/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/Konstytutsia_EU.txt Библиотека на Meta.Ua Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність

Автор: Тюшка Андрій Васильович

ISBN 966-7048-80-2
Мова: Українська
Видавництво "К.І.С"
Рік 2007
М'яка палітурка
Кількість сторінок: 228
Опис: У монографії подано новий погляд у вітчизняній науці на проблеми сучасного євро-пейського конституціоналізму та сфокусовано дослідження на його конкретному пред-меті – Договорі про Конституцію для Європи. Три розділи книги розкривають генезис концепції «європейської конституції», висвіт-люють історично сформовані й сучасні теоретичні підходи до розуміння Договору про Конституцію для Європи як проекту конституціоналізації Європейського Союзу, знайо-млять з правовою догматикою та політично-правовою кваліфікацією цього sui generis акта міжнародного права, пропонують осмислити переваги та недоліки масштабного механізму реформування і конституціоналізації Союзу, а також окреслюють політично-правові розв’язки назрілої конституційної кризи у державах-членах та інституціях ЄС. Дослідження потенціалу Договору про Конституцію для Європи у майбутньому проекті реформування Європейського Союзу, ухваленому під час саміту Європейської Ради 21-22 червня 2007 року, надає праці неабиякої актуальності і дозволяє об’єктивно оці-нити значення реформ, пропонованих відхиленим проектом конституціоналізації Євро-пейського Союзу, тим не менше, підтриманих поза його правовим полем.

Цільова авдиторія: Книга стане пізнавальною як для вимогливого вузького академічного, так і для заці-кавленого ширшого непрофільного кола читачів.


ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА
ВСТУП
РозділІ.ГЕНЕЗИС ДОГОВОРУ ПРО КОНСТИТУЦІЮ ДЛЯ ЄВРОПИ
§ 1. Європейський «багаторівневий конституціоналізм» та «постнаціональне» поняття конституції
§ 2. Процес становлення «європейської конституції» в історичній перспективі
§ 3. «Європейський Конвент»: завдання, склад, структура й методи роботи
§ 4. Процедура ратифікації Договору про Конституцію для Європи: політико-правові засади
РозділІІ.
ПОНЯТТЯ І ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ДОГОВОРУ ПРО КОНСТИТУЦІЮ ДЛЯ ЄВРОПИ
§ 1. Договір про Конституцію для Європи у світлі національного та міжнародного права
§ 2. Структура Договору про Конституцію для Європи
§ 3. Зміни змісту та інституційні нововведення Договору про Конституцію для Європи
РозділІІІ. ПРОБЛЕМА КОНСТИТУЦІЙНОЇ КРИЗИ, ЇЇ РОЗВ’ЯЗКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ДОГОВОРУ ПРО КОНСТИТУЦІЮ ДЛЯ ЄВРОПИ
§ 1. Переваги та недоліки Договору про Конституцію для Європи
§ 2. Політичні та правовіро зв’язки конституційної проблеми
§ 3. Перспективи запровадження Договору про Конституцію для Європи
ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ
СПИСОК ГРАФІЧНИХ ЗОБРАЖЕНЬ
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ТА АБРЕВІАТУР
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ІНОЗЕМНИХ ПОНЯТЬ ТА КАТЕГОРІЙ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛАТИНСЬКИХ СЛІВ ТА СЛОВОСПОЛУК
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ СКОРОЧЕНЬ НАЗВ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ




ПЕРЕДМОВА
Химери Європи – це її договори. Накопичена за останні п’ятдесят років
безпрецедентна кількість установчих та інших договорів, протоколів, декларацій,
нормативно-правових актів з питань заснування, функціонування та розвитку
Європейських Співтовариств та Європейського Союзу складає свого роду «гору
законів» з тисячами статей. Тож не дивно, що ані громадяни Європи, ані
зацікавлені політикою та правом особи поза її межами неспроможні чітко
розібратись у питаннях тих чи інших повноважень європейських інституцій: ще
колишній державний секретар Сполучених Штатів Америки Генрі Кіссінджер
безрезультатно шукав славнозвісний «телефонний номер Європи».
При цьому дискусія щодо європейської конституції – єдиної, писаної та
вищої в ієрархії правових норм Європейських Співтовариств і Європейського
Союзу, а також їх держав-членів – така ж стара, як і сама історія європейської
інтеграції. Вже 1952 року з ініціативи Жана Монне та Поля Генрі Спаака було
спроектовано Договір про Статут Європейського Співтовариства – свого роду
прототип legal constitution. Недосконалість, неповна сформованість living
constitution та відсутність усвідомлення спільної ідентичності призвели до краху
цього та багатьох наступних проектів запровадження legal constitution для
Європейських Співтовариств, а згодом – і для Європейського Союзу.
Тож сучасний проект конституціоналізації Європейського Союзу у формі
Договору про Конституцію для Європи є водночас втіленням конституційних
надій і вираженням антиконституційних побоювань: ще ніколи Європейський
Союз не був за крок до федерації – хай і не в її чистому розумінні, хай і з
модерними доктринами обґрунтування нової безпрецедентної форми міжнародної
взаємодії та інтеграції не лише держав, а й народів, – Договір про Конституцію
для Європи, підписаний 29 жовтня 2004 року, покликаний стати началом якісно
нового рівня розвитку Європейського Союзу, власне, його конституціоналізації.
Дана тема має гучний резонанс у західній науковій думці, довідковій
літературі та особливо у пресі. Показовою в плані обширного охоплення
конституційної проблематики Європейського Союзу є праця 2004 року іменитого
німецького дослідника проблем інтеграції Вольфґанґа Вессельса «Інституційна
архітектура Конституційного Договору: віха тенденцій фузіонування».
Ґрунтовною в плані теоретичної аргументації є праця 2002 року іншого
німецького вченого, конституціоналіста, керівника Інституту європейського
конституційного права Берлінського університету імені А. Гумбольдта Інґольфа
Перніса «Багаторівневий конституціоналізм у Європейському Союзі». Ключем до
розуміння процесу конституціоналізації Європейського Союзу можна назвати
працю 1998 року ще одного німця, не менш відомого філософа Юрґена Габермаса
«Постнаціональна констеляція та майбутнє демократії».


У вітчизняній літературі тема конституціоналізації Європейського Союзу,
особливо у ключі запровадження Договору про Конституцію для Європи
досліджена однобічно та недостатньо. Одиноким прикладом спроби охопити
питання формування Договору про Конституцію для Європи та дати вибіркову
політично-правову оцінку його положенням можна назвати працю 2005 року
співпрацівника Національної Академії Державного Управління О.М.Рудіка
«Конституція ЄС: етапи розробки та основні положення». Невелика решта
наукових праць – це або аналіз завжди актуальної проблематики прав людини
(О.Андрійчук «Хартія основних прав ЄУ – новий рівень захисту прав людини»
2006 року, О.Терещенко «Міфи про Хартію основних прав Європейського Союзу»
2005 року), або поверхневе оцінювання Договору про Конституцію для Європи
(В.Коваль «Створення конституції Європейського Союзу: pro et contra» 2003
року). Юридично цінним видається дослідження змісту Договору про
Конституцію для Європи на предмет інновацій українського аналітика Олени
Жадько у праці 2005 року «Конституція для об’єднаної Європи». Сміливим в
плані політичного прогнозування можна назвати доробок 2005 року державного
експерта Національного інституту проблем міжнародної безпеки Г.М.Яворської
«Криза навколо Конституції ЄС та євроінтеграційні перспективи України (про
необхідність застосування багатоваріантних сценаріїв у політичній практиці)».
Беручи до уваги такий стан опрацювання в українській науковій думці
актуальної і справді близької (принаймні, географічно) нашій державі
проблематики конституційного сьогодення Європейського Союзу, дана праця
покликана передовсім дати поштовх до розвитку вітчизняної політичної та
правової науки власне у цьому ключі, а також спонукати до конструктивних
дискусій у самому українському суспільстві. З цією метою об’єкт наукового
пізнання – Договір про Конституцію для Європи – розглядається цілісно та
всебічно, що сприяє виробленню адекватної позиції читача. Так, у першому
розділі «Генезис Договору про Конституцію для Європи» розглянуто процес
становлення і розвитку ідеї конституціоналізації Європейського Союзу, а також
висвітлено основні концептуальні засади цього проекту й проаналізовано
механізми його реалізації. У другому розділі «Поняття і юридична природа
Договору про Конституцію для Європи» досліджено проблеми колізій доктрин
національного та міжнародного права в процесі визначення юридичної природи
та політичного призначення Договору про Конституцію для Європи,
проаналізовано структуру цього договору та встановлено новації, що
пропонуються його положеннями. У третьому розділі «Проблема конституційної
кризи, її розв’язки та перспективи Договору про Конституцію для Європи»
аргументовано переваги та недоліки Договору про Конституцію для Європи,
сформульовано правові та політичні розв’язки проблеми конституційної кризи
Європейського Союзу та дано прогностичну оцінку перспективі запровадження
Договору про Конституцію для Європи.
Сподіваюсь, що дана книга стане для українського читача не лише
провідником у політично-правовому лабіринті Договору про Конституцію для
Європи та інструментом професіоналізації, а й принесе задоволення під час її
прочитання.
Автор
м.Львів, 15 березня 2007 року







ВСТУП
«Найкраща конституція для народу та, до котрої він звик»
І.Бентам
Творення Конституції Європейського Союзу припало на один із
найскладніших періодів його історії. Непроста соціально-економічна ситуація в
низці держав-членів Союзу та в країнах-кандидатах на вступ, а також війна в
Іраку стали випробовуванням для розширеного ЄС та ідеї загальноєвропейської
єдності в цілому. Неспроможність вироблення консолідованої позиції, особливо
щодо питання ухвалення «основного закону» сучасного наднаціонального
Verfassungsverbund та майбутньої федеративної superpower, спричинила розкол
стратегій держав та настроїв суспільства. Суперечливість політичних позицій та
амбіцій держав-членів об’єднання призвели до втрати потужного інтеграційного
імпульсу, який мав потенціал спричинитись до запровадження унікальної в світі,
першої загальноєвропейської Конституції, натомість зросла небезпека обструкції
процесів поглиблення інтеграції шляхом конституціоналізації Європейського
Союзу.
Створення спільних інституцій та вироблення єдиних правил, обмеження
суверенітету держав у певних сферах, а також його трансфер призвели до
об’єднання великої кількості європейських країн у межах єдиної системи
правових актів та автоматично ліквідували causa efficiens розбрату. Однак
останнім часом потреба реформувати Європейський Союз, головним чином,
уніфікуючи його договірну систему, стала більш, ніж нагальною. По-перше,
зрозуміло, що існує багато неузгодженостей у процедурі ухвалення рішень у
рамках Союзу: процес розширення ЄС ще більше акцентував на цій прогалині,
адже ухвалення рішень у ході збалансування інтересів двадцяти п’яти, а
віднедавна двадцяти семи держав-членів виявилося надто ускладненим,
заплутаним та неефективним; до того ж представництво держав в Союзі та їх вага
як децидентів, що не відповідали реальному балансу сил, породжували додаткові
лінії конфлікту. Про ефективність роботи ЄС-27 годі й говорити. По-друге,
Європейський Союз базується на великій кількості установчих договорів –
власних та перейнятих у Європейських Співтовариств: окрім трьох первинних
установчих договорів, що заснували Європейські Співтовариства (Договір про
заснування Європейського Співтовариства Вугілля та Сталі 1952 р., Договір про
заснування Європейського Економічного Співтовариства та Договір про
заснування Європейського Співтовариства з Атомної Енергії 1957 р.), є ще один
фундаментальний договір, що створив безпосередньо сучасний Європейський
Союз (Маастрихтський Договір про заснування Європейського Союзу 1992 р.).
Всі ці договори багатократно доповнювалися та змінювалися: варто згадати хоча
би Договір про злиття 1965 р., Єдиний Європейський Акт 1986 р.,
Амстердамський договір 1997 р. та Ніццький договір 2001 р. До того ж договори і
акти про вступ, підписані з новими державами-членами, теж вносили відповідні
зміни до установчих актів Європейських Співтовариств та Європейського Союзу.
Взаємне доповнення, зміни та заміни ex post чинного договірного механізму на
стільки ускладнили процедури функціонування Європейського Союзу, що страх
перед схожими неодмінними змінами ex ante та небажання їх втілення стали
першопричинами рішучих кроків у сторону уніфікації правового та фактичного
життя Союзу шляхом його конституціоналізації.
Новий міжнародно-правовий установчий договір – а саме така юридична
природа Договору про Конституцію для Європи – розроблявся більш ніж два роки
унікальним Конституційним Конвентом, до роботи якого долучалися не тільки
урядовці держав-членів, але й представники національних парламентів,
неурядових установ, ділових та академічних кіл різних країн. Основною метою
Конвенту була організація широких публічних дебатів щодо майбутнього Союзу.
Робота Конвенту стала взірцем відкритості: пленарні дебати проводилися
публічно з вільним доступом для зацікавлених, документи та промови –
доступними на сторінці Інтернету. До того ж саме членство в Конвенті
відповідало політичній та національній різноманітності країн-членів та держав-
кандидатів тощо. Після Конвенту проект Договору про Конституцію для Європи
майже рік обговорювався урядами держав-членів під час міжурядових
конференцій, які після гострих дебатів підготували остаточний варіант, що
повинен ефективно врегулювати відносини між 27-ма країнами ЄС після його
недавнього розширення 1 січня 2007 року.
29 жовтня 2004 р. у Римі глави держав та урядів, а також міністри
закордонних справ 25 держав-членів Європейського Союзу урочисто підписали
Договір про Конституцію для Європи, а також Заключний акт. Представники
більшості політичних сил та громадськість ЄС позитивно оцінили прийняття
Конституції. Однак ДКЄ набере чинності лише за умови виконання conditio sine
qua non – його ратифікації усіма 25-ма державами-підписантами відповідно до
національних конституційних процедур.
Чи справді вдалось Конституційному Конвенту створити щось у самій
концепції нове – «основний закон» для майбутніх поколінь Європи? А чи
майбутні історики зачислять Договір про Конституцію для Європи до чергового
проекту європейської конституції чи largo sensu – до проекту конституціоналізації
Європейського Союзу? Інноваційність, правомочність, політична доцільність та
здатність до практичної реалізації Договору про Конституцію для Європи повинні
пройти випробування часом та політичною волею держав-членів і громадян
Європейського Союзу, аби дати відповіді на ці запитання.
Договір про Конституцію для Європи підписано. Процедура ратифікації на
стадії завершення тимчасово заблокована. У Європі цей період стали називати
«періодом для рефлексій». Не лишнім було б і для нас, теоретиків
конституційного права, заглибитись у стан рефлексій, задавши собі запитання: чи
є правомочним застосування критеріїв та категорій конституційного права, що
використовуються виключно у стосунку до держав, для кваліфікації процесів
поглиблення інтеграції в рамках Європейського Союзу?
Європейський Союз виник хоча і з федеративним спрямуванням, та все ж на
основі міжнародно-правових норм та міжурядових інструментів співпраці. Вже у
1960-х роках Суд Європейських Співтовариств проголосив Європейське
Економічне Співтовариство «новим правопорядком міжнародного права, на
користь котрого держави-члени обмежили власні суверенні права, хоча і у
вузьких сферах».
Прагнення до оптимального економічного розвитку трьох Європейських
Співтовариств неухильно вимагало від держав-членів все більшого узгодження
власних дій у спільних інтересах, в тому числі у тих галузях політики, які раніше
перебували у сфері виключного суверенітету окремих держав. Все більш
виражене відокремлення правової системи Співтовариств та Союзу – власне,
комунітарного права – від системи міжнародного права відбувалося з усе новими
імпульсами та все більшим розмахом.
Право Європейського Союзу регулює відносини громадян та юридичних
осіб, чим воно ставало все більш схожим на право національних держав та
частіше вважалось похідним швидше від нього, аніж від міжнародного права. Ця
схожість проявляється і в основній формі правового регулювання як у
Європейських Співтовариствах, так і в державах, що їх творять. Такою формою
стали нормативно-правовий акт та судовий прецедент.
На початку 1990-х років Суд Європейських Співтовариств змінив
характеристику правової суті Європейських Співтовариств, підкресливши, що
установчі договори «створили новий правопорядок, на користь котрого держави-
члени обмежили власні суверенні права у – як ніколи до того – широких сферах».
Своєю чергою, «Договір про Європейське Співтовариство створив свою власну
правову систему, яка виступає складовою частиною правових систем держав-
членів…» – такою була правова характеристика наднаціонального інтеграційного
об’єднання sui generis з боку Суду.
Таким чином, за своїми джерелами, формами та методами правотворчості, їх
правозастосуванням, а також механізмами захисту юридичних норм тощо у
Європейському Союзі виникла особлива самостійна правова система sui generis,
відокремлена від міжнародного (публічного) права, яка, однак, еволюціонуючи в
напрямку до національного права, не перетворилась на його повний аналог. У той
же час елементи державності все більш виразно проявляються в ході розвитку від
Європейських Співтовариств до Європейського Союзу і далі в напрямку
безаналогової інтегрованої конфедеративно-федеративної моделі правової
системи.
Так, конституційні (в сенсі – конституюючі) акти Європейських
Співтовариств та Європейського Союзу можна певним чином порівняти з
неписаною конституцією Великої Британії чи некодифікованими
конституційними актами Швеції. Подібно до держави, Європейський Союз
володіє спільною для 27-ти країн територією з єдиним кордоном та спільним
візовим і митним режимом.
Населення ЄС наближається до півмільярда чоловік. Єдине громадянство
Союзу, що має характер комплементарного до національного громадянства, а
також наділення громадян спільним базовим правовим статусом, підкріпленим,
окрім установчих актів, з 2000 року Хартією основних прав Європейського
Союзу, що в якості другої частини увійшла до тексту Договору про Конституцію
для Європи 2004 року, наштовхують теж на проведення паралелей до
національно-державного устрою.
На території Європейського Союзу функціонує з 1992 року єдиний спільний
внутрішній ринок, у якому забезпечена свобода пересування товарів, осіб, послуг
та капіталів, а також платежів та інформації. Цей ринок обслуговується єдиною на
союзному рівні валютою «євро» та спільним Європейським Центральним Банком,
що наділений незалежністю та широкими повноваженнями.
Управління Європейським Союзом здійснюється за допомогою єдиної
наднаціональної системи інституцій та органів, рішення котрих є обов’язковими
для громадян, юридичних осіб, держав-членів та їх системи органів.
Європейський Союз створив власну унікальну наднаціональну правову
систему, що базується на принципах верховенства та прямої дії його власних
правових норм.
У ЄС створено до того ж досить скоординовану правоохоронну систему,
котра включає в себе так звану «третю опору» – співпрацю судів та органів міліції
держав-членів у кримінально-правовій сфері. Інституційні механізми цієї
«опори» – Europol в якості координуючого поліцейського органу та Eurojust у
статусі спільного комунітарного органу з функціями прокуратури – та узгоджена
наднаціональна трьохрівнева система судових органів асоціюються з ланками
правоохоронних систем держав-членів Європейського Союзу.
Політичне життя у ЄС протікає за безпосередньої участі
загальноєвропейських політичних партій, що сприяє формуванню елементів
громадянського суспільства.
Компетенція Європейського Союзу все більше нагадує федеративну схему.
Виокремлюються питання, які належать до виключної компетенції Європейського
Співтовариства, у необхідних випадках Співтовариству надається case by case
додаткова компетенція, яку творять «повноваження, що маються на увазі» або
«домислювані компетенції» (implied powers) та сфери посиленої співпраці
(enhanced cooperation). В результаті виникає широка сфера спільних повноважень,
у той час як остаточна компетенція (competence-competence) залишається все ж у
держав-членів наднаціонального об’єднання sui generis .
Зіставляння та переплетіння елементів міжнародного та державоподібного
характеру у праві Європейського Союзу наштовхують на висновок, що все чіткіші
риси державності у ньому проявляються у наднаціональній формі як в межах
кожного конкретного інституту, так і в будь-якій галузі його права.
Будучи обов’язковими чи рекомендаційного характеру для національних
держав-членів, їх органів влади, юридичних та фізичних осіб, засади та правові
акти Європейського Союзу становлять ніщо інше, як «наднаціональне право».
Відтак, право Європейського Союзу являє собою унікальну комплексну
наднаціональну правову систему, котра інтегрувала в себе на новому
безпрецедентному рівні як creatio succesive розвинуті внутрідержавні риси, так і
mutatis mutаndis модифіковані під свої завдання та цілі міжнародно-правові
характеристики.
Зроблений вище аналіз правового устрою Європейського Союзу дозволяє
констатувати, що його визначальна риса – наднаціональність – несе у собі перш за
все державоподібні характеристики, а відтак аналіз Договору про Конституцію
На території Європейського Союзу функціонує з 1992 року єдиний спільний
внутрішній ринок, у якому забезпечена свобода пересування товарів, осіб, послуг
та капіталів, а також платежів та інформації. Цей ринок обслуговується єдиною на
союзному рівні валютою «євро» та спільним Європейським Центральним Банком,
що наділений незалежністю та широкими повноваженнями.
Управління Європейським Союзом здійснюється за допомогою єдиної
наднаціональної системи інституцій та органів, рішення котрих є обов’язковими
для громадян, юридичних осіб, держав-членів та їх системи органів.
Європейський Союз створив власну унікальну наднаціональну правову
систему, що базується на принципах верховенства та прямої дії його власних
правових норм.
У ЄС створено до того ж досить скоординовану правоохоронну систему,
котра включає в себе так звану «третю опору» – співпрацю судів та органів міліції
держав-членів у кримінально-правовій сфері. Інституційні механізми цієї
«опори» – Europol в якості координуючого поліцейського органу та Eurojust у
статусі спільного комунітарного органу з функціями прокуратури – та узгоджена
наднаціональна трьохрівнева система судових органів асоціюються з ланками
правоохоронних систем держав-членів Європейського Союзу.
Політичне життя у ЄС протікає за безпосередньої участі
загальноєвропейських політичних партій, що сприяє формуванню елементів
громадянського суспільства.
Компетенція Європейського Союзу все більше нагадує федеративну схему.
Виокремлюються питання, які належать до виключної компетенції Європейського
Співтовариства, у необхідних випадках Співтовариству надається case by case
додаткова компетенція, яку творять «повноваження, що маються на увазі» або
«домислювані компетенції» (implied powers) та сфери посиленої співпраці
(enhanced cooperation). В результаті виникає широка сфера спільних повноважень,
у той час як остаточна компетенція (competence-competence) залишається все ж у
держав-членів наднаціонального об’єднання sui generis .
Зіставляння та переплетіння елементів міжнародного та державоподібного
характеру у праві Європейського Союзу наштовхують на висновок, що все чіткіші
риси державності у ньому проявляються у наднаціональній формі як в межах
кожного конкретного інституту, так і в будь-якій галузі його права.
Будучи обов’язковими чи рекомендаційного характеру для національних
держав-членів, їх органів влади, юридичних та фізичних осіб, засади та правові
акти Європейського Союзу становлять ніщо інше, як «наднаціональне право».
Відтак, право Європейського Союзу являє собою унікальну комплексну
наднаціональну правову систему, котра інтегрувала в себе на новому
безпрецедентному рівні як creatio succesive розвинуті внутрідержавні риси, так і
mutatis mutаndis модифіковані під свої завдання та цілі міжнародно-правові
характеристики.
Зроблений вище аналіз правового устрою Європейського Союзу дозволяє
констатувати, що його визначальна риса – наднаціональність – несе у собі перш за
все державоподібні характеристики, а відтак аналіз Договору про Конституцію
стосунку до сусідів по континенту, та поки що різких протестів з їх боку не
зафіксовано. Існує також імовірність, що з урахуванням побоювань стосовно
подальшого трансферу власного найдорожчого суверенітету проектанти
Конституції обрали таку нестандартну назву – Договір про Конституцію для
Європи – в якості своєрідного зразкового, програмного, однак менш строго
обов’язкового документу, ніж sanctum sanctorum – власна національна
Конституція.
Наднаціональна Конституція Європейського Союзу формується в умовах
масштабних якісних трансформацій багатьох традиційних підвалин політично-
правової організації суспільного життя передовсім самої держави. Перебуваючи
під впливом інтеграційних зв’язків та інтересів, все більше держав вважають за
корисне для себе добровільно передати низку власних суверенних прав до
компетенції наднаціональних утворень міжнародного масштабу. В результаті
виникає нова форма міжурядової взаємодії, котра обмежує можливість управління
суспільством з боку окремих держав на користь multilevel governance,
здійснюваного спільними зусиллями та за наявності відповідного механізму
розподілу повноважень. В такому ноу-хау – сучасному процесі федералізації, що
пройшов еволюцію та мутував у нерозпізнану до кінця форму федералізації
міждержавних відносин – найбільше досвіду, безперечно, в Європейського
Союзу.
Таким чином, відбувається формування нового типу міжнародних утворень
та об’єднань, які у західноєвропейській науці отримали назву «федерація
національних держав» чи «федерація держав та народів». Гнучка і багатоцільова
інтеграційна конструкція, що створюється в результаті такого «сплавляння»
державних та міжнародних якостей і властивостей, забезпечує модальності більш
ефективного вирішення проблем комплексного соціально-економічного
управління в масштабах полікультурного, міжетнічного та багатомовного
загальноєвропейського простору, що становить унікальну, якісно нову «єдність в
розмаїтті».
Тож висуваються гіпотези, що така нестандартна назва нового установчого
акту Європейського Союзу підкреслює факт офіційного оформлення в Європі
описаного вище міждержавного союзу нового типу – федерації держав та народів
sui generis, а конституціоналізація суспільних відносин в рамках Союзу уже
сьогодні сприяє консолідації, уніфікації, гармонізації та прогресивному
розвиткові Союзу й спричиняється, своєю чергою, до апроксимації
конституційного законодавства держав-членів цього унікального інтеграційного
державоподібного утворення.
Стосовно самого змістового наповнення Договору про Конституцію для
Європи виникає багато питань, відповідей на які поки що немає. У чому
полягають реальні функції Президента Європейської Ради? Як розподілені
eх officio повноваження між Президентом Європейської Ради та Президентом
Комісії? Чи зможуть інститути ЄС de facto приймати рішення задекларованою
положеннями Договору про Конституцію для Європи розширеною
кваліфікованою більшістю голосів? Чи зможе судова система ЄС впоратись з
прогнозованим після прийняття Конституційного Договору валом нових справ?
Чи матиме ЄС бюджетні можливості ефективно здійснювати всі напрямки
союзної політики, передбачені Договором про Конституцію для Європи?
Одне з найважливіших завдань, що були поставлені перед Конституційним
Конвентом, – юридично правомірно та політично спритно ліквідувати зміцнілу та
збільшену об’ємно (натомість нетранспарентну в правовому розумінні)
конструкцію трьох «опор» Європейського Союзу, запроваджену Маастрихтським
Договором 1992 року. Такий дотеперішній прагматичний «недорозвиток»
союзного механізму політичного управління у сфері Спільної Зовнішньої
Політики та Політики Безпеки (друга «опора») та Співпраці у галузі Внутрішніх
Справ та Кримінального Правосуддя (третя «опора») з огляду на його
міжурядовий метод регулювання вдалось хіба що косметично модифікувати
Амстердамським Договором 1997 року. Незважаючи на багатократні
повідомлення про успіхи таких кроків вдосконалення союзного механізму
регулювання шляхом наближення все більшої кількості сфер (чи їх елементів) до
наднаціонального методу, принципово важливі рішення у цих сферах – другій та
третій «опорах» – ефекту вдосконалення не відчули. Структура трьох «опор»
Європейського Союзу характеризується відтак відмінною за способом утворення
юридичною силою, а також відмінною за сферою дії правовою базою. Договір про
Конституцію для Європи – на відміну від сучасної «опорової» структури
установчих договорів – пропонує певною мірою однорідний правовий масив,
засвідчуючи цей намір статтею І-7 «Правосуб’єктність». Правові акти одного
суб’єкта права – Союзу – матимуть відтак менший колізійний потенціал, аніж
правові інструменти кількох суб’єктів права, що існують сьогодні на союзному
рівні – Європейських Співтовариств та держав-членів. Неправоздатність
нинішнього Європейського Союзу є також причиною хаотичності у сфері поділу
компетенцій між національним, спільнотовим і союзним рівнями. Цю проблему
творці Договору про Конституцію для Європи вирішують систематикою владних
повноважень трьох видів. Шляхом внесення таких положень до майбутньої
legal constitution Європейського Союзу Конвент запропонував новий правовий
порядок, котрий має потенціал привнести в устрій Союзу більше користі та
ефективності, а також витримати випробування викликами європейської
інтеграційної сучасності.
Крихкість проекту конституціоналізації Європейського Союзу була більш
ніж очевидною. Правда, не стільки в плані її змістового наповнення, скільки
з ракурсу стратегії комунікації між політиками та суспільством, з погляду
складності процедури, її невиваженості та поквапності.
Політичний імпульс, закладений в основу безпрецедентного розширення
Європейського Союзу 2004 року, котрий до того ж «підмінив» соціально-
економічні стандарти, інерційно зіграв злий жарт з «proEUropean» налаштованим
політичним істеблішментом, представленим значною мірою політиками
покоління, що покидає цю царину «проштовхування та збалансування
національних інтересів».
Таким чином до lapsus strategiae долучилось порушення непорушного
правила: нові ідеї – нові імена!
Зібравшись через рік після провалу референдумів у Франції та Нідерландах і
оголошеної вимушеної «перерви для рефлексій», глави держав та урядів держав-
членів Європейського Союзу, більшість з яких удостоєна академічного звання
доктора (правда, не медичних наук) в якості agenda setting цього «кризового
саміту», котрий ipso facto варто радше визначати як консиліум, шукали
безконцепційно відповіді на запитання: «Пацієнт швидше живий, аніж мертвий,
чи пацієнт швидше мертвий, аніж живий?». На жаль, достовірної відповіді на це
політично-медичне запитання не знайшли, тож штучну «кому» Договору про
Конституцію для Європи вирішено було продовжити до середини 2007 року.
Таким чином, весь тягар процесу «реанімації» проекту конституціоналізації
Європейського Союзу повинен впасти на хоча й широкі, та все ж жіночі плечі
Анґели Меркель – федерального канцлера Німеччини, котра з 1 січня 2007 року
перейняла ex officio ще й посаду Президента Європейської Ради.
Таким чином, спостерігається процес, який у міжнародно-політичній теорії
ігор називають «затягуванням гри».
Чи означає сучасна конституційна криза Європейського Союзу, що разом з
нею весь інтеграційний проект приречений на крах? Адже тепер, коли такої ваги
амбіційний задум як «європейська конституція» торпедовано, у міжнародному
суспільстві – і в європейському зокрема – зародилась тенденція до детекції всіх
«слабинок» та прорахунків інтеграційного конструкту: слабка політична
aкторність, повільне економічне зростання, високий рівень безробіття,
неефективна соціальна політика, складна демографічна ситуація тощо. Чи,
навпаки, усвідомлення цих усіх проблем та неможливості їх вирішення
національними засобами стане додатковим стимулом до позиції «незамикання»
в державних кордонах та пошуку наднаціональних інструментів вирішення
нагальних проблем? Європейці, безумовно, свідомі цього. Свідомість їх підказує
теж, що Договір про Конституцію для Європи – один з таких дієвих інструментів.
Можливо, прорахунки стратегії спричинили цей фальстарт: єдина
конституціоналізована Європа – це не конкретний результат сьогодення, а
еволюційний процес з посиланням на майбутнє.
Договір про Конституцію для Європи – це передовсім пам’ятник
бюрократичній культурі європейських функціонерів: колишній помічник
президента США Збіґнєв Бжезінскі порівнював цей договір з контрактом на
користування кредитною карткою, вважаючи, що його взагалі не варто називати
«Конституцією». Важкий (як в прямому, так і в переносному значенні), обсягом у
кількасот статей та велику кількість додатків, «основний закон» Європейського
Союзу доступний для розуміння лише спеціалістам. В цьому його слабинка
порівняно з національними Конституціями, які на кількох сторінках спроможні
відобразити всі засадничі характеристики певної держави та суспільства, ще й не
допускаючи при цьому будь-яких двозначних тлумачень. До того ж більша
частина положень, що їх містить Договір про Конституцію для Європи, є
узагальненням процедур та положень тих документів, що чинні на сьогодні у
Європейському Союзі. Новизна документа проявляється лише у тих місцях, де
дециденти держав-членів ЄС бажають продемонструвати запровадження у Європі
квазіфедеративних начал.
Ключ до розуміння Договору про Конституцію для Європи – це ключ до
успіху всього проекту конституціоналізації Європейського Союзу, а відтак
необхідно ретельно вивчити можливості виправлення стратегічних помилок та
«повернення до життя» проекту поглиблення інтеграції в рамках ЄС. Враховувати
при цьому слід навіть ті варіанти, що видаються на перший погляд непридатними
для практичної реалізації. Головне – будувати сценарії виходу з конституційної
кризи на правових засадах та підкріплювати їх політичною волею суб’єктів
прийняття рішень як на союзному, так і на національному рівнях.
Навіть якщо до встановленого «вкрай крайнього» строку – 2009 року –
Договір про Конституцію для Європи ратифікувати одноголосно зусиллями усіх
держав-членів Європейського Союзу не вдасться, інтеграційний проект не
втратить своїх начал: чинними залишатимуться і надалі Договір про
Європейський Союз у Ніццькій редакції 2001 року та Договір про Європейське
Співтовариство у консолідованій версії теж 2001 року, що укладені на
невизначений строк.
В цьому ключі провал референдумів щодо ратифікації Договору про
Конституцію для Європи у Франції та Нідерландах, як і референдуми ex ante
в інших державах, котрі ще не визначились з проектом конституціоналізації ЄС,
не варто сприймати як надійні індикатори (не)успіху всього європейського
інтеграційного проекту. Цей безпрецедентний, майже загальноєвропейський
проект накопичив за п’ятдесят останніх років настільки потужну інерцію, що крах
окремих його складових навряд чи здатен нанести фатального удару всьому
конструкту: варто згадати, що й Маастрихтський Договір про заснування
Європейського Союзу не у всіх країнах-підписантах «пройшов» з першого разу –
повторні голосування в Данії та Ірландії виглядають сьогодні, з п’ятнадцятирічної
перспективи, не такими вже й фатальними, як вони здавались 1992 року.
Тож «час для рефлексій», самовідведений європейцям, слід використати за
призначенням, не витрачаючи його на здебільшого безконцепційні дебати, а в
пошуках єдиновірної відповіді на запитання: чи потрібна європейцям Конституція
взагалі? Напевне, на це запитання можна відповісти лише ствердно. У будь-якому
разі це черговий крок уперед. Більше того, він є об’єктивно детермінований,
оскільки йдеться про життєздатність Європейського Союзу як такого. Чи є
досконалим цей документ? Безперечно, ні. Як не є досконалими і національні
Конституції. Якщо ми справедливо визнаємо, що Конституція України є
компромісним документом, то чому так важко це сприйняти як істину у стосунку
до наднаціонального основного закону? Оцінюючи Договір про Конституцію для
Європи та процес європейської інтеграції в цілому, слід пам’ятати, що
європейські народи йдуть ніким не торованим шляхом, намагаючись адекватно
відповісти на виклики не тільки цього процесу, а й світових глобалізаційних
процесів взагалі. У цьому аспекті Договір про Конституцію для Європи – як у
політичній, так і в правовій перспективі – не варто ототожнювати з попередніми
установчими договорами Європейських Співтовариств та Європейського Союзу:
він створює inter alia передумови для модернізованої живої демократії на
загальноєвропейському рівні та забезпечує механізми її правового регулювання і
захисту.
Враховуючи різноманітні процеси на підтримку чи протистояння
запровадженню Договору про Конституцію для Європи у державах-членах,
а також деякі положення самого договору, що більш сприятливі для одних та
менш вигідні для інших країн, можна дійти висновку, що для набрання чинності
Договору про Конституцію для Європи знадобиться багато політичної волі та
зусиль політиків і лідерів держав-членів Європейського Союзу. Правда, з огляду
на перспективи подальшого розвитку процесу європейської інтеграції шляхом
конституціоналізації та вагомі вдосконалення ефективності функціонування й
демократичних засад Європейського Союзу, що закладені в Договорі про
Конституцію для Європи, такі зусилля слід довести до кінця.





Розділ І.
ГЕНЕЗИС ДОГОВОРУ ПРО КОНСТИТУЦІЮ ДЛЯ ЄВРОПИ
§1. Європейський «багаторівневий конституціоналізм» та «постнаціональне» поняття конституції
§2. Процес становлення «європейської конституції» в історичній перспективі
§3. «Європейський Конвент»: завдання, склад, структура й методи роботи
§4. Процедура ратифікації Договору про Конституцію для Європи: політико-правові засади
«Сьогодні Європейський Союз покладається на чотири установчі угоди.
Завдання, повноваження та політичні інструменти Союзу розпорошено у цій сукупній договірно-правовій базі.
Досягнення більшої прозорості вимагає відповідного спрощення.»
Лаекенська декларація щодо майбутнього Європейського Союзу,
15 грудня 2001 року
Історії європейської інтеграції відома швидше послідовність повільних реформ, аніж великий
ривок. Актуальна криза ратифікації Договору про Конституцію для Європи може «спричинити
повернення до старих і добрих маленьких кроків»1. Після негативних референдумів у Франції та
Нідерландах багато експертів говорять про крах Конституції, в той час як глави держав та урядів
офіційно назвали таку ситуацію «періодом рефлексій»2. З боку науки можливі шляхи вирішення
дилеми ратифікації продумувались та досліджувались ще задовго до підписання Договору про
Конституцію для Європи3. З боку громадян Європейського Союзу рефлексії щодо доцільності
укладання самого Договору про Конституцію для Європи розпочались ще епохального
Лаекенського саміту, котрий в цілому окреслив визрілу конституційну проблематику4:
? спрощення існуючих угод, не змінюючи їх змісту: чи потрібно переглянути
розмежування між Союзом та Співтовариствами? Що робити з поділом на три опори?
? реорганізація угод: чи потрібно розмежовувати основну угоду та інші положення угод?
Чи повинно це розмежування бути закріпленим поділом на окремі тексти? Чи може це
призвести до розрізнення в процедурах внесення змін та ратифікації базової угоди й
інших положень угод?
? включення Хартії основних прав до установчих договорів, а також вступ
Європейського Співтовариства до Європейської Конвенції з прав людини: чи потрібно
помістити Хартію основних прав у основну угоду та поставити питання щодо
приєднання Європейського Співтовариства до Європейської Конвенції з прав людини?
Чи правоздатний також Європейський Союз вступити до Європейської Конвенції з
прав людини?
призвести до укладення конституційного договору? З чого повинна складатися така
Конституція? Чи повинна вона вказувати на спільні цінності Союзу, основні права та
обов’язки громадян, відносини між державами-членами в Союзі?..

§ 1. Європейський «багаторівневий конституціоналізм»
та «постнаціональне» поняття конституції
Ідеї та проекти європейської конституції відомі людству доволі давно. Так чи
інакше, вивчаючи дану проблематику, неможливо не вгледіти в еволюції
конституційного процесу в Європі кількох чітко виражених етапів. Німецький
дослідник Гайнріх Шнайдер виділяє три етапи європейської «конституційної
політики»:
Перший етап – «Projects for an organized association of European states»
(з англ. «Проекти організованої асоціації європейських країн») – варто
розпочинати із ранніх проектів європейської конституційної політики і
завершувати створенням першого «Співтовариства Шістки»5. Однак більшість
проектів організованої асоціації європейських держав, яка була розроблена та
представлена кілька сторіч тому – від трактату П’єра Дюбуа «De recuperatione
terrae sanctae» (1306 р.) до «Пан’європи» Ричарда Куденгове-Калеґрі (1923 р.) –
належали скоріш до історії ідей, аніж до історії європейського політичного
реалізму. Натомість проекти Аристида Бріана щодо створення Європейського
Союзу у міжвоєнний період6 чи зусилля щодо створення Ради Європи після
Другої Світової війни мають, вочевидь, інший характер, співвідносний з метою їх
створення. Втім, у першій фазі, що завершується повоєнним періодом, було
чимало цікавих, проте нереалізованих проектів легального конституювання
об’єднання країн та народів, блискуче представлених у академічних майстернях,
без ентузіазму сприйнятих у владних коридорах.
Другий етап – «Indirect Constitutional Policy» (з англ. «Непряма
конституційна політика») – «європейської конституційної політики»7
розпочався з ініціатив створення Європейських Співтовариств. План Шумана від
9 травня 1950 року знаменував його початок. Він чітко окреслив, що
запропоноване об’єднання таких фундаментальних галузей, як виробництво
вугілля та сталі, під вищим наднаціональним управлінням повинно стати першим
кроком до «європейської федерації»8. Європу не можна збудувати «одним
махом», за висловом Жана Монне (котрий він запозичив у Конрада Аденауера);
необхідним перш за все було втілити в життя ідею «solidarite de fait». Іншими
словами, політика економічної інтеграції (первинна інтеграція найважливіших
галузей національних економік) була, за словами її творців, певним типом
«непрямої конституційної політики» (англ. «indirect constitutional policy»)9.
Федерація, таким чином, вимагала виконання таких передумов, як готовність
учасників процесу заснувати «істинно політичну спільноту» (англ. «genuine
political community») та проявлення міцної солідарності.
Така «indirect constitutional policy» - політика, що мала на меті поетапне
створення соціальних та політичних передумов з метою підготовки суспільства
до прийняття конституції, а також забезпечення його «конституційної
правоздатності» (англ. «capable of a constitution», нім. «Verfassungsfahigkeit»)10 –
була відчутно відмінною від концепції та стилю більш прагматичної політики
першого етапу. У ті часи робились численні спроби повернутись до пропонованих
раніше конституційних ідей – навіть якщо дрібним шрифтом у непримітному
місці чи взагалі мало не замасковано об’єднуючи всі ідеї разом – особливо з того
часу, коли «конституціоналізація Співтовариства» (англ. «constitutionalization of
the Community»)11 разом з його розширенням стала безспірною та
основоположною метою. Архітектори Європейських Співтовариств будували свої
проекти на припущенні, що необхідність політичної інтеграції виникне в процесі
продовження економічної інтеграції (внаслідок дії «ефекту переливу»; англ. «spillover
»), і екзаменує рано чи пізно політичний порядок денний питанням про
повернення до ідеї конституційної політики. Відтак економічна інтеграція
повинна поліпшити інфраструктурні передумови для політичної інтеграції,
оскільки так званий «список еволюції системи» (англ. «system evolution list»)12
поставить на порядок денний питання про політизацію розвитку Співтовариства –
навіть проти волі декотрих партнерів13.
Третій етап – «Different Intentions of Constitutional Projects» (з англ. «Різні
підходи конституційних проектів») – починається разом з дебатами щодо
єдиної Конституції Європейського Союзу та характеризується наявністю
конституційного плюралізму як концепції, що описує застосування (чи,
принаймні, спроби застосування) одразу кількох різних підходів до творення
Конституції. На відміну від усіх послідовностей, що мали місце у двох попередніх
етапах, суть сучасних конституційних дебатів у Європі характеризується новим
визначальним аспектом: нам не слід просто дивитись на спільні та відмінні риси
частин Європейської Конституції, що містять положення про інституційну
систему, повноваження тощо; нам варто сьогодні усвідомити, що у тексті
Європейської Конституції були виражені фундаментально відмінні ідеї стосовно
того, чoму вона сприяє. Ці ідеї відображені як у колишніх проектах, так і в
сучасному документі.
На попередніх етапах конституційні ініціативи та проекти мали, як правило,
міцну політичну опору: вони сприймались як вираз успіху інтеграційного
Договір про Конституцію для Європи: генезис, юридична природа, політична цінність
4
процесу. Інтеграція була спрямована у русло creatio successive транснаціональної
політичної спільноти14 зі створенням Конституції, яка репрезентувала б, так би
мовити, останній величний акт консолідації та уніфікації інтеграційного проекту,
котрий наближався до останнього етапу.
У той же час існувало кілька моделей цього останнього етапу. Загалом
антитеза федеральної держави та конфедерації держав була ключовою, хоча,
варто сказати, що місце тут мали зчаста спрощені моделі федерального та
конфедеративного устроїв, які були спроектовані та поширювались у чорно-білих
поняттях у той час, коли власне створювались федеративні держави15.
Нинішня констеляція більш складна. Правда в тому, що диференціація між
різними моделями «фінального етапу» проекту європейської єдності більш чітка
та строга, очевидне об’єднання конституційних проектів ідеєю «фінального
етапу» нині вже не на стільки очевидне, зв’язок між конституціоналізацією та
консолідацією часто-густо губиться.
У той час, як проектування та прийняття конституції все ще асоціювалось з
ідеєю «кінцевої форми» чи-то «завершеності» (фр. «finalite»)16, це не було вже на
стільки визначальною – і певно, що не виключною – репрезентованою
інтерпретацією, незалежно від того, що конституційна історія всієї європейської
спільноти та Європейського Союзу як її інституційного виразу не завершиться
підписанням Договору про Конституцію для Європи хоча б тому, що подальші
вдосконалення – ба навіть істотні порушення – в ході її розвитку матимуть місце,
як і раніше17.
Інший німецький теоретик, відомий дослідник проблематики європейської
інтеграції Вольфґанґ Вессельс окреслює «драбину фузіонування» (див. рис. 1) як
наочне зображення тенденцій європейського єднання, інституційного злиття та
асиміляції ідентифікації. Поряд з очевидним короткостроковим впливом ДКЄ на
інституційну рівновагу слід перевірити, чи Договір про Конституцію для Європи
спричинив результати, що нададуть еволюції архітектури Європейського Союзу
іншого напрямку, ніж дотеперішні ревізії договорів, а чи його положення
сигналізуватимуть про логічний наступний етап середньострокового
фузіонування.
З огляду на зміни різного ґатунку, які з собою несе Договір про Конституцію
для Європи, не дається однозначно та просто дати загальну оцінку тенденційним
очікуванням. В окремих сферах, як, до прикладу, у просторі свободи, безпеки та
права, ДКЄ містить положення, що засвідчують документально очікуваний
етапний процес від необов’язкових домовленостей аж до паралельних
компетенцій – але все ж із надалі інтенсивним залученням національних урядів18.
Стосовно інших механізмів регулювання, зокрема в положеннях розділів щодо
СЗППБ, ця тенденція так само підтримується, однак рухається з обмеженнями по
«драбині фузіонування»19.
Акцептуючи тезу про фузіонування (злиття), слід очікувати, що держави-
члени – з огляду на кілька формул компромісу щодо інституційної архітектури,
які обіцяють мало успіху, – знову підвищать тиск необхідності подальших
реформ, і станеться це щонайпізніше після перших проявів дефектного
функціонування інституційної системи. Крихка леґітимність через недостатні
результати Союзу, які можуть проявитись сьогодні особливо у сфері
зовнішньополітичного та безпеково-політичного aкторства ЄС, спонукає до
подальшої дискусії щодо передбачення наступних конституційних кроків по
«драбині фузіонування». Сумнівною видається теза, що даний Договір про
Конституцію для Європи написаний лише для одного покоління європейців20: з
огляду на тенденцію кроків конституціоналізації за останні два десятиліття, а
також непередбачуване тестування «наживо» деяких інституційних новацій вже
після набрання чинності ДКЄ відносно швидко можна буде почути заклик до
наступних реформ. Було очевидно, що питанню про застосування Договору про
Конституцію для Європи належало постати ще швидше, власне після краху
референдумів у Франції та Нідерландах. Існує багато правових способів
«підхопити» ці тенденції21, та правова допустимість і політична доцільність
кожного з них вимагає подальшого дискутування.
Європейський Союз часто описують як «систему багаторівневого
управління» (англ. «multilevel governance»)22. І це не дивує, адже з того часу, як
були створені європейські інституції, та з моменту надання їм владних
повноважень ми спостерігаємо, що політичне життя Європи має (щонайменше)
два рівні управління: часткова передача суверенітету (англ. «pooling of
sovereignіty») на вищий – загальноєвропейський – рівень від нижчого –
національно-державного – рівня супроводжується і одночасним (роз)поділом
компетенцій між державами-членами та їх спільними інституціями у Брюсселі,
Страсбурзі та Люксембурзі.
Поняття «багаторівневий конституціоналізм» (англ. «multilevel
constitutionalism»)23 повинно натомість викликати здивування у всіх тих, хто не
вбачає сенсу та цінності дослідження конституціоналізму в контексті
європейської інтеграції. У своїй промові 2001 року у Варшаві британський
прем’єр-міністр Тоні Блер заявив, що Європа хоче та буде «надмогутнім центром
сили» (англ. «superpower»), та в жодному разі не повинна стати «наддержавою»
(англ. «superstate»)24. Згода з такою позицією Т. Блера, схоже, є реакцією
кожного. Розбіжності народжуються, коли постає питання, чи включають дебати
про «європейську конституцію» візію Європи як наддержави чи надмогутнього
центру сили25. Відповідаючи на це запитання, можна спокійно сказати «ні»:
«multilevel constitutionalism» – це дещо інше.
Секретар закордонних справ Великої Британії Джек Строу в Королівському
Інституті Міжнародних Справ слушно зауважив у своїй лекції 2001 року:
«Європа зумовлює лише наступний рівень ідентичності» для британців26. Так,
громадяни держав-членів Європейського Союзу ідентифікуються за багатьма
рівнями: на локальному – як мешканці того чи іншого міста, регіональному – як
члени національних, адміністративних та інших общин, на національному – як
громадяни певної держави, а також додатково на європейському – як громадяни
Європейського Союзу. Однак усі ці рівні не є різними, вони співвідносяться,
перекриваються та взаємодоповнюються як результат встановлених соціальних,
економічних, політичних та культурних інтерaкцій суспільств, їх інститутів та
окремих представників. У ситуації «постнаціональної констеляції» (з англ.
«postnational constellation» – постнаціональний світоустрій)27, описаної
німецьким вченим Юрґеном Габермасом, держава не спроможна самотужки
реалізовувати звичні завдання загального інтересу: збереження свободи, миру,
безпеки та добробуту власних громадян (міжнародна організована злочинність
та міжнародний тероризм, глобальна торгівля та фінансові ринки, зміни
клімату та необмежена комунікація ґатунку worldwide потребують нових
структур управління).
За визначенням німецького дослідника Інґольф Перніс, поняття «multilevel
constitutionalism» вживається в зв’язку з цим для означення та розуміння
сучасного процесу створення нових додаткових структур або ж зміни наявних
до уже існуючих форм самоорганізації народу чи суспільства28. Цей теоретичний
підхід застосовують, щоб пояснити, як Європейський Союз можна
концептуалізувати як справу і творіння його громадян тією мірою, якою справа й
творіння держав-членів є підсильна їх відповідним громадянам. Одні і ті ж
Таким чином, «європейську конституцію» у широкому розумінні – не лише
як її вираз у писаній формі, тобто у Договорі про Конституцію для Європи –
творять національні конституції та установчі договори ЄС-в/ЄС, котрі сукупно
являють собою ніщо інше, як «дворівневу» чи «багаторівневу конституційну
систему» (bi- or multilevel constitutional system)29. У зв’язку з цим німецький
дослідник-конституціоналіст Інґольф Перніс висловив ідею апріорної наявності
Конституції sui generis у правовій системі Європейського Союзу, доповненій
правовими системами його держав-членів, що, на його думку, навіть не
потребувало прийняття Договору про Конституцію для Європи, адже необхідно
всього лиш було вдосконалити наявні договори ЄС-в/ЄС30.
Ідею наявності конституції у Європейського Союзу і без чинного Договору
про Конституцію для Європи підтримують і британські дослідники Пол Крейґ31 та
С.Д.Скотт32, причому їх земляки Медс Анденас та Джон Ґарденер наголошують,
що термін «конституція» варто писати у цьому сенсі з малої букви33. Свою статтю
про законодавчі процедури ЄС-в інший британський науковець Алан Дешвуд
назвав «Конституція Європейського Союзу після Ніцци: законодавчі процедури»34
– і в ній слово «конституція» теж пишеться з малої букви. Різницю в розумінні
та графічному відтворенні понять «конституція» Європейського Союзу (в сенсі
«конституювання», «конституційні акти» Європейських Співтовариств та
Європейського Союзу) та «Конституція» для Європи (в сенсі «Конституційний
Договір», «Основний Закон», зрештою, й у документальному значенні
«Конституція» Європейського Союзу) добре ілюструє Варшавська промова
Тоні Блера 2001 року: «Про Конституцію для Європи ведуться важливі дебати.
Практично, я підозрюю, що – за умови очевидної різноманітності та складності
ЄС – його конституцію, як і британську конституцію, і надалі варто буде
шукати в багатьох різних договорах, правових звичаях та прецедентах.
Можливо, для британців легше, ніж для інших, усвідомлювати, що
конституційні дебати не обов’язково повинні закінчитись прийняттям єдиного,
юридично обов’язкового документа під назвою Конституція для продовження
існування як динаміки, так і самого ЄС»35.
Таке бачення конституції Європейського Союзу наштовхує нас на пошуки її у
сферах, що ми відносимо до первинного права ЄС-в/ЄС, а також серед правових
звичаїв та у правових прецедентах Європейського Суду Правосуддя у
Люксембурзі.
Отже, європейська конституція – це одна правова система, що
складається із двох додаткових конституційних рівнів (європейського та
національного), які тісно переплетені та взаємопов’язані до такої міри, що
неможливо повністю зрозуміти один рівень, не враховуючи іншого. У випадку
виникнення колізій між європейським та національним рівнем права, необхідним
для функціонування цілої системи є превалювання одного з них. Стосовно цього
Суд Європейських Співтовариств висловився ще 1964 року (та повторно
підтвердив власну позицію згодом)36 за превалювання європейського права, що
широко підтримали національні суди держав-членів37. Концепція
«багаторівневого конституціоналізму» розвинулась з метою пояснення факту
функціонування цієї системи, що є результатом процесу прогресивного
створення наднаціонального рівня публічної влади, котрий базується на
національних конституціях та об’єднує їх в одну складену конституційну
систему – систему з розподілом (в сенсі розділяння між багатьма рівнями)
влади, мета якої – відповісти на виклики глобалізації у «постнаціональній» епосі.
Автор концепції «багаторівневого конституціоналізму» Інґольф Перніс
пропонує розглядати її в ключі п’яти елементів, які ведуть до розуміння даної
концепції38:
1. «Постнаціональна» концепція Конституції» (англ. «Postnational» concept
of Constitution»). «Постнаціональна констеляція»39 вимагає побудови міжнарод-
них та наднаціональних структур, які б служили додатковими інструментами
заповнення прогалини можливостей національних держав справитись самотужки
з викликами глобалізації. Функціонуюча «постнаціональна концепція
конституціоналізму»40 є видимим доказом того, що не тільки держави можуть
мати конституцію. Узагальнено це поняття означає легальний інструмент, за
допомогою якого населення на певній території узгоджує створення інституцій,
наділених правами органів державної влади, тобто самою владою задля
досягнення цілей їх спільного чи загального інтересу, а також визначає
відповідні власні права відносно цих інституцій, чим створюється його
(населення) статус як «громадян організації, співтовариства чи держави»41. Так
вчинило населення держав-членів ЄС стосовно відповідних власних держав, а,
уклавши низку установчих договорів на європейському рівні, – додатково
стосовно самого Європейського Союзу.
2. Творення Європейської Конституції як процес, яким управляють
громадяни (англ. «European Constitution-making as a process driven by the citizens»).
Історія знає багато способів творення конституцій. Один (чи не найбільш
поширений) серед них – це уповноважити представників груп населення
розробити проект, який згодом належить ратифікувати. Це, власне, той спосіб,
яким розроблялись та приймались установчі договори Європейських
Співтовариств та Європейського Союзу: громадяни держав-членів – через власні
уряди та інші конституційні інститути й інструменти – дійшли згоди у тому, щоб
створити та надалі розвивати наднаціональні інституції, наділити їх певним колом
компетенцій, які ці інституції повинні застосовувати відповідно до договорів, та
визначити власний статус як громадян Союзу42. Відтак національне громадянство
не ставилось під сумнів, а лише доповнювалось європейським, яке допомагало
досягнути спільної мети та реалізувати спільні інтереси.
3. Конституція Європейського Союзу та національні конституції
(англ. «The constitution of the European Union and national constitutions»). Процес
інтеграції має сильний вплив на національні конституції, владу та функції
національних інституцій держав-членів, а також на національні правові системи
загалом. Кожна ревізія договорів ЄС-в/ЄС, які Суд ЄС-в справедливо називає
«конституційною хартією Співтовариства, що базується на верховенстві права»43,
містить імпліцитну чи експліцитну модифікацію національних конституцій, вона
може «забирати» чи модифікувати владу на національному рівні та створювати
(власне, конституювати) нові елементи влади на європейському рівні.
«Автономні» за своїм походженням та природою, обидва конституційні рівні дуже
залежать один від одного: європейська влада не може функціонувати без
національних інституцій та правових систем, на яких вона ґрунтується, в той же
час національні органи влади змушені покладатись на європейські інституції та
оперувати через них, оскільки в іншому випадку ті чи інші національні державні
інститути не зможуть досягнути самотужки бажаних результатів. Так, приймаючи
європейське право, котре превалює над національним правом у випадку колізій,
національні органи державної влади виступають наче «європейськими агенціями»,
в той час як стосовно європейського законодавчого процесу національні уряди у
Раді Міністрів ЄС наділені вирішальною владою, а національні парламенти
залучаються (чи, принаймні, мають право залучатися) досить активно. Важливо
знати, що ці «європейські функції» національних урядів та парламентів не
відображені ані в текстах національних конституцій, ані повною мірою в
коментарях до них, однак на практиці вони набувають більшого значення, ніж
внутрінаціональні повноваження44.
4. Поліідентичність громадян Союзу (англ. «The multiple identities of the
сіtizens of the Union»). У результаті європейської інтеграції громадяни держав-
членів ЄС доповнили власне національне громадянство громадянством Союзу45,
що виражає їх спільний правовий статус. У них однакові права та обов’язки
відповідно до положень договорів ЄС-в/ЄС та вторинного європейського
законодавства, вони користуються свободами внутрішнього ринку та захищені
принципом недискримінації за ознакою громадянства, незалежно від того, в якій
державі-членові вони живуть чи працюють. Громадяни Союзу наділені правом
активного голосу на місцевому та європейському рівні, а національні органи
виконавчої влади та суди повинні слідкувати, чи використовуються ці права
ефективно. Іншими словами, громадяни держав-членів прийняли «множинну
(або: полі-) ідентичність» (англ. «multiple identities»)46 – локальну, регіональну,
національну й, зрештою, європейську.
5. Європейський Союз як Союз європейських громадян (англ. «The European
Union as the Union of the European сіtizens»). Процес європейської інтеграції у
світлі його історичної еволюції можна-таки концептуалізувати як процес
«багаторівневого конституціоналізму», в якому розподіл влади між національним
та європейським рівнем управління постійно реорганізовувався та змінювався, в
той час як вся публічна влада – на національному чи європейському рівні –
черпала свою леґітимність з волевиявлень тих самих громадян.
Одним з варіантів конституціоналізації ЄС, що не зачіпає долю Конституції
для Європи, а базується натомість на вдосконаленні договірної системи
Європейського Союзу на основі Договору про Європейський Союз у його Ніццькій
редакції, є концепція «м’якої конституціоналізації»47, висунута німецьким
теоретиком Даніелем Тимом. Особлива привабливість цієї концепції полягає в
тому, що вона не містить жодного (ви)рішення кінцевої долі Договору про
Конституцію для Європи. «М’яку конституціоналізацію» на основі існуючого
договірного права ЄС-в/ЄС можна розглядати, з одного боку, як перехідний етап у
тривалому (та незавершеному) процесі ратифікації, що сприятиме політиці
переконання громадян у цінності ДКЄ, а відтак закладатиме фундамент для
майбутньої чинності Договору про Конституцію для Європи48. З іншого боку, у
частковому застосуванні ДКЄ можна вбачати альтернативу його прийняття
(завершення ратифікації підписаного документа), що сприятиме реалізації
вибраних реформаторських положень, котрі не вважаються предметами спору, не
змінюючи при цьому самого договору49.
Безсумнівно, концепція «м’якої конституціоналізації» буде спірною в
політичному плані. Опоненти «бичуватимуть» її як зневагу до демократичного
волевиявлення більшості у Франції та Нідерландах, адепти посилатимуться
натомість на підтримку тією самою більшістю певних впроваджуваних реформ50.
Незважаючи на це, постає питання, чи вдасться досягнути єдності між
брюссельськими інституціями та державами-членами щодо обсягу впроваджуваних
таким чином реформаторських намірів. Відповідь на ці запитання залишається на
розсуд самого політичного процесу.


Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены