/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/Spomyny_info.txt Библиотека на Meta.Ua Спомини. Великий голод. Велика війна (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Спомини

Підзаголовок: Великий голод. Велика війна

Автор: Анастасія Лисивець

ISBN 978-966-2141-06-1
Мова: українська
Видавництво "К.І.С"
Рік 2008 г.
М'яка палітурка
Кількість сторінок: 128
Опис: Пропонована книжка спогадів про дві українські катаcтрофи – Великий голод і Велику війну – дивовижним чином поєднує зворушливу простоту і щирість, навіть певну наївність оповіді простої сільської дівчини, на долю якої випали трагічні випробування, і водночас – блискучий письменницький хист, досконале чуття композиції, неймовірно точне й пронизливе відчуття деталі, живої фрази, драматичної ситуації. Твір писала в 70–80¬ті роки сільська вчителька «в шухляду», без жодних надій на прижиттєве опублікування, і, ймовірно, це теж додає йому неповторної інтонації й цілковитої переконливості як суто літературного, так і важливого історичного документу. Друкується в авторській редакції.

Цільова авдиторія: Для широкого кола читачів.


Пережите і незабуте
Спогади моєї матері, написані нею в 1970 –1980-х роках, стосуються її дитинства і молодості, на які припали чи не найтрагічніші події ХХ століття в Україні — Голодомор і Друга світова війна. Десятирічною дівчинкою моя мати втратила майже всю родину: батьки та молодші брат і сестра повмирали від голоду на її очах. Але дивовижна сила духу і жага життя спершу привели сільську дитину-сироту до університету, а потім провели дорогами випробувань – від окупації та вивезення на примусові роботи в Німеччину до втечі зі зруйнованого Дрездена у Прагу, де й застав її кінець війни і початок нових митарств у застінках радянських «визвольних» органів...
Життя моєї матері після її повернення на батьківщину 1946 року було не менш складним. Вона все ж закінчила Київський університет, вийшла заміж за мого батька (з котрим вісімнадцятилітніми закоханими попрощалися на слобожанській дорозі восени 41-го), народила і виростила нас із братом і 35 років поруч із чоловіком відпрацювала вчителькою української мови та літератури у сільській школі на Сумщині.
Уже в переддень Незалежності я передрукувала з маминих зошитів і занесла в журнал «Вітчизна» першу частину її спогадів, що під назвою «Скажи про щасливе життя...» з номера в номер передруковувала місцева преса Київської області (моя мати родом із Березані) і врешті 1993 року вийшла окремою книжкою у видавництві «Веселка». Пізніше цю книжку переклали й опубліковали також у Румунії.
Друга частина спогадів – «Чому ми лишилися жити» — публікується вперше. Зрештою, моя мати (котра нині перейшла 85-літню межу, але зберегла ясний розум, добру пам’ять і той внутрішній моральний закон, про який говорив Кант) писала ці сторінки не для друку (тридцять років тому такі спогади й не могли бути оприлюднені). А для своїх дітей і майбутніх онуків та правнуків — щоб вони знали, як жив, страждав, помирав і воскресав український народ.
Наталка Білоцерківець
«Скажи про щасливе життя...»
Я народилася в лютi морози кiнця 1922 року в селi Березань на Київщинi. Мiй батько Лисивець Іван Григорович, син селянина i сам селянин, умiв господарювати i охоче трудився. Як казали сусiди, працював до сьомого поту... Любив орати, сiяти, косити, пасти i доглядати коней, умiв колоти кабанiв, сушити сiно, молотити i вiяти, любив смачний свiжоспечений хлiб, гарячий борщ i молоко з-пiд корови. Не знаю, скiльки батьковiй родині належало землi до революцiї, але знаю, що, мабуть, зовсiм мало, бо у двадцятих роках нам «дорiзали», як тодi казали, щоб було шiсть гектарiв, вiдповiдно до кiлькостi «їдцiв у сiм’ї». В господарствi були кобила з лошам, корова, кабанець, а то й два, та кури. Мали гарний вiз, якого батько зробив сам, плуг, культиватор та декiлька борiн. Жили ми в поганенькiй хатинi пiд соломою, з глиняною долiвкою. Був і напiвлiсяний сарай, подвiр’я теж було обгороджене лiсою. За хатою – вишняк, декiлька яблунь та груш i великий широколистий горiх. Пiд вiкнами маленький квiтничок...
Добре пам’ятаю, що батько завжди казав правду у вiчi кому б то не було i зневажав брехунiв. Багато можна говорити про батька. Скажу лише, що я любила його усiм своїм дитячим серцем. І зараз люблю i бережу пам’ять про нього. Моя мати Оксана Никипорiвна була молодша від батька на кiлька рокiв. Я нiколи не бачила, щоб вона гнiвалася, мала на кого-небудь зло. Дуже любила дiтей, своїх i чужих, любила батька i боялася його часом крутого й суворого норову. Мати працювала багато i тяжко. Була вона маленька, тоненька i завжди якась усмiхнена в собi. Не пригадую, чи вона коли й спала. Пам’ятаю її коло печi, рогачiв, чавунiв i горщикiв, бiля дерев’яних ночов та жлукта з ряднами й полотняними сорочками. Зi щiткою та глиною, за прядкою, iз голкою в руках, сапою, граблями, лопатою, вiдрами. Пам’ятаю з перевеслом у руцi на нивi. Пам’ятаю, як брала плоскiнь з конопель в кiнцi городу, як запарювала м’яту на чай, як прибирала клечанням хату, як бiлила полотно на озерi, як мочила коноплi, як пекла млинцi, як розказувала нам казки, як тихесенько спiвала сумнi пiснi й плакала, гладячи по голiвцi котрогось iз нас, малюкiв.
Дорогi тату й мамо! Я ваша дочка. Носитиму вашi образи в серцi довiчно. Кланяюся могилам вашим i кроплю їх гарячими сльозами...
Моя сестра Галька, молодша вiд мене на два роки, була дебелою дiвчинкою з бiлявою головою й синiми очима. Як трапилося, що я залишилася жити, а вона померла – не збагну. Та про це пiзнiше. Любила я гратися з Галею бiля хати на соломi, ковзатися на ковзанцi, бiгати по вулицi i по городу, садити пiвникiв i пiвонiї бiля хати, а ще лазити на шовковицю...
Мiй братик Василько був наймолодший у сiм’ї. Завжди по-дитячому прудко бiгав у своїй полотнянiй сорочечцi, пофарбованiй бузиною. Менi та ще одному братовi – Миколi, молодшому вiд мене на чотири роки, – судилося якось вцiлiти того страшного тридцять третього року.


Батько звав мене Настею, мати – Нанею, Нанькою, дiвчата-подружки – Настенькою. А назвали мене Настею з легкої руки хрещеного батька Михайла Григоровича, що доводився рiдним братом моєму татовi. Назвав вiн Настею i свою рiдну дочку, i всiх дiвчаток, у яких був хрещеним батьком. Його дружина, а моя дядина, Марiя розповiдала, що в нього була перша любов Настя, але батьки його з нею розлучили.
Що менi пригадується з самого раннього дитинства? Хата, прихаток та сiни. Бо в них стояли загадкова материна скриня в кутку та не менш загадкова драбина на горище. Скриня пахла васильками i ще чимось особливим. Такого запаху, як iз материної скринi, я бiльше не чула нiде й нiколи.
У маленькiй хатинцi (прихатку) ми жили тільки весною i влiтку, а взимку там зберiгалося зерно, мiшки борошна, бiльшi й меншi дiжечки з квасолею, пшоном, крупою та рiзнi рукавички й вузлики. Взимку ж ми жили в хатi, де була чимала пiч, на якiй завжди щось сушилося: просо, гречка, жито, пшениця, коноплi, льон, якiсь ганчiрки, рядна, мiшки. Грiлись i ми, дiти... Пiч топили соломою, дровами ж – тiльки коли кололи кабана, у сильнi морози та на свята. Бувало, сидимо за теплим комином, а мати пече гречанi млинцi на олiї, обережно викидаючи їх на бiлу солому бiля печi або на рушник у червоних пiвниках. На печi стоять торбиночка з цукром та мiшечок iз сушеними яблуками, сливами, грушами. Там ми й паслися потихеньку.
А батько любив коней. У нас була бiла кобила, яка довго не приводила лошати. Але нарештi з’явилося на свiт i маленьке – гнiденька лошичка. І який уже був татко щасливий! У сараї днював i ночував. Годував, напував, чистив i пестив та все говорив про щось iз ними.
У хатi був великий пiл, де ми й спали всi вкупi: i дiти, й батьки. Подушки, рядна, ряднини, лiжники й кожухи – усе саморобне. На покутi були двi великi iкони, якими благословляли наших батькiв, коли вони вiнчалися в церквi. На тiй стiнi, що вiд порога до покутi, висiло декiлька фотокарток солдатiв часiв iмперiалiстичної вiйни. А серед них – i мiй батько.
Вiд печi й до кутка, де кiнчався пiл, була причеплена пiд стелею жердка, на якiй вiшали одяг. Над самою пiччю золотавiли вiнки цибулi. Город у нас був маленький. В кiнцi городу росли гарна липа й осичняк, де восени ми вишукували опеньки, а весною – дикий щавель та лободу на борщ. Тут же стояла й тринога, на якiй у казанку часто варили пшоняну кашу, кулiш, суп чи галушки. Варив на тринозi завжди батько зi мною та Галькою, бо весною та влiтку мати завжди мала повно дiла i на городi й по господарству.
Бiля самої хати розкошували малина, порiчки, смородина, м’ята, канупер, любисток, рожi, пiвники, пiвонiя, чорнобривцi. Пам’ятаю, як одного року батько задумав розбагатiти, щоб дiтям, собi й матерi справити новi чоботи. Батько вичитав у газетi, що м’ята корисна i що її приймає держава. Тож залишив матерi грядочку на часник i цибулю, а весь город засiяв холодною м’ятою.
Ото було всiй вулицi цiкаво! Пахло на все село, особливо пiсля дощу. Але м’яту недосушили, недоладували. I всi залишились у старих чоботях. Через рiк iз лайкою та злiстю батько м’яту викидав, та посадили знову картоплю. А м’ята ще довго то там, то там пробивалася по городу, нагадуючи менi з братом та сусiдам i родичам про ту необачну батькову затiю.
Крiм прiзвища, батько мав ще й прiзвисько – Крючок. Сусiди так i звали батька – Крючок Iван. Допитувалася я в баби, чому нас так дражнять, то бабуся казала, що нiби через те, що прадiд першим у Березанi поробив крючки-защiпки до ворiт, сарая, хати...
Мати й батько змалечку привчали нас, дiтей, до працi по господарству, в садку, на городi, у хатi та в полi. Мабуть, років з чотирьох я вже вмiла тримати голку, вишила хрестиком рушничок, а в п’ять-шiсть напряла першу цiвку. М’яли ми, дiти, коноплi i льон, мили посуд, наводили лад у хатi й прибирали постiль, годували курей i поросят, пасли корову з телям, кобилу з лошам, рвали бур’ян, пололи грядочки... А що я була найстарша серед дiтей близьких родичiв, то менi доручали пасти четверо, а то й п’ятеро їхнiх коней. Вiдводив мене на пасовище аж пiд недрянський лiс батько або дядько Михайло. Батько путав коней, показував менi, де можна пасти, розстилав на горбочку бiля верби мiшок або ряднину, клав пугу, торбу з харчами, пляшку води, приказував, щоб у болото далеко не заходила, щоб не спала та берегла коней, і йшов додому. А я сидiла на ряднинi з пугою в руках i дивилася на батька, аж поки його постать зникала за горбом.
А потiм починався мiй робочий день. Я сама собi розказувала казки i страшнi iсторiї, спiвала пiсень, яких чула вiд матерi або вiд дiвчат на вулицi, кидала чоботята, якщо це був не холодний день, бродила по калюжах i рiвчаках, рвала собi бобiвник, рогозу i лепеху, пiдходила по черзi до коней, гладила їх, заплiтала їм гриви, чiпляла до грив квiти. Училася залiзати на нашу бiлу кобилу. Вона була розумна, з теплими гарними очима. За її доброту я давала їй хлiба зі своєї торби, а iнколи й житнього пирiжка з яблуками. Мати, бувало, допитувалася, чи я все сама з’їдаю:
– Тiльки хлiба, доцю, не викидай, бо то грiх великий...
Як починало сонечко сiдати, я вилазила на вербу й дивилася, чи не йде батько по мене. Недрянський лiс пiд Бакумiвкою за болотом темнiв, iз очерету щораз голоснiше озивався болотяний бугай, кумкали жаби. Пахло духмяною травою, луговими квiтами. Пiд недрянським лiсом були нива та бережок – наш і дядькiв – для випасу худоби.
І ось нарештi з’являвся батько. Завжди приносив у кишенi цукерки, яблуко або якийсь коржик. А одного разу принiс менi на поле гарну хустку у квiточках, сам мене запнув i сказав, що то дуже гарна хустка, що вiн сам її для мене вибирав i купував.
Але перед тим було таке. Одного дня батько, мати, дядько й тiтка рано вдосвiта поїхали на степ жнивувати. Менi наказали берегти менших дiтей i господарство. Я, звичайно, берегла, як умiла, давала свиням бур’ян, курям зерно, дiтям пшоняну молочну кашу, потiм задумала гарно погуляти. Накликала з усiєї вулицi дiтей i повела до батькового брата – дядька Петра в коноплi гуляти у схованки та в кукання. Гуляли, поки не виложили всiх конопель. Тут нагодилася баба Олександра, батькова мати, що жила недалеко од нас у другого свого сина Михайла. Баба сплеснула руками i застогнала-заойкала. Це вийшло у неї так щиро i з таким жалем, що всi ми злякалися. Чужі дiти розбiглися по домiвках, а я з малими своїми пiшла в хату. Не вечерявши, повкладалися спати. Та я тiльки прикинулася, що сплю, й чула, як приїхали батько з матiр’ю, як вечеряли, як поралися i як полягали.
А вранцi прийшла до нас баба Олександра, повела батька й матiр, щоб показати нещаснi Петровi коноплi.
За хвилю мати вернулася до хати плачучи, а за нею вскочив батько з лозиною в руках:
– Ану вставай, дочко!
– Та не займай сонної, бо перелякаєш, – бідкалася мати, – я Петровi своїх конопель дам...
Та батько не слухав матерi, так вишмагав мене лозиною, що й сам злякався, бо спочатку я кричала, просилася, а потiм, знесилена, замовкла. Батько покинув лозину i кудись пiшов, а мати плакала:
– Ой, Нанечко, ой слухайся батька, бо біда буде… Ой Нанечко, ой Нанечко!..
Десь через годину батько повернувся і хрипло сказав:
– Збирайся, дочко, поїдемо коні пасти…
Їхали ми з батьком мовчки. Він був якийсь особливо ніжний до мене. Такий ніжний, що мені було аж ніяково перед ним і ще більше соромно за вчорашнє.
А ввечері він прийшов до мене на поле раніше, ніж завжди, приніс у кишені гостинця й оту гарну хустку в квіточки. Вона довго була в мене…

Пам’ятається багато епізодів із раннього дитинства. Згадуються поїздки з батьком та матір’ю у Недру в гості або на храм (xрам там справляли на Зелену неділю і на Спаса). У Недрі жили материні батьки й сестри, а мої дід Никифор, баба Олена, тітка Мотря, Дунька і Палажка. Вони завжди ретельно готувалися до цих та інших релігійних і народних свят, бо були віруючі і богобоязливі. Дід був у церкві дяком і мав удома чимало церковних книг, по яких я і вивчилася читати.
Найбільше нас із Галькою цікавили скрині. Кожна тітка мала свою, були вони розцяцькованi й гарнi. Інколи та чи та тiтка чiпляли нам свої стрiчки й намиста, запинали своїми хустками й вели до церкви. Там до нас пiдходили знайомi, питали:
– То це вже в Оксани такi дiти? Гарнi, гарнi діти в Оксани!
...Дiд був, пам’ятаю, неговiркий, часто похмурий. Я його побоювалася. Як вiн одружився, у них народжувалися самi дiвчатка. Дiд, кажуть, казився. Кiлька дiтей-дiвчаток померло, а чотири зосталися... Дiд не злюбив свою дружину Олену i завжди на неї гримав. I от бог послав їм хлопчика. Кажуть, що дiд уперше заспiвав. Сам стежив, щоб сина гарно годували i зодягали, навiть пелюшки розвiшував i до колиски вночi вставав... Та от уже чималим хлопцем син помер вiд запалення легенiв. Дiд мало сам не загинув від горя i жалю. Трохи просвiтлiло його життя, коли у моєї матерi народилися Микола й Васильок.
Смерть нашої сiм’ї дiд сприйняв як кару Божу. І взагалi усе, що дiялося на Українi в 1930 – 33 роках, сприймав як Божу кару. І коли в 1933 роцi, крiм мене, вижив ще й Микола, то дiд це розцiнив, мабуть, як божу благодать...
І в Недрi, i в Березанi були вродливi, спiвучi дiвчата й хлопцi. Ще зовсiм малою дiвчинкою я любила дивитися, як вони гуляють. Було, як зберуться та як заспiвають «Що в городi верба рясна», або «Посадила огiрочки низько над водою», або «Ой у полi вогонь горить», або «Ой у полi ліщинонька», то всi тiтки й молодицi, дядьки, баби, дiди i дiти виходили з хат послухати, як молодь гуляє. Музики, танцi, жарти, лускання насiння... А якi барвистi хустки, якi гарнi черевички та чобiтки, якi коси усi, бiлявi, чорнi, переплетенi рiзнобарвними стрiчками!
Взимку молодь вечорами збиралася у Йовхимихи, вдови, що жила з дочкою Наталкою, моєю подругою. Цiлу нiч гуляли парубки й дiвки у Йовхимихи. На коминi горiла гасова лампа. На лавах, на полу, навiть на печi й припiчку сидiли дiвчата й хлопцi. І одного разу я, не сказавши батьку й матерi, пiшла до Наталки погуляти. Ми сиділи з нею на печi й наминали печену картоплю та квашені огiрки, поглядаючи, як обнімаються і шепчуться дiвчата й хлопцi. Було багато попарованих… Так ми сидiли та й почали дрiмати. Раптом щось застукало в сiнях, рипнуло дверима. Вiд порога почувся хрипкий голос мого батька:
– Чи у вас тут моєї дiвки немає?
Я злякано виглянула з-за комина: батько стояв на порозi з лозиною в руках... Невже битиме при всіх? Хaй би й бив, тільки надворi чи вдома, але не тут!
Я злетiла з печi i швидко вдяглась. Усi замовкли. Навіть найвродливiша й найвеселіша Лукина притихла, а потiм таки звернулася до батька:
– Дядьку Iване, та поставте лозину... Ви погляньте, дiвчата, яка лозина!
І тут же склала пiсеньку i заспiвала пританцьовуючи:
– Ой дiвчата, чи гарна ця лозина? Чи найкраща ця лозина, дiвчата?
А дiвчата, як збiсилися, хором вiдповiли:
Ой гарна, Лукино, ця лозина,
Ця лозина, Лукино, найкраща!
В цю мить батько таки шмагонув мене нижче спини під регiт парубків i дiвчат. А вдома ошпарив ще раз, кинув лозину пiд пiч i сказав:
– Вечеряй, дурихвістко!
Але я, не вечерявши, швиденько залiзла на пiч. Мати погасила лампу i щось запитала, а батько засмiявся... Не знаю, що снилося тодi менi. Може, Лукина...
Батько вмiв читати, передплачував газету та якісь книжки про конярство i обробiток землi. Менi й зараз пригадується одна новенька книжка, на обкладинцi якої був намальований гарний вороний кiнь. Батько дуже любив коней, мрiяв колись завести й жеребця, та так i не дiждався того часу...
Коли почали органiзовувати хати-читальнi i лiкнепи, батько погодився, щоб перший лiкнеп на нашiй вулицi був у нашiй хатi, хоч було в нас четверо дiтей. Сiльрада для такого дiла видiляла дрова й гас на двi великi гасовi лампи. Мати моя була зовсiм неписьменною, тож почала вчитися, але наука їй щось не давалася, завчила лише лiтери та могла написати своє прiзвище...
Коли збиралися люди, то говорили про першi кооперативнi господарства, про першi ТСОЗи, а пiзнiше про артiлi. Батько був захоплений цими iдеями, бо один чоловік не в змозi купити молотарку, млин чи гарнi сiялку й вiялку. Вiн вважав, що у колективі треба жити по правдi, не хитрувати одне перед одним, однаково гарно трудитися. До нього прислухалися не тiльки родичi, а й сусiди та односельцi.
Батько був дуже вiдвертим i прямим, тому знайшлися й такi, хто насмiхався з нього i не любив.
– Подумаєш, комнезам який! Треба нам дуже та артiль!
Батько сердився, а часто й сам сумнiвався, вагався у своїй правотi та все думав та обмірковував...



Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
ppdesan | 12:28:49 2011-11-16
Я читала книгу "Скажи про щасливе життя".Не плакать ни сможет ни один человек! Очень печальная история, страшнее всего что реальная.........
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены