/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/Mala_istoria_to_set.txt Библиотека на Meta.Ua Мала історія України (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Мала історія України

Автор: Андреас Каппелер

ISBN 978-966-7048-82-2
Мова: Українська (переклад з німецької)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2007
Тверда палітурка
Кількість сторінок: 264
Опис: Книжка видатного історика, іноземного члена Національної академії наук України Андреаса Каппелера була написана на замовлення мюнхенського видавництва "Бек" і ставила за мету ознайомити західних європейців з народом новопосталої держави, історією та сучасністю України. Для українського читача це не просто посібник з історії - "погляд із зовні" дозволив по-новому розставити деякі акценти та висвітлити окремі проблеми. Багаторічний досвід досліджень етнічних меншин та національних рухів обумовив особливості книжки. Автор інтегрував в українську історію поляків, росіян, євреїв, німців. Відмова від концентрації на історії етнічних українців повинна посилити поняття політичної або громадянської державної нації, закріплене в Конституції України. Поворот до багатоетнічної політичної нації, на думку автора, повинен стати засобом для подолання численних сучасних конфліктів і зміцнення молодої української демократії.

Цільова авдиторія: Для широкого кола читачів.


Зміст

Передмова автора до українського видання
Вступ
1. Україна та українці: географічна та етнічна даність
2. Київська Русь та суперечка навколо її спадщини
3. Галицько-Волинське князівство – Литва – Польща: Україна у XIII–XVI століттях
4. Запорозькі козаки й виникнення Гетьманської держави
5. Україна на початку XVIII століття
6. Інтеграція в Російську імперію у XVIII столітті та поділи Польщі
7. Україна за царя та імператора
8. Модернізація та національний рух до 1914 року
9. Україна напередодні Першої світової війни
10. Війна, революція та невдале державотворення у 1914-1920 роках
11. Українська Соціалістична Радянська Республіка: національне будівництво у двадцяті, терор у тридцяті роки
12. Українці за межами Радянського Союзу в період між світовими війнами
13. Україна між сталінізмом і націонал-соціалізмом у Другій світовій війні
14. Відлига та нові морози: Україна у 1953–1985 роках
15. Розпад Радянського Союзу та виникнення української держави
Хронологічна таблиця
Персональний покажчик
Карти
Образ історії України Андреаса Каппелера




Передмова автора до українського видання

Після здобуття Україною незалежності влітку 1991 року рівень знайомства західних європейців з народом, що мешкав на великій території Європи, був страшенно низьким. Це стосувалося як історії, так і сучасності України й було властиво не лише широким колам, але й політикам, журналістам та науковцям. Це стало приводом для того, щоб мюнхенське видавництво «Beck» запропонувало мені написати «Малу історію України», яка побачила світ 1994 року (друге видання — 2000), а 1997-го була перекладена французькою.
Мені не хотілося писати й публікувати коротку книгу так швидко після розпаду Радянського Союзу, оскільки до того я нетривалий час займався історією України. По-перше, з 1984 року я регулярно читав лекції з історії України в Кельнському університеті, де викладав протягом 1982–1998 рр. По-друге, у 1991-му я провів міжнародну конференцію з проблем історії та сучасності України, в якій брали участь українські науковці, які значно розширили мій горизонт (матеріали конференції були опубліковані у 1993 році — Guido Hausmann; Andreas Kappeler (Hrsg.) Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates. Baden-Baden, 1993). По-третє, до 1994 року я опублікував низку статей про український національний рух, і українці та їхня історія посідали також значне місце у виданій мною 1992 року монографії «Росія як поліетнічна імперія» (українське видання — 2005 р.).
Як видно з перерахованих праць, я прийшов до історії України через історію Росії, як і більшість зарубіжних істориків. Впродовж мого навчання в Швейцарії у 1960-х роках Україна була мені практично невідомою. Під час моєї першої поїздки в Україну в 1970 році я поставив під сумнів пануючу думку про те, що українська мова, література та історія являють собою маловідомий периферійний варіант російської історії та культури. Проте я надалі продовжував займатися історією Росії і лише через двадцять років проблеми історії України посіли чільне місце в моїх наукових інтересах. При цьому особливу зацікавленість я проявляв до українсько-російських взаємин, що відображалося в окремих проектах та дослідженнях моїх молодих співробітників. Рамкам російського та радянського імперіалізму, без яких неможливо зрозуміти історію України останніх трьох століть, приділена значна увага і в запропонованій книзі.
Я дуже радий, що «Мала історія України» публікується україн-ською. Звичайно, Україна-2007 значно відрізняється від України-1994.
Тоді ще було необхідним утвердити переконання про існування українського народу і познайомити з новою національною державою та її історією. Сьогодні у цьому немає потреби, оскільки українська держава утвердилася як європейська сила і після «помаранчевої революції» весь світ переконався, що Україна не лише існує, але й рухається шляхом створення правової держави та формування громадянського суспільства. Ситуація, яка змінилася, змінює також і погляд на історію України. Сучасна українська та зарубіжна історіографії більше не виконують функції легітимації молодої держави, а зосереджуються на розв’язанні наукових завдань, які не диктуються актуальною політикою.
Українська історична наука звільнилася від «приборкуючих» (Zwangsjacke) догматів марксизму-ленінізму та концепції «братерської дружби», яка утверджувала ідею підпорядкування «малої сестри» великому російському брату, і за останні 15 років побачили світ багато цінних праць з усіх періодів та аспектів української історії. Водночас і за межами України посилився інтерес до української історії — нові важливі праці з’явились в Північній Америці та Західній Європі. Я також з 1994 року опублікував низку статей з української історії, які нещодавно вийшли окремим збірником (Andreas Kappeler. Der schwierige Weg zur Nation. Beitrage zur neueren Geschichte der Ukraine. Wien-Koln-Weimar, 2003). У зв’язку з таким бурхливим розвитком більшість частин моєї «Короткої історії України» не відповідає сучасному стану наукових досліджень. Хоча в другому німецькому виданні я довів розповідь до 2000 року і зробив для українського видання окремі доповнення та коректури, все ж, книга відповідає пізнавальній ситуації 1994 року. Оскільки книга була розрахована на німецькомовного читача, то бібліографія містила лише книги західними мовами, що вийшли до 2000 року, і не згадані праці українською, польською та російською, які я також використовував при написанні тексту.


Дещо запізнілий переклад «Малої історії України» може становити для українських читачів подвійний інтерес. На противагу майже всім іншим загальним викладам української історії, які належали українцям в Україні та за її межами, ця праця написана не українцем. І хоча я значною мірою дотримуюсь українського національного «гранд-наративу» («Gro?en Erzahlung»), можливо «погляд із зовні» дозволить по-новому розставити деякі акценти та висвітлити окремі проблеми. Моїм багаторічним студіям етнічних меншин та національних рухів завдячують дві особливості цієї книги. Я намагався інтегрувати в українську історію поляків, росіян, євреїв, німці та інші етнічні групи, котрі жили в Україні. Відмова від ексклюзивної концентрації на історії етнічних українців повинна посилити поняття політичної або громадянської державної нації, закріплене в Конституції України. Відмова від етнічної нації і поворот до багатоетнічної політичної нації, на мою думку, повинна стати засобом для подолання численних сучасних конфліктів і зміцнення молодої української демократії.
Хоч я писав історію України як сторонній спостерігач, сподіваюсь що українські читачі сприймуть мою працю, адже я відчуваю себе зв’язаним з Україною та українцями й з симпатією дивлюсь на її подальшу історію.
Відень, червень 2007 року.



Вступ

24 серпня 1991 року після провалу Московського путчу український парламент проголосив незалежність України. 1 грудня 1991 року 90% населення України висловилися на референдумі за незалежність. Відокремлення від Радянського Союзу України, яка за своїм населенням і економічною могутністю була найважливішою республікою після Російської Федерації, завдало йому смертельного удару. Ще того самого місяця СРСР ліквідовано і замінено хибкою Співдружністю Незалежних Держав (СНД).
Україна, за розміром друга після Росії країна Європи, одразу після її приєднання до спільноти європейських держав, стала важливим політичним актором: вона не тільки значною мірою є відповідальною за крах Радянського Союзу, але й донині визначає характер СНД як нестійкої федерації. Хоча процес її державотворення відбувається з великими труднощами, проте в майбутньому слід зважати на Україну, яка з її понад 50 млн жителів має майже таке саме населення, як Великобританія чи Франція.
Раптова поява України на арені європейської політики була несподіваною для Заходу. Факт існування цієї великої країни на Південному Заході СРСР практично ігнорувався протягом десятиліть. Понад 45 млн етнічних українців, що за кількістю займають серед європейських націй шосте місце після росіян, німців, британців, французів та італійців, зазвичай, розглядали як особливу регіональну групу росіян. Українці та їхня країна майже не існували в суспільній свідомості, у засобах масової інформації, політиці та науці. Це стосується також і української історії, що як предмет дослідження і викладання ледь животіє в Центральній і Західній Європі.
Чому українців і Україну майже не брали до уваги на Заході та, зокрема, в Німеччині? Відповідь на це дає історія. Упродовж значних етапів своєї історії українці перебували в тіні сусідніх державницьких народів, спочатку поляків, а пізніше росіян. За винятком кількох коротких періодів вони не мали власної держави. Домінуючі суспільні структури, культури та мови були надзвичайно привабливими для українських соціальних еліт. У XIX і XX століттях цей процес посилився внаслідок кількох хвиль свідомої політики русифікації, здійснюваної царським і радянським урядами. Тому, починаючи з XVI сторіччя, велика частина українських еліт була полонізованою, а з XVIII сторіччя — русифікованою, натомість розвиток української літературної мови і високої культури неодноразово припинявся.
Поляки та росіяни не визнавали українців самостійною нацією, а розглядали їх здебільшого як складову частину своєї нації. Як показують висловлювання особистостей з усіх політичних таборів — від Солженіцина і Горбачова до колишнього петербурзького мера Собчака — більшість росіян і досі не можуть змиритися з тим, що Україна є незалежною країною, яка відстоює свою рівноправність з Росією. Таке ставлення до українців домінує і на Заході: донедавна також і в Німеччині українців вважали росіянами, їхню мову — російським діалектом, а їхню історію — російською, польською чи радянською історією.
Якщо відсутня державна спадкоємність, а факт існування нації заперечується, що може бути предметом української історії? Чи історія певного простору, чи певного народу, чи усе ж історія держав? Такі запитання виникають не лише стосовно українців, а й щодо історії інших молодих націй, таких як чехи, латиші, італійці чи німці, водночас вони є значно менш гострими для таких давніх державних націй, як французи чи росіяни.
Історію пишуть, виходячи з сучасного контексту. Наприклад, написану сьогодні українську історію можна віднести до нової української держави. У проголошеному в серпні 1991 року Акті незалежності України український парламент посилається на тисячолітню традицію державотворення в Україні. Йдеться про послідовність етапів, починаючи від Київської держави в період від X до XIII сторіччя через період Галицько-Волинського князівства XIII і XIV сторіччя, Великого князівства Литовського (що частково інтерпретується як українське) від XIV до XVI сторіччя та через Гетьманщину XVII сторіччя аж до недовговічної Гетьманської держави 1918 року та Української Народної республіки 1918-1920 років.
Історія української держави мала б стосуватися нинішньої території, яка збігається з територією колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки. Якщо послідовно дотримуватися цього критерію, то слід простежити історію цього простору через усі епохи також і в зворотному напрямку аж до історії первісного суспільства. Отже, як складові частини української історії, мали би розглядатися античні грецькі колонії в Причорномор’ї та степові культури — від скіфів до татар. Таких настанов дотримуються численні загальні курси історії, що були написані в межах Радянського Союзу та поза ними.
Втім, тисячолітня державна традиція є національним міфом. Протягом тривалих періодів своєї історії Україна була складовою частиною чужих держав. Найважливішими з цих держав були Велике князівство Литовське та Польське королівство (1569 року об’єдналися в Річ Посполиту), пізніше Російська імперія, імперія Габсбургів, у XX столітті — Польща та Радянський Союз. Починаючи з XVII сторіччя, Україна була розділена на кілька просторів домінування та культури, а це суттєво сприяло тому, що розвиток її регіонів відбувався по-різному. Тільки насильницька сталінська експансіоністська політика в Другій світовій війні призвела до об’єднання практично всіх українських регіонів в одній радянській державі.
Виходячи з ситуації відсутності держави у XIX і на початку XX сторіччя, молода українська історіографія розглядала в якості найважливішого предмета своїх досліджень не державу, а український народ. Тим самим інші етнічні групи, що жили в Україні, зокрема євреї, поляки чи росіяни, в основному, не входили до української історії, хоча вони протягом тривалих періодів були важливими складовими частинами еліти і середньої верстви міського населення. Особливість цього підходу полягає в тому, що він дозволяє розглядати Україну як історичний простір з перемінними кордонами; таким чином, Крим чи Південна Україна лише у XVIII сторіччі стануть предметом української історії. Складно відповісти на запитання про початок української історії як історії народу, адже воно пов’язане із суперечливою проблемою етногенезу українського народу. Я повернуся до цього в наступному розділі.
Географічний критерій є розпливчастим ще більшою мірою, ніж державний чи етнічний, адже не існує чітко відмежованого природного простору України. Географи також, зазвичай, визначають простір України як територію сучасної держави або як регіон розселення українців (див. розділ 1).
Жоден із згаданих критеріїв (держава, сучасна територія держави, народ, географічний простір) не може задовільно визначити предмет дослідження української історії. Мій підхід є гнучкішим і динамічнішим: я розглядаю українську історію як історію простору, в якому українці жили, складаючи більшість населення. Отже, я не здійснюю ретроспективну проекцію на історію нинішніх державних кордонів її території чи розселення. Мій курс оповідає також про не українців, що живуть в Україні, однак не тих, хто емігрував до Росії, Сибіру чи до Північної Америки і Західної Європи.
Україна й українці не завжди жевріли у свідомості західного зарубіжжя. Запорозькі козаки вже у XVII та XVIII століттях викликали інтерес західноєвропейських авторів. Наприкінці XVIII сторіччя у місті Галле була опублікована перша наукова «Історія України і козаків» (Geschichte der Ukraine und der Cossacken), написана вихідцем з Угорщини Іоганном Християном фон Енгелем (Johann Christian von Engel, 1770-1814). Ця робота до наших днів залишалася єдиним, написаним німецькою рукою, загальним курсом української історії. У XIX столітті національна російська історіографія поступово витісняла Україну з історичної свідомості. Історична спадщина України, яку офіційно називали «Малоросією», на Заході теж стала складовою частиною російської історії.
Проте самостійна історична свідомість зберігалася у народних переказах і в традиціях частково русифікованої еліти України. Це було сприйнято та розвинуто далі українським національним рухом протягом XIX сторіччя. Низка видатних постатей національного руху були істориками, наприклад, Микола Костомаров (1817-1885), син росіянина та автор першої політичної програми українського національного руху, і Володимир Антонович (1834-1908), котрий з полонізованого дворянина перетворився на українського патріота і став засновником так званого «народницького» напрямку української історіографії, в центрі уваги якого перебував український народ.
Найвідомішим учнем Антоновича був Михайло Грушевський (1866-1934), що працював спочатку в Києві, а потім став професором східноєвропейської, de facto української, історії у Львові та центральною особистістю національного руху. Його основним історичним твором є широкомасштабна, написана українською мовою, «Історія України-Руси» у десяти томах, які з’явилися в період між 1898 і 1937 роками. Проте ця історія сягає лише середини XVII сторіччя; перший том вийшов також у німецькому перекладі. Стислий загальний виклад української історії, що вийшов з-під його пера, був перекладений англійською мовою. З 1930-х років Грушевський вважався у Радянському Союзі буржуазно-націоналістичним істориком, минуло небагато років відтоді, як було дозволено публікувати його твори.
На зламі століть з’явився протест проти головного народницького напрямку української історіографії. Першим представником нової школи, яка підкреслювала роль української еліти та державотворчих процесів, був В’ячеслав Липинський (1882-1931), котрий походив з польської шляхти. Ця школа знайшла низку прихильників серед істориків української еміграції, що жили в міжвоєнний час у Чехословаччині, Польщі та Німеччині. Тоді присутність українців у громадській свідомості Німеччини була набагато помітнішою, аніж сьогодні, зокрема, завдяки роботі Українського наукового інституту в Берліні. Тут працювали Дмитро Дорошенко і Борис Крупницький, чиї загальні виклади української історії перекладено англійською і німецькою мовами.
Друга хвиля емігрантів залишила Україну під час Другої світової війни і спершу попрямувала до Німеччини. Український вільний університет, що був перенесений з Праги до Мюнхена, став після війни центром українських досліджень у Німеччині. Тут працювала Наталія Полонська-Василенко, її докладний загальний виклад української історії з’явився також і німецькою мовою. Втім, більшість українських емігрантів невдовзі залишили Німеччину й оселилися в Північній Америці. Серед них були такі історики, як Іван Лисяк-Рудницький і Омелян Пріцак, які створили основу української історіографії в США та Канаді. У Північній Америці виникли такі значні науково-дослідні центри, як Український науковий інститут Гарвардського університету та Канадський інститут українських студій в Едмонтоні. З Гарвардського інституту, в якому кафедру української історії імені Грушевського очолювали спочатку Омелян Пріцак, а потім Роман Шпорлюк, вийшло кілька видатних істориків молодшого покоління, серед них Франк Сисин, Пол Роберт Магочі, Джон-Пол Химка та Орест Субтельний, якому ми завдячуємо найкращим загальним викладом української історії за межами України. В українській історіографії за межами України північноамериканські дослідження є провідними як у кількісному, так і в якісному сенсі.
У радянській Україні спершу в якості основи теж використовували спадщину дореволюційної історіографії. Наприклад, у двадцяті роки Грушевський працював у Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) у Києві. Одночасно робилися спроби обґрунтувати марксистську історіографію, яка незабаром була позначена національною українською тональністю. Після повороту Сталіна до радянського патріотизму і проти розвитку національних культур настали тривалі заморозки. Багато істориків загинули під час «чисток», а історіографію підпорядкували догмам центру, основою яких було не стільки марксистське вчення про класову боротьбу, скільки національні аксіоми про провідну роль росіян як старших братів інших радянських народів або теза про вічну дружбу народів. Таким чином, українську історію було позбавлено її власної цінності; право на своє існування вона мала лише в рамках історії Росії. І абсолютно логічним виявилося те, що 300-літній ювілей приєднання України до Росії святкувався у 1954 році надзвичайно пишно, і що з цієї нагоди було канонізовано прогресивність цього акту — тепер названого «возз’єднанням».
Наприкінці п’ятдесятих і протягом шістдесятих років відбулося (як і в інших країнах Східного блоку) деяке пом’якшення генеральної лінії, а кілька українських істориків спробували обережно піддати сумніву сталіністські догми. На початку сімдесятих років на такі тенденції, названі націоналістичними, центр зреагував дуже різко. Водночас відбулося повалення українського партійного лідера Шелеста у 1972 році. За правління його спадкоємця Щербицького почалися «чистки» української інтелігенції, в тому числі також і серед істориків, а культурне життя в Україні пережило новий період застою. Українським історикам так заткнули рота, що вони мусили або мовчати, або ухилятися й займатися «нешкідливими темами», або ж стати догматиками, вірними офіційній лінії. Багато хто обрав останній шлях, тому рівень української історіографії в сімдесятих й на початку вісімдесятих років значно знизився. Виняток становили окремі галузі медієвістики.
Відтоді як кайдани порвалися, українська історіографія намагається продовжити традиції, що перебували під заборонами. Знову видаються численні історичні твори XIX і початку XX сторіччя, вперше друкуються та перекладаються праці емігрантів. Залучаються досі недоступні джерела, опрацьовуються такі заборонені раніше теми, як національний рух, Голодомор 1932-1933 років і сталінський терор. Втім, українська історіографія оновлюється і опановує нові проблемні поля та архівні джерела, яким до цього часу недостатньо приділялося уваги.
Поза межами України та Північної Америки лише нечисленні історики займаються українською історією. Найважливішою є польська історіографія, яка зробила важливі внески насамперед щодо епохи від XVI до XVIII століття, коли великі частини України належали до Польсько-Литовської держави, а також щодо історії Галичини. Назвемо Збігнєва Вуйціка, Яна Козика та Владислава Сєрчика, котрий написав загальний виклад української історії. Не слід забувати і російську історіографію, яка зробила свій внесок насамперед завдяки значним працям зі середньовічної історії України. Натомість німецькомовна історіографія донині мало займалася Україною. Не існує ні інститутів, ні професорів з української історії, а в рамках спеціалізації «східноєвропейська історія» рідко трапляються й фахівці з питань, що стосуються України. Втім, рано чи пізно, існування незалежної української держави примусить німецьку науку переосмислити свої концепції.
За останні два сторіччя — відтоді як 1796 року опубліковано працю Енгеля — ця «Мала історія України» є першою спробою німецькомовного загального викладу, що вийшов з-під пера не українця. Вона поставила собі за мету поінформувати про основні риси історії України й українців, починаючи від Середньовіччя аж до сьогодення. Основний акцент зроблено на новітній історії та на внутрішньому розвитку; міжнародний контекст подано лише у вигляді стислих нарисів. Хронологічний ряд двічі переривається, щоб дати систематизований огляд України в період близько 1700 року і напередодні Першої світової війни. Ми відмовилися від апарату приміток; посилання на праці, що вийшли західними мовами та глибше викладають матеріал, містяться у бібліографії. Для орієнтації служать хронологічна таблиця і п’ять карт.
Одна з цілей цієї книжки полягає в тому, щоб протиставити українську перспективу панівному російськоцентричному баченню, яке зважає на Україну (якщо взагалі зважає) тільки як на периферію Росії. Вже починаючи з часів Грушевського, така перспектива була розроблена національно-орієнтованою українською історіографією, без основних робіт якої не могла би бути написана ця книжка. Це абсолютно невідоме (саме в Німеччині) бачення історії Східної Європи може сприяти корекції деяких стереотипів і традиційно однобічних інтерпретацій. Слід також переглянути негативні стереотипи українця як невиправного націоналіста й антисеміта, зрадливого козака і партизана (починаючи з часів Хмельницького та Мазепи до Петлюри і аж до Бандери) чи стереотип примітивного селянина, що розмовляє зіпсованим слов’янським діалектом.
Проте традиції та міфи національної української історіографії не можна приймати без застережень. Окремі точки зору, що виникли в рамках національного руху та політичної дискусії з Польщею, Росією та Радянським Союзом, вимагають критичного висвітлення. При цьому також слід враховувати інтерпретації польської, російської та єврейської історіографії. Суперечливих питань більше, ніж достатньо: починаючи від розбіжностей про характер Київської держави та входження України до Московської держави до абсолютно протилежних поглядів на період революції та громадянської війни, в тому числі про шанси українського державотворення, відповідальність за жахливі єврейські погроми та про роль українців у Другій світовій війні. Щодо деяких проблем важко зробити обґрунтовані висновки, насамперед, якщо відсутні новітні дослідження.
Взагалі історію України потрібно розглядати в рамках наднаціональних імперій, до яких вона належала. Водночас історію українців не можна відокремлювати від історії інших етнічних груп, які жили в Україні. Проте історію цих груп — євреїв, поляків, росіян, німців, греків, вірменів, болгар і румунів — у рамках цієї невеликої книжки можна розглянути дуже стисло. На передньому плані стоїть історія більшості населення, тобто українців.
Я хотів би висловити вдячність на адресу д-ра Рудольфа Марка (Люнебург) і Вероніки Вендланд, М.А. (Кельн), які прочитали частини рукопису і внесли цінні корективи та зауваження. В цілому, я хочу подякувати всім колегам з України, Північної Америки і Німеччини, які своїми працями і численними розмовами познайомили мене з проблемами української історії.


1. Україна та українці: географічна та етнічна даність

Україна означає Прикордоння. Спочатку поняття Україна означало регіони на кордоні зі степом, на лінії поділу між осілими та кочовими цивілізаціями, що мала основоположне значення для давньої історії Східної Європи. Розташування на краю степу є тим базовим елементом української історії, що став очевидним і через постійні навали кочових народів-вершників, і через функцію посередництва між осілими та кочовими народами, між слов’янсько-християнським і тюрко-татарським ісламським світами. Практично до XVIII сторіччя процес східнослов’янського заселення зупинявся на кордоні степу. Причорноморські степи — нинішня Південна Україна — залишалися вотчиною кочових народів і були поступово заселені українськими селянами, починаючи лише з другої половини XVIII сторіччя. Лише козаки, починаючи з XVI сторіччя, просунулися далі вздовж річок, а запорозькі козаки, як типове населення прикордоння, відігравали визначну роль протягом ранньомодерного періоду історії України.
Разом із степом та Чорноморським узбережжям на Півдні ще один природній кордон України утворюють Карпати на Заході, невелика група україномовного населення живе також і по той бік Карпат, на території Карпатської України чи Закарпаття. Болотисту місцевість Прип’яті та Полісся можна розглядати як природній кордон з Білоруссю на Північному Заході. Проте інші кордони України, в основному, є відкритими. Рельєф переважно рівнинний; великі частини України, так само як і більша частина Польщі та Росії, належать до Східноєвропейської низовини. Винятки складають Карпати та їхнє передгір’я, а також плоскогір’я Поділля та Донбасу.
Відсутність природних кордонів на Заході та на Сході мала свої наслідки для історії України, зокрема у випадку з Польщею та Росією. Відкриті кордони полегшували вторгнення з боку чужих держав. Україна неодноразово ставала ареною збройних конфліктів, починаючи від прикордонних воєн з кочовими вершниками і протягом Північних воєн XVII та початку XVIII сторіч, російсько-турецьких воєн XVIII та XIX сторіч і аж до обох Світових воєн. Сусідні великі держави на Заході (Польща, Угорщина, Австрія) і Сході (Росія) неодноразово підкоряли частини України та здебільшого розглядали Україну не як самостійну, рівну їм країну, а як прикордоння, окраїну їхньої власної держави. Той факт, що відкриті кордони України — менше, ніж у випадку Росії чи Польщі, — також уможливлювали експансію проти зовнішнього оточення, має не географічні, а історико-політичні причини.
З іншого боку, розташування на кордоні призводило до того, що Україна відігравала значну роль у якості посередника між Заходом і Сходом. Україна розташована на перехресті торговельних шляхів між Чорним і Балтійським морями, а також між Сходом і Центральною Європою. Україна була прикордонням східних слов’ян щодо західних слов’ян і угорців, прикордонням православ’я стосовно римо-католицького світу. Певним символом розташування на кордоні може вважатися Софійський собор у Києві, найвизначніший православний храм східнослов’янського Середньовіччя, в інтер’єрі якого розміщені чудові візантійські мозаїки, хоча із зовні він виглядає як барокова церква.
Територія України — це родючі ґрунти. Близько трьох чвертей території вкриті чорноземом; тільки на Північному Заході переважають менш родючі підзолисті ґрунти та болота. На Заході та Півночі домінували листяні ліси, обсяги яких, утім, протягом історії значно зменшилися; на Північному Заході є хвойні ліси. У середній зоні центрального масиву України переважає лісостеп, який на Півдні поступово переходить у безлісний луговий степ. Крім ґрунтів, сприятливим для землеробства був також і клімат України. Він хоча і континентальний, але усе ж значно м’якший, ніж клімат у Росії, тому вегетативний період триває довше. Проте зими набагато холодніші, ніж у Західній і Центральній Європі. Відносно незначні опади, насамперед на Сході та Півдні, концентруються протягом важливого періоду росту на початку літа. Сухі, а взимку холодні степові вітри становлять загрозу для сільського господарства. Однак природні умови в Україні є сприятливими насамперед для вирощування зернових культур.
Територія України багата на корисні копалини: поклади кам’яного вугілля Донбасу на Сході та залізної руди на Півдні, особливо поблизу Кривого Рогу в нижній течії Дніпра, були найважливішими двигунами індустріалізації Російської імперії. В Галичині видобували нафту і сіль.
Велике значення для історії всієї Східної Європи мали ріки. Найважливішою рікою України є Дніпро, що ділить її територію на дві половини. Від часів раннього Середньовіччя Дніпро мав велике значення як торговельний шлях від Балтійського до Чорного моря — «з варяг у греки». Проте, ще до спорудження великих гідроелектростанцій, перепоною для річкового судноплавства були пороги у нижній течії Дніпра, тоді як переходи до річкових систем Балтійського моря та Волги з давніх часів легко долалися. В українській переказах, у народних піснях і літературі Дніпро став своєрідним символом української нації. Він був життєвою стихією українських козаків. На його стрімкому березі є могила національного поета Тараса Шевченка:
«Як умру, то поховайте мене на могилі,
серед степу широкого на Вкраїні милій.
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі
було видно, було чути, як реве ревучий».
(«Заповіт», 1845)
У Чорне море також впадають ріки Південний Буг і Дністер, які течуть паралельно до Дніпра, і басейном яких є Західна та Південно-Західна Україна. В якості водних артерій вони мають набагато менше значення, ніж Дніпро. В Азовське море впадає Дон, притокою якого є Донець, найважливіша ріка Східної України. Частини Західної України зв’язані з Балтійським морем через річкову систему Західного Бугу, що впадає у Віслу. Розташування біля вододілу між Чорним і Балтійським морем було важливою умовою для виникнення міста Львова. Тривалий час Україна була континентальною країною; лише починаючи з кінця XVIII сторіччя вона здобула безпосередній доступ до моря. Заснування портів на Чорному морі, в першу чергу міста Одеси, значною мірою посилило посередницьку місію України у Середземноморському просторі.
Географічні умови й історичні особливості дозволяють виділити п’ять основних регіонів України (див. карту 1):
1. Центральний регіон навколо Києва по обох берегах Дніпра. Через причини різного історичного розвитку він поділяється на Правобережну Україну (з Волинню та Поліссям), яка до кінця XVIII сторіччя належала до Речі Посполитої, та Лівобережну Україну — колишню козацьку Гетьманську державу, яка протягом одного сторіччя користувалася широкою автономією у межах Росії.
2. Східна Україна, розділена на так звану Слобожанщину навколо Харкова на півночі та Донбас на півдні.
3. Південна Україна, степовий регіон на північ від Чорного моря, який часто також називають «Новоросією», має відкриті кордони на заході з Південною Бессарабією, на півдні з Кримом і на сході з територіями донських і кубанських козаків.
4. Розділена на кілька окремих земель Західна Україна з Галичиною (чи Східною Галичиною) навколо Львова на заході, Північною Буковиною та Західним Поділлям на півдні та розташованими на Західному Бузі регіонами Підляшшя та Холмщини на півночі, що сьогодні належать до Польщі й заселені переважно поляками.
5. Карпатська Україна на крайньому південному заході, розташована в басейні Тиси, яку можна розділити на гірський регіон та Закарпаття.
Лише протягом сторіч регіональне поняття «Україна» стало також назвою народу. Поняття «Україна» із значенням прикордоння вперше з’являється в літописах XII та XIII сторіч як назва прикордонних територій Київської держави. З XVI сторіччя область у середній течії Дніпра дедалі частіше згадується українцями і поляками як Україна. Протягом XVII сторіччя поняття «Україна» пов’язується з Гетьманською державою і поступово поширюється також на народ і мову. Пісні народу та висока література, що зароджується, використовують цей термін дедалі частіше, він починає укорінюватися навіть за кордоном, про що свідчить «Опис України» Боплана 1660 року.
Нові імпульси до вкорінення понять «Україна» і «українці» надходили в XIX сторіччі з осередків українського національного руху в Російській імперії. Коли під час Першої світової війни були засновані національні держави, для їхніх назв використовувався етнонім «українська». Це стосувалося не лише Української Народної Республіки на Сході, а також і держави колишніх австрійських русинів — Західноукраїнської Народної Республіки. Також створена пізніше союзна республіка СРСР мала назву «Українська Радянська Соціалістична Республіка».
Проте принаймні до XVII сторіччя домінував не етнонім «українці», а колективне поняття «Русь», яке було узвичаєним вже для населення Київської держави. За часів литовського та польського панування самоназвою східнослов’янського населення, себто українців і білорусів, залишалося «русини» чи «русичі», так само звучала їхня іноземна назва, латиною — «Rutheni», якою користувалися в Речі Посполитій. На українських землях, які не перебували під російським пануванням, поняття «Русь» і «русин» залишалися у вжитку до XX сторіччя, а в Закарпатті — донині. Наслідуючи латинську форму «Rutheni», українців Габсбурзької імперії називали німецькою мовою «Ruthenen». Тому в німецькомовному просторі щодо українців і білорусів часто вживають поняття «Ruthenen».
На відміну від них, східних слов’ян Московської держави, великоросів, називали у Речі Посполитій та в більшій частині Західної Європи московитами, а державу — Московією. Проте поряд з цим існувало також широке поняття «Russia» для всіх східних слов’ян. Водночас у Московській державі поняття «Русь» з прикметником «русский» також вживалося як самоназва і досить рано увійшло до титулу Великого князя. Пізніше в якості нового поняття почали використовувати «Россия», і держава Петра I була свідомо названа не «русская», а «Российская империя»; аналогічно нинішня Росія називається «Российская (а не «Русская») федерация».
З приєднанням Гетьманщини у Російський державі з’явилося поняття «Малоросія» як назва України. Цей термін походить з церковної сфери: Константинопольський патріарх називав у XIV сторіччі єпархії на Південному Заході як «Мала Русь», на відміну від єпархій «Великої Русі» на Північному Сході. Поняття «Малоросія» стало офіційною назвою України в Російській державі. Хоча спершу ця назва не вважалася принизливою, однак у XIX сторіччі українці сприймали її саме так.
Отже, щодо етнонімів панує неабиякий хаос. Скажімо, у XIX сторіччі паралельно існували назви «українці», «малороси» та «русини». Їхнє використання значною мірою залежало й залежить від політичних цілей і національних емоцій. Українці підкреслюють спадкоємність поняття Русь від Київського періоду аж до сучасності, відмежовуючись від московських великоросів. Царський уряд надавав перевагу вживанню назви «малороси», щоб підкреслити приналежність українців до загальноросійського народу.
Далі я використовую тільки загальноприйняті на сьогодні поняття, тобто «Україна» та «українці», для всіх етапів їхньої історії, бо аналогічний підхід, зазвичай, застосовується і щодо історії інших країн, які тривалий час не мали власної державності, наприклад, Естонії, Італії чи Німеччини. Спроба уникати анахронізмів і застосовувати терміни, прийнятні для певної епохи чи регіону, створює плутанину, а зміна етноніму приховала б етнічну спадкоємність українців.
Після назв повернімося до теми українського народу чи етносу. Численні етнічні спільноти скрізь у Європі, що мали неповну соціальну структуру і не мали ані власної держави, ані власної літературної мови, ані високої культури, стали протягом XIX сторіччя націями. Одні, наприклад, чехи чи фіни, пройшли процес утворення нації швидко й успішно, інші — з великими затримками та невдачами. Українці належать саме до цієї другої групи. Сталося так, що вони і досі не об’єднані міцно як єдина нація і часто не розглядаються іззовні як самостійна нація.
Довести існування нації, етнічної групи чи народу за допомогою об’єктивних критеріїв неможливо. Проте існує ціла низка чинників, що, зазвичай, складають структурні елементи націй.
Одним з важливих чинників — це стосується також і українців — є мова. Однак, слід зважити на те, що на запитання, чи мова є самостійною або лише діалектом іншої мови, лінгвістика навряд чи може відповісти. Щодо української мови, мовознавці теж не можуть дійти згоди. Втім, сьогодні панує консенсус стосовно того, що українська мова є самостійною. Більшість українських науковців розглядають українську мову як самостійне відгалуження слов’янських мов, у неукраїнській науці її, зазвичай, вважають однією з трьох східнослов’янських мов (поряд з білоруською та російською мовами). У цьому випадку суперечливим є питання щодо того, коли саме українська мова відокремилася від загальної східнослов’янської. Чи існувала українська мова ще в Київській державі? Чи починаючи з XIV або взагалі тільки з XVI сторіччя? Ці питання відіграють свою роль у російсько-українських дискусіях щодо спадщини Київської держави, яку я розглядатиму в наступному розділі.
Подібно до інших молодих націй, українці не мають безперервної традиції писемної мови. Практично до початку XVIII сторіччя церковнослов’янська, по суті південнослов’янська, служила в якості найважливішої літературної мови. З плином часу церковнослов’янська мова набувала дедалі помітніших регіональних особливостей, хоча мали місце також і зворотні процеси, коли церковнослов’янську мову неодноразово очищали від українського, польського та латинського елементів. Це сприяло тому, що між церковнослов’янською та народною мовами зберігалася дистанція.
У Великому князівстві Литовському, до якого в період від XIV до XVI сторіччя належала найбільша частина України, поряд з церковнослов’янською літературною мовою існувала східнослов’янська офіційна мова. Проте, на погляд більшості дослідників, вона більшою мірою мала ознаки білоруської, ніж української мови, враховуючи навіть часто вживані українізми, насамперед на півдні. Ця східнослов’янська канцелярська мова використовувалася у XVI та XVII сторіччях в Україні як світська літературна мова у державній сфері. З поступовим входженням України до складу Польського королівства дедалі більшого значення набували латина та польська мова в якості офіційної та літературної мов. У західних регіонах вплив польської мови залишався суттєвим аж до XX сторіччя, однак і церковнослов’янська змогла тут довго протриматися.
У тих регіонах України, що потрапили під панування Росії, з плином часу, в основному, російська зайняла провідне місце як літературна мова. Це стало можливим протягом XVIII та початку XIX сторіччя, коли нова літературна мова замінила в Росії домінуючу доти церковнослов’янську. Примусові заходи з боку держави та зростаюча привабливість високої російської культури, що перебувала під західним впливом, сприяли швидкому поширенню російської мови серед освіченої частини населення України.
Проте переважна більшість населення України й надалі розмовляла українською народною мовою. У XVII сторіччі вона також інколи з’являється в писемних джерелах, листах і щоденниках, не витісняючи церковнослов’янську мову на другий план. Народна мова служила основою для сучасної української літературної мови. Після спроб кінця XVIII і початку XIX сторіччя першим синтезом стали твори геніального поета Тараса Шевченка. Роль Шевченка можна порівняти з роллю Пушкіна у розвитку російської літературної мови.
Внаслідок заборони україномовних публікацій у Російській імперії та переміщення культурного життя до австрійської Галичини літературна мова протягом десятиліть напередодні Першої світової війни запозичила численні західноукраїнські елементи. Таким чином, українська літературна мова стала синтезом різних діалектів. Це полегшувалося завдяки тому, що українська мова, як і російська чи польська, є відносно єдиною, і не має таких значних діалектних відмінностей, як, наприклад, німецька чи італійська мови.
Важливим етапом у процесі унормування сучасної української літературної мови були ліберальні в культурному сенсі двадцяті роки в Українській радянській республіці. Пізніше відновлена русифікація призвела до того, що українська мова у радянській Україні знову втратила свій статус панівної літературної мови. Хто хотів зробити кар’єру — говорив і писав російською мовою, а українська знову стала провінціалізованою. В сучасній українській національній державі українська мова поступово відвойовує позиції у російської і стає все більш вживаною серед населення.
Поряд з мовою, важливим складовим елементом для етнічних груп і націй може бути релігія. Варто нагадати сербів і хорватів, які різняться між собою не так мовно, як, насамперед, конфесійно. Тому визнання своєї приналежності до православ’я також було тим важливим критерієм, завдяки якому українці відмежовувалися від поляків, угорців, татар і турків. Проте православне віросповідання не могло служити для відмежування від росіян, тому, як чинник етнічної ідентичності, воно не відігравало великої ролі. Втім, у Західній Україні внаслідок Берестейської унії з Римом наприкінці XVI сторіччя виникла Унійна церква, що стала в Галичині українською національною церквою. З іншого боку, конфесійний розкол українців на православних і уніатів ускладнював національну інтеграцію.
Третім чинником єдності етнічної групи чи нації є спільність культурних та історичних традицій. Вона служить національно свідомим українцям для відмежування від росіян. Підкреслюється, що українці, на відміну від ізольованих московитів, завжди підтримували тісні зв’язки з римо-католицьким Заходом і сприйняли від Заходу традиції свободи, становий устрій і культурні течії, такі як схоластика, гуманізм, Реформація та Бароко. Навіть якщо це протиставлення «варварським московитам» частково перебільшується націоналістично налаштованими українцями, які при цьому забувають, що й Росія, починаючи з XVIII сторіччя, відкривалася назустріч Заходу, усе ж набуття українцями характерних рис, завдяки західним впливам у період пізнього Середньовіччя та ранньомодерного часу мало велике значення для формування української нації. Окрім функції сполучної ланки із Заходом, варто ще раз згадати розташування на краю степу, що суттєво вплинуло на політичну культуру українців, насамперед в образі козаків. На відміну від росіян та поляків, українці не мають безперервної державної традиції, тому саме народні традиції набули особливого значення.
Можна навести інші об’єктивні чинники як складові елементи українського етносу. Проте вже зрозуміло, що стосовно мови, культури та історичних традицій українська етнічна спільнота чітко заявила про своє існування не пізніше XVI сторіччя. Проте в науковому сенсі неможливо довести факт існування етнічної групи, народу чи нації за допомогою перерахування цих чинників. В якості наступного необхідного чинника слід додати суб’єктивну свідомість: народ чи нація самі мають вважати себе народом чи нацією. У випадку українців наявність такої свідомої етнічної самостійності знаходить своє підтвердження у джерелах, починаючи з XVI сторіччя. Але сучасна національна свідомість завойовувала своє місце повільно та лише у XX розповсюдилася на ширші соціальні верстви.
Підсумовуючи, можна сказати, що об’єктивні та суб’єктивні чинники самостійності українського народу з’явилися вже досить рано, але процес формування української нації переривався й затримувався. Ця дискретність значно посприяла тому, що українці донині є не дуже стабільною спільнотою, яка щоразу опиняється під загрозою. Ця лабільність, яка загострюється через традиційне почуття зверхності росіян і поляків стосовно так званого «неісторичного» селянського народу, змушує деяких українців займати оборонну позицію, робить їх особливо чутливими до критики, а часом сприяє формуванню компенсаторно-завищеної національної свідомості.
Внаслідок відмінного історичного розвитку можна розрізнити окремі підгрупи українського етносу. Досі важливою залишається лінія поділу між західними українцями, які лише починаючи з часів Другої світової війни жили в державі, що перебувала під визначальним впливом росіян, та іншими українцями. Українці Центральної, Південної та Східної України відзначаються відносною однорідністю, а серед західних українців Карпатського регіону існують окремі групи: русини Закарпаття та гуцули, бойки і лемки з Карпат. В етногенезі цих груп значну роль відігравало сусідство з Польщею, Словаччиною та Угорщиною. Русини частково стали окремим етносом, їх навіть розглядають як четвертий східнослов’янський народ. Існують розмиті переходи від українців до білорусів на Поліссі та до великоросів на східних прикордонних землях.
Нарешті варто ще раз підкреслити, що Україна завжди була населена також і не українцями. Сприятливе транзитне розташування України ще за часів Середньовіччя приваблювало представників мобільних діаспорних груп, що займалися торгівлею, зокрема євреїв, вірмен, німців та греків. Внаслідок приналежності України до Речі Посполитої та Росії в країну прибували великі групи поляків, євреїв і росіян, а починаючи з другої половини XVIII сторіччя також німців, румунів, південнослов’янських і грецьких колоністів. Отже, Україна завжди мала багатоетнічний характер, і це слід враховувати при викладі її історії.


Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены