/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/cover_eurolaw3_black.txt Библиотека на Meta.Ua Європейське право (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Європейське право

Автор: Матіас Гердеґен

ISBN 978-966-2141-01-6
Мова: Українська (переклад з німецької)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2008
Тверда палітурка
Кількість сторінок: 528
Опис: Підручник професора Райнського університету Матіаса Гердеґена – один з найкращих зразків європейської правової літератури, він витримав дев’ять перевидань і здобув авторитет серед студентів і викладачів європейських університетів. Автор не обмежився лише дослідженням права Європейського Союзу, а розглянув в широкому контексті європейського права інші правові та інституційні механізми, чинні на європейському континенті, і які формують єдиний європейський правовий простір. В підручнику розглянуто кількісні і якісні зміни та еволюцію матеріального й інституційного права Європейського Союзу, досліджено правові механізми та інструменти в рамках Ради Європи, Організації з безпеки та співпраці в Європі та Західноєвропейського Союзу.

Цільова авдиторія: Хоча книжка спрямована передусім на студентську аудиторію, в ній знайдуть багато корисного державні службовці, юристи – практики, науковці, які працюють у відповідних сферах зовнішньої політики та гармонізації права України з правом Європейського Союзу.


Зміст

Передмова до українського видання
Передмова до дев’ятого видання
Перелік використаних скорочень
Назви законів, вісників і бюлетенів, кодексів та спеціалізованих періодичних видань
Література та інтернет ресурси
Частина 1. Основні категорії
§ 1. Європейське право як система взаємодійних норм
I. Європейське право у вузькому розумінні
II. Європейське право у широкому розумінні
III. Різна цільова спрямованість норм європейського права
IV. Роз’яснення понять
§ 2. Рада Європи
I. Мета і структура
II. Угоди Ради Європи
§ 3. Європейська конвенція з прав людини як загальноєвропейський стандарт основних прав
I. Значення Європейської конвенції з прав людини
II. Органи Конвенції
III. Судовий розгляд
IV. Практика Європейського суду з прав людини щодо окремих конвенційних прав
1. Автономне тлумачення конвенційних прав
2. Обов’язки держави щодо захисту конвенційних прав
3. Заборона нелюдського поводження
a) Екстрадиція
b) Депортація
c) Смертна кара
4. Захист права на повагу до сімейного та приватного життя
5. Свобода вираження поглядів
6. Захист права власності
7. Заборона дискримінації
8. Принципи обмеження конвенційних прав
V. Чинність Європейської конвенції з прав людини у внутрішньодержавному праві
VI. Значення Європейської конвенції з прав людини для захисту основних прав у Європейському Союзі
§ 4. Розвиток Європейських спільнот та Європейського Союзу
I. Європейське об’єднання вугілля і сталі
II. Римські договори: заснування Європейської (економічної) Спільноти та Європейської спільноти з атомної енергії
III. Подальший розвиток правопорядку Спільноти
IV. Маастрихтський договір (Договір про Європейський Союз)
1. Заснування Європейського Союзу
2. Внесення змін у Договори Спільноти
3. Угода про соціальну політику
V. Європейський економічний простір
VI. Розширення Європейського Союзу 1995 року
VII. Окремі віхи розвитку європейської інтеграції (Шенґенська та Дублінська угоди)
VIII. Амстердамський договір
IX. Ніцький договір
X. Розширення Європейського Союзу в 2004 році та в 2007 роках
XI. Територіальне застосування права Європейського Союзу
XII. Європейський конвент і Договір про запровадження Конституції для Європи
§ 5. Структура Європейського Союзу
I. Три «опори» Європейського Союзу
II. Європейська Рада – провідний орган Європейського Союзу
III. Участь органів Спільноти в роботі другої і третьої «опори» Європейського Союзу
IV. Співвідношення Європейських спільнот та Європейського Союзу
V. Переплетіння положень Договорів Спільноти та Договору про Європейський Союз
VI. Посилена співпраця
§ 6. Правова природа Європейських спільнот та Європейського Союзу
I. Європейські спільноти як міжнародні організації
1. Правосуб’єктність у міжнародному праві
2. Дія загального міжнародного права
a) Зобов’язання Європейських спільнот
b) Право Спільноти і міжнародні правовідносини держав-членів
3. Правоздатність в рамках внутрішньодержавних правовідносин
4. Привілеї та імунітети
II. Наднаціональність Європейських спільнот
1. Право Спільноти як автономний правопорядок
2. Пряма дія вторинного права Спільноти
III. Правова природа Європейського Союзу
IV. Система Європейського Союзу як «об’єднання держав»
§ 7. Співвідношення Європейських спільнот і Європейського Союзу та держав-членів
I. Держави-члени як «господарі Договорів»
II. Вступ і вихід окремих держав-членів
1. Вступ нової держави-члена
2. Вихід держави-члена
III. Засадничі принципи відносин між Європейськими спільнотами та державами-членами
1. Обов’язок лояльної співпраці й солідарності (ст. 10 ДЄСп)
2. Координація економічної політики (ст. 4 ДЄСп)
3. Заборона дискримінації (ст. 12 ДЄСп)
4. Принцип субсидіарності
5. Захисні застереження та застереження на випадок надзвичайних ситуацій
IV. Основні цінності Європейського Союзу
Частина 2. Європейські спільноти – серце Європейського Союзу
§ 8. Інституції Європейських спільнот
I. Огляд
1. Взаємодія Європейських спільнот через спільні органи
2. Органи
3. Розподіл функцій у системі Спільноти
4. Місцезнаходження органів
5. Персонал
6. Міжінституційні угоди
II. Рада Європейських спільнот (Рада Європейського Союзу)
1. Загальна інформація
2. Склад та інші організаційні аспекти
a) Склад
b) Головування в Раді та допомога Комітету постійних представників та Генерального секретаріату в організації роботи Ради
c) Процедура
3. Ухвалення рішень
4. Завдання
5. Державно-правові зобов’язання представника держави-члена в Раді
a) Повага до прав людини та інших конституційно-правових стандартів
b) Участь Бундестаґу у роботі Ради
c) Участь Німеччини в роботі Ради та федеральна система розподілу повноважень
III. Комісія
1. Загальна інформація
2. Склад
3. Ухвалення рішень та процедура
4. Завдання
5. Внутрішня структура
IV. Європейський Парламент
1. Загальна інформація
2. Склад і структура
3. Завдання
4. Екскурс: політичні партії
V. Суд
1. Загальна інформація
2. Склад та Правила процедури Суду Європейських спільнот
3. Суд першої інстанції
4. Практика Суду Європейських спільнот як чинник інтеграції
VI. Рахункова палата
VII. Допоміжні органи
1. Економічний і соціальний комітет
2. Комітет регіонів
VIII. Інші інституції
1. Європейський інвестиційний банк
2. Юридично усамостійнені та інші інституції, створені для досягнення договірних цілей
IX. Інституційна рівновага
§ 9. Джерела права Спільноти
I. Огляд
II. Первинне право Спільноти
1. Договори Спільноти та додатки до них як основа її правопорядку
a) Фундаментальні структурні принципи
b) Внесення змін у Договори
c) Безпосередня застосовність договірних положень
2. Загальні принципи в праві Спільноти
3. Хартія основних прав Європейського Союзу
4. Сфера застосування основних прав

III. Вторинне право Спільноти
1. Регламент
2. Директива
a) Обов’язковість ефективної імплементації
b) Узгоджене з директивами тлумачення національного права
c) Безпосередня дія директив
3. Рішення
4. Рекомендації та висновки
5. Інші правові акти
6. Типологія правових актів за Конституційним договором
IV. Компетенція Європейських спільнот (Європейського Союзу) та принцип обмежених окремих повноважень
1. Необхідність договірної основи для набуття компетенції Європейськими спільнотами та їхніми органами
2. Неписана компетенція Спільноти
3. «Генеральні повноваження», відповідно до ст. 308 ДЄСп)
4. Розподіл компетенції в рамках Спільноти
5. Полеміка довкола компетенції
6. Розподіл компетенції за Конституційним договором
V. Правотворча процедура
1. Загальна інформація
2. Участь Європейського Парламенту
3. Ухвалення виконавчих положень
VI. Тлумачення і розвиток права Спільноти судами
VII. Припущення щодо чинності правових актів Спільноти
§ 10. Система правового захисту в рамках Спільноти
I. Суд Європейських спільнот – гарант правового захисту в рамках Спільноти
II. Провадження щодо порушення договірних зобов’язань
1. Позов Комісії
2. Позов держави-члена
3. Вжиття заходів у відповідь, згідно із загальними принципами міжнародного права
III. Позов про недійсність
1. Загальна інформація
2. Спори між органами та службовцями
3. Позови фізичних та юридичних осіб про недійсність
a) Позов проти рішення, адресованого третій особі
b) Позов проти нормативних правових актів
IV. Позов про бездіяльність
V. Провадження з преюдиціального запиту
1. Предмет і значення преюдиціального запиту
2. Право та обов’язок звернення до Суду Європейських спільнот з преюдиціальним запитом
3. Сумніви щодо чинності актів вторинного права Спільноти: виняткове право Суду Європейських спільнот оголошувати акт недійсним
4. Тимчасовий правовий захист
5. Обов’язкова сила преюдиціальних рішень
6. Суд Європейських спільнот як законний суддя
VI. Позов про відшкодування збитків та відповідальність Європейських спільнот
VII. Межі судового контролю над свободою дій Спільноти
§ 11. Право Спільноти та національне право
I. Верховенство права Спільноти
II. Відповідальність держав-членів за порушення права Спільноти
1. Принципи відповідальності держав-членів згідно з прецедентним правом Суду Європейських Спільнот
2. Відповідальність держав-членів за неімплементацію директив
3. Відповідальність за національні законодавчі акти та адміністративні дії, які порушують право Спільноти
4. Відповідальність держав-членів за порушення права Спільноти органами правосуддя
5. Врегулювання відповідальності держав-членів у національному праві
III. Право Спільноти і Основний закон
1. Інтеграційна компетенція в конституційному праві та її межі
2. Конституційно-судовий контроль
IV. Федеральний конституційний суд та Суд Європейських спільнот
V. Виконання права Спільноти національними органами
VI. Вплив права Спільноти на доктрину адміністративного права
VII. Правовий захист від дії транснаціональних адміністративних актів
§ 12. «Фінансова конституція» Європейських спільнот
I. Бюджет
II. Прибутки і видатки
1. Бюджетні прибутки
2. Бюджетні видатки
III. Позабюджетні фінансова діяльність Спільноти
§ 13. Громадянство Європейського Союзу
I. Значення
II. Вільне пересування як право громадянина Союзу
III. Політичні права
1. Право участі в муніципальних виборах
2. Вибори до Європейського Парламенту
IV. Дипломатичний захист
§ 14. Спільний ринок та запровадження внутрішнього ринку
I. Спільний ринок і внутрішній ринок – провідна мета європейської економічної інтеграції
II. Інструментарій для запровадження внутрішнього ринку
III. Значення «генеральних повноважень» (ст. 308 ДЄСп)

§ 15. Ринкові свободи
I. Ринкові свободи – фундамент внутрішнього ринку
II. Спільна структура ринку: ринкові свободи як захист від дискримінації та обмежень
III. Взаємодія основних прав та ринкових свобод
IV. Захисна спрямованість ринкових свобод
1. Обов’язковість ринкових свобод для держав-членів та органів Спільноти
2. «Горизонтальна дія ринкових свобод»
§ 16. Свобода руху товарів
I. Скасування внутрішніх мит та зборів еквівалентної дії
II. Заборона кількісних обмежень та заходів еквівалентної дії
1. Значення для внутрішнього ринку
2. Заходи еквівалентної дії: «Дасонвільська формула»
3. Виокремлення недискримінаційних обмежень продажу як винятку із заборони, яка міститься в ст. 28 ДЄСп: формула «Кек»
III. Правність торговельних обмежень
1. Внутрішні межі положення ст. 28 ДЄСп: формула «Касіс де Діжон»
2. Винятки із заборони кількісних обмежень та заходів еквівалентної дії, відповідно до ст. 30 ДЄСп
3. Контроль на пропорційність
4. Захист об’єктів промислової та комерційної власності
IV. Значення рішень Суду Європейських спільнот для раціоналізації законодавств
V. Торговельні монополії
§ 17. Свобода руху осіб
I. Свобода пересування працівників
1. Зміст свободи пересування працівників
2. Горизонтальна дія
3. Межі і винятки
4. Вторинне право
II. Свобода підприємницької діяльності
1. Зміст свободи підприємницької діяльності
2. Межі й винятки
3. Вторинне право
III. Зворотна дискримінація
§ 18. Свобода надання послуг
I. Зміст свободи надання послуг
II. Допустимі обмеження
III. Вторинне право
§ 19. Свобода руху капіталу та платежів
§ 20. Зближення законодавств
I. Вторинне право Спільноти
II. Зближення положень міжнародних договорів
§ 21. Регулювання вільного руху осіб та співпраця у цивільних справах
I. Політика вільного руху осіб
II. Шенґенський режим
III. Юридична співпраця у цивільних справах
§ 22. Сільське господарство
§ 23. Конкурентний порядок
I. Загальна інформація
II. Заборона картелів, згідно зі ст. 81 ДЄСп
1. Заборона угод і практик, які обмежують конкуренцію (част. 1 ст. 81 ДЄСп)
2. Нечинність заборонених угод і рішень
3. Звільнення від заборони (част. 3 ст. 81 ДЄСп)
III. Заборона зловживання панівним становищем на ринку (ст. 82 ДЄСп)
IV. Компетенція і адміністративна процедура
V. Контроль над злиттям
VI. Екстратериторіальна дія конкурентного права
VII. Державні суб’єкти господарювання (ст. 86 ДЄСп)
VIII. Співвідношення між конкурентним правом Спільноти та національним конкурентним правом
IX. Державна допомога
X. Міжнародний конкурентний порядок
XI. Відкритий доступ до європейських мереж в енергетичному та інших сферах
§ 24. Торговельна політика
I. Загальна інформація
II. Спільний митний тариф
§ 25. Економічна і грошово-кредитна політика: економічний і валютний союз
I. Економічна політика
1. Договірні основи
2. Пакт про стабільність та зростання
II. Грошово-кредитна політика
III. Валютний союз як спільнота стабільності
IV. Інституційна система валютного союзу
V. Європейська валютна система як підготовчий етап для запровадження спільної валюти
VI. Поетапне створення економічного і валютного союзу
1. Перший і другий етапи створення економічного і валютного союзу
2. Вступ у третій етап створення економічного і валютного союзу
a) Критерії конвергенції
b) План і процедура
c) Перше коло держав-учасниць та держави-учасниці, що приєдналися пізніше
d) Держави-члени, щодо яких чинний відступ, та держави-члени з особливим статусом
e) Зобов’язання згідно з державним правом Німеччини
f) Вихід держави-члена з єврозони
3. Конвертування валюти
§ 26. Політика щодо довкілля
§ 27. Соціальна політика
I. Загальна інформація
II. Внесення Угоди про соціальну політику в Договір про заснування Європейської Спільноти
III. Особливі механізми правотворчості
IV. Однакове ставлення до чоловіків та жінок у професійному житті
§ 28. Інші політики
I. Політика зайнятості
II. Транспортна політика
III. Освітня і культурна політика
IV. Політика у сфері охорони здоров’я
V. Захист прав споживачів
VI. Енергетична політика
VII. Промислова політика
VIII. Регіональна політика
IX. Політика щодо науково-дослідницької діяльності
§ 29. Зовнішні відносини
I. Зовнішня компетенція
II. Дія міжнародних договорів у праві Спільноти
III. Європейська Спільнота та порядок світової торгівлі (ГАТТ/СОТ)
1. Міжнародні зобов’язання Європейської Спільноти
2. Застосовність норм СОТ у праві Спільноти
IV. Угоди про асоціацію та партнерство
V. Європейський економічний простір
VI. Трансатлантичні відносини
Частина 3. Міжурядова співпраця та перспективи реформування Європейського Союзу
§ 30. Спільна зовнішня та безпекова політика
§ 31. Співпраця поліцій і судів у кримінальній сфері

Частина 4. Перспективи розвитку Європейського Союзу
§ 32. Розширення Європейського Союзу
§ 33. Договір про запровадження Конституції для Європи
I. Полеміка довкола Конституційного договору
II. Конституційний договір
Частина 5. Інші форми співпраці у сфері оборонної та безпекової політики
§ 34. Західноєвропейський Союз (ЗЄС)
I. ЗЄС як оборонний союз та як система колективної безпеки
II. Перехід завдань ЗЄС до Європейського Союзу
§ 35. Організація з безпеки і співпраці у Європі (ОБСЄ)
I. Від НБСЄ до ОБСЄ
II. Інституції
Покажчик



Передмова до українського видання
Вступ до Європейського Союзу (ЄС) визначено стратегічною метою зовнішньої політики України. Відповідно, вивчення особливостей побудови та функціонування його інститутів і правової системи є ключовою умовою розвитку взаємовигідного співробітництва нашої держави з цим унікальним інтеграційним об’єднанням, що стало одним із найпотужніших акторів на світовій арені в економічній та політичній сферах.


Пропонований читачеві підручник професора Райнського університету ім. Фрідріха Вільгельма (м. Бонн), доктора Матіаса Гердеґена, є одним із кращих зразків європейської правової літератури, який витримав дев’ять перевидань і здобув авторитет серед студентів і викладачів європейських університетів.
Важливо, що в своєму підручнику професор Матіас Гердеґен не обмежився лише дослідженням права Європейського Союзу, а розглянув в широкому контексті європейського права інші правові та інституційні механізми, чинні на європейському континенті, і які формують єдиний європейський правовий простір.
В цьому контексті, в підручнику розглянуто не тільки кількісні і якісні зміни та еволюцію матеріального й інституційного права Європейського Союзу, а й досліджено правові механізми та інструменти в рамках Ради Європи, ОБСЄ, ЗЄС.
В Україні є значний інтерес до вивчення європейського права, тому цей підручник спрямований передусім на студентську аудиторію, проте, безумовно, у ньому знайдуть багато корисного і державні службовці, юристи – практики, науковці, які працюють у відповідних сферах зовнішньої політики та гармонізації права України з правом Європейського Союзу.
Науковий редактор
доктор юридичних наук,
завідувач кафедри європейського права
Львівського національного університету
імені Івана Франка Михайло Микієвич

Передмова до дев’ятого видання
У цьому виданні знову висвітлено цілу низку актуальних процесів. До них передовсім належать нові рішення Європейського суду з прав людини та Суду Європейських спільнот. Не можна було оминути увагою також вступ до Європейського Союзу Болгарії та Румунії.
Мета книги залишилась незмінною. В ній детально досліджено різноманітні регуляторні акти, об’єднані поняттям «європейське право». При цьому в центрі уваги перебуває право Європейських спільнот, доповнене формами співпраці II і III «опор» Європейського Союзу.
Також досліджено й інші форми інституційної співпраці, значення яких в останні роки дедалі зростало: право Ради Європи разом з Європейською конвенцією з прав людини, ЗЄС і, зрештою, процес ОБСЄ. В дослідженнях з європейського права ці теми зазвичай розглядають лише побічно, а саме поняття «європейське право» ще й нині запросто звужують до права Європейського Союзу. Висвітлення згаданих у дослідженні тем є конче потрібним, оскільки без них зрозуміти інтеграційні процеси в Європі зовсім неможливо. Так, знання Європейської конвенції з прав людини як паростка загальноєвропейського конституційного стандарту відкриває майбутньому юристу шлях до розуміння основних аспектів європейської правової культури. Система правового захисту, закладена в ЄКПЛ, нині належить до основ правових знань.
Книга зорієнтована передусім на студентів. Однак, попри її змістову насиченість, ґрунтовні базові знання з неї можуть почерпнути також ті, хто складає цю дисципліну як факультативну. Зокрема, це стосується таких аспектів, як взаємодія права Європейських спільнот з державним правом, а також низки насущних проблемних питань (як, наприклад, створення Економічного і валютного союзу чи розвитку норм світової торгівлі).
Висловлюю подяку за віддану підтримку співробітникам моєї кафедри, передовсім Пані Кароліні-Анні Шлессер.
Бонн, лютий 2007 Матіас Гердеґен



Частина 1 Основні категорії

§ 1. Європейське право як система взаємодійних норм

[1] Поняття «європейське право» охоплює численні правові норми, взаємопов’язані і взаємодійні. Йдеться про різноманітні форми регіональної співпраці європейських держав у різних сферах та в колі держав-членів, кількість яких з часом змінюється. Різними є також механізми взаємодії: від звичайного форуму для проведення двосторонніх консультацій з питань договірних зобов’язань щодо спільних стандартів і організаційних рамок здійснення обов’язкових рішень, до утворення «наднаціональних» організацій з власними регуляторними повноваженнями шляхом делегування їм державних суверенних прав. Величезне розмаїття міждержавних організаційних форм у Європі та їхня тісна взаємодія досягли такого рівня складності, коли висвітлювати такий матеріал стає надзвичайно важко. Тому доволі проблематичним є встановлення зв’язків між правовими поняттями і настільки складним ступенем розвитку, коли одночасно існує така кількість різноманітних утворень. Іноді той самий термін наповнюється різним змістом. Ця проблема стосується навіть поняття «європейське право». Тому здійснити чітку систематизацію понять є одним з головних завдань європейського права як правничої науки.

I. Європейське право у вузькому розумінні
[2] Центром інституціоналізованої співпраці та інтеграції в економічній та політичній сфері є дві (раніше три) Європейські спільноти:
до 2002 р. – Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС),
Європейська Спільнота (раніше мала назву Європейська економічна спільнота) ЄСп і
Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом) – ЄСпАЕ.
[3] Термін чинності Договору про найстарішу з Європейських спільнот, Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), закінчився в 2002 році. Дві інші Спільноти пов’язані між собою якнайтісніше через спільні органи (Європейський Парламент, Раду, Комісію, Суд та Рахункову палату). Маастрихтським договором 1992 року (Договором про Європейський Союз) нинішня система Спільнот була доповнена новими формами міжурядової співпраці в ще двох політичних сферах. Водночас цим Договором було засновано Європейський Союз як спільний «дах» над новим правопорядком. Європейські спільноти та нові форми співпраці часто називають «опорами» Європейського Союзу, з яких Спільноти є його першою (і найважливішою) опорою. Другу опору Європейського Союзу утворює спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП), тоді як співпрацю поліцій та судів у кримінальній сфері (раніше вона мала назву співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ) називають третьою опорою Європейського Союзу. Право Європейських спільнот (право Спільноти) і норми, які регулюють нові форми співпраці в межах діяльності Європейського Союзу, є складовими частинами європейського права у вузькому розумінні.
[4] Між правом Спільноти та іншим правом Європейського Союзу є істотні структурні відмінності. Співпраця у сфері СЗБП і співпраця поліцій та судів у кримінальній сфері відповідають початковим формам міждержавної співпраці на договірній основі: юридично обов’язкові рішення безпосередньо зобов’язують лише самих дер­жав-членів. Право, чинне для другої і третьої опори ЄС, не сто­сується безпосередньо окремих громадян чи окремих підприємств. У внутрішньодержавному праві держав-членів правові наслідки – зокрема, що стосуються окремих осіб – мають лише національні правові акти, якими ухвалені рішення імплементуються в систему національного права. Суб’єктами формування волі держав виступають не, приміром, незалежні органи, а уряди, котрі є представниками відповідних держав-членів. Тому в цьому випадку говорять про «міжурядову» співпрацю.
[5] Право Спільноти, навпаки, утворює самостійний правопорядок, обов’язковий як для держав-членів, так і для окремих їхніх громадян, права і обов’язки яких випливають безпосередньо з нього. Це стосується як установчих Договорів Європейських спільнот (ДЄСп, ДЄСпАЕ), тобто «первинного» права Спільноти, так і права, яке органи Спільноти здійснюють в межах компетенції, закріпленої в установчих Договорах («вторинне» право Спільноти). В цьому випадку вирішальним є той факт, що держави-члени делегували Спільнотам свої суверенні права і таким чином дозволили органам Спільнот здійснювати їхні повноваження, зокрема й стосовно окремих осіб (приклади: Директива ЄСп щодо контролю за злиттям, Рішення у сфері конкурентного законодавства про виплату грошових штрафів підприємствами).
Договір про запровадження Конституції для Європи повинен нівелювати теперішню модель ЄС, яка складається з трьох опор. З прийняттям Конституції правосуб’єктність Європейського Союзу пошириться на право Європейських спільнот. Однак, попри такі всеохопні правові рамки Європейського Союзу, питання спільної зовнішньої політики та політики у сфері безпеки, а також співпраці поліцій та судів у кримінальній сфері і надалі розв’язуватимуться через міжурядові механізми.

II. Європейське право у широкому розумінні
[6] Характерною рисою правничої науки є зосередження інтересу на темі Європейського Союзу та трьох Європейських спільнот, тоді як низка інших форм інституціоналізованої співпраці в Європі часто залишається поза належною увагою. Ці форми співпраці є складовими частинами європейського права у широкому розумінні. Належне висвітлення аспектів діяльності чинних поряд з Європейським Союзом організацій міждержавної співпраці у Європі (зокрема, таких як Рада Європи разом із прийнятою нею Європейською конвенцією з прав людини, Західноєвропейський Союз і ОБСЄ, а також Європейська асоціація вільної торгівлі) є необхідним, позаяк договірна система Європейського Союзу нерозривно пов’язана з правовими системами цих організацій. Неможливо зрозуміти розвиток права Спільноти та права Європейського Союзу, залишаючи поза увагою розгляд європейського права у широкому розумінні.
[7] Заснована 1949 року Рада Європи спершу була організацією «західно» орієнтованих європейських держав, об’єднаних на основі загальних цінностей і спільної історичної та культурної спадщини (дет. див. § 2). В результаті прийняття до Ради Європи низки держав колишнього східного блоку, Рада Європи перетворилась на загальноєвропейський форум, основою якого є спільні правові й демократичні принципи. Відповідно до ДЄСп, Європейська Спільнота «встановлює всі відповідні форми співпраці з Радою Європи» (ст. 303 ДЄСп).
В рамках Ради Європи була ухвалена Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ), доповнена пізніше низкою протоколів, – наріжний камінь загальноєвропейського стандарту основних прав (дет. див. § 3). ЄКПЛ відіграє значну роль у формуванні неписаного стандарту основних прав у праві Спільноти. Через судову практику Суду Європейських спільнот вже протягом десятиліть формують загальні правові принципи захисту прав і свобод окремих осіб на основі положень ЄКПЛ. В Маастрихтському договорі проголошено повагу до прав і свобод людини, закладених у Європейській конвенції з прав людини (част. 2 ст. 6 ДЄС).
[8] Західноєвропейський Союз (ЗЄС), заснований як оборонний альянс держав Західної Європи, після подолання конфлікту між Сходом і Заходом перейняв на себе функції гаранта миру задля забезпечення загальноєвропейської безпеки, перетворившись так на регіональну організацію в розумінні Глави 8 Статуту ООН. Нині ЗЄС перебуває на стадії поетапного перетворення. Його основні завдання повинні поступово перейти в правове поле Європейського Союзу (дет. див. § 34).
[9] Формування європейської архітектури безпеки є головним завданням Організації з питань безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ, колишня назва – Нарада з питань безпеки і співпраці в Європі – НБСЄ). Численні політичні й економічні перетворення, що відбулися в житті Східної Європи, надали діяльності ОБСЄ, започаткованій Гельсинським прикінцевим актом (1975 року), нових імпульсів. Спільне визнання державами-членами ОБСЄ принципів верховенства права, демократичності, плюралізму та ринкової економіки юридично виражене в Хартії для нової Європи, прийнятій в Парижі 1990 року. Згідно з положеннями Маастрихтського договору, у досягненні цілей СЗБП діяльність Євросоюзу здійснюється відповідно до принципів Гельсинського прикінцевого акту та цілей Паризької хартії (част. 1 ст. 11 ДЄС).
[10] Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), заснована 1960?року як своєрідна альтернатива Європейським спільнотам в економічній сфері, з часом практично повністю інтегрувалась в правові системи Європейської Спільноти та Європейського Союзу. Решта держав-членів ЄАВТ (за винятком Швейцарії) належать нині до Європейського економічного простору (ЄЕП), функціонування якого основується насамперед на основних принципах ДЄСп.
[11] Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС) – Organisation for European Economic Co-operation – заснована 1948 року, була реакцією на американський план Маршала, а 1961 року трансформувалась в Організацію економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) – Organisation for Economic Co-operation and Development. Розширивши свою діяльність далеко поза європейські кордони, ОЕСР перетворилась на форум економічної співпраці понад тридцяти найважливіших індустріальних країн світу: Австралії, Австрії, Бельґії, Великої Британії, Греції, Данії, Ірландії, Ісландії, Іспанії, Італії, Канади, Люксембурґу, Мексики, Нідерландів, Німеччини, Нової Зеландії, Норвеґії, Південної Кореї, Польщі, Португалії, Словацької Республіки, Сполучених Штатів Америки, Туреччини, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Швейцарії, Швеції, Японії.
Взаємодія форм інституціоналізованої співпраці в Європі

III. Різна цільова спрямованість норм
європейського права
[12] Окремі правові норми, об’єднані разом під системним поняттям «європейське право у широкому розумінні», мають різну цільову спрямованість. Рада Європи втілює принципи «пан’європейської традиції», метою якої є налагодження співпраці між державами Європи на основі їхньої духовно-історичної єдності. При цьому ідея побудови спільноти, заснованої на загальних цінностях, як основі правових і соціально-державних принципів, передбачає подолання значної неоднорідності, характерної для політичного й економічного секторів держав-членів. Прийняття до Ради Європи деяких держав колишнього східного блоку можна розглядати як їх підтримку в час складних внутрішніх перетворень та як своєрідну винагороду за постійне наближення до згаданих принципів (а в перспективі – цілковите втілення цих принципів у правову дійсність держави).
[13] Істотно жорсткіші вимоги властиві інтеграційній системі, побудованій Європейським об’єднанням вугілля і сталі та іншими Європейськими спільнотами шляхом заснування наддержавних органів з власною, незалежною від держав-членів волею, та здатністю в окремих сферах заміщати верховну владу держав-членів стосовно окремих осіб. Можливості для зміцнення і розвитку національних суверенних прав у рамках влади Спільноти, яка охоплює щораз новіші сфери, все ще залишаються істотно обмеженими.
[14] На відміну від прагнень до об’єднання передовсім на основі спільного духовно-історичного коріння, систему Європейських спільнот протягом тривалого часу визначало переслідування насамперед економічно-політичних цілей. Така функціонально обмежена цільова спрямованість, однак, ніколи не сприймалась державами-членами як кінцева мета, навпаки, постійно служила засобом налагодження дедалі тіснішої взаємодії національних політик. В преамбулі Договору про заснування ЄОВС засвідчується «переконання в тому, що об’єднана і прогресивна Європа може зробити в розвиток цивілізації внесок, конче необхідний для побудови мирних взаємин». Держави-засновниці Європейської (економічної) Спільноти висловлюють рішучий намір «закласти основи тіснішого союзу між народами Європи» (Преамбула ДЄСп). За економічною інтеграцією завжди стояло прагнення шляхом зворотного впливу на інші сфери спрямувати «ефект поширювання» в річище тіснішої політичної співпраці.
[15] Практика Суду Європейських спільнот – з розвитком загальних правових принципів на основі спільних конституційних традицій держав-членів та положень Європейської конвенції з прав людини?– вже давно встановила зв’язок між економічною інтеграцією та загальноєвропейським стандартом у сфері основних прав. Держави-члени Європейського Союзу наголошують на дотриманні «демократичних засад» в чинних у них формах урядування (част. 1 ст. 6 ДЄС). Протиставлення Європи як духовно-історичної одиниці діяльності, з одного боку, та суто функціонального об’єднання – з іншого боку, здавна відбиває лише вибіркове сприйняття європейського права.
[16] Вирішальним кроком на шляху до політичної інтеграції є здійснення ідеї валютного союзу відповідно до поетапного плану, передбаченого в ДЄСп. Успільнотнення валютної політики через запровадження в обіг єдиної європейської валюти та забезпечення високої бюджетної дисципліни побічно втягуватиме в інтеграційне річище дедалі нові політичні сфери. Створення валютного союзу, пріоритетом якого є валютна стабільність, можна – хіба що з незначним перебільшенням – розглядати як основну норму правового порядку Спільноти, оскільки саме валютна стабільність визначає напрямок не завершених на сьогодні процесів, метою яких є забезпечення стабільності цін (див. реч. 1 част. 1 ст. 105 ДЄСп).
[17] Запровадження єдиного громадянства Союзу (ст. 17 і далі ДЄСп) як передумови для гарантування права громадян на вільне пересування та проживання на території будь-якої держави-члена, а також наділення громадян політичними правами приведе у перспективі до необхідності гармонізувати процедури отримання і втрати громадянства держав-членів. Отже, навіть нації як основи окремих держав, будуть повністю інтегровані в систему Спільноти (дет. див. § 13).

IV. Роз’яснення понять
[18] Співіснування низки європейських організацій та європейських інституцій з часто дуже подібними назвами таїть у собі небезпеку виникнення термінологічної плутанини. Додаткове занепокоєння обумовлює практика використання термінів в межах Європейських спільнот та їх неточне вживання в масмедіях. Тому дуже важливо роз’яснити деякі з цих понять.
[19] Європейський Союз слід чітко відрізняти від Європейських спільнот. Європейський Союз є своєрідним «дахом» для Європейських спільнот (першої «опори» Європейського Союзу) та для відповідних форм співпраці в політичних сферах його другої і третьої «опор».
[20] Європейські спільноти є серцем Європейського Союзу (перша «опора»). Колишня «Європейська економічна спільнота» сьогодні має назву «Європейська Спільнота» (Ст. 1 ДЄСп). Така нова назва однієї з Європейських спільнот спричинила на початку неабияку плутанину.
[21] Рада Європейських спільнот від деякого часу має назву «Рада Європейського Союзу», хоча насправді вона є (лише) органом Європейських спільнот. Щоправда, Рада діє також як орган ухвалення рішень в рамках другої і третьої «опори» Європейського Союзу. Оскільки Рада Європейських спільнот («Рада Європейського Союзу») проводить засідання винятково у складі галузевих міністрів, її зазвичай називають «Радою міністрів».
[22] Європейська Рада – найвищий орган прийняття рішень Європейського Союзу; до її складу входять голови держав та урядів держав-членів та президент Європейської комісії (Ст. 4 ДЄС). Європейську Раду треба відрізняти від Ради Європи, яка є міжнародною організацією.
Література: D. M. Curtin, Postnational democracy – The European Union in search of a political philosophy, 1997; J. Isensee (Hrsg.). Europa als Idee und rechtliche Form, 2-ге вид., 1994; T. Oppermann. Der Europaische Traum zur Jahrhundertwende, JZ 1999, с. 317 і далі. C. Tomuschat, Das Endziel der europaischen Integration-Maastricht ad infinitum?, DVBl. 1996, с. 1073 і далі.

§ 2. Рада Європи

І. Мета і структура
[1] Рада Європи – міжнародна організація, створена 1949 року, штаб-квартира якої знаходиться в Страсбурзі. Її метою є «досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу» (ст. 1 п. a Статуту Ради Європи). Ця мета повинна бути досягнута «через розгляд питань, що становлять спільний інтерес, укладання угод та здійснення спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, юридичній та адміністративній галузях, а також в галузі захисту та подальшого здійснення прав і основних свобод людини» (ст. 1, п. b Статуту).
[2] Сьогодні до Ради Європи входять 46 держав-членів: Австрія, Азербайджан, Албанія, Андорра, Бельґія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Велика Британія, Вірменія, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембурґ, Македонія, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвеґія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Сан-Марино, Сербія і Чорногорія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція.
[3] Всі члени Ради Європи визнають «принцип верховенства права» та основні права і свободи людини (реч. 1 ст. 3 Статуту). Будь-яка європейська держава, яка виконує цю умову і готова до співпраці задля досягнення мети, визначеної у Статуті, може бути запрошена Комітетом міністрів стати членом Ради Європи (реч. 1 ст. 4 Статуту). Прийняття до Ради Європи більшості держав колишнього східного блоку, зокрема Росії та інших європейських держав-спадкоємиць Радянського Союзу, надало Раді нового значення – загальноєвропейського форуму. При цьому членство у Раді Європи сьогодні сприймається як свого роду гарантія демократичного, правового характеру держави. Однак дії Ради Європи не завжди цілком послідовні (Прийняття Албанії, Болгарії, Румунії та Росії, з одного боку, а з іншого – пропозиція стати членом, за виконання певних умов, зроблена Хорватії, яка тільки в листопаді 1996 р. набула повного членства в організації).
У разі грубого порушення будь-якою державою-членом положень ст. 3 Статуту Комітет міністрів може тимчасово позбавити її права представництва у Раді Європи та запропонувати їй вийти з організації; крайнім засобом може стати ухвалення Комітетом міністрів рішення про припинення членства такої країни у Раді Європи (ст. 8). Так, у зв’язку з неодноразовим порушенням прав людини в Чеченській Республіці, Парламентська асамблея періодично призупиняла дію права представництва у Раді російських представників – через нестабільну політичну ситуацію в країні – та закликала Комітет з прав людини (тимчасово) позбавити Росію права членства у Раді (EuGRZ 2000, с. 189).
[4] Органами Ради Європи є Комітет міністрів і Парламентська асамблея (ст. 10 Статуту). Комітет міністрів (ст. 13 і далі Статуту)?– виконавчий орган Ради Європи. Кожен член Ради має свого представника в Комітеті міністрів – міністра закордонних справ або його постійного заступника (ст. 14 Статуту). Парламентська асамблея (ст. 22 і далі Статуту), що є своєрідним дороговказом на шляху розвитку міжнародних організацій, вносить в систему Ради Європи елемент парламентаризму. Парламент кожної держави-члена Ради делегує до Консультативної асамблеї визначену для цієї держави кількість представників (від 2 до 18 парламентських представників).
[5] Рішення, що стосуються важливих питань, ухвалює Комітет міністрів та Парламентська асамблея більшістю у дві третини голосів (п. c, d ст. 20 Статуту).

II. Угоди Ради Європи
[6] Найважливішою багатосторонньою угодою, прийнятою в рамках Ради Європи, є Європейська конвенція з прав людини, ухвалена 1950 року (з 14 протоколами). Серед інших важливих угод Ради Європи слід назвати, зокрема, Європейську конвенцію про поселення від 1955 року (BGBl., 1959 т. II, с. 997), Європейську конвенцію про мирне врегулювання спорів від 1957 року (BGBl., 1961 т. II с. 81), Європейську соціальну хартію від 1961 року (BGBl., 1964 т. II с. 1261; переглянуту редакцію від 1991 року ще не набрала чинності), Європейську конвенцію про імунітет держав від 1972 року (BGBl., 1990 т. II, с. 34), Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом від 1977 р. (BGBl., 1978 т. II, с. 321), Європейську конвенцію про запобігання тортурам чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 1987 року (BGBl., 1989 т. II, с.?946), а також Рамкову конвенцію про захист національних меншин від 1995 року (BGBl. 1997 т. II, с. 1408). Новіші європейські угоди стосуються, зокрема, встановлення обмежень у галузі біомедицини (Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування досягнень біології та медицини, ILM 36 (1997), с. 817; Додатковий протокол стосовно заборони клонування людських істот, ILM 36 [1997], с. 1415), а також щодо громадянства – Європейська конвенція про громадянство від 1997 року, ILM 37 (1998), с. 44).
[7] Європейська хартія регіональних і меншинних мов від 1992 року (BGBl., 1998 т. II с. 1314), одна з ухвалених Радою Європи конвенцій,?– стала предметом неординарного рішення Конституційної ради Франції. Остання вбачає в наданні мовам національних меншин особливих прав на офіційне використання порушення конституційних принципів, а саме: принципу цілісності Республіки, принципу рівності перед законом та принципу єдності французького народу (Conseil constitutionnel, Рішення від 15. 6. 1999, №. 99 – 412 DC, ОВ від 18. 6. 1999, с. 8964). Показовою ця ухвала є ще й тому, що деякі французькі критики вбачають у задекларованому в Хартії особливому захисті регіональних і меншинних мов «розмивання» національної ідентичності та загрозу для спільного культурного надбання, охрещуючи її при цьому результатом впливу уявлень німців про регіональне розмаїття.
Література: R. Alleweldt, Praventiver Menschenrechtsschutz – Ein Blick auf die Tatigkeit des Europaischen Komitees zur Verhutung von Folter und unmenschlicher oder erniedrigender Behandlung oder Strafe (CPT), EuGRZ 1998, с. 245 і далі. H.-J. Bartsch, Council of Europe – Legal Co-operation in 1993, Yearbook of European Law 13 (1993), с. 527 і далі. J. L. Bourban, Le Conseil de l’Europe, 1985. T. M. Buchsbaum, The Council of Europe and the CSCE: Partners in Leadership?, European Yearbook т. 40 (1992), с. 7 і далі. K. Carstens, Das Recht des Europarats, 1956; U. v. Holtz, 50 Jahre Europarat, 2000. H. Klebes, Rahmenubereinkommen des Europarats zum Schutz nationaler Minderheiten, EuGRZ 1995, с. 262 і далі; A. Laufs, Menschenrechtsubereinkommen zur Biomedizin und das deutsche Recht, NJW 1997, с. 776 і далі. M. Weckerling, Der Durchfuhrungsmechanismus des Rahmenubereinkommens des Europarates zum Schutz nationaler Minderheiten, EuGRZ 1997, с. 605 і далі.

§ 3. Європейська конвенція з прав людини як загальноєвропейський стандарт основних прав

I. Значення Європейської конвенції з прав людини
[1] На основі проекту Консультативної асамблеї Ради Європи в Римі 1950 року була підписана Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ), яка набрала чинності 1953 року після ратифікації її десятьма державами. Усі 46 держав-членів Ради Європи є державами-учасницями Конвенції. Європейська конвенція з прав людини гарантує фундаментальні права людини (право на життя, заборону катування, заборону рабства та примусової праці), захист особистої свободи, право на судовий захист (право на справедливий судовий розгляд), особливі свободи (захист приватного життя, свободу совісті й віросповідання, свободу вираження поглядів, свободу зібрань та об’єднання), а також право на шлюб та сім’ю.
[2] Перелік прав, гарантованих Конвенцією, було розширено прийняттям низки Додаткових протоколів (вони стосуються лише держав, що приєдналися до цих протоколів). Найважливіші з них:
Протокол № 1 про захист права власності (ст. 1), права на освіту (ст. 2) та права на вільні вибори (ст. 3),
Протокол № 4 про право на свободу пересування (ст. 2) та заборону колективного вислання іноземців (ст. 4),
Протокол № 6 про скасування смертної кари (ст. 1) за винятком винесення смертної кари за діяння, вчинені під час війни (ст. 2), доповнений категоричною забороною смертної кари відповідно до Протоколу № 13, та
Протокол № 12 про загальну заборону дискримінації.
Протоколи № 1, № 4 та № 6 ратифікували майже всі держави-учасниці Конвенції, за винятком Швейцарії (Протоколи № 1, № 4) і Росії (Протокол № 6). Протокол № 14, який ще не набрав чинності, проголошує право Європейського Союзу на приєднання до Конвенції. Поряд з цим у ньому передбачено заходи, спрямовані на розвантаження Суду (запровадженням посади одноосібного судді та зменшенням кількісного складу палат, а також спільно розглядаючи явно обґрунтовані заяви).
[3] Значення, яке ЄКПЛ має для розвитку міжнародної системи захисту прав людини, направду видатне, оскільки за нею вперше було створено ефективні механізми захисту прав людини на міжнародному рівні шляхом справедливого судового розгляду. Судова практика органів Конвенції, добросовісне і динамічне – у світлі вимог сьогодення?– тлумачення її положень та постійне вдосконалення окремих гарантованих нею прав перетворили ЄКПЛ на свого роду загальноєвропейський незмінно високий стандарт основних прав, дотримання якого вимагає однаково максимальних зусиль як з боку низки східноєвропейських держав, зокрема Росії, що вже приєднались до Конвенції, так і нових держав-учасниць, котрі повинні адаптувати національні правозахисні системи до часто вельми не простих положень Конвенції. Остання судова практика у сфері захисту прав людини доводить необґрунтованість будь-яких побоювань щодо можливого зниження конвенційних стандартів. Разом з тим Європейський суд з прав людини завжди бере до уваги вплив вимог, які сучасність висуває до нових держав-учасниць Конвенції в період здійснення ними внутрішніх державно-правових перетворень (див. про заборону політичної діяльності для поліційних службовців в Угорщині ЄСПЛ, «Реквений проти Угорщини», NVwZ 2000, c. 421).
Залишається чекати, чи система захисту прав людини, закладена в ЄКПЛ, зможе дати собі раду з потоком заяв проти Російської Федерації про порушення прав людини на території Чеченської Республіки. Ці заяви, зважаючи на дедалі серйозніший характер викладених у них звинувачень та на їхню численність, стануть особливим випробуванням ефективності й дієвості системи. Перші вироки у справах про порушення прав людини вже винесено. Так, ЄСПЛ був змушений констатувати порушення ст. 2 ЄКПЛ у зв’язку із застосуванням російськими військовими зброї великого радіусу дії, а саме бомб і ракет, під час проведення військової операції в селі, захопленому чеченськими повстанцями, без оголошення надзвичайного або військового стану та без попередньої евакуації цивільного населення (ЄСПЛ, Заява №. 57950/00 «Зара Ісаєва проти Росії», EuGRZ 2006, с. 41, циф. 191):
«Суд вважає, що використання такого роду зброї в населеній місцевості у мирний час та без попередньої евакуації мирного населення не відповідає рівню запобіжних заходів, якого можна чекати від правоохоронного органу в демократичному суспільстві.»
[4] Поширення дії системи захисту прав людини, закладеної Конвенцією, визначено в її ст. 1:
«Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.»
Гарантуючи широкий спектр прав і свобод, Конвенція передбачає захист кожної конкретної особи від будь-яких неправних дій. Ст. 1 ЄКПЛ проголошує взаємозв’язок між дією системи захисту прав людини та юрисдикцією («jurisdiction») договірних держав. З огляду на це, проблематичною є оцінювання дій держав-учасниць Конвенції, які ті здійснюють поза межами власної державної території. У випадку такого роду «екстратериторіальних» дій дотримання Конвенції державою-учасницею є обов’язковим тоді, коли вона прямо або через контрольовані нею одиниці здійснює контроль над відповідною територією (див. про відповідальність Туреччини за події в контрольованій Туреччиною частині Північного Кіпру ЄСПЛ, «Лоїзіду проти Туреччини», Серія. A 310 = EuGRZ 1997, с. 555 і далі циф. 62).
У справі «Банкович проти Бельґії та ін.» Європейський суд з прав людини після розгляду індивідуальних заяв проти 17 держав-членів НАТО у зв’язку з бомбардуванням сербського телецентру навесні 1999 року заперечив застосування положень ЄКПЛ через те, що ці військові заходи були здійснені поза межами «правового простору» держав-учасниць Конвенції («legal space»). Суд висловив позицію, «що у випадку Конвенції йдеться про багатосторонню угоду, дія якої, відповідно до статті 56, має обмежене територіальне застосування, а саме, в межах правового простору держав-учасниць […].» (ЄСПЛ, «Банкович проти Бельґії та ін.», EuGRZ 2002, с. 133 циф. 80).
[5] У державах-членах Ради Європи, де судового конституційного контролю за законами нема або лише слабко виражений (напр., у Франції, де Конституційна рада може перевіряти закони лише перед їхнім опублікуванням), система правового захисту ЄКПЛ відіграє роль своєрідного замінника спеціалізованого органу конституційної юрисдикції. (див. про контроль за французьким парламентським законом ЄСПЛ, «Шасанью проти Франції», RJD 1999-III = RUDH 1999, с. 17).
[6] Держави-учасниці, делегуючи свої суверенні права міжнародним організаціям, також мусять гарантувати дотримання стандартів Конвенції. Для членства в Європейських спільнотах ця умова має велике значення (див. нижче VI). У разі договірного обмеження національної юрисдикції через надання міжнародним організаціям судового імунітету держави-учасниці зобов’язані забезпечити, згідно зі ст. 6 ЄКПЛ, необхідний правовий захист через відповідні механізми правового розв’язання спорів (напр., через процедури мирного врегулювання) (див. трудові претензії проти Європейської космічної агенції ESA ЄСПЛ, «Вайт та ін. проти Німеччини», RJD 1999-I = EuGRZ 1999, с. 207).

II. Органи Конвенції
[7] Спершу система захисту прав людини, передбачена Конвенцією, мала двоступеневу структуру. Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини у Страсбурзі були створені як квазісудові органи, функціонування яких забезпечувало диференційований захист прав людини подібний до того, що нам відомий із внутрішньодержавного права. Розглядаючи заяви і визначаючи їх прийнятність, Комісія виконувала функції свого роду фільтра та посередника на шляху заяв до Суду. Ця процедура (Комісія мала право також відхилити заяву) незмінно передувала винесенню Судом остаточного рішення. Така двоступенева структура системи захисту прав людини (за якої поряд із Судом діяв також Комітет міністрів Ради Європи, наділений субсидіарною компетенцією) виявилась надто неоперативною, щоб успішно справлятися з великим напливом судових справ.
[8] Протокол № 11 до ЄКПЛ (BGBl. 1995 II, с. 578) докорінно перебудував систему захисту прав людини, створену Конвенцією (див. R. Bernhardt, Reform of the Control Machinery under the European Convention on Human Rights: Protocol No. 11, AJIL 89 [1995], с. 145 і далі. J. Meyer-Ladewig, Ein neuer standiger Europaischer Gerichtshof fur Menschenrechte, NJW 1995, с. 2813 і далі. H. Schermers, The Eleventh Protocol to the European Conven­tion on Human Rights, E. L. Rev. 19 [1994], с. 367 і далі).
[9] Цим Протоколом було передбачено злиття Комісії та чинного на той час Суду в єдиний орган: новий Європейський суд з прав людини, який повинен був функціонувати на постійній основі (ст. 19 ЄКПЛ). Новий Суд розпочав свою роботу в листопаді 1998 року. Кількість суддів відповідає кількості держав-учасниць Конвенції (ст. 20 ЄКПЛ). Нова система має три органи ухвалення рішень (ст. 27 ЄКПЛ): комісії у складі трьох суддів (для попереднього розгляду індивідуальних заяв), палати у складі семи суддів (їхня компетенція охоплює розгляд індивідуальних заяв про суттєві порушення прав людини і міждержавних заяв) та Велику палату з сімнадцятьма суддями (для ухвалення рішень щодо важливих правових питань). На пленарних засіданнях Суду розв’язують організаційні питання (ст. 26 ЄКПЛ).
[10] Поряд з новим Судом в цій системі функціонує також Комітет міністрів Ради Європи, як орган Конвенції «політичного характеру». Комітет міністрів може подати до Суду запит про надання консультативного висновку з правових питань, що стосуються тлумачення положень Конвенції (ст. 47 ЄКПЛ). Він також наглядає за виконанням остаточних рішень Суду (ст. 46 абз. 2 ЄКПЛ).






Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены