/var/www/lib/public_html/book/KIS/nationalism.txt Библиотека на Meta.Ua Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія

Автор: Ентоні Д. Сміт

ISBN 966-8039-42-4
Мова: Українська (переклад з англійської)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2004 г.
М'яка обкладинка
Кількість сторінок: 170
Опис: Автор надає стислий і зрозумілий вступ до головних понять та різновидів націоналістичної ідеології; чіткий аналіз основних конкурентних систем понять і теорій націй та націоналізму, примордіалізму, переніалізму, модернізму та етносимволізму. Сфери, які зачіпає книжка, доволі широкі, а праця міждисциплінарна, бо сюди залучено ідеї історії, політології, соціології й антропології. Завершує книгу стислий виклад основних положень суто авторського, “етносимволічного”, підходу до історії та майбутнього націоналізму, з цієї позиції автор намагається пояснити величезну силу й життєздатність явища націоналізму.
Книжка року - 2004. Лідери осені "Політлікнеп. Сучасне зарубіжне суспільствознавство".

Цільова авдиторія: для широкого кола читачів


Зміст

Передмова
Вступ
1. Поняття
Значення “націоналізму”
Означення
2. Ідеології
Основні ідеали
Основні поняття
Націоналізм як культура і релігія
Волюнтаризм та органіцизм
“Етнічний” і “громадянський” націоналізми
3. Парадигми
Модернізм
Переніалізм
Примордіалізм
Етносимволізм
Висновок
4. Теорії
Ідеологія та індустріалізм
Розум та емоції
Політика і культура
Тлумачення та нова інтерпретація
Висновок
5. Історія
“Великі нації”, малі етноси
Нації до націоналізму
Стародавні нації?
Нації в історії: альтернативний погляд
Висновок

6. Перспективи
Поширення націоналізму
Кінець етнічної держави?
Гібридні нації?
Занепад націоналізму?
Суспільство споживання
Всесвітня культура?
Інтернаціоналізація націоналізму
Нерівномірна етноісторія
Духовні засади
Висновок
Примітки
Розділ 1. Концепції
Розділ 2. Ідеології
Розділ 3. Парадигми
Розділ 4. Теорії
Розділ 5. Історія
Розділ 6. Перспективи
Бібліографія
Покажчик





Передмова


Ця книжка задумана як короткий вступ до поняття націоналізму. Зосе-реджуючись переважно на теоретичних складниках, а не на величезній сукупності емпіричних здобутків, я хочу запропонувати студентам і чи-тачам критичний синтез сучасних наукових знань у цій царині. Моя го-ловна мета – дослідження різноманітних теоретичних, ідеологічних та історичних аспектів поняття націоналізму й системи основних наукових тлумачень у цій сфері. Це неминуче привело до переходу моєї уваги в прикінцевих розділах від “націоналізму” як ідеології, руху й символічної мови, до об’єкта інтересів націоналізму – “нації”, сприйману і як по-няття суперечливе й неоднозначно тлумачене, і як форму спільноти й інституційної поведінки. Насправді, ці два поняття тісно пов’язані, але, як на мене, їх не слід плутати, надто через те, що можна виокремити усілякі форми категорії нації ще до виникнення ідеології націоналізму й поза площиною його походження.
Безперечно, у такій малій книжці я не претендую на всеосяжне тлума-чення. Тому неминуче певні ділянки лишилися поза увагою або я про-минув їх навмисно. Для глибшого ознайомлення з такими питаннями, як лібералізм і націоналізм, або рід і нація, читач може звернутися до різноманітної літератури в цих підгалузях, а також до моєї книжки “На-ціоналізм і модернізм” (“Nationalism and Modernism”), де ці проблеми широко обговорюються. Отже, хоча побудова й стиль книжки відбива-ють моє бачення, як активного учасника дискусій з проблем націй і на-ціоналізму, головна моя мета – дотримуватись загальної лінії тих дис-кусій – зокрема в розділі 4, зумовила скорочення місця на висвітлення власного бачення предмету. Проте в розділі 5 я спробував бодай побі-жно окреслити альтернативну історію нації. Сподіваюсь, мені вдалося передати деяку запальність і складність дискусій другої половини XX ст. в царині націоналізму, і водночас запропонувати чітку систему поглядів для розуміння різних підходів вивчення самого предмету.
Хочу висловити подяку Джонові Томпсону й видавництву “Політі” (“Polity”) за запрошення до співпраці в серії видань суспільних наук під загальною назвою “Основні поняття”, а також Зіті Персод за допомогу в підготуванні машинопису. Проте відповідальність за всі помилки й недоліки, а також за висвітлення поглядів, цілковито лежить на мені.
Ентоні Д. Сміт
Лондонська школа економіки



Сирія та Нубія – окраїни єгипетські,
Ти кожного оселив у своєму краєві,
Даєш Ти на прожиток усе необхідне,
Кожен має свій хліб і життя свого мірку,
Хоч відмінні у мові й за вдачею різні,
І шкіра їхня різниться – то так Ти чужинців помітив

Усі чужоземні, далекі країни створив Ти
й зробив їх придатними до життя, Ніл створивши надхмарний

Ніл надхмарний – чужинцям…

Уривок з античної поеми “Гімн до Атона”



Вступ

Мета цієї книжки – дати загальні уявлення про націоналізм тим чита-чам і студентам, кому царина ця маловідома. Націоналізм розглянуто не тільки як ідеологію, а ще як суспільний рух та символічну мову, дослі-джено його зміст, різновиди й витоки. Це доконче приводить до розгля-ду суміжних понять, як нація, національна ідентичність і національна держава. Тому рамки цієї праці розширились, і я неминуче торкнувся інших сфер, зокрема історії, соціології, політології, міжнаціональних відносин і, певною мірою, антропології. Антропологію взято до уваги з огляду на необхідність розглянути пов’язане з нею питання етнічної на-лежності: адже я сподіваюся довести, що етнічні ідентичності та спіль-ноти великою мірою становлять історичну й соціальну основу націй і націоналізму.


Значення цього питання не викликає сумнівів ні в кого, хто бодай побіжно знайомий з подіями, що сталися після падіння Берлінської сті-ни 1989 р. Більшість численних міжнародних політичних криз минулого десятиліття була пов’язана з такими могутніми чинниками, як етнічні почуття й націоналістичні прагнення, а деякі з них, особливо в ко¬лиш¬ній Юґославії, на Кавказі, Індійському субконтиненті та на Близькому Сході, були зумовлені й навіть визначені саме такими почуттями та пра-гненнями. Ці конфлікти були най¬гос¬трі¬ши¬ми й найнепримиреннішими, спричинили найбільші жертви та матеріальні втрати, попри всі зусилля урядів та інших інституцій, їх було найважче урегулювати з огляду на інтереси всіх сторін, а останні виявляли щонайбільшу байдужість до дружніх умовлянь і ворожих погроз.
Але крім газетних статей, з описами конфліктів і шаленства “не-примиренних” націоналізмів, ми загалом бачимо й більш-менш стабі-льну й начебто дану структуру міжнародних – “інтер¬на¬ці¬ональ¬них” – відносин, яка надає певної форми та напряму процесам і подіям су¬час¬ного світу. Такий стан часто характеризують як “світ націй”. Під цим висловом ми розуміємо не сукупність “абсолютно сформованих” націй чи національних держав, а радше якусь політичну схему й інституційну та емоційну структуру, в межах яких і з допомогою яких індивіди, події та широкі трансформаційні процеси сприяють дальшим перетворенням і, залишаючи свій слід, формують сучасний світ. Майкл Біліґ (Michael Billig, 1995) називає ці схему й структуру звичайним, “банальним”, вже узвичаєним у суспільстві націоналізмом, який пронизує все наше життя й політичну діяльність; він є завжди, навіть якщо й непомітний, це своєрідний “поміркований шовінізм”.
Але значення націоналізму не обмежене тільки світом політики. Це ще й культурний та інтелектуальний чинник, бо “світ націй” визначає структури нашого світогляду й наші системи символів. Я не стверджую, буцімто націоналізму бодай трохи властива інтелектуальна послідов-ність, не кажучи вже про традиції філософських міркувань, притаманні іншим сучасним політичним теоріям, як от лібералізмові та соціалізмо-ві. Проте, навіть якщо націоналізмові й бракувало великих мислителів, він – або, можливо, краще сказати, поняття нації – прихилив до себе значну кількість видатних культурних діячів, – письменників, художни-ків, композиторів, істориків, філологів, педагогів, – що присвятили свою діяльність дослідженню й репрезентації ідентичності та образу рідних націй, і до них, зокрема, належать Гердер, Берк, Руссо, Достоєв-ський, Сибеліус, Диєґо Ривера й Ікбал.
Ще більшим є культурне й психологічне значення націй, а отже, й націоналізму. Поширеність націоналізму, його нинішній вплив на міль-йони людей на всіх континентах, засвідчує його спроможність надихати й збурювати “маси” так, як раніше могла тільки релігія. Це схиляє до дум-ки, що слід приділити пильнішу увагу ролі символічних елементів у мові та іде¬о¬ло¬гії націоналізму, а також моральним, обрядовим і емоційним ас¬пек¬там дискурсу та діяльності нації. Не досить поєднувати якийсь кон¬крет¬ний національний (націоналістичний) дискурс з тими або іншими по¬лі¬тич¬ними діячами чи соціальними групами, не кажучи вже про те, щоб визначати цей дискурс на основі соціального становища та рис тих діячів і соціальних груп. Націоналізм має свої власні правила, ритми й пам’ять, які більшою мірою формують інтереси його прихильників, ніж вони самі визначають його контури, й надає їм упізнаваної “націоналістичної” полі-тичної форми й спрямовує до традиційних національних завдань.
Саме на цих правилах, ритмах і пам’яті націоналізму я й зосереджу свою увагу, бо вони правлять за перехід від зовнішнього світу держав-ної політики й суспільних інтересів до духовного світу нації та характер-них для неї концепцій, символів і почувань. Ось такий мій намір якраз і визначив тему й план цієї книжки. А йдеться в ній про головні й фунда-ментальні “парадигми”, які дають змогу розуміти націоналізм, а також політичні, історіографічні й соціологічні дискусії, породжені парадигма-ми. І ці дискусії численні й широкомасштабні. Вони пов’язані не тільки з конкурентними ідеологіями націоналізму, і навіть не просто із зітк-ненням окремих теорій. Ці дискусії призводять до радикальних супереч-ностей при формулюванні основних термінів, до створення різних істо-рій одного народу й виникнення різних поглядів на “день прийдешній”.
Кожна з цих дискусій і суперечок потребує окремого розгляду. Тому я почну з термінів і понять, окресливши головні відмінності у підходах до таких основних понять, як “етнос”, “нація”, “націоналізм” і “національна держава”, й запропоную власне бачення у цій непевній царині. Далі я розглядаю ідеологію (чи ідеології) націоналізму, зосередивши увагу на розбіжностях між “органічним” і “волюнтаристським” підходами, а та-кож на суперечливому питанні “головної доктрини” націоналізму.
У розділі 3 намагаюся розглянути й пояснити основні розбіжності між “модерністськими” та іншими підходами. Далі я сформулюю головні риси чотирьох основних парадигм пояснення – модернізму, примордіа-лізму, переніалізму й етносимволізму – і з’ясовую їхні теоретичні взає-мозв’язки. У розділі 4 далі розглядаю цю тему на основі зазначених чо-тирьох парадигм, розкриваючи їхні сильні сторони та обмеженість, і показую, які основні теоретичні суперечки точаться в цій царині про роль ідеології, раціонального вибору, сучасної держави й соціального конструювання у виникненні націй і націоналізму.
П’ятий розділ присвячений “історії націй” – сучасних, середньові-чних і стародавніх, – у ньому розглянуто конкретні теорії та їхні основні моделі, а також подано обґрунтування “етносимволічного” прочитання, що пов’язує сучасні нації з попередніми етносами за допомогою мітів, символів, пам’яті, вартостей і традицій. В останньому розділі висвітле-но перспективи націй та націоналізму в “постновітню” добу етнічного відродження, глобалізації та дедалі більшого поширення гібридних іде-нтичностей, а також з’ясовується практичність “постмодерністського” і конструктивістського розумінь та культурних етносимволічних інтер-претацій майбутнього націй і націоналізму.
Моя мета в цій книжці завжди подвійна: по-перше – чітко окрес-лити основну тему обговорення, а по-друге – запропонувати власну етносимволічну теорію. Цілком зрозуміло, що це нелегке завдання. Хо-ча я окреслив (і обстоюю) цей підхід у кількох місцях, я все ж усвідом-люю необхідність подати, наскільки це дозволяє обсяг книжки, альтер-нативні теорії та інтерпретації, щоб надати читачам потрібну інформацію й аргументи, які дадуть їм змогу скласти власне судження. Крім того, для чіткості викладу я скрізь намагався торкнутися всього спектру наукових розбіжностей і суперечок про феномени націй та наці-оналізму. У цій, такій багатій на суперечки царині немає легких розв’язків і марно було б вдавати, ніби ми перебуваємо на межі якогось загального консенсусу. Водночас ми нині маємо набагато більше інфор-мації про специфіки й ролі різноманітних чинників, на які спираються наші суперечки та розбіжності, і це дає змогу чіткіше окреслити пробле-ми, а отже, визначити майбутні завдання. Саме зважаючи на ті всі об-ставини, я й пропоную цей короткий вступ для охочих дізнатися, що та-ке націоналізм.




1.
Поняття


Якщо між науковцями і є згода, то тільки в тому, що термін “націона-лізм” цілком новий. Найперше його вжив у розумінні певного соціаль-ного й політичного поняття німецький філософ Йоганн Ґотфрід Гердер та французький церковник-контрреволюціонер абат Оґюстен де Барю-ель наприкінці XVIII ст. На початку XIX ст. слово траплялося зрідка; в англійській мові його вперше вжили 1836 р. у теологічному розумінні в доктрині про богообрані нації. Відтоді термін ототожнювали з націона-льним себелюбством, але зазвичай перевагу надавали іншим термінам, таким як “національність” і “національна належність”, зі значеннями палкого національного прагнення чи національної самобутності1.
Значення “націоналізму”
Справді, термін “націоналізм” набув тієї низки значень, з якими його нині пов’язують, тільки впродовж минулого століття. Найосновніші з них:

(1) процес утворення й становлення націй;
(2) почуття й свідомість належності до нації;
(3) мова й символіка нації;
(4) соціальний і політичний рух від імені нації;
(5) доктрина і/або ідеологія нації, загальна й конкретна.

Перше з цих значень, процес утворення націй, – надто загальне й саме охоплює низку особливих процесів, які нерідко окреслюють мету націоналізму в інших, вужчих значеннях слова. Тому, краще розглядати його пізніше, коли розбиратимемо термін “нація”.
З решти чотирьох значень, друге, національні почуття й свідо-мість, слід чітко відрізняти від інших трьох. Вони, звичайно, дуже бли-зькі, але не завжди одне й те ж. Можна, наприклад, мати неабияке на-ціональне почуття й не мати жодної символіки, руху чи навіть ідеології від імені нації. Саме в такій скруті опинився Нікколо Мак’явеллі (Niccolo Machiavelli), коли на початку XVI ст. його заклики до італійців об’єднатися проти північних варварів не мали жодної підтримки. З ін-шого боку, група може проявляти високий ступінь національної свідо-мості, але відчувати нестачу явної ідеології, не кажучи вже про політич-ний рух від імені нації, хоча така група, ймовірно, матиме бодай якісь символи й міти. Відмінність між організованим ідеологічним рухом на-ціоналізму, з одного боку, і з поширеним почуттям національної належ-ності, з іншого, досить чітка, і це дає змогу розглядати поняття націона-льного почуття й свідомості окремо від самого націоналізму, навіть якщо на практиці вони в дечому збігаються2.
Тому тут під терміном “націоналізм” матимемо на увазі одне чи бі-ль¬ше з його трьох основних значень: мова й символіка, соціально-політичний рух та ідеологія нації. Так чи інакше, кожне значення міс-тить у собі певною мірою національне почуття, бодай між самих націо-налістів, якщо не серед населення, адже воно дає змогу об’єднати акти-вніші й організованіші верстви населення з численнішими, але пасивними й роз’єднаними.
Як соціально-політичний рух, своєю організацією, діяльністю й ме-тодами націоналізм загалом не відрізняється від інших рухів, за винят-ком однієї особливості: соціально-політичний рух надає виняткового значення культурному розвиткові й представленню. Ідеології націоналі-зму потребують заглиблення в національну культуру – нового прочи-тання своєї історії, відродження рідної мови за допомогою мовознавства й лексикографії, розвитку своєї літератури, а надто драматургії й поезії, відновлення національних мистецтв та ремесел, а ще своєї музики, осо-бливо народних танців і пісень. Саме це й пояснює пов’язане з націона-лістичними рухами неодноразове культурне та літературне відродження й численні різновиди культурної діяльності, до якої спонукує націона-лізм. Промовисто, що націоналістичний рух починається не з мітингів протесту, заяв чи збройного опору, а з появи літературних товариств, історичних досліджень, музичних фестивалів та часописів, присвячених культурі – вид діяльності, що її Мирослав Грох (Miroslav Hroch) роз-глядав, як обов’язкову початкову фазу становлення й поширення схід-ноевропейських видів націоналізму, а також багато пізніших націоналі-змів колоніальної Африки й Азії. Ось чому “гуманітарні” інтелектуали – історики й мовознавці, художники й композитори,

поети, письменники-романісти й кінорежисери – зазвичай непропор-ційно представлені в рухах націоналістичних та відродження нації (Argyle, 1969; Hroch, 1985)3.
Мова й символізм націоналізму потребують більшої уваги, тому вони й траплятимуться чи не весь час на сторінках книжки. Та попри значний збіг із символізмом, мову чи дискурс націоналізму годі розгля-дати окремо, адже вони надто пов’язані з його ідеологією. Справді, го-ловна ідея характерної мови націоналізму утворює основний складник його центральних доктрин і типових ідеологій. Тому, я розглядатиму цю понятійну мову в розділі 2, повністю присвяченому ідеологіям4.
Символізм націоналізму, з іншого боку, виявляє таку закономір-ність у всьому світові, що ми можемо вивести її безпосередньо з його ідеологічної структури. Національний символізм перш за все характер-ний своїм усеохопним об’єктом, нацією, а вже потім дійсністю та обра-зністю її особливостей. Починати слід з колективної власної назви. На думку націоналістів, як і на переконання розсварених веронських ро-дин, “троянда з іншим іменем не пахнутиме так солодко”, – а надто про це нагадала недавня суперечка стосовно назви Македонії. Прибрана або залишена з минулого власна назва покликана відбивати національ-ну виразність, героїзм і усвідомлення спільної долі, а ще відродити ці риси в представників нації. Те ж саме з державним прапором та гімном: колір, форма й малюнок, а також текст і музика виражають щонайхара-ктерніші ознаки нації, а проста форма й ритм мають викликати почуття чіткого усвідомлення унікальної історії і/або долі в конкретного насе-лення. Для стороннього ока це не має великого значення, адже йому різниця між більшістю прапорів видається щонайменшою, а тексти гім-нів виявляють обмеженість тем. Тоді, що ж має якнайістотніше значен-ня, викликане такими ознаками держави, для представників нації? Поза сумнівом, кожна нація пишається власною столицею, національними зборами, монетарною системою, паспортами й кордонами, подібними церемоніями вшанування полеглих за націю, неодмінними військовими парадами й присягами, а ще власною консерваторією, академією мис-тецтв і академією наук, національними музеями й бібліотеками, націо-нальними пам’ятками й воєнними меморіалами, національними видами відпочинку, святами тощо. Нестача таких символів виявляє серйозну національну ваду. Усе це схиляє до думки, що символіка нації набула власного життя, спертого на всесвітню подібність, і є рушієм націона-льної виразності та рівності у візуальному й семантичному “світі націй”. Пишнота національних символів править тільки за відбиток, втілення й зміцнення граничної окресленості нації, а ще прагне об’єднати своїх представників за допомогою загальних образів спільної пам’яті, мітів і вартостей5.
Звичайно, національну символіку, як і націоналістичні рухи, не мо-жна відривати від ідеології націоналізму, його останнього й головного значення. Ідеологія націоналізму покликана надати силу й напрямок як символізмові, так і рухові. Завдання соціально-політичного руху визна-чають не тільки його діячі й діяльність, а ще й основні ідеали та принци-пи ідеології. Так само, характерні символи й мова націоналізму сфор-мовані тією роллю, яку вони відіграють у розвиткові й пробудженні ідеалів нації, а також дальших завдань, встановлених націоналістичною ідеологією. Отже, саме вона й має надати нам початкове робоче озна-чення терміну “націоналізм”, адже його зміст визначають ідеології, що ставлять націю в центрі своїх інтересів і завдань, та відрізняють націо-налізм від решти подібних ідеологій (див. Motyl, 1999: розд. 5).
Означення
Націоналізм
Ідеологію націоналізму означали по-різному, але більшість означень збігалися й мали спільні характерні риси. Головна тема, звичайно ж, усебічне вивчення нації. Націоналізм – це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. Але це доволі невиразно. Слід рухатися далі й виокремити ті головні завдання, став-лячи які, націоналізм прагне сприяти національному розквіту. Усього таких завдань три: національна автономія, національне об’єднання й національна ідентичність; на думку націоналістів, нація не спроможна вижити без достатнього прояву всіх трьох завдань. А це, своєю чергою, наводить на таке робоче означення націоналізму: “ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потен-ційну “націю”.
Це робоче означення спирається на спільні складники ідеалів са-мопроголошених націоналістів, саме тому воно вступне за природою. Але це неминуче спрощує й вилучає з більшості різновидів націоналізму ідеали націоналістів, пропонуючи натомість доктрини загального, ідеа-лізованого характеру. Таке означення пов’язує ідеологію з цілеспрямо-ваним рухом, саме тому націоналізмові приписують конкретні види дія-льності. Однак саме основні поняття ідеології й визначають його завдання й тим самим відрізняють його від решти рухів.
Проте такий тісний зв’язок між ідеологією та рухом аж ніяк не об-межує поняття націоналізму тільки рухом за здобуття незалежності. Слово “збереження” в означенні віддає належне тривалому впливові націоналізму на давні, або новітні, незалежні держави. І це вкрай важ-ливо, якщо збираємося досліджувати, як, наприклад, зробив Джон Бруйлі (John Breuilly), “відроджені націоналізми” національних держав та їхніх урядів (Breuilly, 1993).
Означення, яке я пропоную, передбачає поняття “нації”, але не слід розуміти, що нації існували раніше “своїх” націоналізмів. Слова “потенційна “нація” охоплюють більшість ситуацій, в яких незначна кількість націоналістів, пойнятих загальним поняттям абстрактної “на-ції”, прагнуть створювати конкретні нації “на землі”. Ми нерідко на-трапляємо на націоналізми без націй (своїх націй) особливо в постко-лоніальних державах Африки й Азії. Такі націоналізми не обмежені здобуттям незалежності або, беручи загалом, політичними завданнями. Вони, як ми переконаємося, охоплюють важливі галузі культури й сус-пільства; ідеал національної ідентичності, зокрема, стосується культур-них проблем, якими інші ідеології нехтують – кожен націоналізм так чи інакше дотримується завдань національної ідентичності. Та попри все, вони майже завжди повертаються до ідеалу нації6.
Етнос і нація
Як же нам означити поняття “нація”? Безсумнівно, це найпроблемати-чніший і щонайсуперечливіший термін у царині націоналізму, хоча де-хто, цілком обходився б і без нього. Чарлз Тилі (Charles Tilly) назвав його “одним із найзаплутаніших і найупередженіших слів політичного лексикону” (1975: 6), що передусім зосереджується на державній вла-ді – та й це поняття теж не позбавлене вад. Зовсім недавно Роджерс Брубейкер (Rogers Brubaker), вважаючи націю “стійкою, незламною спільнотою”, попереджав про небезпеку втілення саме поняття нації. Нам слід, переконує Брубейкер, радше “думати про націоналізм без націй”, і розглядати “націю як категорію практики, державність як ін-ституціолізовану культурну й політичну форми, а національність як імо-вірну подію або випадковість” (1996: 21).
На такі хибні посилання є два типи заперечень. Перше з царини націоналістичної ідеології. Націоналізм надає особливого значення по-ширеним почуванням, пробудженим ідеєю нації; у такому ідеологічному дискурсі нація – це спільнота, що сприймається почуттями і в якій про-ходить життя (категорія, що означає як поведінку, так і уявлення), саме це спонукає її прихильників до конкретних вчинків. Але ж, ця “стій-кість” і “незламність”, за численними висновками, наявна і в решти спільнот, тому дослідникові слід зважати на цю реалію, вдаючись до самостійного поняття нації, й не намагатися її втілити7.
Друге зачіпає ширшу проблему. Якщо поняттю нації передувала ідеологія націоналізму, то ми вже не можемо характеризувати її просто як категорію націоналістичної практики. Відтак, якщо ми навіть змо-жемо уявити кілька доновітніх націй до виникнення націоналістичної ідеології наприкінці XVIII ст., то потребуватимемо означення поняття нації, яка б не залежала від ідеології націоналізму, але все ж узгоджу-валася з нею. Саме тут криється найбільша проблема та непереборні розбіжності у дослідженні націоналізму8.
Означення нації коливаються від таких, що зосереджують увагу на “об’єктивних” чинниках, наприклад, мові, релігії, звичаях, території та інституціях, до таких, що надають особливого значення тільки “суб’єктивним” чинникам, як от ставлення, сприймання та почування. Прикладом зосередженості на “об’єктивних” чинниках може правити вислів Йосифа Сталіна: “Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляєтся у спільності культури” (1973: 61). А прикладом “суб’єктивнішого” означення нації править вислів Бенедикта Андерсона (Benedict Anderson): “Нація – це уявна політична спільнота, що за своєю суттю обмежена й незалежна водно-час” (1991: 6).
Безперечно, обидва означення виокремлюють важливі ознаки по-няття нації, та попри все вони мають певні вади. Адже “об’єктивне” означення умовне й майже завжди вилучає деякі загально прийняті сві-дчення націй, іноді цілком умисно. Як довів Макс Вебер (Max Weber, 1948), суто “об’єктивні” критерії нації (мова, релігія, територія тощо), як правило, не охоплюють деякі нації. І навпаки, “суб’єктивне” озна-чення здебільшого охоплює надто численні свідчення націй. Але ж на-дання особливого значення почуттю, волі, уявленню й сприйманню як критеріям нації та національної належності ускладнює відокремлення націй від інших видів спільноти, як от район, плем’я, місто-держава й імперія, що спричинюють подібні суб’єктивні припущення9.
Отож, означення нації добиралося так, щоб відповідати критеріям, які б охоплювали “об’єктивно-суб’єктивний” спектр. Такий підхід надав чимало слушних і важливих означень, але науковці так і не дійшли бо-дай якогось консенсусу. Проте більшість зійшлася на тому, що нація – це не державне утворення і не етнічна спільнота.
Не державне утворення, тому що поняття держави стосується ін-ституційної діяльності, тоді як поняття нації визначає тип спільноти. Поняття держави можна означити як низку автономних інституцій, які відрізняються від інших інституцій і мають законну монополію на при-мус та збирання податків на певній території. Але це надто відрізняєть-ся від поняття нації. Адже нація, як ми з’ясували, це спільнота, яка сприймається почуттями і в якій проходить життя, а її представники мають спільну батьківщину й культуру.
Не етнічна спільнота, бо, попри деякі збіги в тому, що нація й етні-чна спільнота належать одному й тому ж явищу (спільна культурна іде-нтичність), етнічна спільнота, як правило, не має політичного відтінку та й бракує їй національної культури й навіть території, оскільки етніч-ній спільноті не конче володіти своєю історичною територією. З іншого боку, нація мусить мати свою власну батьківщину, принаймні впродовж тривалого часу, щоб становити собою націю; прагнути державного ста-тусу й бути офіційно визнаною, а ще наполягати на розвиткові націона-льної культури й на певному самовизначенні. Але, як ми вже бачили, для нації не обов’язково мати свою власну незалежну державу, достат-ньо прагнути статусу автономії й мати свою батьківщину10.
Хоча на практиці межа між націями й етнічними спільнотами (або, вдавшись до французького терміну, ethnies) не чітко окреслена, все ж, як слушно зауважує Дейвід Мілер (David Miller), слід пам’ятати про концептуальну відмінність між ними. Проте його власне означення нації (або, як він воліє називати, “національності”) як “спільноти (1), утво-реної спільними віруваннями й зобов’язаннями, (2) історично тривалої, (3) активної за характером, (4) зв’язаної з конкретною територією і (5) відособленої від інших спільнот завдяки своїй відмінній національній культурі” (1995: 27), тяжіє до суб’єктивного обмеження спектру озна-чень (що могло б, зрештою, стосуватися міст-держав і навіть племінних об’єднань) і зближує поняття нації та етнічної спільноти. Етноси, своєю чергою, теж утворені спільними віруваннями й зобов’язаннями, спіль-ною пам’яттю й безперервністю, спільно діють та, як правило, зв’язані з певною територією, навіть якщо й не живуть на ній. Єдина головна відмінність – те, що етнічним спільнотам здебільшого бракує націона-льної культури. Та все ж, означення Мілера виокремлює деякі головні атрибути нації: безперечне усвідомлення себе спільнотою, наявність спільних вірувань, мітів, історії, а також зв’язок з конкретною територі-єю. Чи під силу нам розширити це означення так, щоб проступили збіги й відмінності між нацією та етносом?
Я пропоную означати поняття нації як “названу людську спільноту, що живе в рідному краєві, має спільні міти, спільну історію, спільну націо-нальну культуру, єдину економіку й єдині права та обов’язки для всіх її представників”. Поняття етносу, своєю чергою, можна означити як “названу людську спільноту, зв’язану з рідним краєм, для якої характе-рні спільні міти про походження, спільна пам’ять, однин або більше складників спільної культури та деяка солідарність, принаймні серед еліти”11.
Попри те, що ми вживаємо ці поняття, як робочі означення, на-справді це узагальнення абсолютної або ідеалізованої “нації” й “етно-су”, які беруть початок від умовності відповідних вірувань і почувань представників еліти етносів або націй. За такого підходу не намагають-ся звести два поняття до спільного знаменника, а прагнуть виокремити їхню основну різницю й відмінні риси між ними. Це легше зрозуміти, вписавши атрибути обох видів культурних ідентичностей, як показано в таблиці 1.1. Оскільки етнічні спільноти й нації належать до однієї й тієї ж категорії явища, вони подібні у верхній половині таблиці: націям, як і етносам, характерні такі ж атрибути колективних імен, спільних мітів і спільної пам’яті. А от нижня частина показує, що нації відрізняються атрибутами спільних прав і обов’язків для всіх представників та єдиною економікою. Крім того, нації, як правило, завойовують батьківщину, тоді як етнічні спільноти можуть бути тільки зв’язані (символічно) зі своїм рідним краєм. Так само, етносам не конче мати національну куль-туру, а тільки деякий спільний культурний складник, як от мову, релі-гію, звичаї або спільні інституції, натомість спільна національна культу-ра – основний атрибут націй. Зважаючи на це, навіть третій атрибут зазнав змін – від розмаїтих традицій пам’яті, які трапляються в етносів, до систематизування, стандартизування національної історії12.
Проте було б помилково вбачати в цій відмінності бодай якусь ево-люційну послідовність. Зрештою, в сучасному світі є багато етносів по-руч або в межах націй, і це ще досить суперечливе питання, чи вдасться знайти якісь нації серед численних етносів доновітньої доби. Що ж мо-жна сказати вже зараз (детальніше я на цьому спинюся далі): ідеальний тип етносу, з його гіршою організацією, – це загальніше поняття, а на-ція – конкретніше; нація поступово “увиразнюється”, навіть тоді, коли й сама виникла з колишнього етносу, стає дедалі більше власницькою та складнішою і дедалі менше пов’язаною зі своїм первинним етнічним ґрунтом. Розгадка цього парадоксу, як ми переконаємося, полягає у зміні зв’язків між етнічною належністю й культурою, а ще між культу-рою й політикою.
Усе це досить абстрактно й теоретично. Коли ми переходимо від ідеалізованих прикладів до емпіричних, то все частіше натрапляємо на приблизне розуміння й винятки. За добрий приклад може правити “на-ція діаспори”. Щоправда, такого феномену не існує: нація, як відомо, займає свою батьківщину, а етноси можуть кочувати з краю в край. Що ж тоді можна сказати про спільноти, які можуть заявити, що були наці-ями, але, як наприклад, вірмени чи євреї, протягом століть не заселяли свою батьківщину, втративши власну незалежну державу? Чи маємо право казати, ніби вони зникли як нації, коли й далі зберігають свою національну релігійну культуру й спільні права та обов’язки, та ще й зайняли новий економічний сектор? Це питання не з легких, а тому схиляє до думки, що слід обачніше вдаватися до ідеалізації та відміннос-ті етносу й нації13.
Зрештою, існують випадки “поліетнічних націй”, які охоплюють окремі етноси, що з тої чи іншої причини зійшлися разом або їх змусили об’єднатися й вигадати спільну історію та політичну пам’ять. У Бельґії, Швайцарії та Еспанії окремі етноси й далі співіснують у межах держави чи федерації, а їхні представники домагаються водночас і окремої етніч-ної, і спільної національної ідентичності. Наприклад, у Швайцарії деякі жителі кантону Юра прагнули кантональної незалежності від Берну, але їхні прагнення було чітко обмежено швайцарською “національною ідентичністю” і політичними перспективами держави. Загалом швайца-рець може пишатися конкретною національною культурою, означеною кордоном батьківщиною, єдиною економікою та спільними правами й обов’язками для всіх громадян, тоді як французо- чи італомовні кантони змирилися з деяким “Innenschweiz” – вигадуванням мітів та історичної пам’яті старої конфедерації (Eidgenossenschaft). Складніші проблеми постають перед Еспанією та Бельґією, де окремі етноси (баски, катало-нці чи фламандці) згідно з вищеназваними критеріями або утворюють нації, або домагаються державного статусу. Чи можна вести мову про “націю в межах нації”, тобто про фламандську) або каталонську в ме-жах бельґійської чи еспанської націй? Чи правочинно й доречно вести мову тільки про нації в межах “національної держави” (див. Petersen, 1975; Steinberg, 1976)?

Національна держава
Саме такої позиції дотримуються прихильники точного етнічного озна-чення поняття нації. Показовою в цьому є плідна праця Вокера Конора (Walker Connor). На його думку, поняття нації та націоналізму слід чіт-ко відрізняти від понять держави й патріотизму. Саме так він би висло-вився про бельґійський чи еспанський “патріотизм”, інакше кажучи, лояльність до територіально єдиної великої держави та її інституцій, але й на противагу цьому, існування фламандського або каталонського “ет-нонаціоналізмів”. Оці “етнонаціоналізми” автор характеризує як пси-хологічний зв’язок із предками, що, зрештою, виникає зі споріднених почувань – навіть тоді, коли міт про походження не збігається (а таке часто трапляється) зі справжнім, біологічним походженням. Подібну закономірність Конор вбачає і в британському державному патріотиз-мові, що співіснує з англійським, шотландським та вельським етнонаці-оналізмами (1994: 102, 202).
Я не впевнений, що таке чітке розмежування, хоча й аналітично слушне, вдасться обстояти. Візьмімо приклад з англійцями: насправді їм не під силу відрізнити свій рідний етнонаціоналізм від британського патріотизму, який вони теж мають за свій “рідний”. Це не просто його імперіалістичний спадок, радше відбиток стану британського патріоти-зму XVIII–XIX ст., коли його сприймали як “природне” поширення ан-глійського етнічного націоналізму; саме тоді Британську імперію стали пов’язувати з Англією, а не з групою шотландців, адже відбувалося зближення різних націй, що населяли об’єднане королівство – і все це попри шалений опір англійському пануванню. Якби ми врахували неод-норазові випадки націоналізмів без націй, це позбавило б сили ідею, і навіть історичність, британського націоналізму (на відміну від британ-ського патріотизму в Коноровому розумінні), бо, зрештою, ідеї об’єднаної Британської імперії так і не вдалося втілитися (Kearney, 1990: розд. 7–8; Colley, 1992: розд. I)14.
Такі ж концептуальні проблеми постають і перед Францією, де процеси інтеграції, або щонайменше об’єднання різних культур, здаєть-ся, зайшли ще далі. Бретонці, ельзасці, баски та навіть корсиканці, можливо, й не домагаються власної незалежної держави (за винятком хіба що меншості), але їхні рухи іноді проявляють прагнення до деякого самовизначення, у всякому разі в культурній та економічній сферах. Але ж чи відокремився хто-небудь від Франції? Чи вдасться відрізнити поширений французький етнонаціоналізм від панівного державного па-тріотизму? Як насправді можна відділити французьку націю від Франції, національної держави, коли більшість основних символів французького націоналізму політичні (див. Gildea, 1994)?
Безсумнівно, саме французький приклад, який за інших обставин мав би вирішальніший вплив, спричинив прагнення поєднати поняття держави та нації, що сприяло популяризуванню ідеї “держави-нації”. Але тут постають дві проблеми із самим терміном. Перша стосується взаємо-зв’язку між обома складниками слова. Надто часто теоретики вважають державу головним компонентом, а нація править тільки за помічне слово або уточнювальний прикметник. У такому разі вкрай мало приділяється уваги рушіям нації. Щодо націоналізму, то він обертається на психологі-чний епіфеномен, супутній складник державного суверенітету. Друга проблема емпірична: на практиці, як зазначив Вокер Конор, цілісна “держава-нація”, тобто, коли поняття держава й нація повністю збіга-ються, де живе тільки одна нація в конкретній державі й існує єдина дер-жава для конкретної нації, – рідкість, адже близько 90 відсотків держав усього світу – поліетнічні, і майже половина з них зазнала істотного ет-нічного роз’єднання (Connor, 1972; Giddens, 1985: 216–20).
За таких обставин, мабуть, було б доцільніше вибрати нейтральні-ший описовий термін, як от “національна держава”, із визначенням: “держава, що визнає законними принципи націоналізму, громадяни якої мають деякий ступінь національної єдності й інтеграції, але культу-рно неоднорідні”. Надавши поняттю національної єдності й інтеграції несталого значення, ми тим самим уникаємо проблеми ”національної невідповідності”, адже в багатьох країнах світу реальні межі розселення націй аж ніяк не збігаються з державними кордонами. Саме з таких по-зицій і можна вести мову про “держави-нації”, де поліетнічні держави домагаються статусу самостійної держави; пристосовуючись та об’єднуючись, прагнуть відновити цілісність (але не однорідність) націй. Така ситуація склалася в деяких країнах Африки й Азії, утворених на колоніальних територіях зі збереженням колишніх кордонів та інститу-цій (нерідко зі своєю lingua franca для адміністративного вжитку)15.
Національна ідентичність
На закінчення я хочу розглянути поняття “національної ідентичності” в царині національного феномену. Саме поняття набуло популярності порівняно недавно, його стали вживати замість поширеного у XVIII – поч. XX ст. означення “національний характер” і пізнішого терміну “на-ціональна самосвідомість”. Чому так сталося, незрозуміло. Можливо, нинішня повсюдна зацікавленість ідентичністю – це частина загальної тенденції сучасного індивідуалізму, яка відбиває неспокій та відчуження багатьох людей у дедалі роз’єднанішому світі (див. Kemilainen, 1964; Bhabha, 1990: розд. 16).
Як і решта термінів царини націоналізму, вислів “національна іден-тичність” має значення як головного взірця ідеології націоналізму, так і аналітичного поняття. Ідеали націоналістичної теорії я розглядатиму в дальшому розділі. А зараз хочу запропонувати робоче означення понят-тя, що нині набуло широкого вжитку: “безперервне відтворення й нове тлумачення характерних вартостей, символів, пам’яті, мітів і традицій, які утворюють особисту спадщину нації, а також ототожнення індивідів з цими ознаками, спадщиною й складниками культури”.
Вирішальними для означення є два взаємозв’язки: перший між ко-лективним та індивідуальним рівнями аналізу, а другий між безперерв-ністю й зміною ідентичності. Надто часто надають особливого значення одному складникові, нехтуючи іншим; якщо ми хочемо зрозуміти понят-тя національної ідентичності, маємо зрівноважувати їх.

Рівні ідентичності. Нині багато чути про “ситуативний” характер етніч-ної й національної ідентичності та про панування в сучасному світі “складної ідентичності”. Згідно з цією поширеною думкою, ми ототож-нюємо себе з різними колективними об’єднаннями, як от родинами, ге-ндерними категоріями, місцевостями, професійними групами, партіями, конфесіями та етносами, і залежно від обставин, іноді доволі легко, можемо переходити від одного об’єднання до іншого. Водночас ми мо-жемо бути чоловіками або дружинами, християнами або мусульманами, інтелігентами або чорноробами, і належати до певних регіональних або етнічних спільнот, активізуючи своє представництво в цих об’єднаннях заради конкретної мети. Отже, кожен з нас має складні ідентичності – від найвужчого родинного кола до найширшого кола всього людства; окрім того, у вільному суспільстві багато з цих ідентичностей стають другорядними й дедалі умовнішими (див. Cans, 1979; Okamura, 1981; Hall, 1992; Eriksen, 1993).
Але це погляд на колективні ідентичності тільки з боку окремого ін-дивіда. До того ж, можна розглядати такі ідентичності, як культурні спі-льноти, та, в окремих випадках, спільноти означені спільною пам’яттю, мітами, символами й вартостями. Слід чітко відрізняти два рівні аналі-зу – особистий і колективний, що їх нерідко плутають між собою. По-при те, що культурні об’єднання й спільноти складаються з окремих представників, ми не можемо звести їх до простої сукупності індивідів, зі спільними характерними рисами або місцем проживання. Значно бі-льше таких колективних ідентичностей міститься в спільних вартостях і правилах, пам’яті й символах. І навпаки, діяльність і вдачу окремих представників не можна передбачити за допомогою аналізу особливос-тей конкретної спільноти чи колективної ідентичності – це тільки дасть можливість дещо дізнатися про нахили їхніх представників і те, що на них впливає. Ось чому так важливо розрізняти ці два рівні аналізу ко-лективної ідентичності (див. Scheuch, 1966).
Становище найстабільніше там, де колективна ідентичність спира-ється, головним чином, на культурні складники, як от касти, релігійні секти, етнічні спільноти й нації. Оскільки інші типи колективної іденти-чності, наприклад, клас або місцевість, слугують інтересам групи, вона з легкістю розпадається після досягнення мети. Культурні спільноти тривкіші, адже основні культурні складники, на які вони спираються (пам’ять, вартості, символи, міти й традиції), тяжіють до посилення стабільності й згуртованості; вони становлять кістяк колективної без-перервності й відмінності. Усі ці складники відтворено в колективній пам’яті про величні подвиги й видатні особи, вартості шляхетності, справедливості тощо, символи святинь, їжі, одягу й гербів, міти про по-ходження, визволення й обраність, традиції та звичаї, ритуали й родо-води. У такому разі колективні культурні складники особливо помітні й довговічні, тому досліджувати їх слід окремо від джерел особистого са-мовизначення16.
Отже, моє робоче означення складається з двох частин: у першій частині вказано механізми культурної безперервності й зміни на колек-тивному рівні, а в другій зосереджено увагу на ставленні особистості до колективу.

Безперервність і зміна. Аналізуючи все вищезазначене, може скласти-ся враження, ніби колективні культурні ідентичності якісь статичні й незмінні. Але це зовсім не так. У дійсності маємо справу з довгочасними структурами, але це не застигла чи незмінна сукупність характерних рис. Культурні ідентичності й спільноти, як і решта, піддаються змінам та руйнуванню, але ці зміни можуть бути поступові й загальні або рап-тові й уривчасті. Єдина відмінність від інших видів колективної ідентич-ності полягає здебільшого в повільніших і триваліших ритмах культур-них змін, які внаслідок цього потребують методів аналізу протягом longue duree (тривалого часу)17.
Ось чому в запропонованому означенні розглядаються процеси “нового тлумачення” взірців пам’яті, вартостей, символів, мітів і тради-цій, які становлять особисту спадщину нації. Нині достеменно відомо, як змінюються складники національних ідентичностей, але це процес, який відбувається щопокоління, адже зовнішні події та внутрішні пере-будови груп і держав сприяють новому баченню колективних традицій. Такий процес “етносимволічної реконструкції” спричинює повторний відбір, рекомбінацію та рекодифікацію наявних вартостей, символів, пам’яті тощо, і щопокоління наповнюється новими культурними склад-никами. Отже, “героїчне” бачення національної ідентичності з темами боротьби, визволення й жертовністю, типові для новітніх незалежних держав або “держав-націй”, в наступному поколінні може поступитися місцем доступнішому, прагматичному й утилітарному різновидові наці-ональної ідентичності. Вона надаватиме особливого значення підприєм-ництву, організаційності й толерантності стосовно відмінностей, темам, які здатні з’ясувати походження “альтернативних етнічних традицій” в історії нації.
Отже, самі зміни, ніби передбачені означенням національної іден-тичності, не виходять за межі, визначені культурою й традиціями конк-ретної нації та її особистою спадщиною. А інакше й не могло бути. Оскільки ідентичність – показник тривалої стабільності й безперерв-ності, зміни можуть відбуватися тільки у чітких межах. Навіть якщо ці зміни раптові й руйнівні, за винятком цілковитого знищення нації, вони створять нові складники, які на рівні культури переймуть представники нації; навіть революції неодмінно повертаються до того, що функціона-лісти називають “основними вартостями” суспільства. Саме так стоїть справа й зі зміною націй, а це дає змогу вважати, ніби “щоденний пле-бісцит”, який утворює націю, насправді її зберігає настільки, щоб мож-на було вести мову про ту саму націю, попри зміну поколінь.







Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены