/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/KIS/BrudniOborudky_cover.txt Библиотека на Meta.Ua Брудні оборудки. Учасники, ресурси та механізми політичної корупції (фрагмент)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять


Назва: Брудні оборудки
Підзаголовок: учасники, ресурси та механізми політичної корупції
Автори: Донатела дела Порта, Альберто Ванучі
ISBN 966-8039-81-5
Мова: Українська (переклад з англійської)
Видавництво "К.І.С"
Рік 2006
М’яка палітурка
Кількість сторінок: 302
Опис: «Чи можна подолати корупцію?» – ключове питання багатьох аналітичних досліджень, присвячених вивченню цього явища. Тривалий час побутувало переконання, що корупція властива лише авторитарним або ж перехідним чи розвитковим країнам. Однак ця думка з часом виявилась хибною. Корупція може не лише чудово пристосовуватись і призвичаюватись у демократичних системах, глибоко пускаючи свої корені в політиці, владі, бізнесі тощо, а й руйнувати ці системи, призводячи до кризи демократичних цінностей. Отож не випадково автори цієї книжки розглядають корупцію на прикладі однієї з давніх европейських демократій – Італії. Саме в цій країні розгорівся чи не найбільший політичний скандал, пов’язаний з корупцією. І саме тут, попри міцність і злагодженість роботи корупційної машини, розгорнулось масштабне викривальне розслідування «чисті руки». Автори на численних прикладах брудних оборудок в італійській політиці, чиновництві, діяльності партій, у стосунках «влада – бізнес» тощо досліджують корупцію, умови її існування та поширення, а також усі можливі методи боротьби з нею.

Цільова авдиторія: для широкого кола читачів


Зміст

Висловлення подяки

1 Ринок для корупційних оборудок
Вступ
1. Корупція та демократія
2. Теоретична модель для розуміння політичної корупції
3. Як вивчати проблему політичної корупції
Примітки

2 Корупційні ресурси
1. Корупція як ринок для політичних рент
2. Товари корупційної оборудки
3. Політична протекція
4. Ресурси корупціонера
5. «Бізнес влади»
6. Корупційні ресурси: узагальнення
Примітки

3 Бізнесові політики
1. Виникнення бізнесових політиків
2. Навички незаконної діяльності та політичні кар’єри
3. Здатність створювати мережі та корупція
4. «Нові люди», патримоніалізм та моральні втрати від корупції: висновки
Примітки

4 Політичні партії та корупція
1. «Приховані» структури партій
2. Роль партії в корупційних оборудках
3. Партії, корупція та державна політика
4. Партійне потурання: корупція та розподіл сфер впливу
5. Політичні партії, ціна політики та корупція: порівняння
Примітки

5 Політична й бюрократична корупції та судова система
1. Політична та бюрократична корупції
2. Корупція та судова система
3. Корупція та засоби контролю: порівняння й висновки
Примітки

6 Посередники та «потойбічні сили»
1. Посередники на незаконних ринках
2. Територія прихованої влади
3. Приховані сили та корупція: кілька підсумкових коментарів
Примітки

7 Ринок для корупції та економічна система
1. Картелі та хабарі
2. Політична протекція підприємців
3. Типологія захищених підприємств
4. «Моральні втрати» корупціонера
5. Несприятливий відбір фірм
6. Збільшення витрат
7. Дилема хабарника
8. Корупційний ринок: підсумкові зауваги
Примітки

8 Політика, мафія та корупційний ринок
1. Корумпований політик та організована злочинність
2. Організована злочинність та бізнес
3. Корупція, мафія та державні контракти
4. Висновок: організована злочинність та політика
Примітки

9 Динаміка політичної корупції
Висновки
1. Корупція як новітня нормативна система
2. «Порочні кола» корупції
3. Падіння корупційної системи: уроки італії
Примітки
Тематичний та персональний покажчик






Присвячується Алесандро Піцорно,який надихнув нас
Висловлення подяки
У цій книжці йдеться про три різні дослідження. Перше з них провела Донатела дела Порта в Европейському університеті Флоренції; друге — це кандидатське дослідження Альберто Ванучі на факультеті політо-логії Пізанського університету; третє дослідження обоє авторів провели спільно за підтримки Національної дослідницької ради (Consiglio Nazionale delle Ricerche) в рамках спеціальної програми державного управління. Донатела дела Порта під час творчої відпустки працювала над остаточним варіантом книжки в науковому центрі у Берліні в рам-ках гранту Фонду імені Александера фон Гумбольдта (Alexander von Humboldt Stiftung). Ми вдячні всім цим інституціям за надану логістич-ну підтримку, а також нашим колегам і наставникам — Сабіно Касезе, Раймондо Кубеду та Алесандро Піцорно — за їхні фахові поради.
Деякі результати наших досліджень обговорювали на кількох зустрі-чах: спільному засіданні Европейського консорціуму політичних дослі-джень у Ляйдені (квітень 1993 року); конференції «Illegalita-legalita e ceti emergenti nel cambiamento delle societa europee», що її організував Інститут міжнародної соціології (Istituto di sociologia internazionale) в Ґориції (жовтень 1993 року); міжнародній конференції «Корупція та демократія» (Observatoire du Changement Social en Europe Occide¬ntale) в Пуатьє (листопад 1993 року); конференції «Tangentopoli e la crisi del sistema politico italiano», організованій Центром Роберта Шу-мана при Европейському університеті інституті у Флоренції (січень 1994 року); конференції «Відродження Італії: джерела аномалій та сил реформування» в Центрі европейських досліджень Гарвардського уні-верситету (лютий 1994 року); семінарі «Криза політичних партій в Іта-лії», організованого Інститутом Грамші в Турині (травень 1994 року); щорічному з’їзді Асоціації вивчення сучасної Італії (Лондон, листопад 1994 року); міжнародній конференції «Демократія між кризою та ре-формами: порівняння Італії й Бельґії», яка відбулась у Брюселі (вере-сень 1995 року); міжнародному семінарі «Політична корупція» в Но-тінґемі (травень 1996 року); міжнародній конференції «Політична ко-рупція» в Університеті Селфорда (листопад 1996 року); міжнародній конференції «Політична корупція в Західній Европі: порівняння ситуа-ції в Австрії, Бельґії, Італії та Франції», проведеній у Брюселі (грудень 1997 року); спільних засіданнях Европейського консорціуму політичних досліджень у Ворвіку (березень 1998 року); міжнародній конференції «Громадська довіра та врядування в тристоронніх демократіях», що відбулась у Школі Белаґіо та Центрі для конференцій Фонду Рокфелера (червень 1998 року). Ми вдячні нашим колегам, які організовували та брали участь у цих заходах, — Арнальдо Баґнаско, Жанові Картьє-Бресону, Мартінові Булу, Джакомо Кошті, Арнольдові Гайденгаймеру, Полові Гейвуду, Девідові Гайну, Франческо Кільберґу, Жану-Франсуа Медару, Генрі Мендрасу, Іву Мені, Леонардо Морліно, Джеймсові Ньювалю, С’юзан Фар, Бобові Путнему, Вінсентові Райту, Лівен де’ Вінтер, — за дуже корисні й натхненні дискусії.
Автори завдячують усім, хто допоміг їм зібрати тисячі аркушів (як правило, судових матеріалів), на яких значною мірою й ґрунтується ця праця. Особливу подяку ми висловлюємо суддям, які допомагали нам: Ґерардо Коломбо, Мікеле дель Ґаудіо, Антоніо Ді П’єтро, П’єркамільо Давіґо, Філіпо Ґрізолья, Франческо Ґреко, Фаусто Іцо, Джовані Леона-рді, Ґвідо Ло Форте, Леонардо Ґарнота, Марко Марія Майґа, Розаріо Міна, Фабіо Наполеоне, Ґвідо Папалья, Віторіо Параґіо, Луці Пісторе-лі та Отавіо Сферлаца. Ми також вдячні докторці Емілії Ламаро за її допомогу в зборі інформації з парламентських джерел. Крім того, ми щиро завдячуємо десяткам респондентів, які погодилися не тільки ви-тратити свій час, але й довірились нам.
Ця праця стала результатом постійної дружньої та плідної співпраці двох авторів. Альберто Ванучі збирав та «відсіював» судові матеріали; Донатела дела Порта проводила дослідження в трьох італійських містах на основі ґрунтовних інтерв’ю. Майже цілу вічність написані розділи «подорожували» з Флоренції до Пізи й навпаки, допоки обидва автори не задовольнились результатами. Якщо вдаватися до подробиць, то До-натела дела Порта є автором остаточних версій розділів 3, 4, 5, 6; Аль-берто Ванучі написав розділи 1, 2, 7 та 8. Висновок написали разом. Джон Дональдсон професійно й ретельно переклав усю книжку. Ричард Кофлер у видавництві «Aldine de Gruyter» (Нью-Йорк) давав нам кори-сні поради (і не лише лінгвістичні) щодо перекладу нашої праці для міжнародної авдиторії. Сподіваємося, що наша робота того варта.

— Дай хабара, — мовив Йосаріан.


— Хабара?! — Міло настільки розгнівався, що ледь не втратив рівновагу і знову не скрутив собі шию.
— Як тобі не соромно?! — суворо картав він Йосаріана. Здава-лося, що полум’я праведного обурення ось-ось вирветься з його роздутих ніздрів і гнівно стиснутих губ. — Хабар поза законом, і ти про це чудово знаєш. Хоча... Отримання зиску — це ж закон-но, так? Отже, я не вчиню проти закону, якщо дам хабара зара-ди гарного зиску. Ні, звичайно ж, ні! — з нещасним, жалібним ви-разом обличчя він знову задумався. — Але звідки я знатиму, кому саме дати хабара?
– О, не переймайся цим! — усміхнувшись, утішив його Йосаріан. У цей час звуки двигунів джипів та «швидких» порушили сонну тишу й почали зникати десь позаду. — Пообіцяй гарного хабара — і тебе знайдуть самі. Переконайся, що ти все робиш правильно від самого початку. Дай їм зрозуміти, чого саме ти хочеш і скіль-ки ти готовий за це заплатити. Однак тільки-но ти відчуєш провину чи сором — в тебе можуть виникнути неприємності.

Джозеф Гелер, «Пастка – 22», Лондон, «Corgy Books», 1964, с. 283.




1
Ринок для корупційних оборудок:
Вступ
Коли 3 липня 1992 року Бетіно Краксі з’явився на трибуні Палати депутатів, він був політичним лідером із серйозними проблемами. Хоча відразу після виборів 7 квітня Краксі, лідер Соціалістичної партії Італії (СПІ) від 1976 року та прем’єр-міністр «найживу-чішого» в повоєнній Італії уряду (від 1983 до 1987 року), проде-монстрував свої наміри повернутися в прем’єрське крісло. Він опирався на політичний альянс під назвою «КАФ», за ініціалами його засновників (самого Краксі, попереднього прем’єр-міністра Джуліо Андреоті та секретаря Християнсько-демократичної партії Арнальдо Форлані). Однак «КАФ» виявися повним прова-лом, адже цей альянс не виконав жодних поставлених завдань. Щоб зрозуміти причини цього, необхідно повернутися в минуле на кілька місяців, а саме в 17 лютого 1992 року. В Мілані за взяття невеличкого хабара заарештовано Маріо К’єзу, депутата міської ради, члена Соціалістичної партії та президента муніципального будинку для людей похилого віку «Pio Albergo Trivulzio». За цим арештом стояв Антоніо Ді П’єтро, міланський помічник прокуро-ра, який згодом стане національним героєм. За 35 днів К’єза пого-дився співпрацювати з судом, що привело до цілої низки зізнань. У результаті багатьом бізнесменам, бюрократам і політикам ви-сунули обвинувачення. Усі вони були так чи так пов’язаними з владною політичною елітою країни. Через хвилю спричиненого скандалом громадського обурення Форлані спіткала невдача у сподіваннях стати президентом Республіки (а це була одна з ці-лей «КАФ»). А новий президент, Оскар Луїджі Скальфаро, вирішив не пропонувати Краксі посаду прем’єр-міністра. Водночас розслі-дування «чисті руки» поширювалися на інші міста й поступово «добиралися» до центрів влади. Хоча в скандал було втягнуто бі-льшість політичних партій, найпотужніший удар від самого по-чатку дістала Соціалістична партія Краксі. Влітку 1992 року, коли прибічники партії в Мілані «падали» один за другим, розслі-дування охопило керівництво країни.
3 липня, коли Краксі з’явився в Палаті, він ще залишався дуже впливовою постаттю. Його промова, яка з усіх кутів зору вида-валась самоінкримінацією (пізніше суд назвав її «позасудовим зі-знанням у скоєних [ним] порушеннях»), визначала політичну лі-нію захисту, якої він збирався дотримуватися протягом наступ-них місяців та років. Якщо говорити в загальних термінах, то йо-го спроба занизити значущість скандалу загальними фразами на кшталт «усі знали, що діється» здавалась звинуваченням самій демократичній системі.
«Політичні партії, — заявляв Краксі, — завжди були тілом і душею наших демократичних структур... На жаль, часто дуже важко визначити, запобігти та знищити «інфіковані ділянки» в житті партій... Отже, під прикриттям незаконного фінансування партій буйно квітнуть корупція та злочинне здирство... Що треба сказати вголос і що всі ви й так знає-те, то це те, що значна частина політичного фінансування незаконна та нелегальна... Партії та ті, хто має стосунки з партійною машиною (вели-кою, середньою чи малою), з газетами, пропагандою, використовуваною в її просуванні та асоційованій діяльності... могли або можуть скориста-тися незаконними чи нелегальними додатковими ресурсами. Якщо час-тина такої діяльності вважається суто кримінальною, то й частина полі-тичної системи теж є злочинною. Я не вірю, що в залі є хоча б одна лю-дина, яка, відповідаючи за велику організацію чи структуру, могла б за-раз встати й спростувати мої слова. Раніше чи пізніше факти покажуть, що така людина бреше» (TNM: 87-88).
Розслідування «чисті руки» тривали, дедалі більше заганяючи Краксі в глухий кут. Врешті-решт, 12 січня наступного року йому завдано вирішального удару через запит до парламенту щодо пору-шення справи проти нього. Запит супроводжувався значною кількі-стю документів і фактів. Зізнання багатьох бізнесменів та членів його партій підтверджували особисту участь колишнього прем’єра в корупційних оборудках. Скарбник партії «подавав йому на розгляд бюджет незаконного фінансування з боку бізнесу, і той затвер-джував його». Краксі особисто заохочував членів партії, котрі пере-бували на державних посадах, «не просто просиджувати час, а на-магатися «купувати» голоси та залучати кошти для партії, вико-нуючи своїх посадові обов’язки». Він натякнув одному підприємцеві, щоб той «поклав на стіл два мільярди, аби мати змогу «долучитися до гри», що означало можливість отримувати державні замовлен-ня». Краксі також збирав інформацію про корупційні діяння своїх партійних опонентів, аби мати змогу «тримати їх у рамках» (CD,13 січня 1993 року, № 166, с. 48; CD, 5 березня 1993 року, № 210, с. 8, 14). Краксі мусив піти з посади секретаря Соціалістичної партії 11 лютого 1993 року. Щоразу, з’являючись на публіці, він на-ражався на потужне людське невдоволення. Тому Краксі кілька міся-ців по тому втік на свою віллу в Гамаметі, що в Тунісі, де перехову-ється й досі. Йому загрожує ув’язнення строком на 24 роки, а право-охоронці мають міжнародний ордер на його арешт.
Поступово набираючи обертів, розслідування «чисті руки» призвело до найсерйознішої політичної кризи в історії Італійської Республіки — воно швидко охопило найвищі ланки політичної й економічної систем. За кілька місяців система правосуддя скинула завісу з корупції та полі-тичного беззаконня. Це була безпрецедентна подія в історії західних демократій — адже в процес було втягнуто весь політичний клас країни та цілі галузі її бізнесу й економіки. Розслідування охопило найвищі рі-вні державного управління та вплинуло на більшість напрямків діяль-ності держави. Процес зачепив п’ятсот колишніх парламентарів, бага-тьох колишніх міністрів, п’ятьох колишніх прем’єрів, тисячі місцевих управлінців та державних посадовців, збройних сил, митниці (відпові-дальної за розслідування фінансових злочинів), великих державних під-приємств і навіть самих судів. Врівноваженість, яка завжди була харак-терною рисою італійської політики, зруйновано. Через сорок п’ять ро-ків безперервного правління найбільша єдина владна партія, Християн-сько-демократична, а також інші партії владної коаліції, зокрема й Со-ціалістична партія Італії, втратили свій «блиск». Звинувачення в зло-чинах висунули не тільки Краксі. Порушили справи проти Форлані з Андреоті, останнього підозрювали в зв’язках з мафією. Про справжній розмах розслідування свідчить статистика звинувачень у корупції та злочинного здирства: між 1984 та 1991 роками середній показник дорі-внював 252 справам на рік із залученням 365 осіб. Між 1992 та 1995 роками це число зросло до 1095 справ щодо 2085 осіб. Останнього з цих року було висунуто 1065 звинувачень 2731 особі1. Між 1992 роком та жовтнем 1996 року тільки в Мілані прокурори подали 2319 клопо-тань щодо порушення кримінальних справ, пов’язаних із корупцією (Прокуратура міста Мілана, 1996 р.) (див. діаграму 1.1).
Далі ми представимо наше дослідження, яке ґрунтується на резуль-татах цього розслідування. У першій частині ми розглянемо взаємо-зв’язок між корупцією та кризою демократичних цінностей, пояснюючи, чому нам цікавий саме італійський приклад (при цьому застосовуючи порівняльні методи). У другій частині ми спробуємо визначити й окрес-лити головні теоретичні підходи до політичної корупції. У третій — пре-зентуємо деякі методологічні засоби та підсумуємо зміст усієї праці.

1. КОРУПЦІЯ ТА ДЕМОКРАТІЯ
1.1 Італійський приклад
Промову Краксі, про яку йшлося вище, можна розглядати як драматич-не визнання слабкості демократії перед загрозою корупції. Ці слова пролунали перед парламентом демократичної держави, яка дотримуєть-ся принципів верховенства права. Однак судова влада та громадська думка почала підозрювати цю саму державу в систематичному пору-шенні закону. Деякі експерти порівнювали цю промову з промовою Мусоліні 3 січня 1925 року, коли той гордо заявив про свою «політич-ну, моральну та історичну відповідальність» за вбивство фашистською бандою Джакомо Матеоті, депутата-соціаліста, в червні 1924 року. Матеоті засуджував виборчі махінації, обман та жорстокість фашистів. Останні боялися, що він і надалі викриватиме незаконну діяльність но-вого режиму. Це не перше порівняння Краксі та Мусоліні. Через авто-кратичне керування, надмірну самовпевненість та «культ особи», що його Краксі поширював серед однопартійців, багато карикатуристів зображали його схожим на італійського диктатора, який правив краї-ною від 1922 до 1943 року: в чорній сорочці, з випнутою вперед щеле-пою. Порівняння двох лідерів також викриває іншу, виразнішу, анало-гію: обидві промови стали симптомами серйозної кризи демократичного ладу. Промова Мусоліні відбулась якраз тоді, коли саме виживання де-мократичної моделі було надто сумнівним. Вона стала вирішальним кроком до жорстокої диктатури, під якою Італії доведеться існувати тривалий час. Промова Краксі розглядається в зовсім іншому контекс-ті. Берлінську стіну було зруйновано, після чого 1992 року в Східній Европі колапсував соціалізм. Демократія святкувала глобальний трі-умф. Західний політичний режим виявився, по суті, найкращою й уні-версальною моделлю політичного життя.
Однак саме в розпал свого тріумфу демократичну модель підточує ціла низка конфліктів і суперечностей. Західні владні еліти наражають-ся на дедалі гостріші проблеми: зменшення рівня участі громадян у по-літичних процесах; криза принципу електорального представництва й традиційних політичних партій; зростання невпевненості громадян щодо функціонування політичної системи та недовіри до політичних лідерів; складнощі в контролюванні та впливу на складні економічні процеси; криза «держави загального добробуту»; розкручення спіралі витрат на політичну діяльність; ставлення під сумнів «демократичних цінностей». Корупція — це один з найгостріших проявів нерозв’язаності проблем тріумфальної демократії. Водночас, через своє відлуння в скептичній громадській думці, корупція «сприяє» усвідомленню серйозності таких проблем. Публічно визнавши узагальнену природу корупції в політич-ному фінансуванні, Краксі також підтвердив, що урядова еліта не тільки знала, але й брала участь у такому повсюдному беззаконні. Безперерв-на боротьба за гроші настільки просочилася в повсякденну діяльність багатьох політичних лідерів, що необхідно розглянути корупційний ри-нок, аби зрозуміти справжню мотивацію поза державною політикою та діяльністю в Італії протягом останніх десятиріч2. У цьому сенсі корупція є як причиною, так і наслідком серйозної політичної кризи, що охопила італійську демократію на початку 90-х років минулого століття. Уніка-льна за обсягами та політичним впливом і наслідками корупції, Італія — не єдиний приклад цього явища. Останніми роками дедалі більше країн світу демонструють своє занепокоєння проблемою корупції.
Процеси виродження й занепаду спричинили кризу в домінантній пара-дигмі наукового та політичного аналізу корупції. Тільки недавно корупцію назвали явищем, що характерне для розвиткових країн3, авторитарних ре-жимів4 або для «середземноморських» суспільств, де система цінностей під-тримує клієнтизм, вертикальні стосунки та неопатримоніалізм5. У цьому се-нсі, з огляду на структурну перспективу функціонера, корупція має певну кількість позитивних функцій: «змащування» бюрократичної та політичної машини, яка блокувала б процес розвитку; модернізація політичної системи; послаблення намірів вдаватись до політичної жорстокості; сприяння соціа-льній інтеграції та формуванню економічного капіталу6. Це слід розуміти, що в розвинених країнах корупція має бути маргінальним явищем, властивим лише кільком «білим воронам», або може бути спричиненою розривом між обмежувальним законодавством та більш ліберальною практикою. Теоре-тично корупція тут не може мати серйозних наслідків. Наприклад, у найроз-виненіших демократичних суспільствах функція ЗМІ полягає в інформуван-ні та засудженні тих чи тих явищ, а громадський політичний контроль має запобігти перевищенню корупцією певного фізіологічного порогу.
Однак останніми роками тезу про взаємозалежність корупції та еко-номіко-політичного розвитку (а звідси — й демократичної «зрілості») неодноразово та переконливо ставили під сумнів. Країни з тривалими демократичними традиціями, як-от Сполучені Штати, Франція, Бельґія та Велика Британія, неодноразово ставали свідками сенсаційних скан-далів та чули про дрібніші приклади незаконних розтрат7. Корупція де-далі частіше стає проблемою для більшості, якщо не для всіх демокра-тичних систем. Громадський контроль показав свою неефективність, а популярна думка про істотну поширеність цього явища призвела до збі-льшення загальної недовіри та незадоволення політикою, держав¬ними інституціями й владною елітою. Індекс сприйняття корупції, що його формує міжнародна організація «Тренсперенсі інтернешнл», оцінює 54 країни за рівнем поширеності корупційних практик (див. діаграму 1.2). За цим рейтингом певні демократичні держави (наприклад, Італія, Бельґія, Іспанія та Греція) є висококорумпованими, а деякі інші (на-приклад, Франція, Японія, Австрія та Сполучені Штати) перебувають серед «проміжних» країн8.
Мало того, політична корупція зростає. В цьому можна переконатися, наприклад, спостерігаючи за моделями еволюціонування корупційних практик у деяких з цих країн (див. національний рейтинг «Тренсперенсі інтернешнл», діаграма 1.3). Виявляється, що корупція, набуваючи нових форм, збільшилася (а не зменшилася чи зникла взагалі). Це явище про-никло в дедалі складніші стосунки між державою та ринком, використо-вуючи новітні потреби, створені новими механізмами формування полі-тичного консенсусу («політика як видовище») та кризою політичної ак-тивності громадськості. Окрім того, корупція «скористалася» новими технологіями посередництва й управління фінансовими ресурсами

Схоже, що демократизація країн Східної Европи призвела до зрос-тання рівня корупції (наприклад, Росія, Угорщина). Багато з таких кра-їн наближаються до групи висококорумпованих націй. Крім того, в Ла-тинській Америці (наприклад, Бразилія, Арґентина, Чилі) рівень коруп-ції зріс після поширення демократії в цьому регіоні, особливо після впровадження нового компонента у вигляді приватного бізнесу до ста-рих мереж політичного клієнтизму (Little, 1992; Rehren, 1997). Що стосується переходу до демократичного ладу в Східній Европі, то Роуз Екерман писала, що
«демократія та вільний ринок не завжди є ліками від корупції. Перехід від авторитарного до демократичного управління не обов’язково змен-шує рівень хабарів. Цей процес швидше по-новому визначає норми пу-блічної поведінки в країні. Країна, де відбуваються процеси демократи-зації, але не спостерігається створення та впровадження законів, які ре-гулюють конфлікт інтересів, фінансове збагачення та хабарництво ри-зикує ослабити нові інституції через їхнє прагнення до збагачення. Краї-на, яка рухається в напрямку лібералізації економіки, але не провадить подібних реформ у державному секторі, ризикує «примусити» держав-них службовців шукати «свою частку» нових багатств» (1996: с. 365; див. також 1994).

Крім того, під час переходу до демократичного ладу
«нововведені правила часто-густо надто складні для виконання, тому «ри-туалізація» та їх практичне тлумачення нерідко відрізняється від написано-го. Можна дуже ретельно та якісно «скопіювати» ритуали й моделі, що іс-нують у розвинених країнах, однак культурні форми ґрунтуються на дружніх і родинних зв’язках, а не на раціональному виборі та правових положеннях. Насправді без відповідного інтерпретування держава не може функціонува-ти; тому це єдиний шлях для суспільства пристосувати абстрактні прокла-мації та положення до реалій» (Kregar, 1994: 57).
За таких умов саме означення корупції стало об’єктом символічної бо-ротьби, яка виникла «через конфлікти щодо межі між роллю громадсь-кого й приватного, інституцій і ресурсів; межі між державою та суспіль-ством; різниці між особистими й колективними інтересами та правами; різницею між політикою й управлінням; конфлікту через відповідні об-меження та рамки процесів ринкового, бюрократичного та патримоніа-льного розподілу ресурсів (Johnson, 1996: 333).
Ринковий підхід, що переважав у 1980-і роки, не завжди сприяв зме-ншенню рівня політичної корупції. Фактично сама приватизація дер-жавних підприємств створює передумови для неї (Rose Ackerman, 1996). Деякі риси нової тенденції розвитку «легкої держави», а саме брак на-вчання або настанов у сфері централізованого управління чи бюджетних зобов’язань; можливості, що їх створює приватизація й управлінська свобода дій; прагнення до діяльності, спрямованої на результат; розвиток управлінської культури в контексті державної служби — усе це може зашкодити публічній етиці. Неодноразово висловлювалася певна стур-бованість, нібито «необхідно переконатися, що традиційні цінності дер-жавного сектору не забудуть або не проігнорують у гонитві за максиміза-цією економії й ефективності (Doig, 1996: 47-48). Мало того, глобалі-зація ринку підвищує кількість міжнародних операцій, де
«застосовуються численні хитрощі й лазівки, які підживлюють коруп-цію... де політична й адміністративна влада має змогу збагатитися; де при отриманні контракту існують зобов’язання щодо використання по-слуг брокерів, які аж занадто опікуються отриманням обов’язкових «комісійних»; де існують пов’язані займи, відповідно до умов надання яких країна-реципієнт повинна використовувати отримані кошти на те-риторії країни-кредитора; де державна влада втручається в процес пере-говорів та укладання контрактів, особливо якщо й постачальник, і клі-єнт належать до державного сектору своїх країн» (Meny, 1996: 317).

Перемога демократичної політичної моделі в світовому масштабі су-проводжувалася успіхом економічної моделі вільного ринку. Хоча демо-кратія та корупція часто, як кажуть, співіснують, виникнення остан-ньої — це симптом прихованого «тертя», суперечності між ними. Кож-на держава встановлює чітку межу між внутрішньою та зовнішньою владами: перше — це законне застосування законної влади, а друге — це контроль за ринковими ресурсами. Тому «корупція в такому разі — це діяльність, спрямована на те, щоб перетнути або посунути таку ме-жу» (Pizzorno, 1992: 14). Що ж тоді є корупцією, як не застосування ринкової логіки у відносинах, чиї положення й умови закріплені держа-вною владою відповідно до демократичних процедур? Однак поширення «цінової» системи на правові процедури та права не лише суперечить демократичним цінностям, але й унеможливлює належне функціону-вання самого ринку. Як пише Еров (Arrow),
«дію самого закону не можна вважати суб’єктом цінової системи. Судді та поліціянти можуть дійсно отримувати незаконну платню, однак сама система просто зникне, якщо вони щоразу продаватимуть свої послуги чи рішення. Тому визначення права власності, що ґрунтується на ціновій системі, прямо залежить від неіснування універсальності приватної вла-сності та цінової системи» (Arrow, 1972: 357).
Якщо закон, розв’язання конфліктів, захист прав і всі інші суспільні блага, що є обов’язковими компонентами ринкової системи, стануть об’єктами корупційних дій та оборудок, тоді зникне той мінімум перед-бачуваності й системності, який дає змогу суб’єктам економічної діяль-ності отримувати прибуток.
Мало того, корупція (яка існує в будь-якій політичній системі) під-риває цілу низку основних принципів демократії. Як зазначає Піцорно, «корупція має тенденцію впливати на ті умови політичної діяльності, без яких демократія не існує як така, а саме на принцип прозорості та те, що ми називаємо рівністю політичних прав — рівністю всіх грома-дян перед державою» (1992: 17). Корупція за означенням є таємною діяльністю, тому рішення, які зазнали корупційного впливу, порушують демократичний принцип прозорості. Як наслідок, корупція послаблює громадський політичний контроль, який «більшою чи меншою мірою залежить від того, наскільки дії влади щодо громади є показовими, зро-зумілими, доступними, а отже — контрольованими» (Bobbio, 1980: 186). Мало того, свавільні рішення корумпованих посадовців створю-ють нерівні можливості стосовно доступу до пільг і переваг, отож «гро-мадяни відчуватимуть: можна розраховувати тільки на когось, кого во-ни знають чи можуть зав’язати стосунки, аби той забезпечив їм доступ до держави» (Pizzornio, 1992: 21, курсив додано).
Далі в дослідженні (див. розділи 2, 3 та 4) ми пояснимо те, як корупція змінює суть і наслідки боротьби за голоси виборців, яка є одним з ключо-вих принципів демократичного процесу. Корупція «сприяє» виборчій пе-ремозі тих політиків, які не знають докорів сумління та вміють вправно «інвестувати» ресурси, накопичені внаслідок незаконної діяльності. До таких ресурсів належать гроші, передвиборча підтримка, довіра, інфор-мація тощо. Гроші в сучасній постідеологічній політиці відіграють дедалі вагомішу роль. Дуже часто перемагає не той кандидат, який має значу-щішу політичну програму, а той, у кого більше грошей на передвиборчу кампанію. Кошти з отриманих хабарів і незаконних пожертв можуть бути спрямованими на придбання голосів. Це спричинює розкручення інфля-ційної спіралі, яка посилює фінансовий тиск на всіх учасників політичних перегонів, заохочує корупційні дії та «винагороджує» всіх, хто здобуває владні крісла. Це дозволяє останнім діставати ще більше ресурсів через корупційні дії. Саме тому корупція в демократії є корупцією демократії, що не властиве іншим політичним системам.
Негативні наслідки корупції відчуваються в усьому суспільстві. Як буде пояснено далі (див. розділи 5, 6 та 7), корупція спричинює цілу ни-зку соціальних втрат. Деякі з них можна легко виміряти економічними термінами, наприклад, надмірна вартість державних робіт і послуг, не-ефективний вибір контрактора, розтрати ресурсів, використовуваних задля приховування незаконної діяльності, а також отримання політич-них рент (або «рент», отриманих через політичні рішення й протекцію). Окрім таких легковимірюваних наслідків, корупція також має інший довготривалий ефект. З одного боку, поширення корупції в державному секторі створює елемент неефективності, де головною метою будь-якої угоди чи оборудки є генерування хабарів. З іншого — підривається впевненість і довіра тих членів організації, кого не залучено до коруп-ційної діяльності. І це призводить до загальної неефективності. На рівні політичної системи загалом поширення корупції руйнує підтримку та довіру громадян до демократії, державних інституцій взагалі та політич-ного класу зокрема (Johnston, 1986: 142; 1982: 172ff). Італія, країна, яка стала свідком чи не найбільшого поширення корупції в Европі, ре-гулярно й «легко» здобуває перші місця в періодичних порівняльних рейтингах і дослідженнях щодо рівня незадоволення функціонуванням політичної системи, що їх проводить «Евробарометр» (див. діаграму 1.4.)10. Як і передбачалося, рівень недовіри громадян зріс іще більше з початком антикорупційних розслідувань «чисті руки».

Аналіз динаміки корупції (детальніше розглядається в розділі 9) вказує на те, що незаконна діяльність сама себе підживлює: «Критичне ставлення до не-корумпованих у корумпованому суспільстві є головним механізмом ефекту такої снігової кулі» (Elster, 1989a: 268). Де є корупція, некорумпованим особам доводиться домовлятись, або принаймні визнавати її існування, аби здобути політичні переваги. Узагальнення таких практик, а також спроби боротися з ними, відкрито засуджуючи «корупційний клімат» (Myrdal, 1968: 409), посилюють думку про те, що коли так багато людей чинять у такий спосіб, то вдаватися до корупційних дій — правильно. Корупціонери навми-сне створюють умови непередбачуваності та неефективності діяльності держави, аби посилити вплив корупції. Такі умови тоді повторюються в до-вільному порядку, оскільки борців з корупційними практиками вже усунено «з гри». Мало того, «погана» колективна репутація державних управлінців створює «більше стимулів для корупційних дій, ніж коли б вони завжди по-водилися чесно», вводячи при цьому нових членів системи до порочного ко-ла, «де нові покоління страждають від первинного гріха своїх попередників» (Tirole, 1996: 3). Чим поширеніша корупція, тим важчих соціальних та еко-номічних втрат зазнають громадяни заради збагачення окремої невеличкої купки корупціонерів. На прикладі Італії бачимо, як корупція може стати по-ширеним явищем, що посилює свій руйнівний ефект і призводить до серйо-зної політичної, інституційної та економічної кризи в країні.
Збільшення кількості політичних скандалів зумовило ретельніше й уважніше ставлення до проблеми корупції. 1993 року створено «Тренсперенсі інтернешнл», чиїм завданням стала боротьба з корупцією подібно до «Амнесті інтернешнл», яка бореться з порушеннями прав лю-дини. Основна ідея діяльності «Тренсперенсі інтернешнл» ґрунтувалася на припущенні, що корупція «експортується» з «перших» країн світу до розвиткових. Як зазначив президент цієї організації, «корупція стала од-нією з найнебезпечніших перешкод для економічного та соціального зро-стання розвиткових країн» (Eigen, 1994: 65). Багатонаціональних ком-паній часто звинувачували в поширенні політичної корупції в країнах Третього світу, зокрема, «завдяки сподіванням чиновників у низькокору-пційному середовищі. Якщо бюрократи дізнаються про те, що фірми го-тові платити за цінну інформацію й за ваші можливості та вплив на ухва-лення відповідних рішень, вони досить швидко й несподівано змінять свою поведінку» (Andvig, 1996: 20). Учасники цілої низки міжнародних конференцій, зокрема семи міжнародних антикорупційних конференцій та п’яти з питань етики в наданні державних послуг, висловили дедалі більше занепокоєння щодо політичних злочинів. Боротьба з корупцією стала темою промови президента на щорічній зустрічі МВФ та Світового банку; проблему ретельно вивчають такі міжнародні структури, як «Ве-лика сімка», Европарламент, Европейська Комісія (Commissione delle Comunita Europee, 1997). Нещодавно кілька країн, зокрема й Велика Британія, ухвалили низку законів, подібних до американського Акта про корупційні практики за кордоном 1977 року, який свого часу, у 80-х ро-ках минулого століття, зазнавав значних нападів і критики (Rosenthal, 1989). 1996 року Міжнародна торговельна палата (ІСС) ухвалила нові правила та положення щодо злочинних поборів і хабарництва в міжнаро-дній торгівлі (ІСС, 1996). Наступного року Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) прийняла Рекомендації щодо хаба-рництва в міжнародних ділових стосунках, де закликає країн-партнерів вважати злочином факти підкупу державних службовців11.
У нашому дослідженні ми розглядаємо приклад Італії, щоб проаналі-зувати ті взаємопов’язані чинники, котрі впливають на природу та по-ширення корупції в демократичних суспільствах. Наша увага до Італії пояснюється не тільки значними обсягами цього явища в країні, а й безпрецедентними публічними викриттями корупції завдяки судовим розслідуванням. Окрім засудження, за словами ЗМІ та політиків, кризи «Першої Італійської Республіки», такі судові розслідування надали ве-личезну кількість матеріалів для аналізу того, що, перефразовуючи Ба-храча та Баратца (Bachrach and Baratz, 1970), можна назвати «іншим обличчям влади». Вивчаючи інформацію, отриману внаслідок процесів «чистих рук» починаючи від 1992 року та яка накопичувалася в резуль-таті давніших судових розслідувань, можна реконструювати певні аспе-кти «невидимого рівня» італійської політики, які надзвичайно вагомо впливали на «видимий» рівень. Отже, італійський приклад можна вва-жати чимось на кшталт збільшувального скла для аналізу узагальнених моделей корупції в демократичних системах. Незважаючи на таку зосе-редженість на окремому національному прикладі, ми задля здійснення відповідних порівнянь використовуватимемо наявні результати науко-вих досліджень і спроектуємо їх на інші країни12.
1.2. Коріння італійської корупції
Останні 50 років історії Італії характеризуються безліччю сенсаційних скандалів (Galli, 1991; Turone, 1992), які пролили світло на корупцію (а в багатьох справах її просто «приховували»). Частота й розголос таких скандалів значно збільшилася протягом останніх 25 років. Кульмінаці-єю цих процесів стали політичні потрясіння, спричинені антикорупцій-ними розслідуваннями «чисті руки», які, своєю чергою, призвели до найглибшої політичної кризи в історії Італійської Республіки. У такий спосіб підтвердилося переконання щодо поширеності незаконної діяль-ності італійських бюрократів і політиків у державному управлінні. Ви-криття так званого «другого обличчя» державної влади продемонстру-вало, що корупційний ринок протягом багатьох років був визначальним чинником для цілої низки видів діяльності (часто — незаконних), які стосувалися присвоєння державних ресурсів функціонерами від держа-ви; здобуття переваг групою підприємців через політичну протекцію; а також вигід, що їх отримували представники злочинного світу.
У той час як скандал навколо таємної масонської ложі П2 (див. роз-діл 6) уже почав визрівати у 80-і роки, справжній розмах корупції та прихованої діяльності чиновників досяг таких масштабів впливу на ви-роблення державної політики, як це було одразу після війни. У 50-і ро-ки стосунки між провідними політиками та вищими ешелонами бюрок-ратії були монополізовані Асоціацією промисловців та енергетичними компаніями, які щедро фінансували прозахідних чиновників. Тоді вини-кло щось на зразок конкуренції між державним і приватним секторами промисловості за отримання переваг — переважно шляхом корупцій-них дій. Евгеніо Цефіс, колишній президент ENI (Ente Nazionale Idrocarburi — державний орган, який відповідав за промислову політи-ку на нафтовому ринку), зазначив:
«Відразу після війни було вирішено, що державний промисловий сектор повинен нарівні конкурувати з приватним. Приватний бізнес фінансував політичні партії, ще й як! Вони використовували внески, що їх ми, дер-жавні підприємства, платили «Confindustria». Розумієте, вони викорис-товували наші гроші, аби отримувати рішення на свою користь і зашко-дити нам! Невже ви думаєте, що ми могли мовчки стояти осторонь і просто спостерігати?» (L’Espresso, 22 листопада 1991 року, с. 41).
Мало того, історія Італії пам’ятає про значні монетарні внески з-за кор-дону. Відразу після війни Італія стала «полем битви» між двома світови-ми ідеологіями, і саме від них дві головні політичні партії Італії, Християнсько-демократична (Democrazia Cristiana, DC, далі — ХДП) та Комуністична партія Італії (Partito Comunista Italianj, PCI, далі — КПІ), діставали підтримку. Величезні суми грошей надходили як зі Сполучених Штатів, так і з Радянського Союзу. Їх використовували на фінансування політичного життя та виборчих кампанії обох партій (Colby and Forbath, 1981:86-87). Поступове припинення американських субвенцій християн-ським демократам і прихід до влади лівоцентристів у 60-і роки збіглися в часі з початком політики великомасштабної націоналізації та зростанням державних втручань в економіку. Відтоді в цій галузі виникло безліч при-хованих оборудок, внаслідок чого поступово почали слабшати механізми стримування та контролю за державною адміністрацією, яка прагнула до накопичення (часто — незаконного) політичних фондів. Значні заоща-дження на закордонних банківських рахунках дозволили основним полі-тичним партіям створити потужні й роздуті апарати, мережі місцевих штабів, власні періодичні видання, а також залучати оплачуваних пра-цівників. Через це виникли економічні потреби, задовольняти які вияви-лося вельми складно. Частина бюджетів державних структур стала «вла-сністю» прибічників уряду, які делегували своїх людей на владні посади. У той період значної активізації держави в сфері підприємницької діяль-ності від великих державних підприємств, таких як ENI та IRI (Instituto per la Recostruzione Industruale, державний орган, який керував розвит-ком промисловості), надходив рясний потік хабарів. Від самого початку створення в 1952 році ENI був одним із найщедріших фінансових покро-вителів відомих політичних діячів13. Виникла парадоксальна ситуація, ко-ли державні структури чи особи витрачали державні кошти на інших ко-румпованих представників влади, аби подолати прихований вплив прива-тних підприємців. У такий спосіб ENI вдавалося «домовлятися навіть із найвідомішими політиками та впливати на важливі урядові рішення у сфері внутрішньої й зовнішньої політик в обмін на потужну підтримку та патронат для урядових структур, політичних фракцій чи окремих парла-ментарів, християнських демократів тощо» (Perrone, 1991: 33)14.
Приховане накопичення фінансових ресурсів для провадження полі-тичної діяльності посилювалося через недоброчесне застосування дер-жавної влади. «Легітимізація» здирства (більшою чи меншою мірою) також залежала від результатів виборів, заохочуючи відмовлятися від будь-яких фінансових зусиль у цій сфері. Через скандали навколо сек-ретних фондів IRI у 1970-і роки використовувати державні ресурси вже треба було обережніше. Про Асоціацію промисловців почали говорити дедалі більше, і вона вже не могла одночасно налагоджувати взаємини з політичним світом і бути таємним інструментом лобіювання бюрокра-тичного апарату у прийнятний для всіх підприємців спосіб. З іншого боку, показникове зростання фінансових потреб політиків — зокрема, на місцевому рівні внаслідок процесів децентралізації — вимагало ще більших ресурсів. Розміри хабарів зросли до астрономічних сум: від 7 мільярдів доларів, що їх Міланський банк перевів на таємні рахунки соціалістичної партії 1981 року, і до 150 мільярдів, виплачених основ-ним урядовим експонентам на початку 90-х у справі «Enimont»15.
Щоб збільшити потоки фінансових ресурсів і зменшити ризики, по-літики почали особисто керувати державними агенціями, розширюючи в такий спосіб сферу свого прямого політичного контролю. Отже, на початку 1970-х років, за свідченнями Цефіса, «нова урядова філософія [стосовно ENI] полягала в тому, аби якнайглибше проникнути в проце-си його дії (навіть втручаючись у процес призначення найвищого керів-ництва), а також формувати загальні інструкції й директиви та здійсню-вати необхідний контроль» (L’Espresso, 6 червня 1993 року, с. 68)16. Між кінцем 70-х та початком 80-х система підкупу досягла неабиякого розмаху. За словами підприємця Вінченцо Лодіджиані, одночасна наяв-ність багатьох описаних вище чинників примусила «партії відкривати «прямі» лінії з підприємцями, які мали наміри «вийти в світ» держа-вних закупівель і підрядів» (TNM: 41). На такому придатному для кору-пції ринку навіть опозиція інколи брала участь у таємних змовинах, аби підтримати захищені фірми або час від часу (особливо останніми рока-ми) брала хабарі. Як розповідає Мавриціо Прада, провідний політичний адміністратор Християнсько-демократичної партії в Мілані, «заро-дження, зростання та раціоналізація системи незаконного фінансуван-ня відбувалось тоді, коли традиційна ідеологічна конфронтація між по-літичними партіями почала зникати й настав час об’єднуватись... Адже фінансові проблеми розв’язувати разом набагато легше» (PM: 25). На-разі система корупції вже глибоко вразила кожен сектор державного, місцевого та центрального управління, державні структури, військовий апарат, а також чиновництво, зокрема й судову владу.
Таємний політичний ринок створив структуру «невидимих» норм і пра-вил, які виявилися могутнішими, ніж закони держави (див. розділ 9). Адже закони можна було порушувати безкарно, тоді як будь-хто, переступаючи вимоги незаконного ринку, міг бути жорстоко покараним. Виконавці клю-чових публічних ролей дуже комфортно почувалися в сфері дії цієї всепро-никної системи незаконного обміну, створюючи законодавство та керуючи справами державних і громадських структур (della Porta, 1992, 1996b). Водночас вони виступали гарантами функціонування незаконного ринку, який спрямовував будь-яку дію державної влади різної економічної значу-щості. Кар’єра політиків і державних функціонерів залежала від їхньої зда-тності створювати мережі незаконних зв’язків та «інвестувати» продукти корупційної діяльності в політику. На протилежному краю ринку невіра громадян і бізнесменів у неупередженість та ефективність діяльності влади посилила потребу в «придбанні» фавору й переваг. За таких умов в інте-ресах усіх учасників — підтримувати статус-кво, давати чи брати хабарі, а не засуджувати корупцію, попри те, що багато з них усвідомлюють руйнів-ні наслідки такої поведінки для суспільства.

2. ТЕОРЕТИЧНА МОДЕЛЬ ДЛЯ РОЗУМІННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КОРУПЦІЇ
2.1. Що таке корупція?
Термін «корупція» в різні історичні періоди мав різний зміст і тлумачення. У класичному розумінні політична корупція означала занепад політичної системи загалом: Макіавелі вважав, що це руйнація всіх громадянських чеснот; на думку Монтеск’є, це перетворення доброго політичного ладу на порочний; Русо був переконаний, що це неминучий наслідок самої бороть-би за владу17. Пізніше політичну корупцію почали вважати специфічною патологією, а не загальною хворобою суспільства (Friederich, 1972: 135):
«Є певна іронія в тому, що з розширенням сфери політики наше розу-міння корупції звузилося. Суспільство стало секуляризованим і розме-жованим. Для багатьох політика — це арена для протистояння різних груп та інтересів, а не втілення гармонійної системи цінностей; етичні цінності в політиці обертаються навколо збереження законності такої конкуренції, а не заради досягнення засадничих моральних цілей... Тер-мін «корупція» сьогодні вживають стосовно конкретних дій конкретних осіб» (Johnston, 1996: 322).
У сучасному сенсі слова наявність корупції потребує певної влади. «Су-часне розуміння корупції ґрунтується на концепції існування публічних ролей, які передбачають певну владу та обмежені якимись загальними зобов’язаннями» (там же: 327). Відповідно корупція — це зловживан-ня державними ресурсами для особистого збагачення через здійснення таємних оборудок з порушенням певних стандартів поведінки18.
Щоб зрозуміти логіку корупції, треба в організації проаналізувати стосунки агента, тобто особи, уповноваженої приймати рішення, з принципалом, від імені якого він діє19. Корупція виникає, коли:
1. Таємно порушено угоду, яка явно або ні визначає делегування обов’язків чи застосування влади на власний розсуд.
2. Агент діє на користь третьої сторони всупереч інтересам чи побажанням принципала й отримує від неї винагороду.
Подібні стосунки можуть існувати і в приватному секторі, напри-клад, між менеджером та акціонерами компанії. Коли менеджер продає конфіденційну інформацію фірмі-конкурентові, маємо приклад прива-тної корупції. Якщо ми говоримо про політичну та бюрократичну ко-рупцію в демократичній системі, слід додати третій елемент означення:
3. Принципалом є держава, або радше громадяни.
Фактично функціонування демократичного уряду можна вважати сис-темою стосунків агента з принципалом, тобто електорату з обраними по-садовцями й бюрократами20. «Угода», яку державні адміністратори укла-дають з державою (тобто з громадянами, яких уособлює та представляє держава), передбачає дотримання певних правил, що обмежують дискре-ційні повноваження агента і які мають унеможливлювати потенційний конфлікт між приватними інтересами агента й принципала (наприклад, громадськості). Маємо корупцію тоді, коли державний агент не поважає таких правил через втручання третьої сторони — хабарника21. Останній спонукає державного агента поступитися певними ресурсами, пов’язаними з його роллю (повноваження ухвалювати рішення, конфіденційна інфор-мація, протекція), щоб здобути (або збільшити вірогідність здобуття) пра-ва власності на політичну ренту. В обмін на такі ресурси третя сторона пропонує державному агентові певну ціну за таку політичну ренту, зазви-чай у формі хабара. Корупція спричинює порушення на користь корупціо-нера тих правил, які зобов’язують поважати інтереси принципала.
За кожною корупційною оборудкою стоять три суб’єкти: принципал, агент і хабарник, або корупціонер. Як зазначає Джонстон, такий підхід «зміщує фокус аналізу з оцінки індивідуальних дій на тлі зовнішніх (часто — статичних) стандартів на важливість поведінки чиновників і клієнтів у рамках інституційних чи політичних умов» (1996: 326). Хоча наш аналіз і зосереджується на корупційних стосунках публічного агента з третьою стороною, ми також розглядатимемо наслідки такої діяльності для принци-пала, тобто громадськості. Навіть з такими уточненнями термін «коруп-ція» застосовується для опису цілої низки явищ, тому слід чітко виділити кілька типів корупційних оборудок. З погляду залучених учасників хабар-ництво може стосуватися політиків або ж бюрократів як на місцевому, так і на національному рівнях. Мало того, корупційне застосування влади мо-же забезпечувати вигоди як окремій особі, так і родині, групі друзів, етнічній групі, інституції або політичній партії. Різноманітними можуть бу-ти й ресурси, які є об’єктом оборудки: вигоди можуть бути прямими або ні; це можуть бути гроші або товари чи послуги; обмін вигодами може відбу-ватись одночасно або трохи згодом; може різнитися вартість товару. Стру-ктура ж корупційної оборудки залежить від тривалості й стабільності сто-сунків, кількості залучених учасників, ролі «захисних» агенцій, від того, є чи нема здирства. Основою для лояльності, яка дозволяє займатися кору-пційним обміном, може бути особиста дружба, членство в партії тощо. Відхилення від норм також може бути більшим чи меншим, відповідно до стандартів, встановлених законами та/або громадською думкою22. У насту-пних розділах ми проаналізуємо різні типи корупційних оборудок, почина-ючи з найпростіших і закінчуючи складними мережами «системної коруп-ції», коли «незаконне стає нормою, а... корупція перетворюється на таке звичне й глибоко вкорінене явище, що тих, хто чинить незаконно, винаго-роджують, а тих, хто ще намагається дотримуватися старих норм, – кара-ють» (Caiden and Caiden, 1977: 306).



Купити книгу у видавництві "К. І. С."
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены