпаду самого Союзу РСР.


Розділ 1
Спеціальні підрозділи руху українських національністів та Української повстанської армії: до історії й археографії проблеми

1.1. Щодо актуальності наукового дослідження історії спеціальних підрозділів руху ОУН та УПА
Державотворення в Україні зумовлює потребу ґрунтовно й усебічно досліджувати актуальні проблеми вітчизняної політичної та державно-правової історії, використовувати історичний досвід у розбудові різних інститутів державного механізму, зокрема й спеціальні служби, які були складовою частиною різноманітних історичних форм державності в Україні. Їхні побудова й діяльність відбивали особливості політичного курсу державних утворень, вони відігравали неабияку роль у боротьбі за незалежність і територіальну цілісність українських земель. Наукове дослідження минулого розвідки та контррозвідки дає додаткові можливості поглиблено вивчати державно-правову та військово-політичну історію України.
До пріоритетів науково-дослідної діяльності органів державної безпеки України віднесено дослідження історії розвідувальних, контррозвідувальних та інших спеціальних служб в Україні, їхні організації та діяльність, а також джерелознавчі дослідження ар­хівних документів радянських органів державної безпеки й інших спеціальних служб в Україні. Зокрема, плідно розвивається наукова школа з дослідження минулого вітчизняних спецслужб у Національній академії Служби безпеки України, започаткована її першим ректором (1991–2003 рр.), доктором історичних наук, професором, членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України, генерал-лейтенантом у відставці В. Сідаком16.
Від 1998 р. зусиллями науковців СБ України триває реалізація комплексної науково-дослідної програми «Науково-практичне вико­ристання документальної спадщини спеціальних служб України», в якій беруть участь і автори цього видання.
Особливість державно-політичної історії України полягає в тому, що періоди існування власної державності поєднувались із тривалими хронологічними смугами, коли український народ був позбавлений суверенітету й територіальної цілісності, що зумовило й специфіку минулого спеціальних служб. На території України діяли структури розвідки та контррозвідки різних історичних типів національної державності (козацько-гетьманської, національно-демократичної та авторитарно-гетьманської періоду 1917–1920 рр., української радянської) тих держав, що володіли українськими землями (Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі й інших), а також спеціальні підрозділи національно-визвольних рухів та політичних організацій, дії яких спрямовувались на оперативне забезпечення боротьби за відродження свободи й територіальної цілісності України.
Це насамперед стосується згаданих структур або спеціальної діяльності в рамках козацько-селянських рухів XVI–XVIII ст.17, повстансько-партизанських рухів доби національно-демократичної революції 1917–1921 рр.18, Державного центру УНР в еміграції19, руху українських націоналістів та УПА. Як справедливо зазначають дослідники українських спецслужб недержавного типу, їм були притаманні ключові функціональні ознаки таємних служб, а діяльність породжувала нові, обумовлені історичними реаліями, зразки оперативної практики20. Поява й діяльність руху українських націоналістів, його збройних формувань і спеціальних підрозділів була спричинена драматичною долею українських земель у ХХ столітті. Поразка національно-державного будівництва періоду 1917–1920 рр., територіальне розчленування українських земель між радянською Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією спричинили радикальну реакцію у вигляді творення націоналістичних організацій, згодом — Організації українських націоналістів (ОУН), яка не уникала збройних та інших екстремальних засобів у боротьбі за відновлення Української самостійної соборної держави (УССД).
Згодом саме під політичним проводом ОУН Степана Бандери діяла масова Українська повстанська армія (УПА) та озброєне підпілля, котрі виступали насамперед проти репресивних методів інтеграції Західної України в радянську систему та за відновлення державного суверенітету України. В опорі тоталітарній системі взяла участь велика частина населення регіону — за нинішніми підрахунками, лише через бойовий склад УПА пройшло 100–300 тис. осіб21. Суверенітет України був провідною метою і закордонних центрів українських націоналістів.
Без неупередженого розгляду феномену націоналістичного руху, активних форм його боротьби за стратегічні цілі неможливо цілковито вивчити особливості політичної, державно-правової, військово-політичної та міжнародної історії України ХХ століття, зрозуміти певні суспільно-політичні й ідеологічні явища сьогодення. Історичні умови, безкомпромісний, жорстокий характер протиборства націоналістів з потужними силовими структурами ворожих держав, певні особливості ідеології та світогляду націонал-радикалів обумовили особливе місце спеціальних заходів і підрозділів у загальному контексті минулого ОУН та УПА.
Своєю чергу, висвітлення становлення й оперативної діяльності структур розвідки та контррозвідки в ОУН та УПА як їхніх важливих складників дає суттєву змогу всебічно науково дослідити особливості руху українських націоналістів. Не буде перебільшенням твердження, що специфіку побудови, форм і методів діяльності, кадрового складу спецпідрозділів можна розглядати як індикатор політичних спрямувань, тактики, соціологічний зріз націоналістичного руху загалом.
Рух ОУН та УПА, застосування ним спеціальних методів боротьби мали чимало типологічних аналогів у новітній історії народів колишнього СРСР та світу (особливо тих, що активно боролися проти колоніальної залежності або іноземної агресії). Тож дослідження історії спецпідрозділів ОУН та УПА сприяє виявленню певних закономірностей функціонування повстансько-підпільних рухів як специфічного явища в історії людства, ролі в них структур розвідки та контррозвідки, спеціальної діяльності як такої.
Структури розвідки й контррозвідки ОУН та УПА виступали серйозним противником або суб’єктом кон’юнктурного співро­бітництва спецслужб низки держав — Польщі, Радянського Союзу та окремих країн Варшавського договору, Веймарської республіки, нацистської Німеччини та її союзників, довоєнної Литви та піс­лявоєнних США, Великої Британії, їхніх сателітів у блоці НАТО. Отже, студіювання проблеми відкриває додаткові можливості для вивчення окремих сторінок історії спецслужб іноземних держав та колишнього СРСР.
Ця проблема надто цікава з погляду оперативного мистецтва, органічною частиною якого є досвід правоохоронних органів і спеціальних служб. При цьому теорія й історія оперативного мистецтва базова стосовно інших наук, що вивчають оперативну діяльність. Науковий інтерес становлять повчальні приклади оперативного мистецтва як спецпідрозділів ОУН та УПА, так і протидії радянських органів держбезпеки.
Терор, до якого мусили вдаватися українські націоналісти в несприятливих для долі державності умовах, цілком підпадає під усталені в сучасній науці означення тероризму як крайньої, особливої форми політичного насильства, екстремальний спосіб розв’язання складних суспільно-політичних проблем, котрі характеризується цілеспрямованістю, жорстокістю, чіткою орієнтованістю на заляку­вання та показовою ефективністю впливу на офіційні структури й громадськість22.
На думку фахівців-терологів, різновиди сучасного тероризму на практиці рідко трапляються в чистому вигляді. При цьому, зокрема, розрізняють такі види: національно-визвольний (ведеться насамперед з метою відновити державний суверенітет, територіально-етнічну цілісність, спрямований на представників силових структур, адміністрації противника й одноплемінників, що їм допомагають); соціальний або соціально-політичний (боротьба силовими методами за відновлення соціальної справедливості, непопулярних політичних та економічних заходів влади); релігійний (породжений, зокрема, протестом проти конфесійних утисків з боку влади)23.
Бойові дії та власне терор, що їх здійснювали повстансько-підпільні сили та їхні спецпідрозділи (боївки УВО, СБ ОУН, спецпідрозділи УПА), — прямий наслідок насильницьких дій уряду Польщі, брутального характеру інтеграції Західної України до сталінського СРСР, злочинів нацистського окупаційного режиму стосовно населення регіону. Вони були доволі різноманітні за походженням і поєднували в собі риси всіх вищезгаданих типів терору. Для терористичної діяльності спецпідрозділів українських націоналістів були притаманні й основні види терористичних акцій: убивства та замахи на життя, диверсії, експропріації, різноманітні залякування24.
Це актуалізує дослідження терористичного напрямку діяльності спецпідрозділів українських націоналістів задля виявлення типових причин і механізму виникнення тероризму як суспільно-політичного явища, його характерних проявів.
Злободенним, на думку фахівців, є дослідження особливостей суспільно-політичного, морально-психологічного обличчя терорис­та як специфічного типу особи25. З цих міркувань видається до­цільним вивчати суспільно-психологічні риси співробітників спец­підрозділів руху українських націоналістів, насамперед тих, хто в складі нелегальних осередків УВО та ОУН учиняв терористичні акції стосовно представників силових, адміністративних та інших офіційних структур, панівних політичних сил, громадян, що з ними співпрацювали конфіденційно, політичних опонентів з націонал-патріотичного табору.
На тлі активізації терористичної активності в світі, зокрема й на пострадянському просторі, систематичний організований тероризм в Україні не набув масштабу й перебуває на «початковій стадії розвитку». Водночас до реальної ескалації тероризму можуть призвести такі чинники, як глибока політична й економічна криза, протистояння політичних і геополітичних сил, різних гілок влади, міжконфесійні конфлікти, поглиблення іредентних та сепаратистських процесів, зубожіння та люмпенізація більшості населення, дальше загострення криміногенної ситуації з перенесенням кримінального тероризму до політичної сфери, гостре протистояння між потужними кримі­нальними кланами.
Звичайно, це не усуває серйозної потенційної загрози переростання терору з латентного стану у відкритий. Наведемо динаміку проявів злочинів терористичного забарвлення в історії незалежної України: 1992 р. — 150; 1993 р. — 179; 1994 р. — 252 (зокрема й загрози на адресу кандидатів у депутати Верховної Ради України за передвиборчої кампанії); 1995 р. — 183; 1996 р. — 4126.
Лише протягом 1995–1997 рр. в Україні скоєно понад 560 зло­чинів терористичного характеру, внаслідок яких загинуло 90 осіб (з-поміж яких 15 представників владних структур). У 1998 р. працівники СБ України розкрили 143 злочини терористичного характеру (120 на підготовчій стадії). Виявлено 160 зловмисників, порушено 98 кримінальних справ, 72 особи притягнуто до різних видів відповідальності27. За даними СБ України, в 1999 р. виявлено 184 прояви з ознаками терористичного характеру та 42 — насильницького забарвлення стосовно державних діячів України, представників місцевих органів влади, ЗМІ, лідерів громадсько-політичних об’єднань. При цьому загинуло 3 і постраждало 15 посадовців. Рівень подібних протиправних дій зберігався на приблизно такому ж рівні й останніми роками, сягнувши в 2003 р. 175 випадків28. Лише за 9 місяців 2006 р. органи державної безпеки України запобігли 88 випадкам діяльності з ознаками тероризму29.
Нині є підстави вважати, що певні радикальні політичні рухи або організації в Україні можуть вдатися до тактики тероризму (політичного, національного, етнотериторіального, релігійного). Зокрема, зростання розбіжностей між політичними партіями та громадськими рухами в баченні ними перспектив розбудови національної державності підштовхує найрадикальніших з них до силового тиску на органи державної влади або політичних опонентів, ставати на шлях організації незаконних збройних формувань.
У творенні та діяльності окремих угруповань екстремістської спрямованості в Україні проявилися чітке структурування, суборди­нованість, сувора дисципліна, закріплення лояльності учасників на протиправних дорученнях, тенденція до запровадження підрозділів спеціального (розвідувального, контррозвідувального, диверсійно-бойового) призначення.
Члени окремих екстремістських формувань в Україні набули досвіду бойових дій, беручи участь у локальних конфліктах поза межами України — у Придністров’ї, Абхазії, на Балканах, про що відверто писали активісти цих організації, глузуючи з неспроможності правоохоронних органів України перешкодити їм воювати за кордоном30. Участь у незаконних збройних формуваннях збагачує екстремістів досвідом бойових дій, навичками диверсійно-терористичної діяльності, створює загрозу поширення в Україні тероризму як крайньої форми політичної боротьби.
Серед згаданих екстремістських формувань найвідомішою була Українська народна самооборона (УНСО). В 1992 р. члени УНСО разом з російськими добровольцями брали участь у боях на боці Придністровської Молдавської Республіки. З початком чеченської кампанії керівництво УНСО ухвалює рішення «про надання чеченському народу воєнної допомоги у боротьбі з російським імперіалізмом».
У 1990-х роках за зв’язки з Кавказом в УНА — УНСО відповідав колишній український дисидент Анатолій Лупиніс («дядько Толя»), а відправку «експедиційного» загону УНСО «Арго» (150 бійців на чолі з В. Бобровичем (Устимом) до Абхазії фінансував командувач грузинських загонів «Мхедріоні» («Вершники») Д. Іоселіані. Незадовго до першої чеченської війни унсовці відбували воєнно-диверсійний вишкіл на базі «Мхедріоні» в Кахетії, де малими групами опановували тактику дій, снайперську й гранатометну справу. Зброя та боєприпаси надходили з України в обмін на сприяння в перекачуванні пального з Чечні. Після налагодження «дядьком Толею» контактів з чеченцями в серпні 1994 р. до Грозного прибули керівники УНСО на чолі з Д. Корчинським.
У війні 1995–1996 рр. в Чечні взяло участь кілька унсовських загонів загальною чисельністю 200–300 бійців. Російські спостерігачі високо оцінили бойові навички й дух «сала в окопах», як охрестили українських «романтиків війни» в Чечні. Той же генерал Г. Трошев відзначав їхні відчайдушність, небажання здаватися в полон. Після арешту Лупиніса в Чечні в червні 1995 р. провід УНСО вирішив переорієнтувати «допомогу братському чеченському народові» з військової сфери до інформаційної. Для створення чеченських «інформаційних центрів» в Україні було використано кошти, перераховані сепаратистами на центр «Євразія»31.
У січні 1995 р. в Грозному формується сотня УНСО «Вікінг» під командуванням Білого, куди ввійшли як прибулі з України, так і місцеві українці. В боях унсовці знищили бойовий літак і гелікоптер, кілька одиниць бронетехніки, завдали противникові втрати в живій силі. «Білий», вдавшись до хитрощів, привів до розташування «Вікінга» й роззброїв 42 російських морських піхотинця. В боях за Грозний загинуло 8 і було поранено близько 30 унсовців з 70-ти. За участь у боях указом президента Чечні З. Яндарбієва вищою нагородою Республіки орденом «Герой нації» були відзначені «Білий» та начальник штабу «спецбригади УНСО «Вікінг» О. Челнов (посмертно)32. Крім того, підрозділи УНСО взяли участь в обороні від федеральних військ населених пунктів Бамут, Гудермес, Аргун, Чеген-Аул, Шаш33. На Північному Кавказі УНСО за сприяння Конфедерації кавказьких народів почала формувати «Російську визвольну армію» з дезертирів, російських радикалів, звільнених у запас вояків армії Російської Федерації.
На боці Грузії в столиці Абхазії Сухумі проти місцевих формувань та російських військ воював «гірськострілецький курінь «Шрома». Він, зокрема, знищив російський патрульний катер і танк «Т-72». Низку унсовців нагородили грузинським урядовим орденом Вахтанга Горгосала ІІІ ступеня34.
Хоча в кінці 1997 р. формування УНСО було виведено з Чечні та Грузії, за даними російської сторони, станом на грудень 1999 р. у Грозному в лавах сепаратистів перебувало близько 300 найманців з України35. Крім згаданих конфліктів, представники УНСО в складі іноземних армій брали участь у бойових діях в Азербайджані, Курдистані, Югославії (на боці сербів)36.
Навесні 1996 р. унсовці на запрошення білоруської націонал-патріотичної опозиції взяли активну участь в акціях протесту проти адміністрації Президента Олександра Лукашенка. Під час маніфестацій у Мінську 26 квітня 1996 р. члени УНСО проривали міліційні заслони, в яких стояв і російський ЗМОП зі Смоленська (7 членів «самооборони» було заарештовано, вони провели за ґратами понад рік)37. У Білорусі УНСО створила «Мінську групу», яка взаємодіяла з місцевими радикальними організаціями «Білий легіон», «Білоруський народний фронт» і «Білоруська партія свободи».
Протягом останніх десятиліть поширились так звані «локальні», «малі війни», або «конфлікти малої інтенсивності», особливості яких полягають у широкому застосуванні невеликих маневрених іррегулярних формувань (повстансько-партизанських) проти регуляр­них, добре озброєних й оснащених технічно регулярних армій та спеціальних військ. Перші активно застосовували дрібні напади, диверсії, терористичні акції й залякували населення. В Афганській війні 1979–1989 рр. на тактичні операції з ліквідації дрібних мобільних партизанських загонів припадало до 80% бойових дій урядових військ, у чеченських кампаніях 90-х рр. — близько 75%. Як інсургенти, так і урядові силові структури надавали великого значення розвідувальному й контррозвідувальному забезпеченню бойових дій, різноманітним підривним акціям38.
Саме такому типові оперативно-бойових дій віддавали перевагу лінійні й розвідувально-диверсійні підрозділи УПА, боївки СБ у 1943 — на початку 1950-х рр. Відповідно вартий вивчення та врахування на випадок діяльності органів безпеки в особливий період досвід радянських силових структур (збройних сил, військ спеціального призначення, органів внутрішніх справ і держбезпеки) із застосування специфічних методів протиборства з повстансько-підпільним рухом.
Нині реалією суспільно-політичного життя держави стали активні контакти з українською діаспорою далекого зарубіжжя. Не можна недооцінювати її морально-політичну підтримку в справі міжнародного визнання Української держави, а також внесок протягом останніх 10–15 років у розвиток культури й освіти в нашій країні. Водночас, як не парадоксально, реалізація стратегічної мети українських націоналістів — проголошення державного суверенітету України — не призвела до саморозпуску закордонних націоналістичних об’єднань, структур безпеки у їхньому складі.
Кажучи про сучасні взаємини між діаспорою й Україною, треба мати на увазі, що в середовищі політичних об’єднань діаспори за умов відірваності від історичної батьківщини та реалій сьогодення відбулася консервація старих суперечностей39. Однак зі здобуттям Україною незалежності відбулось перенесення до нашої держави колишніх ідейно-політичних суперечностей, що створило додатковий потенційний чинник суспільної напруги.
Отже, пізнавальним видається дослідження минулого підрозділів розвідки та безпеки закордонних політичних об’єднань українських націоналістів, ретроспективи процесу формування їхнього співро­бітництва зі спецслужбами провідних країн НАТО. Слід зазначити, що, попри здобуття Україною державного суверенітету як стратегічної мети націоналістичного руху, немає відомості про розпуск структур розвідки та безпеки в складі закордонних націоналістичних осередків, створених за доби «холодної війни».
Використання повстансько-підпільних формувань як «п’ятої ко­лони» в тилу противника й тепер, на думку фахівців, лишається одним з результативних засобів дій спеціальних військ у сучасній війні40. Це обумовлює інтерес до зусиль західних спецслужб щодо використання (за активного сприяння закордонних ОУН) у повоєнний період націоналістичного підпілля в УРСР у розвідувально-підривних ці­лях, залучення політичних об’єднань діаспори до рекрутування «партизанських військ» (на кшталт «зелених беретів») для участі в збройних діях проти країн соціалістичного табору.
Не можна обійти увагою й можливість використовувати їх задля виховання співробітників військових формувань України. Поважне місце в плеканні ними патріотичних почуттів відводиться історичним знанням, формуванню поваги до минулого, зокрема й до національно-визвольних рухів як невіддільного складника історії України. Заслуговують на використання у виховному процесі приклади відданості справі захисту прав українського народу на суверенне існування, виявлені співробітниками спеціальних підрозділів повстансько-підпільного руху під політичним проводом українських націоналістів.
Виховну роботу слід провадити творчо, з урахуванням як позитивного, так і негативного досвіду, складної діалектики героїзму й трагізму вітчизняної історії. Було б хибно з методологічного та морального поглядів, викладаючи історію спецпідрозділів ОУН та УПА, оминати факти їхнього терору проти цивільного населення, жорстокість, а в окремих випадках — і бузувірство стосовно противників, учасників самого повстансько-підпільного руху, співпрацю зі спецслужбами держав-агресорів доби Другої світової війни. Подібні явища необхідно використовувати, аби продемонструвати справжнє відразливе обличчя громадянського конфлікту, в якому обидві сторони — радянські силові структури та антирадянський рух опору — повсюдно вдавалися до методів, не сумісних з нормами законності й людяності та міжнародного гуманітарного права.
Неоднозначне сприйняття в сучасному суспільстві діяльності спецпідрозділів ОУН та УПА або силових структур сталінського режиму не повинно стояти на заваді об’єктивному вивченню складних проблем минулого вітчизняних спецслужб з метою врахування їхнього повчального досвіду й уникнення прикрих проявів, які траплялися в історії українського суспільства.
Важливе неупереджене бачення суспільно-політичних і війсь­ково-політичних чинників, які спричинили появу національно-визвольного руху та націонал-радикалізму як його складник, зумовили екстремальний характер його діяльності за драматичних конкретно-історичних умов буття українського етносу в ХХ столітті. Певно, приклад українського національного визвольного руху в різноманітті проявів може сприяти виробленню в працівників військових формувань України навичок тверезого аналізу тих складних явищ національної історії, які й досі перебувають у центрі гострих дискусій у суспільстві, нерідко використовуються в кон’юнктурному протистоянні політичних сил. Це ж сприятиме й формуванню психологічної стійкості працівника в умовах ідейно-політичного плюралізму, гарантованого положенням ст. 15 Конституції України про неприпустимість у державі обов’язкової ідеології.
Розглядаючи проблеми ОУН та УПА, необхідно керуватися нормами чинного законодавства. Зокрема, згідно з п. 16 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» до учасників бойових дій віднесені вояки УПА, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників і не вчинили злочинів проти миру та людства, реабілітовані відповідно до ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Однак частині учасників руху ОУН та УПА, що скоїли злочини проти цивільного населення, зокрема й багатьом працівникам і керівникам СБ в ОУН та УПА, в реабілітації відмовлено згідно зі ст. 2 зазначеного Закону України.
Слід наголосити, що за умов творення правової української держави єдино можливим підходом у правовій оцінці діянь учасників національно-визвольного руху та їхніх противників є індивідуальний підхід, персональна відповідальність особи за свої вчинки. Ігнорування такого принципу лише сприятиме поширенню правового нігілізму, і відповідно — гальмуватиме утвердження верховенства права в життєдіяльності української держави та суспільства, наближенню їх до стандартів розвинутих держав світу й урешті-решт перешкоджатиме реалізації стратегічного курсу України на євроатлантичну інтеграцію, формуванню позитивного іміджу нашої країни на світовій арені. Не зайве нагадати, що й сучасні екстремісти (як за кордоном, так і в Україні) також «загортають» насильницькі акції в оболонку привабливих гасел… Але при цьому хіба має мовчати Закон?
Ще раз наголосимо, що в історії людства національно-визвольні, соціально-протестні рухи, поряд зі справедливістю їхніх вимог і спрямованістю, вельми часто супроводжувались насильством і масовою жорстокістю як загостреною реакцією їхніх учасників на накопичені утиски й образи, брутальність влади або іноземних поневолювачів. Розуміючи детермінованість таких явищ, усвідомлюючи причиново-наслідкове підґрунтя екстремального характеру антиурядових рухів як таких, не можна водночас утверджувати в суспільно-психологічному та політичному вимірах настанову «мета виправдовує засоби» (згадаймо, як жорстко критикують сталінізм за страшну людську ціну об’єктивно досягнутих ним надбань в індустріальній, оборонній сферах, у розгортанні соціально-культурних програм тощо). Інакше насадження такого подвійного стандарту («наші завжди праві», «переможців не судять», «історія все спише») ніколи не дасть змоги українському суспільству стати громадянським, таким, де мораль невіддільна від політичної практики й де в оцінках минулого наявні як розуміння об’єктивних причин того, що сталося, так і моральні принципи. Видатний дореволюційний історик В. Ключевський слу­шно наголошував, що історія вчить навіть тих, хто не хоче в неї вчитися — вона їх провчає. Невже для нас гіркі події минулого не стануть поштовхом до твердого бажання тверезо вилучати «уроки виховання»
історією?


Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены