/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/Cover_Pravo_RE.txt Библиотека на Meta.Ua Право Ради Європи. Прямуючи до загальноєвропейського правового простору (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Право Ради Європи

Підзаголовок: Прямуючи до загальноєвропейського правового простору

Автори: Флоренц Бенуа–Ромер,Гайнріх Клебеc

ISBN 966-7048-64-0
Мова: Українська (переклад з англійської)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2007
Тверда палітурка
Кількість сторінок: 252
Опис: Книжка пропонує чіткий та збалансований погляд на способи,які застосовує Рада Європи задля здійснення власного покликання, інструменти гармонізації систем права своїх сорока шести членів, охоплює аспекти формування Ради та її ролі у розбудові спільного європейського правового простору. Ця перша грунтовна праця з права РЄ від часів постання даної організації у 1949 році буде особливо корисною з огляду на дедалі активнішу участь України в діяльності Ради Європи.

Цільова авдиторія: Для широкого кола читачів


Зміст

Передмова
Террі Девіса, Генерального Секретаря Ради Європи
Вступ
Частина І. «Конституційний» статус Ради Європи
Глава. 1 Рада Європи — Основи
Мета
Відповідальність
Вилучення питань національної оборони
Невтручання у сферу членства в інших міжнародних організаціях
Ресурси
Операційні
Фінансові
Привілеї та імунітети
Офіційні та робочі мови
Місце розташування
Глава 2. «Конституційні джерела»
Статут 1949 року
«Конституційна» хартія Ради Європи
Зміни та доповнення до Статуту — процедура
Невдача намірів загального перегляду Статуту
Статутні резолюції
Процедура ухвалення
Зміст
Статутні конвенції
Статутний характер Європейської конвенції з захисту прав людини і основних свобод
Чи повинні отримати «конституційний статус» інші договори Ради Європи?
Підсумкові декларації самітів
Глава 3. Члени та спеціальний статус
Члени
Умови членства
Бути частиною Європи
Прийняття демократичних цінностей
Приєднання — процедура
Вихід, призупинення членства та виключення
Добровільний вихід
Призупинення членства та виключення
Призупинення членства з підстав невиконання фінансових зобов’язань
Особливий статус
Статус асоційованого членства
Статус спостерігача
Спеціальний статус гостя
Особлива ситуація з Європейським Союзом
Глава 4. Структура Ради Європи
Статутні органи Ради Європи
Комітет Міністрів
Членство
Як діє Комітет
Повноваження
Стосунки з державами–членами
Правила голосування
Парламентська Асамблея
Членство
Як діє Асамблея
Повноваження
Моніторинг зобов’язань
Правила голосування
Відносини між Комітетом Міністрів та Асамблеєю
Комунікаційний орган: Спільний Комітет
Як взаємодіють Асамблея та Комітет Міністрів Секретаріат та Генеральний Секретар
Призначення Генерального Секретаря та Заступника Генерального Секретаря
Повноваження
Спеціалізовані агенції
Конгрес місцевих та регіональних влад Ради Європи
Комісар з прав людини
Європейська Комісія із боротьби з расизмом та браком толерантності (ЄКРТ)
Спеціалізовані органи, що базуються на часткових угодах
Висновок

Частина ІІ. Гармонізація права держав–членів
Глава 1. Рада Європи як правотворець: європейські конвенції
Договори — правила
Приготування договорів — ініціювання та процес
Ухвалення тексту
Підпис, визнання, схвалення чи ратифікація
Декларації та застереження
Тлумачення
Перегляд — процедура
Денонсація
Характеристика договорів
Багатосторонні конвенції
Збільшена кількість конвенцій, відкритих для держав, що не є членами
Участь Європейських Спільнот у конвенціях Ради Європи
Класифікація договорів
Класифікація за назвою — аргументи «проти»
Класифікація за суб’єктом
Класифікація щодо державних зобов’язань
Класифікація за критерієм типу наглядового механізму
Конвенції — чи вони діють?
Глава 2. Гармонізація права — інші підходи
Рекомендації Комітету Міністрів
Законопроекти — обмін інформацією та позиціями на стадії розробки
«М’яке право»: непрямий вплив необов’язкових текстів
Частина III. Право Ради Європи в європейському просторі
Глава 1. На шляху до спільного правового простору
Географічне розширення та зобов’язання нових членів
Пошуки спільного правового простору
Два «пороги» для членства
Моніторинг зобов’язань
Інкорпорація конвенцій Ради Європи до національного права
Право Ради Європи як міжнародне регіональне право
Глава 2. Рада Європи та інші міжнародні організації
Рада Європи та Європейський Союз
Участь Європейських Спільнот в угодах, ухвалених в рамках Ради Європи
Інституційна участь Євросоюзу чи Спільнот у роботі Ради Європи
Приєднання ЄС до Європейської конвенції з прав людини
Асоційоване партнерство між Радою Європи та ЄС?
Стосунки з іншими міжнародними організаціями
Угоди про співпрацю та координування
Міжпарламентські угоди
Міжнародні організації — «взаємне доповнення та спільне посилення»
Висновок. У напрямку нової форми Європи
Додатки
Додаток І. Статут Ради Європи, статутні акит та резолюції
Додаток II. 46 держав — учасниць Ради Європи
Додаток III. Повний перелік договорів Ради Європи.
Додаток IV. Перелік часткових угод
Додаток V. Перелік угод між Радою Європи та іншими міжнародними організаціями
Додаток VI. Модельні прикінцеві положення для конвенцій та угод, укладених в межах Ради Європи
Додаток VII. Обмін листами між Радою Європи та Європейською спільнотою
Додаток VIII. Угоди Ради Євпропи з ООН
Додаток IX. Угоди Ради Європи з ОБСЄ
Додаток X. Проект переглянутого статуту
Бібліографія
Тематичний покажчик



Передмова

Книга «Право Ради Європи» пропонує чіткий та збалансований погляд на способи, які застосовує Рада Європи задля здійснення власного покликання: згуртування європейських демократичних держав як спільноти єдиних цінностей, зокрема, спільноти права. Це перша ґрунтовна праця з права Ради Європи від часів постання організації у 1949 році.


Книга охоплює тематику формування та покликання Ради, інструментів, що застосовуються нею задля гармонізації правових систем своїх сорока шести членів, та її ролі у розбудові спільного європейського правового простору.
Автори професійно належно підготовлені для обговорення даного спектра питань. Флоренц Бенуа–Ромер (Florence Benoit–Rohmer) — спеціаліст із публічного права та Президент Страсбурзького університету імені Роберта Шумана. Її глибинне розуміння правових питань доречно доповнили практичні знання та досвід Гайнріха Клебеса (Heinrich Klebes), здобуті ним впродовж тридцятирічної кар’єри у Раді Європи на посадах секретаря Комітету Міністрів та працівника Парламентської Асамблеї.
Одна з їхніх переваг — постійне безпосереднє залучення до подолання складнощів правотворчого процесу Ради Європи. У книзі вони показують, що більшість таких ускладнень виникають внаслідок гнучкості та чутливості, необхідних при послідовній розбудові правових стандартів для держав–членів.
Опис шляхів, котрими прямує Рада розбудовуючи європейське jus communis, та її досягнень — не єдина річ, що робить книгу цікавою. Вона також пропонує погляд на низку викликів, як–от участь держави, яка не є членом Ради Європи, у засіданнях Ради, стосунки Ради Європи і ЄС, координація роботи Ради Європи з іншими міжнародними організаціями, що спонукає до нових підходів при гармонізації права держав–членів Ради Європи.
Ця книга з’явилася у часи, коли саме згадані вище виклики аналізували органи Ради Європи, відповідальні за приготування Третього саміту глав держав та урядів у травні 2005 року. Окрім підтвердження на найвищому політичному рівні основної мети — Європи без розмежувальних ліній, базованої на спільних цінностях демократії, верховенства права та прав людини, однією з основних цілей саміту стало поглиблення взаємозалежності та взаємодоповнюваності поміж Радою Європи та ЄС, гарантування того, що усі заходи ЄС здійснюються із врахуванням та пошаною до здобутків Ради Європи та можливостей, що пропонуються нею для досягнення загальноєвропейських стандартів.
А це, поза сумнівами, зміцнить політичну ситуацію на користь приєднання у найближчому майбутньому Євросоюзу до Європейської конвенції з прав людини — кроку, що підтвердить утворення в Європі єдиної системи захисту основних прав людини.
Террі Девіс (Terry Davis),
Генеральний Секретар Ради Європи

Вступ
Багато вже писалося стосовно ролі Ради Європи як платформи для загальноєвропейської співпраці, одначе її правотворчу функцію детально майже не досліджували. Хоча професор Карл Карстенс (Karl Carstens), один із перших постійних представників Федеративної Республіки Німеччини при Раді Європи, у 1956 році опублікував книгу з права Ради Європи, проте це відбулося незабаром після постання даної організації, тому книга, здебільшого, була спрямована на тлумачення її писаного права у світлі підготовчої роботи, здійсненої під час написання Статуту Ради Європи, схваленого в 1949 році. На жаль, ця книга ніколи не перекладалася, хоча дотепер залишається актуальною. Також варто згадати пізнішу працю польського професора Іздебського (Izdebski).
Саме тому, власне, потрібне зараз глибоке вивчення права Ради Європи. На відміну від права ЄС право Ради Європи не є повноцінною правовою системою, оскільки воно не може розглядатися як незалежне від міжнародного права, однак міжнародне право становить невіддільний його складник, базуючись на первинній хартії Ради Європи або ж Статуті. Звичайно, право Ради Європи дуже змінилося від часів її заснування: частково тому, що Рада Європи сама значно розширилася та увібрала в себе нових членів, але також й тому, що її система встановлення спільних стандартів значно еволюціонувала від моменту, коли до її правового інструментарію додавалися нові конвенції.
Нині часто потрібні роки для належного розроблення, ухвалення та підписання конвенції, тому швидкість десяти держав–засновниць Ради Європи при підписанні Лондонського Договору, котрим схвалювався Статут Ради Європи, просто вражає. Однак належний ґрунт приготували визначальна промова Уїнстона Черчілля (Winston Churchill) у Цюріхському університеті 19 вересня 1946 року та, понад усе, Гаазький конгрес 1948 року. Черчілль говорив про необхідність «перебудови фундаменту Європи, бодай до тих меж, що доступні нам, та забезпечення її структурою, в якій вона зможе існувати у мирі, безпеці та свободі», продовжуючи:
«Ми повинні збудувати щось на зразок Сполучених Штатів Європи… Якщо на початку всі держави Європи не бажають чи не можуть приєднатися до союзу, ми однаково повинні працювати задля зібрання та згуртування тих, що будуть і зможуть… У цій нагальній праці Франція та Німеччина повинні обоє йти у фарватері. Велика Британія, Британська Співдружність Націй, потужна Америка — та, вірю, Радянська Росія на той час матимуться дійсно добре — усі мають стати друзями та помічниками нової Європи та повинні здобути право на її існування. Тому я звертаюся до вас: «Нехай постане Європа!»
Пізніше цю промову часто тлумачили неправильно, однак вона ще й тепер має велике значення. Дійсно, об’єднана Європа, про котру мріяв Черчілль, була для нього, як і для багатьох провідних британських політиків, континентальною Європою, без Великої Британії та колишнього Радянського Союзу.
Гаазький конгрес, що його було скликано у травні 1948 року, проходив під головуванням Черчілля та за участю близько тисячі делегатів, включно із політичними елітами дев’ятнадцяти європейських держав. У своїй політичній резолюції він закликав до створення парламентської асамблеї задля аналізу «правових та конституційних проблем, що характерні при створенні союзу чи федерації», ухвалення хартії прав людини та встановлення верховного суду «щодо захисту прав людської особи та принципів свободи». Це було першим кроком, а вже наступним мало стати формальне закріплення даних принципів у конвенції. Деякі з учасників конгресу вважали, що хартія прав людини мала б стати невіддільним складником статуту нової організації, у такий спосіб підкреслюючи її «конституційний» характер. Однак ґрунт ще не був настільки підготовленим для ухвалення рішення, котре багато держав вважали потенційною загрозою власному суверенітетові. Власне тому, на відміну від Суду Європейських Спільнот (СЄС) та Міжнародного Суду (МС), котрі формально є частинами організацій, до яких вони належать, Європейський Суд з прав людини не є, буквально кажучи, частиною Ради Європи, оскільки конвенція, що його засновує, є відмінною від Статуту Ради Європи.
Конгрес вже тоді став місцем зіткнення поміж заповзятими європейськими федералістами, очолюваними Францією, та усіма іншими, очолюваними Британією, котрі відстоювали ідеї класичної міжурядової співпраці. Подібний розподіл з’явився знову під час переговорів щодо Статуту Ради Європи. Саме тоді виникло дві протилежні концепції. З однієї сторони, Франція та Бельгія наполягали на побудові нової організації на істинно парламентській асамблеї, із широкими повноваженнями. З іншого ж, Британія наполягала на повноваженнях держав, що мали б бути представленими в асамблеї особами, зв’язаними саме урядовими вказівками та повноваженнями. Згодом було ухвалено, вочевидь, компромісне рішення. Асамблея складалася б із незалежних парламентарів, одначе її функції мали б винятково дорадчий характер. Основні ж повноваження із прийняття рішень належали б міжурядовому Комітетові Міністрів. Організація як така повинна була б займатися широким колом питань, однак реальні повноваження щодо їх вирішення були досить обмеженими. Дане рішення втілилося у Лондонському Договорі 5 травня 1949 року десятьма державами: Бельгією, Данією, Францією, Ірландією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Швецією та Великою Британією.
Організація, що засновувалася відповідно до Статуту, ставала, отже, міжурядовим суб’єктом, у якому держави зберігали власний суверенітет, однак вона мала окремі наднаціональні елементи: парламентську асамблею, в якій члени національних делегацій не зв’язані інструкціями чи політикою власних урядів; правила голосування, що дозволяють, аби певні рішення приймалися більшістю, хоча інші приймаються одноголосно; наднаціональний суд останньої інстанції — хоч і з обмеженою виключно питаннями захисту прав людини юрисдикцією.
Дана книга побудована так, аби запропонувати загальну картину правотворчої діяльності Ради Європи. Вона, безумовно, є неповною — адже конвенції Ради Європи настільки тематично широкі, що ніщо менше від енциклопедії не здатне охопити в усій своїй повноті цей правовий простір. Ми, одначе, будемо приділяти істотну увагу «конституційному праву» Ради Європи, що є, по суті, її статутним правом у широкому сенсі. Рада Європи побудована і функціонує на підставі Статуту від 1949 року, однак сам його текст надає хіба–що загальний опис проблематики. «Статутні» резолюції, ухвалені Комітетом Міністрів, практика Ради Європи та декларації, зроблені главами держав та урядів, — усе це доповнило правила, за якими здійснюється управління інституційними структурами, їхніми повноваженнями та стосунками поміж собою.
Як організація з міжурядовою формою співпраці, Рада Європи відіграє важливу роль у гармонізації національного права європейських держав, оскільки переважна більшість її пропозицій знаходить згодом своє правове відображення в національному законодавстві держав–членів.
Натепер було ухвалено понад двісті конвенцій, кожна з яких є міжнародним договором, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Насправді ефективність деяких з них досить сумнівна, якщо, приміром, свої підписи під кожною з них не поставила достатня кількість держав–членів або ж коли розлогі застереження чи декларації, що тлумачать ці конвенції, порушують їх основний зміст. Деяким можуть бути притаманні й вроджені недоліки, зокрема, якщо текст документів піддається різному тлумаченню, а отже, держави мають достатній простір для найбільш прийнятного їх тлумачення, або ж коли сторони інтенсивно наполягають на застереженнях. Однак, попри все це, наполеглива та систематична праця Ради Європи щодо встановлення демократичних стандартів особливо успішно відбувається у правовій сфері.
Конвенції — не єдиний інструмент, який використовує Рада Європи для гармонізації права. Рекомендації Комітету Міністрів урядам інколи вважаються ефективнішими. Досвід також свідчить, що дискусії щодо національного законодавства у процесі законотворчої роботи часто є достатнім інструментом для їхньої гармонізації на європейському рівні.
Нарешті, право Ради Європи не може аналізуватися без розгляду його впливу як на держави–члени організації, так і на інші європейські організації. Завдяки процесові розширення, розпочатому одразу після повалення комуністичних диктатур, Рада Європи досягла успіхів у поширенні власних цінностей по всій Європі — як доказ того, що наш континент у повоєнний час нарешті полишив свої ідеологічні поділи та відновив власну єдність. Це додало Раді Європи воістину загальноєвропейського виміру, вона тепер втілює надії на з’єднану, більшу Європу. Разом з тим Рада Європи зазнала конкурентної боротьби з іншими європейськими організаціями, деякі з яких мають значно більші ресурси. Нині Рада Європи повинна оцінити власну роль у розбудові Європи, залишаючись відкритою до співпраці з усіма іншими організаціями, головним чином, з Євросоюзом, з яким у неї дедалі більше збігаються відповідальність та інтереси.


Частина І
«Конституційний» статус Ради Європи

Чи може термін «конституційне право» застосовуватися до основного акта (та згодом доданих до нього обов’язкових норм), котрим засновується міжнародна організація? Дебати, які точилися при ухваленні Європейської Конституції, свідчать, що це питання залишається актуальним й натепер. Звичайно, можна стверджувати, що лише держави можуть мати «конституції» і що демократична конституція у загальному розумінні повинна бути винятково актом волевиявлення народу.
Безумовно, саме проблема стосунків між державою та конституцією ставить безліч запитань. Чи можуть суспільства в наш час організовуватися політично лише у формі держав? Чи повинна кожна організована політико–правова матриця неодмінно мати ознаки суверенної держави перш ніж сам текст, котрим вона засновується, називатиметься конституцією? Ті, хто вбачає у конституції суспільну угоду між громадянами на принципах спільних цінностей, звичайно ж, вважатимуть аксіоматичною ідею те, що конституції та народи прямо й нерозривно пов’язані.
Яку ж позицію у даному питанні займає Статут Ради Європи? Дійсно, Раді Європи в її сучасній організаційно–правовій формі та відповідно до її Статуту не притаманні усі істотні ознаки конституції. Статут був і залишається міжнародним договором, а Рада Європи, на відміну від Євросоюзу, не має інституту громадянства, з якого, власне, й можуть променити дійсні ознаки суверенітету.
У практичній площині, одначе, установчі договори Ради Європи як засновують політичні суб’єкти, так і регулюють їхній статус та стосунки між ними. Це дозволяє припустити, що Статут, як і установчі документи інших міжнародних організацій, може вважатися внутрішнім актом міжнародного конституційного права — позиція, що відповідає основним демократичним цінностям. Зрештою, саме Рада Європи була тією першою міжнародною організацією, що безпосередньо залучала до процесів міжнародно–правової діяльності народи власних держав–членів. Це здійснювалося через Парламентську Асамблею — а отже, означає, що Генеральний Секретар, який обраний Генеральною Асамблеєю, має демократичний мандат.
Статут Ради Європи 1949 року та її інші установчі тексти визначають свій власний внутрішній конституційний статус. Разом вони встановлюють цілі, побудову та склад Ради Європи.

Глава 1 Рада Європи — Основи

У договірному праві преамбулами зазвичай встановлюються основна ціль та специфічні завдання даних договорів. Преамбула Лондонського Договору, котрим було схвалено Статут Ради Європи, не є в даному сенсі винятком, оскільки нею визначається місія Ради Європи. Уряди–засновники:
[…] Будучи переконаними, що досягнення миру, базованого на принципах справедливості та міжнародної співпраці, є життєво необхідним для захисту людського суспільства та цивілізації;
Ще раз підтверджуючи власну відданість духовним та моральним цінностям, що є спільною спадщиною їхніх народів та істинним джерелом індивідуальної волі, політичної свободи та верховенства права, принципами, що формують основу кожної істинної демократії;
Вірячи, що для встановлення та майбутнього здійснення цих ідеалів і в інтересах економічного та соціального прогресу існує дійсна потреба у тіснішому союзі між усіма відповідними державами Європи;
Вважаючи, що для належної відповіді даним потребам та висловленим намірам їхніх народів необхідне негайне створення організації, котра б з’єднала європейські держави у тіснішому союзі;
Як наслідок, вирішили заснувати Раду Європи, що складатиметься із Комітету Представників Урядів та консультативної Асамблеї, та ухвалили з цією метою даний Статут.
Ліричний тон преамбули лиш почасти відображає ті складні суперечності, через які пройшли держави–засновниці в процесі ухвалення документа. Навіть назва «Рада Європи» не була випадковим вибором. Вона відображала намагання Великої Британії від самого початку обмежити повноваження нової організації. Даний термін дістав перевагу перед категорією «Європейський Союз» — більш змістовним поняттям, запропонованим Робертом Шуманом (Robert Schuman), тодішнім міністром закордонних справ Французької Республіки. Низка компромісів, досягнутих британськими та французькими дипломатами, стосувалася також таких per se суперечливих понять як «міцніший союз» та «міцніше об’єднання». Тоді як британці розглядали Раду Європи як платформу для виключно міжурядової співпраці, французькі амбіції — задекларовані як «довготермінові» — полягали у створенні Сполучених Штатів Європи.

Мета

Raison d’etre Ради Європи виписаний у параграфі а. ст. 1 її Статуту:
Мета Ради Європи — досягнення тіснішого союзу між її членами задля захисту та здійснення ідеалів і принципів, що є для даних держав спільною спадщиною, а також сприяння їхньому соціальному та економічному прогресові.
Мета Ради Європи, отже, подвійна: тісніше поєднання її членів задля захисту демократичних ідеалів та принципів і розвитку їхнього соціального та економічного добробуту. Для авторів Лондонського Договору політична та соціальна демократія були явищами нероздільними — мир без економічного та соціального прогресу не видавався можливим.
Жахи Другої світової війни переконали багатьох, що міжнародна співпраця була життєво необхідною задля запобігання новим конфліктам та створення умов, за яких держави могли б плідно співпрацювати між собою. Первинною метою Ради Європи, отже, стало об’єднання тих європейських держав, що сповідують демократичні цінності і базуються на ідеалах індивідуальної волі, політичної свободи та верховенства права.
Не слід обмежувати увагу виключно положеннями Преамбули та ст. 1 Статуту. Зокрема, ст. 3 цього документа (щодо умов членства) визначає принципи, котрі повинні бути не лише «захищеними», але й «здійсненими». Цими принципами є верховенство права та повага до прав людини. Згодом до них додався й принцип плюралістичної демократії. Визнання зазначених принципів натепер йде в унісон із загальною тенденцією перенесення саме на них акцентів міжнародної легітимності, із невпинним зміщенням акцентів від наголошення на суверенітеті держави до вшанування демократичних принципів.
Рада Європи у такий спосіб стала символом втілення — особливо у роки холодної війни — західноєвропейської колективної відданості ліберальній демократії. Розширення Ради Європи зміцнило її роль як організації, що має на меті захист та розвиток плюралістичної демократії по цілому континенту. І дійсно, її часто називають «клубом демократій», або ж «домом демократій».
Відповідно до свого Статуту, як про це йшлося вище, Рада Європи покликана сприяти соціальному та економічному розвиткові держав–членів. Метою в даному разі виступає її прагнення до забезпечення політичних та матеріальних передумов для належного зміцнення демократичної, соціальної та культурної злагодженості держав–членів. Однак з моментом постання на європейській арені ОЕСР та Європейських Спільнот ця мета перемістилася у контекст захисту ліберальної демократії.

Відповідальність

Рамки статутних цілей Ради Європи настільки широкі, що може видатися, ніби вона є відповідальною практично за кожну форму співпраці між її державами–членами. Ст. 1 Статуту визначає, що здійсненням його цілей вважаються дії, котрі спрямовані на «обговорення питань, пов’язаних із загальним інтересом, та укладання угод і вироблення спільних дій у економічній, соціальній, культурній, науково–технічній, юридичній та адміністративній сферах та у встановленні й подальшій реалізації прав людини та основних свобод».
Однак існувало й кілька сфер, у яких потенціал компетенції Ради Європи був досить обмеженим. Так, економічний блок, приміром, покривався Організацією Європейською з економічної співпраці (ОЄЕС), що була створена у 1948 році, за рік перед постанням Ради Європи, перейменувавшись у 1961 році на Організацію економічної співпраці та розвитку (ОЕСР). Створення Європейськї спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС) та згодом Європейського економічного співтовариства (відповідно до Римського Договору 1957 року) ще більше звузили сферу повноважень Ради Європи.
Разом з тим, права людини, правова співпраця, соціальне партнерство та культурне й науково–технічне співробітництво стали серцевинною частиною діяльності Ради Європи. Так само, як і питання місцевого та регіонального управління, що головним чином відображалися у Конференції місцевих та регіональних органів влади, котра перетворилася на Конгрес місцевих та регіональних влад Ради Європи в 1994 році і вважається тепер «третім стовпом» Ради Європи.

Вилучення питань національної оборони

Питання національної оборони були чи не єдиними, котрі було експліцитно вилучено із переліку повноважень Ради Європи (ст. 1, параграф d Статуту). Пояснювалося це небажанням нейтральних країн приєднуватися до військової організації, тоді як інші, приналежні до військового альянсу, не бажали жодного втручання у такі повноваження. З усіх на тоді дійсних членів Ради Європи лише Австрія, Ірландія, Швеція та Швейцарія були поза межами НАТО.
До шістдесятих років Парламентська Асамблея вкрай рідко торкалася у власних обговореннях (навіть опосередковано) питань національної чи колективної безпеки. Коли в серпні 1950 року Уїнстон Черчілль, виступаючи з промовою у статусі члена Асамблеї, запропонував до обговорення ідею європейської армії, Комітет Міністрів зреагував досить гостро, нагадавши Асамблеї, що дане питання належить до таких, щодо обговорення яких вона не має жодних прав. У відповідь Асамблея зажадала скасування параграфа d, ст. 1 Статуту. У цім їй було відмовлено, однак у 1951 році було вирішено, що питання оборони можуть обговорюватися Радою Європи, зокрема при обговоренні Асамблеєю питання забезпечення миру, «базованого на справедливості та міжнародному правопорядку», беручи у такий спосіб Преамбулу Статуту як підставу залучення Ради Європи до даної сфери питань.
Відтоді було досягнуто домовленості про те, що Парламентська Асамблея може обговорювати «політичні аспекти» безпеки та миру в Європі, при умові, що вона утримується від втручання до виключно військового аспекту питань. Військові питання невдовзі стали справою Західноєвропейського Союзу, заснованого у 1955 році. Обидві організації мали істотний збіг повноважень у питаннях оборони, тож їхні держави–члени навіть надсилали однакові делегації до обох парламентських асамблей.

Невтручання у сферу членства
в інших міжнародних організаціях

Правило, що «участь у Раді Європи не повинна вплинути на співпрацю її членів у межах ООН та в інших міжнародних організаціях чи об’єднаннях, до котрих належать ці держави» (ст. 1 с. Статуту) накладало подальші обмеження на повноваження Ради Європи. Воно суворо застосовувалося у перші роки, доходячи навіть до контролю за тим, аби засідання Ради Європи не збігалися із засіданнями котроїсь іншої міжнародної організації. Обсяг програм Ради Європи натепер значно розширився, а дане правило стало гнучкішим. Рада Європи, радше, оминає те коло питань, якими опікуються інші міжнародні організації. Або ж Рада Європи сама долучається до спільної діяльності з такими організаціями, подаючи власну, загальноєвропейську, позицію щодо відповідних сфер.

Ресурси

Операційні

Завдання та цілі Ради Європи можуть бути розлогими, однак ресурси, які їй належать, відносно скромні. Це, знову ж, пояснюється компромісом, досягнутим у 1949 році між континентальною Європою та Великою Британією: амбіційні цілі — для задоволення перших та традиційні інструменти міжурядової співпраці — аби догодити другим. Цей компроміс матеріалізувався у Статуті. Він, однак, є далеким від сподівань федералістів, адже ним Раді Європи надаються лише повноваження із гармонізації та координації національних політик, котрі держави продовжують й надалі визначати самостійно. Інструменти для досягнення цілей Ради Європи передбачені у параграфі b. ст. 1 Статуту. Вони обмежуються «обговоренням питань загального значення» та «договорами і спільними діями». Як зазначає Дж.–Л. Барбен (J.–L. Burban), «хоча у деталях передбачалося збільшення ресурсів Ради Європи, первинний компроміс залишався суттю Ради Європи, запобігаючи її перетворенню у наднаціональну організацію, на кшталт Європейських Спільнот».
По суті, міжурядовий характер співпраці модифікувався багатьма договорами, укладеними в межах Ради Європи. Вони, одначе, були договорами у традиційному сенсі, не здійснюючи жодного правового впливу на держав–членів до моменту їх підписання та ратифікації відповідно до внутрішньодержавних конституційних процедур держав–членів.
Окрім цього, Комітет Міністрів ухвалив низку рекомендацій для держав–членів, що були розроблені після ухвалення відповідних рекомендацій та резолюцій з боку Парламентської Асамблеї. Одначе жоден із цих текстів не має в державах–членах юридичної сили.

Фінансові

Відповідно до ст. 38 Статуту операційні кошти Ради Європи покриваються двома шляхами:
а. Кожна держава–член повинна нести витрати, пов’язані з утриманням власного представництва при Комітеті Міністрів та Консультативній Асамблеї;
b. Витрати Секретаріату та всі інші спільні витрати повинні покриватися усіма членами у пропорціях, визначених Комітетом, відповідно до кількості населення держав–членів …. Резолюція (94) 31 від 4 листопада 1994 року визначає саму шкалу внесків держав–членів до бюджету Ради Європи.
Хоч Статут передбачає, що спільні витрати покриваються відповідно до кількості населення держав–членів, ВВП на душу населення також може бути критерієм для визначення часток, що мають вноситися державами–членами до бюджету Ради Європи. Дане питання завжди відкрите для переговорів. У 1980–х роках, приміром, Туреччина зажадала, аби при визначенні відповідних часток враховувалася не лише кількість її населення, але й ВВП. Внесок країни був зменшений, однак Туреччина втратила 2 з 14 місць у Асамблеї, її квота для персоналу категорії «А» у Секретаріаті Ради Європи була також скорочена. У 2004 році Російська Федерація також порушила питання свого статусу найбільшого платника внесків до Ради Європи, однак вирішила зберегти існуючий стан справ.
«Основні платники внесків» (натепер це Франція, Німеччина, Італія, Велика Британія та Російська Федерація) мають однакову кількість місць у Асамблеї і сплачують однакові внески до бюджету. Величина сплачуваного ними внеску також визначає кількість персоналу категорії «А» у Секретаріаті Ради Європи. Однак, держави не висловлюють відкрито власну позицію при прийнятті своїх громадян на службу до Секретаріату, який наймає свій персонал відповідно до загальних процедур. Дані правила було запозичено зі Статуту ООН.
Бюджет Ради Європи формується її Генеральним Секретарем і передається для схвалення до Комітету Міністрів відповідно до правил, визначених фінансовими регламентами (параграф d, ст. 38 Статуту Ради Європи).

Привілеї та імунітети

Рада Європи, її персонал та представники держав–членів мають традиційні привілеї та імунітети відповідно до ст. 40 Статуту. Генеральна угода щодо привілеїв та імунітетів Ради Європи від 1949 року та Протокол (Серія Європейських Договорів (СЄД) №10) визначає їх у деталях. Дані привілеї та імунітети передбачені, аби надати організаціям, їх персоналу та представникам відповідних держав–членів можливість здійснення власних функцій у повністю незалежний спосіб.
Генеральна угода відзначає, що Рада Європи володіє правосуб’єктністю і може, отже, укладати контракти, набувати та володіти рухомим і нерухомим майном, виступати позивачем і відповідачем у суді. Її майно та будови недоторканні. Її майно, доходи та інша власність не підлягають прямому оподаткуванню, будь–яким митним зборам, заборонам та імпортним обмеженням.
Угода також визначає привілеї та імунітети, котрі мають члени Комітету Міністрів під час здійснення ними своїх службових функцій або ж при їхньому проїзді на офіційні зустрічі. Дані заходи передбачаються для захисту їхньої незалежності та надання повних гарантій свободи слова. Вони, отже, не можуть бути ані ув’язненими, ані затриманими, їх багаж не може піддаватися оглядові, вони також не несуть відповідальність за дії, вчинені при виконанні службових обов’язків. Усі їхні папери та документи недоторканні, і вони мають право використовувати кодування та отримувати документи чи листи кур’єром або ж у поштових мішках.
Члени Парламентської Асамблеї мають подібні гарантії. Жодних адміністративних чи будь–яких інших обмежень не може здійснюватися щодо пересування як їх самих, так і їхніх представників при переїзді на офіційні засідання сесій Асамблеї. Вони також не можуть піддаватися обшуку, затриманню чи переслідуванню за міркування, висловлені під час здійснення своїх службових функцій.
Нарешті також мають дипломатичні привілеї та імунітет судді Європейського Суду з прав людини (ст. 1 Шостого Протоколу до Генеральної угоди щодо привілеїв та імунітетів Ради Європи від 5 березня 1996 року, СЄД №162).
Персонал Ради Європи не може переслідуватися за дії, вчинені ним при виконанні офіційних функцій (зокрема за висловлені чи написані міркування) доки вони не перевищать власних повноважень. Їхня заробітна платня та пов’язані з нею платежі в Раді Європи не оподатковуються. Однак імунітет персоналу може бути зменшений Генеральним Секретарем, коли він може загрожувати інтересам правосуддя — у разі, якщо таке обмеження не зашкодить інтересам Ради Європи.
Генеральний Секретар та його заступник мають, разом з іншим членом подружжя та неповнолітніми дітьми привілеї та імунітети, винятки та преференції, прирівняні до статусу дипломата відповідно до міжнародного права.

Офіційні та робочі мови

Відповідно до ст. 12 Статуту офіційними мовами Ради Європи є англійська та французька, і ніщо натепер не дає підстав припускати зміну становища. Слід відзначити однак принаймні кілька спроб змінити його, додавши більше офіційних мов (насамперед німецьку). Проте усі ці спроби виявлялися невдалими. Система ЄС, що надає статус офіційної всім мовам держав–членів, була б ані прийнятною, ані можливою в принципі у системі Ради Європи, оскільки остання складається із сорока шести держав–членів, де існує близько 40 офіційних мов.
Це, однак, зовсім не означає, що інші мови не можуть використовуватися у Раді Європи. Поряд із двома офіційними Рада Європи має також низку «робочих» мов — німецьку, італійську та російську, що можуть за необхідності застосовуватися у ході сесій та засідань комітетів. Послуги перекладу оплачуються із бюджету Ради Європи. Інші мови, як–от турецька, котра є зрозумілою не тільки в Туреччині, також може використовуватися, особливо під час пленарних обговорень, однак відповідна делегація зобов’язана оплатити послуги перекладу.

Місце розташування

Перемігши французьку позицію у дебатах щодо завдань (дорадчих) Асамблеї та щодо призначення представників (методом, вирішеним урядами), Велика Британія запропонувала Франції втішний приз, вважаючи, що новостворена організація мала б базуватися у Франції, в Страсбурзі, а також схваливши французького дипломата Жака–Каміла Парі (Jacques Camille Paris) її першим Генеральним Секретарем.
Страсбург був також вкрай символічним вибором. Адже, окуповане Німеччиною під час Другої світової війни, це місто було обрано як втілення духу нового франко–німецького примирення, з якого, власне, й постала нова, миролюбна Європа. Ернест Бевін (Ernest Bevin), держсекретар Великої Британії, визнав це, заявивши 5 травня 1949 року під час урочистої церемонії підписання Статуту у Лондоні:
«… місто Страсбург, що впродовж своєї довгої історії було предметом серйозної конфронтації поміж воюючими народами Європи, перетвориться на центр нових намагань примирення та єдності».



Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены