/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/Curie_cover.txt Библиотека на Meta.Ua Радіоактивність у родині: Невигадане життя Марії та Ірен Кюрі (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Радіоактивність у родині: Невигадане життя Марії та Ірен Кюрі

Автор: Симона Черрато

ISBN 966-7048-61-6
Мова: Українська (переклад з італійської)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2006 г.
М'яка обкладинка
Кількість сторінок: 104
Опис: Серія присвячена життю жінок, які зробили великий внесок у науку. Постаті складні й пристрасні, зразок і стимул у пізнанні світу. Історія Марії та Ірен Кюрі, двох пристрасних і небайдужих жінок, їх героїчних досліджень та неймовірних відкриттів, кохання й злиднів, двох життів, пройдених до кінця з викликом та захопленням. Від Варшави кінця ХІХ століття до Парижу після Другої світової війни — оповідь про Європу в ХХ столітті через призму історії двох її головних героїнь.

Цільова авдиторія: для широкого кола читачів


Програне змагання
Досить! Кінець, кидаю все. Я відмовляюсь займатись наукою…
Заходжу до кімнати моєї доньки Ірен, і знаходжу її заплаканою, в неї тремтять руки від люті, красиві сірі очі почервоніли від сліз. Але ж вона завжди була такою спокійною та врівноваженою! Я помічаю, як її погляд ковзнув дзеркалом, що висить на стіні готельної кімнати. Лише мить, і вона рвучко відвертається в інший бік, щоб не бачити себе в такому стані. Вона не терпить людей, які викликають жаль.
— Ірен! Я знаю, що ти не серйозно… та ти й сама знаєш. Не хочу в це заглиблюватись.
— Хіба ти не бачила?… Мам’, ти також була на конгресі. Жахливе приниження. Терпіти не можу тієї жінки! Мала та чорна, з такими оченятками… було видно, як їй приємно… А я воліла б крізь землю провалитись, зникнути, так, ніби мене ніколи й не існувало. Я й досі чую її слова, всю ніч вони крутились у мене в голові. Й щоразу мені на думку спадає чітка, вишукана, влучна відповідь… а там я ніби оніміла. Трохи не розрюмсалась перед усіма…
— Це — частина гри. В науці так теж трапляється. Не кажи мені, що ти та Фредерік на її місті вчинили б інакше, якби знайшли помилки в її дослідженнях.
— А ось і ні! Ми б ввічливо виклали наші зауваження… ми ж не варвари… Скільки я їй написала листів… І жодної відповіді! Гадаю, вона їх навіть не читала! В будь-якому разі, я так більше не можу. Я кидаю науку.
1933 рік. Я з Ірен у Брюсселі на дуже важливому Сольвеївському конгресі. Я вже стара, а моя донька — в повному розквіті своєї наукової кар’єри. Вона тільки-но презентувала результати досліду, який провела разом з чоловіком Фредеріком Жоліо-Кюрі в паризькому Інституті радію, який я заснувала після Першої світової війни. Йдеться про бомбардування алюмінію нейтронами, в дослідженні властивостей позитронів, перших частинок антиматерії, відкритих рік тому в США. Атом, елементарні частинки, радіоактивність — це модні теми у світовій фізиці. Ірен — одна з учасниць досліджень. Її та Лізе Майтнер, австрійку, яка займається фізикою в Берліні, вважають найбільшими в світі експертами з радіоактивності. Вони працюють в одній галузі, зустрічаються часто на міжнародних конференціях, друкуються в одних спеціалізованих часописах. Трапляються між ними й жорсткі сутички. Брюссельська конференція — не виняток.
Гіпотезу Ірен, що протон складається з нейтрона та позитрона Лізе без жалю розбиває кількома гострими репліками. Потім сідає, задоволена, вважаючи, що конгрес на її боці.
Ірен завмирає без слів, на очах усіх фізиків, усіх найвизначніших науковців світу. Вона не може відповісти. Вона певний час стоїть мовчки, а потім залишає залу. На цей раз Лізе Майтнер, визнаному авторитету німецької фізики, вдалось розгромити молодих французів Жоліо-Кюрі. Уславлене прізвище Кюрі, яке носять моя донька та її чоловік, не може їх врятувати від поразки.
— Якщо вже зараз ти більше не можеш, — наполягаю я, — а це — лише перша складність… Коли помиляєшся, треба мати мужність і сили почати все наново. Це — наука, а також — змагання наввипередки. Звичайно, найважливіша річ, мотор, який рухає нас уперед щодня, це — бажання зрозуміти й краще пізнати природу. Але цього не досить. Дух змагання — ось додатковий стимул копати глибше, робити краще та встигати швидше. Постійно в напрузі. Виснажлива праця, але й задоволення.
— І це ти говориш про складність змагання! Ти, яка завжди була першою. Спочатку — відкриття полонію, потім радію, потім — Нобелівська премія, найбільша лабораторія, ще одна Нобелівська премія, і нарешті, беззаперечне світове визнання… Завжди й лише успіх! Ти не знаєш, що таке «програвати».
— Доню, ти сліпа й глуха, якщо справді так вважаєш. Поглянь на мої руки: це ніби руки прокаженої, шкіра перетворилась на наждачний папір, інколи від болю я не можу втримати навіть пера. Поглянь на мої очі: вони майже нічого не бачать, лише розпливчасті тіні. Операції та окуляри не допомагають… і звісно, мені мало вже лишилось на цьому світі. Звичайно, усе це — не наслідок премій і слави. Премії й слава — вони завжди так мало значили для мене й для твого батька!
Мені саме навчання давалося непросто. Вдома зовсім не було грошей. У ті часи мій батько заробляв мало, все те, що він мав з уроків, витрачалось на родину. До університету я вступила далеко від рідного краю, бо в Польщі дівчата не мали права навчатись. А в перші роки досліджень я й твій батько використовували допотопні інструменти, зібрані з усіх усюд. Але ми викручувались. Про справжню лабораторію ми могли тільки мріяти! Однак ми рухались уперед. Навіть тоді, коли помічали, що помилялись. Через помилку ми втратили два роки, а потім розпочали все спочатку. Ось як треба робити. А не пхикати через найменшу складність. Ти вже маєш набагато більше, порівняно з тим, що мала я й моє покоління. Не кажучи вже про інше: про смерть моєї матері, коли я була ще малою, про смерть мого батька, яка мені розірвала навпіл серце…
— Припини, мам’, залиш мене в спокої! Я не хочу тебе слухати…
— Е ні, зараз ти мене послухаєш! Збирайся, вийдемо на прогулянку. Це тобі не завадить. Вмивайся, зачісуйся й ходімо…



Народитись в окупованій країні
Я виходжу разом з Ірен з готелю і ми пішки прямуємо до центру. Ірен не підводить очей, аби не було видно, що вона плакала. Я ходжу повільно, спираючись на руку доньки. Навіть на найпростіші речі, які колись я робила, не помічаючи, маю тепер докладати всіх моїх сил. Подорожі, особливо з науковою метою, від яких я не бажаю відмовлятись, надзвичайно стомлюють мене, я днями маю відпочивати, щоб оговтатися.


Сьогодні чудовий жовтневий день, найкраще, що можна зробити, це пройтися одним з чудових парків, які я помітила вчора, прямуючи на конгрес. Ці осінні барви, осяяні сонцем, чарівні. Нас обох більше приваблює краса природи, ніж саме місто.
Ірен вдягнена в просту сукню й легке пальто з поясом, на голові в неї капелюх з широкими крисами, який підкреслює м’які риси її обличчя та глибокий задумливий погляд. Низькі підбори й ніякої косметики. Я ж, як і завжди вбрана в усе чорне, як монахиня. Кучеряве й трохи скуйовджене волосся, яке замолоду так прикрашало мене, вибивається з-під натягнутого майже на очі капелюха.
Зустрічаюсь поглядом з перехожим. Він дивиться на нас здивовано, ніби впізнає. Раптом я й собі уявляю нас двох з боку, поглядом незнайомця. Справді, доволі дивна пара. Я б сказала, виняткова. Дві жінки, дві серед небагатьох жінок-науковців в усьому світі. Я, Марія Кюрі, зробила надзвичайно важливі відкриття в галузі радіоактивності, була нагороджена преміями та різноманітними відзнаками. На сьогодні я скоріше легенда, ніж людина. Ірен, не дуже переймаючись таким вагомим родинним спадком, вирушила моїм шляхом, вперто й вдумливо. Тепер вона — одна з найперспективніших науковців світу. Тож нема нічого дивного в тому, що люди на нас так дивляться!
Певний час ми йдемо мовчки. Потім я починаю розповідати. Відтоді, як Ірен одружилась, нам нечасто випадає нагода побути трохи наодинці.
— Знаєш, що означає не мати змоги спілкуватися рідною мовою, говорити нею лише тишком-нишком? Що означає опинитися поза законом лише за читання заборонених книжок? Бути під наглядом у власному домі через людей, які узурпували владу…? 1867 року, коли я народилась у Варшаві, мене звали Марія Склодовська. На той час Польща була окупована. Росія командувала й вирішувала за нас наші долі, росіяни обіймали всі владні посади, вони наглядали за школами й засобами масової інформації… Треба було зважувати кожен жест, кожне слово: лише вдома, в колі найвірніших друзів можна було почувати себе вільними й говорити, те, що думаєш насправді.
Мама й тато пишались тим, що були поляками, вони бажали, щоб їх земля була вільною, щоб на ній панувала справедливість, щоб кожен мав право на свої прагнення, незалежно від матеріальних статків, соціального походження — шляхтич ти, селянин, багач чи бідняк… всі повинні мати однакові права! Батьки вдвох боролись за ці ідеали.
— Так, але ж дідусь, твій батько, попри всі ці ідеали, працював учителем? І чи не працював він саме в одній з цих славлених російських шкіл? — запитує Ірен. — Де ж він на час роботи полишав свої мрії про свободу й справедливість?
Я роблю вигляд, ніби не чую її задерикуватого тону й веду далі.
— Протягом довгих років він навіть був директором державного ліцею, який, звичайно ж, був російським навчальним закладом. Він погоджується на цей компроміс, гадаючи, що так зможе безпосередньо позитивно впливати на школярів. І треба сказати, це йому так не минеться. Одного дня його звільняють. Це — трагедія для всієї родини. Ми несподівано стаємо бідними.
Я цього не дуже пригадую, бо в сім’ї найменша. Крім мене були ще Йозеф, єдиний хлопчик, Гелена, Броня й нещасна Зося, якої ти ніколи не бачила. Вона померла від тифу зовсім молодою…
Ми постійно переїжджаємо, переселення стає буденною подією, залежною від кількості грошей у родинному бюджеті. Коли грошей мало — наш дім маленький, у бідних кварталах Варшави… коли намічається покращення ситуації, ми перебираємось до вишуканішого місця, з більшим помешканням. Переселятись усією родиною, коли вона така численна, як наша — батьки й п’ятеро дітей — це тобі не жарти… не знаю, як витримувала це моя матуся! Навіть у часи «процвітання» нас не можна вважати багатіями, я, хоч і найменша, живу в постійному страху злиднів, я не можу задовольнити потребу всіх, необхідно йти на самопожертву. Чи вистачить грошей на книги для Зосі? А пальто для Йозефа, який за цей рік так виріс? Та й мама з татом не можуть вийти на вулицю вдягнені у лахміття! А як було б добре придбати ту останню збірку польської поезії, і потім читати її всім разом увечері.
— Але зараз тобі нема на що скаржитись, мам’. У тебе є, все, що ти хочеш, — відповідає Ірен, — і ти могла б мати ще більше, якби відстояла права на свої відкриття… Промисловці використовують твій метод для добування радію й заробляють на цьому купу грошей. Ти ж постійно воюєш з політиками, щоб здобути те, що тобі необхідне для роботи.
— Я ніколи не бажала зискувати з результатів моєї праці. Наука, як мистецтво, як література, не повинна ставитись на один рівень з зароблянням грошей. Мені здається, ти й твій чоловік, такої ж думки…
— Так, ти маєш рацію. Ми з Фредеріком думаємо так само, але я бачу, що в світі відбувається дещо інше… люди, науковці також, постійно висувають претензії, вимагають грошей, визнання, слави… й мають усе менше бажання ризикувати особисто, брати на себе відповідальність…
— Я рада, що ти так говориш. Я й твій батько завжди були впевнені, що така робота, як наша, не належить лише нам, вона має виконуватись на користь усього людства, має сприяти покращенню життя нас усіх. Це — те, чому вчив мене мій батько, ти ледве його пригадуєш, я ж певна, що він би тобі сподобався: кремезний чоловік з бородою та скуйовдженим волоссям. В дитинстві, я та інші діти вважали його ходячою енциклопедією, звертались до нього з усіма питаннями! Він так багато всього знав, любив науку й поезію, понад усе — ліричну й меланхолійну поезію. Він ніколи не втрачав нагоди чомусь нас навчити. Під час прогулянки в горах, він нам розповідав про Сонце та Сонячну систему. Влітку вчив нас англійській мові, під час подорожей описував місця й речі, що ми бачили. Вдома ж у нас були різнокольорові кубики, які ми уявляємо містами, річками, країнами, материками… у кімнаті після кожного такого уроку панував жахливий безлад. А який гамір ми зчиняли, граючись! Навіть не знаю, як йому це все не набридало, заради знань він був на все готовий. Часто ті ж кубики ставали будматеріалом для барикад та оборонних споруджень, коли ми грались у війну, звичайно ж, відтворюючи те, про що дізнались з історії. Тоді бувало ще гірше!
— Ти маєш чудові спогади про своє дитинство. В тебе була дружня, весела родина, в якій всі любили один одного, й кожен мав власну мету й завдання. А я пригадую наш дім у Парижі, де завжди панувала тиша, всі мали ставитись з повагою до твоєї з батьком роботи, і це було понад усе!



Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены