/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/jity.txt Библиотека на Meta.Ua Жити, а заради чого? (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Жити, а заради чого?

Авторка: Сестра Еманюель

ISBN 966-8039-85-8
Мова: Українська (переклад з французької)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2005
М'яка палітурка
Кількість сторінок: 110
Опис: «Заради чого жити?» – питання, яким переймаються не одне покоління й не одна епоха. У пошуках сенсу життя людина борсається між різними бажаннями й потребами, не в змозі проаналізувати, що бере в ній гору – потяг до почуттів, жага до знань чи прагнення влади. Примхлива істина також ховається десь у нетрях сперечань розуму із серцем… Часом опиняєшся перед вибором – знайти спасіння у вірі, сприйнявши її серцем, чи длубати її раціональними розмірковуваннями, так і не примусивши скоритися розумові…
Ці глибокі філософські питання є основою роздумів книжки «Жити, а заради чого?», авторкою якої є черниця сестра Еманюель.На основі свого життєвого досвіду та ідей Паскаля вона розмірковує про надто складні й водночас дражливі теми вічного й минущого, істинного та облудного, важливого і дріб’язкового.

Цільова авдиторія: для широкого кола читачів


ЗМІСТ

Вступ: У пошуках сенсу
ПЕРША ЧАСТИНА: ВЕЛИЧ І УБОЗТВО ЛЮДИНИ
Глава I: Думка і матерія
Я тростина, що думає!
Думати про матерію
Три «хоті»
Заперечення і культ смерті
Глава ІІ: Парадоксальний розум
Злети й падіння
Сумнів і неспроможність розуму
Велич і занепад королеви Сходу
ДРУГА ЧАСТИНА: ВТЕЧА Й ПОРЯТУНОК
Глава ІІІ: Насолоджуватись
Наше найбільше нещастя
Сирени розваги
Благодатна порожнеча
Глава IV: Звільнення
Бог інший
Бог, відчутий серцем
Поміркована застава віри
Бог любові
ТРЕТЯ ЧАСТИНА: СЕРЦЕ ТА ЄДНІСТЬ
Глава V: Порух любові
Чим любов не є
Любов — це рух
Любов, таємниця життя
Глава VI: «Все є один, один в другому, як Троє»
Єдність у складності
Відносини, джерело самоусвідомлення
Інший — шанс мого життя
Любов об’єднує
Висновок: Піна чи вічність





Вступ

У пошуках сенсу
Я писала цю книгу для того, щоб поділитися зі своїми братами й сестрами майже сторічним досвідом. Подія, що навернула мене на шлях шукань, сталася незадовго перед тим, як мені виповнилось шість років. Я милувалася морем, зачарована припливами й відпливами хвиль і райдужними спалахами піни. І ця чудова піна у мене на очах поглинула любе обличчя мого батька. Як міг він піти у хвилі назавж-ди? Куди він зник? Вперше тоді я почула слово «вічність». Своєю маленькою голівкою я намагалася збагнути, як міг він потрапити з піни у вічність? Все це було безглуздо: і смерть мого батька, і пояснення, що мені давали.
Саме тут, здається, головна подія мого фізичного життя перетинається з фундаментальним питанням нашого часу. Мої сучасники потерпають через нестачу сенсу. Життя ви-дається їм хаотичним чергуванням моментів і подій; а марні пошуки сенсу призводять до розчарування. Адже події нашо-го приватного життя так само, як і етапи історії людства, чо-гось варті лише завдяки своєму значенню. Сама собою по-дія, що з нами трапляється, не має сенсу. Треба зуміти вирі-знити, вирішити, що в ній трагічного, а що плідного й благо-датного. Треба вміти її співвіднести. Сенс — це коли ти від-чуваєш, що в зовні страшному, чудовому чи звичайному і над усім цим є дещо інше. Історичні події — це лише зовнішні оболонки. Сенс їх відкриває і викриває їхню таємницю.
Те, чого сьогодні потребують більшість чоловіків і жі-нок — зрозуміти сенс свого існування. Я зустрічаю чимало таких, що живуть із непевністю і навіть зі страхом: «Заради чого жити?» О, як я їх розумію! Мені також довелось пе-режити, і я розкажу про це далі, тугу ночей без відповіді, і доріг без напрямку.
Та проблема не в цьому. Стурбованість сенсом життя необхідна і корисна. Століттями вона мордувала людство. Проблема в пустоті, у нестачі нині засобів, щоб відповісти на цю стурбованість. Мене обурює те, що шановані люди, використовуючи цю прогалину, йдуть проти сенсу. Вони пропонують нам лише штампи й загальні думки, емоції й патетику всупереч сенсу. У журналістських, політичних і часом навіть релігійних колах панує сенсаційність, цілкови-та залежність від подій.
Втім наскільки все ж кращий цей стан пошуку за фаль-шиву незворушність часів моєї молодості. То був початок минулого століття: загальний спокій і самовдоволення. Люди не брали собі в голову й жили просто серед тої добропоряд-ної рутини, де кожен пристосувався до свого місця і стано-вища. Якщо добре розібратися, жили в ярмі. Влада була священною і недоторканною, її авторитет — беззаперечним. Та жменька непокірних, які наважувались на нього зазіхати, були Злом і втіленням Диявола. Будь-яка спроба щось змі-нити душилась у зародку без зайвого галасу. Було тихо, але страшенно поверхово. Священні цінності, або ті, що обсто-ювались як такі, здавались вічними, та подібно до колосів на глиняних ногах тримались здебільшого на звичці, на тради-ції, а не завдяки глибоким внутрішнім переконанням. Такий суспільний устрій не був хибним, він гарантував безпеку. Але не був він і правильним. Він був осторонь: осторонь від людини і її правди, поза її пошуками. Сутність людини, в її величі й ницості, — це пошук і невдоволення станом, коли переконання подають, готові до вжитку.
Та лакована поверхня вкрилася тріщинами. Нібито без-доганний порядок нараз розвалився. Він душив, і надія на свободу зрештою остаточно добила його. Негайно ж запану-вала протилежна крайність: ніщо не варте поваги, жодних цінностей, геть нічого. Ми зійшли з надто наїждженого шля-ху, щоб потрапити у світ хибких пісків. І знову починаємо задихатися, та цього разу вже через те, що не маємо, за що вхопитись! Раніше, не замислюючись і не обговорюючи, ми спрощено знали, навіщо живемо й чому вмираємо. Віднині ж усе відносно, все повалено, знецінено. Гарантії, звісно, по-верхові, були зметені заради тотальної небезпеки та неви-значеності. Добре, що ми нарешті пробудилися до запитань, що виникла потреба, яку не можна ні набути, ні нав’язати — потреба знайти сенс. Погано ж те, що сучасна людина й досі не може її задовольнити, і не знає, як дати цьому раду.


Поза внеском різних інституцій і відомих людей, я бачу три причини. Перша: не ставши навіть на шлях мислення, ми сьогодні настільки зачаровані інтелектом, що не можемо звільнитися від розумувань, які не відкривають жодних обрі-їв. Будь-що стає приводом для нескінченних дискусій, усе незмінно береться під сумнів, усі цінності. Подібно до того, як дерево затуляє ліс, деталям, дрібницям, окремим подіям надається таке значення, що решти всесвіту вже не видно, як не видно й картини цілого, де кожна річ посідає своє місце в єдиному цілому. Нас кидає від одного питання до іншого.
По-друге, наші розумування відокремлені від дії, остан-ня ж керується почуттям, емоціями моменту. І тут також немає цілісності: люди за хвилину переходять від захвату до трагічних переживань. Це панування пристрастей не до-зволяє розквітнути серцю в плетениці прохідних, тимчасо-вих і суперечливих почуттів. Нас кидає від емоції до емоції.
Насамкінець, розвага панує над усім: у запаморочливо-му коловороті вона пропонує вервечку насолод або безкіне-чних обов’язків до виконання, щоб уникнути пустоти. Ми занурюємось у свята, споживання, роботу, активність. Вче-пившись за руль, ми мусимо крутити педалі, щоб не впасти; так і мчимо, не бачачи ні напрямку, ні овиду, ні сенсу.

Що ж можу запропонувати я, стара, дев’яносто-п’яти¬річна монахиня? О, та нічого такого, що сама придумала! У цій книзі я хотіла б розповісти про щасливу нагоду, яка мені випала дуже рано: знайомство з геніальним мислителем. Я була підлітком, коли Блез Паскаль став моїм учителем мис-лення, а отже — вчителем життя. Його «Думки» стали для мене головною книгою, бо? читаючи їх, я знайшла свій ключ до сьогодення. Скальпелем своїх «Думок» він розрізав по живому і витяг на світло дня найбільш людське, що глибоко ховалось у моєму єстві під шаром мертвого минулого. Ми всі закуті в броню спогадів, старих гараздів і негараздів, які об-тяжують і гальмують нас. Це робота для скальпеля: він роз-різає, розкриває та викриває.

Те, що говорить Паскаль, вибухає правдою, це точно й радісно, це з самої глибини. Завдяки йому можна зрозуміти себе: він такий близький нам! Це людина на всі часи, бо не спиняється на зовнішньому. Він іде до коренів і до джерел. Цей сором’язливий страдник, знайшов, однак, джерело си-ли для надзвичайного життя. Він сучасний, бо йде від реаль¬ної людини. Він наважується приступитися до людини в її величі та убозтві, з «серцем пустим і повним непотребу». Паскаль сучасний, зрештою, тому, що не сприймає жодних настанов, жодних свідчень, які не поважають його свободу думки. Для нього свобода думки — фундамент невіднятної цінності людини.
Не лякайся, читачу: я не пропоную тобі філософського твору. Насамперед я до цього не здатна. До того ж, хоча й кажуть, що «філософія в моді», філософи знайшли не біль-ше відповідей, ніж звичайні люди. Я щойно прочитала в «Нувель обсерватер» серію статей з принадною назвою: «Як жити в сучасному світі? Від Платона до Ніцше, відпо-відь великих філософів» (№ 2019, липень 2003 року). На мій погляд, кожна з цих статей — маленький витвір мистец-тва, в якому автор вдається до гучних слів і красивих формул ... щоб нічого не сказати. Жодна з цих інтелектуальних вправ не розв’язує порушених проблем. Це пусто-пусто, цілковита порожнеча. Ми побачимо далі, з Паскалем, причини такої неспроможності одного розуму. По суті, «глузувати з філо-софії – це й означає філософувати» (уривок 4-513, с. 51).
Однак дорога, що веде до відповідей, існує, адже мис-лення ширше за філософію. Мислення насправді – це не форма розумування, коли розум обертається довкола себе, наче Дон Кіхот навколо вітряків. Паскаль завжди носив із собою, зашивши в камзол, те, що він називав «Пам’ят-кою». На аркуш паперу він переніс враження від «вогню», якого зазнав однієї листопадової ночі 1654 року, коли від-крив, що «Бог Авраама, Бог Ісака, Бог Якова», а не «філо-софів і науковців». У центрі цих записів — вигук: «Радість, радість, радість, плачу з радості». Я думаю, що це пломенис¬те просвітлення щодо сенсу не обмежується тільки своїм релігійним контекстом і призначене не лише вірним. А що як ми розпочнемо шлях разом від цього дивовижного дже-рела радості?

Ця книга має на меті показати моїм сучасникам, які шу-кають звільнення, дорогу миру, дорогу радості, ідеї Блеза Паскаля. Вони полягають насамперед у розрізненні та вза-ємодії трьох «категорій». Категорія матерії, категорія ро-зуму та категорія любові — це три форми існування, три способи для людини позиціонувати себе відносно світу, Бо-га і самого себе. У ході розповіді я сподіваюся показати, що сенс життя не варто шукати ні в категорії матерії, ні в кате-горії розуму — далебі, дві важливі й необхідні категорії — а тільки в третій, категорії серця.
Щоб рушити цією дорогою, нам треба розпочати, як це зробив Паскаль, з онтологічної слабкості людини, браку розуміння про власне буття і спричиненої цим тривоги. Йдеться не про те, однак, щоб тут зав’язнути і скаржитись на це. На відміну від філософів, які в цій темі загрузають, Паскаль береться до проблеми, щоб її розв’язати. Загалом я пишу цю книгу для того, щоб поділитися звільненням, яке приносять Паскалеві ідеї, і запропонувати дорогу до сенсу.
***
Я ніколи не наважилася б узятися до написання цієї книги, якби мене не підбадьорював і не допомагав за по-треби абат Філіп Ассо. Я багато чим завдячую також і ін-шим авторам. Назву лише кількох з них. Насамперед рі-шення написати цей твір прийшло до мене після прочитан-ня книги Елуа Леклерка «Зустріч з неосяжним, читаючи Паскаля» (Eloi Leclerc, Rencontre d’Immensite, une lecture de Pascale, Desclee de Brouwer, 1993). Крім того, я багато діз-налася з книги Жана Менара «Думки Паскаля» (Jean Mesnard, Les Pensees de Pascal, Sedes, 1993) і зі вступу Мі-шеля Ле Ґерна до його видання «Думок» (Gallimard, Folio, 1977). Ми з Філіпом Ассо дуже вдячні останньому за згоду перевірити наше тлумачення Паскаля.
Всі цитати з «Думок», наведені далі, цитуються за видан-ням Леона Бруншвіґа?. Воно не краще за інші й не найсучас-ніше, але саме цим виданням я користувалась усе життя.



ПЕРША ЧАСТИНА
ВЕЛИЧ І УБОЗТВО ЛЮДИНИ
Глава І
Думка і матерія

Одного осіннього вечора 1923 року мені випало вперше познайомитись з Блезом Паскалем. Я саме наближалась до свого п’ятнадцятиліття і не знала, що того року святкували трьохсоту річницю від дня народження мислителя, який, хоч тоді я про це й не здогадувалась, відіграватиме визначальну роль у розвитку моєї особистості. І якщо я стала саме та-кою, якою є, часом трохи дивакуватою, це певною мірою завдяки йому. Розповідь про цю головну подію, природно, змусить мене говорити про першу «категорію» Паскаля, категорію матерії, і далі про глибинну хіть, яка в нас живе.
Я тростина, що думає!
Я була на той час показовим прикладом підлітка перехід-ного віку. Довжелезні кінцівки, прищувате обличчя, гримаса зневіри на обличчі. Я була всім незадоволена і будь-що да-вало мені підстави для критики. В мене вже почало з’являтися відчуття, яке так чи інакше мучило мене все жит-тя: враження, ніби ти стукаєш кулаком і б’єшся об стіни, по-стійно наражаючись на свою цілковиту безпорадність.
Наша родина мешкала в Брюсселі в багатоповерховому будинку. На першому поверсі розташувались службові приміщення; там після смерті батька моя мати перебрала керівництво фабрикою нижньої білизни. На другому кімна-та поруч з їдальнею слугувала нам з братом для виконання домашніх завдань. Одного дня я заявила, що брат заважає мені, і влаштувала свій робочий стіл коло вікна у просторій ванній кімнаті на третьому поверсі. Я не терпіла ніякого на-гляду і так позбулась контролю нашої вчительки, мадемуа-зель Люсі. Дуже лінива (й досі така!), я нишком читала лю-бовні романи по чотири су.
Були в мене й дві інші забавки. Безперервно позираючи на себе в неосяжне дзеркало, я незмінно бувала розчарова-на тим, що не стаю красивішою. А крізь вікно я розгледіла напроти силует хлопця, який, подібно до мене, схилився над підручниками. На жаль, він був занадто далеко, щоб я мог-ла подати йому знак. Але він слугував об’єктом моїх фанта-зій. Я розмірковувала, чи гарний він, яке в нього обличчя, якого він віку, як його звуть, які пригоди з ним трапилися? Лети, лети, моя уяво!
Аж ось, приречено зітхнувши, я відкриваю свій набитий завданнями портфель. Тема з грецької! Яка нудота, зроблю пізніше. Переклад «Іліади» — це вже цікавіше. Дійсно, мені надзвичайно пощастило. Конгрегація «Сестри Марії», що керувала нашою школою, вперше в Бельгії запровадила гуманітарний цикл для дівчат — грецька, латина і літерату-ра. Раніше класична освіта була доступна тільки хлопцям. Втім вони зберегли за собою привілей вступати в універси-тет. Тож упродовж кількох років я спілкувалася з такими геніями, як Вергілій, Гомер і Платон, чия педагогіка добро-го й прекрасного (славнозвісне «kalos kagathos») була моїм хлібом насущним. Мені подобалося перекладати пригоди Одисея строгою й елегантною французькою, як вимагав від нас учитель, пан Фресон. Я відчувала, що такі вправи гост-рять мій розум і формують свідомість. Я бувала втішена тим, що мені вдалося передати справжнє значення кожного слова, а не власне тлумачення. Закінчивши переклад, вий-маю з портфеля третю книжку. Ну що ще? Сторінка з літе-ратури, хоч би не надто марудна!
Я відкриваю товсту книгу вибраних текстів з Середніх віків до сучасної доби і зітхнувши, починаю читати:
«Людина — тільки тростина, найслабкіша в при-роді ».
О, нарешті, автор, який хоче щось сказати! Справді, ку-ди ж слабкіше за тростину: найменший вітер її хилить. І це людина, це я. Я не наважуюсь собі в цьому зізнатися, бідна маленька Маделон: наскільки ж я вразлива! Часом це мене доводить до сказу. Нездатна ні контролювати себе, ні дово-дити справу до кінця, найменша дрібниця вибиває ґрунт з-під моїх ніг: латинське чи грецьке слово, значення якого я не одразу збагнула; заскладна сторінка з фізики, твір з по-вчальної тематики... все, що мені не подобається. Так само, як інші люди, за всіх часів, особливо підлітки, котрі ще не мають такого знеболювального від екзистенційної туги, як робота й усілякі турботи, я мучилась нерозв’язаним питан-ням. Для чого це життя? Воно не має сенсу. Навіщо вчити-ся? Завжди треба працювати. До речі, навіщо всі ми тут? Не знаємо, ні куди йдемо, ні навіщо живемо. Це глухий кут, це вкрай нудно, навіть безглуздо.
Крізь вікно я бачу, як на даху навпроти ліниво потягу-ється гладкий чорний кіт. Ладна тваринка влаштувала го-лову між лапами, білі вуса здригаються від вітру. Він солод-ко ніжиться на ще теплому вечірньому сонечку. Як чудово бути котом! Насолоджуйся моментом і задовольняй свої по-треби. В кота немає проблем. Їсти, пити й спати. А для ма-ми-кицьки — зібрати всіх своїх кошенят докупи і відчувати, як вони смокчуть молочко: життя чудове, ніякої школи!
Я силою вириваю себе з мрій і повертаюся до Паскаля.
«Людина — тільки тростина, найслабкіша в при-роді, але це тростина, здатна мислити».
Я вражена. Людина слабка, так, але вона мислить. Рап-том мене осяйнула думка: адже кіт не вміє мислити! Щось почало підніматися в мені: я не тварина, я людська істота. Так, у мене є тіло і я дихаю, так само, як кішка, але я здатна мислити. Я усвідомлюю свою здатність до мислення.
Як це властиво підліткам, я зробила з цього відкриття сенсацію, дивовижну новину: я існую, бо обдарована цією дивовижною здатністю, мисленням. Я повторювала це сло-во — «мислення», воно зігрівало мені тіло й душу. Я відчу-ла себе раптом носієм коштовності, в багато тисяч разів ціннішої за те, що було в кота. Тварина — це тварина. Людська ж істота мислить! Я дійшла до того, що вигукувала в наївному захопленні: я не кішка, я живу мислячи!
Цього разу пожадливо повертаюся до читання.

«Щоб розчавити її, не потрібна міць усього всесві-ту: краплі води, пари достатньо, щоб її вбити. Та якби всесвіт і розчавив її, людина була б таки благородні-шою за те, що її вбиває, бо вона знає, що вмирає і що всесвіт взяв над нею гору, всесвіт же того не відає» .
Як! Я, ця мала очеретина порівняно з неосяжністю кос-мосу, маю, попри всю свою обмеженість, і сама того не ві-даючи, несумірну цінність і значущість. Я почувалась так, ніби пила дедалі п’янкіше вино. Життя, що видавалось мені таким безглуздим, набувало сенсу: я несподівано вирвалась із чорної діри, з глухого кута, в якому марно билася об сті-ни. ТАК, я хотіла жити. Жити, щоб розвивати свою здатну мислити подобу, яка виходить за межі всесвіту. Життя аж ніяк не зводиться нанівець через мою немічність і мою сла-бкість; я раптом відчула, що велич і цінність мого життя полягають у самій моїй істоті та її здатності до звільнення. Я була вражена, опинившись перед відкритими дверима в такі перспективи, про які досі й не здогадувалась. Пізніше я розповім, як передчувала, що людина, з усією своєю слаб-кістю, може стати володарем цього всесвіту, який так легко її розчавлює. О, яке полегшення!
Я завершую читання цього уривка.
«Тож уся наша гідність у мисленні [...]. Трудімося ж, щоб добре мислити: ось принцип моралі ».
Куди Паскаль нас веде? Починає з тростини і завершує мораллю! Бр-р, яке холодне й відразливе слово! Холодний душ на мій палкий ентузіазм. Я вже згадувала, що не терпі-ла жодних обов’язків, жодного примусу, дочасно засвоївши знамените гасло травня 1968-го?: «Забороняти забороне-но». Мораль означала закови, які стискають і заважають бігти, куди хочеться, принагідно дістати задоволення, одним словом: насолоджуватись усім. Адже найбільше приваблює саме те, що заборонено. Що б мені не дозволяли, цієї ж ми-ті я починала відчувати непереборне бажання робити забо-ронене. Це додає перцю, гостроти, це збуджує. А все доб-рочесне — убивчо нудне. Живемо ж тільки раз, треба діс-тати всі задоволення. Ідеальний образ «добре вихованої» дівчини викликав у мене відразу. Коротенький вислів «так не роблять» обурював мене. Я відповідала нахабною зухва-лістю: «Що ж, а я робитиму!»; і додавала не без пихи: «Тож так роблять.» Чому я так реагувала? Без сумніву, тому що хотіла сама вирішувати, що добре і що погано; без жодного примусу. Тварині вставляють у рота вудила, щоб керувати нею. То я тварина чи вільна жінка?
Що ж хоче сказати Паскаль, який ніби не скидається на Дядька з різками??? Він пропонує мені добре думати. Тож я маю шукати не примусовий закон, а конструктивну думку, яка дозволить мені рости у «величі». Мабуть, це і є мораль: намагатися вилюдніти; вірити в суто людську гідність; стати істотою, помітніше відзначеною своєю суттю «здатної мис-лити тростини»; засвоїти таким чином мораль відкриту, мо-раль-визволительку від усього дріб’язкового? Я усвідомила, що живу ув’язнена в своєму его, заклопотана тільки влас-ними відчуттями. Це було, зрештою, прикро й сумно.
З підлітками сьогодні мені це добре видно з їхніх запи-тань, іноді трапляються такі просвітлення, коли в один мо-мент їм відкривається вся філософія життя. Це може при-голомшити. Ніхто з мого оточення не розумів ні моєї скру-ти, ні моїх запитань, ні того тунелю без виходу, в якому я блукала, ні постійного бажання заперечувати. Все йшло добре довкола мене, ми жили простим тихим життям. Чому ж мені було так важко і чому я завжди була невдоволена? Читаючи Паскаля, в мене виникло враження, що я нарешті біжу відкритою дорогою. Нарешті щось! Якщо мораль спи-ралась не на накинуті правила, а на принцип добре думати, себто робити свій вибір вільно, така мораль несе звільнен-ня, розкриває душу і сповнює її радістю. Отже, «справжня мораль не зважає на мораль» .

Сонце майже зникло, кота на даху вже немає. У надве-чір’ї разом з Паскалем я поклала початок довгій пригоді: бо-ротися день у день, щоб не давати всім вітрам розгойдувати свою хитку тростину; відкривати силою думки джерела гар-монійного й рівноважного життя. Цю рівновагу дуже добре пояснює латинська аксіома: mens sana in corpore sano — здоровий дух у здоровому тілі. Та обережно! На дорозі повно перешкод. Ні здоровий дух, ні здорове тіло легко не даються.
Насамперед лихомислення скрізь. Усі жанри тоталіта-ризму подають нам сумні приклади його крайніх виявів. За-ради штучних ідеалів знищуються тисячі, а то й мільйони людей. Декому навіть із власної смерті вдається зробити інструмент слави. Той, хто вбиває себе, щоб спричинити смерть інших, котрі думають інакше, ніж він, у власних очах і в очах своїх однодумців — герой, «мученик» за святу справу. Він береться до вчинку, який має для нього таку ве-лич, що жоден сумнів стосовно доцільності цього вчинку не мучить його. І байдуже, в якій галузі — у політиці, як Гіт-лер, чи в релігії, як певне відхилення ісламу, коріння збо-чення в мисленні — ідолопоклонство, коли ідея стає богом. Відтак вона переважає всі цінності та перетворюється на «суперблаго», яке б зло вона не творила. Це діє як гіпноз, аж до втрати глузду.
Однак відповідно до наведеного вище прислів’я, дух і тіло невіддільні. Сакралізація щодо ідеології обов’язково зачіпає зв’язок з тілом, з матерією. У нацистській системі є чиста Раса, яка звеличується разом з Кров’ю і Походженням. Обожнення однієї Раси леґітимізує «етнічну чистку», себто знищення так званих «нечистих» представників людства, починаючи з євреїв. Для терористів, які вважають себе му-сульманами, жива істота вже наперед нечиста. Але віддавши себе цілковито на пожертву в ім’я святої справи, вона очи-щається так, що автоматично потрапляє в Рай. Себто тіло слід підготувати через передпоховальну літурґію. Під час цього жертовного ритуалу кандидат у мученики позбавля-ється найменшого волоска на своєму тілі та змащується парфумами. Нам стає моторошно від такого спотворення думки, а його прибічники тремтять від захоплення. Святе на-справді викликає відчуття могутності, далеке від того, щоб почуватися тростиною, хоч і здатною мислити.
Чи не повинен кожен з нас, щоби не впасти в ці страхітли-ві крайнощі, пильнувати можливі викривлення своїх власних міркувань, які легко можуть вибудувати абсолютну ідею? Вар¬то хоча б послухати, як ми часом полемізуємо: зачаровані вра-женням сили, яке справляє на нас власна промова, вже не помічаємо частини правди, що міститься у протилежних аргу-ментах, і зовсім не зважаємо на іншого, того, хто їх підтримує.

З іншого боку, як це важко, в будь-якому суспільстві, звільнитись від чарівливості тіла, фізичної краси, спокуси грошей і влади! О, тут також Паскаль був моїм маяком: він уміє показати наші справжні відносини з матерією, в її при-вабливості та обмеженості.
Думати про матерію
Матерія для Паскаля — це просто все те, що не є «ду-хом». Можна було б подумати, що людина XVII століття Па-скаль надавав мало значення тому, що не має розуму. Зга-даймо, що він був математиком, і головне, геніальним фізи-ком. Але найпоказовіше, на мій погляд, не це. Далекий від того, щоб зневажати матерію, Паскаль-мислитель писав:
«Отже нехай людина споглядає всю природу в усій її високій і повній величності; [...] нехай вона побачить Землю крапкою на широкому колі, яке ця зірка окре-слює, нехай вона подивується тому, що саме це вели-ке коло — лише маленька крапка у порівнянні з тими, що окреслюють зірки на небосхилі.»
Як же приваблюють і бентежать Паскаля широта і ве-лич Всесвіту! Справді, саме цим боком Всесвіт, природа вперше постають перед людиною: через цю велич вона по-чуває себе розчавленою і майже знищеною, жалюгідною непомітною цяткою порівняно з мільярдами й мільярдами зірок з їхнім рухом і галактиками!
Та це ще не все. Зводячи очі до неба, людина бачить не-скінченність всесвіту, але долі, в неї під ногами, відкрива-ється безодня безкінечно малого. Тож людина в природі є «серединою між нічим і всім» . Звісно, насамперед впадає в око неосяжно велике, але сучасна фізика привчила нас ба-чити і в масштабах атому
«нескінченість всесвітів, кожний зі своїм небесним склепінням, своїми планетами, своєю землею у тій самій пропорції, що й видимий світ.»
Тож маємо людину, що загубилася між двома безкінеч-ностями однаково запаморочливими. Мало того, вона ви-являється нездатною їх пізнати.
«Ми даремно пнемося з нашими концепціями за межі уявного світу, все, що ми здатні придумати — тільки атоми від справжнього стану речей. Це безкі-нечна сфера, центр якої скрізь, а обвід — ніде.»
«Несумірність людини: [...] Адже що таке, зреш-тою, людина в природі? Ніщо порівняно з безмежніс-тю, все порівняно з нічим, середина між нічим і всім [...] однаково нездатна бачити і небуття, з якого її ви-тягнуто, і безмежність, яка її поглинула [...] у вічній безнадії пізнати їхній принцип і їхнє призначення.»
Паскаль, таким чином, не задовольняється, передбачи-вши дві безмежності за три століття до Айнштайна і при-скорювача мікрочастинок. Його геніальність проявляється радше в тому, що він розміщує їх в людині. Матерія в лю-дині. Зрозуміймо добре: навіть коли йдеться про «категорію матерії», все одно ми говоримо про таку діяльність, як мис-лення в осягненні ним світу. На відміну від матерії, яка не мислить, людина здатна думати. Це людина роз¬мірковує й уявляє собі світ; це вона водночас усвідомлює існування двох безмежностей і свою розірваність між ними; це вона розуміє, що їй не вдається пізнати й опанувати матерію. Зрештою, саме в ній відбувається розрив між сподіваннями безкінечної величі та зіткненням зі своєю крайньою маліс-тю. Справді дивно, як людина, здатна до таких великих зве-ршень і таких благородних почуттів, може виявляти під-лість і навіть утіху в приниженні.
Не заходячи так далеко, людині властиво поєднувати ба-чення безмежних просторів і усвідомлення своїх обмежень. Про це свідчать численні листи, які я отримую. Мене звору-шують крики про допомогу багатьох людей, які страждають від страшного провалля між тим, ким вони є, і ким би хотіли бути. Взявши за приклад вельможного пана, зайнятого по-люванням, Паскаль запрошує читача відчути стан людини:
«Ця людина, народжена, щоб пізнавати всесвіт, мати свою думку про все, керувати цілою державою, аж ось вона зайнята і цілковито захоплена прагнен-ням вполювати зайця! Якщо ж він не опускатиметься до цього і забажає завжди лишатися на рівні, це буде ще безглуздіше, бо означатиме намагання піднятися над людством, а він же зрештою тільки людина, здат-на на мале й на велике, на все й ні на що: ні ангел, і ані чудовисько, це людина» .
Чудова врівноваженість позиції Паскаля застерігає нас від двох підступних спокус. З одного боку, це хибний шлях — і який оманливий — прагнути позбутись нашої го-ловної суперечності, заперечуючи в собі тварину, тіло, ма-терію. Мені дещо відомо про це. Цілий період моєї чернечої молодості я боролася, крок за кроком проти так званих «плотських спокус», які я вважала злочинними. Я змушу-вала себе мало їсти, менше спати, дотримуватись дисциплі-ни. Результат: я ставала дедалі напруженішою і знервова-нішою. Я легко дратувалася і ставала нестерпною у пово-дженні з учнями. Це тривало аж до того дня, коли один ро-зумний сповідник не пояснив мені, що інстинктивні потреби аж ніяк не є гріхами, вони становлять частину людської природи і самі собою не погані й не добрі. Замість того, щоб боротися, радше треба ними керувати за допомогою самого тіла: вживати здорову їжу в достатній кількості, зба-лансувати свій сон, займатися спортом. Я відчувала, що панотець посміхається за ґратками сповідальні: «Сестро моя, сприймайте себе з гумором і навчіться сміятися над собою! Не драматизуйте, моліться без комплексів як дити-на, що з усім приходить до батька». Так я звільнилась, по-чала дотримуватись його порад, і досі це роблю.
Попри те, що ангелізм?, цілком зрозуміло, найчастіше трапляється в релігійному середовищі, він такою ж мірою притаманний і мирському світові. Скільки мені траплялось жінок, які так прагнули досягти ідеалу досконалого материн-ства, що забували про самих себе і зрештою ставали нестер-пними для своїх дітей! Не афішуючи це, я пристосувала до них пораду свого сповідника: «Надмірно опікуючись іншими, своїми дітьми, ви не зважаєте на власне здоров’я, тіло, по-дружжя. Довірте комусь своїх дітей, візьміть відпустку на ви-хідні, послухайте музику, що вам подобається, це зробить вас тільки приємнішими і у власних очах, і в очах інших».
Нині, як і завжди, спокуса ангелізму становить особливу небезпеку для молоді. Надзвичайно спраглі до ідеалів моло-ді люди не бажають миритися з приписами людського існу-вання і намагаються вирватись. І ось вони вже прагнуть все кинути, щоб долучитися до гуманітарної акції, екологічної боротьби тощо. Вони готові допомагати, і це добре, та вони хочуть змінити світ, а це неможливо. Їхній уявний ідеал чис-того й справедливого світу, їхні ілюзії щодо здатності само-стійно створити його, наражаються на два «ні» засад люд-ського існування, та залишають їх з почуттям гіркоти і зне-віри. Небезпечно піднесені над людством, переконані, що досягли бездоганності свого ідеалу, вони набувають зазви-чай великої різкості суджень про все. Загрозливий нахил, начало фанатизму! Як каже Паскаль:
«Людина не ангел і не чудовисько, і на горе той, хто прагне стати ангелом, перетворюється на чудовисько» .
Те, що ми не повинні бути звірами, як інші тварини, не означає, що треба заперечувати тварину в нас. Певною ча-стиною ми є тварини. І це прекрасно! Чи не для того Бог створив кожне з наших почуттів, щоб звеселити серце лю-дини? Це й смак ласощів, і запах квітки, і гармонійні звуки, і дотик дружньої чи коханої руки, споглядання краси.
Я пригадую одну дійсну подію. У послушництві, куди вступають, щоб стати «святою черницею», наставниця по-слушниць особливо пильнувала у їдальні. Годували нас доб-ре. Одного дня, мало поївши, я отримала аж ніяк не сподіва-ну догану: «Що ми робитимемо з вами, сестро Еманюель, якщо ви втратите одне з ваших дорогоцінних якостей, ваш добрий апетит!» Зі свого досвіду наша вчителька знала, що коли шанувальник доброї їжі нехтує денним раціоном, це зо-крема загрожує тим, що він буде фізично нездатний до вико-нання своїх щоденних обов’язків, але найбільше, це свідчить про занепад духу, внаслідок чого він не може виконувати їх радісно. Тож мені видається правильним визнання цінності простих задоволень тіла, яким його створила природа.
Але ми не тільки тварини! Щоб насолоджуватись мате-рією по-людському треба шанувати також нашу суто люд-ську природу, розумну і духовну. Що може бути приємніше, ніж зібратися довкола столу з вишуканими стравами у дру-жньому колі, де тілесне сполучається із взаємним, задово-лення від смачної їжі — з радістю бути разом? Що може бути втішнішим за двох людей, які кохають одне одного, і в цій любові є місце для тіла, для серця і для духу (що, до ре-чі, дозволить гармонійно розвинутися дітям)?
І що робити з Євангелієм, в якому їда посідає таке місце і набуває такої цінності, в якому Ісус так турбується про те, щоб його друзі мали поїсти й попити, в якому він сам нара-жається від тодішніх схимників на нарікання, як «п’яниця й ненажера» (Лука 7, 34)?? Треба визнати, що саме під час їди, останньої своєї їди з друзями, Ісус Христос відкриває сенс свого життя і своєї особи: він віддає себе, як ділять хліб і вино. «Ось моє тіло, надане для вас, ось моя кров, пролита за вас.» Бути людиною, чи ж не означає це налаго-дити приязні стосунки і з тілом, і з душею?


Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
+юёЄ№ | 14:21:29 2012-10-22
отличній текст - о Паскале с любовью!
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены