/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/istorychna_osvita.txt Библиотека на Meta.Ua Історична освіта і сучасність. Як викладати історію школярам і студентам (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Історична освіта і сучасність

Підзаголовок: Як викладати історію школярам і студентам

Автор: За ред. Барбари Кубіс

ISBN 978-966-7048-95-2
Мова: Українська (переклад з польської)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2007
М'яка палітурка
Кількість сторінок: 428
Опис: Пропонована книжка – не просто продов-ження дискусії про зміст підручників з історії, адже на її сторінках ідеться не лише про те, як писати історію, але й як викладати написане. Збірник статей польських істориків і педагогів є змістовним і повчальним прикладом роздумів над сутністю й характером історичної освіти. Автори порушують доволі прості, але далеко не однозна-чні проблеми:
• чому має вчити досвід минулого?
• як саме вчити?
• на яких прикладах?
Читач має нагоду доторкнутися до пульсу історичної освіти не лише в текстах визнаних метрів, але й практикуючих вчених, педагогів, заклопотаних проблемами практичного процесу останніх здобутків історичної науки. Зрештою, сама "призма" гуманітарної освіти фокусує в собі напрочуд широкий спектр проявів суспільного життя різних епох - міфів, політичних та суспіль-них практик, соціальних реалій - котрий, без сум-ніву, буде цікавим для представників різних груп історичного "цеху".

Цільова авдиторія: Вчителям-практикам призначені розділи "Викладання історії" та "Навчальні засоби", які мають суто практичне спрямування, обмірковую-чи методичні проблеми та перспективи викладан-ня історії в школах та вищих навчальних закла-дах. Серед них – проблеми відходу від монотеїс-тичного трактування історії й інтеграції до світо-вого та європейського освітнього простору. До-свід польських вчених і педагогів може послужи-ти своєрідним рятівним колом для особливо зане-дбаних ділянок вітчизняної історичної освітньої практики. Зацікавленому читачеві стануть в при-годі приклади практичного використання методи-чних розробок, мультимедійних технологій, вра-хування в роботі викладача позааудиторного до-свіду учнів і студентів тощо.


Зміст


Передмова до українського видання

Розділ 1. Вітчизняна і загальна історія
Марцелій Косман
Між політикою та історією. Про історіографічні образи Польщі періоду до поділів
Маріуш Пательський
Габсбурги з Живця
Барбара Якубовська
Гасло національної єдності в період «весни народів» – тема у процесі актуалізації
Марек Масник
Консул Леон Малгомм про головні проблеми польської нацменшини в опольській регенції у 1929-1932 роках
Кшиштоф Тарка
Спроба встановлення контактів еміграційним урядом Польської Речі Посполитої з владою ФРН на зламі сорокових – п’ятдесятих років XX століття
Алєксандер Возьни
Не [розкрита] таємниця Другої світової війни – Яблонковський перевал у 1939 році
Ганна Конопка
Білостоцькі вільнодумці шістдесятих років ХХ століття
Анджей Стемпнік
Україна, Литва і Білорусь в «Історичних зошитах» (1962-1991)
Адріан Конопка
Вивід радянських військ з Польщі у 1989-1993 роках
Миколай Іванов
З досліджень демографічних змін в Білорусі у XX столітті
Міхал Ліс
Образ німецької меншини в опольській Сілезії у світлі програми парламентських виборів 2001 року

Розділ 2. Історія навчання і виховання
Єжи Матерніцкий
Методологічні проблеми досліджень історії історичної дидактики
Анна Побуг-Ленартович
Історична освіта в монастирях регулярних каноніків у Середньовіччі
Богумила Бурда
Мова, предмети, підручники, методи навчання у середніх школах Нижньої Сілезії у XVI столітті
Юзеф Длугош
Виховні поради Яна Інноцентія Петриція для першого острозького ордината (1633)
Януш Доробіш
Мандрівки і наукові фундації єпископа Якуба Задзика (1582-1642)
Влодзімєж Качоровський, Ян Середика
Інструкції з виховання краківського міщанина Яна Маркевича (1613-1691)
Тереса Кулак
З історії розвитку жіночих міських середніх навчальних закладів у Вроцлаві в другій половині XIX століття
Анна Глімос-Надгурска
Розклад годин і зміст програм в загальноосвітньому польському шкільництві в Сілезькому воєводстві у 1922-1931 роках
Єжи Центковський
«Східні студії» (Ostforschung) і шкільна історично-політична освіта у Федеративній Республіці Німеччини в 1949-1990 роках
Лешек Куберський
Лужицьке шкільництво після Другої світової війни
Ян Жоньца
Значення історії малої вітчизни для утвердження регіональної ідентичності
Малґожата Свідер
Освіта і вища школа в Європейському Союзі

Розділ 3. Викладання історії
Ганна Вуйцік-Лаган
Цілі викладання історії – огляд вибраних педагогічних роздумів
Марія Куявська, Маріуш Менз
Концепції викладання історії у новому загальноосвітньому ліцеї
Кароль Санойца
Тема уроку як виклик для вчителя історії
Чеслав Новарський
Огляд методів педагогізації студентів історичних факультетів протягом 35 років у Польській Народній Республіці
Ізабела Левандовська
Історична і регіональна свідомість ліцеїстів. Висновки з досліджень у Вармінсько-Мазурському регіоні
Генрик Палкій
Удосконалення форм екзаменів з історії у 1998-2002 роках
Ґжеґож Хоміцкий
Два зовнішні іспити з історії. Вступний іспит до Яґеллонського університету і випуск 2002 року.
Яніна Мазур
Удосконалення вчителів історії в післявоєнний період (огляд проблематики досліджень)
Юзеф Бринкус
Біографічні сюжети в історичній освіті XX століття

Розділ 4. Навчальні засоби
Гражина Панько
Використання ілюстрацій як знаряддя контролю знань та вмінь учнів (на прикладі силабуса та випускних екзаменів у Нижньосілезькому воєводстві у 2001/2002 навчальному році)
Мацей Янік, Беата Урбановіч
Фотографія у викладанні та вивченні історії
Віолетта Юлковська
Аерофотографії в педагогічній майстерні вчителя історії
Барбара Кубіс
Мемуаристика і вимоги сучасної історичної освіти
Анджей Щепаняк
Комп’ютерна освіта в Інституті історії Опольського університету
Данута Шлахціц-Дудзіч
Використання комп’ютера та Інтернету у викладанні історії
Марек Бялокур
Паризька мирна конференція 1919-1920 років у шкільних підручниках з історії Третьої Речі Посполитої
Данута Конєчка-Слівінська
Підручник з історії у тривимірному розумінні
Мар’ян М. Дроздовський
Варшавське повстання 1944 року у вибраних історичних монографіях та шкільних підручниках
Галіна Томальська
Сучасне теоретичне підґрунтя оповіді у підручниках з історії





Передмова до українського видання

Сьогодні громадські суперечки про зміст підручників з історії вже не викликають такого пожвавлення, як ще декілька років тому, а в колах професійних інтелектуалів подеколи сприймаються мало не як моветон – мовляв, чи варто всерйоз обговорювати ту інтерпретацію минулого, яка через свою спрямованість на широку аудиторію приречена на міфологізацію? Однак мало хто замислюється над тим, як історичні підручники – і вузівські, і шкільні – «працюють» в реальному житті, будучи, з одного боку, джерелом інформації для учнів, а з іншого – власне знаряддям навчання, котрим послуговується вчитель/викладач. Зрештою, як сам процес навчання розставляє акценти щодо змісту, важливості й відкритості історичної інформації, формуючи – добре чи погано – не тільки історичну, але й громадянську свідомість сучасників. Щодо змістового наповнення навчальної літератури з історії, її інтерпретаційних схем і зв’язку з національними міфами, зацікавлений цими проблемами український читач вже мав змогу поміркувати кілька років тому по виході збірника «Українська історична дидактика: Міжнародний діалог (фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії)» (Київ, «Генеза», 2000). Тоді чи не вперше було проблеми співвідношення наукової та міфологізованої версій національної історії, їх використання політичними режимами, пошук оптимальних підходів до висвітлення контроверсійних сторінок минулого, що ставилися й розв’язувалися в ході діалогу між українськими та німецькими істориками.


Книжку, яку нині бере до рук читач, можна вважати своєрідним запрошенням до продовження цієї дискусії, мета якої, втім, лежить трохи глибше від звичайних суперечок щодо змісту історичної лектури. На її сторінках ітиметься не лише про те, як писати історію, але й як викладати написане. Збірник статей польських істориків і педагогів «Історична освіта і сучасність» (Ополє, 2003), присвячений одному з корифеїв історичної дидактики Адаму Сухонському, є змістовним і повчальним як приклад роздумів над сутністю й характером історичної освіти. Адже йдеться про доволі прості, але далеко не однозначні проблеми: чому має вчити досвід минулого? як саме вчити? на яких прикладах? Як і кожен збірник статей, книга подібного жанру є доволі строкатою в структурному та змістовому відношеннях. Втім, завдяки повному збереженню її різнорідного матеріалу, читач має нагоду доторкнутися до пульсу польської історичної освіти не лише в текстах визнаних метрів, але й практикуючих вчених, педагогів, заклопотаних проблемами практичного процесу останніх здобутків історичної науки. Зрештою, сама «призма» гуманітарної освіти фокусує в собі напрочуд широкий спектр проявів суспільного життя різних епох – міфів, політичних та суспільних практик, соціальних реалій – котрий, без сумніву, буде цікавим для представників різних груп історичного «цеху».
Структурно книжка складається з чотирьох блоків, об’єднаних за проблемно-тематичним принципом. У першому розділі «Вітчизняна і загальна історія» зібрано статті, що розглядають конкретно-історичне та історіографічне тло освітнього процесу в Польщі у XX столітті. Другий розділ, що має назву «Історія навчання і виховання» об’єднав у собі: матеріали з історії загальної та спеціальної освіти, форм історичної свідомості, продукованих засобами масової інформації та шкільництвом, досвіду їх трансформації від Середньовіччя й аж до сьогодення. Нарешті, третій та четвертий розділи – «Викладання історії» та «Навчальні засоби» – мають суто практичне спрямування, обмірковуючи методичні проблеми та перспективи викладання історії в школах та вищих навчальних закладах.
Не забігаючи наперед і залишаючи читачеві право самостійно вибудовувати ієрархію важливості цих матеріалів, ми лише пунктирно торкнемося тих моментів, котрі видаються в них актуальними.
По-перше, перед польською та українською історичною, та й назагал гуманітарною освітою, стоять спільні завдання, пов’язані з процесами відходу від монотеїстичного трактування історії й інтеграції їх до світового та європейського освітнього простору. В цьому контексті дуже цінним є досвід наших сусідів щодо ролі держави в процесі регулювання ідеологічного наповнення історичної освіти, встановлення якісних стандартів тощо. По-друге, робота польських вчених і педагогів може послужити своєрідним рятівним колом для особливо занедбаних ділянок вітчизняної історичної дидактики – йдеться, передусім, про традиційно неуважне ставлення до навчання методам і методикам викладання історії студентів класичних університетів України. Зацікавленому читачеві стануть в пригоді й приклади практичного використання методичних розробок, мультимедійних технологій, врахування в роботі викладача позааудиторного досвіду учнів і студентів тощо.
Автори проекту сподіваються, що цей збірник стане поштовхом до налагодження змістовного діалогу між теоретиками й практиками наразі роз’єднаної «шкільними» й «вузівськими» бар’єрами історичної освіти в Україні.
Висловлюємо подяку всім, хто допомагав у підготовці цього видання, зокрема видавництву Опольського Університету за безкоштовне надання авторського права на переклад та фундації «Наступна сторінка» за фінансову підтримку.
Олексій Сокирко



Розділ 1. Вітчизняна і загальна історія

Марцелій Косман

Між політикою та історією.
Про історіографічні образи Польщі періоду до поділів
Співвідношення дійсних, базованих на джерелах, та історичних (історіографічних) фактів – це розлоге поле для роздумів багатьох дослідників у період, коли завершено формування критичної науки про минувшину. Зароджувалася вона у часи Просвітництва, коли шляхетська Річ Посполита повільно котилася до занепаду і врешті була остаточно знищена сусідами – потужними імперіями. Сталося це за вагомої участі тогочасного політичного класу – шляхетського стану, в руках якого зосереджувалася влада. Коли кілька десятків років по тому почали аналізувати причини втрати державності, дві історичні школи – краківська і варшавська – базуючись на тих самих джерелах, наводили кардинально відмінні мотиви: на думку одних, в усьому винні підступні сусіди, інші вважали, що відповідальність лягає на суспільство, тобто шляхетську верству, яка керувала країною. Зрештою, саме в період Просвітництва та поневолення розгортаються широкі дискусії навколо понять держави і народу, а також навколо визначення меж цього останнього. Початок їм поклала фундаментальна праця Адама Нарушевіча, видатні послідовники якого у ХІХ ст. були змушені – часто з огляду на політичні обставини – ставити на перше місце виховне, а не інтелектуальне значення історичної науки. Тому в умовах чужоземного гніту змагалися між собою погляди прихильників обох позицій в їхньому крайньому вияві, причому державницька позиція ніколи не могла вибороти собі надійного місця у свідомості дослідників, особливо непрофесіоналів, котрі надто часто виступали з оцінками минулого і справляли вирішальний вплив на поширення історичних знань в суспільстві.
Тут варто зазначити, що згадані «люди пера», які не належали до плеяди істориків, зазвичай непогано орієнтувалися в тому фактографічному матеріалі, який лягав у основу їхніх творів, а професіонали, як правило, писали живою, доступною мовою, тому користувалися успіхом і розумінням у читачів. Причому формальні відмінності між творами перших і других ще не були такими значними, якими вони стануть в пізніші періоди. Це слід брати до уваги, коли говоримо про тогочасне (я маю на увазі передусім останнє десятиліття ХІХ і початок ХХ століття) сприйняття наукових праць, протиставляючи їхню ясну й зрозумілу форму «сухій» мові перших десятиліть після 1945 року. Сьогодні, на щастя, цей кризовий період вже минув, – але не тому, що нині в цій сфері склалася ідеальна ситуація (доступність книговидання призводить до того, що з’являється багато книжок, формальна й змістова цінність яких викликає сумнів), а тому, що читач без значних зусиль може знайти публікації непересічного значення, написані гарною мовою. Натомість пригадаймо як сорок, а може й менше років тому, через відсутність компетентної конкуренції, польський книжковий ринок беззастережно завоювали яскраво написані книжки Павла Ясєніци, – змістовно неглибокі, сповнені демагогії та переповідання застарілих суджень старшого покоління дослідників. Сьогодні ми маємо численне коло письменників високого рівня, а іноді, поруч з іменитими істориками його поповнює – стаючи приємною несподіванкою для читачів – зовсім новий автор, однак добре відомий в іншій сфері своєї діяльності, скажімо, в політиці.
Після цього – як видається, потрібного – екскурсу я повертаюся до раніше висловленої думки про історичну обумовленість специфіки сучасної польської історіографії на тлі європейських досліджень. Мар’ян Генрик Серейський у результаті ґрунтовних міркувань, втілених у численних працях, дійшов висновку: «Користуючись поняттям нації, з якою був пов’язаний цілий комплекс політичних і моральних ідей, історики подавали історію Польщі як витвір суспільства, а відколи шляхетський стан почав вирішувати долю держави – Речі Посполитої. Натомість давню історію, зокрема, ранній період правління Пястів вони представляли як процес, що розвивався під впливом об’єднавчої діяльності князів, династій, держави. Тож суперечність «народ чи держава» оберталася навколо оцінки давньої Речі Посполитої та її ідейної спадщини».
Ці поняття не завжди означали те, з чим вони асоціювалися, нерідко траплялася підміна. Вже Йоахім Лелевель у 1826 році дорікав Нарушевічу, що його історія польського народу, винесена в назву праці, насправді є історією польської держави і його королів, а сьогодні ми сказали б – монархічних династій та дипломатії. Справді, поряд з двома основоположними темами – народ і держава – вагоме значення має тенденція до висвітлення історії через призму окремих історичних постатей і спільнот. Остання, у своїй крайній формі розквітла після Другої світової війни, у вульгаризованій т.зв. марксистській історіографії (точніше кажучи: псевдомарксистській, перевдягнутій в костюм методології Карла Маркса), натомість, перша найчастіше зображала славетні особистості (або постаті зі штучно витвореною славою) у відриві від реальності, ідеалізовані або перебільшено очорнені, згідно міфологічного погляду на історію, і водночас задля її виховної ролі. Якщо йдеться про ХІХ ст., то ми можемо знайти виправдання для такої позиції, беручи до уваги формування новітньої нації та інтеграційну роль національної минувшини в цьому процесі. Говорячи про період поневолення, не завжди помічали, що саме тоді – на широкому суспільному ґрунті – сформувалася сучасна нація, яка виборола власну незалежність, скориставшись сприятливою міжнародною кон’юнктурою – наслідками Першої світової війни, що призвели до поразки всіх трьох загарбників.
Один з головних «гріхів» історії-легенди (написанням якої із запалом продовжують займатися т.зв. популяризатори, котрі, зрештою, знаходять численних прихильників серед читачів, що очікують від літератури насамперед сенсаційності) полягав у небажанні дотримуватися синкретичного погляду на події, який враховує взаємозв’язки між старим і новим, що було особливо помітно в кількасотлітньому процесі сприйняття християнських понять, і в тому, що на Русі влучно названо двовір’ям. Зрештою, минулий час, використаний мною у попередньому реченні, не повністю обґрунтований, якщо зважати на оцінки деяких подій новітньої польської історії.
Ентузіасти «коригування» минулого шляхом видалення темних сторін дійсності, що відображали класові конфлікти та соціальні утиски, мали благородні устремління, аргументуючи свої дії тим, що в період германізації і русифікації поневолювачі представляли історію Польщі в похмурому світлі, не зупиняючись перед облудою, а зокрема, вибірково оперуючи фактографією. Численні приклади такого підходу ми знаходимо в історичному письменстві тієї епохи, а особливо – у популярних текстах, призначених для простолюду, а також у безцеремонно препарованих оригінальних творах (з «високою метою»), аби нічим не пошкодити ідеалізований образ героя, піднятого на вівтар народної слави.
Про відому максиму Марка Тулія Цицерона Historia est magistra vitae вже двічі, у 1985 і 1987 роках, писав цитований історик-ерудит, ставлячи у першому дослідженні символічний знак питання, а в другому – аналізуючи її долю «перед трибуналом істориків», а точніше, обговорюючи «забуту незабутню дискусію» на цю тему під час Другого з’їзду польських істориків у Львові (1890 р.). Пригадаємо тут фрагмент умовиводу, що відображає результати величезної професійної роботи і міркувань автора, збагачені життєвим досвідом та рефлексіями і породжені участю (на той час п’ятдесятирічною!) у громадській діяльності, й не тільки в царині науки: «Людську історію формують незліченні факти і окремі події; одні з них стають результатом тривалих процесів, інші – наслідком випадкового збігу обставин. Отже їх не можна механічно переносити у сферу наших турбот і прагнень. Натомість, історія як наука про минуле може бути нашою вчителькою, коли ми просимо у неї універсальних порад щодо моральних позицій, щодо поведінки перед лицем довготривалих процесів […] Але вона не може давати нам порад щодо миттєвих і минущих станів, для індивідуальних ситуацій. В цій сфері ми можемо і повинні звертатися до нашого власного досвіду».
Навколо проблем польської історіографії – від епохи Просвітництва аж до формування сучасних методологій в останній чверті ХІХ ст. – розгорнулася жвава дискусія на згаданому з’їзді у місті Лева. Тоді зіштовхнулися представники різних орієнтацій, політичні погляди яких справляли вагомий вплив на ставлення до минувшини. У суперечку вступили представники варшавської і краківської «шкіл», т.зв. оптимісти і песимісти, прихильники поглядів Тадеуша Корзона і Освальда Бальцера. Гаряча атмосфера, що супроводжувала обмін думками, у кінцевому результаті «жваво вплинула на стан історичної свідомості не лише професійних істориків, а й громадськості, яка з інтересом спостерігала за перебігом сесійних дискусій».
Громадськість – я маю на увазі кола інтелігенції і прогресивної земельної шляхти – тоді справді активно реагувала на історичні дослідження, про що свідчать численні дискусії, зокрема, навколо фундаментальних праць таких авторів, як Тадеуш Корзон, Владислав Смолєнський, Юзеф Шуйський, Станіслав Смолька та Міхал Бобжинський, – синтетичний нарис національної історії якого, виданий у 1877 році, неодноразово перевидавався і доповнювався, став справжнім бестселером і завоював масу запеклих критиків та захоплених прихильників. Нічого дивного, адже покликання вершити суд над історією – в той час також – відчували всі і кожен. А також і особи не зовсім компетентні, виховані на її романних образах, котрі до «Трилогії» Генрика Сенкевича, що невдовзі підніметься на хвилі тріумфу (а незабаром і «Хрестоносців»), ставилися як до Біблії. Історія – в досить широкому сенсі й не завжди з посиланням на наукові авторитети – відіграла величезну роль у формуванні національної свідомості в період поневолення, а особливо в останній його фазі. Історичними темами рясніли шпальти часописів, вони масово проникали в газетні та журнальні статті, пік популярності переживала белетристика, на вершини успіху здіймався «живописний літопис» (на першому місці – картини Яна Матейка), реставрувалися пам’ятки культури (зрештою, не завжди згідно законів реставраційної науки), з пієтетом ставилися до руїн середньовічних замків (це не перешкоджало водночас безцеремонно брати звідти цеглу і каміння для потреб поточного будівництва), землевласники будували свої садиби у історичному неоготичному стилі. У процесі розбудови давніх міст зважали на наполегливі вимоги громадськості й залишали деякі старі брами, фрагменти оборонних споруд, зокрема, в Кракові. Врешті, на допомогу літографії, гравюрі та живопису прийшли новостворені музеї, особливо там, де вони ставали противагою для чужоземної пропаганди.
Польські вчені, особливо в Галичині після запровадження автономії, не залишалися байдужими до антипольських і антислов’янських висловлювань таких німецьких авторитетів, як Гегель і Ранке. Коли настала велика європейська війна, що пізніше здобула назву Першої світової, багато дослідників відійшло від своєї наукової методології, і не лише через необхідність, а й з почуття громадянського обов’язку. Задля «високої мети» історики нерідко перетворювалися на публіцистів, відмовляючись від дослідження об’єктивного образу минулого, аби популяризувати погляди, що мали на той час – для здобуття омріяної незалежності – виховне значення для молодої, переважно сільської, польської нації. А коли на порозі нової державності постало питання обирання шляху, Владислав Конопчинський написав повчальну працю про згубні наслідки анархії під знаковою і водночас зловісною назвою: «Liberum veto». Написана з почуття патріотичного обов’язку і тривоги за майбутнє держави та як застереження від давніх згубних помилок, вона вийшла друком на світанку незалежності – у 1918 році.
Блискучий ерудит, дослідник В. Конопчинський, перед тим як увійти до світу великої політики (у 1921-1927 роках він був депутатом Сейму, через чотири роки залишив політику заради дослідницької роботи, не прийнявши відходу правлячої коаліції від демократичного курсу), зміг швидко написати працю про історію Польщі сучасної доби, що розглядалася крізь призму важкої хвороби системи. Виклад, присвячений вислову «нє позвалям» у Польщі, над яким нависає похмура тінь депутата з Упіти* (який з’являється вже у першому реченні вступу), він подав у трьох частинах: Ґенеза, Розквіт, Занепад. У передньому слові До читача автор заявив: «Я писав цю книжку для людей мислячих і тих, хто хоче мислити. Для людей, які не бояться дивитися в очі історичній істині, хоч і найсумнішій. А той, хто вважає історію романом, базованим на джерелах, хто шукає в ній лише стимулу для своєї уяви без інтелектуальної глибини, нехай присвятить своє «не позбавлене сенсу байдикування» іншій книжці. Люди слабкої віри, що потребують бальзаму на своє зболене національне самопочуття, нехай теж тримаються подалі від цих сторінок; вони віднайдуть для себе чудодійні ліки в літературі іншого ґатунку, яка теж має право на існування, і її позитивного виховного впливу я не прагну применшувати».
Конопчинський належав до кола тих дослідників, які не намагалися писати «для підбадьорення сердець», правомірно залишаючи цю корисну справу романістиці та казковому літописанню. Його праця вийшла у відповідний момент, коли настала мить докорінного порахунку с минулим. Так само у слушний час (через 84 роки – я пишу про це не без жалю, маючи на увазі кризу палати депутатів через кільканадцять років після системних змін 1989 року) вийшло друге видання, фінансоване Міністерством національної освіти і спорту, у форматі академічного підручника. Ознайомлення з цією працею має бути обов’язковим принаймні для 80% нинішніх депутатів, котрі множать не найкращі традиції польського парламентаризму періоду до поділів Речі Посполитої.
Зовсім по-різному бачили минувшину Першої Речі Посполитої в період Просвітництва (тобто коли вона ще перебувала in statu nascendi, хоча для далекоглядних політиків привид остаточного занепаду вже маячів на видноколі), в першій половині ХІХ ст. (коли ще досить сильними були зв’язки з минулою епохою, а вирішальну роль у суспільстві відігравав шляхетський стан, а точніше, земельна шляхта), на зламі ХІХ і ХХ століть (новітня нація, критична історіографія), і нарешті, після здобуття незалежності (з усіма відтінками, властивими для міжвоєнного двадцятиліття, Польської Народної Республіки та періоду після 1989 року). Нині ми маємо фундаментальні аналітичні праці та монографії з історії парламентаризму і дипломатії – тобто тих явищ, які були предметом особливого зацікавлення авторів, починаючи від кінця XVIII ст. Це дозволяє переосмислити ряд давніх постулатів, натомість сучасне вивчення історії суспільства та економіки відкриває такі сфери, про які упродовж тривалого часу можна було говорити лише як про terra incognita.
Низка реінтерпретацій стала наслідком об’єктивізму дослідників, була породжена також традицією невмирущого «придворного літописання», що перебуває на службі у чинної влади, інші виникли як відповідь науки на сучасні потреби нації та держави, і врешті, були пов’язані зі свободою висловлювання (проблема цензури і необхідність самоцензури). Однак донині зберігаються різночитання в оцінці подій (романтична й позитивістська позиції), досить актуальним у своєму негативному забарвленні донині є вислів «Торговиця», – але ж не варто всіх, хто приєднався до конфедерації, пхати до одного брудного мішка! Зрештою, самі верховоди не знали, яку заварили кашу, що, безперечно, не може бути виправданням для несимпатичної трійці (Потоцький – Ржевуський – Браніцький).
Здається, що відійшли в минуле, принаймні в серйозних наукових працях, яскраві, але односторонні оцінки визначних подій, пов’язані з перебільшеним виопуклюванням дат-символів. Йдеться про ідею Польщі П’ястів, Польщі Яґеллонів, нібито «невикористані шанси» перемоги під Грюнвальдом, присяги Пруссії на вірність Польщі тощо, перекладання всіх провин на осіб та їхні політичні табори. Тому один з авторів поставив питання: чи були в історії Польщі часи Августа ІІІ (звичайно ж, розуміючи під цим їхній похмурий образ). Нарешті крізь товсту шкаралупу легендарності нині повільно пробивається проблема справжнього і емоційного значення таких подій, як Конституція 3 Травня і перемога під Віднем з ідеєю antemurale chriristianitatis*.
Проте досі на загал шанується відоме і свого часу обґрунтоване застереження Станіслава Виспянського (На святині не посягати, бо треба, щоб святі були). Може не стосовно давнього минулого, хоча, наприклад, Ґ. Лабуда надовго відклав до шухляди завершене дослідження про краківського єпископа св. Станіслава в період конфлікту між державною владою та єпископатом, щоб її не використовували в тогочасних політичних іграх, і опублікував пізніше. Натомість, він не бачив причин не видавати біографію Мєшка І, в якій переглядав розповсюджені уявлення про нього та підкреслював його заслуги у зіставленні з сином, Болеславом Хоробрим, до якого завжди ставилися з особливою пошаною.
Зовсім іншу реакцію спостерігаємо, коли йдеться не лише про великих, а й неоднозначних осіб (Станіслав Август), або про осіб, канонізованих співвітчизниками невдовзі після смерті (Тадеуш Костюшко). Буря здіймалася лише при спробі дмухнути на ідеал пилинку , а при нагоді його намагаються привласнити сусіди, що колись входили до складу Речі Посполитої Обох Народів, а сьогодні позбавлені не лише її спадщини, а й зв’язків з другою (поряд з Короною) частиною колишньої імперії (тобто з традицією Великого князівства литовського – прим. пер.).
Було б добре, якби політика справляла якнайменший вплив на зображення минулого. Ясна річ, і надалі важко буде втриматися від використання історії з метою пропаганди – для обґрунтування певних переконань. А особливо, коли йдеться про видатних історичних осіб. Проте дослідник повинен дуже уважно стежити, щоб легенда не проникала надто далеко у сферу не лише науки, а й історичної освіти.
Переклад Тетяни Довжок


Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
+юёЄ№ | 01:55:01 2020-03-03
Заказать seo поисковую оптимизацию сайта, Заказать услуги по продвижению сайта По всем возникшим вопросам Вы можете обратиться в скайп логин pokras7777Раскрутка сайта под ключ
.Так же собираем базы
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены