/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/Mightner_cover_1.txt Библиотека на Meta.Ua Атомна сила: Невигадане життя Лізе Майтнер (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Атомна сила: Невигадане життя Лізе Майтнер

Авторка: Черрато Симона

ISBN 966-7048-66-7
Мова: Українська (переклад з італійської)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2006 г.
М'яка обкладинка
Кількість сторінок: 96
Опис: Серія присвячена життю жінок, які зробили великий внесок у науку. Постаті складні й пристрасні, зразок і стимул у пізнанні світу. Лізе Майтнер втікає з нацистської Німеччини, в Берліні вона стала професором фізики, а зараз має втікати, тому що єврейка… Під час свого вигнання в Швеції вона відкриє величезну потужність, приховану в атомі, яка, на жаль, буде використана для створення атомної бомби… Але вона буде проти цього, вона боротиметься за мир усе своє життя…

Цільова авдиторія: для широкого кола читачів


Як злодійка
Я в потязі, що везе мене геть з Берліна — міста, в якому я прожила більше тридцяти років, і яке зараз перетворилось на пекло. Я прагну дістатись до Швеції через Голландію — ці місця мені зовсім не відомі, але вони можуть стати початком нового життя.
Я покинула все й усіх: роботу, друзів, домівку. В мене лишилась єдина річ — каблучка з діамантом, яку мені подарував мій любий Отто перед від’їздом. Вона в мене на руці, а рука в кишені — щоб не дуже виділятись.
Я подорожую, точніше, втікаю, щоб врятуватись від нацистських переслідувань проти євреїв. Після анексії Австрії я втратила той нехай невеликий прихисток, який мала завдяки своєму австрійському громадянству. Тепер Австрія — лише провінція на мапі великої Німеччини… і всього цього нацисти досягли без жодного пострілу! В Берліні мені загрожувала депортація до концтабору. Для мене це б означало кінець, як і для багатьох інших. Тож усі, хто міг, повтікали з країни.
Я визираю з віконця. Повз мене пробігають пейзажі, але я цього не усвідомлюю, я нічого не бачу. Лише розмірковую про себе. Таке враження, ніби мою голову огорнули шаром вати. Схоже на дію анестезії. Невже все це відбувається зі мною? Це не фільм? Не сон, чи себто не нічний жах?
Я втікаю, як злодійка! Професор фізики в інституті кайзера Вільгельма… така посада повинна була б забезпечити мені шановане становище. Мене б мали поважати за моє завзяття, за роботу. А вони кажуть єврейська наука! Але ж наука завжди була вища національної належності, ширша за кордони?
І що з того, що єврейка… Я не дотримуюсь юдейської віри, мене навіть хрестили! Звичайно, арійськими ознаками не можу похвалитись: я невелика на зріст, маю чорне волосся та великий ніс…
Коли згадую останні три місяці в Інституті, не можу збагнути, як я пережила той тиск. Деякі мої колеги, аби тільки довести свій нацистський запал, вимагали мого негайного звільнення. Більшість мовчало, але їх погляди були красномовними. Директори, адвокати, професори проводять свої секретні й не дуже секретні засідання та наради. Одного разу Отто, мій друг і колега, з яким ми вже тридцять років займаємось дослідженнями, запропонував мені звільнитися й продовжувати роботу в Інституті неофіційно, без зарплати. На його думку, це — єдиний вихід. Не знаю, чи він сам дійшов до цього, чи хтось йому підказав. У всякому разі, я розлючена й розчарована. Від нього я такого не чекала. Якби я послухалась його поради, я втратила б посаду професора, а потім мене б обов’язково депортували.
Тож єдине, що мені лишається, це поїхати. Але як? В ці часи нелегко емігрувати, виїхати за кордони Німеччини практично неможливо: потрібні дозволи, офіційні документи, призначення на нове місце. В мене нічого цього нема.
Але згодом справа зрушила з мертвого місця. Мої друзі науковці з Данії, Голландії та Швеції, пропонують мені допомогу. Так я наважуюсь на від’їзд. 12 липня 1938 року я востаннє з’являюсь в інституті й сиджу там до восьмої вечора, перевіряючи роботу студента. Скінчивши, знімаю халат і, як завжди, вішаю його на гачок, а потім іду. Як завжди. За півгодини я збираю речі. Ніч проводжу в мого колеги Отто. Ми узгоджуємо секретний код, яким буде повідомлено про успіх моєї втечі.
Вранці 13 липня я прямую до вокзалу. Останньої миті ледве не передумую: хочу повернутись додому, до моїх досліджень. Але здоровий глузд перемагає, і я від’їжджаю. Навіть без плачу.
«Євреї — загроза для інституту…» — ось що мене змусило піти. Це все не виказувалось мені у вічі! Огидні боягузи. Навіть Отто… коли мені заборонили викладання, він поклявся, що ноги його більше не буде в інституті. Але поклик науки такий сильний. І наступного дня він вже знову займався підсумками результатів досліду з торієм. Він також мене облишив. Вирішив принести мене в жертву, щоб врятувати добре ім’я інституту, й звичайно, своє ім’я теж.
Я більше ніколи не повернусь до Німеччини!
Потяг біжить уперед без перешкод. Незабаром кордон з Голландією. Мені спирає дихання, пітніють долоні. Не можна піддаватись паніці! Поліція СС, що перевіряє паспорти, — найбільша небезпека. Багатьох людей, що намагались утекти, було заарештовано саме на кордоні, й повернуто назад. Зі мною такого не трапиться, все буде добре… Все буде добре.
Але потяг знову зупинився. Ну, рушай же, рушай, ми вже майже на кордоні! Краще думати про щось інше, бо так я збожеволію.
Яке ж непередбачуване життя… Чи можливо, щоб я дійшла до втечі, щоб опинилась тут, за таких обставин? Понад тридцять років тому я приїхала в Берлін. Тоді я ще була нікому невідомою і не знала, що тут чекає на мене, як мене приймуть і ким я стану. Не дуже відрізняється від теперішньої ситуації… лише мені на тридцять років більше, а повернутись назад неможливо. Тоді я була молодою дівчиною, яка захоплювалась фізикою й була ладна працювати хоч у сараї, аби займатись наукою, аби мати лабораторію. Так, ще з дитинства я хотіла займатись наукою. Дивна річ, як на ті часи.

Велика родина
Я добре пам’ятаю народження мого найменшого братика Вальтера. Мені тоді було майже тринадцять. Він з’явився на світ восьмим, і назавжди став моїм улюбленцем.


Інших я теж люблю, двох моїх старших сестер також, хоч вони інколи нас утискують. Але Вальтер особливий! Я народилась «посередині», тож постійно мала звикати до вимог старших, через те, що вони були дорослими… й молодших, бо вони були малими й завжди вміли домогтися свого… Я часто тримаюсь від них осторонь. Мої брати мене називають «вузерль», тобто «пилинка».
Наша родина велика й дружна. Гроші для нас, на щастя, не проблема, можна сказати, що ми заможні, але живемо просто. В нас усе є, але розкіш й зайві дрібнички в домі Майтнерів не водяться. Від книг та від музики ми не можемо відмовитись, вони для нас — як повітря, не відмовляємося й від здорового відпочинку в горах.
Ми мешкаємо у Відні, в північному кварталі Леопольдштадт, що за Дунаєм, на вулиці Кайзера Йосифа 27. Ця довга й широка вулиця веде з торговельного кварталу до відомого великого парку Пратер. У нашому домі часто буває людно: політики, адвокати, письменники приходять поспілкуватись або просто зіграти партію в шахи. Коли хтось приходить у гості, для нас дітей — справжнє свято: ми можемо довго не вкладатися спати й слухати розмови дорослих.
Ми — євреї, хоча й не віруєм. Я та деякі мої брати дорослими вирішують долучитися до християнства — протестантизму чи католицизму. По моєму народженні, мене реєструють у єврейській громаді як Елізе Майтнер, народжену 17 листопада 1878 року. Тоді ця подія видається зовсім не вартою уваги, але така банальна бюрократична процедура багато років по тому змінить моє життя.
Невідомо коли й чому ім’я Елізе перетворилось на Лізе, з яким я і проживу все життя. Щодо дати народження теж є певні проблеми: в усіх документах, крім свідоцтва про народження, це — 7 листопада. Цього дня я й святкую свій день народження.
Мій батько Філіп працює адвокатом, він — один з перших євреїв в Австрії, яким дозволено вивчати юриспруденцію й займатись професійною діяльністю. Він — дуже освічена людина, стільки всього знає й держиться прогресивних поглядів. Для мене це неймовірно важливо, інакше я б ніколи не змогла робити те, що робила. Батько бере активну участь у суспільному житті міста. Ім’я моєї матері до одруження було Гедвіґ Сковран, а тепер — Гедвіґ Майтнер. Вона приїхала зі Словаччини, куди емігрувала з Росії, рятуючись від переслідувань євреїв. Мої батьки недавно приїхали до Відня, як і багато інших. Тоді я ще не могла це усвідомлювати, але Відень кінця ХІХ століття — одне з найжвавіших і багатонаціональних міст світу: більшість населення розмовляє німецькою мовою, але тут живуть і чехи, й угорці, й італійці, поляки, хорвати, українці та багато інших народів, які зберігають свою мову й традиції. Життя вирує у місті: постійно щось змінюється, процвітають театр, музика, промисловість, наука, технологія. Панує терпимість і свобода віросповідування, всі можуть говорити й писати, що думають. Всі можуть виховувати дітей, як забажають. Хлопчиків, звісно. Дівчаткам же не дозволено відвідувати гімназію та університет.
Звичайно, все залежить від того, де й коли ти народився, в якій сім’ї, в якому місті. Мені звичайно поталанило. У Відні лишилось моє серце, Відень буде назавжди моїм містом. І мої батьки… я не уявляю собі більшої турботи, любові та людського розуміння.
Я й мої брати змалечку вчимося думати своєю головою. Тато й мама привчають нас не сприймати все навколо як банальність. У мене, звісно, виникають питання про природу речей. Одного дня бабуся мені каже: «Ніколи не вишивай у суботу, бо небо впаде на землю!» Жахливе застереження, однак я його сприймаю з певною недовірою. Чому б це мало таке статись? Такого не було ще ніколи, за всі часи, коли в усіх місцях світу хтось вишивав у суботу. Тож я вирішую провести дослід. Однієї суботи (субота для євреїв — день, присвячений Господу, як неділя для християн) я беру своє вишивання. Роблю перший стебок, схиливши голову й пригнувши спину, ніби готуючись до неминучої катастрофи… виглядаю у вікно. Все як звично. Другий стебок, третій… небо все ще на своєму місці. Тож я спокійно продовжую свою роботу. Але бабусі цього не розповідаю!
Я та мої брати ходимо до школи, займаємось музикою та читаємо багато книжок. Ми, дівчатка, також маємо змогу розвивати свої здібності, а не лише вчитись бути добрими дружинами та матерями. Нікому з нас не суперечитимуть у виборі свого шляху в навчанні: одна моя сестра стане музикантом, друга — лікарем, третя — хіміком.
Мені ж, з перших класів школи, подобаються математика та фізика. Ці предмети мене приваблюють більше за інші. Я завжди отримую гарні оцінки, але цього не досить. Поки що я не можу навіть уявити собі моє майбутнє навчання. На ті часи дівчина в університеті — щось з розряду неймовірного!
У липні 1892 року я відмінно складаю випускні іспити і… завершення середньої школи означає для мене кінець навчання.


Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены