/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/META/ruban_2.txt Библиотека на Meta.Ua На протилежному боці від добра
<МЕТА> - Украина | Библиотека
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Онлайн переводчик
поменять

ВАСИЛЬ РУБАН

НА ПРОТИЛЕЖНОМУ БОЦІ ВІД ДОБРА

Роман

Вперше в житі я їхав у етапному вагоні, і мені для першого разу трапився добрий конвой. Коли я попросив, щоб принесли теплої води (у мене хронічно хворе горло), солдат подав солодкого завареного чаю (з караулу). Добрість чи злість конвою залежить від того прапорщика, який командує конвойним взводом. Старшим конвою був русявий добродушний українець з тих українців, котрі ніколи не навчаються говорити російською мовою бездоганно, а вживають слова вперемішку з цих двох споріднених мов. Бачив я його лише два рази, коли мене заводили у «столипін» і коли виводили. Їхав я в купе-ізоляторі.
Тобто звичайне купе, перегороджене чорною суцільною дерев’яною стіною від підлоги аж до стелі на два ізолятори, в яких етапують особливо небезпечних злочинців або божевільних. Солдат, який чергував у коридорі, від нього я був відділений звареними з фігурних залізних прутів дверима, котрі розсовувались, а не відчинялись, заговорив зі мною. За що, мовляв, сиджу, куди їду? Коли я сказав, що я політичний і їду в Дніпропетровськ на спец, він зауважив, що це погано. Його повідомлення посилило в моїй душі глибоко захований страх, хоча я все одно вагався, краще це чи гірше, що мені дали діагноз. За статтею слідчий мені обіцяв п’ятнадцять років таборів і п’ять висилки, бо вже через п’ять місяців слідства винувато заявив, що інкримінує мені ще й статтю 56, тобто зраду Батьківщини. Він знав, що Батьківщини я не зраджував, тому і була на його лиці якась винуватість. Проте протягом усього свого існування КДБ створював судові процеси для зрадників, які ніколи ними не були, для тих, хто інколи не так думав, як генеральна лінія російської більшовицької вобли, і не таких, як звільнений у запас сержант Сава, а навіть для командуючих армій.
Тут, у «столипіні», я вперше почув пісню «Мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрєс Советскій Союз». Співали її дівчата, тобто заарештовані жінки. Коли етапний вагон, чи як його ще називають, «поштовий», пронизує Совєтскій Союз, він зупиняється на кожній станції, солдати з собаками виходять на пости, начальник конвою стає на дверях з пачкою «справ» і вигукує: «Петренко Василь Іванович, Іванов, Хубайдулін…» і таке інше. Есересер – країна багатонаціональна. Для жінок виділяється одне чи два купе. Коли мене водили в туалет, я бачив жіноче купе. Верхня полиця там суцільна, і на ній, яскраво освітлені, лежали на животах дівки, намарафечені, одягнуті в цивільну барвисту одежу. Їхні пишні груди було майже повністю видно з викотів кофтинок, вони принадно обвисали і трохи розплющувались об чорну дошку нар. Засліплений цим яскравим видивом зголоднілих за чоловіками самиць, я лише краєм ока побачив, що на нижніх нарах сиділи щільно жінки непевного віку, одягнуті в сірі арештантські роби. Дівчата дружно співали:«Мой адрєс Совєтскій Союз…».
Зелений я ще був зек, я не знав, що за гарну одежу чи гроші солдати можуть повести до туалету разом із однією з цих красунь, вже аж потім, як мені це пояснив у Дніпрі Валера Петрушевський, я зрозумів деякі натяки конвойного, а тоді я був нездогадливий, та й тепер не певен, чи могло мені таке спасти на думку.
Уже дев’ятий місяць минув від часу мого арешту, весна була ще не закопчена, через щілину між фіранкою і віконною рамою було видно, як миготіли посадки. Коли ви бачите вагон, на якому написано «поштовий», то там не завжди лежать посилки і бандеролі, а можливо, там сиджу я і бачу в щілину лише шматок гілки і кілька листків на ній.
Незадовго до арешту приснилась мені церква в селі Троковичах, де жили мої батьки і де минуло моє дитинство, аж поки мене не забрали в армію. Нібито заходжу я до церкви через східний ганок, кудою ніхто ніколи не ходив, і це ще тоді мені малому було дивно. Дивлюсь – а там величезна купа людського мозку, а навколо тої купи сидять голі дівчата і підгрібають мозок, щоб він не розповзався. Та не це мене найбільше здивувало й злякало, а та безмежна байдужість, яка була написана у дівочих очах. Байдужість і відреченість.
Отже, прибув я до Дніпропетровська, тут мене вкинули в «кишеню» «ворона» і доправили на місце. Мене вели до великого будинку з червоної дореволюційної цегли. Чотири високих поверхи і напівпідвал. Чогось серед в’язнів існує загальна думка, що всі дореволюційні тюрми побудувала Катерина Друга, але вона, мабуть, лише перша почала їх будувати систематично і з державним розмахом, а наступні царі і генеральні секретарі Кепеерес лише добудовували. Крім періоду рабовласництва, ми не бачимо в історії прикладу, щоб таку велику кількість людей влада робила злочинцями, як це робили комуністи Росії, котрі утримували за колючим дротом третину народу.
Дніпропетровська тюрма – це цілий квартал тюремних будинків. Із старої архітектури тут є лише корпус для божевільних буквою «П», що колись був пересильною тюрмою, і «Східна» та «Західна Вилка». Все інше – то вже зодчество епохи панування більшовиків. При царях тюрми чомусь будували з великими вікнами, хоча й загратовували кованими решітками, бо до революції тюремники не здогадувались, що, окрім волі, у злочинців треба забирати ще й сонце. Тому в дореволюційних корпусах комуністам довелося подекуди закладати вікна цеглою. Пізніше, перебуваючи в Другому відділенні, я мав нагоду днями дивитись на територію тюрми і думати, хто і за що прокляв цей клаптик землі у серці вільного Запорозького краю. Можливо, якась легенда і розказує про людський гріх. Як важко землі від такої концентрації тюремних будинків і людського горя всього на одному кварталі.
До центрального входу в божевільню був притулений ганочок з кованого заліза, на який вело кілька залізних вичовганих до слизького східців. З одного боку на стіні прибитий фанерний щит із зображенням Леніна, який на тлі червоних прапорів говорить свої промови божевільним у дворику для прогулянок, що розміщений під загорожею навпроти ганочка. З другого транспарант дещо стилізовано зображував робітника в робочій блузі і фартусі з одухотвореним комуністичною ідеєю лицем, який крутив штурвал корабля, і напис: «Наша цель – комунізм». Отже, я стояв на палубі цього корабля, і ми з Леніним дивились на дворик, де гуляли божевільні, передихаючи від морської хвороби, яка на них нападала від гойдання корабля на хвилях ленінських ідей. Дворик мав десь 3,5 метри ширини і метрів 40 довжини. Довшою стороною тулився до дерев’яної триметрової у висоту загорожі з козирком із колючки, нахиленим досередини, а з інших боків був обгороджений невисокими дерев’яними штахетами. Трошки далі ще один невеличкий дворик для сухотних, обгороджений колючим дротом, який ще не встигли замінити на штахети: тривала реконструкція. У дворику було повно стрижених наголо чоловіків. Одяг на них ніби зумисне неоковирний: брудно-сірий, дехто ходив лише в кальсонах, всі неголені, з опущеними плечима і погаслими поглядами. У дворику не можна було ходити, щоб не штовхатись. Всі безпощадно і зосереджено курили, і над двориком стояла синя хмара махорочного диму, ніде не було жодного деревця. Я ще не вірив, що зараз буду у тому дворику, одним із тих землянистих людей.


З підвищеня ганку, глянувши праворуч у далину загального тюремного двору, туди, куди вказував рукою Ленін, я побачив, що дерев’яна загорожа – це лише внутрішня загорожа, зовнішня була з бетону і на метр вища. На кутах дерев’яні криті вишки і на них вартові з автоматами. А вже пізніше, коли дивився на загорожу з третього поверху, я бачив, що між двома загорожами ще є скопана смуга, посеред неї бетонні стовпчики висотою півтора метри із масивними білими ізоляторами, на які натягнуто електричний дріт, треба здогадуватись – високої напруги. Зараз, із нашої з Леніним позиції, того не було видно, хоча тонкий дріт сигналізації, наплетений на козирок із колючого дроту, нам було видно. На кожному розі самої тюрми на висоті десять метрів було прикріплено телевізійні камери.
Світило сліпуче весняне сонце, я в цивільній одежі стояв біля віконечка, куди конвойний подав мою «Справу», понад нами пробігали лікарі в білих халатах і макаронники в зелених парадних мундирах.
Коли нарешті формальності прийому були залагоджені, мене через наскрізний коридор перевели у внутрішній двір, теж без дерев, сухий і залитий сонцем. Вів мене вже не мент, а санітар – чоловік у білій накрохмаленій курточці і білій шапочці конвертом. У порожньому великому квадратному дворі під самою загорожею було невисоке приміщення прожарки, праворуч у підвалі корпусу – лазня. Мився я сам; зек, який складав мою одежу в мішок, попросив пачку цигарок. Він мені за це пообіцяв, що моя одежа буде цілою. У мене ще з-під слідство було п’ять-шість пачок болгарського «Опалу». Я дав йому пачку, і справді, коли через три роки ішов етапом на Казань, вся моя одежа була на місці: новий шерстяний плащ, нова цигейкова шапка, ношене двобортне світло-сіре пальто, штани і жакет. Крім білизни, мені нічого вдягнутись не дали, і я зразу відчув себе безпорадним. Колись на волі, слухаючи радіо «Свобода», я чув, що генерал Петро Григоренко у божевільні. Мені уявлялось, що його тримають у кімнаті, обкладеній білим кахлем, самого, йому тоскно й безмежно сумно, а навколо цинічні лікарі в білих халатах. Та насправді це прозаїчніше. Мене привели на другий поверх у ліве крило. Це було 12-те приймальне відділення. Всередині приміщення виглядало давнім, перекриття коридорів і палат – арочне, тоді, коли воно робилось, ще не було залізобетону. Довгий коридор, одне вікно праворуч на початку коридору і одне в торці вдалині. Арочна побілена стеля, чорно-зелені панелі і чорно-сіра заасфальтована долівка, дерев’яні столи і лави, бо цей коридор мався і за їдальню і, як пізніше виявилось, був робочим цехом, бо до стін прибиті дерев’яні планки, у них позабивано цвяхи, за які чіплялася нитка. Тут хворі плели сітки, сидячи на тих самих дерев’яних ослонах, що і обідаючи чи снідаючи. Універсалізація на комуністичний лад.
Ліворуч: перші двері до кабінету завідуючої Елли Петрівни Каменецької, чи як її позаочі звали хворі – Ельзи Кох, другі – до маніпуляційної, треті – до надзорки, четверті – до маленької кімнатки, де в шафах зберігалися продукти хворих з передач і посилок, п’яті – в туалет. Праворуч – двоє дверей до двох палат. Завідуючої якраз не було, і мені дозволили сісти на ослона. Хтось із хворих підійшов до мене і запитав, звідки я.
– З Києва.
Тих кілька чоловік, що їм можна було ходити коридором, заметушились, шукаючи мені земляка, Льоню Плюща, як вони його називали. Він теж із Києва і теж політичний. Аж ось нарешті його привели з процедур і він сів переді мною на лаві. Я чув про нього ще на волі, але не був знайомий. Він один із перших киян увійшов до ініціативної групи «За права людини». Леонід Плющ сидів переді мною в синій піжамі. Здається, він був єдиний на всю дніпропетровську божевільню, кому дозволяли носити домашню піжаму. Голова стрижена і трохи завелика як для його зросту, лице давно неголене і на ньому землистий наліт неволі і втоми. Він почав питати про новини, але які я мав новини, ось уже дев’ятий місяць під слідством, по комісіях і на етапах.
З 14 січня 1972 року по жовтень 1972 року (коли мене забрали) в Києві було дуже сумно. Вожді зникали в застінках, а маса, яку вони склеювали, ховалась по норах. Я звертався до декого, щоб дали грошей на придбання друкарської машинки, але мене слухали в’яло і грошей не давали. Принаймні ті, до кого я звертався. А я брався продовжувати революцію без копійки в кишені, поїхав на Новий рік просити грошей у батьків, і батько дав не вагаючись. Пам’ятаю, 14 січня зателефонував Івану Світличному зі станції метро «Дніпро», і Ляля, його дружина, коли я назвав себе, сказала, що Івана забрали 12-го, в її голосі я почув виразний докір, і разом з тим я відчув, що у мене пропав апетит. І пізніше, коли я довідувався, що забрали Сверстюка, Дзюбу, Плахотнюка, Стуса, того, іншого, десятого – почуття нехоті до життя, втрата звичайного людського апетиту до їжі мене пригнічували.
Не встиг я роззявити рота, щоб відповісти Леоніду, як увійшла завідуюча, розширеними очима глянула на нас, вникла і розпорядилась: «Забрать». Хоча вона як лікар не відповідала за режим, але як «чесна радянська людина» не втрачала пильності, щоб двоє політичних з Києва та були в одному відділенні. Адже вона мала офіцерське звання і була на «довольствії». Елла була гарненька з лиця, русява, носила коротку кучеряву зачіску, мала темно-каштанові брови, вії і очі. Маленьке лице вкривав світло-брунатий рум’янець, пишні губи злегка підфарбовані перламутровою помадою. У її кругленькому лиці було щось пустотливе, як у макаки. В той час у мене була звичка в лиці кожної людини завважувати риси якогось звіра, чи птиці, чи навіть риби. Елла мала пишні груди і дебелий зад та затовсті викривлені слонуваті ноги. Ходила трохи зігнута в попереку, перевалюючись як гуска. Навіть не вірилось що Елла – це і є Ельза Кох, але принудчики у характеристиках не помиляються. Про Еллу говорили, що вона спровадила на Той світ двох своїх попередніх чоловіків і вийшла заміж за третього.
У Дванадцяте прибували також зеки із зон, які «погнали на дурку». Тут їх зустрічала Ельза із сильним пресом сірки, галоперидолу і аміназину, і лише справжні божевільні ще могли після того ломитися на принудку. Зеки, у яких від сірки і аміназину з галоперидолом у максимальних дозах небо зникало з очей, через тиждень на лікарняних харчах, прийшовши трошки до тями, просились назад в зону, хоча в історіях хвороб більшості з них чорним по білому було написано: «шизофренія». Вже пізніше в Другому відділенні я з Іваном Лунишиним читав подібні списки, і перед кожним іменем тих, хто поступав із зон, стояло «шизофренія», їх повинні були, за законом, вже посилати в обласні божевільні, бо визискувати хворих за зонівську пайку аморально. Одначе, пройшовши курс лікування від одного тижня до трьох місяців, вони їхали в зони «пахать на хозяіна» і дотягувати строк. Комуністична влада дуже боїться, щоб її не обдурили. Кажуть, що, доки не закінчиться термін ув’язнення, на волю не видають навіть труп.
Отже, Елла зняла тривогу, мене знову відвели в приймальну кімнату чекати, доки знайдуть місце, щоб не бути з Плющем у одному відділенні. В прийомній кімнаті я сидів дуже довго. Душа боліла. Мені набридли одиночні чи подвійні камери із єдиним стукачем-напарником, через тиждень життя з яким у одній камері до нього нападала відраза. Під слідством кегебісти весь час пильнували, щоб замінити мені стукача, якщо ми з ним живемо мирно. І вже під кінець слідства підібрали несумісного, через якого у мене стався психічний напад-істерика. Я став молотити руками і ногами у двері і, коли прибігли наглядачі, у нестямі кричав, щоб забрали від мене це падло, бо я йому вирву горло. Прийшов начальник тюрми Сапожніков. Цей був свідомий своєї місії – душити нас на Україні. Білявий, середнього зросту, сухорляве продовгувате лице з правильними рисами і голубими очима. Свідомий російський націоналіст, офіцер, комуніст на Україні на посаді начальника слідчого ізолятора КГБ, підполковник. Стримуючи внутрішній тріумф, він зі зміїною посмішечкою заявив, що у них нема місця і це не готель, щоб вибирати собі камеру і напарника. Проте на вечір мене перевели в окрему камеру, і я там сидів, аж поки не почав говорити сам з собою і не попросив, щоб мені когось підселили.

Їдучи в Казань етапом з Дніпропетровська через три роки з Миколою Плахотнюком і Борисом Дмитровичем Євдокимовим, ми з Миколою у Харківській тюрмі перебрали усіх, з ким довелося сидіти під слідством і виявилось, що всі вони стукачі, бо йому вони розказували одну легенду, за що сидять, а мені зовсім іншу.
Перший мій стукач, після того як ми з ним довгенько посиділи разом, провокував мене на голодовку. Якось нас обох перевели в крайню камеру другого поверху, на той бік, де, якщо дивитись з Володимирської вулиці на кегебістський комплекс, гараж кегебістів, а на протилежному боці вулиці ресторан «Сьоме небо», звідки в камеру увечері долинала музика. Камера виявилась вужчою, чим інші. Двоє ліжок стояло майже впритул до стіни, і нам не було де ходити. А кожен, хто сидів, таких у нас одна третина від усього населення, знає, що це таке, якщо не можна побігати по камері. Ми стали ремствувати, викликати начальника тюрми і лаятись. Тут, у київському ізоляторі КДБ, є ще один метод доводити в’язня до зриву, – це весь час нагадувати: «Говорітє тішє». Цей метод на мені теж спрацював, і коли одного разу нас повели в туалет і ми говорили між собою нормальними голосами, мент прочинив двері і сказав: «Говорітє тішє», я скипів і сказав йому закрити двері, якщо він не хоче, щоб я линув йому в морду з параші. Це теж був тріумф підполковника Сапожнікова, і він урочисто мені оголосив, викликавши до себе, що я позбавляюсь передач і отоварки на місяць. Цим я зашкодив самому собі, бо жінка захвилювалась, коли в неї не прийняли передачу, зі мною своєю передачею став ділитись стукач, втираючись у довір’я, і я мав змогу відчути, що таке тюремна пайка, коли через місяць їв поганеньку одеську ковбасу з отоварки, аж під віями набухали сльози від жалощів до себе зголоднілого.
Отож ми дружно лютували, що нам нема де ходити, лаялись, і нарешті мій напарник запропонував у знак протесту оголосити голодовку. Я вів себе під слідством зібрано, зі слідчим про справу зовсім не говорив, а лише на посторонні теми. Як тільки він починав вести протокол, я замовкав. Взагалі, я відчував до кегебістів, до тюрми, до параші і наглядачів гидливу відразу, але терпів усе це мовчки. Отож мені дуже не хотілося, щоб вони мене насильно годували, торкались мене руками. Тому я відмовився від голодовки, відчуваючи що поступаю несолідарно. Гуренко ж уже писав заяву про те, що оголошує голодовку, надіючись, що я до нього приєднаюсь. Здав заяву наглядачу, і його від мене відразу забрали.
Через тиждень мене перевели на третій поверх у камеру звичайної величини і, здивований, я застав там Гуренка. Він мені сказав, що облишив голодування через три дні, бо добився свого.
Я страшенно скучав за дружиною і дітьми, згадуючи Камю, який писав, що найважче в тюрмі переносити сексуальний голод, і, звичайно ж, ми з Гуренком говорили про жінок взагалі і про власних жінок зокрема. Легенда у Гуренка була така (Плахотнюку він розказував зовсім іншу). Він сам з Києва, підженився на півдні у якомусь курортному містечку і був фарцовщиком. Тобто перепродував у Києві речі, які привозили морячки з-за кордону. У Києві його злапали із партією італійських авторучок, рулоном гіпюру і двома французькими ножами з викидними лезами, які летять на п’ятдесят метрів. Я з цікавістю слухав про французькі ножі, про те, що такі ножі також роблять в зонах, але в них лезо ближче летить, про те, як він розбещував свою першу жінку. Складалося враження, що він не змушує себе щось видумувати, а читає з власного життя. Час від часу Гуренко теж ходив на допит і одного разу повернувся з допиту геть рознервований, бігав по камері і роздирав собі потилицю, приглушено матюкаючись. Виявляється, слідчий назвав йому ім’я капітана, у якого він брав товар. Його ім’я Гуренко колись вибовкав своєму товаришеві з Києва, і той розколовся. Гуренко гарячково вирішував, чи не час і йому колотися, аби скостили який рік-два на суді за чистосердечне зізнання.
Я не скажу, що, живучи з ним у камері, я весь час вважав його за стукача, я вірив і його легенді, і його слідству, але про свої справи волів нікому не говорити й слова. Отже він ніби питався в мене поради, і я щиро йому сказав:
– Ну й що з того, що хтось там колеться? По-перше, свідчення його друга щодо капітана Миколи Івановича, якого Гуренко так любить і поважає і перед яким йому соромно, не прямі. А по-друге, щоб бути чесним, головне не розколотись самому, зберегти свою гідність. Мало хто там захоче колотися.
Із цієї моєї відповіді кегебісти зробили висновок (як я про це вже передумав, маючи вдосталь часу на спецу), що до мене марно під’їздити із заявами, що хтось уже поперед мене все розказав, а мені залишається лише «невинно» підтвердити. Тоді вони використали Гуренка проти мене останній раз.
Я теж розказував Гуренку про себе. Що живу недалеко від Києва в селі Лісники, що маю жінку і двох дітей. Сину четвертий рік, а дочці – півтора. Що моя жінка красива, що я на ній одружився тому, що гарнішої мені не доводилось зустрічати. Хоча ми були і одногодки, це мене трохи зупиняло, адже як для мене вона була вже стара. Але я пропав як вільний козак, коли вперше її роздягнув у освітленій кімнаті, бо ті перші рази в садку, що навколо студентських гуртожитків в районі Виставки, були по темному, при місяці. Що незрозуміла до цього знайомства тяга до жінки, до неї, заполонила мене; збудливість, лише торкнуся її, все це забрало в мене сили піти на розрив, хоча до неї, ідучи на зближення з черговою дівчиною, випрошуючи, я весь час почувався як утікач. Що вичитана в українській літературі духовна близькість тут, в даному випадку, не тулилась. Мені геть майже нецікаві були її розумування. Звичайно, вона була не дурна, вчилась разом зі мною на філологічному факультеті, мала найкращі оцінки, але не скажеш щоб делікатна, навіть інколи груба в лексиці, що мене коробило. Але всі ці моменти мозок запобігливо забував, коли я милувався нею голою, коли мив у балії (в селі), я пестив її руками, губами – еtc., як дитина ляльку. Зорове сприйняття прекрасного і збудливість до неї в будь-якому місці: на пляжі, в автобусі, в лісі… Отже, я її любив, але це була зовсім не та любов, що в п’ятому класі, коли я був закоханий у однокласницю і на відстані згоряв лише від одного погляду, від того, що наші очі зустрілись. Після тої першої любові я не пам’ятаю, щоб любив кого через очі, їхні вогненні зблиски пара до пари і спалах кохання, що вдаряє зсередини у кожний куточок тіла сліпучим внутрішнім вогнем, і душевна згага. Тут зовсім такого не було. Тобто все було не зовсім так. Тут було замилування прекрасним тілом не з огляду на обопільність жаги, а егоїстичне замилування, без риторичного запитання: а чи любить вона мене? Вона віддавалася скоряючись долі і завжди з заплющеними очима, відчуваючи все сама в собі. Я ніколи не запитував, чи любить вона мене, але інколи, ще до женіння, коли ми зустрічались, полохлива радість зникала, як тінь, на її лиці. Наш досвід, нам обом ішов 25-й рік, забороняв відкрито радіти. Одначе…
Одначе і слідчий, і Гуренко бачили, що на цьому можна зіграти, щоб взяти штурмом мою душу. Гуренко почав лізти на рожен, ображатись, що я до нього звертаюсь на «Ви», що я його зневажаю таким чином, і постукав, щоб його забрали від мене. Через деякий час наглядач відкрив віконце і сказав, щоб Гуренко збирався з речами. Він люто почав складати свої пожитки на матрас, і коли вже наглядач відчинив двері і Гуренко став у проймі дверей зі своєю постіллю на оберемку, він повернув до мене розлючене лице і кинув таку фразу:
– Подожді, у мєня много знакомих на свободє, я ім скажу, і оні одєнут твою подругу на хуй.
Мушу зізнатися, що це був удар, удар під саме серце. Мені заціпило, забило дух від люті. Хоча краєм свідомості я розумів, що не можу на очах у наглядачів кинутись на нього. Я залишився сам у камері зі своїм болем, розпачем, тугою, ревнощами і ненавистю.
Я залишився сам. Мені не поспішали когось підселяти. Тут мені хотілося б дати пораду тим, хто потрапляє під слідство, в жорна тюрми. Не поспішайте на волю, якщо вас заарештовано, не поспішайте давати свідчення. Заперечуйте все і лише потім, оговтавшись від першого оглушення, визнавайте лише те, що для вас вигідно. Підсудний має право на захист і самозахист.
Посеред думок, що повільно змінювались у голові серед цього повільного слідства, а кегебісти слідство нарочито затягують, щоб натомити незвичну до неволі душу, з’явилась у моїй голові така мрія, якби на тілі була якась така кнопка, щоб при натиску на неї тіло вибухало хоча б такою потужністю, як протитанкова міна.
Моє слідство вів майор Колпак, а йому допомагав капітан Сидоренко? (прізвища зі знаком запитання неточні, бо не всі я їх запам’ятав). Капітана Сидоренка (на кінець слідства він був уже майором) я бачив, може, зо два рази, а майор Колпак, як він себе відрекомендував комусь у слухавку під час допиту, (мені відрекомендувався як майор Ковпак), був моїм постійним співбесідником.
Слідчі камери (одна чи декілька є і в самій тюрмі, що стоїть плоским триповерховим будинком з напівпідвалом у внутрішньому дворі цього сірого будинку, який ви бачите з правого боку не доходячи площі Богдана Хмельницького по Володимирській вулиці, з написом «Комітет безпеки УРСР») знаходяться на різних поверхах у головному будинку. Кімната розміром 2,5 на 4 метри, біля дверей щось подібне до розпиляної надвоє учнівської парти, це столик з лавочкою для в’язня, пригвинчені до підлоги. Навпроти: сейф, слідчий, два столи буквою «Т» чи «Г» із ще одним запасним стільцем.
Майор Колпак вів допит у цивільному темному костюмі, білій сорочці при галстуку. Це був красивий чоловік зросту вище середнього, з нормальною статурою, чорнявий. В кінці слідства декілька раз з’являвся у військовій формі, яка йому дуже личила. Якщо нема своєї держави, українці добре служать іншим. За що їх позбавлено інституту князів? Оце його, майора, місце за столом, красивість і акуратна строга одежа, звичка вести слідство, яка вже виробилась і стала часткою манер, не давали мені знайти в ньому якусь слабину, щоб мати над ним психологічну зверхність. Подумувалось (внаслідок прочитаних детективів), що він володіє декількома іноземними мовами, бував за кордоном у всяких бувальцях, а оце відпочиває вдома, ведучи моє слідство.
На початку слідства він іронічно покивував на своїх колег з обласного КДБ, у відомстві яких я був до цих пір, зокрема на майора Коваля, що вони, мовляв, проводячи обшук, нічого у мене не знайшли. А, згадав, вперше я побачив майора Колпака у своїй хаті в селі Лісники, там він був у повній військовій формі і в кашкеті. Я якраз відсипався після добрячого випивона учора на Дні вчителя в школі, трохи перебрав і курив багато. Танцював трошки довше, ніж з іншими, із новою директоршою, що, як я вже знав, не мала чоловіка і була хоч і не красунею, але хвацькою молодичкою. Отож уранці, тільки-но я засвітив світло (було 7 годин ранку), у двері моєї хати різко затарабанили. Я підняв фіранку – у дворі було повно кегебістів і машина «газик» (тобто «чорний ворон», хоча бригада обшуку приїхала на двох «Волгах», які вже відчалили, зберігалася традиція 37-го року, на предмет зловісного «чорного ворона»). Душа моя похолола, але разом з тим я подумав: хоч би вони не розбудили дітей. Чотирирічний Вітя і півторарічна Оксанка спали в маленькій спальні. Я з жінкою в світлиці і баба 75-ти років у кухні біля печі на полу (дерев’яний настил за півметра від долівки). Хата стара, будована під час війни з траншейних колод. Отож, щоб вони не тарабанили так жахливо, я пішов скоренько відчиняти двері. Зразу всі вони ввалились у сіни, а потім у хату на чолі з красивим майором, який довів до мого відома санкцію про мій арешт. Мені дозволили взяти найнеобхідніше і перекусити. Душа моя стиснулась у кулак, як це завжди робилося зі мною в хвилини небезпеки, а свідомість працювала чітко. В такому стані слабинок в мені не було. Це виробилось під час безкінечних бійок у дитинстві. Коли я пас корову, старші сільські хлопці, як синка вчителя, весь час цькували мене і зводили на бійку з кимось із однолітків чи старшим на рік. Лице в мене тоді не заживало від подряпин, хоча я сам бився тільки кулаками, але інші пастушки старалися видерти нігтями очі. Тому у мене з часом під очима стали самі шрами від подряпин, які зійшли аж у десятому класі. Батько десь здогадувався про моє пастуше життя, послали вони мене пасти корову з шести років, але лише казав інколи: «Не лізь до старших». З чотирма дітьми після війни треба було їх хоча б нагодувати, а виживати – то вже клопіт дітей.
Як усі хлопчаки, я любив військову форму. У мене була батькова пілотка, яку він привіз з фронту. Коли я знайшов її в скрині і надяг, женучи корову на пашу (вона була навіть з зіркою), то Володька Митрущин (було їх дітей у сім’ї теж четверо, Володька найстарший, Василь – старший за мене на два роки, Галя і Петро. Батько їх не повернувся з війни і, отже, не зміг привезти пілотки). Так Володька заходився топити мене в Куцайовому болоті (де ми завжди купались, зараз його осушили) і вимагати, щоб я віддав йому пілотку. Коли мені вдавалось випірнути, я кричав не своїм голосом, кричав до темноти в очах. Володька знову хапав мене за шию і запитував:
– Віддаєш пілотку?
Я знову кричав, але не згоджувався. Так він мене топив по півдня, але я ні разу не сказав, що віддам пілотку. І вже пізніше, коли я став парубком і гасав на велосипеді по чужих селах десь із 16-ти років, образ я не прощав, а зразу кидався в бійку, безоглядно на сили супротивника. Тут не зрозумієш, що тобі дається від народження, а що виробляється з часом, проте комплекс боягузтва перед бійкою сидів у мені все-таки, аж поки я його остаточно не переборов десь у п’ятому класі, коли через свою нерішучість я прогавив і однокласник Василь Заєць ударом навідліг викришив мені кутнього зуба. Бог береже відчайдушних.
Отже, зібрав я все необхідне, випив чашку молока з хлібом, і коли вже цілував жінку, яка, відвернувшись від усього цього, варила на газовій плиті кашу для Оксанки, ніжні податливі губи її на всі подальші роки неволі пахли мені теплим молоком. Я пішов у спальню і обережно поцілував дітей. Вони спали так, як і кожного дня, і я не запам’ятав, хто як лежав. Мертва затисненість у грудях не допускала сентиментів і сліз. У кухні я потис бабі Катерині руку і сказав: «До побачення, і це вже надовго». Вона стояла переді мною випрямлена і по-селянському строга. Живою я її дома вже не застав.
У рухах і вчинках моїх була якась механічність. Передчуваючи цю ситуацію у ті часи, коли я писав свої не вгодні режимові твори, я написав вірш, який навіть читав біля пам’ятника Шевченку 22 травня під час мітингу протесту. Перш чим привести цей вірш, скажу, що мені особливо запам’ятався дегенеративний вигляд тих шістнадцяти чоловік, які мали проводити обшук в моїй хаті. Це були виконавці волі партії. Народ багатошаровий, і переді мною були люди, котрі не мали ніяких упереджень з погляду людської совісті. Точно такі люди вимітали хліб у 1933 році і розстрілювали інтелігенцію упродовж усього однопартійного керування. Тут використовувався психологічний момент ненависті примітивного голодного індивіда до індивіда розумово вищого. Цю суспільну силу виділив з маси, наче вірус, В. І. Ленін, коли у боротьбі за владу на селі оголосив державну орієнтацію на найбідніші верстви населення, надавши безмежної влади комбідам. Один з них так виразив загальну точку зору:
– Ти смотрі, сколько кніг і все на украінском язикє. Єслі би я знал, гдє ета програма, я би перебрал всю хату на щепкі. (Це з пізніших розповідей дружини, бо я тоді вже не був присутній.)
А вірш звучить так:
Під вікном пантрує вбивця,
що отримує зарплату,
спи, синочку, і надійся,
скоро вб’є він твого тата.

Як уб’є він твого тата,
до колиски ще підійде,
і в очах його затятих
зажевріється надія.

Він заплаче у знемозі,
що дітей не можна їсти,
і в чеканні та тривозі
вийде десь до часу сісти.

Синку, виростеш великий
під його щасливу казку,
хай не буде тільки крику,
що тобі, дитино, важко.

Під вікно підійде вбивця,
як кохатимеш ти сина,
і ти вийдеш за ворота,
як би жінка не просила.

І з моєю головою,
і з моїм ожилим дихом,
вбивця знову під вербою
захлинатиметься сміхом.

Два випадки розвінчали в моїх очах майора Ковпака, і я зрозумів, що це таки ковпак. Колпак для околпачування, а не ковпак для захисту. Одного разу, коли майор мені говорив, що зі мною він просто відпочиває, бо протоколів вести не доводиться, але непогано було б, якби я для протоколу сказав хоча б декілька слів, бо йому соромно одержувати зарплату, я його запитав:
– А скільки ж ви одержуєте?
Тут був такий відтінок, що зустрічаючись з майором ось уже шостий місяць, ми з ним дещо подружились, якщо так можна назвати це почуття, яке виникає від довгого спілкування, при тому що більш нікого не бачиш, крім стукача в камері та мента, який виводить до туалету, але тоді ти несеш поперед себе парашу. Цікаво, чи є параші в цивілізованому світі, до якого зараховує себе Росія. Я не кажу – Україна, тому що українці в Україні без дозволу росіян не можуть побудувати навіть туалет. Ще у 1918 році Дзержинський, цей переконаний убивця, жалівся Леніну в телеграмі, що українці не вміють робити навіть туалетів. Але так і не навчив. Отож, майор Колпак зі скромною міною на лиці і ламким голосом сказав, що він «чистими» одержує лише 450 крб. В голосі його чулося, що це мало. На це я йому зауважив, що одержував усього 80 крб. І до того ж вони не можуть мене звинуватити в тому, що я продався іноземним розвідкам (жодного контакту з іноземцями). Я страждаю чисто за ідею. А у мене ж сім’я. Двоє дітей. У баби пенсія 28 крб. І у жінки зарплата 150. Майор щиро зізнався, що не уявляє, як можна жити за такі гроші сім’єю у п’ять чоловік. Правда, у нас ще присадибна ділянка 15 сотих, але у той час половину цієї землі баба віддавала для обробітку своїй дочці.
Пізніше в Казані я сидів з майором КГБ Худяковим Юрою, який вважав себе дисидентом, але насправді він торгував дипломатичними таємницями. Звичайно, за кордоном він одержував зарплату більшу, чим майор Колпак, але зрадив Батьківщину.
Хоча майор Колпак запевняв мене, що відпочиває зі мною, але на нього таки тиснули зверху: слідство топчеться на місці, на квартирі у мене нічого не знайшли, я нічого не говорю про «справу». Слідство зводилось до безкінечних експертиз, і якось при допиті моєї жінки у майора вирвалось:
– Проклятий вусань! (Це про мене, я ношу печальні українські вуса.)
Моя позиція була такою: все одно мене посадять. Влазячи в слідство, я лише збільшу свою вину. Пощади від КДБ я не чекав, хоча мені було невимовно жаль свого молодого життя, дітей і жінки. Отож, коли Колпак мені заявив, що до статті про антирадянську агітацію додає ще й статтю 56, то моя душа ще більше знітилась і заскімлила. Це означало 15 років таборів плюс 5 висилки. Хоча в програмі говорилось про необхідність самостійності України, але ж про можливість добровільного виходу з СРСР говорилося в обох Конституціях (СРСР і УРСР).
У В. Винниченка є прекрасне оповідання. Я читав лише Пряшівське видання його оповідань, два романи і декілька п’єс. Так от в одному оповіданні йдеться про те, що двоє революціонерів, чоловік і жінка, переходять кордон. Там так сильно показано що іменно революціонери, яким здебільшого приходиться гнити по тюрмах, люблять життя, його справжній смак з любов’ю і ризиком. Допомагав мені Винниченко і осмислювати камерний психоз від довгого сидіння і обридливості співкамерника.
Коли сидиш із кимось на пару довго у одній камері, то поступово розкриваєтесь один перед одним. Цим користується слідство, щоб улізти в твою психологію. Раз на тиждень у камеру завалюється наряд наглядачів робити шмон. Роздягають обох наголо, перетирають рубці у сорочці, штанях, трусах, матрасах. Зазирають у всі дірки в тілі. В момент шмону особливо відчуваєш себе приниженим і безпорадним. По-моєму, шмон існує більше якраз для психологічного тиску, ніж у надії щось знайти у в’язня, який сидить рік під слідством і не має ніяких контактів з волею. Гуренко (перший мій співкамерник) хворів якоюсь шкірною хворобою, на лобку і на яйцях у нього були крупні прищі з гнійними вершками, це викликало в мене додаткову відразу до нього, адже жити приходилось удвох на площі у 9 квадратів. З співкамерником разом ходиш у туалет і в душ, по черзі виносиш парашу, мимоволі вивчаєш всі його запахи, дізнаєшся про його ниці вчинки там, на волі. Наступний мій напарник Луценко, коли сидів у туалеті, розповсюджував навколо себе запах м’ятних цукерок, змішаний з запахом людського посліду, феномен якийсь. Як він відчував мене, я не знаю, але навіть писав вірші, показував мені переспів билин київського циклу, щось про Іллю Муромця, я ще тоді зауважив, що в епосі про Іллю Муромця є багато деталей із шумерського епосу про Гільгамеша.
І весь час над тобою закручують пружину слідства, підводячи все це під 15 років неволі, а ти ще всіма своїми біострумами, дотиками, животом, руками і губами відчуваєш жінку і дітей, і ще сімейні звички до тебе навідуються, особливо у суботу і неділю, коли ти не на роботі, а з сім’єю. Це смерть заживо. Згадував фотографію Оксанки, як вона, гарнюня і манюня, стоїть в Іванкові в дворі Кучеренків біля повного оцинкованого відра води, Вітю, коли ми з ним пішли на ставок ловити рибу в неділю. Клювало добре. Навіть як ми удвох з ним разом смикнули вудочку, то висмикнули невеличкого коропця і він, зірвавшись з гачка, упав позад нас у траву. Тоді почав накрапувати дощ. Мені ще хотілось посидіти, і я послав Вітю додому. Він не хотів іти сам, я накричав на нього, і він помаленьку пішов понад ставком, вийшов на греблю. Посеред греблі була калюжа від учорашнього дощу, яку майже не можна було обійти. Вітя, а йому йшов лише четвертий рік, посковзнувся і впав у калюжу, і коли я побачив, що хтось чужий там його підняв і витирає, а Вітя плаче від образи, що я його прогнав, і від того, що впав у калюжу, я виматюкався, змотав вудочки і пішов з ним додому. Зараз у камері я передумував цей епізод, лаяв себе за черствість. Проте, колотись не хотілося. Є таке могутнє надбання людства, як честь і відданість ідеї.
Так от, зазвучав телефонний дзвінок, і майор Колпак зняв трубку. Дзвінок був десь з вищих коридорів влади. Майор обізвався:
– Майор Колпак слушаєт.
Я вперше почув, як він шпарить на «втором родном язикє». Він зовсім мене не соромився, бо буквально влазив у трубку і ницо хлипав: «Да, слушаюсь, обязатєльно, конєчно, да, слушаюсь, бєз сомнєнія», – і так далі. Мені стало гидко, як він безсоромно скинув з себе своє «я». Мені навіть стало жаль отого Колпака, який ходив переді мною королем, здійснював психологічний тиск, намагався знищити мене як людину, розколоти, розтоптати мою честь, змусити, щоб я зрадив своїх однодумців, свою любов і надію. Щоб я повірив йому, що України вже нема, а є лише посіпаки, такі, як він, для яких знання української мови – лише службовий обов’язок, до тих пір, поки трапляються отакі типи, як я. Дивлячись на смикання майора перед мертвою трубкою, ніби це був живий начальник з Кремля при всіх регаліях, я зрозумів українське слово «посіпака» майже фізично, філолог у мені таки жив. Це падло без мила лізло в трубку за свою добру зарплату, не рахуючи спецмагазинів, де завжди були найкращі товари і харчі за пільговими цінами. Годують його так за те, що розпинає Україну і нас кожного зокрема. І я йому нітрохи не заздрив.
Другого разу я в ньому розчарувався, коли до нас у слідчу камеру завітав заступник начальника слідчого відділу капітан Погребняк? Майор устав і мені наказав устати – субординація. Погребняк був менший тілом, званням і віком, але старший «по занімаємой должності». Колпак пожартував, що от Рубан хоче нас усіх одягти в сині шаровари і кунтуші. Я нічого не сказав, але подумав, що цим хлопцям краще пасували б столипінські галстуки.
Капітан Погребняк влетів до слідчої камери-кабінету енергійною ходою ділової людини із запитанням:
– Що, мовчить?
Я відкритими очима спостерігав нову дійову особу, бо ще на початку слідства майор Колпак, маючи на увазі мій попередній роман «Помирав уражений проліском сніг», де кегебісти зображені з досвіду мого попереднього арешту, сказав:
– Ти, звичайно, про це все напишеш.
Я йому нічого не відповів, але подумав, що коли виживу, то обов’язково напишу.
Одягнутий капітан був у модний темно-синій костюм, модні коричневі мешти. Манжети білосніжної сорочки майже повністю світились з-під його трошки підсмикнутих рукавів. Комірець сорочки вільно розстебнутий, жакет теж розстебнутий, і білосніжна сорочка мерехтіла в моїх очах, коли він рвучко почав ходити по кімнаті. Волосся мав пряме і непокірне, і, не дивлячись на трошки за вільну напіввійськову стрижку, воно копицею стовбурчилось на голові. Лице мав чисто виголене, але негарне. Негарним був конусоподібний трохи кирпатий ніс. Масті Погребняк був брунато-сірої.
Я про нього чомусь подумав, що коли він молодший віком і званням, але старший на посаді, то, очевидно, з молодих і здібних запроданців москалям, і це мене розізлило.
Енергійно пройшовши туди-сюди, показуючи, що він господар у кабінеті майора Колпака, він звернувся до мене:
– Ну що, так і будеш мовчати?
Я навіть пройнявся солідарністю до Колпака у його далеко захованій антипатії до цього вискочня, голосно сказав:
– Парвеню!
Колпак і Погребняк здивовано, з нерозумілістю на лицях повернули до мене свої самозакохані голови, як люди, що відчули, що їм дав хтось носака під зад, але невідомо хто. Колпак строго запитав:
– Що це означає? – бо я сказав це зверхньо, ніби вилаявся. Я їм чітко пояснив, що в перекладі з французької це означає «вискочка». Хлопи зразу вирівняли свої фізіономії, хоча на лиці в Колпака читалось затаєне задоволення, а на лиці в Погребняка з’явився вираз людини, якій плюнули в пику і вона боїться витертись, щоб ніхто цього не побачив. А я собі подумав: «Ніякі ви не герої і не супермени, і не закордонні агенти, та й не поліглоти. Ви ті, хто за добру зарплату може робити все. Якось непомітно ідейну переконаність вам замінили зарплатою. Просиджуєте штани на слідствах, затиснуті лещатами свого відомства, а ту роботу, про яку пишуть в детективах, робить хтось інший, якщо це не видумка зарплатових письменників».
Коли я служив у армії, то ходив у караул. Недалеко від поста № 1, де стояв прапор полку, була кімната за номером 12. Там був пост № 2. На обох постах в свій час мені доводилось стояти. Коли офіцер пояснював мені, як треба пильнувати пластилінову печать на дверях, щоб вона, не дай Бог, не була змазана, в голосі його я чув відверту недоброзичливість до тієї печаті, і кімнати, і капітана, який там інколи відсиджувався. То була кімната капітана КДБ, якому було наплювати на армійські чини, чи ти там полковник, чи генерал. Але тоді я ще не розрізняв кегебе і армії і не розумів, чому армійські офіцери так не люблять тої кімнати. Стоячи на посту біля прапора, я завважив, що офіцери циклу № 1 могли стати будь-де в коридорі, щоб перекинутись словом, тільки не біля дванадцятої кімнати. Вони шарахались від неї, як від нечистого місця. Не одного з них сюди запрошував капітан, агітував, щоб вони доносили на своїх товаришів офіцерів «во імя Отєчєства». Уже пізніше, навчаючись в університеті, я дізнався, як важко відлипнути від кегебіста, коли він тебе вербує на стукача, показуючи то батіг, то пряник за продану душу, а трохи ще пізніше я дізнався, що та кімната була ще й катівнею для тисяч офіцерів, які любили «отєчєство до самозабвєнія», але не дуже любили більшовицький режим революційної доцільності. Туди пішли і не повернулись майже всі вищі і середні офіцери – засновники Червоної Армії, царські офіцери, які воювали на боці більшовиків, і взагалі розумні люди, які любили пожартувати двозначно – а як результат: німці під Москвою і голодний Ленінград. Зараз їх не можна розпізнати в безкінечних багатошарових траншеях, бо вони перемішані з цивільними і пошарово притрушені негашеним вапном, бо їх закопували голими і без документів, та ще й зарівнюючи могили, очевидно, здогадуючись, що таки роблять злочин, мордуючи і закопуючи, мордуючи і закопуючи без суду.
Одного разу ми з майором Колпаком обговорювали тему любові народу до органів кегебе, і він, з ніяковою усмішкою на лиці, запевнив, що народ їх любить. Це вдруге за час слідства я запримітив на лиці кегебіста ніяковість. Вперше – коли він шив мені зраду Батьківщини, а вдруге – коли говорив про любов народу до кегебе. Ніколи, коли б тут був якийсь начальник, майор би не виказав ніяковості – цього почуття не передбачає інструкція для посіпак. Майор таки хотів, щоб я згодився, що вони вже не ті, що наживали мозолі на пальцях від спускових гачків від нагана, коли цілий день доводиться стріляти в потилицю, що народ їх любить, але я його не пожалів. Я сказав:
– Не дуріть себе. Любить, як собака палку. Любов народу можуть заслужити лише ті, хто мудрий і милосердний.
Нарешті мені визначили місце, тобто Леоніда Плюща перевели до Одинадцятого відділення, а мене знову привели в Дванадцяте – прийомне. Обід якраз закінчувався, і принудчики прибирали столи.
Мене помістили в надзорці. Це кімната, куди кладуть для проведення активного курсу лікування. Активний курс – це введення в організм психотропних препаратів через уколи. Тоді було три головних методи лікування: електрошок, інсулін (тобто шок через недостачу цукру в мозку) і психотропні препарати по карті. Коли хворий проходить відповідні аналізи, йому призначають, наприклад, два рази на день галоперидол і на ніч аміназин по карті. Тобто кожних два дні збільшують дозу, записуючи в картку цю динаміку. Хворий потроху загальмовується. Ось він вже ходить з погаслим зором, схиливши набік голову – доза збільшується. Ось вже з рота в нього почала текти слина і він її не витирає, бо йому байдуже – доза збільшується. Ось він вже почав усцикатись – доза збільшується. Ось він вже усрався: це сигнал лікарю про те, що треба зменшувати дозу. Доза трошки зменшується і закріплюється. Внаслідок хворий ходить з перекошеною головою, інколи витирає слину, яка тече з рота, інколи не витирає. В такому стані він ходить шість місяців. Весь цей час він отримує ліки в уколах. Це активний курс. М’які місця на руках і на сідницях стають твердими і кровоточать від голочних пробоїн, бо кров стає погано згортатись. Коли минає півроку, хворому починають давати цю саму дозу, але вже в таблетках, постійно, кожен день, три рази на день до столика з ліками. Коригування дози з цього часу відбувається лише з огляду на погіршення здоров’я. Якщо організм звик до дози і психічний стан хворого погіршується, його знову переводять в надзорку і проводять повторний активний курс. Це триває від 5 до 25 років.
У надзорці гігієнічні ліжка стояли в один ряд, і перелазити на ліжко можна було лише через бильця. На суцільній площі з ліжок впритул лежали хворі. Тому що Дванадцяте відділення прийомне, тут більшість зеків, принудчики прибувають рідко. Принудчики – це ті, кому суд присудив примусове, тобто насильницьке лікування всупереч їхньому бажанню, без права захисту рідними. Ще одну пачку сигарет «Опал» я віддав Колі (санітару), щоб він голив мене новим лезом, і він навіть залишив мені сумні українські вуса, які я пізніше теж поголив. Залишилось ще три пачки цигарок, і я їх віддав земляку Валері – київському вірменинові, який уже трубив восьмий рік на зоні, а оце погнав на дурку, блатував у надзорці і вже просився в Елли знову на зону, але йому ще кололи сірку по курсу. За те я міг скрутити самокрутку з тієї махорки, яку Валера тримав у бляшаній коробочці з-під чаю в себе під матрасом. Інші в’язні не мали в себе нічого, були лише в білизні, не в кожного було простирадло, щоб укритись.
Ліворуч від мене лежав зек, який весь час щось ловив на простирадлах, що йому ввижалося від температури 40 градусів, викликаної уколом сірки; праворуч – молодий симпатичний ленінградець Сергій, який просився назад в зону, а сюди потрапив тому, що нюхав у зоні ацетон. Ад’ютантом у Валери був молодий рослявий хлопець з прізвищем Заплюйсвічка, руки і ноги в нього були в малохудожніх наколках. Третім у цій пануючій трійці був Іван з Астрахані, який жив у робочій палаті, а сюди приходив до Валери в гості. Санітар чергував біля постійно відчинених дверей надзорки. Це теж був зек першої судимості; всі санітари були зеками першої судимості: за хуліганство (баклани), за пограбування (гоп-стоп), за квартирні крадіжки (домушніки), за автомобільні аварії. Санітари змінювались по графіку, до блатуючих зеків не втручались, маючи їх за сюзеренів.
Зі мною разом поступив зек Чопик, хлопець років двадцяти; на запитання лікаря, що він робив у зоні, він сказав: «Я пою і танцую». Його поклали далеко від мене поряд з Орловим, теж молодим хлопцем з острішкуватим світлим волоссям. Чопик встиг дізнатися, що Орлов педераст, і почав у нього випрошувати після оголошення «отбой». В зонах педерастами вважають лише пасивних, тих, хто дає, і вони позбавлені будь-яких громадянських прав на рівні зеківських неписаних законів. Роблять найбруднішу роботу, сплять біля унітаза чи параші, їдять з окремого погнутого посуду обов’язково зламаною ложкою і кожен найплюгавіший зек може позбиткуватись над педерастом. Педераст же, хоча може бути і крупний тілом, ніби зовсім позбавлений волі і гордощів. Все терпить мовчки й покірливо.
До дванадцятої години ночі Чопик не міг угомонитись, голосно вмовляючи Орлова повернутись, і не давав спати сусідам; санітар його матюкав, але Чопик не заспокоювався, так його замарудило. Нарешті десь після дванадцятої підійшов ще один санітар (в палаті завжди горить яскраве світло), вони вдвох витягли Чопика до дверей і вчинили йому допит. «Ти педераст?» – допитувався санітар, його особисту «справу» вони ще не встигли подивитись. Чопик клявся, божився і плакав, запевняючи що він не педераст. Він розумів, що це важко довести, але намагався з усіх сил, щоб санітари зараз же не потягли його в туалет. У Дванадцятому відділенні (тому що воно прийомне) у єдиному з усіх в туалеті був обладнаний душ. Сюди приходили митись санітари з усіх відділень, і вони, як кожен поважаючий себе блатуючий зек, брали з Дванадцятого під душ педераста, щоб і спину потер, і задовольнив хіть санітара яким завгодно з відомих в зоні способів. Ось і зараз прийшов бугор Пінчук і забрав з собою Орлова. Тут вже Орлов не опирався. Вранці він гуляв по проході в чистій білизні з сорочкою навипуск, і на подолку білої сорочки було видно слід від того, що Пінчук витирав свій член.
Якийсь неписаний зонівський закон забороняє згвалтування. Бар’єр людської особистості, чи взагалі людини, чи усвідомлення того, що без закону беззахисними стають всі. Отож для того, щоб новачка потягли на скатаний матрас, треба якась причина чи провина. Якщо її нема, зеки всіляко намагаються її придумати: обіграти в карти, обдурити, якщо цей хлопець не в курсі і не чув навіть про таке. Нарешті затюкати, якщо у людини слабка воля, притоптати, побити і вже потім зґвалтувати, поповнивши таким чином баланс відсутності жінок у чоловічому товаристві зеків. Коли ми йшли етапом на Казань, до нас в ізолятор в кінці етапу вкинули молодого симпатичного хлопця, який весь час посміювався сам до себе заспокійливим смішком, ще не вірячи, у яку біду він потрапив. У казанській тюрмі нас усіх загнали в одну етапну камеру. Ми, принудчики, Микола Плахотнюк, Євдокимов Борис і я, відсторонились від гурту в кутку, і до нас ніхто не мав ніякого діла. Десь осіб із тридцять молодих з підтягнутими животами чоловіків з загостреними від недоїдання вилицями (їх гнали десь на поселення) виштовхнули зі свого гурту того хлопця, що був з нами в купе. Мент запитав у чому справа:
– То дєвка, – вигукнув хтось з гурту.
– Іспортілі такого хлопца, – сказав мент і закрив його в окрему камеру, а я його пожалів, уявивши, до якого стану його доведе зона. На всіх етапах конвой вибовкує таємницю особової справи, і ніде педераст не заховається. Хіба що кум (вихователь) його завербує в стукачі, тоді він може засекретити справу. І то: листування між зонами досить жваве, якщо вже чималий стаж, то ніяк не заховається, більше всього що піймає тягу, тобто звикне до нового статусу.
Отже, щось не дозволило санітарам упевнитись, що Чопик пасивний педераст, та й ситі вони були на цей предмет. Тому вони забрали від мене Сергія і поклали поряд Чопика. Він трохи мовчки полежав, тоді звів дві руки і, ніби потягуючись судомно, торкнувся ними моєї спини. Я лежав зіщулившись, але, коли Чопик мене торкнувся, різко розпрямився і з повороту вдарив його навідліг зверху вниз по обличчю. Кулак потрапив на щелепу і вдаривсь ніби у якусь деревину. Чопик заспокоївся і заснув. Вранці санітар повів Чопика в маніпуляційну, і йому вмазали два кубики сірки. Через годину він вже з температурою лазив попід ліжком.
Валера-вірменин виявився справді мені земляком, навіть був з Корчуватого і знав мого двоюрідного брата Толіка. Отже, автоматично в колі зеків я потрапляв під його захист. За три пачки цигарок, які я йому дав, він виміняв у санітарів пачку чаю, і вони увечері втрьох почиферили. Вони запрошували і мене, але я відмовився. Чи кидали вони у чай колеса (пігулки) для сильнішого кайфу, я не знаю. Саме чиферювання виглядить так. Літр води заварюють маленькою пачкою чаю, і коли ніфеля (чаїнки) осядуть, п’ють цю чорну воду маленькими ковтками. Увечері Валерині кенти зібрались на його ліжку, і кварта пішла по колу. Окрім Валери тут ще був Іван і Заплюйсвічка. Замріяно вони по черзі підносили кварту до губів і робили кілька маленьких ковтків, згадували свої кращі часи. Валера розводився про свою кохану, яка його чекає в Києві ось уже восьмий рік. Тут він дозволив собі впасти в істерію і навіть просльозитись і клявся, що коли вона його зрадить, він її заріже, а я подумав, що чекати із зони 8 років і не дати комусь, хто просить – це фантастика. Проте я не заперечував Валері.
Міцний чай, чи по-зонівські чифер, якщо туди не кидати «колес», не дає ні сп’яніння, як горілка, ні галюцинацій, як курьожка гашишу, він лише збуджує, приємно зігріває серце і скроні. Лице стає темно-червоне, цегляного кольору, таку цеглу випікали до революції. На думку зеків, чифер зовсім не шкідливий, але на думку людей поміркованих, він таки садить серце. Кожен професійний зек має залізну кварту, і в кожній етапній камері СРСР стінки закопчені онучами, на яких зеки варять чиферьок. Я сказав би, що варити чифер для справжнього зека – це навіть ритуал, правило хорошого тону, доказ того, що він у тяжких умовах неволі має свої забаганки і, незважаючи на труднощі, потурає їм. В інституті Сербського, де мені виписали путівку на принудку, няні, що нами опікувались (цілодобово у нас в блоці для спецхворих сиділо дві жінки пенсійного віку), десь о 12-й годині теж варили чифер. До них прилучався Роальд Мухамедяров і Жора-музикант. Роальд – московський татарин, рудий, з червоним плямистим лицем і очима кольору темного пляшкового шкла; сидів нібито за розповсюдження «Хроніки тєкущих собитій», а Жора – за участь чи співробітництво з бандою московських міліціонерів, котрі робили незаконні обшуки у московських непманів (багатих людей) і грабували золото та коштовності. Роальд кидав «для таскі» кілька таблеток транквілізаторів – циклодолу чи етаперазину, а Жора любив чистий. Пропонували няні і мені, але я відмовився, і вони шептались по кутках, мовляв, який я, красивий, молодий і зовсім «нєіспорчєний», і от потрапив до них як «спецбольной». Проте вони знали, що я політичний, і переживали за те, щоб мені дали діагноз, бо зони мені пахло занадто багато. Я і сам не знав, куди більше «хочу»: в зону чи в дурку.
Само собою, в обід я віддав своїм кенам, тобто Валері, усі свої харчі (сухарі, консерви, цукор), які привіз з етапу, але Іван був чимось незадоволений, казав, що я віддав не все (хоча я їм віддав все разом з торбою), його підмивало випробувати на мені якусь зонівську штучку-примочку, бо він бачив, що я в цьому ділі зовсім недосвідчений, проте Валера-вірменин цього йому не дозволив, і я спокійно вживався у нову обстановку.
Цього самого дня мене повели в маніпуляційну, і фельшер, високий, крупний тілом єврей, з чорним прямим волоссям і темними від густої виголеної щетини вилицями, вчинив мені допит, за що, мовляв, сиджу і таке інше. Коли я сказав, що сиджу за писання віршів, він не здивувався, а став просити, щоб я прочитав йому вірш. Я всіляко відмовлявся, проте він наполягав, і я, щоб його не розсердити, прочитав один. Цей вірш я вважав найкращим із моєї останньої, теж ненадрукованої, збірки «Я і місто». Написаний він на тему прощання, але тоді, коли він писався, про таке прощання, як арешт і етап, ще не йшлося. Ще не йшлося і про женіння. Було лише побачення в кімнаті п’ятого гуртожитку. Дівчата десь пороз’їздилися, і кімната була в нашому з Людмилою розпорядженні. Я тоді якраз прочитав шматок індійського трактату в самвидаві про різні способи тілесного кохання. Ми голісінькі викручувались на вузькому студентському ліжку. Пізніше в будинку меблів я бачив спальні індійські гарнітури, але таких широких оксамитових ліжок мені так у житті і не довелося випробувати. З усяких положень тіла я не роз’єднувався з її лоном, ми були молоді, здорові, тіло її було прекрасне, вона була слухняна, податлива, якась ніби сонна, але принадна і бажана. Хоча потім я на ній одружився, заполонений красою її тіла, але я був створений Богом для кохання, бо у мене не буває природних полюцій, наприклад у сні, коли присниться жінка. Щоб тіло було чисте, мені регулярно потрібна була жінка, а коли її не було, доводилось займатись онанізмом, щоб скинути зайве сім’я. Доки все це мені прийшлося самому на собі самотужки без лікаря дізнатись, я заледве не став імпотентом.
Після цієї жагучої ночі кохання я вийшов з гуртожитку. На вулиці було вогко, туманно, а тіло моє пашіло в ореолі животворного вогню. Я гостро відчув, яка це прекрасна і неповторна ніч, я відчув Гераклітову істину про те, що в ту саму річку не можна забрести двічі, і пронизлива тема прощання не залишала мене, аж поки я не приїхав у село Лісники, де в цей час жив, працюючи літературним редактором у видавництві «Музична Україна», і не написав такого вірша:
…прощаюсь із твоїм тілом,
я не уявлю його кращим, аби я цілував і цілував тебе.
Одягаюсь на страту
до квадрату дверей,
а ти – заклик жадібної талої води.
Вертаюсь ще раз –
сліпий –
відчути тебе поцілунками.
Наша мовчанка – це згода на розлуку.
Кого ми тільки не згадували:
і Бога,
і слова циганки,
яка нам обом говорила:
– Ви страждаєте від наболілої відвертості,
бо втратили смак слів.
Як я не цілував тебе
всю-всю.
Як не затримував біля тебе
зашерхлі від твого вогню долоні,
я все одно прощався.
Вийшов надвір,
вітер кинувся облизувати мене,
наче собака закривавленого звіра.
Намагаюсь ще затримати тебе,
уявити, відчути,
яка ти –
була.
Прощаюсь із твоїм тілом.
Але побачив на бетонних стовпах,
які простоять довше, ніж ми, і теж зникнуть,
квадратові оголошення
про продаж безлюдних квартир.

Не знаю, що дійшло фельшерові із цієї трагедії прощання, але він мене залишив у спокої. Першого і другого дня до лікаря не викликали, у них і в мене ще було безмежно багато часу, щоб познайомитись, бо ще слідчий Колпак мені казав, що це «вєчная койка», але попри всі ситуації людина надіється. Хоча у мене, здається, надій не було.
На третій день перед обідом нас гнали з туалету. Виходити з туалету треба було швидко і підбігцем рухатись попід стіною в надзорку на своє місце. По інших відділеннях ця процедура робилась спокійніше, проте Елла підбирала собі санітарів лише з бакланів, інструктувала їх, щоб не жаліли «сухого брому» (вона мала на увазі рукоприкладство), і в них, цих примітивних душах, досить швидко визрівало почуття садизму. Садизм живе в кожній людині, як сухотна паличка, і, потрапивши на живлюще середовище, швидко поглинає душу. Тобто санітари швидко засвоювали смак від знущання над собі подібними, але безправними індивідами. Санітар стояв збоку перебігаючих з туалету в надзорку і кричав: «Швидше, швидше», чи то пак: «Бистрєй, бистрєй», він-бо бачив, як німці в кіно кричали: «Шнель, шнель». Якийсь новоприбулий зек (це вже я дізнався потім) буркнув собі під ніс не то «сукі», не то ще щось, санітари так і не дочули. Проте санітар зрозумів, що це було вираження якогось невдоволення. Вже принесли обід, проте їли у дві зміни, бо не вистачало місця. Не вистачило місця всього на кілька чоловік, в тому числі мені і тому зеку, який щось буркнув собі під носа, як нас гнали з туалету.
Я лежав, чекаючи обіду. В кімнаті від яскравого сонячного світла з розташованих під стелею вікон (нижня, більша, частина вікон була замурована) білів ряд постелей із зіжмаканими простирадлами. Долинав шум із заводу тракторних запчастин, котрий мав з тюрмою спільну загорожу, і брязкіт ложок з коридору. В надзорку один за одним увійшло шість санітарів, а той, який гнав уранці з нужника, стояв на дверях, зіпершись об протилежну лутку одною рукою. Правий зап’ясток у нього був туго забинтований, бо вранці він затопив когось у пику і пошкодив собі руку. З динаміка, який висів у коридорі (на всі 12 відділень тільки тут було радіо), донісся пронизливо-тужний голос Софії Ротару «О сизокрилий птах, згубився шлях твій у житах…». Зек лежав на другому від краю ліжку, і санітари кинулись до нього, щоб бити. Але хоча вони були хлопи годовані на наших харчах, а в дворі тягали вісь із залізними колесами, качаючи собі м’язи, зек був високий і жилавий, тож порозкидав їх від свого ліжка ногами. Якусь мить санітари застигли всі гуртом, обдумуючи тактику, тоді всі разом кинулись на хлопця, вчепившись в нього кожен обома руками, перекинули на живіт, один загнув йому ногу назад аж до хрусту суглобів, а решта почали бити кожен ту частину тіла, яка йому дісталась. Один санітар методично бив ребром долоні по карку, інший садив кулаками по печінці під один бік, інший під другий, нарешті один вискочив з ногами хворому на спину і почав садити каблуками по нирках. Хлопчина виявився міцним. Спочатку він думав, що це звичайне побиття, і кріпився, тому вперто мовчав, лише лунали швидкі удари. Але ось цей бідолаха відчув, що це не звичайне побиття, а вбивання, вбивство, і він закричав нелюдським голосом того, хто побачив смерть серед білого дня. Я машинально глянув на двері. В дверях стояв фельшер, якому я читав вірша, і мовчки спостерігав. І коли хворий після моторошного крику затих, крикнув:
– Хватить!
Санітари продовжували бити.
– Хватить, – крикнув фельшер ще раз, і на цей раз його почули. Санітари швидко вшились з палати, а зек лишився лежати. Фельшер його підвів і посадив на ліжко, задер сорочку і потикав прямими пальцями в тіло, але випростати і покласти на ліжко вже не зміг. Так той зек сидів цілу ніч, низько, аж між коліна, звісивши голову, а на ранок його кудись забрали. Чи він умер, а чи вижив, я так і не дізнався, бо увечері пригнали великий етап і хворих не було де подіти. Тоді стали виносити ліжка, розбирати і складати на купи в коридорі, підлогу заслали матрасами і уклали нас покотом аж о 12-й годині ночі. Вранці мене в самій білизні перевели в П’яте відділення.
Містилось воно на другому поверсі головного корпусу, і завідуючою його, як потім я дізнався, була Кравченко Ганна Володимирівна. Поміж себе хворі називали її Аннушкою і вважали її справедливою. Помістили мене відразу у велику палату. Тут на одній площі з проходами між ліжками такими вузькими, що ходити можна було лише трохи боком, стояло сорок ліжок. Люди лежали як на вокзалі. Біля самих дверей хтось проклинав комуністів. Йому пропонували іти плести сітки, але він кричав:
– Як же я піду плести сітки для вас, прокляті комуняки, коли я зразу зажену ткацьку голку комусь із вас у печінки, будьте ви прокляті, московські запроданці, скурві діти, мать вашу…
Це був бандерівець, як сказав мені дядько, котрий лежав поруч. Прибігла медсестра зі шприцом і вмазала проклинальщику укол. До мене підбіг хлопчина років йому дванадцять і запитав:
– Що, замочив когось? (Замочив – значить убив.)
Я йому сказав, що ні, не замочив.
– А я сиджу за те що краду мотоцикли, – повідомив він мене і пішов із палати плести сітки. Потім прибіг познайомитись зі мною Андрій Заболотний. Сидів за те, що лаштував на кораблі сховок, аби відплисти до Туреччини. Перших десять років він сидів за те, що закінчив есесівську школу в Німеччині. Родом з Чернігівщини, у війну його забрали на роботу до Німеччини, він утік, видав себе за німця. По закінченні школи його послали на американський фронт, де він, не беручи участі в боях, здався в полон американцям. За спробу обладнати скриню на кораблі (його здав товариш, з яким він поділився таємницею, на кораблі він працював електриком) йому дали ще п’ять років. Коли до кінця строку лишилося два роки, він почав гнати на дурку, думаючи, що його комісують і раніше випустять. Став заявляти зекам, що скоро буде в Новій Зеландії, а коли повели до лікаря, сказав, що він агент німецької розвідки. Тут ним і зацікавилось КеДеБе. І оце, прибувши до Нової Зеландії, тобто на дурку, він уже сидів у Сичовці, Ленінграді і нарешті у Дніпропетровську – по другому заходу п’ятнадцятий рік, а в сумі – двадцять п’ятий. Пізніше, коли нас усіх політичних погнали етапом по Союзу, його перевели в Черняхівськ – дурку, яка за режимом майже не поступалась Дніпропетровську. У міфології зеків «Дніпр» був найстрашнішим. Зараз я попросив Андрія, щоб дістав махорки. Він швидко відшукав мені півпачки, передав і пішов плести сітки.
Прийшов санітар, запитав, де тут новенький, і повів мене до лікаря. Мене зразу повели до завідуючої. Аннушці було десь років за сорок, з чималим круглим підборіддям, овальне лице, чорнява, ніби трошки зів’яла, носила короткий каштановий перманент, пишні губи її були схожі на забуті на дереві вишні, коли в них один бочок вже обпечений сонцем. Круглим чималим підборіддям і малюнком губів вона мені нагадувала фотографію моєї матері, яка висіла у батьків над подружнім ліжком. Де мати з короткою міською зачіскою курсистки ще молода і гарна. Аннушка пильно на мене подивилась, попросила підійти ближче і, піднявши мою сорочку, потикала прямими пальцями мене під ребро.
– Чого ти такий жовтий?
– Не знаю.
Вона розпорядилась, щоб їй показали мою сечу. Санітар дав мені півлітрову банку і повів у туалет. Тоді знову привів мене в ординаторську. Мені було ніяково в одній білизні з банкою в руці стояти перед лікарями і медсестрами – всі жінки, але для них я був лише одним з багатьох, котрі ходять у самій білизні. Аннушка глянула на банку здаля, примружившись і розпорядилась:
– В ізолятор.
Мене відвели в жовтушний ізолятор, який містився в лівому крилі на третьому поверсі, над Дванадцятим відділенням. Це було Тринадцяте відділення для сухотних у гострій формі, і відала ним та ж таки Ельза. Уранці вона до мене завітала власною персоною. В суміжній кімнаті лежав жовтушний хворий під крапельницею. Я читав старі журнали, які тут купою валялись на підлозі і не заважали робити дезинфекцію, якщо її тут хто проводив. Елла сіла переді мною на стілець. В шовковому барвистому платті (абстрактний рослинний орнамент жовтогарячого з зеленим), засмагла, з білястим пушком на лиці, поклала ногу на ногу, від чого плаття підсмикнулось на п’ядь вище колін, і я, підперши голову, яка була на рівні її колін, міг спостерігати її стегна майже від того місця, звідки ростуть ноги. Я спостерігав, а Елла спостерігала мій замагнетизований близькістю розкішної жінки погляд і завела тим часом зі мною розмову, за що, мовляв, сиджу, кого з П’ятого відділення знаю ще з волі. Найбільше я не любив говорити про свою «справу», бо завжди боявся кедебістських пронюхувань; разом з тим я боявся мовчати, щоб не злити людину, від якої залежало моє життя. Тому я говорив, але говорив не головне. Так, зокрема, сказав, що в П’ятому знайомий з Борисом Ковгаром, у якого я раз ночував, коли допізна протинявся 22 травня біля пам’ятника Шевченку. Борис був чоловік середнього зросту, широкоплечий, аж квадратний, гарний з лиця і на волі носив пишні шевченківські вуса. Коли ми з ним на таксі добирались до його квартири, я встиг дізнатись, що в нього жінка росіянка, кляне за українофільство і настроює проти нього рідних дітей. Ще він тоді прочитав напам’ять кілька власних віршів, у одному з яких ішлося про те, що українцям хтось підмінив душу на лакейську. Як я пізніше дізнався, Ковгар потрапив на спец за те, що, будучи завербований кегебістами до співпраці, через деякий час, коли вже зробив їм кілька послуг, відмовився далі працювати і заявив про це публічно. Біда його була ще й у тому, що він був фізично здоровий, тому пізнав двадцять чотири сеанси шоків інсуліну, і 16 уколів сірки, і курс електрошоків, і, звичайно, по карті, в уколах постійну і максимальну дозу галоперидолу з аміназином. Багато пізніше я його зустрів на волі. У фізичному плані це була вже повна руїна із загальмованим мовленням і мисленням.
Елла пішла, і знову я залишився сам в ізоляторі. Вже десятий місяць я митарився по ізоляторах. В київському ізоляторі КДБ я пообіцяв підполковнику Сапожнікову, що зганьблю його і його контору на весь світ. Тоді за підсадку зі мною сидів молодий хлопець Сашко. Вішав лапшу, що біля Рафаїлівки ще й тепер виходять з лісу бандерівці і пострілюють в бік зони. Взагалі він був хлопець веселий, не нестерпний. Ось забряжчали в коридорі відра, значить несуть вечерю, ось долинають якісь удари, крик, потім божевільний зойк і регіт. Сашко мені пояснює, що це кричить Усольцев. Він утік з особливого режиму десь у Сибіру, «замочивши» двох охоронців, перейшов кордон і ще вбив трьох угорських прикордонників. В Угорщині йому присудили повішення, тепер ще буде суд в СРСР. Беру на віру. Після вечері, коли спати ще рано, граємо в доміно. Один з наглядачів, ми його потім примітили, невисокий, з блідим водянистим чисто виголеним лицем, узяв собі за звичку гучно пердіти під нашими дверима. Мабуть, це був ще один спосіб принизити нашу гідність. Наглядач, чи як вони себе делікатно звуть, контролер, повторював такі вправи кожну свою зміну. Я почав обурюватись вголос. По децибелах мент міг потрапити в книгу рекордів Гінеса, якби його послати на міжнародні змагання ментів-пердунів.
На моє голосне ремствування наглядач відкрив кормушку і засичав:
– Тіше говорітє!
Я закричав на все горло:
– Свині паршиві, сволочі паскудні!
Хтось швидко відійшов по коридору від наших дверей, а наглядач знову засичав:
– Тіше!
Так ще один мент на мені заробив «поощрєніє», а вранці мене викликав підполковник Сапожніков і сказав, що це виробляв один зек, якого вже десь перевели. Це була брехня, адже камери і коридор прослуховувались з караулки. Я йому не повірив і заявив, що за таку наругу зганьблю їх на весь світ. Очевидно, я ще якимсь чином думав, що в них є совість. Тепер оце я дотримую свого слова, хоча для цього треба було вижити, бо я ще їхав туди, а не назад. Колпак час від часу просив у прокурора продовжити для мене термін слідства, і воно тягнулося до безкінечності. Одного разу в коридорі знову почулися вигуки:
– Слава Україні, слава Світличному, слава Сверстюку, слава Україні!
Потім настала гнітюча тиша. Ця тиша тисла на мене, на нас. І цей відчайдушний крик – ніби прохання про допомогу. Я закричав на повний голос:
– Тримайся!
Мені здалося, що мене почули, принаймні самому стало легше. Потім, коли ми з Миколою Плахотнюком сиділи в Казані, він сказав, що то він кричав, але мого поклику вже не чув. Мабуть, тоді, як я кричав, його вже тягнули по східцях униз, до карцеру.
На одному з допитів майор Колпак без ніякої попередньої словесної підготовки показав мені фотографію мого сина. Я був настільки зосереджений на внутрішньому спротиві і на ворожому ставленні до кедебістів, що ніяк зовнішньо не зреагував. Але після якоїсь паузи попросив майора дати мені потримати ту фотографію. Проте він не дав, а заховав її в папку. Цей жест був розрахований на шок, бо слідство вже тягнулось сьомий місяць і моя душа була досить натомлена. Але я твердо зарубав собі, що на волю мені дороги нема.
Слідчий тим часом повідомив мені, що моя жінка не мирить з бабою і просить побачення зі мною. Якусь мить я вагався, хотів відмовитись від побачення, але, зваживши на те, що жінка з бабою не мирять, дав згоду. Думав порадити їй жити з бабою мирно, адже нема кому глядіти малих дітей, хоча я знав, що коли дві баби загризуться в одній хаті, то їх вже ніхто не помирить. Підсвідомо я здогадувався, що це побачення затіяно, аби вивести мене з рівноваги, а я не хотів розслаблюватись, хотів витримати боротьбу, внутрішньо виважував свої душевні сили.
І ось одного прекрасного дня майор організував мені цей спектакль. Мене смикнули на допит, і коли я заходив у слідчий кабінет, побачив, що за одним із столів сидить моя жінка, або, як кажуть у селі безособово, моя. Красива як кіноакторка Мерлін. Коли я ще був дома, вона не ходила в перукарню, а я її підстригав сам, бо за малими дітьми не було коли вчащати в Київ. Тепер же вона завилась у перукарні, підтягнулась, трошки схудла. Вона була прекрасною жінкою 29-ти років, яка ось вже сім місяців не спала з чоловіком, від чого в очах з’явився жагучий блиск, у рухах манірність і артистичність, бо жінка без чоловіка внутрішньо мобілізується, щоб запопасти собі іншого. Це в неї несвідомо. Ми дивились одне одному в очі і фізично переживали любовний голод, близькість, далекість і неможливість бути разом в одній постелі, ніжитись, тертись, лоскотатись, цілуватись і знемагати від самовіддачі. Як ми підходили одне одному! Кохатись я тоді міг стільки, скільки могло витримати серце. А молоде серце – це дивовижна стосильна машина. Навіть майор Ковпак, відморожені очі, і той витримав паузу, щоб зразу не починати протокол.
У кімнаті був ще один чоловік, років двадцяти п’яти, можливо, на випадок, що я вибухну. Жінка трохи зкованим голосом почала розказувати про дітей, про незлагоди з бабою. Я вмовляв її, щоб мирились. Нарешті вона вимовила фразу, заради якої старався майор:
– Якщо ти можеш полегшити свою долю, то зроби це заради дітей.
Я почув цю фразу, але не зупинився на ній, і ми ще говорили. Я знав, що на волю мені дороги нема. Принаймні чесної дороги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіх діти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не переможемо. Навіщо тоді все це? Так кедебе і буде завжди правим, завжди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони завдали Україні в 1917-му, 1922-му, 1928-му, 1933-му, 1940-му, 1947 роках і так далі, аж до мого арешту в 1972 році. Задурений і невідаючий, я жив щасливим рослинним життям, але коли названі дати увійшли в мою свідомість, то даремне Колпак мене переконував, що Світличний і такі, як він, знівечили моє життя. Я був переконаний, що свій вибір зробив я сам.
Вже як майже всіх, кого мали забрати в 1972 році, забрали, раптом випустили Івана Дзюбу, і я з ним випадково (це тоді я подумав, що випадково) зустрівся на Володимирському базарі. Тоді в газетах вже були покаяння Миколи Холодного і ще когось. Я тоді сказав Дзюбі:
– Тільки не каятись.
– Про це не може бути й мови, – він мене запевнив і невдовзі в «Літературній Україні» з’явилось його покаяння. Який це був удар для нас усіх, по нашій вірі у Справу. І от ми, менш тоді відомі, а може, й зовсім невідомі, повинні були показати, що українці – це не лише запроданці і посіпаки, як нас у цьому переконувала тотальна масова московська пропаганда. Виходило, і це вже був сильний стереотип нашої свідомості, що всі, хто будь-коли в історії боролись за волю України в часи російського поневолення, продавали і зраджували український народ. Треба було чиєюсь кров’ю поновити образ українського патріота, якого не можна купити ні за яку ціну, навіть якщо поставити на карту життя.
Через якийсь мовний період Людмила повторила фразу, втовкмачену їй майором Колпаком, хоча вона мене знала краще від майора. Пізніше вона мені розказала (через шість років), що перед побаченням запитала майора:
– Як він там?
– Мовчить, – відповів майор.
– Тоді нічого не буде, він дуже впертий, – вона йому відповіла. Виявляється, вона знала мене краще, ніж знав я себе. Бо я не певен був, що витримаю. Почуття повноцінності у мене з’явилось лише тоді, коли я все це перетерпів і з підірваним здоров’ям вийшов на волю. Отже вона повторила:
– Якщо ти можеш полегшити свою долю, то зроби це заради дітей.
– На жаль, нічого зробити не можу, – сказав я і додав: – ти мене знаєш. У мене залізна хватка, якщо ти вийдеш заміж, а я повернусь, то я заберу тебе.
Десь посеред цього допиту мені страшенно захотілось постять; не можучи далі терпіти, я попросився в туалет. Майор Колпак звернувся до жінки, щоб вона почекала, але вона теж заявила, що хоче в туалет. Колпак хотів вести мене, але молодший кедебіст відмовився супроводжувати мою жінку (залишки сором’язливості, у 1989 році, перед розвалом СРСР, я впізнав його у велелюдді біля пам’ятника Шевченку 22 травня. З рацією в сумці він командував усіма «військовими в цивільному», на лиці непримиренність і ворожість, на той час совість у нього вже остаточно вивітрилась, я навіть хотів торкнути кедебіста за плече, що от я, мовляв, вижив і знову стою біля пам’ятника, але я стримався). Він повів мене, а Колпак – мою жінку. Після того побачення я довго бігав по камері, мов ошелешений, а на другий день написав вірш із другого боку листка, на якому я малював голих жінок із стрункими ногами і виразними округлостями:

Поміж нами сексоти і слідчі,
Двері з засувом, грати в вікні,
Обіймає підступливий відчай,
Облітають знекровлені дні.

Б’ється в спомині тіло знадливе,
Як була ти моєю лише,
Як були ми обоє щасливі,
Тому свідок пригаслий торшер.

Дні в розлуці зростають у роки,
Стане хтось поміж нами чужий,
Ти заплачеш, бо вирок жорстокий,
Не моя ти, я більше не твій.

Будуть дні, що висушують очі,
Будуть ночі, що кличуть у сад,
Буду думать про тебе щоночі,
Інший хтось буде тебе втішать.

Дні минають, а грати на місці,
Як зцілити надію свою,
Як заснути в залізній колисці
З ніжним словом на серці – люблю.

Утішаю себе всепрощенням,
Утікаю від себе у сни.
Хай лишається мрія священна
Для моєї й твоєї весни.

Аркуш із віршем я віддав співкамернику, а текст запам’ятав. Невдовзі нас розвели. Десь за день перед тим, як мені зачитали постанову про те, що мене мають везти на психіатричне обстеження, у нашому коридорі з’явилась наглядачка. Треба було думати, що на нашому поверсі поселили жінок. Чергувала ментовша на пару зі своїм чоловіком. Вона була білява, носила гарну високу зачіску, гарненька з лиця, з гостреньким носиком. Я ніяк не міг звикнути до думки, що така гарненька жіночка пішла на таку роботу. Інше діло, якби це була якась стара мегера. Але робота була неважка, добре оплачувана, правда, доводилось мало спати в нічні зміни, а так – ходи собі з ключами. Хоча така ментовська сім’я – щось ніби аморальне.
Правда, в СРСР всяка робота почесна, лише б це все задля побудови комунізму. Скільки людей (слово «людей» тут недоречне, але де замінник?) працювало виконавцями вироків – мільйони розстріляних. Але працюючи наглядачкою, треба було робити шмони жінкам: роздягати наголо раз на тиждень, казати, щоб нахилилась ,і зазирати, а то ще й полапати, чи не заховано в щілину гроші чи лист, стежити, щоб ковбасу давали лише покраяну на малі шматки. Кажуть, що жінки в неволі нестерпніші, ніж чоловіки. Але поет у мені жив завжди, десь в окремій коморі серця, чи що? Знаючи з розмов і життя-буття та й з книжок про жінок багато чого, я завжди ставлюся до красивої жінки як до дива, квітки, князівни, володарки, навіть Богині. Майор Колпак, попри поседеньок зі мною, працював із моїми записниками, знайомився з телефонними номерами. Якось на допиті він із заздрістю заявив, що всі жінки, телефони яких йому трапились у записнику, – красуні. Звичайно, не з усіма записаними там жінками пощастило мені кохатися, але я був полещений, що кедебіст із зарплатою 500 карбованців заздрить мені – вічному студенту. Поет завжди нашкрібає на пляшку – де вже йому до шику. Отож, до того, що гарненька жіночка працює наглядачкою, я не міг звикнути, але завжди, коли йшов на допит чи нас водили до туалету (о проза), несучи поперед собою парашу, я милувався нею.
Десь післяобід мені прочитали постанову про відправку на психіатричне обстеження, я ще заперечив, що майор не спеціаліст, тому не має права мене підозрювати в ненормальності, і запропонував, щоб мене везли на обстеження на пару з майором. Як тільки зайшов у камеру з допиту, коридорний гаркнув у кормушку:
– Рубан, собірайся с вєщамі!
Це могло бути і переведення в іншу камеру, в’язням наперед нічого не кажуть. Але на цей раз у камеру разом з двома наглядачами зайшов і сам підполковник Сапожніков і сказав, що «ето нєобходімо». Я не міг зрозуміти, що саме необхідно, коли наглядач Сашко акуратно надяг на мої руки наручники. Говорили, що це англійський браслет із тонкої неіржавіючої сталі (не якісь там ковані царські кайдани) – імпорт. Я сидів у малесенькій камері, де вміщувався лише стілець, милувався наручниками і чекав, коли мене поведуть далі. Якщо несамохіть поворухнеш руками, зубчик перескакує і наручники починають поступово передушувати руки. Менти застосовують їх для тортур, нарочито смикаючи за ланцюжок. Задуха від обмеженого простору (камера 1 м на 1 м) тисла мені груди.
Колись, вже пізніше, в Дніпропетровській божевільні я сперечався зі своїм кентом Іваном Лунишиним зі Львова про те, чи бувають менти хороші і погані. Я казав, що всі менти – це менти, а Іван говорив, що менти є хороші, а є погані. Іван мав слушність. Добрі люди трапляються скрізь і серед наглядачів також. Без добрих людей мені не вдалося б вижити. Якби всі були такі, як Елла чи Каткова В. П. – начмед Дніпропетровської божевільні, ні про яке виживання не могло бути й мови. Але Добро в світі є. Апокрифічні Правда і Кривда ходять по землі. От і з цієї трійці ментів, що супроводжували мене на експертизу в Москву, Сашко був мені найсимпатичніший. Це був молодий хлопець високого зросту, атлетичної будови. Гарне кругле правильне лице і чорне кучеряве волосся, коротко підстрижене. Стукачі говорили, що він навчається на юридичному факультеті в університеті. Завжди він дивився привітно і ледь посміхався. Одного разу, ще в ізоляторі, я його запитав, що це за орден у нього на грудях, і він, підморгнувши, із взаєморозумінням смішливо сказав: «Це за Чехо-Словаччину». Пам’ятаю, я дуже переживав за чехів, коли туди вступили війська СРСР. Ніяк не вірилось у ворожість чехів. Коли мене нарешті вели коридором до виходу, якраз зустрілася і згадувана наглядачка. Мої очі зразу заграли, я витягнув руки вперед, щоб вона бачила, як блищать на моїх зап’ястках дві крицеві змійки – наручники. Але їй те було «нє в діковіну», вона вірила в те, що я божевільний і небезпечний. Даремно я старався. У такій німій сцені я проминув її і в супроводі підполковника Сапожнікова та трьох наглядачів вийшов у внутрішній двір КДБ, пройшов повз дику яблуню, яка кущем витикалась із асфальту під стіною. Вона вже почала зеленіти, бо тут був затишок і припікало.
Ми сіли в чорну «Волгу». Мене як пана везли в аеропорт Жуляни, ще не довіряючи звичайному залізничному етапу. У Київ приходила весна. Дерева зеленіли ніжними бруньками, які вже скинули з себе коричневі кульочки, але листочки ще були загорнуті в бруньки. «Волга» линула по Володимирській понад оперним. Було сонячно, вітряно, це я запримітив, затиснутий з обох боків на задньому сидінні у наручниках, по тому, як маяло червоне літнє плаття на красивій жінці біля оперного. Хоча погода була вогка і земля ще не дуже прогрілася, проте дехто з нетерпеливих киян вже скинули пальта і плащі: завжди є такі, хто випереджує події.
Мене вивозили з Києва, щоб і надалі він був покірливим, безмовним, щоб цей народ на дереві ріки Дніпро втратив свою мову і зник в захланних застінках Москви. Тільки поневолені народи можуть зрозуміти, як вдаряє по серцю українця кожна нова російська вивіска, назва вулиці, новий пам’ятник Петру Першому, Леніну чи меморіальна дошка Постишеву – найбільшим катам українського народу, перелік яких треба нарешті укласти в окрему книгу. Оце державне російське лицемірство, яке переросло у світову спекуляцію ідеєю комунізму з метою загарбання всього світу, цей інтернаціональний обов’язок загарбництва, цей пісок у самому серці України – Києві. Київ великий, тому для прикладу візьмемо лише шматок вулиці від парку Піонерів і до майдану Льва Толстого. Арка Дружби народів, яку ми називаємо російським Ярмом, тоді площа Ленінського Комсомолу і в неї впадає вулиця Кірова, тоді Героїв Революції, тут же музей Леніна – а-ля зіккурат, потім Майдан Жовтневої революції і в нього впадають вулиці: Постишева, Калініна, Жовтневої Революції, – і гігантська фігура Леніна, який, наче завойовник із готелю «Москва», веде за собою яничарів з гвинтівками (три менших фігури) і з ними голод 1922-го, 1933-го, 1947 років. Тоді вулиця Карла Маркса, Свердлова, Леніна, знову біля Бесарабки пам’ятник Леніну, вулиця Червоноармійська. З цього всього інтервенційного намулу виділяються лише провулок Т. Г. Шевченка та вулиця Грінченка, які впадають у майдан Жовтневої революції. Можливо, до історії України якийсь стосунок має Володимирський узвіз, проте скоріше теж мінусова позначка інвазії чужої релігії в українську душу.
Наглядач Сашко, мабуть, був старшим над групою з трьох ментів, бо коли ми приїхали до аеродрому, почав прилаштовувати мені на руки плаща, щоб не було видно наручників. У мені закипів німий протест проти того, щоб ото заходить в аеропорт та інтелігентно з плащем на руках. Я відсторонив двома руками плащ (наручники два рази клацнули, передушуючи шкіру і м’язи – добираючись до кістки), виставив руки вперед, щоб усі, хто був поблизу, бачили наручники. Вечоріло. Якийсь хлопець і контролер біля вертушки побачили ті наручники. Контролер подивився на мене злякано-здивовано, мабуть, думаючи, що я таки небезпечний бандюга, коли мене в наручниках супроводжує троє в цивільному і один підполковник у військовій формі. Мене вантажили в літак тоді, коли пасажирів ще не було біля трапа. Попереду сіло двоє наглядачів, а ми з Сашком на крайніх сидіннях позад них. Сашко тицьнув мені в руки якийсь барвистий журнал, тримаючи який, знову ж таки я приховував наручники. Підполковник Сапожніков провів нас лише до трапа. Я запитав Сашка, що було б, якби я закричав. Він мені пояснив, знову добродушно посміхаючись, що у них є спеціальна груша, яку мені запхають до рота. Мені стало огидно від такої перспективи, і я запевнив Сашка, що кричати не буду. Я лише запитав його, скільки мені дадуть.
– А в чому тебе звинувачують?
– У написанні політичної програми.
Він сказав, що дадуть років 6–7 і 5 висилки. Я й сам так думав, але мене непокоїло перекваліфікування моєї статті майором Колпаком на 15 і 5, душа від такої думки помирала в тілі. Коли літак відірвався від землі, Сашко зняв з мене наручники і, хоча підполковник Сапожніков залишився в Жулянах, пожартував:
– Так, щоб підполковник не бачив, бо буде сварить.
З усіх трьох лише він говорив українською.
Я сидів біля ілюмінатора і дивився на купчасті хмари, які вкривали землю, наче настрижена брудна овеча вовна. У прогалинах виднілися села, хутори, рівненькі просіки в лісах. У салон я майже не дивився, мене вабив небесний простір, воля. Стіни ж і люди вже достатньо мені обридли.
Приземлились ми вже поночі. Почекали, доки всі пасажири вийдуть, і вийшли на порожнє велике асфальтове поле. У Москві на ніч брав добрячий морозець. В тій частині асфальтового поля, куди мене вели, не було ні літаків, ні ліхтарів, ні машин, лише рівне поле і легка поземка щулилась до землі при світлі дальніх ліхтарів. Наші підбори різко клацали по промерзлому асфальту, і нарешті в кінці поля під загорожею я побачив машину. Від неї назустріч рушило дві постаті. Ми ішли: один наглядач попереду, я посередині і двоє позаду. Тут я вперше познайомився з УАЗом, обладнаним під тюрму на колесах. Я тут хочу зауважити, щоб Міжнародна амністія, котра бореться за права ув’язнених, звернула увагу і на наручники, які перечавлюють руки і які менти застібають на жертві і за спиною, і під ногою, а зубчики перескакують, і на цю машину. Коли в’язень сідає там у «кишеню», коліна впираються у залізну переборку, спина теж, а над головою 10-20 см простору і малесенький душник. Нема ні вікна, ні світла. Таке враження, ніби ти живцем похоронений у залізному ящику, де не можна встати, щоб розпрямити кістки. Правда, мої менти-землячки знали, що така «кишеня» гнітить. Коли я вмостився, вони не зачинили дверей в бокс і дали мені закурити. Я вдячний їм за ті моменти людського співчуття, які вони до мене виявили, хоча «по уставу» могли цього не робити. Так вони завезли мене у якусь московську тюрму – Бутирку чи Петровку – і здали. Мене помістили в етапну камеру. Наглядачі, які приїхали зі мною, ще раз пройшли перед моєю камерою, з рушниками через плече під душ, побажавши мені всього доброго, і я їх більше не бачив. У душі у мене, як це не гірко чи смішно, залишився сум за земляками, хоча вони й посіпаки. Я був чужий у Москві.
А пам’ятаю, я їхав через Москву із армії у відпустку. У парадній військовій формі, начищений молодий сержант. Я був захисником, воїном, другом. Тепер же я був ворогом. Коли я кинув на тротуар у Києві жменю листівок, я відчув, що переступив якусь межу. Москва втратила у мені одного свого вірного захисника.
Почуття обов’язку для мене понад усе. Як їздили ми з Ярославської області на Україну за молодим поповненням для сержантської школи, привезли новобранців на станцію, яка була від Переславля-Залєського за сорок кілометрів. Колись купці-старообрядці заплатили добрі гроші, щоб поїзд – диявольська машина – не ходив побіля їхнього благочестивого міста, у якому було 35 церков і 7 монастирів. Тепер вони були всі занедбані, а в монастирях зберігалися овочі для військових частин. Прибули ми на станцію в другій половині дня. Командир частини, щоб показати новобранцям, що служба – це не мед, не дав транспорту, і ми рушили пішки. Була зима, новобранці з України, одягнені не дуже як для сорокакілометрових зимових походів. Тих, хто падав, підбирали в машину, але десь серед ночі ми дійшли і увалились у казарму. І тут ловить мене старшина за рукав, у казармі чомусь не було світла, і каже:
– Рубан, постой возлє тумбочкі. Всє уставшіє с дорогі. Мало лі что, будут спать как убітиє.
Це була глуха Росія, не було доокіл банд розбійників. Я теж тільки-но з усіма пройшов сорок кілометрів, а у вагоні ми потихеньку пиячили «всю дорогу». Але я став біля тумбочки, поряд з ящиком, у якому зберігався боєзапас для ста автоматів, які були поруч в дерев’яних пірамідах, а всі завалилися спати. Боже, як мені хотілося спати, я падав, хапався руками за підлогу і вставав, упирався головою в стіну, то в одну, то в протилежну, але я не заснув, бо охороняв не знати від кого сон сотні чоловік.
Тепер от ця Москва, вона велика й сильна, вона вже стратила не одного вірного, ще й чиновнішого. Тепер я зичу їй долі Ніневії, і вона ще заплаче, а поки що моя черга плакати. Сліз я соромлюся, в дитинстві мати інколи періщила мене гіллякою, зопалу одламаною з ближчого дерева, але вона казала, що я ніколи не плакав, лише, зціпивши зуби, повискував. В кінці слідства майор Колпак казав, що здригається, коли дивиться в мої очі.
Потім мене повели під душ, видали кліфт і поселили в камеру самого. Вранці мене знову запхнули в «кишеню» УАЗика, але вже хряпнувши залізними дверима, і повезли безкінечними вулицями Москви. Душа моя стала нестерпно боліти, і напав страх, що вони забудуть мене тут і десь підуть, я довго мучитимусь скоцюрбленим у цьому залізному ящику, доки помру, адже тут не можна ні встати, ні повернутись, ні, нарешті, «протягнути ноги». Груди стисла задуха, з’явилось відчуття, що грудна клітка лопне, я ледве стримувавсь щоб не закричати не своїм голосом, а ми все їхали, їхали і їхали, повертали, об’їздили і нарешті приїхали. Ми приїхали у славнозвісну Лефортовську тюрму. Але про це згодом.
Зараз до мене в інфекційний ізолятор зайшла Ельза, терапевт і ще один терапевт – світило міста Дніпропетровська. Аналізи на жовтуху не показували, і цей терапевт вирішив, що у мене запалення жовчних шляхів. Після цього візиту мене вивели з ізолятора і повели не в П’яте відділення, де мені був знайомий Борис Ковгар, а у Восьме, де завідуючою була Нелла Іванівна Слісаренко. На неї молилися всі принудчики. Це відділення вважалося найкращим (з погляду хворих) у всій Дніпропетровській тюрмі-божевільні. Доля готувала мені в Дніпропетровську (зеки кажуть «у Дніпрі») м’яку посадку. Кожен день я молився, і Богиня мене почула.
Десь в кінці бесід з майором Колпаком я заявив йому, що мене вже не цікавить політика, мене цікавить релігія. Колпак сказав:
– Ти і з релігією хочеш зробити те, що зробив з політикою.
Я промовчав, але я справді тоді почав шукати шляхів до віри української, віри в Берегиню. Ще довгий і важкий був шлях моїх пошуків, але до арешту вже був написаний перший, дуже малий за обсягом, варіант. І молитва вже була зі мною, в першому варіанті вона звучала так:

Княгине-Берегине-Україно,
спаси і помилуй мій народ, мою сім’ю
і мене, твою рідну дитину,
порятуй мене від Зради і Манії,
допоможи мені прожити з честю
і вмерти благополучно.

В остаточному починається словами: «Бережа, Ягна-Дивна-Жива…» – і далі за попереднім текстом. Цю молитву я повторював у найтяжчі хвилини і кожен день перед сном. І Бог явив своє перше Диво: я потрапив у найкраще відділення Дніпропетровської психіатричної тюрми, прожив у таких тюрмах шість років і два місяці і при ясній свідомості вийшов на волю.
Хворі називали Неллу Іванівну мамою, хоча їй було лише десь за 30 років. Мене помістили в надзорку. Восьме відділення на третьому поверсі головного корпусу. Надзорка єдиним великим вікном виходила у внутрішній двір, крім того ще були Велика палата і Робоча. Туалет, комора, маніпуляційна і ординаторська. Надзорка вміщувала десь із 18 ліжок, які стояли попарно. На парі ліжок спало троє. Прохід між двома рядами теж був заставлений трьома ліжками торцями до вікна. Тому в палаті було два вузьких проходи, де можна було ходити, лише обережно переставляючи ноги, щоб не тертись ними об ліжка. Мене поклали на другому від вікна ліжку, кілька шибок у вікні було вибито для вентиляції.
Під самим вікном жив Сашко Пилипчук, що перебував тут за хуліганство ось уже п’ятий рік. Про нього говорили, що він спалив власну хату, вдарив учительку і жив у лісі, носячи біля бока німецький тесак. Праворуч від мене лежав Коля, який нібито убив свою тітку. Він був крупний тілом і мурий лицем, весь час усміхався сам до себе дебільною замріяною посмішкою і, виваливши х…, відкрито його ганяв. У ногах у мене на панцирному ліжку жив Валера Петрушевський з Донеччини, який когось у зоні обшахрав, обігравши в карти, і згвалтував, а в того бідоряки віднайшлися могутні кенти чи земляки. Одне слово, Валера, щоб не вбили, ломонувся в БУР, а потім почав видавати з себе Ісуса і ломитись на дурку, бо в зоні його чекала смерть. Міг він також досить вірогідно імітувати напади чорної хвороби. Одного разу він мені демонстрував такий напад, і я, признатися, подумав, аби те придурювання не перейшло у справжню хворобу, аж смердюча піна виступила у Валери на губах. Навіть на прогулянку Валера не ходив, боячись помсти, і жив лише в надзорці. Ще до мого приїзду із зони таки приїздила бригада, щоб його вбити, і були ті хлопці приловили Валеру в дворі, але йому вдалося вирватись, з того часу він жив у надзорці. Валера боявся, що і на волі до нього прийдуть, але коли закінчувався його 8-річний термін за першим вироком, почав писати Неллі Іванівні записки про свою симуляцію. Вона його виписала, але невдовзі з Дніпропетровської обласної цивільної дурки прибув Гусь і переказав, що Валеру дуже побили на обласній, але не вбили, вдалось йому знову вислизнути, і він десь утік, переховується на волі, його шукають санітари. А тоді на спецу він справді боявся, бо часом розказував, що коли потрапить додому, то заведе отруйних змій для охорони. Чи лікарі, чи менти приносили Валері книжки, і він весь час читав. Далі до дверей, теж на панцирному ліжку, на проході, лежав Толя Титаренко. На волі з компанією таких, як сам, водив на квартиру молоденьких дівчат і гвалтував під загрозою ножа. Коли Нелла Іванівна заходила з обходом, то інколи запитувала:
– Ну, Толю, коли поїдеш на суд?
Він відповідав:
– Я дурак, – і при ній намагався дрочити, але член від таких постійних вправ лише припух і не вставав на повну силу. Одного разу, коли ми шикувалися, щоб іти на прогулянку, Титаренко мені сказав:
– Твоя жінка там ї…ся, а ти тут сидиш.
Я вдарив його в лице, правда, без розмаху, але в тисняві не встиг відхилитись, і він теж дістав мене в лице. Битись він не вмів, кулак загортав по-жіночому, не підгинаючи великого пальця. На цьому й закінчилось, бо ми боялися, щоб сутички не побачив медперсонал, бо зразу сірка; але я ще деякий час відчував з огидою дотик його задроченої руки в себе на лиці. Та й не певен я був того, чи треба так чітко реагувати на таку образу, адже постійний камінь затамованих ревнощів лежав на душі. Чекати невідомо скільки не днів, а років і бути вірною – це протиприродно. Аж біля дверей у цьому ж ряду лежав Коля-шахтар, що порізав своїх дітей і жінку, був травмований під час аварії в шахті. Весь час сам собі розказував, як він взяв ножика і т. д. Це було тяжко слухати. З моєю вразливою уявою минав деякий час, доки той чи той жахливий епізод вдавалося стерти чи бодай притлумити в уяві. У другому чи то вже третьому ряду під протилежною стіною лежав Толя Торянік, кандидат фізичних наук із Харкова, здоровий тілом лобур, від аміназину він кайфував. Сестри роздавали драже аміназину в гумових рукавичках, а хворі його їли постійно. Торянік сидів за те, що водив на кладовище дівчат і там, катуючи різкою, змушував брати в рот. Поряд з ним лежав чоловік, який досиджував свої п’ятнадцять років, збожеволівши вже в зоні. Санітар інколи запитував його для розваги:
– Василь Тимофійович, за що сидиш?
– За те, що вбив врага народа, йобаря своєй жени, – відповідав він завжди однаково й чітко, а ми сміялись. Коли ми писали листи, а робилось це організовано раз на тиждень, нам видавали ручки й папір, він весь час писав листа у Верховний Совєт СССР. Ми йому завжди радили приліпити марку, бо лист не дійде, але він серйозно відповідав: «У ніх там срєдств хватіт». Далі лежав Удовиченко, який постійно говорив сам із собою, і галоперидол йому вже не допомагав, хоча з рота постійно текла слина, голова від побічної дії галоперидолу була завернута майже назад, і він весь час смикався, але галоперидол все-таки не міг виключити його говорильню. Потім лежав Мельник, який спалив колгоспного млина і їв усяких комах, яких йому приносили санітари, головно тарганів. Був тут ще один Мельник Гриша, про якого всі казали, що він закінчив шпигунську школу за кордоном. Зараз це була глибоко залікована особина з байдужим поглядом, хоча інколи його очі зблискували голубим лютим вогнем. На самому крайньому ліжку ліворуч лежав Петя, худий і нещасний, чисто символічно прив’язаний до ліжка, бо в нього була реакція на лікарняну і військову форму. Він підхоплювався і піднімав худий невеличкий кулачок, коли заходив хтось із обслуги. Це було скоріше смішно, ніж страшно, бо він ледве тримався на ногах, але його прив’язували, за це він лаяв обслугу як тільки міг, що веселило санітара, який у накрохмаленій курточці постійно стовбичив у дверях надзорки. На чергуванні було завжди два зеки-санітари: один стояв у надзорці, а один водив на процедури. Один мент (прапорщик) чергував на поверсі, де розміщувалось два відділення. Він або куняв десь у кутку на стільці, а чи жартував з медсестрами біля маніпуляційної.
У надзорці хворі поступово змінювались: кого вели у Велику палату, кого переводили назад у надзорку в зв’язку із загостренням хвороби. Був ще у нас Конячка (кличка). Він майже весь час стояв біля санітара, той давав йому лящі, Конячка кивав головою як кінь, а всі сміялись. Сидів за те, що вбив рідного дядька.
Сашко Пилипчук став розпитувати мене, за що я сиджу. Я йому пояснив, що от ти знаєш, є у алфавіті 33 чи 34 букви, то я сиджу за те, що поставив їх не в тому порядку. Він засміявся і не повірив. Тоді я йому сказав, що сиджу за те, що писав вірші.
– Протів совєтской власті? – живо він мене запитав.
– Ну не те щоб…
Сашко дав мені слушну пораду, щоб я зразу признав себе хворим, інакше не випишуть ніколи. Хоча тут майже не виписують. За одну комісію одного чи двох, з вісімдесяти чоловік – за рік, може, чотирьох. Ось він, Саша Пилипчук, сидить уже п’ятий рік, і оце лише дві комісії підряд признав себе хворим, вже обіцяють виписку.
– Не слухай його, він жив на дереві цілий рік, і міліція його ледве зловила в Сумських лісах, – сказав Торянік, проходячи повз наші ліжка. Всі засміялись. Сашко мав правильне сильне тіло, сильні, але м’яко опущені заокруглені плечі, в ході було щось скрадливе і м’яке, голову мав видовжену і трохи завужену в лобі, а голубі палахкітливі очі метали іскри. Коли він ходив по камері, то енергійно жестикулював руками і досить гостро критикував колгоспне бідування селян при Сталіні. Я дивився на нього і думав, що це атавістична людина, яка не хоче вживатись у нашу задрипану цивілізацію. Людина лісова.
Усі хворі, яких не здолав сон, час від часу вставали, щоб походити у вузьких проходах, бо сильнодіючі невралептики діють на організм так, ніби його весь час викручує гострий ревматизм. Транквілізаторів, тобто препаратів, які притлумлюють побічні дії невралептиків, завжди не вистачає, їх крадуть санітари для кайфу, а хворий повинен постійно мучитись, не можучи ні лежати, ні ходити, бо ноги досить швидко стомлюються. Все життя під ліками складається з бажання встати і походити – і лягти, щоб полежати. Тільки ляжеш, як тебе підводить, і навпаки.
На відділення було троє лікарів, один з них був разом і заввідділенням. На другий день мене повели до лікаря. Це була Лідія Іванівна, русява з перманентом жінка моїх років, росіянка, в лиці мала щось характерно російське, можливо, колір шкіри чи очей або плоскість лиця. Вона відіслала санітара і розпитувала мене, коли захворів, за що потрапив до них, чи вважаю себе хворим. У мене ще не вистачало духу визнати себе хворим, і я відповідав двозначно. Ліків вона мені поки що не призначила, бо у мене була хвора печінка, сказала лише, що у мене візьмуть необхідні аналізи, щоб потім лікувати печінку.
– У мене ж брали аналізи в ізоляторі.
– А ми візьмемо для себе.
Аналізи – це означало кров з пальця, кров з вени, сеча і кал. Я боявся, коли брали кров з вени, але даремно я боявся, у наступні роки у мене брали кров з вени на аналіз кожні два тижні, бо аналізи крові завжди містили зайвий білірубін і холестерин, а це заважало їм постійно «з чистою совістю» призначати мені невралептики. Хоча хто подивиться курс мого лікування за шість років, той побачить, що призначення невралептиків для мене було постійним, лише з перервами, коли мені давали глюкозу в вену і курс вітамінів в уколах.
Людина, яка живе на волі і ковтає пігулки лише принагідно, коли захворіє грипом, не може уявити, що це таке, кожен день протягом шести, десяти, п’ятнадцяти років три рази на день змушувати людину ковтати максимальну для його організму дозу галоперидолу, трифтазину, аміназину, мадетен депо, тизерцину, трисіділу – і нема їм числа, цим хімікатам. Ставка на виживання без потьмарення розуму можлива лише тоді, коли ти систематично, три рази на день намагаєшся не ковтати цю дозу й весь час боїшся, що тебе викриють і посадять на голку. Сама оця німа боротьба забирає душевні сили, робить поведінку замкнутою і настороженою. Душа замерзає, яке там писання віршів, два роки після виходу на волю я відтавав, щоб потім написати перше слово.
Десь через днів зо три мене повели до завідуючої відділення Нелли Іванівни. Вона запропонувала мені працювати в коморі, бо той, хто там працював, захворів. Я поцікавився, яка там робота. Прати сестринські халати, крохмалити куртки санітарів і все це прасувати, видавати і складати одежу після прогулянок, латати випрану білизну на швейній машині «Зінгер». «Вам буде легше», – умовляла вона мене. Вона розуміла, що робить мені благо, коли дає роботу і випускає на коридор так швидко, хоча за це матиме догану від начмеда Каткової. Я вагався, чи справлюсь. На машині я шити не вмів, нещодавно ще був людиною, ще мені було якось ніяково прати брудні халати. Я вчився в університеті, ріс у сім’ї вчителів, працював літературним редактором, завідуючим клубом, нарешті працював слюсарем на газовій станції, а до того, правда, вже трудився і кочегаром на вугільній кочегарці, проте до цього всього я прав лише свою гімнастерку в армії. Проте я погодився і вже десь на четвертий день свого перебування у 8-му відділенні міг ходити по коридору. Це була велика удача. Адже всі палати були постійно на замку, лише вихід у туалет, на обід у коридор і 45 хвилин прогулянки на добу, якщо немає дощу. Зимою це ще залежало від погоди чи бажання мента.
Отож, настав такий день, коли нам видали ручки й папір і ми сіли писати листи. Листи перечитували лікарі і вже потім відсилали їх чи то на пошту, чи в смітник. Перші мої враження від психотюрми були препогані. Більшість, кого б я не запитав, сиділи вже по п’ять, сім, десять, п’ятнадцять, двадцять п’ять років. У нашому відділенні був вірменин Бадрик, за спробу втечі за кордон сидів ось уже четвертий рік, хоча стаття до трьох років. Колюшенко за те, що переплив Дунай, щоб утекти за кордон, сидів шостий рік. Ощепков теж сидів п’ятий, але кожен із названих на суді необов’язково отримав би стелю, тобто три роки, хоча наші судді зобов’язані давати стелю, бо потреба в рабах завжди є. У мене ж одна стаття тягла на 7 і 5, а друга на 15 і 5, так що мені не було на що сподіватись. Тому я написав жінці, щоб вона мене не чекала, чинила на свій розсуд, я до неї не матиму за хату (хата належала мені по заповіту баби) ніяких претензій, навіть якщо вона вийде заміж. На другий день Нелла Іванівна зустріла мене в коридорі і, посміхаючись (посмішка у неї була весела і разом з тим не те щоб цинічна, але ніби давала зрозуміти, що ситуація парадоксальна), запитала:
– Навіщо це ви, Василю Федоровичу, так хвилюєте дружину, написали їй такого сумного листа? Я його викинула в смітник. Напишіть іншого. Дружина і діти вас чекатимуть.
Була вона середнього зросту, із завуженими плечима і стрункою пропорційною фігурою нормальної ситості. Широкуваті, але не занадто широкі стегна облягав бездоганно накрохмалений і випрасуваний мною халатик із вишитими на кишенці ініціалами. Волосся мала русяве й досить густе, пшеничне, не підстрижене і пухке від ледь помітних дрібнюсіньких хвильок. Часом носила косу до пояса, але частіше високу зачіску, закручену спіраллю. Трохи біліше коротке волосся обрамлювало її високий лоб і лице. Мала також чорні брови і вії та сірі голубуваті очі, а також красивий невеликий пишногубий ротик із білими міцними зубами середньої величини. Ото хіба що ніс мала трохи замалий, який здаля робив її лице ляльковим, у профіль трошки плоским, але коли придивитись ближче, ніс був правильним, можливо, трошки зайве стиснутий у переніссі.
Ходила вона, засунувши руки в кишені халата, в босоніжках на високій корковій платформ, і хоча ноги мала помірно повні, навіть пишні порівняно з невеличкими грудьми, одначе не ідеально стрункі. Коли вона стояла рівно, між колінами просвічувався простір трохи ширший, ніж треба. Це мені заважало, коли я нею милувався звіддалік. Всі хворі любили й поважали Неллу Іванівну і чекали її привітної усмішки. Всі знали, що вона не призначить зайвого. Час від часу вона з’являлась в коридорі, коли ми обідали, майже всі тихо вигукували «Нелла Іванівна, Нелла Іванівна». Дехто вставав, дехто щось запитував. Це був промінь світла, який Бог посилав для знедолених і приречених за не знати які гріхи предків страждати до самої смерті, не маючи змоги припинити своє існування. Спецпсихолікарні та й обласні дурки – це земне пекло, незрозуміло нащо люди томлять свою уяву, щоб видумати пекло на тому світі. Цих пекельних установ, де люди мучаться за життя, досить і на землі, лише преса і телебачення їх не бачать. Я думаю, що ці установи треба віддати під опіку благодійних організацій і церкви, але разом із тим дати людям право на смерть. Хто мені доведе, чи має право жити той, чи сам він хоче жити після того, як в стані алкогольного психозу чи загостреної шизофренії повбивав своїх рідних дітей чи батьків? Споконвік до християнства суспільний закон передбачав смерть за смерть, цей закон увійшов у гени, і він спрацьовував навіть у геть затуманених хворобою чи алкоголем мізках, застерігаючи від злочину. Цей закон працював також як самоочищення суспільства. Адже безпричинне, в стані хвороби, вбивство – ще тяжчий злочин ніж вмотивоване корисливими намірами. Якщо людина втратила почуття цієї жахливості безпричинного вбивства, держава повинна допомогти померти цьому нещасному, котрий і сам прагне смерті. Набагато більший злочин – зумисне давати людині десятиліттями посилені дози напів-отрути, умертвляти її душу і тіло щоденним катуванням. Адже моральна травма після того, як людина порізала своїх дітей, а чи вбила матір і батька – невиліковна. Невиліковна і шизофренія, яка спричинила такий злочин. Коли ж нещасний у стані душевного просвітлення з ослабленою галоперидолом волею все ж знаходить в собі сили, щоб заподіяти собі смерть, його виймають з петлі, з-під коліс автомашини і призначають активний курс – так матеріалізується гуманізм.
Я сів писати другий лист. Признатися, важко мені було написати той перший лист, але я вважав своїм обов’язком його написати, хоча як жива людина я теж хотів сподіватись, що колись виберусь звідси, доки живеш – надієшся. Коли слідчий Колпак заганяв мене в глухий кут безнадійністю мого становища, натякаючи, що мені залишилось або пропасти, або покаятись і розколотись, то він говорив:
– У тебе, Василю, є лише один вихід, і ти його знаєш…
Я мовчав, але знав, що він має на увазі каяття і повне зізнання. Хто, кому, коли, що казав, давав читати, де поклав, де брав? Тут уже знімався елемент гри і утаювання. Це означало позбавитись власної душі. Ніколи після такого вчинку в душі не житиме мир. Кедебісти дуже добре знають, що людина зі згвалтованою душею – це вже посіпака. Фактично кожен українець, який працює в органах кедебе, що є військовою російською організацією, – це душевно згвалтована людина. Лише після душевного згвалтування він користується довір’ям шефів із Москви. Він ніколи не служить власному народові, як, приміром, росіянин, що дає росіянам почуття повноцінності, а українцям лише почуття згвалтованості. Так у акторів напувають до безпам’ятства новачка, гвалтують хором і приймають у своє коло голубих. І я вдячний Богові, що він поставив у моїй душі сторожа, котрий не дозволив мені зробити цей крок, що він уклав мені в душу почуття честі й мужності, хоча лише мені одному відомо, як я боявся і як мені було жаль себе. Колпак, між іншим, продовжував:
– Он ти який жовтий, захворів чи що?
Я відповідав:
– Нічого, після смерті всі хвороби минають.
Тепер за цю фразу мене весь час тримали в надзорці серед найтяжче хворих, боячись, щоб я не стратився. Але говорячи цю фразу майору Колпаку, я не мав на увазі негайну смерть. Я мав на увазі, що і після природної смерті всі хвороби минають.
Ще будучи на волі, я всією душею був проти каяття. Долинали до мене чутки, що після арешту І. Дзюби кедебе старанно перевіряє його бібліотеку. Аж ось через п’ять місяців слідства випускають Івана Дзюбу і він «випадково» два рази мене зустрічає в Києві і розказує такі речі. Що коли заарештували Сверстюка, у нього при обшуку знайшли програму УНКП (Української Національної Комуністичної партії), і що в КеДеБе сподіваються, що я прийду і зізнаюся, щоб полегшити долю таких людей, як Сверстюк. Але я не давав програми Сверстюку. Дзюба цього не знав, і КеДеБе цього не знало. Моє зізнання обов’язково домішало б сюди когось третього. Та й чого, власне, І. Дзюба говорив мені про Програму, коли я йому її не давав? Виходило, що Іван Дзюба як член КПРС чесно співробітничає з КеДеБе, де теж усі є членами КПРС, і ці обоє організації мають стовідсоткове московське підпорядкування. Грубо кажучи, кожен член КПРС чи службовець КеДеБе є агентом росіян на Україні. Іванові Дзюбі треба було терпляче чекати закінчення експертиз, які показали б, що він не має ніякого відношення до нрограми, не читав її і не бачив, бо в нього її не знайшли, і ніхто не сказав: ні Світличний, ні Сверстюк, ні я, що Дзюба її читав.
Одного разу мене повели на допит не на третій поверх до майора Колпака, а до слідчого, який вів справу І. Дзюби, прізвище його забув. Кабінет у нього був просторіший, стояло кілька шаф з книгами і стіл не канцелярський, а журнальний, низенький. Мій стукач по камері з Рафалівки чомусь знав, що мене поведуть до слідчого, який веде Івана Дзюбу, називав його прізвище і хвалив, що він дуже здібний. Глянувши вперше цьому слідчому в лице, я не зауважив там інтелігентності. Лице набрякле і синювате, можливо, від систематичного вживання алкоголю. У вільній позі він сидів, заклавши ногу на ногу, в кріслі і після привітання подав мені аркуш паперу, щоб я прочитав. Я став читати і вичитав, що Іван Дзюба читав програму УНКП, вважає, що це нісенітниця, що цю програму йому давав читати Іван Світличний. Все це була правда, бо лише Світличному я давав програму, і за цю правду Дзюбу звільнили. Але без цього зізнання і сам І. Дзюба та і І. Світличний залишилися б поза звинуваченнями у причетності до програми, бо вона пішла в люди у одному примірнику. І якщо її забрали у Сверстюка, то її не було ні в якому іншому місці. Все це я подумав, коли читав, потім мовчки подав сторінку слідчому.
– Ну що? – сказав він.
Я мовчав. Тут його наче підкинуло на кріслі. Він для успіху справи продав І. Дзюбу, напевне обіцяючи тому на допиті, що про це ніхто не буде знати, та й надіявся, що я або не повернуся, або повернуся без пам’яті. Він закричав:
– Ти як обісрався, то інших не вмазуй!
Я мовчав. Вони ще вдавали, що їм жаль садити безневинних людей.
– Забрать!
Мене повели, я на виправдання собі думав, що, можливо, обісрався слідчий, а на мене звалює, але певності не було – хто ж таки з нас.
Звичайно, у ті роки перед арештами 1972 року всі хотіли, щоб Іван Дзюба після написання праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» взяв на себе роль вождя. Але він посилено тікав від цього обов’язку, там вже нічого було рятувати, ще до арешту він був політично мертвий. П’ять разів він не з’явився на побачення зі мною, хоча й обіцяв, і відмовився скласти для мене текст листівки, яку я брався розмножити.
Хоча експертиза не стверджувала автора програми, але вона впевнено свідчила, що її передрукував я на власній машинці. Майор Колпак мені дорікав:
– Яка втрата конспірації!
А фактично це була просто безпорадність нашого руху, який ще не встиг стати професійним і в якому ніхто не хотів брати на себе роль керівника. Чотири місяці після того, як програма була передрукована і я віддав її Світличному, він не міг віднайти друкарки, таємної, яка б її передрукувала. Я пропонував, щоб він віддав програму в «Український вісник», але він сказав, що не певен, хто видає той «Вісник», чи не самі кедебісти. Якось я зустрів І. Світличного і дорікнув йому:
– Скільки ви будете чухатись, ось-ось загребуть…
– Мене теж загребуть, – сказав він мені усміхаючись. Усмішка ця приховувала лихі передчуття, загроза витала в повітрі, наче при народженні немовляти, смерть чигає недалеко, поки її не відгонять знаменням Божим на дальшу відстань. Тоді, коли програма була готова, І. Свтличний не міг заперечити проти неї нічого суттєвого, і було зрозуміло, що це небезпечно, але треба було кінчати самодіяльність і починати. Починати політичну організацію. Ми обоє були філологами, трохи недолюблювали політику взагалі, але вибір впав на нас, і Світличний, хоча я йому прямо і не говорив, зрозумів, що не має права відмовитись від участі, адже я працював фактично під його науковим керівництвом.
Усі ми тоді були задурені комуністичною ідеологією, і він не заперечив проти комуністичної програми, головне, що вона була самостійницька. Якось він мене запитав, кого я ще думаю залучити для початку цієї справи, і я сказав: «Василя Стуса», – хоча зі Стусом я був знайомий дуже поверхово, ніколи з ним не говорив про політику, але вибір мій упав на нього. Мені імпонувала Стусова рішучість. Світличний не заперечував, лише пообіцяв, що буде нас критикувати.
– Критикуйте скільки завгодно, – сказав я і після того його більше не бачив. Минули роки, і Стус помер в зоні, самотужки заробивши собі два строки, а Івана Світличного вразив інсульт, коли він, відсидівши шість років зони, відбував заслання. З інсульту він так і не повернувся до повної свідомості, отже, фактично загинув.
Та все-таки експертиза не ствердила мого авторства, це не давало певності кедебістам, і я намагався вести тонку гру, заявляючи, що всі свої твори я підписую, знаючи з сумної історії українського народу, що російська репресивна машина завжди фізично знищувала українських національних вождів, а народ без вождів – це отара овець, яких стрижуть і ріжуть за потребою. Я боявся, що коли кедебісти впевняться, що я автор, мені припишуть смерть. Це буде зробити легше, ніж знайти Петлюру в Парижі, чи Коновальця в Амстердамі, чи Степана Бандеру в Німеччині, а також Мельника, Тютюннника, Щорса, Боженка, Черняка, Єфремова, Скрипника, Полуботка, Залізняка, Тараса Григоровича Шевченка і багатьох, багатьох, багатьох.
Хотілося б принагідно сповістити вам, українці, одну істину. Той, хто взяв Київ штурмом, як це вдалося Симону Петлюрі, вибивши звідти «Білу гвардію» Булгакова, не повинен відступати, навіть якщо і доводиться вмерти на його рубежах. Легше було б нам боротись, якби могила Петлюри була в Києві, щоб ми знайшли те місце і поставили там пам’ятник. Київ – це магічне, заповітне місто. Доки Польща володіла Києвом і Україною, доти вона була найсильнішою країною в Європі, але коли втратила Київ на користь Москви, Московщина стала імперією, помалу підгрібаючи під себе всі українські, і польські, і литовські, і німецькі землі.
Починалася програма гаслом «Хай живе самостійна соціалістична Україна!» з подальшим посиланням на те, що вона має конституційне право виходу з СРСР з огляду на те, що це об’єднання 1922 року було наслідком загарбницької війни більшовицької Росії проти УНР (Української Народної Республіки), яку російський Раднарком визнав незалежною державою і підписав з нею мир (саме Світличний давав мені текст Берестейського миру, на якому німці змусили Росію визнати незалежність України), а потім віроломно напав на неї. А цього російські націоналісти не прощали нікому з українців ні до революції, ні після. Тому я боявся, але гідність хотілось зберегти; не хотілось погибати, бо я був ще живий.
Тим часом хворі почали говорити про те, що починають водити на барбаміл. Я потроху прислухався до цих розмов і з жахом для себе дізнався, що являє собою ця процедура. КеДеБе продовжувало слідство. У психіатрії ця дія застосовується для того, щоб випитати у хворого про його злочин, чи не вдає він із себе божевільного, щоб уникнути кари, або якщо він перебуває у стані глибокої депресії і не говорить, то поговорити з ним. Барбаміл – це наркотик. От повели на барбаміл Іванчу – харків’янина, що вчився в будівельному інституті, а будучи на канікулах, відрізав голову своєму товаришеві і, поносившись з нею трохи, вкинув у колодязь. Зараз він вже був у хорошому стані, керував прибудовою нового крила до нашого старого царського корпусу. З барбамілу Іванча прийшов веселий. Схожий на монгола, мав чітко окреслений червоний рот, ніби він щойно цілувався взасос. Він запевняв, що пам’ятає все-все, про що його запитували. Проте це була ілюзія. Між хворими також ходили чутки, що перед барбамілом треба наїстися хліба, тоді він не так діє. Моя свідомість металась, шукаючи порятунку. Я підготував на цей випадок версію, яку вже мало слідство: «Мені дали цю програму хлопці, щоб я її передрукував, і заплатили за це 50 карбованців». І ось тепер санітар Сашко (прізвища не називаю) сказав мені:
– Вася, не їж зранку, підеш на барбаміл.
Ми з ним майже дружили, він розказував про те, як жив на волі – сидів за хуліганство. Я наївся заготовленого хліба і став чекати. Нелли Іванівни у той час у відділенні не було. Хоча вона не могла заборонити цю процедуру щодо мене, але й не з’явилась. От прийшов Сашко і повів мене не в маніпуляційну, а в ординаторську. Перев’язав мені руку гумовим жгутом, на стільці проти мене сиділа маніпуляційна медсестра Маргарита. Це була хороша сестра, майстер своєї справи, вену відшукувала безпомилково і колола безболісно. Професіоналка, не те що чергові медсестри. Мій лікар, Лідія Миколаївна, сиділа під стіною за столом із ручкою в руці й аркушем паперу перед собою.
Вона носила високий медичний ковпак і мала губи з дивно загнутими вгору крайками, коли усміхалася, була схожа на кухаря, який рекламує смачні й поживні страви. На щоках мала різко виділені плями природних рум’янців. Я був настроєний вороже. Зібрався в кулак, був злий. Я ще міг очима випромінювати зло, а не ховати очі від лікарів, бо ще фактично не був під пресом, не знав, що таке активний посилений курс лікування. І от коли Маргарита з десятикубовим шприцом в руках наблизила голку до моєї набряклої вени, я на мить заплющив очі і сказав:
– Что, Лідія Ніколаєвна, хотітє заработать дєтішкам на молочішко?
При цьому я розплющив очі і хотів різко й зневажливо глянути в вічі Лідії Миколаївні, але за цей час Маргарита встигла увести голку в вену, злегка натиснути на поршень. Барбаміл торкнувся мого мозку, лице Лідії Миколаївни розпливлось у моїх очах, хоча я того і не відчув, поки не розплющив очей. З цього моменту все для мене стало як в тумані, почувся так, ніби зайве напився гарячого коньяку і його гаряча пара клубочиться у моїй голові. З нашої розмови я запам’ятав лише, як вона запитала:
– Гдє жівьотє? – і ще якесь несуттєве запитання. Тоді мені почало здаватись, що я в Києві біля кафе Київського, і я став запрошувати санітара Сашка піти ще випити по чашці кави з коньяком.
Будучи на волі, я майже кожного вівторка, коли в мене не випадала зміна чергувати на ГРС (газорозподільча станція), після обід приходив посидіти на загорожі біля кафе Київського. Сюди обов’язково прибігав хтось із знайомих поетів, акторів чи перекладачів, ті, що вчились або вже й працювали, бо були вигнані зі своїх вузів, хто сторожем, хто вантажником, хто двірником. Вже як почались арешти, до кафе майже ніхто не приходив, лише Микола Воробйов і Віктор Кордун, обоє, як і я, вигнані з університету, поети, що мали по одній публікації в «Літературній Україні». Приходив також Петро Битюг, наш знайомий геолог ще по п’ятому гуртожитку, вигнаний за пияцтво. П’яниця, картяр і, можливо, стукач, хоча певних відомостей про те, що він стукач, не було, але думка така була. Одначе в ті сумні часи не було з ким і пляшку розпити, то годився й Петро. Тим більше що про кожного з нас кедебе час від часу пускало чутки, що ми їхні співробітники. Так, у взаємних підозрах, що кожного в певний час викликали в КеДеБе на співбесіду і кожен мусів знайти в собі душевні сили (чи не знайти), щоб самотужки, без поради друзів (адже підписка про нерозголошення), піти а чи не піти на зраду, згодитись чи не згодитись «безневинно» розказувати кедебісту про «безневинні» розмови друзів, жінки чи відповідно чоловіка. У Країні Рад навіть діти мають моральне право, ще з часів Сталіна, доносити на своїх батьків. Так взаємопідозрювано ми якось живемо, бо Москва не вірить у лояльність добровольців «общого» режиму. Петро хотів писати кіносценарії, молився на Достоєвського, між періодами, коли хтось ішов по пляшку, завжди читав журнал чи якусь модерну книжку, яку щойно взяв у співбесідника. Таким чином поповнював свою ерудицію, тримався на хвилі. Був він із Західної України і навчав нас бандерівських пісень:

Всі землянки засипані снігом,
Де я бачив тебе уві сні,
Твоє ім’я у лісі перед боєм
Ножем вирізав я на сосні.

Або:

Не пора, не пора, не пора
Козаку москалеві служить.

Носив він у когось позичене пальто і характер мав добродушний, хоча якось порізав побитою склянкою лице своєму однокурсникові, теж вигнаному геологові, Вараві. На вилиці Варави на все життя залишився округлий, не зшитий хірургом червоний шрам. Одного разу Петро привів з собою якогось п’яного чоловіка – провокатора. КеДеБе хотіло остаточно відшити нас від кафе. Насувались часи, коли не можна було зійтися навіть утрьох ні в кафе, ні біля кафе, ні тим більше у Спілці письменників, куди раніше був вільний вхід. На дверях поставили міліціонера без погонів і він запитував: «Что вам здєсь надо?», коли ви переступали поріг Будинку літераторів. Від такого прийому зразу ставало нічого не треба, і ти повертався, щоб піти туди не знаю куди. Цей хлопець, що його привів Петро Битюг із собою, став без ніякого переходу матюкати мене найостаннішими словами. Я безпорадно крутив головою, знаючи, що коли дам йому в морду, зараз прибіжать міліціонери чи дружинники, як це було з Конельським Анатолієм. Разом з тим я повинен був дати йому в пику, бо він мене ображав, і я відчував, що з чиєїсь намови. Я сказав йому:
– Зайдем у під’їзд.
Він погодився. Ми зайшли у під’їзд кафе Київського. Я поставив портфеля зразу за рогом і без зайвих слів затопив товариша в морду, проте він устиг відскочити, так що я дістав його слабо, але тут же додав ногою в живіт і теж дістав слабо. Тут з якогось балкону на нас почала кричати жінка. Я зібрано повернувся до свого портфеля, а на вході в під’їзд стояв кедебіст у цивільному і добродушно усміхався. Віктор Кордун потім казав мені, що цей молодик стояв на самому розі Хрещатика й бульвару Шевченка, і коли ми пішли в під’їзд, помалу рушив слідом за нами. Після того випадку ми біля кафе довго не затримувались.
Ото під барбамілом я побував зі своїми київськими друзями, а на другий день знову прокинувся у Дніпропетровській божевільні, і мені страшенно боліла голова. Уночі снився тяжкий сон, ніби я протискаюсь все глибше й глибше в підземний хід, стінки якого земляні, знаючи, що там, нижче, прохід зовсім вузький. Я можу застрягнути, груди мені стискують земля, страх і задуха. Страх неконтрольований, тяжкий, я лізу головою вниз у невідому, але разом з тим ніби і знайому земляну нору.
Та вранці, хоча мені дуже боліла голова, душа була спокійною, бо я пам’ятав, що Лідія Миколаївна не задавала ніяких підступних запитань. Аж ось після обіду прийшов на поверх санітар Сашко.
– Ну й смішний же ти був під барбамілом, – сказав він мені, – тягнув мене пити каву з коньяком, і Маргарита сміялась, і Лідія Миколаївна.
– А що вона мене питала, щось про сім’ю, про жінку?
– А більше ти нічого не пам’ятаєш?
– Ні.
– Потім вона тебе запитала, де ти взяв програму.
Я похолов. Адже нікому від часу арешту, крім наглядачеві Сашку в літаку, я нічого про програму не говорив. Сашко-санітар про це міг дізнатись лише під час учорашнього сеансу під барбамілом.
– А що я сказав?
– А ти сказав, що тобі її дали хлопці і ти її передрукував за 50 карбованців.
– А вона не запитувала, хто дав?
– Ні, вона запитала, де ти її подів, але ти замовк і почав засинати, а коли вона тебе будила, тягнув мене пити каву з коньяком. Тоді мимрив щось нерозбірливе, видно, Маргарита перебавила барбамілу.
Хоча мені боліла голова, я радів і в мені все співало. Я витримав, не сказав кедебістам нічого певного, а вони вірять науці. Пізніше Микола Плахотнюк (лікар за фахом) пояснив мені, що барбаміл виключає контроль кори головного мозку і змушує говорити підкірку, але Борис Дмитрович Євдокимов, стріляний горобець з НТС (Народно-трудовий союз), мені говорив, що це не обов’язково для людей, які вживали наркотики, а чи натискували на горілочку. А тут у мене гріх був. Наркотиків я боявся і ніколи їх не вживав, а горілку на волі я любив. Навіть каюсь, що занадто. Це було щось звичайне – час від часу випити, а то й напитись, чи як кажуть на Житомирщині – нажлуктитись.
Маючи час подумати в довгі роки неволі, я зрозумів, що горілка переїдає нерви, як іржа залізо, але тоді я так не думав. На Новий рік поїхав у село Троковичі, в Києві вже всі ховались по норах, не було з ким і випити. Там пішов до тітки Антоськи на іменини і напився до нестями. Прийшов додому, задуха здавила мені серце. Я лише нещодавно тоді прочитав Опільського, де він описує, як давні германці вигукують: «Молот Торра!». І от зараз, щоб видихнути з грудей задуху, яка стикувала серце, я час від часу кричав: «Молот Торра!». Зараз як подумаю, що повинна була відчувати моя мати, бачачи, як мучиться її дитина, напившись як свиня. Хто зна, дехто звинувачує тяжкі моральні часи в тому, що п’є без міри, було й таке. Моральна обстановка для творчої інтелігенції в Києві 1972 року була нестерпна, як то кажуть, жити не хотілося, але в царині вживання горілки таки потрібна якась культура, почуття самозбереження, коли вже без неї не можна обійтися.
Ще цілий тиждень після барбамілу мені боліла голова. Я жалівся на головний біль Лідії Миколаївні, боячись, щоб мені не повторили барбамілу. А ще через тиждень вона знову мене викликала і призначила курс лікування. Маючи на увазі інститут Сербського, вона сказала:
– Щось вони у вас таки знайшли, – даючи зрозуміти, що вона не бачить в мене симптомів хвороби. «Я ж не порушую режиму, не виголошую ніяких ідей, працюю, веду себе слухняно, майже мовчу», – вмовляв я її, щоб вона не призначала мені невралептиків.
– Вам треба пройти курс, бо буде комісія, вас не випишуть, якщо ми не будемо лікувати.
Хоча я знав, що комісія буде ще не одна, але що робити? В’яло текуча шизофренія (можливо, здатність людини мислити – це взагалі шизофренія, чи то параноя, приписана інститутом Сербського, висіла на мені. Власне, на розсуд психіатрів з інституту Сербського, тут сидів би і М. В. Гоголь, і Ф. М. Достоєвський, і Чехов, і всі люди, котрих інші люди вважають геніальними. Звичайно, і Сальвадор Далі, і Ван Гог, і Йонеску, і мій улюблений Амадей Гофман. Здоровий комуністичний інстинкт дозволяє комуністам зачиняти до божевільні всіх, хто думає не так, як вони. За Сталіна цей здоровий інстинкт, монополія на справедливість, дозволяв убивати мільйони людей. Те ж саме дозволяли собі, але в меншій кількості, і націонал-соціалісти в Німеччині. Але небезпека в тому, що сам «здоровий глузд» теж може виявитись шизофренією).
Сьогодні я думаю, чому, власне, я писав комуністичну програму? Тому, що виховані ми були в дусі «єдиного можливого шляху розвитку людства». Ми хотіли удосконалювати, а не відкидати. Думалось, що квазікомунізм у Росії спричинений її багатонаціональністю, одначе в Китаї, на Кубі, у В’єтнамі чи Кампучії – результат той самий, терор, котрий викреслює зі списку тих, хто має право на життя, третю, найжиттєздатнішу, найенергійнішу частину населення.
Ця прекрасна ідея рівності і справедливості провокує людей на небачені досі злочини. Невже мільйони невинних жертв з вини комуністів СРСР не закреслять комуністичної ідеї? В чому тут масова шизофренія? Несвоєчасність? Форсування подій? Люди не можуть відмовитись від цієї ідеї тому, що перед ними стоїть дилема, як розподіляти енергетичний ресурс землі при постійному зростанні населення. Хоча ресурсів, потрачених на війни, вистачило б на те, аби вже декілька раз підряд побудувати суспільство повного достатку. Правда, ніхто не знає, що це таке. Чорт весь час розбещує. Регулювання приросту людей теж аморальне. Розум без емоцій – страшний. Емоції без розуму – теж.
Коли я прибув у Лефортовську тюрму, то побачив, що тюремна індустрія в Москві, як у столиці першої в світі соціалістичної держави, набагато вища, ніж у провінції. Треба б знати тим, хто іде на політичну боротьбу проти комуністів, як у них відпрацьована індустрія насильства. КДБ, внутрішні війська, впорядкованість тюрем – відповідно, беручись до боротьби, треба насамперед мати високу організованість. Клин клином. Лефортовська тюрма, як кажуть, теж зодчество часів Катерини Другої. Була побудована як гауптвахта для офіцерів. Має в плані форму літери «К», що означає «Катерина». За величиною і разом з додатковими приміщеннями займає цілий квартал. У дворі сучасні приміщення слідчого корпусу і двориків для прогулянок, вифарбуваних світлою жовто-рожевою фарбою. Вхід із двору в центр літери «К». Коли ви сюди заходите, то бачите чотири велетенські порожні промені коридорів, засновані чорними сітками.
У безмежну далеч ідуть двері, двері, двері – дубові, обковані залізними шинами, і в кожних дверях менші дверці – кормушка, теж обковані залізом. Все бездоганно пофарбовано і в чотири боки ведуть килимкові байкові доріжки. В центрі ка-подібного коридору сидить мент за столом із телефоном, другий мент стоїть поряд з двома червоними прапорцями і регулює рух в’язнів, щоб не було випадкових зустрічей, коли їх водять на допити. До того ж мент, який веде на допит чи на прогулянку, весь час рипить язиком, як дельфін, подаючи звуковий сигнал. В київському ізоляторі менти ляскають пальцями. Як бачимо, тут є деякі творчі нюанси. Тюрма має, здається, п’ять поверхів, але над коридорами старовинні перекриття зняті, замість них під кожним рядом дверей залізні довгі балкони. Щоб в’язень не міг кинутись вниз головою в коридорний колодязь, між металевими балконами натягнуто чорні сітки з вічком, таким, як у гамаку. Таким чином тюрма порожнинна по вертикалі. Чорні сітки в безмежну висоту в безмежних коридорах захоплюють уяву – породжують містичний трепет. На кожному балконі ходить наглядач, і по залізних східцях і балконах чути різке цокання каблуків тих, хто веде, і тих, кого ведуть.
Тут весь час ідуть на допит – безкінечна колона допитуваних, тюрма функціонує безперервно, тюрма живе, живе серце СРСР. Тиняючись першого дня в одиночній камері, я подумки складав вірша про неї.

Малюємо плакати і вітрини,
Викрикуєм комуністичні гасла,
А в тюрмах, що звела Єкатєрина,
Гарячі очі політв’язнів гаснуть.

Братерство розвивається на сцені
У найрозкішнішій кремлівській залі,
Коріннями сягає аж до мене,
А я сиджу в Лефортовськім централі.

Тут місце є братам і демократам,
Тут коридори як проспекти миру,
Читаємо одну газету «Правда»
І не єдиному рядку не вірим.

Нащо нам згадувать Єкатєрину,
Тут в тридцять сьомім кров’ю стіни змиті,
Навчають тут «любити Батьківщину»
І забирають найдорожче в світі.

Сидять тут українці і вірмени,
Сидять литовці і грузини – друзі.
Всі, хто сидить за стінкою від мене,
Живуть в однім Радянському Союзі.

Приблизно такі думки снувались у мене в голові, коли я вкладався спати. Час від часу в коридорі брязкав засув. В камері було чисто, але вогко. Біля дверей – унітаз. Під стінами двоє ліжок із металевих смуг. Якби це була камера для зеків, то ліжка були б у два поверхи. Десь на рівні мого лоба, якщо я підходив до стіни, було вікно. Стіна в проймі дверей і вікна була товщиною, може, більше метра і справляла враження міцності і вічності. Неподалік від мене в камері хтось відчайдушно проклинав комуністів, радянську владу, тюрму. Прокльони були істеричні, зі стогоном, схлипуванням, відчаєм, на весь голос, до хрипоти. Ніби там когось катували, а можливо, годували через силу, щоб не вмер, а жив. Щоб «випив чашу до дна». Коли людина помре, то її вже не можна карати. Комуністи не прощають, вони оживлять, з могили вириють, щоб строк відсидів. Вони зарівнювали могили галицьких стрільців. Цікаво, чий прокльон стане останнім і нарешті переповнить цю бездонну чашу.
Під акомпанемент прокльонів я вдяг на себе теплу білизну, укрився поверх благенької ковдри своїм пальтом, зігрівся й заснув. Ще перед сном подумалось, чому в тюрмі дають лише одне простирадло?
На другий день мене вкинули в «кишеню» спецмашини і знову повезли по Москві. В «кишені» спецмашини було легше, чим в УАЗику, бо тут висока стеля, двері досить розхлябані і крізь щілину видно конвойного. Нарешті мене завели в хол інституту ім. Сербського. Тут я вперше почув слово «спецбольной». Мене привели до заскленої конторки з лівого боку холу, де мої папери прийняла сліпучо красива, вогненно-руда лікарка Свєтлана Пєтровна. Вона поставила кілька запитань, і медсестра повела мене по коридору теж «катеринівського» корпусу. За перегородкою за довгим столом сиділо ще двоє сестер, і до мене підійшла няня, старезна жінка з дуже зморщеним лицем, у білому халаті. Медсестра з-за столу сказала, щоб я роздягся наголо. Я роздягнувся. Вона вийшла до мене і через лупу подивилась на лобок і під руками – чи нема вошей. Старезна зморшкувата няня почала стригти волосся механічною машинкою у мене на лобку. Від доторку холодного металу я здригнувся, але в мене почало підніматись. Не на повну силу, але мені було ніяково перед трьома жінками дуже різного віку. Тут же мені видали білизну та піжаму і повели на другий поверх у блок для спецхворих.
Коли піднятись на другий поверх із холу, то із самого краю з окремим внутрішнім коридором і санвузлом ніби трикімнатна квартира, де кедебісти тримають своїх спецхворих. Тут було одна окрема і дві суміжні кімнати. Заселена була лише найбільша кімната на чотири ліжка. Під вікном лежав московський татарин Роальд Мухамедяров (як пізніше сказав мені один московський дисидент, Мухамедяров був провокатором). Принаймні, мене тоді він усе діймав на предмет референдуму в Україні, чи відокремлюватись їй від Росії, чи ні, згадував Винниченка і Петлюру. Я, звичайно, не хотів говорити на ці теми, але Мухамедяров повертався до них нав’язливо. На другому ліжку – молодий естонець Аво Кір, з яким ми відразу зійшлися і довіряли один одному, а навпроти мого ліжка – московський вірменин Жора (кличка Музикант), про якого я потім прочитав у «Нєдєлє» вже аж в Дніпропетровську (харківський бандит Коля Задорожний збирав всілякі вирізки з газет і журналів про зарубіжну мафію і своїх талановитих аматорів). Жора був чорнявий і красивий чоловік сорока років.
Поступово я дізнався, що Роальд сидить за розповсюдження «Хроніки тєкущіх собитій», Аво – за спробу втекти за кордон, а Жора за те, що давав «наколки» московським міліціонерам, які робили незаконні обшуки і витрушували золото у московських непманів (багатіїв). Жора також був професійний картяр із незакінченою консерваторською освітою. В «Нєдєлє» писалось, що Жора також допомагав міліціонерам грабувати своїх земляків вірменів, коли вони приїздили з Вірменії, щоб у Москві поміняти рублі на золото. Спершу показували один справжній банківський злиток, а коли мінялась ціла партія – організовувався міліцейський наліт. Геть зденаціоналізований тип, котрий не знав вірменської мови, а мав лише вірменську зовнішність. Отож, він весь час бідкався, що в нього заберуть діагноз і пошлють у зону, а там, як це я вже зрозумів потім, його обов’язково згвалтують. Бідкався він, що залишив жінці з малим сином мало грошей, що повіситься, коли в нього заберуть діагноз, навіть розповідав Мухамедярову, до кого підійти в Москві і сказати, щоб жінці дали грошей. Я слухав ці балачки і думав, що Жора вже геть змалів розумом, роблячи Мухамедярову якісь доручення, чи сподівається, що той чоловік, якого він називає, зуміє обдурити кедебе.
Трохи пізніше до нас у блок у ту кімнату, двері якої були з внутрішнього коридорчика, поселили московського осетина Мішу. Як бачимо, тут у цей час перебував усе «совєтскій народ» і жодного росіянина. Вже згодом, коли названих людей забрали на етап і етапу чекав я, до мене підселили московського білоруса, теж за «Хроніку». Він носив клинцяту борідку професійного революціонера. У Жори діагноз забрали. Міша-осетин служив у Москві в міліції на Шеремєтьєвському аеродромі. Заздрячи, що йому дають малу долю з лівих прибутків на митниці, він хотів посадити своїх колег. За це вони організували Міші таку чорнуху. В одному з готелів, де Міша чергував, колеги-міліціонери завели до нього в кімнату з ресторану двох п’яних студенток. Одну потім забрали і десь потягли, а одну залишили в Міши. Вона була весела, від неї пахло дорогими парфумами і вином, і не дуже опиралася, коли Міша стягував з неї труси. Після цього приємного діла вранці Мішу заарештували внаслідок заяви іноземної студентки (вона виявилась француженкою), яку згвалтовано на службовому місці в міліцейській кімнаті. Як казав Міша: «Она мнє сама дала, ещьо і подмахувала». Це був для Міши мішок, та ще й мокрий, залишилось лише прив’язати камінь – навісити строк. Стаття його, якщо суддя строгий, означала смертну кару або 15 років таборів і п’ять висилки.
Міша був високий хлопець, красень, мав приємний голос і співав модні пісні. Часто також співав стару російську пісню: «Зачєм ви, дєвушкі, красівих любітє – не настоящая у ніх любов».
В основному публіка зібралась хороша, не вредна, кожен заклопотаний своєю долею. Серед не вредних пенсійного віку нянь попелястого московського кольору знайшлася також мені землячка з Полтавщини – чорнява могутня молодиця. Проте найбільше мені симпатизувала Дуня, хоча такого ж віку, як і всі, але не така опасиста, дрібніша, веснянкувата, кругленька і від того ніби молодша. Вона любила милуватись мною, коли я мився у ванній. Я не міг курити «Паміру», який нам давали за те, що ми прибирали палати, і вона купляла для мене в Москві за свій кошт сигарети з фільтром «Лайка». Грошей у мене не було, мали прислати мій рахунок із київського ізолятора, проте він прийшов тоді, як мене вже кинули на етап. Москвичі вгощали мене із своїх передач. Мухамедяров був вогненно-рудий, аж червоний, постійно мудрував, як дістати каліків (таблеток) чи мікстуру Равкіна, а чи чаю, щоб «побалдєть». Від того лице його, і так червоно-руде, вкривалося вогненними плямами, він займався вправами йогів і взагалі оживлював своїми демократичними теревенями тюремну нудьгу. Я склав на нього такий сатирично-гумористичний віршик:

По паркету богадельни
Ходит хмурый сумашедший
И мечтает стать генсеком
Над обманутым народом.

Но сильна Страна Советов
Благородными умами.
Не допустит, чтоб генсеком
Стал Роальд Мухамедяров.

Этот старый алкоголик,
Наркоман и двоеженец
Недостойный быть генсеком
За зубчатою стеною.

Потому он ходит хмурий,
Просит Равкина микстуру,
Недостойный быть генсеком
Псих – Роальд Мухамедяров.

Все це я придумав, нічого не записуючи, але Роальд, вислухавши, сказав, що тут щось є, і попросив, щоб я йому продиктував, так і забрав він той вірш на етап.
Через кілька днів після прибуття в інститут мене повели в кімнату, де сиділо багато лікарів. Один з них запитав, чи це правда, ніби я казав, щоб разом зі мною на експертизу забрали і мого слідчого.
– Правда. А яке він має право підозрювати, що я психічно хворий, він же не спеціаліст. Принаймні, спершу треба було показати мене місцевим лікарям, а не зразу везти в Москву.
Пізніше я дізнався, що майже з початку слідства кедебісти вже допитувались у моєї дружини, у моєї матері і на роботі, чи я нормальний. Навіть Світличному вони задавали таке запитання. Тут на одне із запитань, як я пишу, я дав таку відповідь, що при бажанні психіатри могли витлумачити як нав’язливість ідеї. Я сказав, що коли написання вірша чи ще якогось іншого твору (адже я писав і алегорії, і п’єси, і нарешті роман) заволодіє мною, то я повинен звільнитися від цього задуму, написавши про це. Проте графоманія властива кожному письменнику, інша справа, наскільки це талановито. Потім чорнявий чоловік з єврейськими очима запитав мене:
– Як ви ставитесь до психіатрії?
– Від психіатрії я волів би бути якнайдалі.
– Як ви ставитесь до релігії?
– Я не атеїст.
На цьому розмова (як я потім здогадався, консиліум) закінчилась. У невропатолога я відмовився вишкіряти зуби, але далі, коли я жив в блоці для спецхворих, мені поступово ставало байдуже, визнають мене психічно хворим чи здоровим. Нашими лікарями були Роберт, Альберт і Світлана Петрівна. Одного разу Альберт мене викликав і просив пояснити значення кількох моїх віршів, це був сюрреалізм, художньо оброблені сни. А взагалі складалось враження, що мною мало цікавляться. З нашого вікна, врізаного в двері, на загальний коридор було видно кімнату, де нам насипали з термосів їжу, і одного разу я бачив, як Світлана Петрівна (лікар, а не медсестра) притрушувала чимось наші страви. Готували в інституті смачно, навіть раз давали копчений палтус, якого на волі я вже не бачив років з десять.
Живучи на волі, я не мав ні найменшого поняття про таку науку, як психіатрія, тим паче не знав, чи вже допитливий людський розум не навчився за допомогою техніки читати людську думки. Мені, правда, здавалось, що до цього ще не дійшло, що послуговуються в крайніх випадках звичайним катуванням чи, як правило, різним психологічним тиском (не забороненим міжнародними конвенціями) з перспективою повного фізичного і морального знищення, так як у СРСР – з безкінечними тюремними строками, з продовженням через провокаторські суди в зонах. Адже при Брежнєві політичних в’язнів фактично не випускали на волю. Хто з українців почав потроху сідати з 1966 року, до перебудови встигли відсидіти по 20 років. Думалось також, що в наш час прогресу і змагань між народами, які прагнуть до світового панування, зовсім забувся закон давніх релігій «табу» на деякі галузі знань. Наприклад, справді віруюча в Бога людина ніколи б не винаходила атомну чи водневу бомбу, це зробив розум не від Бога, а від Чорта. Так само небезпечним є намір читати людські думки. Потрапив би такий винахід до комуністів, які своїми вузькими мізками уявили благо для всіх людей у абсолютній рівності, і в людському інтелекті запанувала б пустеля Сахара.
Я думаю, що наша цивілізація стоїть перед періодом нової, схожої на середньовічну, набожності, адже віра в Бога передбачає також і самозахист людства від перерозвитку. Ця набожність буде набагато поширенішою, глобальною, але не християнською, бо християнство – це релігія єврейська, і в такому вигляді вона не об’єднає людей. Адже в усьому світі до євреїв існує деяке упередження. Бог знову повинен бути лише на небі, і діти людей не повинні займатись самозванством.
Нас не виводили на прогулянку, посилаючись на те, що в двориках мокро, хоча кримінальних водили – хлопців і дівчат. Весну, яка в Москві ще лише прокльовувалась, ми бачили через видряпані вічка на пофарбованих у біле броньованих шибках. Одного такого чудового дня мене завели в кімнату, де стояла величезна електронна машина. Машина була скомпонована у вигляді суцільного бруса, перетином метр на метр і довжиною метрів із шість. Із її бездонних електронних глибин висовувалась паперова стрічка теж майже метрової ширини з діаграмами. Мені надягли на голову пружинну шапочку із присосками-контактами і завели у сусідню кімнату, посадивши в спеціальне крісло. Перед моїми очима (світло погасили) горів темно-синій ліхтар, який час від часу різко тріщав. Десь на споді свідомості в мене жевріла надія, що вони таки ще не навчились читати думок, але певності не було. Хто зна над якими проблемами і в яких напрямках працюють зараз радянську вчені у величезних будинках, які стоять у безлюдних кварталах, затінених високими деревами, на яких написано, що це якийсь профілакторій. У безлюдних дворах з мало доглянутих квітників тхне застояною вологістю. Перед процедурою з електронною машиною мене водили на рентген і в двох позиціях сфотографували череп.
Через місяць я пішов на етап, ніхто не сказав, дали мені діагноз чи не дали, і лише в Лефортовській тюрмі, коли мені дали їжу як дієтчикові, я переконався, що мене таки признали за божевільного. За цим разом я прожив у Лефортовській тюрмі десять днів. Прочитав Дарвіна «На Біглє вокруг свєта», Гоголя – старе видання. В Лефортовській тюрмі багата бібліотека. Кажуть що вона поповнювалась за рахунок домашніх бібліотек знищених комуністами інтелегентів. «Пріятноє с полєзним». Начальником тюрми був якийсь Петренко: в Києві Сапожніков, а в Москві – Петренко: момент культурного міжнаціонального обміну.
Я так і не скажу певно, чи був я задоволений з того, що дали діагноз, здається, підсвідомо навіть зрадів, п’ятнадцять років таборів і п’ять висилки – теж не будеш туди сильно ломитись. Няні з інституту Сербського, жаліючи мене, теж бажали мені отримати діагноз. За винятком Колпака і Альберта, моєю долею в майбутньому опікувалися лише жінки. А жінки, так, як і чоловіки гарненьких дівчат, поважають гарненьких чоловіків. Отож, дякуючи долі за те, що вона не звела мене на конус, я повинен завдячувати і своїй зовнішності в тому, як ставились до мене лікарі і медсестри. Навіть не тому, що я є головним героєм цієї оповіді, а тому, що лікарі одягають і роздягають свого підопічного, коли їм заманеться, мушу вам по можливості описати свою зовнішність. Зросту я 1 м 74 см, нормально широкі плечі, тонкий стан, вузькі стегна і стрункі сильно розвинуті ноги – два роки, навчаючись у культосвітньому технікумі, я танцював у танцювальному гуртку, в тому числі вмів і важкі колінця з українського гопака. Будучи в армії, займався гімнастикою і культуризмом, чи як зараз кажуть – атлетизмом: тягав кілограмові і восьмикілограмові гантелі, трохи займався боксом і вже в Дніпропетровську, пізніше описуваних подій – гімнастикою йогів. Міг виконувати позу «лотос». Чоловіча стать у мене повноцінно виражена. І хоча зараз у Восьмому відділенні я спортом не займався, але маючи своїх законних 64 кг ваги, тіло моє мало м’який спортивний контур. Я кругловидий, з гоголівським профілем, хоча ніс у мене не такий довгий як у Миколи Васильовича, горбик на носі ледь помітний. У напівфас я навіть красивий з лиця, у профіль – не дуже, в анфас – теж не дуже. Втім, як на чий смак. Маю пряме, не дуже густе темно-каштанове волосся з чорним відтінком, м’яке, чорні брови і вії, темно-карі очі, невеликий рот з чіткою верхньою і трошки припухлою нижньою губою. Кутики рота прямі, підборіддя мало б бути трохи більше, як для сильної натури, з ямочкою. Руки трохи задовгі з великими долонями і довгими пальцями, від чого кулак завеликий, як на мій зріст.
Поступивши на роботу в комірчину, я підібрав собі новий кліфт (костюм із тюремної сірої матерії, яка після першого прання збігається на одну третину). Підігнавши цю одежу до свого зросту на зінгерівській швейній машині, якою латав білизну, я знову став, на зло ворогам, схожий на людину. Нас стригли наголо, але я замовив Василю Королю зачіску, щоб волосся на голові було два-три сантиметри. Через кілька днів, коли волосся трошки відросло, моя голова мала нормальний спортивний вигляд. На лиці в мене теж повинна була вимальовуватись якась шляхетність, адже я син вчителів, закінчив культосвітній технікум, три роки навчався в університеті і два – працював літературним редактором. Крім того, якщо вже Бог дав мені якийсь талант, то в генах була якась старовинна культура. Герб роду Рубанів значиться у гербовнику чернігівської знаті, до того ж належить до князівських. Захоплення красивим не можна пояснити ніякою освітою. Особливо я любив підмічати красу в людях. Я милувався і красивими чоловіками, і красивими жінками. Красиві чоловіки трапляються набагато рідше, ніж жінки, але особливо я люблю милуватись красою жінок. Вони теж досить часто зупиняли свої погляди на моїй особі, проте, будучі на волі, особливого успіху я в них не мав. Мабуть, тому, що ідучи на зближення, я більше давав волю своїм рукам, а говорити улесливих слів не любив, брехати я не люблю органічно, обіцяти золоті гори – теж.
Тут, у Дніпропетровській божевільні, я зрозумів, що не треба їхати десь у Африку чи Полінезію, щоб познайомитись з примітивними людськими цивілізаціями. Під тонкою плівкою соціалістичної дійсності заховано справжні дива. Насамперед ми люди, ім’я яких нібито звучить гордо, звикли до індивідуальної одежі. Тут же хворі ходили лише в білизні, а коли йшли на прогулянку, їм видавали так звані костюми (тюремні чорні роби), що були складені в шафах, яка кому потрапить в порядку черги. А треба вам сказати, що не кожна людина акуратна, чистоплотна, нарешті здорова в розумінні шкірних хвороб. На відділення завжди було кільканадцять чоловік із різними ступенями залікованого сифілісу чи туберкульозу. До того ж людина під галоперидолом байдужа до всього, слина з рота в неї тече постійно, і вона час від часу її витирає рукою, а руку витирає об верхню одежу. Отже, цей одяг нічим не відрізнявся від тих засоплених блискучих халатів, які нам описує Достоєвський в «Записках з мертвого дому». Тобто за сто з гаком літ Росія в цьому напрямку зробила крок назад і потягла за собою всі ощасливлені її дружбою народи. Колись на волі, ще в технікумі, я читав фантастику про те, що десь у глухій Африці збіглі нацисти робили з людей камінних солдатів, начиняючи їх хімічними препаратами, і оці загальмовані божевільні з байдужими далекими очима, коли вони ходили по запльованому дворику і жадібно курили махорку, здавалися мені отими камінними солдатами.
Я робив спробу ховати свій індивідуальний одяг під подушку, проте санітар знайшов і суворо заборонив. Тоді я домовився з Мишком, теж хворим, учителем німецької мови, який побив свою жінку кочергою за те, що вона їздила з головою колгоспу на «Волзі», щоб він таки клав мою одежу окремо. І ще важливою проблемою для мене було гоління. Доводилось йти до спільного тазика. Але процедура бриття заслуговує на особливу увагу, бо тут закладена така доза бридоти, що, можливо, у цивілізованому світі таки зрозуміють, з чим і ким вони мають справу. Бо я чув, що англійським комуністам таки жаль нашого прекрасного ладу, вони таки сподівалися, що ми будуєм прекрасне суспільство, і таке є, як кажуть рупори КПРС, майбутнє всього людства. Лікарі, кращі лікарі, яких мені доводилось зустрічати на цьому довгому шляху, дивились на таке гоління і не волали «гвалт». Отже, вони нас таки не вважали за людей. Коли вже на те пішло, я заради солідарності став би з ними, з усіма хворими, під цегляну стінку на рівень автоматної черги. Не раз і не два спадала мені така думка. Та й зрештою, як казав якийсь філософ, всі поети, щоб бути поетами, повинні бути трохи божевільними.
У день бриття, коли наші морди вже були схожі на щітки для чищення черевиків, у коридорі на лавці ставили тазок з теплою водою, у алюмінієву миску клали шматок господарського мила, видавали Васі Королю 8–10 лез «Нева», і він голив ними вісімдесят чоловік. Пристрій він споліскував у тазику. Вода покривалась щетиною, змішаною з милом, але її протягом усього гоління ніхто не міняв. Та це було б і безглуздо, яка різниця, поголити однією водою чи то п’ятдесят, чи вісімдесят чоловік. Декілька раз і мені це довелося пережити, але пізніше я, задобривши бугра салом з посилки, голився хоча і тим самим станком і помазком, але старанно вимитим під краном, теплу воду наливав у півлітрову банку і брився новим лезом. Такими благами ніхто у відділенні не користувався, бо це було доступно лише для того, хто працював у комірці. Бували випадки, коли мене роздягали, тобто забирали чорну робу, і зачиняли в надзорці, і тоді, коли наставав день бриття, я повинен був ставати в загальний ряд.
Я жив у передчутті, що мені невдовзі призначать курс лікування. Курс підліковування: глюкозу в вену і вітаміни під шкіру, – Маргарита мені вже закінчувала. Інсулін мені, здається, не загрожував – печінка не дозволяла. В той час інсулінна палата була там, де пізніше стала робоча, бо на час мого прибуття, період захоплення інсуліном минав, проте мені ще довелось побачити і почути, що це таке. Утробні, незбагненні, атавістичні писки долинали із дверей навпроти надзорки. Практикувалося десь більше двадцяти інсулінових шоків на один курс.
Голодного хворого прив’язували до ліжка і вводили інсулін. Інсулін поглинає в організмі залишки цукру, від чого мозок людини стає перед проблемою смерті. Різні мозкові сигналізації спрацьовують як запобіжники перед настанням наглої смерті, і всю істоту людини роздирає божевільний страх. В такі хвилини у людському тілі відкриваються надлюдські сили, і її не можуть утримати, якими б дужими не були санітари. Тому її прив’язують рушниками. Звиваючись у надмогутніх судомах, людина починає кричати, пищати так, ніби по купі зв’язаних мавп почали їздити танком. Крик і писк до того моторошні, підспудні, глибинні, що шкіра терпне на голові. Завжди під час введення інсуліну в палаті співав такий космічний хор людського страждання. А ви кажете – пекло. Ось вам пекло! Може, хто з цивілізованих людей бачить кращими муки під інсуліном, сіркою, галоперидолом, трифтазином чи мадетен депо за звичайний розстріл, але я так не вважаю. Лицеміри. Невже ви думаєте, що катувати людину, доки вона не вмре, а цей процес затягується від п’яти до п’ятнадцяти років, краще, гуманніше, ніж її просто безболісно умертвити. Проте ви і тут боретесь з Богом, ви берете на себе сміливість створювати пекло на землі. Ви катуєте за те, що людина в стані загострення хвороби зробила тяжкий злочин, і не даєте їй умерти, бо якщо вона вмре, то стане безкарною. Тоді все зрозуміло, чому на волю з зони не видають труп, доки не закінчиться строк. Нарешті, коли свідомість піддослідного гасне, мозок на якусь мить умирає, смерть вже ось-ось, медсестра уводить в вену глюкозу, мокра від ста потів людина засинає і потім прокидається з почуттям жахливого голоду в шлунку. Тут їй дають досхочу наїстися перлової каші, хліба, борщу-бовтанки – якість їжі неважлива, головне якомога більше. Через місяць хворі виходять з інсулінових палат потворно жирні, неголені, з очима, що запливли салом. Чи не перенести б цей досвід на відгодівлю свиней, метод апробований на людях Але випадки, щоб це допомагало, – одиничні. Принаймні в Дніпропетровську я не чув жодного випадку, щоб після інсуліну хворий став психічно здоровим. Досліди на людях і можливість всіляких дослідів у Дніпропетровську, Казані, інституті Сербського чи в будь-якому спецу СРСР нічим і ніким не обмежені, безмежний полігон.
Мене ж не можна було лікувати навіть за схемою. Нарешті Лідія Миколаївна призначила мені 10 міліграмів галоперидолу денно і одну таблетку тизерцину на ніч. Галоперидол – два рази на день, одна велика п’ятиміліграмова таблетка або три менших. Тут я теж вдячний Неллі Іванівні, що ліки були призначені в таблетках, а не в уколах. Перший курс усі проходили в уколах.
У країні з однопартійною системою з диктатором на чолі держава ніколи не відмовиться від зловживання психіатрією проти своїх політичних противників.
Медсестри просто фізично не встигали робити уколи. На зміні було дві сестри, а надзорка завжди повна. Тобто сестрі за зміну треба було зробити 30 уколів. Від частих уколів шкіра на руках і сідниці ставала синьою і твердою, пробоїна від голки не затягувалась, кров згорталась погано й сочилась після того, як сестра мазнула по ній йодовим тампоном, спирт, призначений для цього діла, хтось випивав. Усі кальсони на сидінні були чорні від крові, я це добре роздивився, бо мені кожен раз перед лазнею доводилось перебирати чисту білизну і підлатувати там, де це ще було можливо. Отже, коли хворого вже не було куди колоти, його переводили на таблетки, але стежили, щоб він їх ковтав. У цьому велика мудрість формулювання: принудлікування. Під час прийому ліків біля столика стояв санітар із залізним шпателем і казав:
– Роззяв рота, – а тоді порався в роті залізним шпателем, чи ти не заховав таблетку, щоб потім виплюнути. Заховати якось можна було лише тоді, коли доза була малою. А тому що дози були максимальними – чотири, п’ять, шість, десять таблеток за один прийом, можептілу сестра насипала цілу жменю не рахуючи, приховати їх не було ніякої можливості. Кал хворих був білий від таблеток. Якщо когось ловили на тому, що він не ковтав, зразу ж вели на тапчан і заганяли цю саму дозу під шкіру у м’якоть заднього місця.
Почав і я ковтати галоперидол, а ввечері таблетку тизерцину. Уночі встав до туалету, тільки зійшов на бетонну приступку, щоб помочитись, як мене ніби хтось ударив по голові в ділянку мозочку, відчув у мозочку гарячий зблиск і полетів на бетон навзнак, проте перед самим долом свідомість ввімкнулась, і я обперся руками об підлогу. Ще мить, і я вдарився б потилицею об кант бетонної приступки. На другий день я пожалівся Валері Петрушевському, що мені крутить ноги, ніби ревматизм почався, чи що? Він мені сказав, що це від таблеток, проте я не повірив. Я звик довіряти медицині й не міг подумати, що пігулки можуть бути злі. Тому я поскаржився сестрі, що у мене, мабуть, ревматизм, бо крутить ноги. Вона дала мені віпросал – екстракт зміїної отрути, щоб я натер ноги, але Валера мені сказав, щоб я попросив у свого лікаря призначити мені до галоперидолу ще й циклодол. Уранці я не ковтнув таблетку і поніс показати Придибі Володимиру, який від Дев’ятого відділення працював зі мною у одній комірчині. Сидів він за співучасть у вбивстві голови сільради (стояв на шухері), отже, був бандерівцем. Йому не дали діагнозу, а признали реактивний психоз і ось вже 14-й рік час від часу возили на суд і назад на спец. Його «подєльніка» вже давно розстріляли, а він все ще боровся за життя, за кожним приїздом проходячи курс сірки з галоперидолом і аміназином. Це завжди півроку посилених катувань.
Крім того, що за ці 14 років він проходив і інсулін, і електрошок, і магнезію. Звичайно, якби він з’їв усе те, що йому за ці роки призначали, він би вже сто разів помер, але, як тільки він зіскакував з голки, зразу ж просився на роботу, на будь-яку, і працював самовіддано й старанно. А в будь-якій установі, особливо в лікарні, де бувають хворі, які не можуть себе обійти, завжди треба хтось, хто робив би роботу за когось, не одержуючи за це нічого. Придиба мав 40 років і був залізний чоловік. Невисокий зростом, сильний, цупкий, з характерним західноукраїнським профілем. Була у нього також внутрішня залізна певність у своїй правоті, у намаганні вижити, вийти на волю, оженитись і ще мати дітей.
На своєму шляху у психіатричках я зустрічав чотирьох бандерівців, і всі вони справляли на мене враження людей чесних, самовідданих, просто кремінних у своїй терплячості, затятості. Я думав над тим, як і кому вдалося їх такими виховати. Чому одна людина бере на себе весь тягар боротьби за волю цілого народу, а друга беззастережно продається окупанту? Божа воля в цьому, а чи те, що зі східної України росіяни спустили занадто багато крові в 1922-му, 1933-му, 1945 роках?
То ж то українська приказка говорить: «Не дай Боже тобі стільки витерпіти, скільки людина може». Вже пізніше в Другому відділенні мені довелося лежати поміж двома терпигорцями, які проходили сірку з галоперидолом і амінозином. Обоє сиділи за згвалтування неповнолітніх. Спосіб у Міши Гуріна був такий. Їдучи на велосипеді через поле, він раз і вдруге наздоганяв дівчину, збивав її переднім колесом, і поки вона оговтувалась – гвалтував. Міша їздив на суд ось вже чотирнадцятий рік. Вже його жертви давно повиходили заміж і мали дітей, відхрещувались і відмовлялись від судових повісток, та коли Гуріна черговий раз привозили на суд, він знову впадав у депресію, потерпілих знову треба було викликати… В тому-то і є милосердя і законність радянського суду. Здавалося б, за 15 років можна вже вирішити, чи людина симулює – і судити її, чи вона справді хвора – і не катувати її. Але ніхто не хоче цього брати на себе. Цілих шість місяців після приїзду з суду жертва метається в пітливих кошмарах, цілими днями стогне, плаче, молячи лікаря на обході припинити курс, але заради того, що хтось десь не взяв на себе відповідальність за прийняття рішення, лікар-психіатр бере на себе обов’язок ката, використовує засоби для лікування як засоби для тортур, щоб змусити злочинця добровільно згодитись на смертний вирок.
Тобто тортури повинні бути такі страшні, щоб навіть смерть жертву не лякала. За це лікар-психіатр на спецу отримує зарплату і відріз шинельного сукна світло-сталевого кольору, адже він офіцер Радянської Армії, а не член Червоного Хреста. Над ним стоять начальник психотюрми підполковник Прусс і начмед, полковник – Валентина Яківна Каткова.
Тут, у Дніпрі, я нарешті зрозумів тезу Фрідріха Ніцше про жорстокість гуманізму.
Час мого сидіння переходив у фазу безкінечності, і я усвідомлював, що мене вкинуто в канаву з нечистотами, яка вливається брудним потоком у ріку Життя. Я потрапив у покидьки, відходи виробництва людей, бракований людський брухт, звалище зіпсованих біороботів, і мені не дають умерти, бо весь час тримають у надзорці. Каткова (начмед) весь час стежила, щоб політичним не робили ніяких скидок і лікували так, як усіх і вголос повчала, що звичайний хворий, хоча він там убив чи згвалтував, не такий страшний, як політичний, бо політичні бунтують десятки і навіть сотні людей.
Придиба мені порадив намагатись не ковтати таблеток, бо ще невідомо, доки прийдеться сидіти. Але він не пояснив до кінця, як це – не ковтати. Валера Петрушевський мені хвалився, що він може ковтати таблетки, а потім їх випльовувати, але хвалився так, ніби на це не здатний більше ніхто. А це був прекрасний спосіб, який я освоїв лише в Казані за порадою Миколи Плахотнюка. А в Дніпропетровську я канав на свій страх і ризик. Я був ввічливий і стримано-запобігливий перед медсестрами, дивився їм у вічі ясними, добрими, безневинними очима, милуючись ними, що лестило. Бездоганно прасував халати; кожному санітарові, який чергував на поверсі, давав із посилки то сало, то згущене молоко чи ще щось, що присилали мої батьки. Раз на місяць вони мені слали посилку. А тут якраз заболів пеньок кутнього зуба. Мене повели в зубний кабінет на перший поверх, лікарем там була вже стара, крупна тілом і лицем жінка. Вона заморозила мені десну, розбила пеньок зубилом і вивалила обидва пеньки в два заходи. Болю я не відчув, от лише коли вона розбивала зуб зубилом, у кабінеті дзвенів метал, а Нелла Іванівна, яка саме зайшла, запитала:
– Об що це ви так стукаєте?
Коли втихла кровотеча і стухла пухлина, у мене в щелепі залишилась глибока дірка, куди влазило аж три таблетки. Одну таблетку тизерцину там було леко сховати, трошки прикривши десну язиком, і коли санітар для годиться все-таки казав, щоб я відкрив рота, таблетка була захована. Можна було ховати і за передню верхню губу, але всі ці способи були не дуже надійні. Проте, коли медперсонал бачив у мені якусь користь у тому, що я допомагав їм виконувати загальну роботу, яку завжди повинен хтось робити, аби установа функціонувала, ці номери проходили. Зустрічаючись з лікарем, я опускав очі, мав сумний вигляд і погаслий погляд, імітуючи загальмованість. Фактично я не дозволяв собі сміятись в коридорі і палаті, лише прасуючи халати розслаблював лице, коли на думку спадали які гарні спомини, і будучи інколи самі з Придибою в комірчині, ми щиро сміялись, щоб хоч м’язи лиця відпочили від постійного суму. Навіть пару раз боролись. Він жилавий і цупкий, але не міг довго опиратись моєму в’язкому захвату, та й з волі був давніше, ніж я. На співбесіді з Лідією Миколаївною я скаржився, що мені крутить тіло, що пече в мозочку, і просив припинити лікування, але вона мені казала, що ще, мовляв, «нєдєльку, єщьо двє», і так ішли дні за днями, так минуло чотири місяці, і Нелла Іванівна пішла у відпустку. Мене викликала Лідія Миколаївна і повідомила:
– Ето лєчєніє вам назначіла Валєнтіна Яковлєвна, начмєд.
– А де Нелла Іванівна?
– Она в отпускє і будєт чєрез мєсяц.
Серце моє впало (начмеда до цих пір я бачив лише здаля), якось треба було дожити до повернення Нелли. Мене зняли з роботи в комірці, забрали верхню одежу. На цей час я вже перебував у робочій палаті навпроти надзорки. Вранці мені дали трисіділ в краплях, у обід – теж, я змушений був випити. По-перше, щоб дізнатись про його дію і не провалитись на співбесіді з лікарем, а по-друге, ще не вмів обдурювати медсестру чи санітара, коли ліки давали рідкі. Санітари, накручені начмедом, стали до мене строгі й стежили, щоб я таки випив. І я це зробив. Тизерцину ввечері я не ковтнув. Вже десь перед вечірньою зміною медсестер бридкий ниючий щем наповнив усі мої кістки, здавалось, що кожен м’яз у моєму тілі живе окремо, трясеться і ниє. Відчув я також, що мої руки і ноги згинаються колесом, особливо ноги не хотіли мене носити і підгинались. Звиклий дивитись на себе збоку, я ж письменник, доки біль, щем і страх не заполонили мене, я іронічно встиг подумати, що перетворююсь на мавпу: ноги стають колесом, а руками торкаюсь землі. Я попросився до медсестри і попросив її дати мені циклодол. Вона співчутливо на мене подивилась і дала аж дві таблетки. Я ковтнув і пішов у палату, але циклодол не діяв. Ще не встиг засвоїтись. Сидіти я не міг, коли ж уставав, ноги гнулись, коли починав ходити, тримаючись руками за бильця, руки не тримали, з них витекла вся сила. Я відчув, що в’яну, наче полите гасом дерево, і в цих муках у мене промайнула думка:
– Що я повинен їм сказати?
Якби в цей момент мене стали допитувати, здавалось, я міг говорити що завгодно. Але ніхто про це не знав і мною у даний момент не цікавився, давши мені волю спокійно перетравлювати свою отруту. Ніхто не прибіг і не сказав:
– Що ви нам хочете сказати, Василю Федоровичу?
Але ці думки не змусили мене закричати:
– Я більше не буду!
Я промовчав, як завжди, стиснувши зуби, і попросив санітара, щоб відвів мене до сестри. Я майже висів у нього на плечі. Вона глянула на мене і запитала:
– Я вам уколю аміназин? Вам полегшає. Черговий лікар, якого я викличу, скаже те саме.
– Коліть що завгодно, – ледве вимовив я, тим часом мене почало так трясти, що коли я спустив штани і ліг, щоб вона зробила укол, мене вже так підкидало, що санітар змушений був притискувати мене до топчана з усієї сили, аби вона могла ввести голку. Дотяг мене санітар до палати, і я сів на ліжку, а потім звалився і заснув.
Вранці прокинувся дуже слабим. Ідучи до туалету, зустрів медсестру Віру Мойсеївну. Це була літня єврейка з папірним строгим красивим лицем, зовсім сива, чи то волосся в неї було начисто вибілене перекисом водню.
– Ну й налякав ти мене, Рубан, – сказала вона мені. – Ніна (теж єврейка) здала мені зміну і сказала, що тобі було погано. Я зразу не кинулась. Тоді щось мене стукнуло, біжу в палату, ти лежиш блідий як смерть, я до пульсу – пульсу нема. Я бігом по кардіомін. Руки у мене тряслися, поки тобі його вколола, тоді трохи потерла тобі груди і пульс, слава Богу, з’явився.
– Я нічого не чув, Віро Мойсеївно, – закотив рукав сорочки і справді побачив слід від уколу, ще й подряпину, свідчення того, що руки у сестри таки тряслися від хвилювання. Подибав я до туалету, й жаль мене охопив, що вона мене врятувала. Так не хотілося починати все спочатку. Вже пройшов передсмертні муки від отрути, нарешті забуття, спокій, відпочинок, ніколи не бачити цих гуманних катів. Я був розчарований. Того ж ранку, коли отримував продукти в шафі, там зберігались наші посилки, я впав від ослаблення, і мене занесли в палату. Прийшов терапевт, знову призначив глюкозу в вену, вітаміни В-6, В-1, В-12 під шкіру і ще один, як казала Маргарита, дорогий і рідкісний препарат, який навіть на волі важко дістати.
Дніпропетровська лікарня була добре оснащена ліками порівняно з психіатричкою в Казані, на території Татарської автономної республіки, яку курирує інститут ім. Сербського. Ліки там методично розкрадаються. Вітамінів у драже ніколи немає, а випросити курс глюкози в уколах чи вітамінів в уколах майже неможливо. Таблетки від голови, кашлю чи простуди – будь-які, медсестри в Казані акуратно розкрадають і старша сестра добову норму їм видає, а решту ховає у власному сейфі. В Дніпропетровську такої проблеми ніколи не було.
Я не хотів, щоб нормалізувалась робота серця, проте мене лікували, ставили на ноги – живи і радій. Щоб тобі знову призначили галоперидол. Нарешті прийшла з відпустки Нелла Іванівна і, якось зустрівши мене в коридорі, сказала:
– До вас приїхала жінка. – І гукнула до санітара: – Побрийте Рубана, а то в нього побачення з жінкою, – і при цьому усміхнулась. І знову я зауважив, як тоді, коли вона викинула на смітник мій перший лист до жінки, усмішка в неї була чи то з відтінком лікарського цинізму, чи відчуття комічної ситуації в трагічному. Іти на побачення не дуже хотілося. Іти в новій якості божевільного, без надії на швидку виписку. Без надії взагалі.
Коли мене вже з київського ізолятора кедебе мали везти у Дніпро, на прохання родичів мені організували з ними побачення. На побачення прийшли батько, мати, старша сестра Світлана і моя жінка Людмила. Перед побаченням майор Колпак втовкмачував мені, щоб я нічого такого не говорив, бо побачення відразу перервуть, те ж саме він казав і родичам. Мої батьки, досить стримані люди, мовчки дивились на мене. Батько запитав:
– Як ти тут?
– Нічого, помалу, – відповів я і не знав, про що далі говорити.
Їм пояснили, що, мовляв, ваш син божевільний, ми його судити не можемо, бо ж у нас країна гуманізму. Вони одначе брехали про неосудність, адже за рішенням суду санкціонується формула «принудлікування», тобто лікування всупереч волі в’язня і волі його батьків.
Позбавлення людини людського статусу – це страшніше, ніж вирок. Чого тільки не зробиш заради братерства і дружби з великим російським народом. Вони травмували серце і душу моєму батькові, який був першим комсомольцем на селі, воював на фронті від початку аж до закінчення війни з німцями, все життя викладав у школі історію СРСР, вихваляючи Леніна, Сталіна, Дзержинського, Кагановича, Ворошилова і КПРС взагалі. Вони дорікали батькам, що не зуміли виховати свого сина, а мати заперечувала:
– Він у нас був хорошим і в армії добре служив, а оце потрапив у Київ і з ним таке сталося.
Справді, доки я не потрапив у Київ, я не мав поняття про те, що український народ таки насильно зросійщують і це насильство безмежне за своєю жорстокістю, не має аналогів у всьому світі біологічний геноцид голоду 1933 року, паралельно із знищенням творчої і політичної інтелігенції. Батьки і жінка думали, що я збожеволів уже під слідством, бо на волі я був нормальною людиною. Довір’я до так званої радянської влади (хоча тут я ображаю слово «ради», адже влада радам в СРСР ніколи не належала, лише це слово прикривало диктат терористичної російської партії) ще було. Тотальна масова дезінформація. Говорять, що божевільний, – значить, так воно і є. Але моя дружина в плині розмови ні про що все-таки мене запитала:
– Ти не змінився, ти такий, як і був?
– Я такий, як і був. Я такий, як і був, – повторив я два рази.
Батьки сумно і насторожено мовчали, сестра Світлана ридала і схлипувала, а жінка задавала мені оце запитання. На побачення в Дніпропетровськ приїхала мати з жінкою і привезли сина Вітю. Дорогою вони йому, мабуть, казали, що от побачиш тата, але пояснити, чому тато не може приїхати, не могли. Ми сиділи за двома довгими столами, між ними було метр бездонного провалля, порожнечі. Я не був у цей час під невралептиками, тому мав вигляд нормальної виснаженої людини. Дружина була засмагла, здорова, гарна жінка, тільки-но з волі, з сонця, із перехресних захоплених поглядів чоловіків, які завжди крутили головами, проводжаючи її пишну пропорційну фігуру, ще і коли я був на волі і ходив з нею по Києву. Я фізично страждав від такої близькості і недосяжності моєї, моєї, колись моєї жінки. І тут був Вітя, мій син, і мені навіть дозволили одну хвилину потримати його на руках. Жінка, яка приймала передачі і керувала побаченнями, порушила статут. Діти, ставлення до них батьків, це щось несвідомо-незбагненне. В усьому терпиш, загальмовуєш себе, щоб твої вороги чи просто люди не бачили твоїх сліз. Але від занадтого напруження щось ламається в тобі, кришиться, наче криця об камінь.
Другого дня після побачення Нелла Іванівна викликала мене на співбесіду. Вона, як і я, була вихована у радянському дусі в кращому значенні цього слова. Попри всі ті звірства, які виробляли кедебісти в застінках при Сталіні, зовнішній наш духовний фасад був оптимістично-прогресивно-задурено-святковим. Істини, яких нас навчали в школі, були заповідями із кодексу будівника комунізму. До її вродженої чистоти і палкої натури це виховання пристало своїм кращим боком. Їй цікаво було захопити мене розмовою про сучасне суспільство, про його проблеми (ніби я за це не отримав «вєчную койку» і можу гутарити на веселих обертах). Тому зовсім щира розмова не виходила, хоча відчувалося сяяння душ поза словами. Не прямо, я намагався її запевнити, що я не божевільний, коли ж вона поставила питання руба: чи вважаю я себе хворим?
Я, пам’ятаючи настанову Сашка Пилипенка, казав:
– Так, я психічно хворий, у мене були страхи, я безпричинно ревнував дружину, проте мені здається, що цей стан був загострений досить регулярним вживанням алкогольних напоїв, і коли мене випустять, я більше не буду пиячити.
Ця тирада була для її записів, тут було навіть трохи правди. Тої правди, якої на волі за собою не бачиш, бо живеш як усі, сном і духом не знаєш, що таке психіатрія, лише інколи між людей піде чутка, коли десь трапилось щось неймовірно страшне, таке, що не вкладається в голові. Пізніше в Казані лікар зачитувала мені записи Нелли Іванівни, і я почув, що вона чесно записувала, що я то визнаю себе хворим, то не визнаю. А отже, позбавляла мене стану ремісії. Бо ремісія констатувалася лише тоді, коли принудчик, твердо аналізуючи свої вчинки, визнавав себе хворим. Така залишилась пляма на наших стосунках, хоча я їй безмежно вдячний за добро взагалі і за добре ставлення до мене зокрема.
Вона знову випустила мене в коридор. Та невдовзі їй самій у нас на очах довелося витерпіти жорстокий удар по власному сумлінню лікаря. Щойно до нас із суду прибув Сашко Філін. Ще він мав лише приїхати, а про нього вже говорили, і говорили з беззастережною повагою, замішаною на страху. Сашко Філін – харків’янин, високого зросту, атлетичної будови, мав неабияку силу. Десь у бійці в Харкові він зарізав чотирьох чоловік. До цього кілька років лежав у обласній психіатричній лікарні і мав твердий діагноз шизофренії. Очі мав карі з жовтою іскрою – жагучі. Коли він ішов коридором – це був справжній цар звірів, всі нишкли. Зустрів він і мене в коридорі і почав розмову. До мене все життя люди звертаються ласкаво – «Вася». От і він підійшов і мовив:
– Вася.
В його голосі не було страху, проте в розмові зі мною він викладав логіку свого права – жити. Адже в нього був діагноз. Я йому не заперечував, хоча в пам’яті мелькнув приклад Жори-музиканта, в якого забрали діагноз в інституті Сербського. Власне в нього брали аналізи, щоб дати йому таку можливість, але це був спец, а не цивільна дурка, тут за право жити треба було пройти шлях покути. Я слухав Сашка уважно, не заперечував. У мене теж від його близької присутності жеврів холодок у грудях, проте я тримався як «путьовий», тримаючи на лиці маску повної незворушності. Путьові в зонах – це, як я зрозумів, порядні люди, які ведуть себе стримано й чесно, не дуже блатують, але й не жлоби. Аж ось настало призначення: сірка з галоперидолом і аміназин на ніч. Можливо, якщо б він пройшов цей курс, тоді перевели б на таблетки і почали лікувати років п’ятнадцять. Треба було дати, щоб їхні руки втомилися від уколів у його прекрасне тіло, щоб шкіра на сідниці вкрилась абсцесними шрамами, щоб вени присохли від аміназину, щоб гордий Сашко Філін ходив декілька років і й усі наступні з погаслим зором, заслинений і обісраний, тоді потроху у медперсоналу стала б дозрівати думка, що він поступово спокутує свій гріх (це і є добровільно взятий на себе обов’язок земного чистилища лікарями-психіатрами). Та й медперсонал свідомо перегодовував нас невралептиками, щоб спокійно жити серед ста божевільних. Але Філін не витримав цієї перспективи. Увечері, коли йому хотіли вмазати амінозин, він не дався. Прибігли наряд ментів, бригада санітарів, проте Сашко побив шибку, узяв у обидві руки і в зуби по шматку скла і ощирився. Всі відступили і залишили його в спокої до ранку. Це була перемога на одну ніч, а через добу його смикнули на етап. І Нелла Іванівна поїхала слідом із паперами, у яких із Сашка було знято діагноз. Вона ішла проти закону, який не судить хворих, але заспокоювала своє сумління тим, що він небезпечний. Говорили потім, що Філіна розміняли. Пізніше у 12-му відділенні я жив у одній кімнаті з таким собі Ванею, котрий був високий, мав голубі очі і дуже лагідну вдачу, пройшов пресовий курс і ходив працювати на кухню: будучи в армії, він завалив з автомата дванадцять товаришів солдатиків.
Тим часом я старанно прасував лікарняні халати. Медсестри, лікарі і санітари 8-го і 9-го відділень на всю лікарню хизувались бездоганно випраними і випрасуваними халатами. Бо Придиба, коли після уколів його випускали в коридор, докладав до халатів усю свою людську снагу, і я старався від нього не відставати. Кожен халат я прасував годину, а то й більше. Моя праска грілася не дуже, і я не поспішав. Проте, стоячи з гарячою праскою в кінці коридору за невеличким столом, я абстрагувався від божевільні, безліч раз передумуючи і переживаючи солодкі моменти статевої близькості з дружиною. Невдатні моменти життя в подружньому ліжку забувалися. Добре згадувались любощі в нових місцях. Коли я ще працював редактором, тоді однокурсниця Люда Байдикова приїздила до нас у Лісники в гості в сезон конвалій. Ми брали дві пляшки «Столичної», редиску, ковбасу, хліб і йшли до лісу. Конвалії саме цвіли і пахли, і ми збирали їх, а потім сідали на галявині, вкривали плечі газетами, щоб комарі не так кусали. Коли цвітуть конвалії, найбільше виплоджується комарів.
Дружина весь час відсовувалась від мене, щоб я при чужих людях так близько до неї не сідав. А тоді, як ми вже йшли додому через ліс удвох, ще цикала на мене, бо я відразу ліз обніматись, а ми ще далеко не відійшли. Нарешті вона давала покласти себе на купу хмизу. І хоча було трохи мулько, я починав стягувати з неї труси. Я люблю сам це робити, відчуваючи, як байкова матерія відлипає від оксамитних теплих округлостей, і коли я вже спустив і собі штани, комарі дружно впилися в наші тіла. Мені довелося потерпіти, взяти «Тайгу», змазати їй і собі ноги і сідниці, а вона лежала гола до пояса навпроти неба, лісу, серед зеленої трави з трохи розведеними коліньми. І ми починали… в захопленні примруживши очі, і шум верховіття, і невгамовний щебет та сюрчання пришпилювали нас наче вилами до землі. Ми любилися як навіжені… Тим часом минав дообід, я ховав праску, божевільні готувалися на прогулянку.
Мишко Мужучук, згадуваний вже учитель німецької, розповідав:
– Я взяв її з бідної багатодітної сім’ї, а тоді вона народила мені двох синів та й стала гарною молодицею, а працювала дояркою, от голова колгоспу її і понаравив. Возив на «Волзі». Шкода, що я її, суку, не вбив коцюбкою. Мертва вже була. Ожила. Жінки живучі, як кішки.
Я бачив Мишка в лазні голого і співчував тій жінці. Ні статурою, ні в корінь Мишко не вдався, щоб ото жінка, навіть не красуня, не вскочила в гречку. Він продовжував:
– Люди з мене сміялись. Я, правда, випити свій стакан горілки любив.
Нелла Іванівна говорила нам, що Мишкова дружина справді гарна, дуже гарна, нещодавно вона приїздила до Мишка на побачення з дітьми і Нелла з нею розмовляла. Але Мишко і після побачення шкодував, що таки не добив її коцюбкою.
Прогулянки ми мали лише одну годину на добу. Де підполковник Прусс узяв таку норму для лікарні? До того ж зимою через негоду часто не виводили. Літом і весною з тої години власне прогулянки залишалось лише 45 хвилин. Поки вдягнемось, поки прийде вивідний мент, поки вийдемо. До того ж ця радянська здравниця розміщена в самому центрі Дніпропетровська, який за загазованістю навколишнього середовища займає друге місце в СРСР після Дніпродзержинська. На території нема жодного дерева. Ми тупцяєм перед фасадом тюрмолікарні у вузенькому дворику, навпроти нас червона стіна катеринівського корпусу, на рівні людського серця густо покльована кулями, і від покоління до покоління в’язні розповідають одне одному, що це сліди від куль, коли менти розстрілювали в’язнів, бо не встигли чи не хотіли їх евакуювати перед наступом німців 1941 року, тоді штабелювали в ямах тут же в дворі, пересипаючи негашеним вапном.
Якось приснився мені сон, що іду бетонованим тьмяно освітленим підземеллям. Через склепінчасту арку проходжу в кожне наступне приміщення, і стеля в ньому нижча від попереднього. Іду босий, а бетонована підлога вкрита водою, брудною і холодною. Я думаю, що геть простужуся, адже йду босий по холодному мокрому бетону, можна захворіти страшним ревматизмом, але я йду вперед, а стеля мене пригинає додолу. Прокидаюсь тоді, коли вже від низької стелі так зігнувся, що майже не можу дихати. Вранці, коли прасував халати, до мене підійшов високий довгов’язий санітар Бондарчук і сказав:
– На, погладь курточку.
Я якраз закінчував прасувати халати, бо треба було цього ранку, як прийдуть лікарі, їх поміняти, тому попросив:
– Підожди трошки, закінчу халат, бо ось зараз треба міняти сестрам.
Він мовчки вислухав, почекав, поки я поміняв халати сестрам, і скомандував:
– Роздягайсь.
Тобто мені треба було зняти верхню одежу і йти в надзорку. Я зразу догадався, що він розсердився за те, що я негайно не взявся прасувати йому курточку. Сидів Бондарчук за те, що, будучи міліціонером, украв на току сім мішків зерна. Він зрештою був не дуже вредний, з ним можна було миритись за шматок сала, але якщо не пощастить…
Я роздягся і пішов у надзорку, покора санітарові була перш за все. Мене викликала в маніпуляційну Вєра Мойсєєвна (після того як вона мене врятувала, наші стосунки стали приязнішими) і запитала, чого це я зачинений.
– Та от, – пояснюю, – не зміг зразу взятись за Бондарчукову курточку, попросив трохи зачекати, поки халати сестрам закінчу, а він, сволоч, мене роздяг.
Коли я казав кінець фрази, Бондарчук проходив неподалік і повів у наш бік вухом. Мабуть, він почув слово «сволоч». Я трохи потерпав. Проте ліків зараз я не одержував, а в надзорці можна посидіти. Поки була Бондарчукова зміна, я сидів у надзорці і слухав бридню Корнієнка, Вдовиченка, дивився, як санітар годує тарганами Мельника, а він, сміючисть, їсть. Після ранкових процедур Бондарчук змінився і я попросився в туалет, закурив. Лишень зробив дві затяжки, як у туалет зайшов санітар Бондарчук і почав мене вигонити. З Бондарчуком зайшов і Вася Трохименко, який змінив Бондарчука. Коли Бондарчук почав тягти мене за білизну, я взяв його правою рукою за барки. Він спробував вирватись, але рука в мене чіпка, комір курточки врізався йому в шию, він почервонів і злякався. Все-таки божевільний і може задушити. В цей момент між нами відбувся такий діалог.
Бондарчук:
– Йо… твою мать, іди в надзорку.
Я:
– Ти не на зміні, відстань, сволоч.
Вася Трохименко, щупліший за нас обох, безпорадно бігав навколо, у туалеті більше нікого не було. Нарешті він схопив обома руками мене за горло і став душити. Я хотів йому щось сказати, проте з мого горла вирвався лише тонесенький смішний писк. Разом з тим я не міг собі дозволити розмахувати руками, хоча ці обоє були слабаками. Я пішов у надзорку. Тут мені пахло курсом сірки обов’язково, але Нелла Іванівна викликала мене, все ретельно розпитала і попередила, а Бондарчуку влаштувала перехід в інше відділення. Проте він виявився наполегливим і поскаржився начмеду Катковій. Мене викликала мій лікар Лідія Миколаївна і знову призначила 10 міліграм галоперидолу і 25 – тизерцину. Але галоперидол, за наказом Каткової, в краплях. Тобто рідину, з якою важко було маніпулювати, щоб не випити. Сестра наливала дозу на око, завжди більше, ніж менше. Я продовжував працювати в коморі. Санітари не дуже до мене прискіпувались, бо Бондарчук раніше був ментом. Отже, три рази на день мені доводилось робити різні фокуси з ліками. Я виливав їх у рукав, за пазуху, пускав по бороді, не допивав або міняв мензурки, спершу пив ту воду, якою запивають, до дна, а тоді надпивав ліки і ставив на тацю. Коли ж все-таки доводилось випити, ішов у маніпуляційну і просив циклодол. На всяк випадок я мав у комірчині кілька таблеток циклодолу, заниканих за шпалерами. Це щоденне триразове ходіння до столу з отрутою, боязнь, що тебе викриють і потягнуть в маніпуляційну на топчан… Час від часу я жалівся Лідії Миколаївні, що мені погано, щоб вона призначила ліки в таблетках. Бо в краплях непевне дозування, а в мене хвора печінка. Проте вона казала, що от немає ліків у пігулках, як тільки вип’ємо ті, що в краплях, тоді почнемо партію таблеток.
Повітря в палатах було наполовину з випарів невралептиків, які пожирали хворі, а наполовину із загазованості міста Дніпропетровська. Особливо це було відчутно, коли ми заходили на поверх з прогулянки.
Та нарешті комісія. Хоча мало хто сподівався на виписку, але перед комісією серед принудчиків завжди пробігав шелест. К-о-м-і-с-і-я. Готували два нових кліфти. Один надягав той, хто заходив, другий – той, хто мав зайти. Комісію у нас проводила професор Блохіна. У Дніпропетровську я шість разів ходив на комісію і ніяк не міг роздивитись ту Блохіну. Говорили, що їй десь за шістдесят, але коли я заходив, то бачив перед собою красиву жінку років 30, з дещо застиглими рисами лиця, схожу на ляльку. Раз чи два я чув її голос, він був млявий, зневірений, можливо, втомлений. Вона не розмовляла з іншими членами комісії, а лише сиділа і дивилась повз жертву. На першій комісії виписали вірменина Бадрика і Мельника, того, що спалив колгоспного млина і до останнього дня їв тарганів. Психічний стан для виписки ніякого значення не мав, адже виписували не додому, а в обласну лікарню.
Виписували тоді, коли хворий був із зони і в нього закінчувався строк за вироком, коли він вже ось-ось міг здохнути, щоб не мати клопоту з похоронами, коли він вже десь років два-три пересидів максимальний строк за своєю статтею в Кодексі, якби його судили, і, нарешті, коли десь хтось комусь дав хабаря. Тоді клієнт (обминувши таким чином перебування в зоні 10–15 років, якби його судили як нормального) через одну-дві комісії, тобто через 0,5 чи 1 рік, вилітав на обласну дурку, а там вже простіше – на волю.
За першу мою комісію з усієї божевільні на 960 хворих виписали шість чоловік, тим часом як заявок на приміщення в спец було безліч, місця майже не звільнялись. Вася Король, бандерівець, разом з зоною вже ось сидів 23 роки і на комісії принципово не ходив, заявляючи, що на волі йому нічого робити.
На все відділення чисельністю близько ста чоловік було 5-10 чоловік активу. Вони одержували менші дози, трохи хитрували, щоб не вживати взагалі і мали вигляд звичайних людей. Вони допомагали обслузі. У нас це були я, Мишко-вчитель, Петя Трубка – молдаван, який гарно малював і робив кольорові копії пастою з кулькових ручок на новеньких носових хустинках. Бачив я його копію Мадонни Рафаеля досить вдалу, як на наші смаки. Малював він на ватмані і мій портрет олівцем, але моє лице йому трудно давалось, а чи він все-таки не вмів малювати з натури, з об’єму. Сидів Петя за те, що в обласній лікарні задушив санітара і втік з кентом серед зими. Втеча була досить безглуздою, санітара він лише подержав за горло і прив’язав до стільця, але за комплекцією це був справжній ведмідь, тому санітарова ніжна шия не витримала. Петя сидів уже четвертий рік, прагнув, щоб його виписали, але ми ставились до його надій на виписку скептично, адже жертвою був працівник медперсоналу. Трубка видавав нам харчі з продуктових шаф, часто мив у коридорі целофанові пакети, тому мав обмежений вихід у коридор.
Валера Петрушевський, у єдиній на все відділення світлій ситцевій піжамі в дрібну синю квіточку, прогулювався інколи з надзорки до маніпуляційної, бо там у нього були свої ділові справи: то переточував золоті каблучки сестрам, щоб там було зображення сердечка, то вставляв зекам бронзові коронки на зуби з того металу, який використовується на виготовлення кип’ятильників для шприців, то робив акваріум для відділення, а лікарі зносили туди різних рибок. У нашому відділенні завдяки Валері був найкращий найбільший акваріум – переднє скло форматом метр на шістдесят сантиметрів.
Ще був такий собі Ощепков, бич, сидів за спробу перейти кордон – добрий бляхар і рихтувальник автомашин. Він весь час пропадав у дворі – гнув витяжки для кухні, перекривав тюрму. Колюшенко (теж за спробу переходу кордону) – ходив на будівельні роботи, атлет, носив цеглу, бетон, аж поки не «поїхав» і не став ломитись на колючий дріт і його не зачинили в надзорку. Левчук – високий нескладний хлопець – працював на кухні у варочній залі, сидів за те, що, живучи у дядька лісника і будучи сам вдома, коли дядько з тіткою пішли у гості, дуже злякався. Тому сидів з дядьковою двостволкою напоготові. Коли дядько з тіткою поверталися додому, вони здались Левчукові двома ведмедями, і він їх обох уклав двома пострілами. Ми часто підсміювались з нього. Був ще Медяник, невеличкий верткий хлопець. Його пообіцяла всиновити бездітна баба, щоб потім залишити Медянику хату за заповітом. Коли ж він зробив ремонт хати і проводив електрику (за спеціальністю він був електриком), баба відмовилась писати заповіт. Під час розмови з бабцею Медяник дав їй потримати дві дротини і замкнув контакт. Бабу почало трусити, і вона померла. Тепер, коли Медяник запитував Левчука: «Льоша, то ти перезаряджав двостволку, як полював на ведмедів?», Левчук відповідав: «Ти краще розкажи, нащо дав потримати бабці ту дротину».
У коридорі прибирав на столах Хірург (кличка). Лице в нього було у волохатих родимках, острішкуваті брови. Це був справжній персонаж Дюрренматта. По енциклопедії і медичних довідниках він вивчав медицину (за фахом сантехнік) і потім зарізав і розібрав на частини власну дружину, дошукуючись причини її нездатності народжувати дітей. Нелла Іванівна перевіряла на Хірургові своє знання медичних термінів. Не знаю, скільки він сидів до цього, але через дві комісії його виписали.
Був ще Петя Білоножко, ходив у столярну майстерню робити домовини. Невисокий, якийсь округлий, з маленькими руками і ногами, але дуже сильний хлопець. Коли не пив горілки, був зовсім нормальний, убив жінку в стані алкогольного психозу. За покликанням – бандит, за натурою – хороший хлопець. Бандитизмом займався під впливом товаришів, сам був простий і товариський, був деякий час моїм кентом. У тюрмі кент – це товариш, але ці поняття не зовсім тотожні. У тюрмі виключається повна довіра між людьми (це заслуга вихователів – кумів на жаргоні), кент же – це учасник спілки кентів, які підтримують дружні стосунки, щоб легше дістати харчі, оборонитись від сильнішого. Микола Плахотнюк – лікар за фахом, який сидів за причетність до видання «Українського вісника», пізніше обурювався на мене, що я мав за кента Білоножка, якого він терпіти не міг.
Проте в тюрмі, як і на волі, де в мене були друзі і серед селянських дітей, і з сімей інтелігенції, так і тут я тримався між політичними і кримінальними. Проте ні перед ким не розкривався до кінця. З Миколою, правда, ми пізніше в Казані розмовляли досить задушевно і довірливо.
Ще коли я вчився в школі і їздив велосипедом з хлопцями по чужих селах, відважно махав кілком і кастетом у бійках біля клубу, але разом з тим писав вірші і дружив з відмінниками, які не пасли корів, визначилось моє таке місце між селянством і інтелігенцією. Так і надалі. Перед тим як потрапити до тюрми і спецпсихотюрми, сидів я також 15 діб за хуліганство в районному ізоляторі і добу за браконьєрство – ловив з жінчиними братами рибу сіткою і мене спіймав рибінспектор біля мосту в місті Іванків. Він стрімко збіг по бетонованому насипу до води, коли я підтягував до берега човен з Петром і уловом мотузкою від різанки, вскочив у воду, ухопив човен рукою за борт, я схопив його за комір і шарпонув на себе, а Петро вдарив веслом по руках і відплив у ніч. Тоді ми з рибінспектором пішли на міст. Він виявився набагато дебелішим за мене, але вдвох з шофером вони мене не могли завантажити в машину, аж поки не витягли з машини сітку, в когось забрану цієї ночі, щоб мене в неї замотати. І от коли ми з рибінспектором борюкалися на мосту на асфальті, під’їхав міліціонер на мотоциклі, і я, вже не опираючись, сів до нього в коляску.
Тож коли я після служби в армії з’явився в Києві в українофільських колах, то трохи не вписувався. Отже, Петя Білоножко добре до мене ставився, умів він переконливо загарчати, коли треба було зупинити якогось нахабу. У тюрмі вміння гарчати, рикнути, як лев, щоб супротивник відчув у тобі звіра, дуже багато значило. Навіть санітари побоювались Петю, він до цього сидів у зоні пару строків, знав неписані тюремні закони і жаргон, а санітари – це перша судимість, вислужувались за половинку.
У тюрмі до всіх статей Кримінального кодексу ставлення однакове: десь відчувається мовчазне признання права кожного, хто сидить, на свій злочин. Люблять у тюрмі позбиткуватись лише з 117-ї статті, особливо коли згвалтовано малолітню, а чи власних дітей. Тут зеки мають свій неписаний закон, моральне право на свій суд, щоб такого типа згвалтувати і загнати під нари. Особисто я найпримирливіше ставився до бакланів. Коли молодий та ще й п’яний, всяке буває. Помахає кулаками зайве, а тут міліція, а грошей щоб відкупитись – нема, але домушників (квартирних злодіїв) я внутрішньо не сприймав. Грабувати зароблене сім’єю, зароблене для дітей, зароблене протягом усього життя – ох яка бридота! Споконвіку людська мораль засуджує крадіжку. Українська община – це витвір згинулої під навалою молодших орд високої цивілізації. Це було давно, але святотатство крадіжки збереглося в генах. Відшукати ті високі морально-етичні цінності, які виробила українська община протягом кількатисячолітнього існування народу, можливо, але для цього потрібний спокій, спокій і мир на землі. Сімдесят років більшовицької деморалізації народу, узаконеного грабунку, повернення до розбою, який наш народ пережив, може, аж за 15 тисяч років до нової ери. Чи може бути душа убогішою, ніж у розбійника, який з наганом у руці вигрібає з комори прироблене сім’єю зерно і прирікає цю сім’ю на голодну смерть?
Я прасував халати, латав білизну, десь перед обідом виходив Петя Трубка підготуватися до видачі продуктів, перемовлявся з ним кількома словами, то кілька слів з черговою сестрою, то нипав по дворику на прогулянці – так минав день за днем.
Півтори року мене протримали в надзорці, боячись, щоб я не стратився. Нарешті Нелла Іванівна, взявши з мене слово, що я цього робити не буду, перевела мене в робочу палату. Вона весь час була на замку. Надвечір ми сходились кожен із своєї роботи і безкінечно грали в доміно чи саморобні нарди. А тоді якось у нашій камері з’явилось радіо – «радіоівєщаніє для всєго совєтского народа на общепонятном язикє».
Між соціалістичними зобов’язаннями і комуністичними закликами по радіо інколи передавали концерти. Всі з охотою слухали радіо, проте моє ліжко було якраз під динаміком, і я ніяк не міг звикнути до радіопрози. Та тільки-но я приглушував звук, як хтось мовчки вставав і вмикав на всю потужність. Добре, що хоч удень я міг рятуватись від радіо в коридорі біля халатів. Тим часом за радіо почалась боротьба між Великою і Робочою палатою. Хтось з Великої палати виміняв його у Івана Пендешлака за дві банки консервів.
Іван Пендешлак був уже прогнилий по зонах зек, як кажуть, проби ніде ставить, начмед Каткова йому симпатизувала, і він їй служив як стукач. Совісті в нього зовсім не було. Невисокого росту, кістлявий, невизначеного віку, голова – наче казанок з відстовбурченими вухами. У виразі його обличчя було щось кумедне і безнадійно жорстоке. Перед цим він продав Катковій Ощепкова, ніби той комусь щось сказав, і Ощепкова зачинили, та ще й призначили провокативні ліки – сиднокарп, а оце продав наше радіо у Велику палату, хоча ніхто не знав, чому це радіо належало Пендешлаку. Конфлікт дійшов до Нелли Іванівни, вона виступила на загальних зборах лікарів із заявою про необхідність радіофікувати палати. Скоро по всіх камерах почепили динаміки – слухай і радій, придурки теж тягнуться до радянської російської культури, але викинути це радіо, щоб перепочити від нього, вже не було ніякої можливості.
Якогось дня я докінчував прасувати халати, до мене підійшов санітар Толя Чередниченко, молодий хлопчак, баклан, для добрих стосунків я давав йому банку згущеного молока з посилки. Толя розпорядився, щоб я роздягся, і замкнув мене. Робочих у двір не пустили, санітари ревно заглядали в роти при вечірній роздачі ліків, щоб кожен обов’язково ковтнув. Ми не знали, що сталося. Погодя Толя випустив мене в туалет покурити, там я зустрів Валеру Петрушевського, і він мені пошепки пояснив, що повстало 12-те відділення, кероване Ельзою. 12-те було прийомним і майже повністю складалося з зеків. Повсталі повиламували труби з водяного опалення, виставили за двері медперсонал і забарикадувалися. По лікарні пішов нервовий дрож. Всі ходили навшпиньки, батальйон, що охороняв тюрму, став на готовність номер один. Ми цього всього не бачили, але уявляли за уривками фраз чи то мента, чи медсестри, сиділи замкнені і схвильовані.
У моїй черепній коробці стояв гарячий туман солідарності. Але на все відділення, можливо, лише я та Валера Петрушевський уникнули ковтнути свою дозу. Нарешті на другу добу Дванадцяте відділення взяли штурмом. Подробиць ми так і не дізнались. У Дев’яте відділення, яке жило з нами на одному поверсі, кинули одного повстанця. Придиба водив мене на нього подивитись. Це був великий тілом хлопець, лежав без свідомості на ліжку під сіркою, і там не було на що дивитись. Тільки шкала страждань, співчуття до чужого страждання завібрувала у мене в душі на найвищій ноті, хоча, як глянути збоку, то я, понурий і зосереджений, пішов собі в гущу придурків. Ніхто не міг побачити моєї мрії вмерти на барикадах. Зеків потім розігнали по зонах, кому доточили строк, але Ельза так і залишилась завідуючою.
Дніпропетровська психолікарня постала на місці колишньої пересильної тюрми. Тому і порядки разом з ментами залишились тюремними. Дехто з лікарів нібито хотів, щоб камери були відкритими, аби хворим можна було вільно піти в туалет чи в маніпуляційну, але приходив на зміну мент і самовільно всіх зачиняв. Історії хвороб лежали в ординаторській у фанерній шафі, і зеки-санітари разом з ментами їх читали, потім розповідали нам, хто за що сидить. Що от, мовляв, Литвин, ветеринар за фахом, дуже любив свинячу печінку і стаканяру горілки, та якось вбив бродячого цигана і з’їв його печінку. Чи Гудков: працював на лікеро-горілчаному заводі і допився до того, що порізав своїх малих дітей. Сам Гудков якось розказував, як він тоді підійшов під двері власної квартири і умовляв дітей, щоб вони йому відчинили, а тоді порізав їх, як він казав, «пєрочінним ножичком». Довго я потім не міг забути, як він вимовляв оце «пєрочінним ножичком», і, вже лежачи в робочій палаті, уявляв, як він проситься у власну квартиру, як вовк до сімох козенят.
Аж тут заговорили, що Анатолій Лупиніс, політв’язень з Дев’ятого, переписав чи видер зі своєї історії хвороби якусь частину, передав на волю і радіо «Свобода» читає в ефір. Як я ще був на волі, то чув, що від пам’ятника Шевченку забрали Лупиноса за читання віршів. Ми з ним зустрічались у дворику для прогулянок. Це був чоловік високого зросту, з вихором на лобі, з гордо піднятою головою, він ходив трохи зігнутий у попереку і під час розмови відкрито дивився співбесіднику в очі своїми світло-синіми очима. Я завжди остерігався впадати в задушевні розмови, але одного разу він мене переконував:
– Ти журналіст. Ти обов’язково будеш писати. Ти напишеш про це все.
Я мовчки згоджувався, але нічого вголос не казав. Про те, що я про це писатиму, сам собі я пообіцяв ще під слідством.
Так от закрутили Лупиноса. На розмову до начальника психотюрми підполковника Прусса, до кедебіста, до начмеда Каткової. Вся ця наволоч дійшла до одностайного рішення: перемістить, зачинить у надзорку, колоть, погасити, щоб небо здалося «с овчинку».
Історії хвороб політичних забрали з відділень і замкнули в сейф. Наші прокльони і матюки безгучно зривалися з губ. Почалося переміщення «спецбольних» до інших відділень, щоб вони не звикали до медперсоналу, а медперсонал до них. Мене викликала Нелла Іванівна і сказала, що мене переводять у Друге відділення. Моя душа впала. У Восьмому я вже налаштувався на виживання, і ось… Але я лише сказав:
– Ну, ще не долікували, то долікують.
Нелла Іванівна почала мене заспокоювати, що Ганна Володимирівна, завідуюча Другого відділення, – дуже хороша людина і мені там буде добре. Але я не вірив, хоча що я міг зробити? Мене повели, а на моє місце перевели Миколу Плахотнюка.
Усього в Дніпропетровській божевільні було десь 36 психіатрів. Серед них хорошими, тими, що їх любили і поважали самі хворі, були: Нелла Іванівна Слісаренко – завідуюча Восьмим, завідуюча Одинадцятим відділенням (забув як звати) і Ганна Володимирівна Кравченко. Поганою репутацією були відомі Камінська, Любарська і Каменецька (прізвища прошу уточнити Льоню Плюща). Любарська була чорнява і гарна з лиця, проте в лиці її не було радощів, крізь нього проступала чорнота. Каменецька – вже в літах, рудоволоса і негарна, і Камінська – Ельза. Був ще Павло Павлович, але хворі між собою називали його Падло Падлович. Інші лікували за загальними вказівками начмеда Каткової, комуністки старого гарту. Лікарі цієї школи констатували смерть у сталінських таборах.
Нелла Іванівна, спасибі їй, передала мене колегіально, але у Другому відділенні поряд з Ганною Володимирівною працювала і Ніна Михайлівна (прізвища не чув), якою Аннушка нас лякала. Після повстання в Дванадцятому було вирішено розділити зеків на два відділення, таким чином Друге і Дванадцяте стали прийомними. Обидва ці відділення розміщувались у правому й лівому крилі (якщо тюрми мають крила).
Один поверх – принудчики, один – божевільні із зон, які лікувались 1-3 місяці і знову їхали в зони. Тут, у Другому, якраз перешерстили молодший медперсонал, медсестри пареїблись з санітарами-зеками, носили їм з волі горілку та чай. Тому над реорганізованим відділенням замість садистки Ніни Михайлівни поставили Ганну Володимирівну, хоча вона і мала, як для тюрми, одну негативну рису: вона не терпіла стукачів. Як це вона могла собі дозволити, працюючи в тюрмі, невідомо.
Моїм лікарем стала Ольга Іванівна Журавкова. Вона була висока зростом і мала хлоп’ячу фігуру. Тобто стегна, як для жінки, завузькі, ноги – тонкуваті, а плечі – широкуваті. Тоді на волі такі жінки були в моді. Груди мала пишні, кругловида, з повними губами бантиком. Лікувала вона також Колю Задорожного – бандит-аматор з Харкова, носив окуляри і мав інтелігентний вигляд. Сидів за вчинення збройного нападу на квартиру старого харківського м’ясника. Грошей їм знайти не вдалося, лише забрали коштовності і хутра. Грабували в натягнутих на голови капронових панчохах. Коля навіть вистрілив для страху в стелю з японського пістолета «орісака», а двоє його спортсменів-подєльніків змісили кулаками і ногами господаря квартири, допитуючись, де гроші. Проте м’ясник був такий п’яний чи придурювався, що не міг толком пояснити, але коли згодився везти їх до сховку, виявилось, що ніхто з бандитів не може вести машину. Так вони і пішли з квартири з мішком хутра. Один здуру вночі набрів на військову частину, тут його затримали і до ранку посадили на губу, а вранці виявилось пограбування в цьому кварталі, і так зачепились. Колю забрали з квартири від молодої теплої жінки з трирічною дитиною. Як виявилось на слідстві, він хотів роздобути грошей, щоб врятувати світ від атомної війни, і за це харківська експертиза дала йому діагноз. Пройшовши курс лікування в уколах, Коля вже мріяв про волю, збирав вирізки з газет про відомі кримінальні справи, накопичував досвід, зачитувався «Хрещеним батьком», який тоді друкувався у «Всесвіті». Був переконаний, що гроші треба грабувати, а не заробляти. Але на другому році відсидки Ольга, чи, як він говорив, Оля, смикнула його на консиліум. Він після того консиліуму місця собі не знаходив.
– Что она хотєла етім консіліумом? – весь час задавав собі питання, аж ось його смикнули на етап, на суд і вліпили дванадцять років позбавлення волі в зоні суворого режиму. Ті гроші, яких вони не зуміли забрати у м’ясника, знайшли Колю на Дніпропетровському спецу, і його блискуча мрія – стати основоположником українського рекету – провалилася.
Коли Ольга викликала мене на бесіду, я дивився прямо у її пишні губи, милуючись ними, і це було їй приємно. Вона мене нічим не лякала, розпитувала про інститут Сербського, де вона недавно стажувалась, не запитувала про програму. Призначила мені мою звичайну дозу невралептиків у таблетках і дала спокій. Проте роботи за фахом, тобто прасувати халати, тут не було. Це робив Іван Лунишин, хлопець зі Львова, з яким ми навіть подружили, і пізніше, коли я розкрутився на шприц, він не залишив мене в біді.
Але ще до того страхіття був рік майже щасливого життя в Другому відділенні. Ганна Володимирівна не дуже хотіла вникати в стосунки між санітарами і хворими, проте бачила, що тут у неї не все гаразд. Санітари, а їх у бригаді 12 чоловік, з’їдали вершки нашої харчової норми. Масло і цукор. У нашому харчуванні переважала каша. Кирзова – перлова, часом вермішель, інколи овочевий вінегрет, на обід борщ-бовтанка, дуже рідко горохова юшка, яку я любив. М’ясну норму підмінювали обрізками з бойні. Це були почорнілі шкурки-обрізки, які добу чи дві вже десь провалялися. Можливо, це були обрізки з м’яса, котре мерзло на базі в холодильнику місяць чи два, тому це, з дозволу сказати, м’ясо не присмачувало їжі, а робили її неїстивною. Звичайно, у концтаборі йому були б раді. Хліб був завжди черствий. Ще раніше Сашко Пилипчук мені казав, що цей хліб пекли з черствого хліба, тобто черствий хліб перемелювали, перемішували з водою і знову пекли.
Так воно було чи ні, проте хліб був завжди черствий і тугий, але повністю придатний для споживання. Моє покоління виживало у війну і після війни, раде було взагалі шматку хліба, тому це мене не бентежило. Масло ж і цукор були справжніми. Часто мені спадає на думку, що наш державний устрій у принципі справедливий, але з виконавцями цих справедливих законів щось скоїлось. І ще я думаю, що надлишок із тяжкої праці усіх людей з союзних республік Росія безглуздо витратила на ідею російського світового панування. Як у Москві радіють російські інтелігенти, коли у В’єтнамі відкривається російська школа, з надією, що у майбутньому ця мова замінить їм рідну. Безглузда мрія, одначе кажуть, що у В’єтнамі наш цемент дешевший за морський пісок.
Ось і лікарняна пайка, якби її по-людському доносили до хворих, фактично гуманна пайка, але часто замість масла привозили з маслозаводу рідку крупчасту кашу, яка не хотіла застигати і братись грудкою. Невдалий експеримент якогось лауреата Ленінської премії. Таке масло розтоплювалося і чайною ложечкою розливалося по порціях каші. Овочів і фруктів нам ніколи не давали, незважаючи на те, що жили ми на Україні, де обов’язковою ознакою краєвиду є садок. Зразу, правда, кілька разів у буфет для отоварки були завезли яблук. Нас водили відділеннями на отоварку, і ми купували яблук по декілька кілограмів. Після цього вся психолікарня їла яблука і, звичайно, дехто кидав огризки у вікно. Один такий огризок потрапив у лисину начальника тюрмолікарні Прусса, і він заборонив надалі привозити фрукти і овочі у ларьок.
Так от, масло і цукор у Другому відділенні начисто з’їдали санітари. Галина Володимирівна викликала мене і попросила, щоб я став на черпак. Це була важка справа – стати між санітарами і хворими, щоб розподіляти продукти. Разом із тим мені доручили видавати продукти із шаф, де зберігались посилки хворих. З боязню у душі я погодився, бо, як би добре до тебе не ставились, треба бути корисним, допомагати робити спільну роботу, інакше будеш лежати в надзорці погаслий і нікому непотрібний. Ми з Іваном Лунишиним радились, що ж його робити, щоб і хворих не обкрадати, і з санітарами не загризтись. Нарешті поступово, тому що санітари часто змінювались, бо виходили на волю і їх змінювали інші, ми поставили на тверде наше харчування лише бугра, а також давали порцію тому санітарові, який в даний момент чергував на поверсі.
Бугра треба було поважати, від нього багато залежало і разом з тим ходіння «на винос», тобто після обіду, сніданку і вечері виносити недоїдки до воріт тюрми, де була свиноферма. Під час обіднього виносу можна було зайву годину погуляти в дворі. Заховавшись за розвішеними простирадлами, можна було навіть позасмагати на сонці, яке пробивалось через дніпропетровський смог. Іван і так був смуглявий, і засмага до нього гарно бралась, тому він мав вигляд, ніби щойно прибув із Чорноморського узбережжя, до мене засмага погано бралася взагалі. На виносі я зустрічався інколи то з Льонею Плющем, то з Миколою Плахотнюком, то з Борисом Євдокимовим, то з Анатолієм Лупиносом. Десь у Одинадцятому сидів Красівський, але його я так і не зустрів у Дніпрі. Бачились ми випадково, не для того, щоб робити революцію, а просто перемовитись словом.
У другому відділенні теж було три палати, але у внутрішній двір виходила лише одна на чотири ліжка, і я з дурної голови подумав, що там було б непогано влаштуватись. Аннушка перевела мене туди на перше прохання, але вже до вечора я відчув, що тут не можна жити. По-перше, палата мала, і не було місця для ходіння; по-друге, і це головне, тут якимось чином фокусувався виск станків із заводу тракторних запчастин, який був зразу за огорожею тюрми. Виск станків перевищував можливості сприйняття людського вуха. До нього не можна було призвичаїтись. Пізніше, в Дванадцятому відділенні, яке фактично було ближче до заводу, я не чув такого шуму. Мої співжителі, наковтавшись аміназину, спали, я ж ліків не приймав. Заткнувши вуха ватою, я не міг заснути вже другу ніч, а виск не затихав ні вдень, ні вночі. Почав я просити Ганну Володимирівну, щоб перевела мене назад у надзорку, але вона відмовилась. Я просив, скаржився на головні болі, але намарне. Я впав у розпач, не розуміючи, чому вона не хоче мене перевести назад. Вона сердилась, але не пояснювала. Казала, що от моя ординаторська теж виходить вікном у той бік, я ж терплю. І справді, в ординаторській теж було чути моторошне завивання токарних станків, але звук був трохи нижчого порядку. Я злякався, що потрапив у таке, звідки нема виходу. Нарешті хтось із медсестер мені натякнув, що вікна надзорки виходять на територію тюрми і тому мене, як політичного, тримають у такій камері, щоб вікна виходили у внутрішній двір божевільні. За їх порадою я написав заяву начальнику тюрми Пруссу і, о диво, він дозволив мені перейти знову в надзорку. Будь-кого Бог може напоумити на добро.
У надзорці була така ж публіка, як і в інших надзорах, – важкохворі і ті, яким ще треба було їхати на суд. З загальної маси виділявся Генерал (кличка), що прийшов на принудку із зони, де сидів за розбій, а зараз писав листи маршалу Гречку, пропонуючи нову конструкцію літака. Ми дивилися на ті листи, і там замість креслення літака було лише кілька нерівних ліній і каракуль. Я подумав, що Достоєвський якось підмітив, що божевілля – це спрощення, примітивізація, а не ускладнення розуму. Сидів Генерал уже 15 років. Його хотіли виписати, всі медсестри і лікар, і ми вмовляли Генерала, щоб на комісії він не говорив про маршала Гречка, але намарне. Коли його поголили перед комісією, вдягли в нову тюремну робу, то він ходив по камері і посміювався, скроні злегка посивілі, і чомусь був таки схожий на генерала. Він часто співав:

Новий год, порядкі новиє.
Колючей проволкой наш лагерь обнєсьон,
Вокруг глядят на нас глаза суровиє,
І смєрть голодная подкралася тайком.

Його таки виписали. Був ще азербайджанець Равіль, що вбив об телеграфний стовп сусідське немовля, накурившись гашишу. Коляска стояла біля двору, а мати чогось зайшла в хату… Він теж готувався до виписки, і його теж виписали (відсидів п’ять років). Батьки його були якимись великими начальниками в Азербайджані і могли виписати раніше, але батько був злий на Равіля за те, що той курив гашиш. Був ще Рущак, швець зі Львова, хто зна за що сидів, говорив нерозбірливо, але відзначався тим, що міг так зіпсувати повітря в палаті, що повітря ставало густе від жахливого смороду, сморід був просто фантастично-незбагненний. На цій комісії виписали і Рущака, сидів він 13-й рік.
Тим часом у новому відділенні у мене почали заводитись кенти. Бульбашка – Вася Шаповал (Бульбашкою його назвав я) і Іван Лунишин. Іван не мав діагнозу, і його час від часу возили на суд уже восьмий рік. Тобто в нього був діагноз – реактивний психоз, що означало, що він захворів вже після скоєння злочину, внаслідок страху перед покаранням. Тобто його треба було вилікувати і судити. Він так ніколи мені і не сказав, яка в нього хвороба, а спостерегти це за його поведінкою було неможливо. Я не допитувався, бо якщо людина хоче вижити, то навіщо дізнаватись про її таємниці, адже інколи, навіть мимохіть, можна сказати якесь слово і тим зашкодити. Але коли сидиш в безнадії, інколи хочеться комусь розповісти про себе хоча б дещо.
Іван був середнього зросту, бездоганної тілесної будови, віком 30-ти років. Сів у 22, неодружений. Смуглошкірий, кругловидий, чорнявий, волосся кучерявилось, але зачіски ми носили короткі, хіба вигадаєш кілька сантиметрів, як сам стрижеш, а то ж стригли всіх під нуль. Я і Іван голили і стригли все відділення. Іван вправніше голив тупим лезом, ніж я. Був він сліпуче красивий, мав голубі очі і тонкий ніс із розширеними тонкими пелюстками ніздрів, наче в породистого коня. Ніс прямий і на кінці трошки вигнутий. Іван прасував халати, був у розпорядженні сестри-господарки Валентини Онисимівни.
Їй теж було років із тридцять, непогана з лиця, але малого зросту, через укорочену фігуру не мала талії. Вона була закохана в Івана, але не давала йому, як я здогадувався, хоча можливість таку з деяким ризиком можна було вигадати. На іменини вона подарувала Івану четвертушку коньяку. Трохи побоюючись за те, як я себе буду вести під чаркою, Іван почастував і мене. Ми випили по сто двадцять грамів десь перед вечором, коли вже не було лікарів і денних сестер, і добре, що не більше, бо відразу в голову вступив гарячий туман і груди розпирало тамоване торжество, що от у такому загоні вдалося лизнути коньячку.
Не кожна жінка, попередньо глянувши на Іванове чоловіче достоїнство, ризикнула б йому дати. Його членом захоплювались лікарі і сестри всього відділення, ще й розповідали колегам з інших відділень. Коли він ішов на прогулянку, на нього показували тим, хто його не знав, як на диво. Ходив він трохи закинувши голову назад набік, гордо – відчуваючи на собі жіночі погляди. Товста і висока сестра Вєра, до слова, жартувала:
– Ох Ваню, дух захоплює, така штука вакується.
Іван відповідав:
– А чого ж?..
Вона зітхала:
– Режим.
Вона мала нагоду тримати Івана за хуя голими руками, бо завідуюча Ганна Володимирівна два рази призначала брати в Івана пробу сечі через катетер, і раз цю процедуру випало робити сестрі Вєрі.
Щоразу, коли Іван приїздив з суду, йому призначали сірку, галоперидол і аміназин в уколах. В нього на руках вже були попалені аміназином вени, посаджена печінка і нирки. Вже тягнувся восьмий рік, колоти вони його вже не могли, щоб не вмер, а призначали таблетки для годиться, що от, мовляв, лікуємо. Він їх не ковтав, про це Аннушка могла б здогадуватись і заплющувати на це очі. Вона так і робила, але інколи, невідомо чому, призначала Іванові пробу сечі через катетер. Іван скаржився терапевту, що йому боляче, коли в член засовують гумовий шланг. Сеча через катетер бралась для того, щоб перевірити, чи ковтає Іван ліки, бо якщо брати аналіз простим способом, то сечу можна дати чужу. Жінкам – лікарям і суддям, які судили, лікували і посилали Івана назад у лікарню, – не хотілося посилати красеня Івана на розстріл, а йти на суд, щоб потрапити в зону, Іван не ризикував, щоб не отримати випадком вишку. Згодом Галина Володимирівна призначила Івану сиднокарп – сильнодіючий провокативний засіб, щоб випробувати Івана на стійкість ремісії і відіслати знову на суд. Я твердо переконаний, що коли хворий в стані ремісії, якщо вона можлива і якщо вона досягнута п’ятьма чи десятьма роками катування людини невралептиками, – то йому не можна давати сиднокарп, бо ремісія буде змита, як тонкий лід. Але якщо експериментувати… Якщо, зважаючи на злочин хворого, котрий дозволяє вважати його не людиною, що він немає права на милосердя, тобто, що вкинувши його в колодязь страждань, ви не задумуєтесь, як він це може пережити…
Тобто, коли страждання переходять за межі відчуття, за шок, коли ви, напоївши його отрутою і не давши транквілізаторів, спокійно спите, залишивши його наодинці з мукою, тоді звичайно. Коли ми б’ємо кроля палицею по голові, ми стараємось не вникати в його біль, але ми намагаємось вбити його скоріше, щоб він не мучився. В цьому ж випадку цей момент співпереживання відпадає.
В Івана ще з армії (служив у морфлоті) був нестабільний кров’яний тиск і від сиднокарпу розвалювалась голова, він намагався не ковтати. Паралельно йому кололи магнезію, щоб притлумити тиск. Ми заховали для себе трохи цих таблеток, а тут санітар Вова Лаптєв зачинив у надзорку, не пустивши на кухню, Васю Шаповала, нашого кента.
– У мене шлунок як кирзовий чобіт, – хвалився Лаптєв, – п’ять таблеток циклодолу, і хоч би тобі що.
Часом він варив на нашій електроплитці жужу – концентрат, замінник кави, який крав на кухні, кидав туди циклодол, етаперазин чи навіть люмінал, що вдавалось дістати, і кайфував.
– У нас у кубрику коли не вариш, так хтось здасть куму, – казав він мені.
Бульбашка ходив, заклавши руки за спину, по надзорці й матюкався:
– Я тебе нагодую, йо… твою мать, – щось намагався придумати, морщачи свого низького лоба.
Бульбашка трохи страждав манією величі, вважав себе дуже сильним. З Іваном він боротись не ризикував, проте я його легко боров.
– Вася, – звернувся він до мене, – давай нагодуєм Лаптєва.
Санітар, який чергував у нас на поверсі, тут і обідав. Дав я Бульбашці три таблетки сиднокарпу і три етаперозину.
– Багато не треба, щоб не луснув.
Отже, Бульбашка розтер таблетки і заправив Лаптєву порцію гарячої горохової юшки, той посьорбав, і три дні його не було. На четвертий день приходить на зміну чорнуватий. Ми троє підійшли до нього, Бульбашка трохи звіддалік, а Іван питає:
– Чого це тебе, Володю, не було?
– Та-а йо… твою мать, грип звалив, в піт кидає, голова болить, оце три дні не міг ніяк води напитись, все хотілося, а температури нема.
Довго потім Бульбашка задоволено посміхався сам до себе, міряючи туди-сюди надзорку.
Іван на принудку потрапив за випадкове вбивство. Хоча… Працював він на меблевій фабриці у Львові. Одного разу після роботи вони випили під магазином пляшку горілки, потім зустріли двох знайомих дівчат, взяли ще пляшку і йшли собі десь на околицю Львова, голосно розмовляючи і закушуючи любительською ковбасою із свіжим українським хлібом. Була субота, теплий вечір, тільки де-не-де світились ліхтарі, пахло прибитим пилом і зеленню після недавнього короткого дощу.
У ближньому особняку теж випивали на терасі заради суботи чи, може, ще й іменин, і їм здалося, що голоси підпилої молоді заважають. Іван краяв складним ножем із довгим тонким лезом ковбасу, а Льонька, його товариш, наливав у гранчак, який захопили у автоматі для газводи, коли з напівтемряви виринув чоловік у білій нейлоновій сорочці з дрючком у руці і заявив:
– Забирайтесь звідси к йо… матері.
На Івана напало якесь спокійне заціплення, можливо, невідворотність тяжкої долі вкинула його в летаргічний напівсон, рука з ножем зупинилась, не дорізавши шмат ковбаси, в очах з’явилось подивування, і він огризнувся:
– Забирайся сам к йо… матері, папаша.
Чолов’яга, який щойно виліз з-за столу, розмахнувся дрюком і таким чином відкрив свої груди. Підкоряючись закону сутички, Іван не міг не використати цієї нагоди – відкритості супротивника, зробив довгий випад рукою з ножем зробивши фехтувальне «па» і потрапив прямо в серце. Смерть настала миттєво.
Вони швидко змились з того місця, але якимось чином Іван замазав свою сорочку в кров, і коли поширилась чутка про вбивство, батьки самі здали Івана в міліцію. Він на них за це сердився і не виходив на побачення, коли вони до нього приїздили в Дніпропетровськ. Кілька разів вони приїздили, лікарі упрошували Івана піти на побачення, але він так і не пішов. Винним у вбивстві Іван себе не визнавав, принаймні ніколи не каявся за вдіяне, а лише матюкався на того невдаху, що з якогось дива трапився йому на шляху.
Теоретично, якби Іван оце вже по восьми роках принудки їхав на суд і не впадав у депресію, йому не дали б вишку. Хоча жінка вбитого (вбитим був начальник і засідатель у народному суді) добивалася, щоб Івана таки розміняли. Важко грати тонко, коли важиш життям, яке дається лише один раз. Іван тут жив, ходив чисто і акуратно одягнений, завжди поголений (хоча голили нас раз на тиждень, а його цупку щетину треба було голити принаймні хоч через день). Весь час він займався фізичними вправами, був підкачаний, з набитими ребрами долонь на обох руках, володів прийомами самбо і карате, займався вправами йогів. Іван грав у шахи найкраще на всю Дніпропетровську божевільню, включаючи і обслуговуючий персонал. Хоча серед зеків є досить сильні гравці. Приходили до нього пограти і санітари, і менти, і зеки-першорозрядники, але він вигравав у всіх, хіба що інколи зводив на нічию. Я в нього міг виграти лише одну партію з семи, і то в такі дні, коли гра в Івана не клеїлась. Любив він грати і в доміно, проте я не хотів з ним грати в парі. В повсякденних сосунках Іван матюкався мало, але коли напарник у грі в доміно робив, як на його погляд, неправильний хід, Іван лаявся найобразливішими словами, і я не хотів бути об’єктом цієї брутальної лайки.
Тут, між іншим, наша божевільня загорілась з верхнього поверху, точніше з даху. Ми бачили у вікна, як пожежні машини оточили наш дім і висовували довгі пожежні драбини, але ніхто не брався нас евакуювати. Сподівались на долю. І справді, пожежу загасили, але дах довелося розтягти, налили води у ті відділення, які були на останньому поверсі, і хворих з тих відділень розселили на нижчі поверхи, тимчасово. Знову довелося зсунути ліжка впритул і класти всіх покотом. Мені випало лежати між Гуріним і Хлєбіком, а їм обом якраз кололи сірку. Обоє стогнали і марили з температурою і плакали на обходах, щоб їм закінчили курс. Сестри казали їхньому лікареві Ніні Михайлівні, що вже нема куди колоти. Саме тоді я бачив, як Ніна Михайлівна своїм ніжним пальчиком шукала на сідниці у Гуріна м’яке місце, куди б можна було ще вмазати чотири кубики сірки. Вона казала:
– Вот сдєсь еще можно, і вот сдєсь, і вот сдєсь.
Раз я бачив, як Ніна Михайлівна несла через двір відріз сірого світлого офіцерського шинельного сукна. Вона була офіцером Радянської Армії і намагалась виконувати обов’язок офіцера до кінця.
Ми боялись її як чуми. Але вона була дуже боягузлива і через внутрішній двір майже бігла. В цей час від зеків на принудку перевели Віктора Мельниченка. Високий атлетичний чоловік, гарний з лиця, мізки свої прокурив у Дніпропетровській області на конопляних плантаціях, на волі писав вірші і був романтичний хлопець. Мріяв про те, що коли вийде на волю і одружиться, темної весняної ночі виведе свою дружину на виоране поле, покладе її на теплу ріллю, але перед цим вона стоятиме боса на ріллі, її голий силует буде ледь світитися вночі, а він підійде до неї ззаду, і обніме за талію, і буде гладити груди і стегна, а вже потім покладе на ріллю. Так от, Ніна Михайлівна чогось розсердилась на Мельниченка і сердито мовила:
– Я вам призначу галоперидол
А Мельниченко їй гордо відповів:
– Їбав я твій галоперидол.
Ми були просто вражені його сміливістю. Вона таки призначила йому галоперидол, але колола недовго.
Після пожежі багатьох хворих брали носити шифер по сходах аж на гору дурдому. Пішов і я, але того ж дня мене запримітив начальник Прусс і заборонив. Політичні повинні були сидіти весь час зачиненими, лише на офіційну одногодинну прогулянку. Пізніше, коли ремонт закінчили і чужих забрали у їхні відділення, я, Іван і Бульбашка влаштувались у одному кутку надзорки біля вікна. Ми кентувались, хоча обоє моїх кентів не отримували з дому ніяких посилок, зате в обстановці дурдому вони крутились. Іван мав завжди добрі стосунки з санітарами і бугром і взагалі був уособленням сили, а Бульбашка був колгоспним хлопцем і, коли ходив на кухню, старався принести картоплі, капусти чи олії. В основному – овочів. У моєму розпорядженні були ніж (брав по потребі в сестер, але в шафі теж мав заточку), електроплитка і каструлька, у якій я готував домашні страви: юшку, тушену картоплю чи тушену капусту з яблуками і цибулею. Кілька разів мати присилала мені в скляних банках кролятину, залиту свинячим жиром, і юшка з кролятиною була для наших шлунків дуже доброю. Та й тушена капуста з маслом, цибулею і яблуками була дуже смачною.
Іван спав під стіною, я – через проміжок, а Бульбашка теж під стіною, але в нас в ногах через прохід. Навіть зимою у нас було відчинене вікно. Я додатково вкривався бушлатом, а Бульбашка, який на волі вічно ловив рибу і киснув у Дінці, спав у одних трусах, натягнувши до підборіддя сто разів прану байкову ковдру (без простирадла), і йому було тепло. Поряд зі мною (ліжка стояли попарно) спав Славко Гонін. Сидів за те, що хотів купити в касі на Виборгській стороні (Ленінград) квиток на поїзд, який ішов убік кордону. Касирка сказала:
– Подожді, мальчік, – викликала наряд прикордонників, і вони його забрали. Слідчому Славко сказав, що хотів просто побродити по лісу. Але у мішку у Славка була пара гумових чобіт і запас харчів на три дні, тому слідчий умовляв:
– Ну признайся, що ти хотів піти за кордон, тобі ж нічого не буде, адже ми взяли тебе в Ленінграді.
І Славко по простоті душевній признався. Тоді слідчий ще запитав, чого Славко хоче за кордон, на що Гонін відповів, що хоче піти в Індію і познайомитись зі справжніми йогами. За це його привезли в Дніпропетровську божевільню спеціального типу. Було йому 18 років, був він добродушний і веселий хлопець, дивакуватий. Лікувала його, як і мене, Ольга Журавкова, і дуже малими дозами. Але Славко на кожному обході набридав їй своїми розмовами:
– За що ви мене тримаєте серед вбивць, що я такого зробив? Ви ж лікарі, давали клятву Гіппократа, повинні бути гуманними. Випишіть мене, я вас дуже прошу, Ольго Іванівно.
Ольга Іванівна казала:
– Слава, виписую не я, а комісія. Веди себе хорошо, ходи на роботу, прийде час – випишем.
Сидів Славко лише півроку. За це набридання Ольга потроху збільшувала йому дозу ліків, аж поки сеча в Славка не стала такою густою, як сливовий сік. Як зараз бачу, стоїть нескладний Славко, одною рукою тримає кальсони, а в другій півлітрова банка з сечею густою і неприродного кольору, і докірливо дивиться на Ольгу Журавкову.
У відчинене вікно до нас в надзорку долинали звуки із життя тюрми. Там, як я вже казав, було багато нових тюремних корпусів з малими вікнами. Там було своє життя: вибухи реготу, тиша, крики у вікно:
– Тюрма, тюрма, дай клікуху, – і за тим зневажливі викрики з сусідніх корпусів. А то в крайньому крилі перегукуються в тюремних ізоляторах. Якийсь хлопчачий голос закликає:
– Сусідко, сусідко, як тебе звати? Я бачив, як тебе вели з прогулянки. Ти гарна дівчина, за що сидиш? Давай познайомимось.
Вона нарешті відгукується, що її звати Люда, сидить по такій-то статті. Довго вони розказують чи вигадують одне одному про себе, доки їй не набридає і вона замовкає. Хлопець горлає:
– Людо, Людо!
Вона мовчить.
Він не затихає:
– Людо, Людо, Людо, – вона мовчить, а він не вгаває. Нарешті вона викрикує:
– Чого тобі, заладив?!
– Сосі х… у верблюда!
Тут вона на весь голос:
– Дурак, підор, парчак, сволоч, падло – проби ніде ставить!
І знову тюрма затихає. Десь там сидять, грають, казяться, сумують, але сюди не чути.
Тож-бо ми влаштувались у Другому непогано, але тюрма гризе тебе, як іржа залізо, як би ти до неї не прилаштовувався. Невдовзі до мене на побачення приїхали мати і жінка з дітьми. Приїздили вони раз на рік, влітку, щоб було тепло в дорозі, та і відпустка у вчителів літом. Попереднього разу привозили з собою мого старшого сина Вітю і мені вдалося дві хвилини потримати його на руках, а цей раз взяли й Оксанку. Адже вона теж хотіла побачити тата. Віті вже було шість, а Оксані три роки. Дуже гарненькі в нас діти, всі знайомі і незнайомі до них забалакують, коли, бувало, десь їдеш у автобусі чи поїзді.
Побачення ішло як завжди. Сиділо ряд змучених, залікованих, зануджених безкінечним сидінням у затхлому приміщенні принудчиків і ряд їхніх родичів, хоча сумних і притлумлених, але засмаглих – з сонця та волі барвисто вбраних людей. Починалася інтимна розмова, щоб усі чули:
– Ну як ти тут?
– А що, як ти там, як ти тут? Не крикнеш, не застогнеш, що от пропади воно пропадом, таке життя, бо зразу на шприц.
Тому торочиш:
– Нічого, так собі, оце вже став ходити плести сітки, платять за ту роботу по шість копійок за штуку, лише геть божевільні можуть виплести за день шість чи аж десять сіток, а так – три чи п’ять, за день 30 копійок, і то добре. За місяць набігає на пару кілограм цукру, а це для тих, хто не має родичів, теж велике діло. Дехто заробляв за місяць аж по десять карбованців, а вже рекордом було – дванадцять карбованців.
Не скажеш, що цех розміщений у підвалі, де під усіма стінами плече в плече сидять працюючі, нема вентиляції і стоїть пилюга, бо зразу активне лікування, шприц три рази на день у всі можливі м’які місця і затемнення сонечка в очах на довгі дні у надзорці. Я знаю випадки, коли хворим з метою покарання кололи сірку навіть у подушечки долонь. У всякій справі є передовики. Люди на дозвіллі придумали багато чого, не переймаючись стражданнями собі подібного.
Спершу зі мною говорила мати, а жінка була з дітьми надворі. Тоді вони помінялись. Поговорив я трохи з жінкою, весь час чуючи на душі каменюку, абсурдність, недоречність цих побачень з живим, але похованим на невизначений час, в той час як його чекають, надіються, пишуть прокурору, а діти ростуть без батька. Нарешті жінка стала питати в адміністратора, щоб увести показати мені дітей. Але та жінка-адміністратор, яка тут служила, була у відпустці, і її замінював якийсь мент у цивільному. Він відповів:
– Нє положено.
Ми почали його умовляти:
– Лише на п’ять хвилин, лише на одну хвилину.
Але він темпелив:
– Нє положено.
А я ж минулого року на побаченні тримав Вітю дві хвилини на руках. Я внутрішньо стиснувся, як під час небезпеки, і попросив нашого бугра, щоб сходив у відділення і покликав завідуючу. Бугор, Іван Семенович Скриник, був добрий чоловік середніх років і зросту, кругловидий і натоптаний – сидів за те, що з п’яної голови набрав мішок каченят не в своїй сажалці. Сильно впала наша сільська мораль, коли такі люди, як Іван Семенович, в серцевині своїй добрий і людяний чоловік, бере у мішок чужих каченят. Іван Семенович хутко сходив і сказав, що завідуючої нема. Я ще наполягав, щоб запитали у начмеда по телефону, але її теж не було. Отже, діти повинні були їхати назад, так і не побачивши батька. А їм же певно обіцяли в поїзді, який їде від Києва до Дніпропетровська півдоби, що от приїдем і побачите тата. Але після того, як мені дали діагноз з формулою «принудлікування», вже ніякі людські закони мене не захищали. Мене можна було зачиняти у які завгодно ізолятори, гасити або збуджувати мій мозок різними хімічними препаратами, брати пункцію (спинний мозок), робити електрошоки чи інсулінові шоки. Я був ніби біомаса, яку можна жувати як завгодно, а діти сподівалися побачити батька.
Себе завжди не так шкода, як тих, кому ти своїми нерозважливими чи необхідними вчинками приносиш страждання. Десь далеко в глибині я почав закипати, жінка і мати відчували це і почали мене заспокоювати, хоча зовні я не робив ніяких різких рухів і вів себе «як положено». Побачення закінчилось. Іван Семенович вивів мене в коридор. Між коридором, яким родичів запускали на побачення, і тим коридором, що заводили нас, були загратовані товстими гратами двері. Вірніше, двері, зварені з округлих прутів із такими просвітами, щоб не могла пролізти голова людини, для певності ці двері були ще обтягнуті стальною сіткою з оком у три сантиметри. Вікно з цього коридору виходило на дорогу, якою на територію тюрми заїздили машини. Над ворітьми теж було перекриття, тому в цьому коридорі, куди вийшли ми зі Скринником, були майже сутінки. І от по той бік гратованих дверей з сіткою жінка увела дітей, і я зміг їх побачити.
Більшенький Вітя і меншенька Оксанка стояли взявшись за руки в затіненому коридорі, і з виразу їхніх лиць було зрозуміло, що вони мене не бачать за сіткою, а лише здивовано і злякано роззираються. Я хотів сказати їм якесь слово, покликати чи що, щоб звернути на себе увагу, але тут розчинилося віконечко того мента, який перевіряв перепустки, і мент щосили закричав:
– Убєрітє дєтєй! Нє положено!!!
Він кричав на все горло, не стримуючи голосу, жінка хутенько вивела дітей, Іван Семенович лагідно взяв мене за руку і мовив:
– Пішли, Вася.
Він теж був зек і людина також. Він відчував момент, в нього не те що у ментів, ще не було імунітету перед співчуттям до людських страждань. Я не закричав, не втратив свідомості, не вигукував прокльонів, а мовчки побрів за санітаром і зайшов у випалений сонцем, погано заасфальтований двір нашої тюрми. Наше відділення якраз було на прогулянці, і санітар завів мене в дворик. Іван Лунишин глянув на мене і не став нічого розпитувати. Я пішов по дворику туди-сюди. Чамріючи від сонця, як я їх проклинав, як я їх ненавидів – тюремників тюрми народів СРСР, як я їх матюкав, як я їх ненавидів, я був усередині як випалене дерево.
Мої прокльони піднімались у марево літнього неба і десь доповнювали критичну масу загальнолюдських прокльонів, з яких постають жорстокі вітри революцій. Але проклинав я пошепки.
Борис Дмитрович Євдокимов, ленінградський журналіст, який сидів за діяльність в НТС і мав уже 60 років, завжди замість молитви шепотів:
– Как я вас нєнавіжу, – він мав на увазі комуністів. Боже, как я вас ненавіжу, как я вас ненавіжу.
Я ж сидів за написання програми Української Національної Комуністичної Партії, бо, вирощений на тотальній сталінській агітації, не усвідомив тих злочинів, які вчинили комуністи, будучи при владі. Як вони заляпали, викупали в безневинній крові цю ідею. Вони не зуміли покористуватись владою. Лише мудреці можуть бути справедливими, бо вони мають стійкий імунітет до розкошів, а незаможники і пролетарії, на яких завжди робив ставку Ленін, щоб захопити владу, дуже швидко розбещуються цією владою і стають кровожерливими садистами. Комуністичні вожді, як то Дзержинський, Сталін і т. п., могли самочинно писати на «дєлє» «Розстрілять». Державна мудрість, про яку мріє людство, повинна бути лише Божиста. Лише Бог справедливий, але ж є ще напівбоги, яким поклоняються різні частини людей на землі, і тому в них різна правда.
Та внутрішня напруга, яку я пережив під час побачення, ледве не закінчилась для мене справжнім божевіллям. У мене ніколи не було галюцинацій чи «голосів». Голоси – це коли в голові у хворого незалежно від його волі весь час хтось або він сам говорить. Після побачення, як тільки я заплющував очі і ще не встигав заснути, в моєму мозкові починали звучати слова, яких я не контролював. Слова і уривки тих розмов, які я казав, коли розподіляв їжу для хворих. Тільки заплющу очі, як лунає:
– Дай сюди ще черпак!
Розплющу очі, знову заплющу, знову голос:
– Піди розтопи масло, – і ще всяка нісенітниця.
Я злякався, але нікому не сказав про свій новий стан. Я лежав з розплющеними очима, щоб голоси не виникали, і вже як засинав, у голові починався якийсь діалог, десь ще вигулькнула думка, що це все крізь сон, це можна було назвати сном, а сон – це природно, сон з розмовою може приснитись будь-кому. На другий день вчорашня ситуація потроху стала забуватись і за кілька днів все нормалізувалось. Згодом я написав дружині, щоб більше не привозила дітей на побачення. Я боявся, що вдруге не витримаю.
Їжу нам приносили з кухні в термосах. Санітар брав кілька хворих, щоб іти по обід. В цю команду входив і Вася Шаповал. Невисокого зросту, міцної квадратної будови, не дуже щоб плечистий, плечі округлі, кругла голова і невиразне лице. Часто на замовлення принудчиків і санітарів Вася співав речитативом кілька найпохабніших блатних пісень на зразок: «І говоріл єй, ширє ножкі, Рая». По божевільнях сидів давно. Зараз йому було 35 років. Він розповідав, що колись їхню сім’ю прокляв якийсь дід-характерник, коли їхні сім’ї полаялись за межу. З того часу в город до них почало лізти всяке гаддя. Мати померла, батька сам Бульбашка побив, і він теж помер, лише сестра вийшла заміж і жила в Харкові. Люди раяли, що треба продати хату комусь хоч за три копійки, тоді прокляття втратить силу. Ми радили Бульбашці:
– То продай.
Але Вася лише сопів і знизував плечима. Він казав, що на принудці йому добре, а от на цивільній дурці – жахливо. Я йому не вірив, проте у мене ще була нагода в тому пересвідчитись, що тяжкохворим важче в обласній, ніж в союзній божевільні.
Бульбашка був родом зі Слобожанщини, з Дінця. Можливо, в ньому поселився вільний козацький дух, і він не признавав суспільних норм. Він хотів жити в курені біля Дінця, ловити рибу, пиячити і не виконувати більш ніяких повинностей. Коли його хотіли забрати в армію і на комісії сказали, щоб роздягнувся до пояса, він скинув штани, а не сорочку, з того часу його почали садити в божевільню, а він утікав звідти, аж поки не заперли в Дніпро. Лікарю він завжди казав, що на волю не надіється, що сидіти йому тут до смерті. З усіх лікарів найбільше поважав Неллу Іваніну, бо його теж перевели у Друге з Восьмого.
Останнього разу Бульбашка втік з Ігрєні, прийшов додому і заліг на холодну піч. Звісно, санітари зразу прийшли його ловити і затарабанили в двері. Вася пожбурив у вікно цеглиною, яку виламав з плити, і висадив вікно з рамою. Санітари вшились і викликали міліцію. Вася взяв на плече широку сокиру і пішов на Дінець до свого куреня і ятерів. На леваді, ген вже недалечко і смуга верболозу понад берегом, понад самою водою, а тут долина густо і п’яно цвіла смілкою, курячою сліпотою і зірочками, його оточили троє санітарів і два міліціонери. Санітари відстали, а два міліціонери з наганами почали наближатись до Василя з тилу і з фронту. Вася стояв, тримаючи в руках важку сокиру, і чекав. Обидва міліціонери почали стріляти з 5-7 кроків. Дві кулі зайшли Бульбашці під ліву лопатку (одна понад самим хребтом). Той міліціонер, який стріляв з фронту, одну кулю загнав у рот, вона вибила передній зуб і вийшла по м’якоті лиця біля вуха, друга перебила плечову кістку правої руки, яка тримала сокиру, і теж вийшла, а третя застряла в лівій руці, і Вася всім показував її, давав полапати бажаючим. Він вижив, на доказ того, що не бреше, скидав сорочку і показував дві пробоїни в спині.
Після обіду ми з Іваном брали за ручки каструлю з недоїдками і в супроводі санітара йшли до тюремних воріт. Час від часу хтось доносив Катковій, що я ходжу на винос, вона читала мораль Ганні Володимирівні, а та наказувала бугру, щоб мене не брали на винос, та я мав на цей привілей «законне» право, бо був на черпаку. Аннушка бачила, що, відколи я на черпаку, совість за розподіл продуктів у неї спокійна. І коли бугор Скринник через кілька днів знову брав мене на винос, завідуюча не помічала цього порушення режиму, доки хтось знов не доносив Катковій.
Там, на виносі, я одного разу зустрівся з Льонею Плющем. Ми знали, що за нього клопочеться жінка, щоб вирвати за кордон. Лікарі лютують, що Льоня вперто домагається свого і не визнає себе божевільним. Всі ці чутки справно циркулювали по дурдому на 1000 чоловік. Тим більше що з усіх відділень, крім Дванадцятого, хворі ходили плести сітки в цех. Зрозуміло, всякі домагання своїх прав окошувались на Льоні новими і новими призначеннями трифтозину вдень і тизорцину на ніч. Лиш божевільним відомо, як ці препарати пригнічують душу, томлять, сушать її. Про це я Льоню не розпитував, це ми знали обоє. Сам же я вів себе з персоналом до неможливого коректно, оберігаючи себе для виконання свого задуму: написати книгу про справжню українську Віру.
Ще будучи редактором у видавництві «Музична Україна» і будучи всім тілом і душею у тодішніх суспільно-політичних рухах Києва (1968 рік), я відчув, що в українській самостійницькій ідеї немає Бога. Тобто те, що у 988 році обрубана генеза українського народу, вона куца, непереконлива і хаотична. Порожнеча в пам’яті про кількатисячолітнє доволодимирівське життя десь в генах стирчить запитанням і невдоволенням. Пізніше я побачив, що народ кожного найменшого тихоокеанського острова, тубільний народ, має генеалогічну легенду, яка пояснює цьому тубільцеві його божисте походження. Християнська ж релігія не пасує до нашої української душі, як піп у чорній рясі на весіллі.
Це прагнення віднайтися вже дозрівало в народі: у творах багатьох українських письменників, у наріканні їх на князя Володимира, у розмовах про те, що Україну може врятувати лише геній.
Коли народ починає відчувати себе народом, його спільна думка-душа починає колосальний колообіг, шукаючи втілення в Генії і народжуючи Пророків, Просвітлених, які виголошують беззаперечні істини, визрілі в глибинах.
Пам’ятаю, я говорив про це Мишку Григоріву у кафе Хрещатий Яр, яке розмальовував Борис Плаксій. Мишко, схильний до екзальтації, жарту ради в присутності Бориса Плаксія став переді мною на коліна і заявив, що він молиться людині, яка пише українську Біблію. Але це були ще лише розмови, ще я не написав тоді жодного рядка, та і мав я написати не Біблію, а Берегиню. Треба було позбавлятися комплексу меншовартості, назв типу «український Достоєвський» чи «український Байрон», тобто український епігон Байрона. Все це треба було перерости, коли український письменник, перш ніж сказати своєму народові правду, три рази вдарить поклона «великому російському народові», а тоді три рази пошлеться на світові приклади, що от, мовлв, і он ті так думали, і п’яті чи десяті, то й нам би не гріх. Доки б’є ці поклони, то забуває, про що ж він хотів сказати. Борис Плаксій малював на стінах кафе «Хрещатий Яр» усю історію України, вписуючи в сучасний період лики всієї київської богеми. Протягом усього дня і кожного дня сюди ішли люди, щоб подивитись на ті малюнки, з фотоапаратами, кінокамерами і пляшкою в кишені. До вечора тут ставав справжній балагано-бардак. Коли б я туди не заходив, якраз розливали, аж поки кедебісти не наказали обдерти ті стіни і поламати з Борисом контракт.
Аванс, правда, він вже встиг спожити. Десь перед кінцем блискучої сторінки в історії київської богеми, котра ось-ось мала перегорнутись, щоб стати чистою і непорочною, як папір без тексту, Борис влаштував собі тут іменини. Товариство було змішане, якийсь поет Криворотько образився, що я назвав Бориса Олійника комсомольським поетом, і навіть задирався. Тобто коли в українському болоті лише почали виплоджуватись пуголовки, щоб невдовзі стати геніями, гордістю українського народу, кедебе осушило це болото, як Полісся.
Льоня Плющ сказав мені тоді, що тримав програму У-комуністів у руках, але не встиг прочитати. Ніколи я не думав писати якихось політичних програм, але в українському національно-визвольному русі повторювалась стара хвороба: національно живими до чергової політичної відлиги залишались лише письменники, і їм від цього не було де подітись.
Пишучи роман «Помирав уражений проліском сніг», я підтримував дружні стосунки з Іваном Світличним. Коли на обговоренні в Будинку літераторів В. П’янов і Д. Білоус, а з ними й інші дружно засудили мої вірші, назвавши їх снобістськими та національно безликими, В. П’янов звернувся до В. Голобородька, а що він, мовляв, з цього приводу хоче сказати, Голобородько сказав, що він винен Рубанові п’ять копійок, тому нічого сказати не може.
Коли ж ми прийшли до себе в П’ятий гуртожиток, Голобородько сказав, що познайомить мене з літературним критиком Іваном Світличним і я в’їду в Спілку на білому коні. Білий кінь мав бути символом тріумфу, якого, одначе, мені довелося чекати більше двадцяти років, і це ще є питання, чи був то тріумф. Носив я тоді темно-синій короткий шерстяний плащ і фетровий капелюх фірми «Губен», і коли зайшов у квартиру Світличного (бачились ми вперше, бо Голобородько мої вірші передав йому без мене), Іван відчужено на мене подивився і запитав, що мені треба. Тоді кедебісти вже досить щільно тероризували квартиру Світличного, і він подумав, що я з тої організації. Та ми швидко порозумілись, хоча майже до кінця нашого спілкування ми не були щирими друзями, а скоріше ідейними колегами.
Іван Світличний мав добру посмішку, коли сміявся, навколо очей збігалося багато дрібнесеньких зморщечок. Він носив вуса і здавався мені набагато старшим за свій вік. Він мав на собі ознаку Батька. Того Батька, якого розуміють українці, називаючи Батьком свого отамана. З трьох моїх знайомих пізніше літературних критиків – Світличного, Дзюби і Сверстюка, – лише Світличний не відступив від наростання розвитку політичних подій у Києві і на Україні, хоча він теж не хотів брати на себе ролі політичного вождя. Вони надіялись, що щось воно буде, але що?
Вірші мої він похвалив і сказав, що їх треба негайно друкувати, хоча зробив зі мною розбір кількох, вказуючи, де у вірші починається поезія. Повчав він обережно і не категорично. У задушевні дискусії ми не впадали, він головно посміювався у вуса, подавав якусь книжку, яка могла мене зацікавити. Різкість і національна категоричність добре проглядалась у характері його сестри Надійки, я з нею не перемовився жодним словом, але у мене склалось таке враження з тих кількох разів, що я її бачив. Був Іван великим книголюбом, на книжки тратив усе і поволі завалював ними свою квартиру. Я користувався його бібліотекою і справно повертав книжки.
Одного разу, коли я приїхав до Світличного, він дав мені прочитати машинописний текст «Программа русскіх хрістіан».
– Прочитай тут, бо цю річ я повинен зразу віддати.
Я прочитав. Коли Іван давав мені цей рукопис, голос його звучав з придихом, уривчасто. Ця програма обурила мене. Вона передбачала зросійщення народів, які входили в СРСР, відмовляючись від країн соціалістичного табору, бо, щоб їх перетравити, ще не бачила достатньо сил у «русского народа». Здається, до читання цієї програми я ніколи не думав, що русифікація – це планомірна дія. Трохи ще вірилось у те, що українці чи там білоруси добровільно відмовляються від своєї мови і культури. Іван мені тоді сказав, що цю програму сповідує ЦК і Політбюро КПРС, але я йому не повірив, хоча вголос не заперечив. Адже комуністи сповідували атеїзм.
Отоді-то в мене загорілась душа написати політичну програму, і я закопався в політвидав, у масові тиражі, я йшов по сліду як мисливський пес, як англійський бульдог до горла, коли йому вдалось учепитись в рукав. Я побачив, що майже вся правда про брехню добровільного єднання лежить на поверхні у масових тиражах, справа лише в тому, що ми це все виправдовуємо, а не осуджуємо. І виправдовуємо, бо боїмося. Боїмося фізичного знищення як біовид, комуністи нам довели на нашій крові, що заради кращого майбутнього всього людства вони можуть знищувати цілі народи.
Коли я закінчив програму і дав її Світличному, він, мабуть, боячись провокації, дуже неохоче залишив її в себе в квартирі. Але коли я наступного разу до нього прийшов, запросив мене на кухню випити кави і навіть дав мені ручний млинок, щоб я ту каву молов. Потім ми довго ходили по горбах, які були неподалік від його будинку, трохи посиділи на лавочці під кінотеатром і говорили, говорили, вперше ми по-справжньому говорили. Вперше я з розмови зі Світличним зрозумів, що маю визначний талант, бо коли я йому сказав, що такий реферат може написати будь-який студент, він заперечливо усміхнувся.
Десь через місяць після зустрічі з Плющем на виносі він виїхав за кордон. А тоді прийшов по нас Іван Семенович, щоб завести у відділення, та й каже:
– Оце ходив приймати зеків з етапу, там один доходяга півтора року голодував, пішли побачите.
Ми зайшли у відділення на третій поверх. Всі камери вже були заселені. Голодувальником виявився зек Лук’янов – хлопець років двадцяти п’яти, високого зросту. Лише велика голова, чи то припухла, але була схожа на людську голову, а то – довгий скелет, обтягнутий шкірою. Під тазові кістки йому підклали гумовий надувний круг – дитячу іграшку, щоб кості не продавили шкіру. На грудях він мав татуювання – три богатирі Васнєцова. Йому почали колоти галоперидол і потроху підгодовували, бо від довгого голодування (в тюрмі його годували через ніздрі) шлунок і печінка зменшились. Галоперидол ослаблює волю, робить людну байдужою, тому через два тижні він уже справно їв кашу по кілька порцій зараз, а через три місяці виписався в зону відгодований, як кабан.
Усю кашу, якої багато залишалось на поверсі принудчиків, ми віддавали на поверх зекам. Однією загальною рисою зеків, які прибували з етапів, були їх страшенна худоба і голодність. Увечері, після вечері, я зайшов на їхній поверх. Якраз робили ін’єкції. Мар’я Михайлівна, медсестра, – невисока, костиста, тупа, добродушна дурепа робила це «по-руські» просто. Всім, хто прибував із зон, призначали активне лікування, тобто три уколи на день. Тут треба було робити уколи відразу тридцяти чоловікам, і одній медсестрі це було важко. Щоб покласти хворого на канапу, трошки помасажувати м’яз, потерти місце спиртом, злегка захопити верхній шар тіла, дещо відтягти і різко ввести голку, як це вміла робити медсестра Таня, котра невдовзі розрахувалась. Любила вона роздавати ліки сидячи, ноги оголювала майже до другого згину, і вона не любила цнотливо стулювати коліна, дратувала нас, але чомусь розрахувалась, колола ж дуже хвацько. А Мар’я Михайлівна, медсестра старої гвардії, ставила зеків у колону по одному, хворий підходив і спускав штани, вона з розмаху, тримаючи шприц двома руками, вганяла голку в сідницю, до того ж не навскіс, а прямо, аж до кістки, тоді трошки відсмикувала голку і чавила на поршень. Зеки, ці терпигорці, які звикли до штурханів і болю, і ті кривилися, але це було ще не все. Після того як їх позачиняли під замки, у віконечко я бачив їхні розпачливі лиця, коли конячі дози галоперидолу починали діяти. Циклодолу, звичайно, ніхто їм не дав. Дорого їм діставалася каша в «больнічці».
Та потроху звикали, поправлялися. З одним, Валерою, ми стали навіть кентуватись, він був товаришем Мельниченка по зоні. Високий, нескладний, з гулястою головою, стриженою під нуль, мав вигляд професійного зека і тягнув третій строк, разом з тим був добродушним і простим. Валера вчив мене грати на гітарі в туалеті, а я давав йому інколи циклодол. Туалет – це на принудці і курилка, і місце культурного відпочинку. По коридору ходити не можна, єдине місце, де ти не мозолиш очі менту, – туалет, хоча і у дверях туалету є віконце. Туалет завжди чисто змитий, на оправку ходять всі разом, у деякі години там нікого нема. Там, правда, вогкувато від мокрого бетону, але ми з Валерою сиділи на посилочних ящиках і розучували на гітарі: «І скажєшь, я озябла, обогрей, і мнє протянешь озябшіє ладоні».
Мені, як і кожному зеку, хотілося мати татуювання, але малюнок я зробив сам. Якраз прибув із зони майстер, я переказав через санітарів, щоб він зробив мені наколку за визначену плату (харчі), але він не захотів робити цю роботу для мене, бо я був принудчиком. Я звернувся до Валери. Іван організував нам для цього діла комірчину, де прасував халати. Весь час ми боялися, що нас застукають. Валера колоти не вмів, робилося це двома зв’язаними ниткою голками. Він встиг виколоти лише квітку Лотос, але не встиг за один сеанс виколоти коло і хвильки, які б означали воду. Тим часом це місце припухло, і треба було дочекатись, коли воно заживе, щоб продовжити. Але Валеру забрали на етап, так і залишилась на моєму лівому плечі квітка Лотос, з якої мав народитись Бог.
Із перебіжчиків, тобто тих, хто вчинив намір втекти за кордон тюрми народів, але це йому не вдалося, у Другому відділенні крім Славка Гоніна були ще Андрій Заболотний, Володимир Корчак і Рабінович – єврей з Харкова. Корчак працював раніше механіком у торговельному флоті, потім утік за кордон, потім його переманили назад і посадили в дурдом. Мізки в нього таки були добряче розмиті, бо язик рідко відпочивав, але був він хороший хлопець. Розповідав мені, нібито за кордоном всім відомі речі, як Ленін підхопив сифіліс у Польщі, навіть називав прізвище тієї полячки.
– Ти что, Вася, нє знал развє, от чєго умєр Лєнін?
Пояснював також, що НТСівці (російські буржуазні націоналісти, до яких належав і мій пізніше добрий знайомий Борис Євдокимов) і бандерівці за кордоном ворогують, бо одні за єдину неділиму Російську імперію, а другі за самостійну Україну. Говорили, що батько в Корчака якийсь заслужений кедебіст у відставці, на персональній пенсії і відмовився від безпутного сина, а мати приходила на побачення і приносила передачі. Зі своїми антирадянськими розмовами Корчак не крився ні перед медсестрами, ні перед лікарями, але дозу ліків отримував чисто символічну. Рабінович казав, що в голові в нього працює електроніка, а в Дніпро прибув тому, що взяв участь у якійсь акції харківських євреїв із вимогою дозволити виїзд із СРСР. Він був справді хворий і діставав на волі галоперидол по знайомству.
Андрій Заболотний вже досконало знав німецьку й англійську мови і оце став вчити французьку. Аннушка його навіть не лікувала до тих пір, поки він не обірвав у палаті радіо разом з проводкою, бо воно заважало йому вчити французьку – хворі вмикали радіо постійно на весь голос. Взагалі Андрій був нормальний дядько, але давався взнаки тюремний психоз. За першою судимістю він відтарабанив десять років, а оце вже за другим заходом тягнув дванадцятий рік. Він не любив жартів, але я цього не знав. Чи, можливо, мої жарти були незрозумілі тим, з ким я жартував, і я це розумів, але робив знарошне, нариваючсь. Одного разу, коли ми з Бульбашкою йшли разом по дворику і розминались із Заболотним, який марширував сам, понуро звісивши зі своєї жираф’ячої шиї голену голову, чи, як казали запорожці, гирю, я штовхнув Бульбашку поперед Андрія. Вони не вдарились, але зашпортались, і Андрій накинувся на мене з кулаками. Спочатку я думав, що він жартує, адже в нас були дружні стосунки, і підставив для ударів правий бік, а тоді чую, що він місить своїми кулачищами з усієї сили. Поки я змінив позицію, він мене добряче одгамселив по бочині. Медсестри цього не побачили, а на роздачі продуктів, це в окремій кімнаті, хоч і без дверей, я рикнув на Андрія і хотів йому зацідити, але він хутко змився. Два дні після того мені болів бік.
Трудінстуктором (водила в цех плести сітки) в нас була Галка зі Львівщини, висока, білява, симпатична, довгонога і стегна мала широкі, але груди зовсім маленькі. Я до неї загравав. Була вона молода й незаміжня. Згодом, як ніхто не бачив, я міг до неї доторкнутись. А ще пізніше, в час, коли чергова сестра роздавала ліки, я заходив на якусь хвилину в сестринську, пригортався до неї, ліз руками просто під спідницю і гладив тугий дівочий живіт, плутаючись у нейлонових шлейках пояса і шовковій сорочці. Одного разу був навіть шанс стягнути з неї трусики, але Бульбашка все зіпсував, а можливо, то й на краще, бо при таких напружених обставинах від надмірного хвилювання в мене могло б нічого не вийти і вона б подумала хтозна-що. Пізніше мені доводилось пересвідчитись, що коли занадто схвильований, а жінка пасивна – нема іскри...
Ми з Бульбашкою були в надзорці, всі на прогулянці, десь на поверсі куняв санітар, а мент був на виводі. Галка заглянула до нас у палату, відчинивши двері своїм ключем, я потягнув її на себе, а двері в цей час зачинились і клацнули. Я затяг її на Бульбашчине ліжко, якого не було видно, коли заглядати у віконечко в дверях, і вона не опиралась. Але Бульбашка, який до цього мирно дивився у вікно на територію тюрми, раптом став швидко ходити по палаті туди-сюди поряд з нами... Ми з Галкою ще були цнотливими людьми (можливо, вона мене любила), принаймні не могли займатись любов’ю при свідках, їй було лише 18 чи 20, тому своїм біганням Бульбашка нам заважав. Я гаркнув на нього кілька разів:
– Стань і дивись у вікно.
Проте Бульбашка втратив самоконтроль. Часу в нас було обмаль, весь час хтось міг нагодитись, коротше, в останній момент, коли моя рука сковзнула за резинку, вона запручалась, я послав цю руку на поміч тій, що її утримувала, вона випручалась, бо мої обидві руки ослабли. Я зрозумів, що на боротьбу в нас часу нема. Я, звичайно, не випустив би її на волі, я відчував, що це майже не спротив, але цього шансу я не використав. Облапав Галку скрізь, попритискався, потерся і відпустив. Вона пішла, а на Бульбашку в мене була велика досада. Такі шанси в таких умовах не повторюються. Потім я розповів про цю пригоду Іванові, і ми разом шпетили Бульбашку, та що ти з нього, дурня, візьмеш? Він залишився нашим кентом.
Потроху я почав відчувати в роті гіркоту, інколи тупий біль у шлунку, тоді це минало, і зрештою гіркота в роті стала постійною, а їсти зовсім не хотілося. В животі місцями з’являвся щем. Була в нас терапевт – жінка, з випадково почутої розмови я знав, що це зонівська коновалка, все життя працювала по зонах і вбачала в хворих лише симулянтів. І був у нас терапевт – чоловік, єврей, казали, що на волі має хорошу практику і до нього черга. Він лікував мене, коли мене отруїла Каткова у Восьмому. Я попросив Ганну Володимирівну, щоб вона показала мене йому. Своєю поведінкою він ніколи не засвідчував якоїсь недовіри до хворого, призначив аналізи і, як я потім переконався, встановив правильний діагноз. Він призначив мені полівітаміни.
Медсестра Поліна Іванівна, добрячка, зломлена життям жінка, колись вона була красунею, а зараз вже постаріла. Вона мені розповідала, що в неї була дуже гарна єдина дочка, яка в розквіті, молодою померла від уколу пеніциліну, коли їй лікували зуби. Отже, Поліна Іванівна мені говорила:
– Оце, Васю, такі ліки призначив тобі терапевт, – і дала мені кілька горошинок полівітамінів, що їх завжди давали дітям при потребі і без. Я, дурна голова, селюк, завжди ставився до будь-яких таблеток з недовірою, намагався їх не вживати, і полівітаміни, як і невралептики, став викидати в урну. Але разом з тим я зауважив, що моє самопочуття покращується, коли їм сиру смородину, перекручену з цукром, мені її присилала мати в посилках. Став я писати в листах до матері, щоб вона висилала мені таку смородину, та не так швидко ходять листи і посилки. Мене почало потроху згинати вдвоє. Вже не їв я салатів з сирої капусти, які ми, троє кентів, могли собі дозволити, роздобувши на кухні капусти, цибулі й олії. Я почав відчувати свій шлунок і запалені плями на його стінках. Добра душа Ольга Павлівна, старенька няня, яка керувала отриманням їжі на кухні і пережила блокаду Ленінграда, мені співчувала і купила за свої гроші для мене на базарі в Дніпропетровську великий вазон алое, яке я став їсти сирим, а молоді пагони розсадив у бляшанках на всіх вікнах. Десь я тут збирався вікувати, бо лікувальних властивостей алое набирає через три роки.
Тут долинула чутка що Л. Плюща прямо з дурдому вигнали за кордон до жінки, а за тиждень-два у нас почало дещо змінюватись. Наприклад, замість обрізків шкурок з бойні інколи почали давати справжню свинину, щоправда, жирну. З нашого зеківського поверху один зек удавився шматком сала; поки його перенесли в хірургію, він помер.
Незрозумілим для нас усіх видалось випускання Плюща за кордон. То катували Лупиноса за уривки з історії хвороби, що якимось чином потрапили за кордон, а то випустили живого політичного принудчика. Тепер він на весь світ по радіо «Свобода» нібито назвав Еллу Петрівну проституткою і садисткою, а вона падає в істерику і плаче. Вигнали на пенсію начальника дурдому Прусса, вигнали Каткову. А начмед же Каткова не забувала мене і в Другому. Приходжу раз з прогулянки, а мій матрас перекинутий, чиста майка, що я її тримав під подушкою, валяється на підлозі. Це, пояснили мені, Валентина Петрівна Каткова (начмед, полковник, нарешті лікар) особисто робила шмон і сварила завідуючу Аннушку, що у мене під подушкою виявилась чиста майка. А зараз дехто запитує себе, хто ж розстрілював, а хто встановлював факт смерті замордованого? В чорній люті старі комуністи киплять від будь-якого «інакомислія» і твердо переконані, що таких людей, як я, треба просто знищувати, вони із своїх закапелків не бачать міжнародних гуманітарних зв’язків, і навіть ми, дисиденти, певні того, що нас таки треба знищувати в ім’я навіяного нам комуністами майбутнього порядку і благоденства. Коли я вийшов на волю і гостював у свого друга Андрія в Житомирі (один з тих друзів, від якого в мене майже не було таємниць), він після другої чи третьої чарки і попутніх розмов щиро зізнався: «Таких, як ти, Вася, треба розстрілювать». Він розумів, що, коли система перестала фізично знищувати своїх ворогів, вона приречена. Чи, радше, коли система занадто регламентована, позбавлена динаміки розвитку, а цей розвиток забезпечують лише інакшедумаючі, вона відмирає.
У ларьок нам вперше після відставки Прусса завезли кавуни, але свій шматок дієтичного м’яса я вже віддавав Іванові, бо не знав, що діється з моїм шлунком, і боявся їсти м’ясо.
Дехто із зеків, ідучи етапом на Дніпропетровськ «на больнічку», умудрявся послати додому листа з дороги, і їм присилали посилки. Я приймав ці посилки в свою шафу (вони були вже «досмотрєни» ментами, тобто розпечатані). Ми з Бульбашкою були якраз у тій кімнаті, де стояли продуктові шафи, і варили собі щось на вечерю, коли принесли дві посилки. Я послав Бульбашку, щоб він гукнув з третього поверху цих двох хлопців, щоб при них розпакувати. Вони невдовзі прийшли, але вже так заліковані галоперидолом, коли з рота починає неконтрольовано текти слина, погаслі, землисті, стрижені наголо і в закривавлених кальсонах. Я відкрив їм посилки і відійшов до вікна. Там було печиво, сало, цукерки, не знаю, чи є які обмеження для зеків, коли вони перебувають в лікарні. Обоє без розбору почали їсти все підряд, що потрапляло під руку, не соромлячись свого голоду, і один з них, з сильно випнутими вилицями й синяком під оком, на обличчі в нього були якісь, можливо авітамінозні, а може, від якої шкірної хвороби, червоні плями, які лущилися, сказав своєму товаришеві:
– Які ми щасливі!
Бульбашка кивнув на них головою і усміхнувся, я промовчав, я боявся усміхнутись, я знав, що з горя не можна сміятись. Довго потім Бульбашка при нагоді повторював: «Які ми щасливі», і підморгував мені.
Під час цих великих перемін прибув з етапу у наше відділення на принудку Вітя Соколов прямо з інституту Сербського за те, що одиночним пострілом з автомата вбив свого командира взводу, будучи з ним у відрядженні. Він часто наспівував:

Сіжу я за рєшоткой, жду от сіли пятєрік,
Как вдруг внезапно вскрилось єто дєло...

Вітя розказував, що в інституті Сербського на них випробовували новий препарат – мадетен де по. Він входив у групу піддослідних, і, вже коли пішов на етап і був у Лефортовській тюрмі, його так скрутило, що відкачували. Навіть на етап давали циклодол. Професор, який призначав їм ці ліки, казав:
– Что ж, рєбяткі, пострадаєтє нємного для наукі, – хоча я певен, що американці, які постачають цей препарат для Союзу, вже давно встановили допустимі дози. Але, як казав Ваня Вургун із Дванадцятого: «Русскій чєловєк твьордий, как сталь, но нєжен, как цвєток». Угорці теж пишуть на упаковках галоперидолу «не більше 10 міліграм», але таку дозу призначали постійно мені з діагнозом гепатохоліцистит, іншим давали рівно стільки, скільки могла витримати печінка.
Аж тут поширилась чутка, що наше Друге відділення перетворюють на чисто зеківське, а принудчиків розженуть в інші відділення. Ми з Іваном засумували і почали думати, куди податися. Ганна Володимирівна сказала мені та Іванові, що ми можемо вибирати на свій розсуд. Вона все-таки була до мене доброю, спасибі їй. Федір Михайлович Достоєвський, описуючи лікарів на каторзі, каже, що всі вони були людьми, але ж це було так давно. Завідуючим у них був добрий чоловік, а ординатор просто добра душа. У нас же добрих можна було полічити на пальцях однієї руки, трохи сірих і не трохи негідників у білих халатах. Але скрізь, де б мені не довелося побувати за шість років перебування в спецдурдомах СРСР, скрізь є добрі люди. Добро, хоч і притлумлене злом, не викорінюється навіть з найпохмуріших закладів, створених людьми.
Подумали ми з Іваном, погадали і вирішили податись у Дванадцяте під крило до Ельзи, чи в зуби. Думалося так: Дванадцяте відділення ізольоване від головного корпусу так, як і Друге. Санітари почувають себе там вільніше, ми вже навчились з ними жити, і якось воно буде. Можна буде частіше виходити надвір. А в головному корпусі весь час сидиш на поверсі. Отже, я сам вибрав свою долю.
Вже й Елла після міжнародної критики стала не та. Кажуть, плакала, але кажуть, що і крокодил плаче. Таким чином пекельне коло замкнулось, я повернувся знову в Дванадцяте, туди, куди прибув етапом із-під слідства. Поселились ми з Іваном у робочій палаті в кутку, з санітарами ладили, підстригали їх, таблеток не ковтали, та вакансії на черпак і в комірчину не було. Пізніше Іван таки став крохмалити і прасувати халати, а я став плести сітки разом з усіма. Сітки Дванадцяте плело в себе в коридорі. Я нарешті здогадався, що мені треба їсти полівітаміни, Іван дістав мені їх цілу упаковку, шлунок став варити.
З усіх інакшедумаючих, яких мені довелося зустрічати в Дніпропетровську, в жодного не було яскраво вираженої шизофренії, як на моє розуміння. Ні в поета зі Львова Кравченка, ні в Миколи Плахотнюка з Києва, ні в Бориса Ковгара і Анатолія Лупиноса теж з Києва, ні в Леоніда Плюща. Згодьтеся, що мені, людині, яка закінчила культосвітній технікум і три курси університету за шість (п’ять без слідства) років серед божевільних, можна було визначити головні ознаки гострого захворювання шизофренії. Але названі мною люди тихо і сумирно ходили по дворику чи по камері і нікому не нав’язували своїх ідей, чекали змін у суспільстві на краще, мало сподівалися колись вийти на волю.
Тяжкохворий, а лише для таких засновані спецлікарні, не контролює своїх вчинків, каже, що йому спадає на думку, аж доки його не загальмують галоперидолом чи мадетен де по. Але щодо політичних в’язнів, все вирішує Політбюро ЦК КПРС. Вирішать – почнуть випускати, а лікування тут хто зна для чого? Для знищення особи, для натомлювання душі, для залякування на генному рівні.
З Борисом Дмитровичем Євдокимовим я познайомився ще будучи в Другому відділенні, бо ми ходили на прогулянку разом з Дванадцятим у один дворик. Він росіянин, але щоб я до нього краще ставився, додав, що він спадковий дворянин і навіть доводиться якимось родичем самому Іванові Мазепі. Можливо, він думав, що я так погано знаю історію України, і не назвався родичем Петра Дорошенка чи Самойловича, а вибрав найвідоміше після Богдана Хмельницького ім’я, але була потреба розумного співбесідника.
Я головно ходив похмурий із закушеними зубами і підібраною нижньою губою. На волі моя нижня губа була досить похітливою в характеристиці обличчя, та після шести років неволі вона ніби присохла й зменшилась від постійної стисненості губів. Пам’ятаю, вперше Борис Дмитрович підійшов до мене, вже розпитавши, за що я сиджу, в інших дисидентів, і майже без підготовки почав: «Вася, Украіна обязатєльно будєт свободной». У моїй замкненій душі не обізвалось нічого. До Бориса Дмитровича я ставився толерантно. Ті, кого комуністи кинули за грати, шукають платформу солідарності, горе урівнює, проте на предмет російського українолюбства у мене вже з волі була раз і назавжди сформована думка: росіяни (як раніше поляки) люблять українців лише тоді, коли їх треба використати. Якщо ж такої необхідності нема – вони їх зневажають. Цю думку я виразно і стисло виклав Євдокимову. Він дещо посперечався зі мною, але потім сказав:
– Возможно, ти і прав, но єтого нєльзя випячівать.
Далі він своїми словами переповів еліпс Леніна про те, що в союзі з Росією Україна може бути вільною. Здається мені, що у політичних фразах воля вождя підмінює здоровий глузд. Ніхто ж і не казав ніколи, що Україна хоче воювати з Росією. Але якби ж то можна було уникнути цієї війни, яку з благословення Леніна Росія двічі починала проти України в 1917–1918 роках.
Ще за триста з гаком років російського грабунку України ніколи не було історичної можливості чесно з’ясувати ці, з дозволу сказати, союзницькі стосунки. Борис Дмитрович додав, що треба єднатись з російськими демократами, але я старанно вивчав російську демагогію часів революції і ще колись на волі заявляв Світличному, що сучасну політичну боротьбу ми повинні починати з гасла про самостійну Україну. Всі гатунки автономій і федерацій ми вже випробували на власній шкурі. А щодо російських демократів чи НТСівців, то ми з ними по тюрмах живемо мирно. Не продаємо режиму, а вони нас, бо це принижує гідність революціонера, який є аристократом духу, бо страждає за ідею.
У наступних розмовах ми до цього питання не повертались. В тому, в чому я вже переконався сам для себе, мене невдячно переконувати. Говорили ми якось з Євдокимовим і про Достоєвського. Я йому не заперечував, що Достоєвський геніальний, але заради балачки сказав:
– Послухайте Борисе Дмитровичу, Достоєвський – це детективний письменник, який у всіх своїх творах, окрім «Записок з мертвого дому», описує той самий детективний сюжет із однаковими соціальними персонажами.
Борис Дмитрович дивився на мене і не розумів, серйозно я кажу, чи жартую. Я продовжував:
– До того ж у всіх своїх творах він психічно хворий, а нам, психам, психічно хворих читати бридко. Творчість Достоєвського – це постійна боротьба з хворобою, нашарування на оголювані нею звірячі інстинкти тої плівки, яку ми називаємо цивілізацією, тої ознаки, яка і означає власне гуманну людину.
– Я нє больной, – заявив Борис Дмитрович.
– Ну, я не кажу, що ви хворі до такої міри, щоб вас тримати на спецу чи на ланцюгу, як ведмедя, але ж ви самі казали, що друкували за кордоном якісь дуже модерні твори. А надмодерн – це завжди маячня. До того ж ви не повинні любити Федора Михайловича за те, що він не втримався і повісив російського месію, Ставрогіна, здається. Ставрогін повісився не дуже вмотивовано. Цього ви Достоєвському не повинні пробачити, сам же він помер своєю смертю.
– Відітє лі, Вася, нє вам судіть. Вєсь мір восхіщаєтся Достоєвскім. Всє большіє соврємєнниє пісатєлі Запада прізнают єго своім учітєлєм.
Тут я боюсь впасти в націоналізм, але мені здається, що «всє большіє соврємєнниє і прошлиє пісатєлі Запада» – це вторинна література щодо літератури східно-слов’янсьої і східної взагалі. Разом з тим жоден письменник не зміг написати двох різних творів в одному жанрі. Нові книги – це постійні копії з себе. Хоча б Джек Лондон. Його оповідання і «Мартін Іден» – це найкраще, а вже все наступне – це чтиво, яке не сягає вище. Стереотипність письма Федора Михайловича я зрозумів тому, що читав його не по порядку. Коли я вже прочитав майже всі його великі романи, тоді потрапили мені до рук «Уніжєнниє і оскорбльонниє». В «Уніженних» я зауважив, як з-за куліс виходять по одному всі персонажі Достоєвського. В цьому моменті нема геніальності, наслідувачі Достоєвського з цим справляються, а от там, де Достоєвський прив’язує свої твори до землі, у порухах душі, у переплетеності й різноплановості психологічних ходів, – там починається глушина геніальності, до якої посередньому розумові – зась.
Психологізм Достоєвського оглушує і затуляє його детективність і стереотипність.
Так ми інколи балакали з Борисом Дмитровичем, але якось він посварився з Сергієм Потилициним. Сергій говорив лише російською мовою. Я сміявся з нього, що Потилицин – це майже як Голіцин, от тільки російською мовою потилиця зветься «затилок». Сєрьожа, як ми його звали, сидів ось уже п’ять років у божевільні за те, що поспав у кукурудзі за три кілометри від турецького кордону. Кажуть, що турецький кордон відгороджений від СРСР колючим дротом із козирком. Я уявив собі безмежний СРСР, обгороджений колючим дротом от так, як наша тюрмобожевільня, і зрозумів, що про це завжди мріяли соціалісти-утопісти, але тоді ще не вироблялося стільки колючого дроту.
Був Сергій спокійний, довгообразий, великоокий, було в його обличчі щось шляхетне і поводився він підкреслено інтелігентно. Сєрьожа був занадто чесний, як для комуністичного суспільства, будованого більшовиками. Чесність у нього написана просто на лиці, божевільність же була в тому, що він вважав американську техніку досконалішою за радянську. У зворотному його ніхто не міг переконати, це була його «нав’язлива ідея». Отже, Сєрьожа підійшов до мене і чесно сказав, що позаочі Євдокимов називає мене «зоологічним націоналістом». Я не образився на Бориса Дмитровича, лише переконався, що розумію його правильно, і ми й надалі продовжували грати в шахи. Не дуже-то в божевільні багато розумних співрозмовників, щоб перебирати. З Сєрьожкою про Достоєвського не поговориш.
Євдокимов отримував гарні посилки з волі. Він не ховався, а навіть хвалився (коли я це пишу, він вже помер), що йому на волі з фондів НТС (російська націоналістична буржуазна організація, створена ще в революцію 1917 року Савенковим, який стратився в більшовицькій тюрмі) іде зарплата, там у нього дружина і син, а тут його гарно підтримують. Що в нього знайшли бельгійський пістолет і список якихось людей, про що він дуже шкодує. Список і пістолет знайшли у якійсь схованці, і йому дуже жаль, що через нього постраждали інші люди. Якось він заявив мені своє кредо:
– Можно каяться, біть сєбя в грудь, но своіх нє видавать.
У Бориса Дмитровича не було в роті жодного зуба, зуби його безболісно повилазили вже в Дніпропетровську через якусь тюремну хворобу. Він страждав астмою і ще безліччю хвороб, носив окуляри з товстим склом, і коли знімав, щоб протерти, виявлялося, що в нього очі розкосі, так що я міг подумати, що крім гетьмана Мазепи йому доводиться родичем ще якийсь китайський імператор з династії Цинь. Бо Євдокимов говорив, що і в французькому парламенті в нього є родич, який на рівні французького уряду клопочеться долею Євдокимова.
Помер Євдокимов у обласній божевільні під Ленінградом. Ми знаємо, що не він один, навіть піддані іншої держави безслідно зникали в російських тюрмах. Якось мені вдалося пересвідчитись, що Борису Дмитровичу, незважаючи на такі високі генеалогічні зв’язки, бракує шляхетності. Видно, що більшовики таки геть змішали і скаламутили голубу ріку російської обраності. Можливо, довге сидіння по тюрмах спричинює деградацію, сидів Євдокимов з перервами ще з війни, в перервах закінчив у Пітері факультет журналістики. Ми не голодували, каші нам вистачало, до того ж отоварка в лавці і посилки, які Борис Дмитрович отримував регулярно і досить змістовно напхані. Якось йому прислали сир рокфор. Все відділення смерділо цим сиром, медсестри ходили взявшись за носа і казали, що як можна їсти такий смердючий сир. Борис Дмитрович повагом їв ніздрюватий з прожилками цвілі сир і казав, що це особливий і дуже смачний французький сир. Але запах був дуже колоритний. Одного разу Борис Дмитрович був на процедурах і запізнився на обід. Тому обідав у себе на ліжку, яке стояло біля самих дверей. Необережно повернувшись, він упустив на асфальтовану долівку, зачовгану і запльовану (через коридор був туалет) шматок риби хек, але відразу ж ту рибу підняв і швиденько з’їв. Мене це покоробило.
У Дванадцятому відділенні я познайомився також із Тросюком (Троцюком?) Михайлом. Борис Дмитрович мені говорив, що Михайло з бандерівського політуправління. Якийсь чин. Був це чоловік нижче середнього росту, змарнілий, із жертовним виразом на лиці й темно-карими жагучими очима. Поговорити з Тросюком не можна було, бо він був німий. Показував на пальцях чи писав. Борис Дмитрович написав Михайлові, що я сиджу за самостійну Україну, поет. Я бачив, як Михайло внутрішньо ожив, його фанатичні очі одухотворились. Я зрозумів, що він радіє. Радіє, що боротьба за самостійну Україну не згасла, боротьба, якій він присвятив своє життя безоглядно й до кінця, без вагань. Завжди він дивився на мене з пошаною, і я на нього теж. Медсестри казали, що Тросюк симулює німоту, щоб його не розстріляли. Борис Дмитрович також розказав, що Михайло втік із сталінських таборів і жив десь у Казахстані, мав сім’ю і там його знову взяли. А пізніше Іван мені говорив, що Михайла водили на барбаміл. Він під барбамілом сміявся і розповідав, як розстрілював російського офіцера.
В Дванадцятому відділенні мені вдалося один раз подивитись кіно. Крутили кіно в коридорі для зеків, їм «положено», але того разу нам наказали взяти ослони і йти на другий поверх. Коли ми прийшли, світло вже було погашене і на екрані почали виникати літери. Санітар у напівтемряві ходив біля екрана і розганяв педерастів, чи, як їх у зоні називають, «пєтухів», які повсідались прямо на підлогу перед самим екраном, і їхні голови проектувалися на екран. Санітар бив ногою хворого в бочину, той підхоплювався, тримаючи в руках кальсони, не знаючи, куди податись. Серед зеків він не мав права сидіти і серед принудчиків – теж, хоча серед принудчиків такого поділу не було. Це вже були кінчені люди, щоб мати якийсь гонор, але зонівські педерасти цього не знали. Тоді санітар у напівсили бив ногою в яйця, той скорчувався і відповзав убік. Мені впало в око те, що санітар б’є в пах обережно, стримуючи ногу, щоб не скалічити, але разом з тим у недозволене місце, б’є професіонально. Звільнивши таким чином місце перед самим екраном, санітар сам усівся на найкращому місці, тут він був усією владою.
Показували нам Генерального секретаря ЦК ЦПРС Л. І. Брежеєва, як заходить він до своїх виборців на завод імені Ліхачова в цех, перед ним стіною стоять робітники, поскладавши руки на животи (можливо, щоб охороні було видно ці руки, які не тримають каменя), і по-холопському віддано дивляться на шамкаючого старигана з відваленою щелепою у європейському костюмі. Показували крупним планом якусь робітницю, і вираз її лиця видався мені таким зачудовано-тупим, що я внутрішньо зареготав, зрадів, що я не серед них у першому ряду, що мої очі не потьмарені оцим принизливим тавром холопства. Адже перед вами не цар, не намісник Бога на землі в ризах, а син робітника з Дніпродзержинська, партійний функціонер, який підсидів Микиту, хоча той витяг його з провінції у свою свиту в Москву. Я був майже щасливий від цього почуття волі в неволі. Я тоді подумав, що всі бачать – ця партійна голова вже гнила, але комуністична партія не має організаційної динаміки, щоб звільнятись від своїх диктаторів. Тільки смерть милосердна, хоча і неквапом, але звільняє нас від них.
Очевидно, що партійна уніформа Леніна, Гітлера і Сталіна подібна – це військовий френч із накладними кишенями без погонів. Можливо, у революціонерів була тоді така партійна мода, яка наочно показувала, що політично партія – це напіввійськова організація, але скажіть мені, навіщо було товаришеві Брєжнєву замовляти собі таку уніформу тепер, фотографуватись у цьому мундирі на Чорноморському узбережжі і друкувати знімок у газеті «Правда».
Сидячи в дурдомі, я мріяв і про жінку, і про жінок, і про волю, і про те, що добре було б потрапити за кордон, адже там було б легше вікувати, хоча і кажуть – ностальгія, але ж і тут нудьга смертельна. Ось мрію: прибуваю я в Париж, тут журналісти мене обступають, нарешті прес-конференція, я сиджу за полірованим низьким столиком у м’якому зручному кріслі і відповідаю не запитання про нашу Совдепію. Але перед тим як відповісти на перше запитання, я прошу занести в кімнату просту учнівську дошку і повісити її на стіні. Я беру крейду і малюю схему для людей усього світу, щоб вони зрозуміли модель російського комуністичного мислення. Щоб і англійські, і французькі комуністи і соціалісти відшукали у своїх мізках цю просту схему і заблокували її якимось антибіотиком чи вакциною. Я малюю фігуру в партійній уніформі і, щоб хтось не подумав, що то Мусоліні, підписую «Генеральний секретар Комуністичної російської партії Л. І. Брежнєв» і даю йому в руки шприц. Поряд малюю голу людську постать, яка ниць лежить на кушетці, і підписую: нацмен. Тут же малюю бочку з галоперидолом і роблю загальний підпис: «Так буде всім нацменам світу, якщо вони віритимуть у російський комунізм». Тим часом журнал закінчується і починається фантастичний фільм «Зємля Саннікова», і закінчується цей фільм тим, як нерозумні люди порушили «табу»,і знищили свою ойкумену (місце свого проживання) і мають або вимерти, або кудись мігрувати, якщо є куди. Символічно закінчується.
Другого дня після кіно санітар Заброда зробив нам підйом о п’ятій ранку і почав шмон: перекинув усі матраци, порозкидав простирадла і пішов. У нас підйом був о 9-й годині, так що побудив він нас, щоб розважитись, бо йому сумно було достоювати зміну. Ми стиха лаялись, складаючи свої постелі. Вдень ми не виказували своїх почуттів (ображатись у нашій палаті могло лише чоловік п’ять), ми сказали медсестрам, що от санітар Заброда нащось підняв нас у п’ять годин. Думалось, сестри скажуть Еллі, а вона попередить санітарів, щоб вони так негречно не чинили. Та вони сказали про це Заброді, він образився, прийшов у нашу камеру і заявив.
– Йо… вашу мать, як знову заступлю на зміну, я вас підніму в три години ночі і зроблю шмон.
Я не вірив, думав нахваляється, але Борис Дмитрович був старожилом Дванадцятого і сказав:
– Ваня сдєлаєт.
Заброда знову заступив на зміну і в три години ночі заволав:
– Падйом, виходь на коридор!
Ми повиходили в коридор. Заброда знов поскидав наші постелі з ліжок і перемішав ногами. Тут мене зрадила витримка, я не зорієнтувався, та й за теорією – неможливо весь час, довгий час, вести себе правильно, а йшов уже четвертий рік, як я не зривався. В попередніх відділеннях я повірив у те, що медсестри і лікарі завжди на боці хворих, тому я сказав Заброді, коли заходив у камеру:
– Ти що, Іван, захворів?
Борис Дмитрович попередив, що це мені так не минеться. Мабуть, уже на те йшлося, бо події стали нагнітатись. Євдокимов прибув у Дніпропетровськ у Дванадцяте з етапу лежачим хворим, він не міг навіть ходити до туалету, і от принудчик Іван Кириченко (сидів за повторну спробу згвалтування) доглядав Бориса Дмитровича. Пізніше, коли Борис Дмитрович видужав, вони кентувались. На другий день після повторного нічного шмону Кириченко поскаржився медсестрам, що з продуктової шафи в нього забрали яйця. А завідував шафами у Дванадцятому теж зек – санітар Лягаєв Толя. Євдокимов із солідарності Кириченкові й собі сказав Еллі Петрівні, що в нього теж пропадають харчі.
Санітари ходили люті, як собаки. Перед обідом ми плели сітки. По стінках нашого коридору були прибиті дерев’яні планки, а в них набито цвяхів, от ми сиділи на ослонах, зачіплювали за ті цвяхи нитку і плели сітки. Лягаєв, проходячи повз Бориса Дмитровича, щосили ударив кулаком Євдокимова по карку. Ніхто й не писнув, лише Борис Дмитрович засипів. Тоді проминув обід, надходив вечір, увесь медперсонал, за винятком однієї сестри, пішов додому, нудьга підступала під серце. Борис Дмитрович не без співчуття і злорадства мене попередив:
– Вася, бєрєгітєсь, украінскіє козакі вам етого не простят.
Він мав на увазі, що бакланів наловили в Дніпропетровській області і вони є нащадками запорожців. Я тоді подумав, що Борису Дмитровичу попало по шиї від свого, Лягаєв, може, він з донських, але жарт не смішив, в повітрі висіла загроза. На нічну зміну лишилась сестра Сідорова Галіна, висока, струнка, з довгими повними литками, віком років під сорок. Мала русяве волосся, перепалене перекисом, і дуже невиразне обличчя. Вона зачинилась собі в маніпуляційній, мент був десь на другому поверсі, де тримали зеків. Тут черговий санітар відчинив двері і гукнув:
– Кириченко, до сестри!
Наші душі похололи, моя особливо, бо було ясно, що після Кириченка «до сестри» покличуть мене. Я подумки перебирав сусідів на ліжках, думаючи, чи заступляться вони за мене, коли мене почнуть убивати. Ось поряд на ліжку Іван – кент, з другого боку Митя – хлопець з Самбора, сидить за якусь тяганину з головою сільради, а там аж у кутку – Іван Поліщук, перебіжчик, хлопець квадратної будови, відвертий ненависник комуністів, які його спіймали на румунському кордоні. Ось Петя Поліщук – веселий хлопець, що зарубав свою жінку сокирою, підступно, коли вона лежала на дивані, бо вона була дужча за нього, глумилась над ним і відверто гуляла. Він звалив її на велосипед, завіз до могилок, закопав і зарівняв місце дерном. Дома вимив хату від крові і заявив у міліцію, що жінка десь пропала. Ще два місяці після того жив на волі з двома дітьми, аж тоді сам зізнався. Он Міша Пузир, що писав запитальні листи про колгоспи в «Комсомольскую правду». Враження складалось таке, що можна було на щось сподіватись.
За коридором ми могли спостерігати лише через засклене віконечко в дверях. Іван Поліщук дивився у віконечко і повідомляв:
– Поклали Кириченка на ослона, розтягли руки і ноги і заломили під ослон. Мені видно лише руки і частину голови, і Лягаєва, і Дідуха, і Маркитенка. Б’ють! Б’ють!
Ми зачаїли подих. Моя душа боялась і скімлила. Ми чули, як бухають по тілу Кириченка кулаки і ноги, і нарешті крик. Несамовитий, пронизливий, передсмертний. Іван коментує:
– О, потягли в туалет, під душ.
Додає тяжкий матюк. Ми всі матюкаємось стиха, я впадав у спокій, який находив на мене у хвилини найбільшої небезпеки. Коли відчинилися двері і Заброда вигукнув:
– Рубан, збирайся в надзорку!
Того розпачу, який миттю заполонив мене, я не виказав жодним порухом на лиці, лише озирнувся навколо, і Іван – кент – мені сказав:
– Іди!
Він це сказав, аби щось сказати, чи, можливо, він хотів сказати: «Іди, не принижуйся, не проси, на це буде неприємно дивитись».
Принаймні він знав, куди я йду, але я на нього не образився за це слово:
– Іди.
Іди хоча б і на смерть…
Просто перед розчиненими дверима в надзорці стояло поряд із гігієнічним просте односпальне панцирне ліжко, і мені звеліли на нього лягти, просто на голу пружину. І я ліг на ту залізну сітку в одній білизні. Тіло моє стало зовсім легке, втратило вагу, якийсь розслаблений, не готовий до будь-якого спротиву, я лежав навзнак на голому ліжку і дивився, як у надзорку зайшла вся бригада із дванадцятьох санітарів-бакланів. Спостерігаючи за ними, я відчув, як душа вийшла з мого тіла і зависла наді мною аж під самою стелею. Чи то бачив, а чи відчував, що душа має такий самий контур, як і тіло, лише майже невидима. Тоді я вимовив лише одну фразу:
– Всі підете на зону.
Бугор Дідух спромігся теж на одну, але довшу:
– Ти диви, ще й погрожує, один з нас ляже на твоє місце, а ти звідси не вийдеш.
Я мовчав. Мої слова почали доходити до санітарів. Кожен з них через два, три, найбільше п’ять місяців, мав вийти на волю. Вони знали, що я політичний. Я їм не брехав, кедебе не подарувало б ментам, якби я загинув, і менти всю бригаду розіслали б по зонах, і там би їх, оцих молодців у білих курточках, всіх до одного обпедерастили, зона не прощала санітарам їхнього солодкого життя і садизму щодо зеків, які приїздили з зон «на больнічку». Всі ці баклани доволі набачились зонівських педерастів. Та й кум їхній знав би все достеменно, адже в цій бригаді був не один стукач. А лягати на моє місце… не позаздриш. Отож санітари почали по одному мовчки вшиватись із надзорки, і ніхто з них не наважився навіть стусонути мене під бік. Це було б занадто мало. Проте ніч тільки-но починалась (коли душа повернулась до тіла, я не зоглядівся).
Я боявся. І тут невдовзі до надзорки зайшов Сашко – мент. Щастило мені на Сашків. Я зрадів, що він сьогодні тут чергує. Коли санітари пішли до себе в блок, Іван Лунишин попросився в туалет і шепнув Сашку. Сашко-мент був високий нескладний хлопець у військовій формі років під тридцять. По натурі був доброю людиною, простуватий. Часом, чергуючи, сидячи в коридорі під загратованим вікном, він починав голосно співати. Ми вважали його диваком. Інколи він заходив зі мною в розмову і хоча розумував примітивно, але з позиції добра і справедливості. Не було в ньому ментовської пихи, а якась зворушлива простота. Сашко мені сказав:
– Не бійся, вони тебе пальцем не зачеплять, – даючи зрозуміти, що він уже попередив санітарів. Потім він пішов. Я потроху заспокоювався, хоча в мені жили непевність і погане передчуття. Задрімав, заснув і дожив до ранку. А вранці після сніданку я почув чітку команду чергового санітара:
– Рубан, в маніпуляційну.
От нарешті настала моя черга лягти під шприц. Довго я викручувався перед його напоєним отрутою гостряком, в той час як інші підставляли свої зади. І отрута скапувала по голці, коли сестра вичавлювала із шприца повітря, і жорстокі пальці вхопили мене оголеного за м’якоть, і шприц впився в моє тіло жадібною голкою, але ця голка не була голкою милосердя, це був засіб катування. Ця голка вицідила в тканину мого тіла призначену Ельзою порцію галоперидолу.
Як пояснив мені потім кент Іван, сестра Сідорова і санітари по черзі заходили до завідуючої Елли Петрівни і всі в один голос заявляли, що от Рубан здурів, матюкався, називав її, Еллу, фашисткою, ментовською підстилкою, червоною бляддю, малофейною бочкою, соскою і т. ін. Я був не проти цих епітетів, але я їх ніколи не казав уголос, це була чиста брехня, але Елла не викликала мене на співбесіду, а відразу призначила активне лікування. Тепер санітари стежили за тим, щоб ніхто не давав мені циклодолу, щоб мука моя була чистою. І тут я знову хочу сказати про дружбу, про солідарність знедолених, про те, що вона є. В надзорці я промучився до обіду. Не міг ні лежати, ні ходити. Робив кілька кроків, ноги підламувались і нили, все тіло противно щеміло, і руки не могли втриматись за бильця. Коли я лягав, щем кожного м’яза в тілі ставав нестерпним, я мусив уставати, щоб зробити декілька кроків.
Колись я бачив, як мій кент Петя Білоножко не може витримувати галоперидолу і зі сльозами на очах просить Неллу відмінити чи призначити щось інше, хоча більшість переносить його більш-менш. Я не плакав, але мучився, і нікому було пожалітись. Нарешті перед обідом Іван Лунишин зумів побачити Валентину Онисимівну з Другого відділення, взяв у неї частину наших запасів циклодолу і, коли замість мене одержував у шафах для мене варення, вкинув туди дві таблетки циклодолу. Даючи мені варення, він не сказав ні слова, лише повів очима, санітари стежили. З’ївши те варення, я одержав свою дозу у м’яке місце, доплівся до свого ліжка і заснув.
На ніч мені кололи тизерцин – сильнодіюче снотворне. Голова від нього ставала ніби обсипана мокрим дрібним жаром, і слина загусала, аж не можна було її виплюнути. А вранці і в обід – знову галоперидол. Так потяглися дні. Помалу я увійшов у свій новий стан. Все оточення потьмяніло і втратило значення. Уранці на топчан, безвідворотний укол в сідницю, ні разу Іван мене не підвів, справно подавав циклодол, я добирався до надзорки і спав, у обід знов на топчан, і ввечері – знов. Минув тиждень, почався другий…
Я помалу доходив до кондиції. Вийшли ми якось на прогулянку. Був травень. На території дурдому не зеленіла жодна травинка, жодна деревина, але за огорожею… Ясна була погода, яку я ледь бачив через туман в очах. Галоперидол не дає підвести голову до неба, байдуже мені було до неба, до загратованих вікон, до хворих, що снували по дворику, чиркаючи мене ліктями і старанно смокчучи самокрутки з махорки. Тютюновий дим стояв над двориком синьою хмариною, яку я раптом завважив. Можливо, я таки зробив спробу глянути на небо, кажуть, коли людина помирає, то хоче подивитись на небо, можливо, колись з неба, із вранішньої Зорі прилетіли її предки, щоб тут, на Землі, створити Рай. Тоді я знову опустив голову, і бруківка взялась туманом, я не міг розгледіти каміння, яким було вимощено дворик, запльований, затоптаний нашими ногами. І я впав лицем просто в цей камінь і пил.
Мене підвів Іван, із другого боку взяла під руку медсестра, і вони повели мене у відділення. Санітари, мабуть, раділи з моєї біди, але мені було байдуже. Слухняно переставляв ноги по залізних, вичовганих мільйонами в’язнів СРСР східцях. Я чув, як перемовляються Іван з медсестрою, та зміст слів до мене не доходив чи не цікавив. Іван щось мене запитав, я поволі подививсь на нього і не зміг поворухнути язиком, і тут я зрозумів його слова до сестри:
– Він не може говорити, – сказав Іван, в його голосі я почув жалощі до мене. Я зрозумів, що Іван мені не просто кент. Ми з ним друзі. Можливо, побратими, у старому священному значенні цього слова. Десь у підсвідомості у мене промайнула думка, що я щасливий, що і в цій ямі маю товариша. Ми з ним дружили мужньою чоловічою дружбою. А що ж, є таке почуття, про яке ми потроху забуваємо.
Тоді, як ми з Іваном перейшли у 12 відділення, незабаром з зони прибув етап. Елла Петрівна була жінкою з гумором. Вона вишикувала цих п’ятьох нещасних в ряд і сказала:
– Педерасти, сдєлайтє шаг впєрьод.
Наперед виступив Заєць. Він залишився на принудці. Це був молодий, дебелий тілом, високий хлопець. Елла Петрівна потім казала колегам:
– Ви только подумайтє, дажє в бровях у нєго мандовошкі.
Заєць не побивався своїм становищем, був ситий тілом, покірно їв окремо на залізній бочці біля туалету і справно виконував функції жінки в безжіночому чоловічому середовищі за дві банки консервів – один сеанс способом на замовлення клієнта.
Якось Іван мені сказав, що він вдався до послуг Зайця, дає йому за щоку, що коли я хочу, то теж можу звернутись до Зайця, це нескладно. Та слухаючи безкінечні балачки зеків і хворих про блядство, педерастію, збочення і садизм, я всім цим цікавився, проте, будучи натурою замкнутою, можливо гидливою, залишався осторонь цих подій, вдовольняючись для очистки шкіри скиданням сімені через онанізм. Я не відкидав цієї можливості, але, мабуть, не дійшов ще тоді до зеківської кондиції – сидів лише третій рік, а Іван – дев’ятий.
Можливо, до цього йшлося, але я розкрутився на шприц і ось тепер впав у дворику, і мене вели в надзорку. Надвечір свідомість моя трохи прояснилась, і ми з Іваном вирішили, що про мою халепу треба сповістити Миколу Плахотнюка, який був у Восьмому, щоб він переказав Неллі Іванівні. Я не уявляв, як вона може мені допомогти, чому мені спала в голову така думка. Можливо, мене напоумив Бог, бо вся тисяча божевільних Дніпра любила і поважала Неллу Іванівну Слюсаренко. Вона, мабуть, була наймолодшою серед завідуючих, та й серед лікарів, але доброю і мудрою в своїй доброті.
Пізніше, вже на етапі в Харківській пересильній тюрмі на Холодній Горі, в дворику Микола Плахотнюк мені розповідав, що Нелла Іванівна телефонувала Еллі додому і говорила:
– Що ви робите?!
Зараз же, поки Іван зумів побачити Миколу, минуло ще кілька днів. Пішло на третій тиждень, і раптом мені перестали давати уколи. Перевели в робочу палату. Світ потроху став розвиднюватись, я став зауважувати, що в камерах повно сонця, але Чорт ще не випустив мене.
Десь за кілька день по цих подіях я йшов у туалет, мені в той час кололи вітаміни і глюкозу, і біля туалету побачив Кириченка, що ото його змолотили санітари в ту пам’ятну ніч. Оце вже через три тижні він ледве викарабкувався і майже рачки, тримаючись за стінку, ішов до туалету. Дурні живучі, Кириченко не вмер, він просто трохи не вмер. Зараз йому кололи галоперидол з амінозином. Тут де не взялась медсестра Сідорова і крикнула на Кириченка:
– Хватіт прідуріватся!
А мене смикнуло сказати:
– Він же не може.
Вона й без мене знала це, бо була тоді на зміні, як Кириченка лікували сухим бромом. Потім я пішов у маніпуляційну і мені вкололи глюкозу, але, коли прийшов у камеру, побачив, що білі, ясно залиті сонцем стіни пливуть у мене в очах і набирають жовтого відтінку. Я зрозумів, що мені в глюкозу чогось домішали, і поскаржився Іванові. Він сходив до Мишка, хлопця з медінституту, який тут проходив практику, і Мишко Іванові пояснив, що медсестра Сідорова ходила до Елли і сказала, що Рубан, мовляв, сказав, що ви «іздєваєтєсь над больнимі».
Мене охопив розпач. Ще поки галоперидол не зовсім розібрав, я попросивсь на розмову до Ельзи. Вона відразу мене прийняла. Була післяобідня пора, сонце обходило в цю пору корпус з того боку, де був Еллин кабінет і де був стадіон «Метеор», там сиділи тисячі людей і вболівали за команду «Дніпро», інколи до нас долітав гамір вболівальників. Елла сиділа біля вікна в барвистому шовковому платті: по блакитному полі шовку розкидані рожеві троянди, трохи абстраговані. Золотаво-смагляве Еллине тіло напинало те плаття у всіх жіночих місцях. Вона, як завжди, поклала ногу на ногу, відкриваючи безмежно розкішні стегна. Лівий бік її лиця світився білим пушком під промінням ясного сонця. Вона курила, трошки примружившись, звернула до мене своє невеличке гарненьке личко, обрамлене завитим русявим волоссям:
– Что ви хотєлі мнє сказать, Васілій Фьодоровіч?
– Що це ви мені вкололи, Елло Петрівно? Я про вас нічого нікому не говорив.
– Ах, ето галопєрідол. Я отмєню. Сєйчас я вам дам таблєтку.
І вона почала ритись у своїй сумочці, шукаючи «еленіум», але не знайшла, знайшла лише пачку жувальної гумки і з дитячою безпосередністю віддала мені.
– Я скажу сестрі, вона вам дасть циклодол.
Гумку я взяв, побоявшись відмовитись, і незабаром вийшов від Елли. «Куди його проситись з цього проклятого Дванадцятого, – думалось мені, – де ще я не був?»
Аж тут прийшов мент і повів мене до фотографа. Ще активний курс із мене не вивітрився, а тут ще з глюкозою додали, і фотограф ледве прилаштував мене до стільця, щоб я міг усидіти і не зсовувався. Нарешті він уловив момент і клацнув. Ця фотографія залишилась у архівах кедебе. Мені довелось її бачити на етапі у своїй «Справі». Змарнілий, з опущеними кутиками рота і очей, з погаслим поглядом, я виглядав так, ніби мене щойно витягли з каналізаційного колектора, де я непритомний пролежав хтозна-скільки. Людина, яка ніколи не бачила, як діють невралептики, ніколи б не здогадалася по моєму лиці на тій фотографії, що я теж нормальна людина і можу бути схожим на інших людей.
Я дивуюся з безсовісності кепеересівських політичних коментаторів типу Спартака Бєглова, Сейфуль-Мулюкова, Фесуненка, Калягіна, які нам по телевізору і там за кордоном роблять нашому ладові людиноподібну усмішку. Але я звертаюсь до людей, які збираються на мітингах протесту перед посольствами тоталітарних держав.
– Ваші зусилля не минають марно. Щось починає шкребтися під низьким неандертальським черепом російського комуніста чи його українського посіпаки кроманьйольця, можливо, сором, можливо, совість? Можливо, ностальгія за людською подобизною. Можливо, потреба міжнародних контактів, або потреба розірвати моральну ізоляцію і придбати статус найбільшого сприяння в торгівлі з США?
Як ото поїхав Леонід Плющ за кордон та трохи порозповідав, у вищих партійних колах вирішили: доки у Дніпропетровську наведуть лад, розігнати всіх політичних і перебіжчиків у інші спецтюрми Союзу. Відразу як я прибув у Дніпро, ми нараховували по Союзу 12 спеців, потім дійшли до 20, такі установи розмножувались, але найганебнішою репутацією серед хворих користувались: «Дніпропетровськ», «Сичовка», «Черняхівськ», «Алма-Ата». Найкращою репутацією користувалась«Казань». Шефом «Казані» був інститут імені Сербського.
Коли вхопили на етап Ощепкова, Лупиноса і Колюшенка і повезли в невідомому напрямку, я зрозумів, що мене фотографували перед етапом. Але куди? Була ще, правда, безглузда думка: «Може, на виписку?». І от мене повели по власні цивільні речі (одежу). Коли Іван проводжав мене по сходах із вузлом за плечима, він шепнув мені, що нас етапують в Алма-Ату. Ми потисли один одному руки, не плакали, не обнімались, не говорили щирих слів, ніби це не була розлука на все життя. Можливо, я його зустріну в чистилищі, і тому я був би радий, на цьому світі ми вже, мабуть, не здибаємось.
Мене привели в етапну кімнату, потім сюди ж прибув Микола Плахотнюк із рюкзаком, потім Борис Дмитрович, і ми стали чекати «чорного ворона». Я був ще під галоперидолом, тому майже не вникав у обговорення ситуації між Миколою і Євдокимовим, я був худющий і страшненький на вигляд, тому Микола дивився на мене зі співчуттям.
Микола Плахотнюк був середнього, навіть невисокого зросту. Вертлявий і щирий (на волі був лікарем). До його лиця треба було звинути. Одна половина (права) була навіть красива, а друга половина внаслідок хвороби вуха – спотворена. Батько Миколи загинув на фронті, з рідних у нього був лише брат – робітник. Він знав український рух поіменно, хто який одержав строк і де сидить, весь час намагався читати, любив поезію і возив з собою купу книжок, в той час як я був більше зайнятий думками про світову скорботу, а в Києві добре знав лише Хрещатик із усіма паралельними винними погребами, напівпідвальними кафе і (хоча по одному-два рази) бував у кожному ресторані.
Нарешті наші документи були в порядку. «Чорні ворони» забиті зеками з Дніпропетровської тюрми, а нас розмістили в «кишенях». «Кишені» – це одиночні камери в етапних машинах, по одній з кожного боку перед загальною камерою. Під кабіною лавочка, де сидить конвойний, який перед посадкою в салон віддав свій автомат конвойному, який їде в кабіні разом з шофером. Моя «кишеня» виявилась досить пошарпаною, у щілину я бачив мента під кабіною і двері протилежної «кишені» куди запхали Бориса Дмитровича. Микола їхав в іншому «вороні». Зеківські вагони і зараз на жаргоні звуться «столипіними». Між полицею і стінкою відстань лише така, щоб пролізти на верхню полицю. Нижню лавку, як найстарший за віком, зайняв Євдокимов, а ми з Миколою сперечались, хто толерантніший, кожен хотів бути добрим і залишити товаришеві середню полицю. Нарешті я втомився його переконувати і ліг на середню. На верхній полиці звичайно було душно, та ще з Миколиними легенями. Він перехворів важкою формою сухот і мав на грудях страшні шрами. Доки ми не спали, то сиділи внизу і нам було дуже весело. Переміна вражень, невідома дорога, невідомі обставини лякали, але ми з Миколою сміялись як навіжені. Згадували Еллу, Прусса, Камінську, Любарську і Падла Падловича і злословили, не боячись, що нас підслухають і вколють. Нас, звичайно, підслуховували, але з іншою метою. В найближчі дні не треба було три рази на день підходити до столика і ковтати отруту, не треба було носити на лиці смиренну машкару і пригніченість, тому ми сміялись до хрипоти, а Борис Дмитрович казав:
– Что ви смєйотєсь. На смєрть єдєм, а оні смєются. Вот подождітє, ето нє к добру...
Проте ми сміялись, а нас таки і тут підслуховували, хоча етапували без медсестри. Я розповідав Миколі, як я погано переношу обмежене, мале приміщення, особливо в уазику, і навіть у нашому завуженому купе мене діймає задуха. І мій голос був почутий. Після прибуття в Казань мене запхали в ізолятор до підвалу, де вміщувалось лише ліжко і не було місця для ходіння. Там моя душа ледве не лопнула, але про це пізніше. Зараз ми сміялись і їхали до Харкова.
За час моїх поневірянь я побував у семи тюрмах і шість разів у дводобовому етапі. Прибули ми до Харкова на Холодну Гору. Харківська тюрма видалась мені найкращою з усіх, де довелося сидіти. Ніхто з обслуги цієї тюрми не наплював мені в душу, контролери поводились безсторонньо і тактовно. Сама тюрма, хоч і стара, вся вибілена і вифарбувана, навіть привітна, наскільки може бути привітною тюрма. Після Дніпропетровської ями Холодна гора здавалась готелем. Етапні бокси високі і просторі, з краном для пиття. Біля крана, звичайно, закопчена стіна, де якийсь зек на власній онучі чи тюремній наволочці варив чифір.
Нас помістили на першому поверсі, і тут, чекаючи етапу, ми двічі переночували. Відпочивали. У дурдомі можна було купляти цукор, білі сухарі і риб’ячі консерви – все це ми везли з собою. Отже, вкупі з тюремною баландою нам вистачало. Ми походжали в довгих затінених двориках для прогулянок. Борис Дмитрович сидів на лавочці, а я з Миколою ходив туди-сюди, і ми говорили про найпотаємніше.
Саме в тюрмі виробляється безмежне довір’я між людьми на ідейній основі. Пам’ятається, на волі про багато кого кедебісти поширювали чутки, що от, мовляв, той-то кедебіст чи той. І про мене в тому числі. Але після того як побуваєш під жорнами слідства, стає зрозуміло – хто є хто. Виявляється, це Микола кричав у київському ізоляторі кедебе: «Слава Україні», «Слава Світличному…». Через тюрми, де звичайно багато людей ницих, продажних, викристалізовується революціонер без страху і сумніву. Можна навіть сказати, що без жорстокої тюрми з її невідворотними безкінечними строками, коли вона пожирає твоє життя, не народиться і справжній революційний характер.
О, ця самопожертва заради честі і совісті, коли тюрма заявляє права на 10 чи 15 років твого життя, найкращих років, безпощадна до твого здоров’я, з яким ти носився на волі і біг до лікаря, коли тебе десь кольнуло. У тюрмі ти знаєш, що гниєш на пні, кінець строку Бог знає де, і лише якісь підсвідомі сили організму, вищі сили, борються за те, щоб тебе не забили в домовину з неструганих дошок із такими щілинами, що в них пролазить долоня.
У моєму уявленні домовина завжди була зроблена із свіжообструганих, щільно припасованих дошок. У цю просту конструкцію останньої оселі столяр завжди вкладав максимум хисту, і вона світилася проти сонця смолистим візерунком, пахла живицею. В Дніпропетровську ми з Іваном (у Другому відділенні) видавали білизну з віконечка, яке виходило до роздягальні. Сестра-господарка сиділа у маленькому передбаннику і не бачила (так, як у Казані) голих чоловіків. Тут у кутку між дверима роздягальні і душовою інколи педерасти обслуговували своїх клієнтів, бо цей куток не проглядався. За нами (тими, хто видавав білизну) завжди стояв штабель домовин, інколи ціла гора, а інколи дві-три. Ліворуч у колишньому туалеті завжди лежав мрець, двері туди були закручені дротом. Домовини були з почорнілих, замоклих на дощах неструганих і необрізаних дошок. Краї дошок дещо зрівняні сокирою і лише, щоб віко приставало, стик між накривкою і саме домовиною був обрізаний на циркулярці. Одно слово, у такій труні ніякого комфорту, самі протяги.
На другу ніч до нас підселили молодого хлопця допризивного віку, і треба ж було, щоб він виявився поляком. Це був чистокровний поляк із Казахстану, куди його батьки чи діди були вислані москалями у якомусь році. Оця російська широта натури, коли вони не шкодують для підкорених народів власних тюрем і Сибіру, – це одна з найбільших чеснот великоросійського народу, котрий єдиний у світі знає, що таке пролетарський інтернаціоналізм.
Я вже крізь сон вислухав його легенду. Він втік з Казахстану до рідної Польщі, не захотівши йти в російську армію. Брати по крові видали його назад росіянам, кожен народ, виявляється, має своїх посіпак, мабуть, у Польщі теж є комуністичний паспортний режим, ця необхідна риса комуністичного режиму взагалі. І оце він, Яцек, їхав уже з інституту Сербського в свій рідний Казахстан на суд, хоча і не знав, чи дали йому діагноз. Але чому через Харків, я не добрав. Я вже спав, коли мене розштовхав Микола. Камера наша була на чотири ліжка. Тобто тут стояло два двоповерхових залізних ліжка. Я і Микола спали на верхніх нарах, і він, простягнувши руку через прохід, розбудив мене. В камері завжди горить лампочка: «Таганка, всє ночі, полниє огня…», тому я побачив енергійні жести Миколи, які означали, щоб прислухався. Борис Дмитрович Євдокимов тим часом продовжував розмову з Яцеком на одвічну тему: росіяни, поляки, українці:
– Яцек, Украіни как таковой вообще нєт, по правую сторону Днєпра ето Польша, а по лєвую – ето Россія.
Не знаю, чи Яцек знав історію цього питання і що він говорив перед цим, але було видно, що українське питання в свідомості росіян і поляків не дуже розвинулось з 1654 року. Ще вони ділять Україну аж до сьогоднішнього дня, правда, поляки лише в мріях. Я просто не повірив своїм вухам і озвався з верхніх нар:
– Борисе Дмитровичу, замовкніть, а то зараз зажену носаками під нари.
І він замовк, ми поснули, а на ранок пішли на етап. Харківська тюрма і тут виявилась особливою; дали нам на етап замість оселедців по шмаку сала. І знову ми надали Євдокимову нижню полицю.
Ми долали безмежний простір Мордовії. Євдокимов «почуял Родіну», поглядав через ажурні грати і щілину в фіранці на той бік вагона зека, на простори і казав:
– Такіє простори русскій народ об’єдєніл у одну дєржаву, развє єто нє вєлічіє!
Він був у Росії, почуття проривались назовні, ставав сміливішим, тут вже не треба було придурюватись родичем Мазепи. Ми йому не заперечували: кожному своє. Я тільки подумав, у чому ж конфлікт Бориса Дмитровича з режимом? Він не любив комуністів. Особисто я не бачу різниці між чиновниками царськими і чиновниками-комуністами, але для Євдокимова вона була. Хоча соціальна нерівність, проти якої боролись комуністи, в СРСР вже була давно узаконена і регламентована, а ідея «єдіной нєдєлімой» об’єднала Європу і роз’єднала Берлін на дві половини. Адже найвища зарплата (без дотацій) в СРСР близько 2000 рублів, а найнижча – 70. Конфлікт Бориса Дмитровича був у минулому, але факт фактом – НТСівці щиро ненавиділи комуністів, і навпаки.
Ще в харківській тюрмі, коли ходили в лазню, ми попросили зека заглянути в наші «справи» і дізнатися, куди нас везуть. Він шепнув: «Казань». Ми зраділи, бо весь час думали, що їдемо в Алма-Ату, це було далеко, і Борис Дмитрович бідкався, що не переживе літньої спеки в «столипіні». Отже, Казань, там сидів колись Туполєв. В провінції перевертні і посіпаки «ужєсточают» режим, а Казань – практична база для інституту Сербського. Ми долали простори Мордовії, благодатний край політичних зон. Вже конвой зводив нас в туалет і ми дрімали в задусі, коли через наше напівкупе почалось перемовляння. Хтось запитував: «Яка стаття, з якої зони, куди їдеш?». Хтось відповідав і теж запитував. Плахотнюк насторочив вуха і раптом вигукнув:
– Василю, це ти?
– Це ти, Миколо?
Кедебісти влаштовували «випадкову» зустріч у дорозі, щоб дещо підслухати, дещо проаналізувати. Оперативна робота. Це їхав з Києва з додаткового дослідування Василь Овсієнко. Микола з Василем щиро розговорились. Микола назвав більше десятка прізвищ своїх знайомих, питав, хто в якій зоні, як чиє здоров’я, і додав: «Зі мною їде Рубан».
– Василь Рубан? Я читав його роман.
Я теж почав устрявати в розмову, але Микола на мене зашипів:
– Ти не встрявай, ще невідомо, що нам за ці розмови призначать в Казані.
Та сам не вгавав. Нарешті ми почали скаржитись Василеві:
– Нас годують такими препаратами, що викручує руки і ноги, голова опускається, слина з рота тече, мозочок горить, читати не дають, а як починаєш просити щось почитати, збільшують дозу. Нас всього на одну годину виводять на прогулянку.
Василь нам співчував:
– Ми згадуємо про вас у всіх наших протестах.
У них теж було не з медом: голод, голодівки, крита тюрма, недавання побачень, позбавлення передач і отоварки, те саме фізичне і моральне знищення. Тут кедебісти, які старанно записували нашу розмову на магнітофон і разом прослуховували, розпорядились, щоб конвой змусив нас замовкнути, бо відбувається «утєчка» антирадянської інформації.
Конвой раз і вдруге робив зауваження, проте розгарячілі Микола і Василь продовжували згадувати Чорновола, Геля, Стуса, Світличного, Лук’яненка. Калинця. Нарешті вискочив начальник конвою і зарепетував:
– Ну ви, шізофрєнікі, замолчітє, а то біть будєм!
Розмова стихла. Аж ось обізвався Василь Овсієнко:
– Хлопці, я скоро виходжу. Хай вам Бог помагає!
І вже коли йшов через коридор, я вперше в житті його побачив, цього вічного в’язня сумління, який в кінці одного строку отримував інший. При Брежнєві на волю політичних не випускали. Він ішов коридором, я напружив мозок, щоб запам’ятати його. Запам’ятати цей саможертовний героїзм синів України, яких мало хто бачить у зашторених етапних вагонах. Невисокий, з гарним у профіль лицем, високо піднесеним гордим одухотвореним лицем, блідий. І ще раз він сказав:
– Хай вам Бог помагає.
І ми йому сказали, щоб передавав від нас усім, кого зустріне в зоні чи почує через стінки камер, – вітання.
Українці! Знайте, що ми, більш чи менш відомі борці за волю українського народу, мужньо вмираємо в російських тюрмах і нам хочеться, щоб наші імена були написані у свідомості українського народу золотими літерами. Нам хочеться, щоб наші власні посіпаки не звинувачували нас у користолюбстві і не наживали на нас політичного капіталу, щоб запобігти довір’я перед Московщиною. Навчіться врешті шанувати власних національних героїв і не зарівнювати їхніх могил!
Ми їхали в Казань, і ми нарешті, переїхавши Волгу, туди прибули. В Казані стояла спека. Нас, не розбираючи, хто шизофренік, а хто поселенець, напхали у «ворони» і поставили пектись на сонці. Задуха була нестерпна. Якийсь передовик виробництва з конвойних колись напакував у цей застінок визначену кількість зеків, а потім ця кількість стала нормою. В’язні, які зайшли першими, посідали на лавках попід стіною, а стоячим було так тісно, що їхні ноги підламувались об коліна сидячих і вони змушені були просто лягти на сидячих. Ніхто не скаржився на незручності, лише Борис Дмитрович стогнав, і я весь час думав: хоч би він не помер. Мене заштовхали останнім, притиснули загратованими дверима і навісили замок. Через грати я бачив ту частину машини, де сидів конвойний. Цей «ворон» був новішої конструкції, без «кишень». Тому місця для конвою було більше і з одного боку велике плексигласове вікно.
Коли конвойний єфрейтор нас замкнув, йому подали автомат Калашнікова. Десантний варіант. Вистачало зараз у Росії автоматів. Ще коли я служив у армії 1960 року, то в нас половина полку мала карабіни, а половина автомати. А зараз, у 1975 році, навіть внутрішні війська, які традиційно користувались наганами і карабінами, мали десантні автомати найновішого випуску – із щербиною на краю ствола, щоб автомат не так кидало вбік при вильоті кулі. А в наших кінець ствола ще був рівний. Конвойним був татарин. Верхня частина його лиця: високий чистий лоб, європейські очі і брови, – виказувала в ньому навіть арійську кров, проте ніс був монголоїдний, з широкими відкритими ніздрями, і лице з широкими вилицями. На його лиці була написана офіцерська байдужість, він сидів опустивши плечі і розслабившись, тримаючи автомат за ремінь біля ствола, і не звертав на нас найменшої уваги. Було таке враження, що йому всю службу кожного дня доводиться напихати «ворони» в’язнями і перевозити їх.
Хто зна, ніхто ще не порахував, скільки людей перебуло в тюрмах за роки влади комуністів, можна лише стверджувати, що найбільше в світі на душу населення. Згодом тюремна мораль, чи то пак, тюремна аморальність почала переливатись у доблесні ряди Червоної Армії та побут доброчинної слов’янської сім’ї. Особливо жахливі звичаї у зонах для малолітніх (тих, кому в час злочину не було 18). Я бачив малоліток в Дніпропетровську у Другому відділенні. Прибуло їх якось ціла партія. Мені впали в око їхня агресивність та аморальність, намагання збезчестити слабшого, навіть якщо він під ліками і не може дати здачі, «законтачити» (торкнутись до рота членом), щоб потім мати привід для згвалтування. Одного разу нас, принудчиків і зеків, вивели разом на прогулянку. Двоє малоліток знущались з такого ж, як і вони, нещасного юнака, похваляючись, що він законтачений. Я обурився і гаркнув на них, і вони обоє відразу стали навпроти мене, Я, не довго думаючи, продемонстрував їм миттєву картинку з французького боксу, тобто серію помахів кулаками і ногами. Вони відскочили, обізвавши мене драним вовком. Сестри запримітили конфлікт і швиденько завели нас у відділення.
Конвойний байдуже чекав, коли нарешті заберуть документи і машина рушить, ми теж приречено чекали, металевий корпус машини накопичував жар. Стогнав Борис Дмитрович, і я все думав: «Хоч би він не помер тут зі своєю астмою, гіпертонією і старістю».
Нас повезли спершу в одну казанську тюрму, потім у другу, де ми втрьох пересиділи в етапному боксі до вечора, і нарешті ввечері приперли в дурдом. В лазні нас приймала черговий лікар – Валентина Герасимівна (?). Руда, негарна з лиця, вона нас допитувала:
– Що ви там наробили, що вас до нас привезли?
Ми казали, що не знаємо, чого і куди нас везуть.
– Ви що, думаєте, відпочивати сюди приїхали, вас лікувати будуть?! – погрожувала вона. Ми вже добре знали, що воно таке «лікувати», і боялись, боялись, як то буде пристосуватись в нових умовах, щоб ще пожити, а може, й вижити. Ми бачили, що нам тут не зраділи, бо це була брудна робота – умертвляти політичних в’язнів поступово. За це лікарі всього світу звинувачують комуністичних лікарів у тому, що вони використовують медицину для катувань. Але що ми могли зробити, така воля кедебе, куди везуть, туди і їдемо.
Трохи раніше за нас сюди прибув Лук’янов, офіцер, власовець, данський чи голландський підданий, казали, що там працював шахтарем і мав п’ятеро дітей. Як його впіймали, не чув, здається, «потянуло на Родіну» з якоюсь делегацією. В Дніпропетровську я його звіддалік бачив. Скрізь його переслідувала стіна ненависті більша, ніж нас. В Казані його тримали в одиночці, там не було навіть де ходити, і, звичайно, постійно «лікували». В казанських ізоляторах ліки домішують у їжу, чого навіть у Дніпропетровську не було. Адже їжа – це святе, і класти туди отруту… але через що не переступили російські комуністи?
Це був чоловік середнього росту в смугастій піжамі з негарним монголоїдним китайського штибу лицем. Лоб невеликий і загострений доверху. В загальному вигляді обличчя бракувало інтелекту, проте казали, що у війну він командував батальйоном. У мене він не викликав ніяких симпатій, проте як живу людину мені його було жаль.
Аморально катувати, якщо винен у яких тяжких злочинах, то краще розстріляти, але безкінечно мучити, щоб душа трималась на волосині і тремтіла від хімічних препаратів цілодобово, це значить впасти ще нижче від самого Лук’янова, якщо він і справді чинив якісь звірства. Нам у школі особливо нав’язували із цілої гами прекрасних рис великого російського народу його інтернаціоналізм, проте про таку рису, як безстрокова мстивість, не казали. Зокрема про те, як вони всіма засобами виловлюють у всьому світі втікачів з «тюрми народів», щоб вдома посадити навічно у в’язницю, не розводились про те, що виривали статеві члени врангелівським офіцерам, не хвалились і про те, що полонених із Тютюнникового загону, коли він востаннє перейшов кордон, щоб підняти повстання, закопали живими, теж не розповідали…
Нас трьох новоприбулих політичних помістили у Перше приймальне відділення, поселили у чотиримісну простору, як для тюрми, камеру, що нагадувало мені студентську кімнату у гуртожитку. Призначили ліки в помірних дозах. Миколо розказав, як ховати таблетки в гортані, і я тренувався у цьому дуже важливому ділі. Через свою замкнуту натуру я не дізнався про цей спосіб за три роки перебування в Дніпропетровську. Ми бачили, що все ніби йде гаразд, проте наші душі на всі сто відсотків були спрямовані на адаптацію: де краще відділення, хто добрий лікар, хто садист.
Завідуючим Першого відділення був Іван Михайлович (?), дуже добрий і чуйний чоловік, як про нього говорили принудчики, а лікарем Світлана Мойсеївна (?) – гарна, чорнява молода жінка років тридцяти. Я спершу подумав, що вона татарка, але вона була єврейка, можливо, не чистокровна, бо очі глибоко посаджені. Викликала мене на розмову і теж підозріло допитувала:
– За що вас до нас прислали?
Очевидно, що в наших історіях хвороб про це нічого не писалося. Здивувалась вона також, що я такий худий. Моя звичайна вага в ті роки при зрості 174 см була 64 кілограми, але за час Еллиного активного лікування і етапу я втратив 16 кілограмів: вона наважила в мені лише 48 кг. Як звичайно, в мене взяли всі потрібні аналізи і виявили в крові зайвий білірубін і холестерин. Гепатохоліцестит був уже моїм твердим діагнозом, плюс авітаміноз і фарингіт. Мені призначили тетрациклін (антибіотик). Це означало, що найближчим часом не даватимуть психотропних препаратів. Я заспокоївся. Перше відділення в Казні теж було із зеками, і в дворику для прогулянок я роздивлявся їхні суцільно розтатуйовані тіла з мінаретами, мечетями, кораблями, церквами, могилами, мечами, стрілами, зміями, серцями, факелами свободи, профілями Сталіна, Леніна, розп’яттям Ісуса, профілем Спартака і різними написами. Часто зустрічалось «Нє забуду мать родную». Прогулянка в Казані дві години, дворики, ізольовані один від одного триметровою дерев’яною стіною, пофарбованою в зелений колір, окремі для кожного відділення, просторі, з деревами і кущами, і там росте трава. Тут я вперше за чотири роки тюрми побачив траву.
І раптом мене перевели в ізолятор. Це було незрозуміло. Ізолятор – це камера в підвалі, куди вміщується лише гігієнічне ліжко і крихітна тумбочка. Понад стіною і ліжком просвіт такий вузький, що ходити можна, лише боком переставляючи ноги. Три чотиримісні камери розділено суцільною стіною впоперек, і кожна – вздовж, від чого утворилось шість ізоляторів із додатковим внутрішнім коридором, що виходив одними дверима в загальний коридор. Для чого вони, якщо не для таємного катування, адже навіть у страшному Дніпрі ізоляторів не було як таких взагалі. І обходились.
Є така антична мудрість: «Думай про смерть». Про смерть я думав кожного дня мого перебування в божевільні. Смерть уявлялась як благо, як запасний вихід, як порятунок. Якби не було надії на смерть, то я, мабуть, не витримав би цих психологічних навантажень. Але думка про смерть, звична і заспокійлива, існувала мирно, не лякала мого внутрішнього єства, як добра сусідка, десь на дні свідомості жила надія на відміряний тобі час, який смерть не сміє переступить.
Коли мене перевели в ізолятор, я огледівся. За два метри від очей погляд упирався в стіну, по боках стіна від мене була десь за 33 см. Десь аж під стелею затягнуте густою сіткою віконечко 30 на 30 см. Очевидно, моя камера виходила з землі на півметра. Коли менти зачинили двері ізолятора, а потім двері, що вели у великий коридор, стіни і тиша почали тиснути на мене в тому місці, де в людини душа. В канавці грудної клітки в мене затрепетав страх. Страх спершу був ніби пульсуюча важка вогняна крапка, тоді розпростав свої крила від соска до соска і швидко затріпотів крилами, наче жайворонок, коли він піднімається в зеніт. Потім частота помахів крил птаха страху стала така шалена, що він зробився суцільним задушливим болем. Я задихався від страху.
Боже, як боліла моя душа! Боже, як боліла моя душа! Боже, як боліла моя душа!
Тим часом розумом, свідомістю я намагався себе заспокоїти, що там є десь на світі живі люди, але я не вірив у добрість тих людей. Тобто там десь далеко були добрі люди, але ці, що замкнули мене в ізоляторі за кілька тисяч кілометрів від домівки, в підземеллі, відгородженим двома коридорами, у добрість цих я не вірив. Страх душив мене, і до нього домішувалось усвідомлення того, що я можу не витримати і стати огидним самому собі, коли почну викликати того, хто керує цим катуванням із-за спин психіатрів, і говоритиму йому все-все. Тому, хто викликав психіатра, який живе на зарплату, і сказав йому зачинити мене в ізолятор спеціально, щоб знищити. І головлікар, в даному випадку татарин Валітов, згодився. Але я був твердо переконаний, що завдавати болю побратимові по боротьбі не можна. Десь там в Мордовії Світличного викличуть на допит і зачитають мої свідчення, і він гірко посміхнеться у вуса. Хіба він знатиме чи хто інший про цей ізолятор, про активний курс і етап? Не можна, ні в якому разі, навіть перед лицем смерті. Не можна. Страх безчестя був страшніший від страху смерті. Цей психологічний момент описав Мопассан у одній із своїх новел.
Як жаль, що через суспільні зміни і революції, шарахання до чужих релігій ми втрачаємо спадкові знання роду і народу у питаннях честі і совісті. Що нам ніхто з дитинства не каже про те, що почуття тілесно-духовної чистоти можна зберегти, лише задовольняючи свої пристрасті і бажання й життєві потреби природними способами, які не йдуть в протиріччя з почуттям совісті. Що душа – це посудина, яка, будучи побита чи згвалтована, вже не може бути цілою, не перейшовши через смерть і нове народження. Не вчора і не позавчора виникло повчання: бережи честь з молоду. Але де ті духовні наставники народу, які б викохували в наших дітях ці знання?
І ось страх від того, що мене в цьому підземеллі можуть забути, хоча я бачив, що принаймні їсти мені приносять три рази на день, не залишав мене, а посилювався, і я почав обдумувати, як би його вмерти, зробити це напевно, щоб вони не могли врятувати мене і не продовжили лікувати вже за спробу самогубства. З цього моменту думка про смерть вже не була моєю доброю сусідкою, вона оволоділа мною. Всю частину дня і ніч я то ходив, то лягав. Коли лягав і заплющував очі, страх посилювався, геть мене додушував, і я стримував себе, щоб не закричати. А на недалекому аеродромі час від часу завивав реактивний літак, завивав на безмежну кількість децибел, немов космічний бик болю. Це завивання, цей рик надпотужного двигуна здавався мені надгучним криком моєї душі, і я вставав, знемагав від утоми, ходив і ходив, лягав і знову ходив, і так минула ніч – я не заснув ні на мить, в той час, коли перед цим переміщенням я спокійно спав без снодійного в одній камері з Миколою Плахотнюком і Євдокимовим. У тих, хто клянеться клятвою Гіппократа, не було ні найменшої причини зачиняти мене в ізолятор.
Уранці, коли мене повели в туалет, я старанно вивчав згини труб, де можна було б швидко зачепити порване на смуги простирадло і, доки мент загляне в туалет, повіситись. Але я подумав, що у мене не вистачить часу, тим більше що напевне треба якийсь час, щоб смерть настала. Тут не було певності. Після сніданку, який мені подали в камеру, мент передав мені від Миколи червону пластмасову кварточку з варенням із перекрученої з цукром смородини. Я з’їв варення і налив у кварточку води, коли ходив у туалет. Тепер у мене було два варіанти: або спробувати повіситись у туалеті, або намочити у воді рушник, туго замотати ним шию і спробувати заснути. Обидва засоби були дуже ненадійними, другий хоча б тому, що заснути я не міг від страху, підслухана теорія без практики. Десь збоку я подумав про себе, що як же це так, що я вирішив померти, а як же з моїми лініями життя на долоні, які я розшифровував сам для себе оптимістично? Страх мене не полишав, намір померти також, сну не було, але вдень я зробив з хліба кілька таблеток і почав тренуватися затримувати їх у горлі під час ковтання. Мене не водили на прогулянку, я ледве ходив по камері, втомлений і заляканий. Душа боліла, стогнала, розривала мені груди, і я не міг взяти себе в руки. І другої ночі я не заснув ні на мить, і до тваринного страху додався ще й усвідомлений страх – якщо я не можу спати, то збожеволію. О другій половині дня прийшла медсестра і перевела мене в сусідній ізолятор. Коли вона вже зачинила двері, я озирнувся і побачив, що в ізоляторі зовсім нема місця для ходіння, тільки біля тумбика, який вужчий за ліжко, є де стояти, а нішу ізолятора повністю, від стіни до стіни, займає гігієнічне ліжко. Я встиг постукати, щоб сестра повернулась. Вона відчинила двері і запитала, що мені треба. Я почав її просити, щоб перевела мене в попередній ізолятор, бо тут нема де ходити. І вона змилувалась, перевела мене назад.
Це переведення в меншу камеру було просто для того, щоб менту до нас було зручніше заглядати. У сусідньому ізоляторі сидів власовець Лук’янов. На третю добу перебування в ізоляторі мене відвідав начмед Валітов, татарин булгарського типу, і запитав, як я, мовляв, себе почуваю. Я йому сказав:
– Мені дуже погано, переведіть мене звідси.
Він вислухав, дивлячись у підлогу, й пішов. За його спиною стояли мент і кедебіст у цивільному. Страх мене не залишав, він трохи зменшувався, коли під час обіду відкривалось віконечко і було видно відчинені у великий коридор двері. Я боявся обмеженого простору, про це кедебісти почули в «столипіні», коли я розповідав Миколі про своє паршиве самопочуття в «кишені» уазика. Я боровся з незбагненним станом; під вечір, на третю добу неспання, у мене дуже заболіла голова. Заболіла так, що після вечері я поскаржився медсестрі. Вона принесла таблетку аспірину, я ковтнув її і заснув. Спав цілу ніч, лише несамовите завивання реактивних літаків ледве продиралось до моєї свідомості. Вранці, коли я прокинувся, страх і біль душі послабилися. Мабуть, начмедові доповіли, що я вже адаптувався, і він закінчив експеримент. Раптом мене вивели на прогулянку, а коли прийшов з прогулянки, мені наказали збиратись «з речами». Переводили в Друге відділення. Доки я збирався, Микола встиг допитатись в медперсоналу, що Друге – найгірше відділення, гостре. Воно розміщене в підвалі, і там тримають найтяжче хворих. Можливо, Бог хотів показати мені все нутро Казанської божевільні, бо якби мене перевели зразу у Восьме, соматичне, багато чого я не міг би розповісти.
Казанські татари запам’ятались мені двома типами. Монголоїдні вилицюваті з розширеними ніздрями і вузькими очима, і булгарського типу. В цих обличчя були вузькі, продовгувасто-овальні, носи невеличкі і прямі, очі темно-карі і чорне блискуче пряме волосся. Не дуже високі, в більшості низького зросту, хоча начмед був високим.
Невелику частину обслуговуючого персоналу казанської спецпсихотюрми складали росіяни, українці, білоруси – всі, звичайно, зросійщені. На Україні таких називають кацапами. Був, наприклад, мент Вася Музиченко – кучерявий, білявий, голубоокий, високий і гарний з лиця, і була Танюша, медсестра, росіянка з дещо плоскою фігурою і круглим веснянкуватим лицем, яка до нього загравала, але це вже я побачив пізніше, коли був у Дев’ятому. А зараз мене у Друге відділення вела медсестра – татарка монголоїдного типу, але риси її лиця були пом’якшені красою як у східних танцівниць, була струнка, повненька і еластична. Мала добрий характер. Це та, яка була перевела мене в ще менший ізолятор, а потім зважила на моє прохання. На моє запитання вона сказала, що відділення, в яке мене переводять, не дуже хороше. Це було м’яко сказано.
У плані Казанська божевільня побудована літерою «П», двоповерховий будинок з підвалом. Середня частина літери «П» у підвалі – це підсобні приміщення: кухня, жіноча і чоловіча лазня, комори. Бокові частини підвалу – це Перше і Друге відділення. Перше – приймальне. Друге – гостре. Місцевість полога, так що ізолятори Першого відділення майже повністю сховані в землю, хоча палати, що виходять вікнами у внутрішній двір, мають нормальні вікна. Так само і в Другому відділенні, зовнішні вікна виглядають з землі наполовину, а внутрішні – повністю. Напівосвітлений вимощений кахлем коридор, тоді три сходинки вниз. Праворуч кабінет лікаря-завідуючого, він на все відділення тут один. Ліворуч – туалет, і далі на два боки коридору чотиримісні камери з кормушками в обкованих дубових дверях, як у Лефортовській тюрмі. Далі в кінці коридору невелике, на одну сходинку, дощате підвищення і обабіч чотири ізолятори. Два з них розгороджено, і там живе Лєбєдєв, той, що стріляв у Брежнєва. Казали, що перших два роки його тримали в такому ізоляторі, як ото було помістили мене у Першому відділенні, а тоді розгородили для нього два. В ізоляторі навпроти Лєбєдєва тримали якогось хворого, який в обласній божевільні зарізав лікаря. Пізніше, коли мене поселили в Другому і я обжився, я бачив (через щілину між дверцятами кормушки і дверима), як Лєбєдєва вели в туалет. Це був чорнявий хлопець середнього зросту з вихором на чолі, в руці він тримав журнал «Іностранная література». Коли Лєбєдєва вели, нас замикали і зачиняли кормушки. Ми, правда, були замкнені завжди, зачиняли «щура» (хворого, котрий прибирав коридор і туалет). Біля ізолятора Лєбєдєва був окремий пост № 1. В загальну лазню Лєбєдєва не водили, для нього в туалеті, в останній кабіні, був обладнаний душ.
Ліжко для мене тільки-но звільнили, і «щур» заслав мені чисті простирадла просто на свіжообісцяний матрас. Тому першу ніч я старався спати на краєчку ліжка, а тоді матрац висох і я про це забув. Проте почуття бридливості весь час було зі мною.
Так як причини мого переміщення в Друге були невідомі навіть лікареві, бо моя поведінка була, мовою лікарів, адекватною, мене помістили в камеру до найспокійніших. Лише татарин Поліванов був хворим у останній стадії. Другим був Шкуратов – з більш-менш частими нападами падучої. Коли його били корчі, з рота виступала смердюча піна. Третім був хлопець Літвінов, нирки були в нього вже посаджені, тому дозу йому давали малу. На кожному обході він завжди прикликав до відчиненої кормушки чергового лікаря і розказував йому свою історію, просячи, щоб йому дозволили побачення с «любімой дєвушкой». Він приїхав із Камчатки в гості в Казань, познайомився з дівчиною, вона його розлюбила і брутально виматюкала, щоб не в’язнув, за що він ударив її ножем прямо в серце. Проте ніж не торкнувся серця і вона вижила. Зараз уже третій рік Літвінов просив лікарів, щоб влаштували йому побачення, бо він хоче з нею помиритись і одружитись. Всі медсестри, лікарі і хворі просили Літвінова забути ту дівчину – тоді його випишуть, або хоч вдавати, що він про неї забув. Проте він твердив, що він людина чесна, не хоче нікого обдурювати, бо як тільки вийде, то зразу піде до Ані, вона його зрозуміє і вони одружаться. Адже вдарив він її ножем за те, що вона образила його найкращі почуття брутальними словами. Все в його поведінці і в розмові було правильним і логічним, от тільки від тої дівчини йому не хотілось відмовлятись.
Навпроти нашої камери сиділи такі хлопці, яким не було куди робити уколи, вся м’якоть на тілі була вкрита шрамами від абсцесів, ліки їм давали в їжу, але це вже мало допомагало, по камері вони ходили голі. Ліворуч, теж навпроти, долежував, за розповідями Шкуратова, свої останні дні Равіль, той, що, будучи в Дев’ятому, уночі підкрався до мента і вдарив його чимось по голові, від чого мент збожеволів. Тепер, коли менти приходили на зміну, перш ніж помінятися, заходили до Равіля і били його ногами. Невдовзі він помер і його винесли.
У Другому відділенні, як я вже казав, лікар і завідуючий у одній особі (відділення десь на 30 чоловік), і він пішов якраз у відпустку. Його підміняла Світлана Мойсеївна, та, з якою я познайомився у Першому. Зауважу, що до жінок я завжди ставлюсь з пієтетом, приязно, прихильно. Тут характером я схожий на Тургенєва, котрий хоча і виявляв дивовижну прив’язаність до коханої жінки, але повчав, що на кожну жінку треба дивитись як на можливу коханку. І от, навіть дивлячись на таку тигру, як Елла, я розумів, що в інших обставинах у її натурі знайшлася б знадлива риса для чоловіка. Світлана Мойсеївна, хоча в красі її не вистачало м’якості, чи, як кажуть росіяни «смазлівості», спочатку строго мене допитала, чи я «нє сходіл с ума», а потім стала до мене ставитись доброзичливо.
– Сама не розумію, чому вас тут тримають, – скаржилась вона мені. – Але ви не хвилюйтесь, вас скоро переведуть у Восьме.
Час минав, мене не переводили, вона мене заспокоювала і не призначала невралептиків, мені ще давали тетрациклін.
Тим часом надійшов вересень, похолодало. На прогулянку доводилось ходити в бушлатах, які не були закріплені поосібно. Поношені і засоплені. Лише шапку з козирком (конфедератку), яку зеки називають підеркою, я брав з собою у камеру і ховав під подушку.
Моє ліжко торцем впиралось у стіну, де наполовину із землі визирало вікно. Я лежав ногами до вікна і дивився на галузки дерева і високу цегляну стіну, якою обгороджено територію божевільні. По гребені стіни був козирок із колючого дроту, але місцями дріт уже погнив і обвисав розривами. Сигналізації на стіні теж не було. І взагалі, якщо хто й тікав із Казанської божевільні, то його швидко ловили і з цього не робили НП. У вікні, плаваючи на потужному осінньому вітрі, пролітали ворони. Я думав про Борхерта (втрачене німецьке повоєнне покоління), як він стоїть десь у Німеччині на мосту, а ворони пролітають і пролітають, і він думає про ворон. І я теж дивився на ворон і думав про них, а вони пролітають, наче клапті чорного паперу, того, що ото в нього запаковують фотографічний папір. Ми з Борхертом про ворон думали однаково, вони просто пролітають і пролітають на тлі затуманеного незрозумілою скорботою лоба. Інколи я рахував ворон, скільки їх пролетить, коли я загну всі пальці на руках, але в мене не виходило, бо я міг загинати пальці в ритм пролітання ворон. Займався я також вправами дихання і виконував деякі пози йоги. Ще в Дніпропетровську навчився пози «лотос». У Івана була фотокопія книжки «Йоги» українською мовою. Якось, роблячи позу «свічка», я відчув вище серця слабкий біль. З цього часу від вправ довелося відмовитись, бо і в позі «лотос» вище серця відчувалось якесь ніби розширення і погіршувався тиск крові.
Поліванов був чистокровним татарином. Такий татарин, яким він уявлявся українським жінкам, що вони ними лякали дітей. Невисокий, широкоплечий, кривоногий, з невисоким лобом і розкосими очима, розплесканим носом, із широкими ніздрями і перекривленим ротом. Лице неголене з рідко посіяними шерстинками. Це був четвертий персонаж із трагедії про життя людей на просторі від Уралу до Карпат. Раніше він служив наглядачем у тюрмі, був дуже в’їдливий, і його отоварив по голові якийсь зек, а за що був на спецу, я так і не чув. Таким чином ні за зовнішнім виглядом, ні послужним списком Поліванов не викликав симпатій. Тим паче що для українців татарин, як і поляк, був уособленням поганого сусіда. Ця свідомість склалась історично. Хоча східний сусід, тобто росіяни, не менше залили сала за шкуру українцям, а проте українські письменники, крім Т. Г. Шевченка, які були на дворянській службі у Москви, свої антипатії більше спрямовували на своїх колишніх ворогів.
Час від часу на Поліванова нападала непогамовна лють, в горлі клекотіло, він матюкав медперсонал найганебнішими словами, і медсестри, хоча і знали, що це просто хвороба, давали йому в страву побільше галоперидолу. Після того, як Поліванов з’їдав обід, його починало викручувати. Він не міг лежати, вставав, його починало трусити. Трусячись, він вигинався назад, хребет йому згинало в дугу, він мало не торкався головою до підлоги, роблячи «міст», в його тілі, яке страждало безмірно, відчувалися жилавість і первісна міць. Тоді він нарешті падав головою об підлогу, карабкався, вставав і знову вигинався, трусився, перекривлював рот, мовчав, лише важко сопів. Ця безкінечна мука доконувала мене, ця жорстокість тих, хто мав бути милосердним, це залишення людини наодинці з мукою, нагодувавши її отрутою, піти додому і цілувати та пестити власних дітей, годувати хлібом, заробленим на цій роботі. Я знав, що цього не зроблю, але думка така була: встати і задушити Поліванова, але не від ненависті, а зі співчуття, щоб він не мучився. Коли його попускало, я давав йому закурити. Курив він жадібно, як сказав би росіянин «самозабвєнно». Можливо, із вдячності, а можливо, володів даром провіщення, він показував на мене пальцем, сміявся і казав:
– Ти єще будєшь жіть.
Усмішка в нього була безпосередня, приємна і щира.
Дивлячись у вікно на цегляний мур, я ловив себе на думці, ніби тримаю в руках, притуливши приклад до плеча, автомат Калашнікова і стріляю, стріляю в цегляний мур, і цегла, дзьобана кулями, викришується, а червоний пил і осколки усіюють пожухлу траву. Неозброєний мент патрулював, ходячи кругами уздовж цієї стіни.
Нарешті хтось десь щось вирішив, і мене перевели у Восьме відділення, де тримали хворих із загостреними соматичними хворобами. Про завідуючого цим відділенням Ніколая Івановича (?) хворі говорили, що він садист, а його напарниця – лікар Валентина Герасимівна (?) – дурепа, раніше вона виконувала функції терапевта, але через високу смертність її перевели на посаду психіатра. Взагалі серед хворих була поширена думка, що всі лікарі-невдахи стають психіатрами.
У нашій системі медицини та освіти є такий гандж. Людина якимось чином одержує диплом, можливо, зубрінням, можливо, по блату, і приходить на роботу. Потім виявляється, що вона дурна, як пень, можливо, навіть, що з деякими особинами відбувається рання деградація. Можливо, розумові здібності зникають разом зі змужнінням чи старінням, це ще треба дослідити, але людину з дипломом, яка, як правило, ще й член КПРС, вже ніякими силами не можна вигнати з роботи. І от вона (а таких прикладів безліч) посилено шкодить державі протягом свого трудового стажу, аж поки не піде на пенсію. Механізму вибраковування нема. Інше діло, якщо ти навіть академік Сахаров і твої розумові здібності потрібні державі, але ти засумнівався в правильності політики КПРС, тоді тебе виженуть з роботи, виженуть рішуче, і ти не зможеш влаштуватись навіть сторожем на кладовищі чи вантажником у магазині, бо в нас кожен найменший начальник – член КПРС.
Ленін запровадив, а Сталін розвинув професію бути комуністом. Малося на увазі, що коли людина носить партійний квиток єдиної правильної партії, то вона повинна бути совісною. Отже, чим більше людей носить партійні квитки, тим більше стає совісних людей, і таким чином суспільство стає справедливим. Але совісних людей суспільство народжує мало, а квитків наштампували багато, і совість пішла з КПРС. Навпаки, в суспільстві стало неписаним законом, що коли людина здібна, але безпартійна, то це якраз совісна людина, а приналежність до КПРС стала лише ознакою чиновника, котрий справно виконує інструкції, спущені згори, а те, що він краде, а чи знущається з простолюду, не ставиться йому як гріх. Потім КПРС стала знищувати совісних людей. Мати совість у суспільстві, яке створила КПРС, стало небезпечно.
Валентина Герасимівна, руда на масть, з конеподібним лицем, у якому просвічувалось зворушливе глупство, невдовзі викликала мене на розмову й повідомила, що мене треба лікувати, що перебувати на принудлікуванні і не лікуватись не можна. Я і так, і так доводив їй, що ось уже чотири роки мене щоденно лікують, зараз я в стані ремісії, не виголошую якихось ідей і тихо та дисципліновано поводжусь, але це не допомогло. Коли Катюша, медсестра середнього зросту, в біленькому зграбному халатику, з прекрасною невеличкою фігурою і молодим повногубим свіжим личком, русява, синьоока, яка була замужем за ментом і матюкалась, як остання шлюха, вручила мені ввечері чотири пігулки тизерцину, я зовсім занепав духом.
Сховати таку кількість таблеток у гортані я не міг, за губою – теж, а класти їх під язик і запивати водою – це довго не триватиме. За другим чи третім разом потягнуть на тапчан колоти. Подумати тільки, після того, як мені ось вже півтора місяця лікували запалення печінки і жовчних шляхів, призначати без ніякої на те причини чотири таблетки тизерцину. На дві денні дачі вона мені призначила мою давню дозу галоперидолу: по одній великій чи три менші пігулки. Я знав напевне, що, коли проковтну чотири таблетки тизерцину, уранці я вже не прокинусь, і мене ніхто не розбудить. Можна було навіть підождати до наступного вечора і для певності проковтнути зразу вісім, але зараз у мене пропала охота вмирати. Я вирішив не ковтати цих чотирьох пігулок, сховати під язик, а як викриють і вколють, хай це буде на їхній совісті. Але Катюша не заглядала мені до рота, до речі, санітари-зеки вдень тут не з’являються і медсестри самі розносять ліки. Тут слід сказати, що Восьме відділення із своїми порядками було для мене чимось новим. Невеликі палати на 4 ліжка були завжди відкриті, все чисто пофарбовано, підлога застелена доріжками, охайний туалет, де хворі курили, коли кому захочеться, а не ходили строєм, як у Дніпропетровську. А у їдальні (для цього була окрема кімната) стояло диво техніки – телевізор, і його можна було дивитись, коли закінчувався обід чи сніданок, чи вечеря.
Пам’ятаю, в Дніпропетровську телевізор стояв лише для санітарів, один на всю божевільню, у підвальному приміщенні біля цеху, де плели сітки. Бугор Іван Cеменович водив мене і Івана одного разу дивитись гру на супер-кубок між київським «Динамо» і, здається, «Селтіком». Яка там була тиснява і духота! А тут ніде не було видно санітарів-зеків, тут тільки пожити, а та дурепа призначила мені смертельну дозу ліків, і це мене пригнічувало.
Проспав я першу ніч після призначення курсу лікування, а на ранок Валентина Герасимівна прийшла з обходом. Я сидів на ліжку, низько звісивши голову, і не підводив на неї очей. Усіма своїми артистичними здібностями я перевтілився в «задолблєнного» ліками, нещасного. Вона звернула на мене увагу:
– Що з вами?
Я ледве підвів голову, звів на неї затуманені очі і благально вимовив:
– Валентино Герасимівно, зменште, будь ласка, дозу тизерцину, більше не можу!
Крім дурості, Валентина Герасимівна була ще й доброю жінкою, вона відразу ж пожаліла мене і розпорядилась, щоб тизерцин зменшили наполовину. І хоча дві таблетки тизерцину я міг би приймати хіба що два дні, щоб моє серце і печінка вийшли з ладу, але я був задоволений. Це вже була справа техніки. Тепер можна було насолоджуватись «волею» Восьмого відділення.
Через коридор у кутовій палаті лежав Борис Дмитрович. На другий день я його відвідав. Ми бачились востаннє. Йому було погано. Лікували, заглядали до рота, він був під трифтазином. В Казані з його «гріхами» проти режиму ще від часів війни 1941 року до нього ставились вороже. Не вірили, що в нього астма, не давали теофедрину. Він лежав розбитий трифтазином і молився:
– Боже, как я вас нєнавіжу! Боже, как я вас ненавіжу!
Помер він в обласній божевільні під Ленінградом, який завжди називав Пітером, і, треба сказати, був російським патріотом.
Невдовзі повернувся з відпустки завідуючий Восьмим, всі хворі тремтіли душею перед цим чоловіком невисокого зросту, з великим і непоганим жорстоким лицем, із зачесаним назад прямим попелясто-брудним волоссям. Я його теж боявся, до Валентини можна було якось під’їхати, а в поведінці і в рухах завідуючого було щось від маленького диктатора. Проте він мене зразу витурив у Дев’яте, і я так і не довідався, слава Богу, чому хворі його боялися.
Восьме і Дев’яте були в окремому від головного корпусу будинку. Коли ми ішли в лазню, доводилось переходити через двір лікарні. В цьому ж будинку на другому поверсі було жіноче відділення, і коли вони йшли на прогулянку, то проходили через нашу площадку, ми дивились на них через грати, а Паша з однією навіть цілувався. Чоловіки писали жінкам листи. Епістолярний жанр дуже в ходу у зеків. І ще, виявляється, тут був клуб для хворих (у головному корпусі) і в ньому художня самодіяльність. Скільки мене не запрошували в ту самодіяльність, я не пішов, посилаючись на хворе горло. Художня самодіяльність, де співають оди КПРС, набридла мені ще в культосвітньому технікумі. На самодіяльність ходили і жінки, і можна було інколи узяти якусь за цицьку, так розповідали ті, хто ходив, але навіть це мене не приваблювало.
У Дев’ятому мене поселили в шестимісну палату під стіну біля вікна. Переводили післяобід, під час роздачі ліків. Квадратна медсестра із занадто червоним лицем від підвищеного тиску крові, білоруска, змусила мене роззявити рота, перевіряючи, чи я заковтнув свою дозу, проте мені вдалося благополучно її обдурити. Поряд з моїм ліжком було ліжко Карпача Анатолія. Середнього зросту, чорнявий, з прямим волоссям, злодій. Востаннє його спіймали, коли виривав сумку з грошима у кондуктора. За втечу з обласної перевели на принудку. Карпач, як і більшість злодіїв у тюрмі, поводився інтелігентно. Чисто голився і стежив за нігтями на руках. Сестра-господарка видавала йому нову піжаму (тут усі ходили в казенних піжамах). До мене він ставився з повагою. На руці в нього не дуже вправною рукою було виколоте слово «зло». Мав важке підборіддя і добродушно-жорстокі очі. Батьки його були зросійщені українці, але він у це не вникав.
Біля дверей у цьому ж ряду лежав Панафідін, чи, як його звали, Пан, або Володя. Великого зросту і широкої кості сибіряк, але з малим пенісом, що не вдовольняло його жінку (він навіть розказував, як вони з жінкою обмотували стоячий шматкою і натягували потім презерватив), але це не допомогло, і вона завела коханця. Почав знаходити удома за диваном не свої чоловічі труси. Він любив дивитись на молоденьких дівчаток у купальниках з телепередачі «Ранкова гімнастика». Коли жінка скуштувала більшого, вона почала відверто зраджувати Пана. Була комуністкою, а Пан, проста душа, вважав, що в такому разі вона повинна бути вірною і задовольнятись малим хуєм. Сидів він уже п’ятий рік, був у стані ремісії, і за казанськими звичаями його повинні були б виписати. Та на наступній комісії його, як і мене, не виписали.
– Пан, чому тебе кинули? – запитав я його, коли він по приходу з комісії завалився безнадійно на своє ліжко.
– Відіш лі, у мєня дєло нємного політічєскоє. Когда я убіл свою жену, я затолкал єй во влагаліщє куклу с запіской: «Так будєт всєм комуністам».
Казав він це якось шляхетно, присьорбуючи губами. Одного разу по телевізору показували африканського негра, котрий перед камерою жалівся на якогось білого колонізатора, що їх б’ють. Негр був негарний, з випнутими вперед рідкими зубами, і Пан, посміхаючись, сказав до екрану: «Как жє тєбя нє біть, такую образіну».
Далі під стіною лежав Женя Корабєльщіков, місцевий, казанський. За що сидів, не знаю. З його розмов було ясно, що він, ще будучи на службі в армії, почав пити все, що горіло, але про місцевих татар він, як на мене, якось висловив цікаву думку:
– А татари і не мають ніяких прав. Ще Іван Грозний позбавив їх прав і землі за зраду, і зараз вони займаються лише торгівлею. Вони ділки.
Я так і не зрозумів, коли і як татари зрадили Івана Грозного. Усіх, хто не хоче підкорятись, росіяни таврують зрадниками. Для них зрадниками є усі українські гетьмани починаючи від Виговського і кінчаючи Петлюрою, хоча для нас вони національні герої.
Були тут ще хворі, але я вже потроху переставав цікавитись їхніми історіями. От хіба що Шохін, який застрілив з дробовика свого сусіда по площадці. Він весь час говорив про «врагов народа», як він їх виявляв у 30-х роках. Коли власті перестали заарештовувати за його дописами, він не зміг з цим примиритись і вирішив сам убити чергового «врага народа».
Цього ж дня мене відвідав Микола Плахотнюк, ми зустрілись радісно. Друзі висилали йому журнали і нові книжки, а також продуктові посилки, і він ділився зі мною. У мене таких зв’язків з волею не було. Я був самотній вовк, отримував лише листи від батьків і жінки і раз на місяць продуктову посилку. Микола своєю метушнею створював живе середовище, і я під цим впливом написав, чи то пак придумав кілька публіцистичних віршів і вінок сонетів. Це чисто його заслуга.
Крім нас у Дев’ятому було ще два політичних: Женька з Ленінграда, що все життя воював за квартиру, і Юра Худяков. Про Юру говорили, що він працював дипкур’єром і торгував державними таємницями, хоча він вдавав з себе дисидента. Зрадників я не люблю органічно, і хоча Юра до мене ставився досить прихильно і я з ним говорив завжди толерантно, в душі я завжди відчував до нього відразу. Коли ми дивились телевізор і Юра бачив на екрані військового в чині полковника, він з прикрістю в голосі казав, що оце зараз він теж мав би три великі зірочки на погонах. Носив він окуляри в золоченій оправі, одержував добрі посилки і замовив жінці, щоб купила і привезла йому акордеон.
Невдовзі після комісії Пана потягли на пункцію. Коли його привели і він задубіло випростався на своєму гігієнічному ліжку, я запитав його, чому це його тягали на пункцію. Він, так само засьорбуючи слова, пояснив:
– У Казані кожен лікар може брати на аналіз спинний мозок, це в них за дурничку. Крім того, кажуть, що, відсмоктуючи спинний мозок, вони понижують тиск у хребетному стовпі і тоді не так болить голова. Кістковий мозок відновлюється чи поповнюється так само, як і кров.
Мене трохи засудомило від його пояснень, бо в народі існує думка, що далеко не кожне втручання закінчується благополучно, декого розбиває параліч, і таких я вже бачив на дурдомівських ліжках.
А тим часом Микола мене умовив зайнятись художнім оформленням інтер’єру Дев’ятого відділення. Спочатку я відмовлявся, проте Микола наполягав, пояснюючи, що так нам стане легше жити. Я згодився. Взявся оформлювати старшій медсестрі різні журнали, графіки, коробочки і зробив стенд для коридору під назвою «Шедеври світового мистецтва». Репродукції брав головно з журналу «Україна», який справно присилали з Києва Миколині друзі. Тут були майстри європейського відродження і ще «Італійка, що умивається» Брюллова. Загальною рисою всіх картин була краса оголеного жіночого тіла. Заголовок я зробив способом аплікації з кольорового картону, а рамочки для репродукцій із золотистого, який принесли з цеху хворі, де вони виготовляли коробочки для парфумів.
Завідуюча Ольга Степанівна Волкова, типова кацапка, тобто суміш єврейської, татарської і слов’янської крові, невисока, рябувата, непогана з лиця жінка передпенсійного віку, побоювалась, що на стенді багато оголеного тіла і це буде збуджувати хворих, але я її переконав, що це ж усе-таки шедеври світового мистецтва, а «Італійку, що умивається», яка нахилилась над мискою і її гарні повністю оголені груди трошки провисають, я затуляв долонею, коли репродукції були ще не наклеєні і проходили цензуру в кабінеті завідуючої. Але коли ми з Миколою вивісили стенд, всі хворі і медперсонал були в захопленні. Прекрасне таки світилось своєю магічною силою з стіни цього будинку страждань: «Джоконда», «Мадонна», «Вірсавія», «Форнаріна». Прибула делегація з Восьмого, щоб я їм теж зробив такий стенд, і «позичила» мене. Я пішов у Восьме і теж зробив стенд, проте у них не було таких великоформатних репродукцій і ефекту того вже не було.
Перед першою казанською комісією, на якій мене не виписали, у мене з старшою медсестрою були добрі стосунки. Коли мені призначили додатково якісь таблетки, я пішов до старшої сестри запитати, що воно таке. За мною прийшов і Юра Худяков. Старша сестра пояснила, що це дуже хороші вітаміни. Для проби я з’їв одну, і мені здалося, що піднявся тиск, бо розболілась голова. Юра, як почув, що це хороші вітаміни, попросив і собі. Більше я їх не ковтав, тобто робив вигляд, що ковтав, але викидав у туалет. Другого дня Юра, як у нас казали, «поїхав». То він скаржився, що в нього теж хвора печінка, а це вже почали йому давати жменю трифтазину, проте він не заспокоювався і почав, на противагу попередній стриманості й галантності, вголос проклинати кедебе, радянську владу і медперсонал. Хвалився, що він теж дисидент, і матюкався, як візник. Його перевели на уколи, потім забрали в Шосте і стали колоти мадетен де по. Туди ж перевели і Карпача, бо він почав гарчати на медперсонал після комісії, адже його за звичайну крадіжку вже тримають на спецу п’ятий рік. Йому теж у Шостому кололи мадетен, який був ще страшніший від галоперидолу. Ми з Карпачем ще якось перемовились через дерев’яну загорожу, Юра ще і в Шостому трохи буянив, доки не замовк.
Дехто з наших писав жінкам листи. Вирішив написати і я. Спробувати свій хист. Була там одна невеличка, кругленька, молоденька Люся. Ми їх могли бачити чи на площадці, чи на вулиці, коли вони йшли на прогулянку, а ми визирали з вікон. Було Люсі лише п’ятнадцять чи шістнадцять, пончик і губки бантиком, про неї менти говорили, що зарізала міліціонера, який заразив її сифілісом.
Листа я вирішив написати в східному стилі. Ми ж жили в Татарії.
«О, прекрасна серед гарних пташок саду, у якому зростають лише троянди з рожевими пелюстками, такого кольору, як твоє сонцеподібне лице. Твої медові вуста і поцілунки наче рахат-лукум і білосніжні, наче лебединий пух, перса, заполонюють мою уяву, коли я бачу у вікно, як ти виходиш», – так писав я Люсі, тоді дав переписати листа Пану, щоб завідуюча не впізнала мого почерку, якщо листа перехоплять менти. Люся була москвичка.
А то раз ми гуляли в дворику, дівчата на своєму другому поверсі заходились мити вікна, і одна з них у легенькому халатику стояла за першим вікном, спинаючись на пальці, щоб дістати верхньої лутки, а ми, затамувавши подих, всі позадирали голови і чекали, коли халатик зовсім відкриє ноги. Нарешті вона це зробила, блиснула проміжком – вона була у маленьких біленьких трусиках, – і ми охнули, ми були їй вдячні. Не діждався я відповіді від Люсі, бо нас почали переводити в головний корпус. Там на першому поверсі закінчили ремонт.
Суєта переселення. Тим часом серце моє почало хандрить і стало постійно боліти горло. Гланди мені вирвали ще в армії, і атрофія починалась, коли я ще був на волі, але на волі кровообіг кращий, та й підліковував я його, полоскаючи горілкою, настояною на дубі, і п’ючи воду лише кімнатної температури. А тут, у неволі, опірність організму понизилась. Стали мене водити на кварц. Перед призначенням курсу лікування лор пояснив, що видалення гландів інколи призводить до порушення кровообігу в гортані і починається омертвіння тканини, синюшність тіла. Кварц не допомагав, лише попік горло. Ще я тримався купи, але потроху втрачав здатність говорити.
Відремонтоване Дев’яте відділення теж потребувало якогось художнього оформлення. Голі стіни. Один стенд я зробив про Конституцію. Тоді саме Брежнєв заходився з нею, знову почали говорити про зміну гімну СРСР. Коли стенд про Конституцію був закінчений, завідуюча Волкова звеліла зняти з нього репродукцію Леніна. Її партійна цнотливість не дозволяла, щоб цей образ висів на стіні у божевільні.
Я ходив двориком і з тугою думав про те, що от росіяни позачиняли нас, вождів українського народу, і роблять цьому народові Конституцію, яка дорівнює знищенню всіх без винятку інших, окрім росіян, народів, котрі загнані в СРСР, і нема кому в Києві сказати українцям, що їм для самозахисту потрібна власна самодостатня держава. Адже «на всіх язиках все мовчить». Не знаю, на що я тоді сподівався, принаймні не на виписку, але ходив двориком і подумки складав гімн України.

Україно, Берегине, рідна мамо,
Під знамена жовто-сині дружно станьмо,
Офіруймо на вівтар звитяжців славу,
Як зіницю, бережім свою державу.

ПРИСПІВ
Житній колос, Тар’ї голос, сині води,
Золотий Тризуб – народу вічне древо,
Хай живе козацька слава малинова,
Хай святиться наша відданість крицева.


Україно, стольний Київ – твоє серце,
Голубий Дніпро із того серця ллється,
Триєдиний боре змія булавою,
Україно, ми пишаємось тобою.

ПРИСПІВ


Українці, у єднанні наша сила,
Землю й волю бережіть, щоб не змаліла.
Від Вардани до Дунаю наша мова
Хай лунає, як трембіта світанкова.


ПРИСПІВ

Зробив я також стенд під назвою «Еті мілиє женщіни». Лише заголовок був зроблений літерами в одну лінію, а то всю площу досить великого форматного листа фанери я заклеїв усуціль хаотично кольоровими і чорно-білими фотографіями жінок із різних журналів. Траплялись і гімнастки в спортивних трико, і балерини, і гарненькі лиця. І цей задум мені вдався. Стенд був у великій пошані у хворих, вони довго перед ним простоювали і милувалися жінками, до яких нам було зась.
Стенд не набридав, бо мав глибину, тобто, дивлячись на нього, його не можна було охопити одним поглядом, зображень жінок було безліч. Перед вхідними дверима я ще повісив стенд про космонавтів і макет стінної газети, куди можна було вклеювати готовий текст. Тобто навчання в культосвітньому технікумі тут мені пригодилось. Тим часом наближались жовтневі свята і треба було випускати стінгазету. Сашко Москвич (кличка) передав завідуючій Волковій свого вірша, щоб його помістити в газеті, і вона передала його мені. Це був набір фраз типу: «побєждаєм, в космос лєтаєм» (єдина рима), а то: «на полях комбайни», «Сталь варят сталевари», «Наступаєт Октябрь» і таке інше.
Завідуюча Волкова, треба думати, мала вищу медичну освіту, але наполягала, щоб я цей вірш помістив у газеті. В мене руки опустились від того вірша. Сашко зовні мав вигляд нормальної людини (на волі він убив свою жінку), але в мізках Сашка відбулась соціалістична деградація, спричинена шизофренією. Зрештою, можна було взяти вірш із якоїсь газети, але вона хотіла, щоб самі хворі «проявили ініціативу». Тому я заримував ці фрази і зробив з них три строфи. І, о диво, вийшов вірш не гірший і не кращий ніж ті, що друкуються в органах КПРС «Правдє» і «Ізвєстіях». Це для мене було відкриттям. Ні Волкова, ні Сашко не звинуватили мене в тому, що я додав щось від себе, лише Микола мав до мене претензії, що я підписав вірша Сашковим прізвищем.
– А ти що, хотів, щоб я його підписав своїм іменем чи, може, твоїм?
Тим паче що ми з Миколою мали за цю роботу гонорар. Сашко запросив нас до себе на святковий обід з приводу «Вєлікого Октября», де була червона ікра, гусяча печінка і хороша ковбаса. А після обіду нас повели на концерт, який давався силами художньої самодіяльності дурдому.
Наше відділення прибуло в клуб пізніше, коли половина зали ближче до кону була вже заповнена. Я сів недалеко від начальства. Сам я вже був ніби господарем Дев’ятого відділення, був старостою ради хворих і бригадиром по обклеюванню пакетиків для ліків. Заколочував казеїновий клей і роздавав заготовки та збирав готову продукцію. Без поради зі мною і моєї участі в стіну не забивався жоден цвях. На противагу зекам з обслуги я все робив добросовісно. Коли вже треба було пробити дірку в стіні, щоб почепити портрет чи діаграму, то зек обов’язково відвалював кілька квадратних дециметрів штукатурки. Я ж просив фельдшера Колю принести з дому справжній шлямбур і не поспішаючи, помаленьку повертаючи його, пробивав акуратні дірки, щоб якнайменше нівечити стіну. Якось мене навіть викликали до завідуючої і запитали, чи не знаю я, куди зникають ложки, через що нам щодня стали робити шмон. Проте це вже було з царини доносів, хоча я й не знав, хто краде ложки. Я так і сказав, що не знаю. Згодом вони самі здогадалися, що це діло рук Кисліцина, і перевели його в Шосте.
Перед початком концерту у залі трохи затемнили світло, розсунулась завіса, і на кону ми побачили невеликий хор із двох боків невеликого екрана. Хор складався головно з жінок, позаду кілька чоловіків. Комуністи і на Соловках змушували людей, яких мали невдовзі розстріляти, «іграть на тєатрє». Лиця у всіх хористів були сиві від галоперидолу. Хор заспівав: «Лєнін всєгда жівой». Тут вже Волкова зі своєю політичною цнотливістю не могла нічого вдіяти. Божевільні славили Лєніна. Засвітився екран, і на ньому виник Лєнін на броньовику (мабуть, фрагмент із якогось фільму про Лєніна, адже тоді, як Лєнін виліз із німецького дипломатичного вагона, наче вірус інфекційної хвороби чи колорадський жук, видерся на броньовик і проголосив свої «Тези», кінооператорів поблизу не було). Замаяли прапори, і озброєні робітники з матросами закрокували. Хор змінив декламатор, який читав Маяковського: «Партія – ето мілліонов сжатиє плєчі…». Хористи не покидали кону, під час читання на екрані демонструвались німі кадри про революцію. Хор знову вступив: «Лєнін…» і страшенно фальшивив. У мене як людини, яка колись мала диплом хормейстера, в’яли вуха в буквальному значенні цього слова. Мені було так соромно, що я опускав голову нижче колін, але потім схаменувся, що Волкова може запідозрити в моїй голові якісь антирадянські думки. З зусиллям я підвів голову.
Тим часом у тій частині глядачів, що сиділа збоку вікон і ближче до кону, наростало збудження, яке закінчувалось дружнім зітханням. Я зацікавився і почав обережно пересідати з місця на місце ближче до кону. Нарешті я побачив, що за правою кулісою стояла дівчина і ривками піднімала спідницю. Ті, кому це було видно, стиха ахали за кожним ривком спідниці вгору, і коли з-під спідниці з’явилась хуна, вона в неї була майже на животі, припухла і волохата, в груди мені вдарила ніби повітряна хвиля від дальнього потужного вибуху, всі затамували подих. Вона зробила «кніксен» і різко впустила спідницю. Тут уже ніхто не міг стримати зітхання. Мені вдалося подивитись лише один сеанс, коли на поміст вискочив мент, брутально схопив хвору за коси й потяг за куліси. Всі розчаровано зітхнули, тим часом хор закінчив виступ, кіно зупинилось. У другому відділені концерту троє хлопців грали на електрогітарах і один на барабані. Грали скоріше голосно, ніж злагоджено, і співала Желудкова, Всі любили, як співає Желудкова. Вона була вже виписана і чекала документів. Сиділа за те, що відкусила партнерові член.
Ще було тепло, і ми кожного дня дві години гуляли в парку. Після пилюги Дніпропетровська це було ніби в санаторії, хоча в санаторії я ніколи не був. Ми ходили з Миколою напару і розмовляли про що завгодно: і про жінок, і про Україну, і про Київ. Якимось значним поетом він мене не вважав. Казав, що, на його думку, зараз найкращі поети на Україні – це Ірина Жиленко та Ігор Калинець, а я намагався зберегти свої амбіції. Тут він мені нагадав, що коли я вже такий великий поет і сиджу разом з ним, то непогано було б присвятити йому кілька рядків, як ото Т. Г. Шевченко писав: «Поїдеш далеко, побачиш багато...». І от через певний час я, щоб бути послідовним, продекламував йому тихенько на прогулянці:

Присвячується Миколі Плахотнюку
Прийшли ми на пораду до Тараса,
Співать пісень, пошанувать вінками.
Над нами – то не хмара нап’ялася,
То «чорні ворони», набиті вижелями.

Як стали нас хапати у машини,
Захвилювався натовп ковилою,
Тарас напружив погляд скам’янілий,
І очі його бралися сльозою.

Нам рабство звикле віддихи затисло,
Мовчали, як худоба до зарізу,
Чекали, хто в грудях віднайде сили,
Щоб серце переплавить на залізо.

Мовчанка та була страшніша крику,
І хтось не витримав лабет одчаю,
– Товариші, берімося за руки, –
Над натовпом команда прозвучала.

Ще буде тюрем нам і пересилок,
Ще Брежнєв катуватиме шприцами,
Та рабству ми вже підписали вирок,
В тюрмі вожді тужавіють серцями.

Саме Микола Плахотнюк того 22 травня звернувся до натовпу, щоб узятись за руки і йти демонстрацією до ЦК. Микола вислухав вірш і сказав:
– Якщо у мене знайдуть цей вірш, то не випустять ніколи.
Він був скоріше зляканий, чим задоволений. Я запропонував, щоб він вивчив його напам’ять, але особливого ентузіазму Микола не виявляв, хоча і вивчив, але не знаю, чи надовго. Микола з нетерпінням чекав рішення суду, бо його виписали на першій казанській комісії. Але він наполягав, щоб його виписували не в село до матері, а до брата в Київ. Я його переконував, що це не має значення куди, лише б на волю, але він не слухався. Я не міг його переконати, що кедебе зробить так як захоче. Таким чином я залишався, а Микола скоро мав від’їздити, чи виживу я? І мені захотілося передати на Україну «Заповіт». Я творив себе за образом великих. На черговій прогулянці я змусив Миколу вивчити «Заповіт»:

Вкраїно, син твій по світах стомився,
В тюрмі палкого серця птах підбився,
Тюремна пайка нутрощі проїла,
Зосталося лише жертовне тіло.

Цим юнаком пишалась тихо мати,
Цей парубок подобався дівчатам,
Поблідла горда соколина врода,
За що ж дістав він муку в нагороду?

Проти російського повстав він гніту,
Що хоче Україну зжить зі світу.
За дружнім усміхом Москви лихої,
ЧеКа чигає з вічною тюрмою.




Душа моя, наказ тобі останній,
У Київ линь, сядь на Софійській бані.
Прийде юнак старе відвідать місто,
Чолом високий, мужнім серцем чистий.

Жариною впади до нього в груди,
Вождя свого впізнають в ньому люди
І не поступляться підступній згубі,
І волі блиск засяє на Тризубі.

Я залишався в цій божевільні, в цьому дворику, загублений серед цих людей із своїми душевними пориваннями, здоров’я потроху вивітрювалося, наступала зима. Після переселення завідуюча навіть хотіла поселити нас з Миколою у одній палаті, але ми відмовились. Я пам’ятав описаний Винниченком камерний синдром і боявся, щоб не зненавидіти Миколу. Він теж зі свого боку відмовився. Останніми моїми сусідами по палаті було двоє жінковбивців і один дисидент.
Агаєв (азербайджанець) на волі був старшиною – макаронником, був жонатий, як у них там заведено, на своїй двоюрідній сестрі. Пив і в стані білої гарячки і ревнощів всадив їй між ноги заряд із двостволки. Хоча, за його розповідями, мав на стороні безліч жінок. Догоджав медперсоналу з усіх сил, хоча жінки (медперсонал був винятково жіночий) не любили його за той вчинок, проте він старався настільки бути корисним, так ліз без мила... Весь час їздив верхи на швабрі по коридору, що його на сьомому році сидіння пообіцяли виписати. В листі він про це похвалився матері, проте листа перехопив хтось із жінчиної рідні, хтось десь комусь заплатив і йому перестали обіцяти виписку.
Він зажурився. Всі його розмови були про жінок, і я теж був не проти поговорити на цю тему. Час від часу серце в Агаєва здавало, він падав без сил і вмирав. Йому призначали глюкозу і вітаміни в уколах, курс АТФ чи кокарбоксилази, і він очухувався, вставав, знову брався за швабру, весь час мив підлоги, витирав, шкріб, видавав білизну в лазні, загравав до комірниці, невисокої некрасивої татарки. Була вона ряба, але з веселими очима і добрим характером. Агаєв докладав всіх сил свого сексуального генія, щоб вона йому десь дала, проте вона боялась.
Авітаміноз наздогнав мене і в Казані. Стінки шлунка почали щеміти, і час від часу нападав тупий біль. Я попросив, щоб мені призначили курс вітамінів в уколах, проте в Казані це було не так просто. Один курс я таки випросив, але коли надалі попросив, щоб мені давали вітаміни в драже, їх у Казані не виявилось. Я запанікував. Почали ми з Миколою кожен за своїми адресами писати на волю, щоб нам прислали полівітамінів. Доки лист туди, доки там надумаються, час збігає, а ти потроху чахнеш. Хтось прислав Миколі брошурку про лікування прополісом, знову я пишу матері, щоб прислала мені прополісного масла, описую спосіб приготування. На прополіс я покладав великі надії, щоб підлікувати горло, бо вже не міг ходити на прогулянку, щоб дихати холодним повітрям. Нарешті мені і Миколі прислали полівітамінів, прислала мати і прополісне масло. Старша медсестра тримала його спеціально для мене у своєму сейфі, порушуючи інструкцію. Ставлення до мене було навіть доброзичливе, хоча я ще тримався, та ніхто не міг звільнити мене від основної причини загасання – неволі.
Раз на тиждень ми ходили в лазню. Для нас це була завжди приємна процедура і для медперсоналу теж. Лазня в підвалі. В роздягальні під стіною навпроти дверей довга лава і потім, перпендикулярно до неї – широкі лави, де ми клали свою одежу. Навпроти, через коридор, була жіноча лазня. На стіні у нашій роздягальні було велике дзеркало, яке потім вкривалось краплями води і патьоками. Коли я виходив з душової, то протирав дзеркало мокрою рукою, і коли витирався рушником, бачив у дзеркало, як кайфують медсестри, спостерігаючи сімдесят голих мужчин.
Я до їхньої лави стояв боком і ніби їх не бачив (бачив я їх у дзеркалі, від їхніх розімлілих очей я теж трохи збуджувався, сонячний корінь наливався і видовжувався у напівсили, потім я повертався ніби знехотя у їхній бік і вони бачили мій профіль…). Завжди на лаві сиділа майже вся зміна: шість-сім жінок, ще й приходили з інших служб дивитись це безплатне кіно. У Паші, який цілувався через грати на площадці з Зіною з жіночого відділення, замашний член був як кукурудзина від вживлених під шкіру плексигласових кульок, у декого по дві-три кульки – називались вони на жаргоні «шари». Були тут різні величини і різні варіанти, навіть татуювання на кінці, але для них не було ніякого вжитку. Інколи Галина Іванівна, медсестра, казала:
– Пан, а Пан, что жє ти такой большой, а у тєбя такой малєнькій?
– Что подєлаєшь, что подєлаєшь, – скрушно відповідав Панафідін і запинався рушником. Білизну видавали, мабуть, знарошне аж біля сестринської лавки, щоб придивитись з відстані метр-два, і одержавши її, ми, хто голяка, а хто обіпнутий рушником, проходили перед рядом жінок з розкритими-розширеними очима.
Одного разу забігла завідуюча Волкова і закричала на медсестер:
– Что ето ви тут собралісь, любуєтєсь, ану марш в отдєлєніє!
А то була зайшла медсестра з хворою з жіночого відділення, то та вже дивилась не соромлячись. Очі її бігали і навіки вбирали в себе це видовище, поки медсестра не спохопилась і її швиденько не вивела. Що не кажіть, сексуальний голод давався взнаки і нам, чоловікам, і жінкам, які потрапили за грати. На цей предмет наш закон не має ніяких поблажок, у цьому пункті він найжорстокіший.
Отже, Галина Іванівна, котра під’юджувала Пана в лазні, була жінка років так за тридцять п’ють. Русява, з перепаленими перекисом водню кучериками, гостроноса і вузьколоба, з вузько посадженими синьо-сірими очима. В лиці мала щось від білочки – хитреньке й жваве. На вилицях – чіткі плями здорових рум’янців. Губи трохи потріскані, і у виразі очей лякливе здивування. Плечі мала вузькі і груди невеличкі, але в стегнах могутньо розширена. Тобто вона була гарненька, а нижня частина дуже імпозантна і закінчувалась рівними повнуватими ногами. Вона вже трохи повніла і мені подобалась.
Сам я на той час ще тримався купи і не втратив своєї звички чисто одягатись, голитись і звертати увагу на жінок. Я був старостою відділення, а отже, носив нову, якраз мого розміру, синю байкову піжаму і коротку стрижку, тут дозволяли носити зачіску. Кожного дня уранці з черговою медсестрою я обходив усі палати, щоб виставити оцінки за чистоту. Найбільше я любив ходити з Галиною Іванівною. В кімнату заходив першим (у цей час принудчики снідали), оглядав кутки, тумбики, за мною йшла Галина Іванівна з журналом, а я тим часом уже йшов до дверей, стаючи в дверях, а чи біля ліжка, і коли Галина Іванівна виходила з палати, мені вдавалось тернутись передком об її опуклості збоку чи ззаду. Це було те саме, що тернути сірником по пачці. Внизу живота і в грудях я відчував шалену жагу, а на лиці тримав серйозний вираз. Потім ми переходили в іншу палату і все повторювалось з деякими варіантами. Інколи я явно притискався до неї, до того місця, де її опуклості роздвоювались, але руками не чіпав. Про більше я не мріяв, та й від цього мав неабияку втіху. Такі чергування траплялись десь раз на три дні. Галина Іванівна мовчала, терпіла, червоніла, але десь через місяць не витримала і на наступному обході заявила мені наодинці:
– Что я тєбє простітутка какая, что лі?
Багато слів я їй міг би сказати на своє виправдання, але на те не було ні часу, ні глузду, тому я промовчав, проте в наступній фразі вона мене пожаліла:
– Ти жє мучаєшся, расстраіваєш сєбя.
А тоді додала: «Тєбя жє жєна ждьет, дєті». І засміялась: «Я відєла на фотографіі, у твоєй жєни аппєтітний жівотік, как у мєня. Да?».
На це все я спромігся лише сказати: «Галино Іванівно…».
Після цієї розмови наша любов закінчилась, вона стала мене уникати.
Третім, крім мене й Агаєва, в нашій палаті був юрист (як пізніше ми дізналися, прокурор міста Казані): за те, що в білій гарячці убив свою жінку. Яким способом, ми не знали, а четвертим був Валера, теж з Казані, кандидат технічних наук, добродушний хлопець. Обом їм кололи мадетен де по, і вони майже не розмовляли. Прокурор байдуже віддавав Агаєву хорошу копчену ковбасу з передач. З їхніх розмов я зрозумів, що азербайджанська і татарська мови близькі між собою, як українська і білоруська, і подумав, що хан Батий для свого походу на північ об’єднав народи Прикаспію і Поволжя. Коли прокурору і Валері почали зменшувати дозу, прокурор виявися жадібним і вже нікому нічого зі своєї передачі не давав, а став підсміюватись з Валери:
– Ану, Валера, розкажи, як ти в Шостому ставав на лаву і казав, що селянам платять малу пенсію, а робітникам малу зарплату.
Валеру вже теж трохи відпустило, і він звертався до мене:
– Вася, а хіба я неправду казав? Хіба наші колгоспники не пограбовані?
Я теж сміявся і відповідав:
– Але навіщо про це казати дурням з Шостого? Воно у нас гостре.
У такі розмови я намагався не встрявати, та ще й з прокурором, що не скажеш, можуть не так витлумачити і призначити посилений курс. Тим часом надійшло повідомлення з Києва, що суд не зняв з Миколи «соціальної небезпечності» і вже скоро мала бути наступна комісія.
Настала зима. Я зовсім перестав ходити на прогулянку. Не міг дихати холодним повітрям – обкладало горло. Протягом п’яти років я весь час рвався надвір, працював інстинкт виживання: дихати свіжим повітрям, фізично вправлятись (щоб не бачив медперсонал – бо це означало, що ти не ковтаєш дозу), не ковтати невралептиків, а от зараз змушений був відмовитись від прогулянок. Мене запрошували, умовляли, навіть начальник лікарні якось приходив просити, але я відмовлявся – м’ясо в горлі посиніло, і я майже не міг розмовляти. Поговорю одну-дві хвилини, і пропадає голос. По камері я теж не міг довго ходити, бо мліло серце і підламувались ноги. Я згасав. А було мені лише 35 років. Думалось про дружину. Ледве волочачи ноги туди-сюди по камері, я патетично подумки вигукував:
– Вони заморили твого красивого звіра.
Навіть тут мене доконував гонор. Нічого дуже різко мені не боліло. Трохи шлунок, трохи серце, трохи горло, трохи печінка, трохи вухи, трохи душа. Я повторював сам до себе, відчуваючи безпорадні сльози під повіками:
– Вони заморили твого красивого звіра, – згадував я, яким був несамовитим з нею в постелі. Все пішло прахом. Здоров’я десь розчіплялось, як павутина по деревах, по тюремних закамарках. Тюрма невідворотна, як смерть для бичків, яких повантажили в кузов і везуть на бойню. Красиві бички, але приречені, ніхто з них вже не стане бугаєм.
Тоді нові думки напливали, як монологи, і знову ж таки у цьому було прагнення бути оригінальним. Все ще відчуваючи сльози під віями, аякже, я себе жалів, я говорив сам до себе подумки:
– Треба тобі, Рубан, трохи погнити. Це зболіле тіло-м’ясо вже не може втримати натомленої душі. Натомленої душі, якій уже більше ніж сто років. Хоча душевну втому я почав відчувати ще у 12 років, можливо, така на смак світова скорбота?
Треба трохи погнити в землі, хробаки очистять кістяк від м’яса. Кістяк у мене ще здоровий, ще трохи полежить у землі, доки потрухне. Я лягав і мовчки дивився в стелю, і не було в душі ні боязні, ні особливого розпачу, лише сум.
Вірилось у вічність душі.
Аж тут викликала мене мій лікар Мар’я Степанівна, чорнява, повна, смішлива і незлобива жінка, можливо, українка, і дала мені листа від дружини.
– Ви не дуже хвилюйтесь. Тут вам жінка написала. Прочитайте самі. На наступній комісії ми постараємось вас виписать.
Завідуюча Волкова в цей час перекладала на столі аркуші історії чиєїсь хвороби, поводячи очима за кожною перегорнутою сторінкою, раптом глянула на мене поверх окулярів:
– Ну что, большє нє будєш бороться за самостійну Украіну?
А я ще досі не навчився просто брехати, брехати не спотикаючись. Хотів відповісти щось невизначене. Ми, виховані в наших школах на ідеалах чесності, хочемо робити революцію, не навчившись брехати. Адже ж єдиною нашою зброєю є таємниця і обдурювання, на наш погляд, реакційних колоніальних властей. Тобто ти робиш вигляд, що любиш росіян, які тримають твій народ у ярмі: визискують землю, на якій живе твій народ, гігантськими заводами союзного значення, заради маячної ідеї російського світового панування. Побільше вугілля, заліза, нафти, газу – незважаючи на те, що вмирають Дніпро і Чорне море, незважаючи на те, що річка – це ніби дерево з притоками-гілками, на якому живе народ, український народ. Крім того, вони морять його голодом, знищують його інтелігенцію і культуру, змушують забувати рідну мову… але в усі рупори трублять про любов. От так і живеш брехуном, робиш вигляд, що любиш, а насправді задихаєшся від ненависті. Та революціонери народжуються з комплексом честі, бо чим би тоді вони відрізнялись від негідників?
У психіатрії ти маєш швидко усвідомити, що тебе, мовою зеків, «казнят» шприцом, ти повинен замовкнути і вступити в стан ремісії – мовчання. І якщо ти цього не хочеш зрозуміти, кажеш, що ти здоровий, а тобі у кров уводять хімічний препарат, то ти борешся лише з власним фізичним здоров’ям, ти недоумок, який не розуміє елементарних речей, і психіатр умиє руки, призначить тобі вічну дозу і забуде тебе.
Отже, й мене не можна назвати розумним. Цілих три роки в Дніпропетровській божевільні я так напевне і не визнав себе хворим. Для мого розуміння не було сприйнятне хімічне торпедування душі. І от уже в Казані, ще в старому приміщенні Дев’ятого відділення Микола до мене причепився, чому я, мовляв, не визнаю себе хворим. Колись Мар’я Степанівна зачитувала мені кілька речень із записів Нелли Іванівни (яка теж страждала комплексом чесності), де Нелла Іванівна написала, що я то визнаю себе хворим, то не визнаю. Вона записувала в історію хвороби і те, що я казав лише для неї, і те, що я говорив лише для запису. Це мене неприємно вразило. Вона дотримувалась професійної чесності, незважаючи на те, що я політичний. Я розповів про це Миколі, і він сказав:
– Напиши нарешті, що ти хворий.
Я зрозумів, що його правда, і написав. Треба було грати цю гру, яку мені насильно, під загрозою смерті нав’язували. Я написав приблизно таке:
«Я, такий-то, будучи на волі, добряче випивав, у мене були страхи, що я збожеволію, ревнощі, я писав літературні твори, які неправильно відображували нашу радянську дійсність. Якщо вийду на волю, більше не буду пити горілки, писати, а займусь вихованням дітей і почну будувати хату. Також заведу бджіл».
Та сидячи на слідчому стільці і дивлячись на майора Колпака, який сказав мені, що от вийдеш на волю і про все це напишеш, я пообіцяв сам собі, що обов’язково напишу. Клубок протиріч. Та це і не було те каяття, якого від мене чекали кедебісти. Я дав написане Миколі на цензуру, щоб він був свідком, що я не «колюся», і потім віддав цей аркуш своєму лікареві. І от зараз, коли Волкова так прямо запитала, я почав свою тираду за тим колись написаним зразком. Але Мар’я Степанівна мене відразу зрозуміла. Приємно хихотнувши, сказала:
– Он больше нє будєт. Напішітє женє хорошеє пісьмо, а то она беспокоітся.
Завідуюча Волкова була пряміша, цинічніша, адміністративніша, вона мене запитала:
– А будєт лі твоєй женє толк от тєбя как от мужчіни, єслі ми тєбя випішем?
Я сказав:
– Я не знаю.
Вона додала:
– Ето чувствуют. Смотрі, Рубан, второй раз попадешь, будєшь сідєть всю оставшуюся жизнь.
Я зрозумів, що Галина Іванівна мене не продала, коли ми з нею ото так гралися. Нарешті мене випустили з ординаторської, і я пішов читати листа від дружини. З листа від жінки я зрозумів, що їй урвався терпець мене чекати, що коло неї вже ходить якийсь жеребець. Що її подруга Маруся запитує, чи любить вона мене. Вона каже, що любить, і Маруся радить їй мене чекати. Отаке я зрозумів з листа. Але звідки я міг знати, що кедебе через чоловіка її подруги Марусі, лікаря за фахом, підкинуло в голову моєї жінки думку про те, що людина, яка систематично вживає невралептики, стає імпотентом.
Якщо навіть Волкова, завідуюча психіатричним відділенням, певно не знала, що з мене залишилось як з мужчини за цих п’ять років, а багато хто і на волі, у здавалось би нормальних умовах, стає неспроможним задовольняти жінку в постелі замолоду. То чого ж було моїй бідній жінці не повірити у слова, сказані фахівцем? Живій здоровій жінці важко чекати і любити імпотента.
Кедебе завжди діє проти волі ув’язненого. Коли Микола відмовлявся від інвалідності і пенсії, вони настояли, коли я був не проти інвалідності і пенсії, за порадою Нелли Іванівни, що оформила мені пенсію, щоб дітям ішла якась копійка, вони сварили Неллу Іванівну, бо я, мовляв, перебуваю на державному утриманні, а про те, що вдома у мене жінка з двома малолітніми дітьми, їм байдуже.
Тепер вони руйнували мою опору на сім’ю, а згодом, коли я мав вийти на волю з обласної додому, умовляли жінку, щоб не кидала мене, зайнялась будівництвом хати, аби мені не було часу писати і втручатись у політику. Одне слово, виконували функції нечистої сили, яка весь час каламутить воду.
А тоді в Казані я подумав, що жінку треба ще на якихось півроку утримати від рішучих дій, спробувати зберегти сім’ю. Я ж нарешті письменник і повинен вкласти у цей лист весь свій хист, щоб вона мене ще трохи почекала.
Важко їй було вибратись із тої клітки любові, яку я вибудував навколо неї за п’ять років нашого подружнього життя. Ми підходили одне одному. Вона трохи холодніша за мене, і це, мабуть, добре, бо в мене ще залишалась снага на творчість літературну. Проте, коли я роздягав її, я не втомлювався милуватись її прекрасним тілом, пестячи долонями, губами і різними відомим лише двом люблячим доторками. І раптом не раптом правда імпотентність. Що з ним робити, з таким чоловіком? Такої торпеди наша роз’єднана часом і простором любов не могла витримати. Вона не могла собі уявити і природно змиритись з тим, що по тридцяти роках життя треба вже відмовлятись від такого приємного діла, як подружнє кохання. І правильно вона думала, я б цього теж не уявив.
Але я ще не знав, що сказав їй Марусин чоловік-лікар, який, між іншим, ладен був покинути свою Марусю з дітьми і пристати до моєї. Я написав їй довгого листа про те, що я з нею завжди вівся чесно, і що коли б я вважав, що вже негодящий, я б зразу їй про це сповістив, і що мене обіцяють виписать, і щоб вона почекала ще півроку.
Лист вийшов туманний, з натяками і, що найголовніше, – паперовий. З паперовими обіймами та поцілунками. Я ще тоді не здогадувався, що у чеканні моєї жінки з’явився новий відтінок: вона стала боятись мого звільнення, бо я мав стати для неї обузою, неволею. Письмових поцілунків пишнотілій тридцятип’ятилітній жінці, яка ось вже п’ять років не тулилась до рідного чоловіка, було явно замало. Цю фальш я відчував. Тим більше що самці, в тролейбусах і автобусах, на вечірках і роковинах, п’яні і тверезі, доторками і поглядами тривожать, тривожать, тривожать. Але що ж його зробиш? От пишу, щоб мене чекала, знаю, що я ще не імпотент, але наскільки я зможу її задовольнити із таким слабим серцем? Адже зараз я міг зробити по палаті лише 10 кроків і вже змушений був лягати. Правда, старша сестра мене запевняла:
– Вася, вийдеш на волю, всі хвороби минуться.
Не всі, звичайно, але нарешті – комісія. Мене приймав якийсь професор з інституту Сербського. Єврей передпенсійного віку, гладкий, з інтелігентними, чорними, аж занадто, тінями під очима. Розмовляв м’яко, неупереджено. В нього було розпорядження виписати мене, і він був добрим. Під кінець бесіди він попросив прочитати йому щось із своїх віршів. Я йому сказав, що я українець і писав українською мовою, але він мене запевнив, що чудово розуміє українську. Я прочитав йому по пам’яті той вірш, який вважав найкращим, той, що я читав єврею-фельдшеру, коли поступав у Дніпропетровську в Дванадцяте відділеня:

…прощаюсь із твоїм тілом,
я не уявлю його кращим, аби я цілував і цілував тебе…

І таке інше. Не знаю, що зрозумів професор з того вірша, але, спасибі, виписав. З’явилось трохи надії. Миколу теж виписали на цій комісії, і ми стали чекати. На прогулянку я так і не ходив. Сидів у камері і по пам’яті складав вінок сонетів, присвятивши його Людмилі Кучеренко – дівоче прізвище моєї жінки. Творці високого стилю знають, що предмет увічнення не зовсім відповідає ідеалу, але шукають для ліричного втілення лише кращі грані самоіснування, чим увічнюють власну пристрасть. Склавши головний сонет і добре його запам’ятавши, я почав складати вінок. За приклад мені був Володимир Забаштанський, з яким я вчився на одному курсі в Київському університеті. Він уже тоді був сліпим (внаслідок нещасного випадку) і складав вірші по пам’яті. Сам би я не здогадався, що у складанні віршів можна не послуговуватись письмом. Тим більше що дисципліною запам’ятовування я не володів. Скоріше навпаки. Але, як кажуть у нас на Україні, біда навчить вареники їсти.

1.
З усіх музичних милозвучних гам
Складається мелодія єдина:
На стежку в лісі вибігла людна,
За нею друга – це Самиця й Сам.

Тобі єдиному себе віддам,
Вона йому сказала лише сміхом.
Тут пращурів здолала шалу втіха
Під шум дубів і птаства тарарам.

Де бір шумів і де дзюрчав потік,
Могутнім кам’яницям губиш лік,
Як вітру шум, коліс навальний шурхіт.

Тебе зустрінув – дівчину свою,
Єдину серед тисяч пізнаю,
Мені найближчий твого серця стукіт.

2.
Мені найближчий твого серця стукіт.
Зійшлися – розійтися сил нема;
Ти не схотіла далі йти сама,
Незчуєшся, як мить така наступить.

Одна-єдина всіх дівчат заступить
І поведе на ложе із трави,
Цій силі підкоряються й леви,
Теплінь землі і грому перший гуркіт.

Про навчання ми говорили сперш,
Та ти із мене погляд не зведеш,
Так вийшли ми за місто, ген на луки.

Там далі вже шумів старий Дніпро,
Твого там тіла я відчув тепло,
Як ніжно обіймають твої руки.

3.
Як ніжно обіймають твої руки,
Коли мої заплутались в нейлон,
Одежа з нас спадає, ніби сон,
І чути тихого зітхання муку.

Весільного хоралу перші звуки
Заполонили всю таріль небес:
З-за хмари місяць визирнув і щез –
Він бачив і батьків, і їх онуків.

Вдихаю прохолоду персів пружних,
Цілунків жар і лона пломінь дужий,
Тобі усю жагу свою віддам.

Солодкого занурення хвилини,
Як руки жінки пестятьмою спину,
І як тебе я обіймаю сам!

4.
І як тебе я обіймаю сам
Уже не в лузі, а у світлій хаті,
Як Ладо Ладу буду милувати,
Коли спаде весілля п’яний гам.

Так любо вдвох залишитися нам,
Тебе я роздягаю, мов пелину,
Цілую білу шию лебедину,
Стою перед тобою – голий сам.

І ноги безкінечні, як дорога:
Так джміль тривожить квітки квіт вологий.
Ми творимо кохання світлий храм.

Мене вгортаєш шовком свого тіла,
До лона тулиш, з шалу осміліла,
Танок передаєш моїм ногам.

5.
Танок передаєш моїм ногам
Уже не в хаті, а на свіжім сіні
Купаємось у сонячнім промінні
Відкриті дужим польовим вітрам.

Твоїх цілунків п’ю живий бвльзам,
Між повних цицьок натрусилось сіно,
Сосок смокчу, немов мала дитина,
Вклоняюсь достигаючим плодам.

Рукою пещу молодий живіт,
Тугий і ніжний, наче оксамит,
Розсунув стегон заповітну браму.

Немов калина з хмелем заплелись,
Жадібні губи кров’ю налились:
Злягаємось докупи животами.

6.
Злягаємось докупи животами,
В безмежне поле вийшли кораблі,
Гублю в тумані обрії землі,
Лиш хвилі, вкриті цвіту пелюстками.

Десь родяться в глибинах урагани:
По обрію лиш сполохи зірниць.
Природи шалу нам не зупинить –
Я розчинився в музиці органній.

Бо лоскіт наростає, як прибій,
Твій ритм стає невтримний і страшний,
Мордуємось, мов стали ворогами.

Об’єднання заполонило нас,
На грані Роду золотий екстаз:
Собі ми видаємося Богами.

Декому з літераторів старшого покоління здається, що модерністи просто неспроможні писати в риму і тому борсаються у потоці власної свідомості, не можуть впорядкувати свої емоції і закувати їх у рими. Колись у мене була така думка щодо художників. Проте у будь-якому мистецтві треба, щоб митець добре знав натуру. Тобто вмів відтворювати життя натуралістично, а вже потім переходив до абстрагування… Щодо мене, то я, перше ніж перейти виключно на верлібр, років так із дев’ять нерегулярно писав вірші ямбами і хореями, правда, не дуже точно дотримуючись римування. Але коли працював літературним редактором у видавництві «Музична Україна» і мені доводилось перекладати і редагувати пісенні тексти, треба було остаточно підпорядковувати зміст формі. І взагалі, коли я закінчив писати заарештований кедебістами роман «Помирав уражений проліском сніг», я відчув себе професіоналом, був певен, що можу працювати у будь-якому літературному жанрі, але розумів те, що весь свій хист я повинен присвятити справі визволення українського народу. Головне – не продати свій талант за рублі, які штампують у Москві. Коли перестануть продаватись загарбникам письменники, народ стане вільним від колоніального ярма. Гріх запроданцям, які ярмо звуть волею і через засоби масової інформації накидають цю думку всьому народові.
Я заздрив тим героям, яким вдалося підняти свій народ на визвольну боротьбу, і їхні монументи стять в національних столицях всього світу. Здебільшого це бронзові вершники на бронзових конях.

7.
Собі ми видаємося Богами,
Затримать хочем навіженну мить,
Та кров, немов гірський потік, шумить,
Клекоче поміж тіла берегами.

Прадавніми родинними піснями
Той шум в моєму серці забринів,
В моєму серці обізвавсь той спів,
Полинув понад рідними полями.

Мов тиша залягла перед грозою,
Так ми удвох напружились з тобою,
Ось-ось з-під віїв бризнути сльозам.

До мене линеш, як трава до гаю,
Тебе, як перепілку пригортаю,
Ми творимо, захмелені життям.

8.
Ми творимо, захмелені життям.
Ти стала вся м’яка і розімліла,
Твої обійми ніжно-злагіднілі,
Стулились очі тихим забуттям.

А лоно марило передчуттям.
Що ми зійшлись, у тому ми не винні,
А винні в тому трелі солов’їні,
Бо вічно на землі цвісти садам.

Зненацька струм єство моє пройняв,
Усенький світ на мить як спалах став,
Немов би розщепилася хвилина.

В тобі все трепетало і цвіло,
Топлюсь в тобі, як в річці джерело,
Роз’ятрюється внутрішнє проміння.

9.
Роз’ятрюється внутрішнє проміння:
Купаємось у полум’ї вогню,
Тебе від себе я не відрізню –
Єдине ми створіння старовине.

Нова планета між світами лине,
Замішена на темряві сторіч,
Нова зоря серед зірок суцвіть,
Одна п’яної вічності краплина.

Єдині ми із Космосом тепер,
Він в нас і поза нами грані стер,
Ми – просто світло в сонячній лавині.

Нема ні часу, ні ваги, ні сил,
Нема розлук, дороги і вітрил –
Єдині ми у світовім тремтінні.

10.
Єдині ми у світовім тремтінні:
Тремтить земля, як родиться вулкан,
Тремтить, як родить бурю, океан,
А буря рве на клапті води сині.

Іде одвічний танець Світла й Тіні,
Вдень і вночі не засина Любов,
В річках вода, а в ріках-жилах кров,
Регоче вітер, носячи насіння.

Мене ти наготою полонила,
До свого лона владно притулила,
Бо родить квітка для бджоли нектар.

Єднання наше – вища насолода,
Для нього розцвітала наша врода:
Це почуття як сонячний удар.

11.
Це почуття як сонячний удар,
Ми любим того третього обоє,
Тебе під серцем вже він непокоїть,
Молюсь на тіла твойого вівтар.

Я твій покірний раб і володар,
Ти стала ніби посмутніла й строга.
Моя ти радість і моя тривога:
Поблід пломінних вуст червоний жар.

Так бліднуть пелюстки гарячих рож,
Як над садами літо зайнялось,
Так гасне в квітах пісня солов’їна.

Кладеш голівку на моє плече,
Подаленіла і рідніша ще,
Бо зародилася в тобі дитина.

12.
Бо зародилася в тобі дитина,
Живіт підходить, наче хліб в діжі,
Під ним, як під горою, ти лежиш,
Тебе милую і надіюсь сина.

Любов дається людям як провина,
У муках родить жінка немовля,
Хоч совісно закоханим гулять,
Хоч це прекрасно: мати і дитина.

Чуття єдиності – це тільки мить,
Життя спішить єдиність розділить,
Щоб множилась істотами країна.

На мить стаємо лиш Богами ми,
А потім прокидаємось людьми.
Окремі ми – людина і людина.

13.
Окремі ми – людина і людина,
Знайома нам на смак самотина,
Гаруєм задля хліба й для вина,
Навколо нас скрегочучі машини.

До вас я повертаюся щоднини
Крізь магазини, крізь метро, крізь чад.
Вже нам не повернутися назад –
Водити Рід з діброви на долину.

Дитячий усміх гріє батька й матір,
У хаті цій горить сім’ї багаття,
В багатті тім мойого серця вар.

Розлука за вороттями чигає,
У серці суму квітка проростає:
Ми носимо самотності тягар.

14.
Ми носимо самотності тягар –
Забрали москалі мене із дому,
Роздерли нас надвоє по живому,
Вже сипле листом шостий календар.

Надії небо у облозі хмар,
Живу для вас, хоча б і треба вмерти,
Я кожну ніч з Надією і Смертю
Виходжу на життя свого базар.

Посеред мук, нудьги і самотини
Душею лину в рідну Україну
На ті стежки, де вдвох любилось нам.

Тамую стогін хіті і одчаю,
Твойого тіла ніжність вибираю
З усіх музичних милозвучних гам.

15.
З усіх музичних милозвучних гам
Мені найближчий твого серця стукіт,
Як ніжно обіймають твої руки,
І як тебе я обіймаю сам!

Танок передаєш моїм ногам,
Злягаємось докупи животами,
Собі ми видаємося Богами,
Ми творимо, захмелені життям.

Роз’ятрюється внутрішнє проміння,
Єдині ми у світовім тремтінні –
Це почуття, як сонячний удар.

Бо зародилася в тобі дитина,
Окремі ми – людина і людина,
Ми носимо самотності тягар.

Ми з Миколою чекали, кому першому прийдуть документи. Першими прийшли мої. Я не вірив, але мене викликали до сестри-господарки і вона вручила мені мій мішок з цивільною одежею. Тут було осіннє пальто, плащ, костюм, шапка, черевики, роба, що мені її прислали в Дніпропетровськ батьки замість піжами, дві пари теплої білизни. Я почав чистити, мочити, прасувати, тріпати одежу, яка пролежала в мішку п’ять років. Микола переживав, що його документів немає. Стосунки у мене з ним були не дуже рівними. Що до мене, то кедебісти так і написали в характеристиці «Дєла»: «скритний, сдєржанний». Микола ж пурхав між людьми як метелик.
Я знав, що він гідно поводився на слідстві, а в неволі весь час тримався як інтелігент, читав поточні журнали і газети, фахові матер’яли з медицини, поезію, прозу, – я його поважав, але не познайомившись з ним ближче, ніколи б не подумав, що людина холеричної натури може бути такою стійкою, вольовою і цілеспрямованою. Якось він мені каже, що от я йду на волю, а він залишається, і на волі я всім розкажу, що він божевільний. Я здивувався, звідки це, від відчаю, від безкінечного сидіння? Сидів він більше за мене на рік. Від того, що я його полишаю в Казан? Проте це ще я міг зрозуміти… А от коли він якось висловився, що от я поет, а Борис Олійник теж поет і сидить зараз в українському предтавництві в ООН, то хай би він мене захистив, тут уже я аж затнувся. Виявляється, Микола не знав, що це за психологічний тип – український посіпака.
Усіх середніх, визначних і претендентів на великих київських письменників я в свій час зустрічав у спілці. А от Б. І. Олійника ні, жодного разу. Це була така слизька риба, яка, раз потрапивши в номенклатуру, вже ніколи не ризикувала ходити тими стежками, кудою ходить народ. Людина таланту вище середнього, він перетворив свою душу у російський комуністичний позитивізм, відмовившись бачити, що український народ зникає з лиця землі. Він досяг того моменту вірнопідданства, коли Москва стає повністю довіряти, а Москва довіряє тільки згвалтованим.
Взагалі для типу українського письменника-посіпаки це вже був крок вперед. Адже попередні наші «великі» письменники, як-от: П. Тичина, О. Корнійчук, М. Бажан і багато інших, – це були відверті негідники, які могли відкрито або таємно власним доносом послати товариша, колегу, співплемінника (невинного) на смерть, каторгу, в концтабір. Коли заарештували Сосюрину дружину, то він подумав, що вона, мабуть, таки «ворог народу». Хто і коли ще доходив до такого ідіотизму? Але виродження почалося ще трохи раніше, коли публічно каялись М. Хвильовий, М. Куліш. Не вкладається в голові, як можна було писати справді талановиті твори і писати такі низькопробні покаянні в пресі. Вони не могли у накамуфльованій Леніним фізіономії комунізму розгледіти слиняву пащу російського націоналізму, вони не могли зрозуміти, хто їх пожирає. Вони раптом стали письменниками, вчорашні гречкосії, і коли Пилипенка позбавили літературних заробітків, він бідував, але вже не хотів брати до рук лопату. Він каявся, принизливо просив, щоб його допустили до годівниці, з якої більшовики годували свою партійну літературу. Навіть Плужник (за свідченням Антоненка-Давидоаичв) фактично підтвердив звинувачення на адресу Антоненка-Давидовича, чим посилав його на розстріл, а за ним і Підмогильний. А на якому ж прикладі виховувати чистоту і божистість елітарної душі народу?
Дехто намагається «врятувати» літературу, замовчуючи це, бо вищеназвані і їм подібні творили українську культуру. Вони творили нашу неповноцінність, вони присипляли, а не будили український народ, осліплювали його і продавали. В творчій біографії всіх українських письменників з 1917-го по 1980 рік треба відшукати момент психологічного зламу і видавати їхні твори лише ті, які написані до цієї межі. Нам не потрібна рабська література, яка виховує раба і зденаціоналізованого мутанта.
Був Микола ще й трохи вередливий. Задля цікавості, чи то був у нього такий характер, він заприятелював з довготелесим, банькатим татарином, розпитував про татарську культуру, що потрапляє їм з крихт, які Москва називає духовним розквітом нацменів. Тоді ще заприязнився з Міньком, молодим хлопцем, москвичем, російським націоналістом. Виявляється, зросійщені хохли ще можуть бути російськими націоналістами, як-от: Гучк-ов, Савенк-ов, Хрущ-ов. Казав мені в київському ізоляторі кедебе наглядач Сашко, що Брежнєв теж ніби був Бережко. Але що нам з перевертнів, одне горе. От і Міньков був великоголовий, невисокий, симпатичний наркоман. Він вживав чай, каву, їв ніфеля (виварений чайний лист), зубну пасту, етапірозин, теофедрин, циклодол і все, що давало кайф. Батька в нього не було, лише мати, яка його дуже любила. Всі свої заробітки і заощадження вона тратила на посилки синові. Регулярно присилала хороші копчені ковбаси, шпроти, паштети, ікру, апельсини, лимони і все, що можна було тоді купити чи дістати в Москві-Вавілоні. Проте Міньков їв лише кашу і щі, а все інше розмінював у ментів на теофедрин, люмінал, циклодол, чай та каву. Миколу цікавив такий тип, він розпитував Мінька, як той почувається під кайфом, і Міньков розповідав, що він то плаває в рожевому тумані, легкий і розумний, то відчуває себе жінкою, то трамваєм. Якось він сказав Миколі, що їхня організація вже була близька до того, щоб дістати культуру чуми і занести її до сінагоги в Москві. Якраз на цьому моменті їх і пов’язали. Ми ходили з Миколою по дворику і говорили, що треба зробити один для одного, коли хтось із нас першим помре, а хто переживе. Я пообіцяв Миколі, що посаджу на його могилі дуба, який буде розгалужуватись на три стовбури, як Дерево життя, а його попросив, щоб мою голу статую в позі «лотос» посадили на ту колону, на якій стоїть Ленін перед Бесарабським ринком.
І от одного прекрасного дня по мене прийшов мент. Я викликав Миколу з туалету, де він якраз голився (розетки для електробритв були лише в туалеті), і ми з ним обнялися на прощання. Микола попросив мене вклонитись від його імені Києву. І от, коли я прибув до Києва, я на хвильку занімів, глянув на Київ і подумки сказав: «Києве, вклоняюсьтобі від імені люблячого тебе мученика Миколи Плахотнюка», – і так три рази. І від себе вклонився Києву три рази.
Це було пізніше, а зараз я сидів в уазику з клунком, який для мене слабкого видався важкуватим. Можна було все те викинути разом з мішком, залишивши лише харчі, але в тюрмах ти не лише подорожній, а й пожилець. Адже за строк буває і зима, і літо, тому все своє треба носити з собою. Крім одежі я запасся цукром, сухарми, рибними консервами, і от набралась вага. Агаєв навіть хотів для мене організувати, щоб сестра-господарка купила на волі кілограм вареної ковбаси, але її на той час не було в столиці Татастану – Казані. Де там у Казані варена ковбаса, як Москва «на підсосі» зі всіх столиць «братніх» народів.
Довго я сидів і чекав, поки нарешті привели ще одного з клумаком. Високий, блідий, виснажений чоловік. Це був учитель з Астраханської області, прізвище його було, здається, Уїлян, дисидент, сидів за те, що слухав зарубіжне радіо і розповідав ті новини учням у школі, де він працював учителем історії. Доки вишукували для нас ще якісь папірці, збігло чимало часу.
Нарешті ми рушили, їхали, їхали, заїхали в під’їзд якоїсь казанської тюрми і довго стояли. Я бачив, як відразу за вулицею, майже поруч, починається весняний розлив води і сягає аж до обрію. Медсестра, яка нас супроводжувала, сказала, що це не Волга, це розлилась притока Волги – Казанка, Волга на цій широті в розлив взагалі була безмежна. Нарешті нас завели в камеру, де грали в «козла» троє зеків. Тут ми мали чекати, доки сформують етапну групу і доки подадуть маршрутний вагон.
Зеки, двоє хлопців за двадцять років і один невизначеного віку з виснаженим продовгастим сірим лицем, яке свідчило, що він у сумі вже відсидів років двадцять п’ять, жваво розмовляли про політику. Звучали слова «академік Сахаров», «хельсінський рух», «третя корзина». Я зрозумів, що кедебе влаштовує нам перший спектакль і, не ув’язуючись в розмову, поліз на верхні нари. Камера була простора, тобто не повністю заселена, стояло вісім двоповерхових залізних ліжок, а нас було всього п’ятеро.
Проте учителя Уїляна розмова зеків зацікавила, він зрадів, що ідеї російських демократів сягнули аж глухої казанської тюрми, і собі почав, що от радіо «Свобода» говорило. Мені його стало жаль і боязно, аби його не повернули назад. Я думав, як його попередити, аби не калякав чого не слід, і разом з тим щоб не почули зеки. До того ж їх було троє, а нас двоє. І хоча зробити це таємно не було можливості, я не втерпів, політична солідарність перемогла, зліз із нар, відкликав учителя до дверей і майже вголос йому роз’яснив, щоб не ув’язувався в політичні розмови, коли хоче їхати в свою Астраханську область.
Він мене послухав, потім подали вечерю, ми мовки потарабанили гнутими дюралевими мисками і заточеними викрученими ложками і повлягалися спати. А вранці мене смикнули на етап. Етапували як зека, без санітара, лише у вагоні посадили в ізолятор. До вагона нас вели зі спецмашини групою 9 чоловік, відділення солдатів із автоматами й собаками на поводку ззаду і спереду нашої невеличкої колони. Ми – група чоловіків у м’ятій, немодній, потертій одежі з клунками на горбах, я, мабуть, мав кумедний вигляд серед чорних зеківських бушлатів у світло-сірому двобортному осінньому пальті, перетинали залюднений перон, і нам услід схлипували російські жінки, які завжди жаліють всіх нещасних, але які при строгому комуністичному режимі не можуть виразити своє милосердя і принести нам хоча б на Великдень білих калачів, як при царю.
З площадки перону ми зійшли просто на залізничне полотно, треба було перейти три колії, щоб дістатись до свого вагона, але тут по другій колії пішов поїзд, нам наказали присісти і закласти руки за голови. Ми присіли, жменька маленьких людей, якраз під передніми колесами могутнього локомотива, потупивши лиця в залиту мастилами чорну щебінку. Повз нас за якийсь метр стугонів тяжкий товарний состав, а мені здавалося, що і локомотив, під яким ми сиділи, помалу рушає і зараз нас поріже. Нарешті безкінечний поїзд простугонів, ми підійшли до свого поштового і нас повантажили.
«Столипін» був повний, на нижніх нарах зеки сиділи щільно, а дехто і стояв. Звечора мені вдалося випросити у конвою теплої води, щоб напитись. Більш мені не треба було нічого, і я вклався спати. І вночі, і вдень поїзд часто зупинявся, тупотів по коридору наряд конвою до вхідних дверей, когось вивантажували, когось заводили. Собача служба у солдатів, які служать у внутрішніх військах. Функціонувала одна з головних артерій комуністичної країни – тюрма. Вдень я жадібно ловив поврх штори, через грати і коридор, фрагменти голих посадок, станційних приміщень, інколи вдавалось побачити шматок перону і звичайних вільних людей. Дивно було бачити, що вони без конвою ходять пероном, торгують овочами, носять на руках дітей.
У харківській тюрмі мене вкинули в етапну камеру для шизофреніків. Цю публіку я добре знав і не боявся її. Більше я побоювався чисто зеківського товариства, бо про їхні закони був трохи наслуханий, але фактично ніколи не жив у їньому середовищі. Проте, де б не був, серед зеків чи серед божевільних, треба весь час тимати руки ліктями в боки, не показуючи своїх слабких місць.
Камера була на чотири чоловіки, четвертим був я. Можливо, я у ній ночував, як ішов етапом на Казань. Один з хлопців був дебіл, один – мій знайомий по Дніпропетровську, земляк Колі Задорожного, з яким я був разом у Другому відділенні під крилом Ольги Журавкової, і третім був недавній солдат, контужений китайцями на острові Даманському. Він був незлобивий, слухняний, добрий хлопець, розповідав про всілякі пільги, які надавав йому військкомат після того, як його комісували, навіть дали квартиру, але голову йому вже «направити» не могли. Він чекав черги на харківську експертизу. Хлопці бунтували. В них кінчилось куриво, і вони вимагали в наглядачів нібито свою законну пайку махорки. Але менти на їхні просьби і вимоги не реагували, тому в камері було не заметено, скло у віконечку над дверима вибите і розбита лампочка. Було темно, як у печері. Я розговорився з земляком Колі Задорожного, і він мені сказав, що з Колі зняли попередній діагноз і дали 12 років. Сказав він також, що тоді, як я виїхав з Дніпропетровська, по Союзу розігнали всіх політичних і виписали мого доброго знайомого Придибу Володимира.
Мені не подобалось, що в камері смітник і темно. Я віддав хлопцям свій невеликий запас цигарок, вгостив білими сухарями і трохи згодом запропонував замести камеру. Хлопці не заперечували. Я замів камеру, і коли ми прийшли з прогулянки, менти вкрутили лампочку. Згадуючи Дніпропетровськ, ми вгробили день, а надвечір мене смикнули на етап. Я йшов етапом Харків–Київ. Це був мій останній перегон у «столипіні». Їхав я в обласну божевільню, а ніби на волю. В рідну область, ближче родичі, не той режим. Цього разу до мене в ізолятор кинули зека з особливого режиму – смугастого. Куфайка і роба були в нього в поперечну смугу. Він був москвич, росіянин. Сидів до цього вісім років за хуліганство, баклан, одно слово. Після звільнення з зони його не прописали в Москві, а направили в Львів. Чому у Львів, що, у Львові не вистачає своїх бакланів? Працювала мішалка, яка вимішувала бадю з метою творити навколоземний російський народ, перемішувала на визначений кінцевий результат. Дільничий у Львові йому теж заявив, що Союз великий і хай забирається на всі чотири сторони під три чорти. Але доки він думав, куди їхати, познайомився з медсестрою, і коли його в парку перестріло троє львівських хлопців – зарізав одного з них. Йому присудили вишку (розстріл). Чекаючи виконання вироку, він украв у медчастині лезо для гоління і зробив собі на горлі два красиві надрізи. Я бачив ці страхітливі шрами: від обох вух по горлі до кадика, наче штучні зябра – два товсті червоні шрами із слідами від стьобків нитками, якими йому зашивали горло. Зеки майстри на всякі несподівані мастирки (імітування хвороб), відтягти шкіру на горлі і зробити по черзі такі два надрізи могла лише дуже вольова людина, але він казав, що самі лікарі ствердили правдешній намір самогубства. Що сонні артерії в нього глибоко і якось сховались від леза. Вишку йому замінили на 15 років особливого режиму, і оце він їхав у свою стару зону, а там вирішуватимуть, де тягти строк.
Я вислухав його історію співчутливо і мовчки, що там було правда, а що брехня, але шрами на шиї були справжніми. Я сказав йому, що політичний, сидів три роки в Дніпропетровську на спецу і два в Казані теж на спецу. Зеки знали про Дніпропетровський спец як про найжахливіше, кінечне місце докатовування. Коли людина не витримала зони, збожеволіла, її везуть в Дніпропетровський спец досиджувати строк. Коли він почув, де і скільки я сидів, то пройнявся до мене повагою. І я сповнився до нього повагою, повагою до тих страждань, які він пережив, і до тих 15 років тюрми, які в нього були ще попереду.
Я українець, а він росіянин, ми не були друзями, але ми були по той бік від добра. Я годував його зі своєї торби і десь під Києвом віддав йому цукор, сухарі і консерви, залишивши собі лише почату півкілограмову пачку цукру. Ще звечора він почав просити у конвою теофедрину, потім пігулок від головного болю. Довго він їх клянчив, поки розлючений наряд не прибіг і не пригрозив віддухопелити. Він замовк, крутився, вертівся, трохи ми поспали, тоді перед ранком він став просити вартового солдата, щоб той купив йому за троячку пачку чаю. Солдат не піддавався на це, але перед висадкою з вагона нам влаштували капітальний шмон.
Роздягли наголо. Високий сержант, осетин, красивий і злий, в старому напрасованому мундирі з розірваною по шві матнею зашмоняв у мого супутника ту нещасну троячку і віддав начальникові конвою. Особливий лаявся, обзивав конвойних, аж поки нас не розсадили по кишенях «ворона». Ще раз я його зустрів у коридорі Лук’янівської тюрми, як нас знову шмонали, і він похвалив конвойного прапорщика за те, що той не присвоїв троячку, а видав йому на неї квитанцію.
Але перед Лук’янівською тюрмою мені довелося трохи посидіти на речах. Коли спецмашина завезла мене на територію Лук’янівки, виявилось, що я був звільнений судом з-під арешту і мене не мають права тримати в тюрмі. Майже до обіду я сидів під тюрмою в дворі, доки менти шукали закону, щоб поселити мене в тюрмі. Нарешті мене привели в приймальну. Там було три менти. Один писав, а двоє шмонали. Я і зараз не знаю, чому мент, знаючи, що я вже фактично звільнений страждалець, вирішили з мене поглумитися, влаштувавши такий доскіпливий шмон. Можливо, це було в них професійною звичкою. Взагалі про Лук’янівську тюрму і її ментів серед зеків ходить погана слава. Мент командував:
– Роздягайсь.
Я роздягся наголо.
– Підніми руки.
Я підняв.
– Нагнись.
Я нагнувся.
– Присядь.
Я присів.
– Устань.
Я встав.
– Підніми яйця.
Я підняв і опустив руку без команди «опусти».
– Підніми ще раз.
Я підняв і знову опустив.
– Підніми яйця, – скамандував мент ще раз.
Я скипів. Схопив х…я і демонстративно ним потряс:
– На вот, – прошипів я йому.
Це була найбільша тюремна образа. Менти, вони переймаються тюремними законами. Тому менти перемінились в лицях від мого жесту. В цьому була характерна риса моєї вдачі – спокійно закипати і раптом, не рахуючись з обставинами, ринутись. Не було в мене якогось розрахунку на пощаду. Але я був політичним та ще й спецбольним під віданням кедебе, і вони не влаштували мені темної. Обмежились лише тим, що посадили в етапний бокс і тримали там до вечора.
Вони знали, що таке їхній етапний бокс. Вузька камера без вікон, лише над дверима малесеньке віконечко з лампочкою всередині, забране сіткою, виходило у внутрішній коридор. Тут було задушливо. Час від часу я тарабанив у двері, не розуміючи, чому мене тут так довго тримають, а в бокс то вкидали, то виводили групи молодих хлопців: хто з суду, хто на суд, у модних штанях, сорочках, із модними зачісками. Хто отримував перший строк, хто повторний – головно баклани, гвалтівники і дрібні грабіжники. Я сидів то на лаві, то на мішку і задихався від нестачі повітря. Нарешті увечері мене з групою нових поселенців тюрми повели митись. Вели знаменитими лук’янівськими підземними переходами, обкладеними жовтою кахлею. У великій душовій новоспеченим зекам видали на гурт одну механічну машинку, і вони стригли один одному патли, голосно сміялись, ховаючи тугу за волею і горе подалі в душу, – рекрутовані раби, хто на три, а хто і на десять років.
Наша держава безсоромно перетворює вільнонароджених громадян на рабів. Це у комуністичній державі ввійшло в звичку, бо якщо зеків не вистачає – то план горить. В діях суду не останню роль відіграє заготівля дармової робочої сили, хоча, звичайно, серед оцих молодих розбещених хлопчаків не всі, далеко не всі, безневинні.
Я помився осібно, не втручаючись у цей новий тимчасовий колектив, і мене нарешті поселили в камеру. І знову це була камера для тих, хто боявся суду і гнав на дурку чи справді мав якісь психічні відхилення. Але в камері вони вели себе нормально. Тут я зустрів п’яничку-односельця. За п’ять років моєї відсутності він так спився, що я його ледве впізнав. Він сам до мене признався. Був він майже голий, і я віддав йому свій робочий костюм, який навіщось тарабанив у мішку через пів-Союзу. Був якийсь стрижений тип, що, дізнавшись що я з Лісників, заявив, що грабував колись наш магазин. Потрапив, отже, я до земляків. Перед тим як заснути, я почув з протилежної через коридор камери удари, шум, грюкання засува. Як виявилось, там «вишибали» педераста.
Цю процедуру зеки люблять як видовище, знущання, розвагу, бій гладіаторів, де чуже людське життя не варте й копійки. Коли в загальній камері, де живе від 20 до 40 зеків, виявлять або зроблять педерста (пасивного), то його спершу використовують за призначенням, а тоді починають глумитись. Завжди знайдеться якась проста душа, що його обіграють в карти, обдурять, навішають на вуші лапші і виї…ть гуртом. На нари його спати уже не пускають, треба, щоб він спав біля унітазу. Нарешті якийсь заводіяка, котрий взяв на себе роль веселуна і розважальника в камері, де ніколи не замовкає дурнуватий голосний регіт, заявляє, що не місце «пєтуху» серед їхнього шановного товариства. Майже всі відразу пристають на цю пропозицію, і педераста вирішують «вишибать». Ставлять його раком зі спущеними штаньми головою до дверей на табуретки чи на нари, щоб головою в кормушку. Два чи четверо здорових хлопців беруть за ноги і руки ще одного зека, розгойдують і вдаряють задниця об задницю. Жертва вдаряється головою в обковану залізом кормушку і, буває, вибиває клямку. Заходять менти і непритомного пєтуха кудись перетягують. І вже до закінчення строку цей бідака буде спати біля параші, якщо відразу не потрапить у Дніпропетровську божевільню.
Другого дня мене посадили в цивільний уазик, там уже був санітар, і повезли через Київ, Жуляни, полями і перелісками, і нарешті привезли в Глеваху (всім у Київській області відома назва божевільні). Це група багатоповерхових одноликих корпусів за селом Глевахою. Перший раз мене під час етапування не помили. Хоча вчора я мився в Лук’янівській лазні, але за законом з етапу відразу йдеш під душ, отримуєш чисту білизну, тюрма бореться за чистоту проти вошей, але в Глеваху не подавали теплої води, і тому тут милися за якимось нікому не відомим графіком.
Прибув я туди в другій половині дня, мене роздягли до трусів і поклали в Першу палату. Тут лежали найтяжче хворі чи, як кажуть самі ж хворі на своєму жаргоні, «вирубки». Це ті, кому наше гуманне суспільство не хоче завдати смерті, їм від хвороби і невралептиків байдуже: сіро надворі чи біло, але ті кошти, які держава виділяє на їх утримання, сумлінно розкрадаються. Хоча красти у таких нещасних гріх, але ті, що втратили совість, думають, що божевільним все одно.
Щоб не мати клопоту з білизною і простирадлами та іншими атрибутами цивілізації, хворих тримають лише в трусах і на голих матрасах. На деяких ліжках була лише одна ковдра на двох, і спали вони по двоє, валетом. Це були нібито люди, але із зовсім потьмареним ліками і хворобою розумом. Коли мене завели в палату, вже поширилась чутка, що прибув принудчик з Казані, політичний, і мене прийшов провідати Мишко Н. Ми з ним були знайомі з Дніпропетровська, я був у Восьмому, а він у Дев’ятому відділенні, які розташовувались на одному поверсі. Він прибирав столи у нашому коридорі-їдальні, коли виписали Хірурга. Ми з Мишком зустрілись як однополчани, він прогнав штурханами з мого ліжка якогось майже погаслого типа і влаштував його десь третім, дістав мені ковдру, а фельдшеру сказав:
– Це Вася Рубан, мій товариш по Дніпропетровську, хороший хлопець, ви його не обіжайте. Завтра прийде завідуюча і розбереться.
Сидів Мишко за випадкове вбивство у звичайній хлопчачій бійці. Вдарив супротивника кулаком, а той невдало впав. Яким чином йому робили перебування в дурдомі, я не знав. Мишко добре грав у шахи і перед тим, як зробити хід, дивився не на дошку, а десь вбік.
Микола Григорович (студент з медичного на практиці), одначе, дав мені на ніч якоїсь отрути, але я її, звичайно, не проковтнув і заснув до ранку. Навіть будучи на спецу, я жив у білизні, а жити лише в трусах я не звик, я мерз, хоча в палаті було порівняно тепло та ще й важке повітря. Надворі десь початок квітня – туманно і холодно, дощило. Нарешті прийшла завідуюча і розпорядилась, щоб мене перевели у другу палату і видали піжаму. Тут ліжка були панцірні, односпальні, отже, вужчі за гігієнічні та ще й прогиналися, але на них спали теж по двоє. Мишко з фельдшером довго мудрували, де подіти двох людей, щоб звільнити мені одне ліжко. Як тільки це їм удалося зробити, виселені пішли скаржитись своєму лікареві, і вже моя лікарка прийшла, щоб знову мене покласти десь другим. Авторитету тут у мене не було, щоб якось відвоювати собі персональне ліжко, проте до вечора ми з Мишком таки досягли свого.
Цього ж дня відділення почало боротись з вошами. Мої батьки вчителі якось так нас виростили, що я не бачив вошей до 25-літнього віку. У нашій країні воші розводяться лише в лікарнях, у тюрмах – нема. Принаймні в тих, де я бував, а я був у восьми в’язницях. Першого разу я дізнався, що таке воші у голові, коли моя дружина лягла в пологовий будинок у містечку Іванків. Коли вона виписалася, народивши там нашого сина Вітю, ми ніяк не могли зрозуміти, від чого у нас сверблять голови. Нарешті Людмилина мати заглянула в наші голови і побачила, що там повно вошей.
Ми помили голови гасом, але це не допомогло. Пішов я у містечко питати в аптеці дустове мило, але так і не знайшов, гексохлоран тоді вже заборонили, бо він нібито радіоактивний, не розкладається і довго зберігається в крові. Але пам’ятаю, як було мені років із дванадцять, гексохлоран купами лежав на наших полях у селі Троковичах на Житомирщині. Ми ходили всією школою трусити ним капусту від попелиці в городню бригаду. Набирали ДДТ в панчохи і трусили. Як купалися в Точищі, то Коля Максьом тер мені ним спину і насипав у голову. Це був десь 1954 рік. А у 1977 році в Глевасі із вошима, тими, що водяться в білизні, боролись таким способом: матраци виносили в дворик для прогулянок і перетрушували порошком гесохлорану, а хворим відтягували резинку в трусах і натрушували між ноги, а тоді попід руки того ж таки радіоактивного гексохлорану. Мені довелось поцікавитсь, що це за воші, які водяться в білизні. Тоді я взяв зі свого мішка переміну білизни, а ту, що була на мені, старанно виправ і випрасував. Я знову старався зіп’ятись на ноги, тобто вибити нову чисту піжаму, митися, як тільки з’являлась гаряча вода, вчасно бритися й стригтись і регулярно міняти білизну.
Поступово я розібрався, що у відділенні було ще дві палати, де за планом повинні були лежати хворі, але одну палату зайняли під ленкімнату, а одну велику, де могло поміститись ліжок тридцять, зайняли лікарі під ординаторську. Тобто поставили собі там три столи, бо завідуюча з їхньої ординаторської зробила собі кабінет. Отже, це забрало місця десь на сорок ліжок, тому нам доводилося спати по двоє і по троє на одному ліжку.
Цього ж дня Мишко дав мені паперу і ручку, і я написав листи на Житомирщину батькам і дружині в село, яке було звідси за 25 кілометрів. Став їх чекати. Хай вибачать мені мої батьки, але з більшим нетерпінням я чекав жінку. Минали дні. Божевільні готували концерт до Першотравня. Єврей Оснос був тут за масовика, керував хором. У ленкімнаті стіни бул завішені Бог зна коли і ким намальованими і випаленими на фанері примітивними картинами. Оснос був пенсійного віку, крупний тілом, зі скошеним лобом і прямим волоссям бруднокаштанового кольору. Коли ми грали в доміно вже аж у третій, невеличкій, найпрестижнішій палаті і він вигравав, я казав:
– Володимр Гершкович, ви лідер.
Він відповідав:
– Вася, я підер.
Я не реагував, але з часом повторював: «Ви лідер», але він відповідав так само. Про нього говорили, що раніше він працював вихователем у будинках для сиріт і там розбещував хлопчиків. Поміж запоями ходив чисто, хоч і бідно вдягнутим – лавсанові напрасовані коричневі штани і нейлонова теніска. Мене теж запрошували в самодіяльність, але мені було бридко. Молодий хлопець Сєва, теж єврей з передмістя чи села, що писав вірші українською мовою, тренувався під керівництвом Осноса в читанні власного вірша, який починася словами: «Я не бачив Леніна ніколи». Далі у вірші йшлося про те, що, незважаючи на це, автор вдячний Леніну за щасливе дитинство. Вірш був досить тямковито написаний, і Сєва таки мав поетичний хист, проте потім у нього загострилась психічна хвороба, все пішло прахом, він потрапив у Глеваху, а тут його ще й піддурив Оснос і натягнув. Розборів голосних не було, поговорили і затихли. Десь після першотравневого концерту Оснос утік і запив, і коли проспався під якимось тином, подзвонив завідуючій, щоб прислали машину і його забрали. Завідуюча виконала його просьбу, адже їй потрібен був організатор-масовик.
Дні минали за днями, я кріпив свою душу і виглядав, коли ж мене провідають. Нарешті до мене приїхали батько й мати, і сестра, і мій товариш, що ми з ним колись парубкували, Андрій з жінкою Галею на мотоциклі. Всі в один день. Андрій навіть захопив пляшку білого портвейну. Мені привезли найкращих харчів, які можна було купити. Ми розсілись на травичці неподалік від дворика для прогулянок, якраз потепліло і світило сонечко. Їли і перемовлялись, перескакуючи з теми на тему, як люди, котрі довго не бачились.
Гості заглядали в мої очі, їм було цікаво, чи я божевільний, а чи ні, а я старався бути занадто нормальним. Я попросив матері, щоб придумала для завідуючої який-небудь подарунок, аби в мене не забрали окремого ліжка. Ось-ось мала почати спіти полуниця, і мати пообіяла заїхати до сестри в Лісники, щоб замовити першої. Дали мені батьки також двадцять карбованців. Тоді вони поїхали, а я все виглядав, коли мене провідає моя жінка. Я шепотом матюкав її як тільки міг, обзивав її подумки найбрутальнішими словами, чого вона не їде, он батьки вже приїхали, хоча живуть звідси за 150 кілометрів, а вона не їде.
Коли я їхав з Казані, такий собі Корепанов, який після першого звільнення з зони убив свою жінку і таким чином потрапив на спец, дав мені таку пораду.
– Вася, доки не вийдеш на волю, нічого не вирішуй на предмет власної дружини.
Я добре запам’ятав ці слова, але, Боже, як важко було їх дотримати! Ішов шостий рік, я зголоднів за жінкою, а вона, живучи ось майже за цими перелісками, не їде. Нарешті в кінці квітня мене знову викликали на побачення. Я йшов і надіявся, що вона нарешті приїхала, але приїхала жінчина мати, теща, що жила звідси за 100 кілометрів. Дуже добра людина, жили ми з самого початку окремо і ніколи не сварились.
Нас випустили надвір. Ми мирно розмовляли з Галиною Григорівною, і єдиною моєю просьбою було:
– Хай приїде Люда. Чого вога не їде?
– У неї робота, зараз ще й на городі, полоти, підгортати.
– Невже не можна покинути все і відвідати чоловіка, який виглядає тебе у всі вікна ось уже шостий рік?
Можна було здуріти від цього непорозуміння. Коли теща поїхала, я знову виглядав і лаявся. Ті прикрощі, які завдають нам жінки, вони десь залягають на дно душі, коли ми нарешті вдовольняємо свою хіть. Те, що прощається смачній для тебе жінці, не прощається нікому. Ми звикли мислити про подружнє життя книжно: жінка – це товариш по духу, соратник, поїде за тобою в Сибір. Щасливі були лише Трістан і Ізольда, бо спали з обох боків оголеного меча. Мені ж доводилось твердо пам’ятати напутні слова зека, який виголосив тюремну мудрість:
– Доки не вийдеш на волю, не вирішуй нічого з жінкою.
Я кришився, як перепалене залізо, але я чекав, хоча мене підмивало взяти папір і ручку і написати їй, що не хочу її більше бачити, що я більше до неї не приїду. Із своїх речей заберу лише транзистор VEF і поїду до батьків у Троковичі. Прокляття висіли в мене на язиці, і це чекання було найтяжчм. Нарешті почався травень, похолодало. Лили холодні затяжні дощі, і приїхала до мене на побачення жінка. Перетруджений чеканням і невідомістю, я зайшов у кімнату для побачень. Вона приїхала з дітьми Вітею і Оксаною, дивилась на мене насторожено, а я на неї спокійно.
Я відчув, що недоречно кидатись у обійми, і ми не кинулись один одному в обійми, ми в’яло поздоровались за руку і говорили про що-небудь. Я взяв на коліна обох дітей, і вони не пручались і не щебетали до мене, а сиділи тихо. Я, щоправда, дорікнув:
– Чого ти так довго не їхала?
Вона стала темпелити:
– Робота в школі, на городі, діти малі...
Я мало не вилаявся вголос. За столом сидів санітар. Він бачив, що побачення в нас якесь дивне, але він вже набачився всього. Ми так і не сказали одне одному нічого. Вона почала збиратись додому, і я провів її до виходу. Дощ лив поривами, інколи стихаючи і переходячи в мжичку. В таке затишшя вони побігли до автобуса. Я попросив її, щоб приїхала без дітей і в кращу погоду. Вона муркнула щось непевне і зникла в тумані мжички. На душі було бридко, і думки почали кружляти навколо рішучих дій на розрив. Але тюремні поради – це досвід країни зеків, країни СРСР. Тому я знову став чекати, але вона не їхала.
Радянська судова процедура передбачала, що для того, щоб мене випустити з Глевахи, треба ще одне засідання обласного суду. Перший суд, коли я сидів у Казані, знімав з мене «соціальну небезпечність», а другий «принудлікування», чи навпаки. Ви відчуваєте, як тонко? Оце така «неосудність» в зв’язку з захворюванням. Тому що з мене не було знято одного з цих формулювань, мене не випускали ні на які зовнішні роботи. Хоча які там роботи, коли починає боліти голова від підвищеного тиску навіть тоді, коли доводилось вдвох піднести на другий поверх чотиривідерну каструлю з борщем. І от викликє мене завідуюча Поліна і заявляє:
– Поєдєш работать.
– Куди?
– Вранці підеш до прохідної, там скажуть.
Було вже 14 травня, настала така спека, яка в наших місцях буває лише в середині літа. Я зачудувався тим, що мене випускають на роботу за територію божевільні. Десь, як виявилось, треба було їхати до Борщагівки копати траншеї під склади. Але я також подумав, що кедебе знову виробляє якісь експерименти. Наближалось 22 травня – день перевезення труни Шевченка на Україну, а в програмі, за яку мене посадили, цей день оголошувався днем політичних акцій проти зросійщення України. Тому кедебісти подумали, що, коли я потраплю на волю, тут я й заметушусь.
Але на той час, коли нас сажали (1972 рік), не було на Україні організованого політичного руху, було товаришування, яке нікого ні перед ким ні до чого не зобов’язувало. Звичайно, якби 1972 року на Україні не почали хапати методом облави, то вже до того йшлося, десь за рік-два була б і українська політична організація. Бо потреба української нації у політичній організованості безсумнівна. Адже КПРС – це лише змінена назва РСДРП, Російської соціал-демократичної партії. Хоча такі демагоги, як Борис Олійник, і вболівають, що росіяни, мовляв, теж не мають політичної партії.
Отже, кедебісти будуть за мною стежити до того часу, поки я не матиму в руках чогось компрометуючого, а так не будуть мене чіпати, подумав я, а це значить, що я можу відвідати своє село. Другого дня, взявши зі свого речового мішка цивільну одежу, я прийшов на КПП. Було 15 травня. Там у маленький автобус сідали алкоголіки, щоб кудись їхати. Я запитав, куди вони їдуть, і вони сказали, що в Корчувате на цементний завод. А через Корчувате ходив 99-й автобус просто у моє рідне село Лісники. Тому я вирішив їхати з ними, а до Борщагівки чи в Жуляни хай їде хтось інший. З нами не було ні конвою, ні санітара, лише шофер, і от ми заїхали на територію цементного заводу в Корчуватому.
Я відразу ж звернувся до чоловіка, який взявся нас розподіляти по різних роботах, з проханням, щоб мене відпустив, бо я шість років не був удома, але він не захотів вникати, не хотів брати на себе відповідальність. Нам видали рукавиці і респіратори, а також по лопаті. Мене і ще якогось алкоголіка послали у вузьку яму глибиною десь 2,5 метра, звідки наверх ішов шнек з елеватором. Ми повинні були лопатами очищать дно цієї ями, кидаючи цементний пил у шнек. При першому порусі лопати цей дрібнесенький пил починав плавати в повітрі і нічого не було видно, лопатою треба було працювати навпомацки. Я зрозумів, що коли ще п’ять хвилин у респіраторі і духоті побуду в цій ямі, то мені не треба буде ні жінка, ні діти, моє серце просто лопне. Тому я спинив свого напарника, зняв распіратор і сказав:
– На тобі три карбованці (така тоді була ціна пляшки казьонки), і якщо хтось буде питати, де я, скажеш, що сидить там у ямі.
Тоді виліз на поверхню, вийшов на територію заводу і пішов у протилежний від виходу бік. Переліз загорожу збоку Багринової гори, обійшов понад загорожею з зовнішнього боку до Набережного шосе і, затискаючи рукою серце, як тільки міг швидко пішов у бік центру Корчуватого. Бігти я не міг, хоча хотілось зірватись на свої колись сильні ноги, так, як у армії на довгу дистанцію, але здоров’я у мене забрали не трохи. Випили кров, кожних два тижні протягом більш як чотирьох років у мене брали кров на аналіз із вени, щоб лікувати, лікувати... В нашій країні лікування безплатне.
З Дніпра подував свіжий вітрець, я був у куфайці з рукавицями в руках і з респіратором у кишені і стримував себе, щоб не бігти. Хоча я всім своїм єством знав, що піддаюсь на провокацію, ризикуючи випискою до жінки і дітей, проте, коли я переходив переїзд і вже підходив до зупинки свого автобуса, було таке відчуття, що хай мене за цей вчинок знову на все життя запакують на спец, я все одно йтиму в цьому напрямку. І доля була ласкава до мене. Зразу підійшов 99-й автобус, який ходив раз на годину. Навіть було місце, де сісти. Знайомі люди ледь на мене позирали. На передньому сидінні молода жінка щось говорила до своєї дитини українською мовою, а дитина дошкільного віку відповідала матері російською. Одна лісницька жінка, з таких, як ото витесані з пісковику на скіфських могилах, з відтінком непорушної вічності, суворості, байдужості і впертості та ще материнськості на лиці, сказала:
– Вона в тебе, Галю, справжня кацапка.
Галя:
– Оце вірите, я до неї говорю завжди українською мовою, а вона змалечку ходить у дитсадок (вона була мати-одиночка), я ж на роботі, і оце так говорить.
Друга жінка й собі підкинула:
– Виросте, може, й навчиться своєї, як доведеться в село по харчі їздити.
– Як буде жить в Києві, то й не навчиться.
Я разом з усіма слухав цю розмову, усередині важкий, як камінь (здавалось, що прожив сто років, зараз мені було тридцять шість), заціплений, загодований галоперидолом, не міг роззявити рота, щоб і собі додати якесь слово. Я промовчав, але мені було соромно й гірко, соромно й гірко. Вийшов на кінцевій зупинці в центрі села, зауважив, що доки сидів, через село проклали асфальтову дорогу. Я зразу пішов до школи; знайомі дерева, дереза над дорогою густою стіною на обривах, будинки і люди наново фіксувались в очах.
У школі якраз була перерва; в своїй старій куфайці я пройшов через шкільний коридор, який вирував галасуючими школярами, через прохолодні після надвору сходові площадки східцями на другий поверх до учительської, постукав, прочинив двері, сказав «добрий день», глянув на свою жінку, яка сиділа за своїм столом, на якому стояв її портфель, сказав:
– Прийди додому, – і пішов швидко додому, наскільки дозволяло серце. Зайшов у рідну вуличку. Дворище з розваленим старим хлівом і стіни нового цегляного хліва, якого почала будувати жінка без мене. Але розвалена загорожа навколо двора і взагалі двір засвідчували, що вони сироти, ось вже сьомий рік без господаря. І хата, бабина хата, наша хата (баба померла, не дочекавшись мене), стояла на горбочку, а понад хатою вузеньке подвір’ячко, відгороджене струганими штахетами з заокругленими вершками, які я колись вирізував ножем, і кущ бузку на розі хати, і кручені паничі, і сходи на ганок, невправно полагоджені жіночими руками.
Я знайшов ключ, відімкнув хату, зайшов у сіни і вдихнув їхню глиняну прохолоду. Все тут було, як раніше. Взявся за клямку дверей і зайшов у хату. Доки я переживав, прийшла жінка. Я не став з нею рвучко обніматись, лаяти чи докоряти, виливати свою душу. Я сказав:
– Замкни хату і роздягайся.
Вона розстелила ліжко і стала роздягась, а я вийшов із світлиці в кухню і теж став роздягатись. Часу в мене було мало. На три години треба було бути в Корчуватому, щоб сісти на автобус і разом з усіма їхати в Глеваху, аби мене не кинулись шукати і не пришили втечу, а зараз вже було пів на першу.
Повністю голий я зайшов у світлицю. Вона лежала на білих простирадлах, розповніла, гарна і гола, поклавши руку під голову, приплющивши очі і поклавши ногу на ногу. І я ліг поряд з нею, але напруги не було, так, «на пів шостого», я спробував притулитись до неї, тіло було прохолодне впроти надвірної літньої спеки, але ефекет був нульовий. Я встав з ліжка, і вона озвалась:
– Може, тебе там підлікували?
Я знав, що я не імпотент, хоча не міг зрозуміти, що зі мною сталося в даний момент. Я сказав:
– Нічого мене не підлікували.
Фраза вийшла якась неоковирна. Я голий ходив по хаті, а вона ще лежала в ліжку з приплющеними очима. Вийшов на кухню і глянув на буфет. Там, як і раніше, стояв графинчик з горілкою. Я подумав, що треба було б випити сто грам, але від мене буде пахнути спиртним, коли я повернусь в божевільню, та й невідомо, як поведе себе серце. Тому я облишив графинчик і знову зайшов у світлицю.
Глянув на голу жінку. Час танув. Нарешті я почав оживати зсередини, і я зробив другу спробу. З горем-бідою мені вдалося всунути напівстоячого, вона затиснула Його Лоном, відчула нарешті, що Він як кістка, посмикала Лоном Його туди-сюди і озвалась:
– А мені сказали, що ти вже не будеш здатний, і тому я боялась до тебе їхати.
Я мовчав. Вона завжди намагалась бути зі мною чесною, не хотіла лицемірити, щоб потім іти на розрив. Жити з імпотентом вона не могла уявити як. Коли ми перемагаємо, ми багато що можемо забути.
Звиклий за ці роки до твердої долоні, я довго її ковзав, в організмі завжди є запас на форсаж, і серце моє не лопнуло. І хоча з першого разу ми не знайшли свого спільного ритму (в тюрмі зеки мене попереджали, що в жінки тимчасово може розвинутись фригідність, якщо вона не живе регулярним статевим життям) і вона не впала у вищий екстаз, та і я теж, але я знову її завоював, наче втрачену столицю.
Коли вона одягалась, низько нахиляла голову, щоб я не бачив її лиця, але я бачив, що на її обличчі розквітає така дитяча, чиста, безпосередня усмішка, яка може бути на лиці лише у щасливої жінки. Ми обнялися. Я сказав: «Приїзди», і поспішив у Корчувате. І я встиг якраз на той час, коли алкоголіки вже сідали в автобус. Правда, підвіз мене в Корчувате чорною «Волгою», випадково чи ні, слідчий з особливо важливих справ, сам родом з Лісників, підполковник у цивільному, бо сусід, материн двоюрідній брат, не захотів, думаючи, мабуть, що я втік з тюрми. Сидячи в автобусі на сидінні, я трохи заспокоївся, щоб відчути самого себе, і я відчув, як навколо всього мого тіла палає наче німб, животворний вогонь, і коли зайшов у відділення, Мишко Н. завважив, що у мене дуже світле лице. І я ще відчував навколо тіла теплий вогонь. Я сказав Мишкові, що був у жінки. Він мене привітав. Радістю завжди хочеться з кимось поділитись.
Вона стала їздити до мене раз на тиждень. Я давав фельдшеру троячку і йшов з нею за територію. В бетонній загорожі було багато лазів, якими обслуговуючий персонал розносив по домівках наші харчі. Глянеш з поверху, а вони з важкими сумками, як щури, зникають у тих лазах. Ми виходили в поле. Зелена озимина вже йшла в трубку. Понад каналом ішли до заблуклих у посівах кількох диких груш, і там було чи то лисяче, чи ще якого звіра лігво. Вона приносила чогось смачненького поїсти і ковдру, а також брала з собою рожевий квітчастий халатик з коротким рукавом і шлярками. Роздягалась до комбінації, тоді надягала халатик і знімала все інше. Це була прекрасна жінка і моя.
Вона купила бадмінтон, і ми грали в бадмінтон біля торішньої скирти соломи, Вітя подавав воланчик, а Оксанка сиділа під скиртою на соломі. Тоді ми всі разом сідали під скиртою і Людмила розкладала всякі наїдки. Я сидів, обнявши своїх дітей, і розумів, що батько для дітей – це сонце. Що це злочинно залишати дітей без батька. Але і Україна була в неволі, і мій народ зникав, і своїми стражданнями я його не порятував. Десь далеко бриніла думка, що треба збиратись на силі, щоб кинутись під танк, але поки що я обнімав своїх дітей і сміх, змішаний зі сльозами, бринів у моїх примружених очах.
Через шість місяців мене викликала завідуюча Поліна у свій кабінет. Там сидів чоловік за тридцять років, рудий, синьоокий офіцер КДБ у цивільному. Звідуюча вийшла. Я бачив перед собою свого супротивника, свого ворога, котрий, як тінь, стояв позад лікарів ось вже сьомий рік і із-за їхніх плечей спостерігав за своєю жертвою, придумуючи новий шантаж.
Він почав:
– Нашє правітєльство і партія гуманни, і оні замєнілі вам тюремноє заключєніє на лєчєніє.
Я дивився на нього і думав, що цей типаж звик рахувати людей на дві категорії: працівників органів і простих смертних, і на язиці в мене крутилась фраза: «Краще вишка, ніж ваш гуманізм». Віддих у мене був здушений тим шаром душевної втоми, який навалився на душу за повних шість років підходу три рази вдень до столика з отрутою, під слідством цю процедуру замінювали викликами на допити. Але замість цього я сказав:
– Вийду на волю, займусь будівництвом хати, заведу бджоли.
Боротьба тривала. Після цієї розмови завідуюча порадила мені поголити українські вуса, бо мене повезуть на суд, і щоб суддя, чого доброго, не подумав, що я не покаявся.
Я поголив вуса, але мене не помилували, лише через два місяці повторний суд зняв з мене «принудлєчєніє». Возили мене на обласний суд на площу Богдана. Там нас із санітаром зустріла моя жінка з адвокатом, проте в залу суду мене не водили. Адвокат зайшов у якісь дубові двері, вийшов з них і сказав, що все добре, можна забирати мене додому.

Через три роки ми назвали свою третю дитину Милославою.
Ага, я й забув сказати, що програма УНКП закінчувалась таким реченням: «Влада в Українській самостійній державі повинна належати радам, а ради повинні бути багатопартійними». Що таке держава і навіщо вона, про це ви, всі, хто хоче займатися політикою на Україні, прочитайте в енциклопедії або запитайте свого вчителя історії. Бо такі посіпаки, як Затонський, Петровський, Щербицький, і їхні холуї не знали, що це таке, і наробили багато горя українському народу.

Село Лісники, 1980, 1990 роки (Києво-Святошинський район, Київська обл.)

Автор шукає перекладавчів і видавців цих творів японською, китайською, російською, німецькою, французькою, англійською, іспанською, чеською та іншими мовами.
??

??

??

??




1


Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2014 <META> Все права защищены