/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/META/Hymera.txt Библиотека на Meta.Ua Химера (збірка)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять

ВАСИЛЬ РУБАН

Х И М Е Р А


...який таємний і прозорий
горить над серцем і над лобом
немеркнучий вогонь.
Агонії не треба.
Дивись, Дарбоже, в світла оксамит,
вертайся на повільні кола,
нам рівновагою вогню вгортай закони,
а ми впокоримо гординю.
Жив, Жива – живемо,
від паленої сірки
аж до твого заступництва вдаємся,
спаси...




РОЗДВОЄННЯ ТАЄМНИЦІ
(с. Троковичі – м. Житомир)



ПЕРЕДМОВА
Рубан Василь Федорович народився в селі Лісники Києво-Святошинського району в сім’ї вчителів. Середню школу закінчив у селі Троковичі Житомирської області, куди батьки переїхали після закінчення війни. Вірші почав писати з 12 років.
Закінчив Житомирський культосвітній технікум і рік працював завклубом в селі Троковичі. Три роки служив у армії. Після армії поступив у Київський університет ім. Т. Г. Шевченка на філологічний факультет, звідки з 6-го семестру був відчислений (7.05.1967 р.).




ВЕСНА

Пригріло сонечко щедріше,
подув тепленький вітерець,
весь край став виглядіть миліше
і жити стало веселіш.

Давно розтанув сніг пухнатий,
парує чорнозем,
дзвенить десь жайворон горлатий,
а ми дорогою ідем.

Ідуть дорогою корови
попастись після довгої зими,
а хлопці розмовляють весело
під подихом весни.

Зеленим килимом все стелиться
озимина буйна.
В повітрі пурхають метелики.
Весна! Весна! Весна!

Весна, 1956 рік




ЛІТНІЙ РАНОК

Вже сонця схід зарожевів
у легкому досвітньому тумані,
промінчик перший день збудив,
цей вісник ранній.

Прозоре небо – чистая блакить,
ще де-де зірочки жевріють,
пташки стрічають дружно схід,
а в далині колгоспне поле мріє.

Квітує жито вдалині,
немов би море хвилі котить,
і сонце вгору вже підходить,
і жити весело мені.

1956 р.





ОСІННІЙ ВЕЧІР

Все оповите вечірньою тьмою,
по небу осінні хмари сунуть,
сірі, свинцеві – ні зірки на небі,
тільки вітер негоду віщує.

Чорні дерева, мов привиди ночі,
темінь надворі, грязь і вода.
Думки проходять одна за одною
і не лишають сліда.

Передача по радіо – «Сімнадцятилітні» –
будить якісь нові почуття,
напливають думки про весну світлі
і впадаєш в якесь забуття.

2 грудня 1956 року




* * *

Свище вітер десь у комині,
тисне в вікна темнота,
тепла усмішка торкається
мозку мойого крайка.

Прилетіла крізь метелицю,
крізь метелицю-пургу,
добра фея-чарівниця
йшла по пухкому снігу.

Принесла в уяву милу,
карі очі, що без дна.
Ти моя берізка біла,
і весела і смутна.

Свище, виє люта хуга,
тепло в мене на душі,
ніби згадую про друга
наймилішого з усіх.

1957 р.




ОСТАННІЙ ДЗВІНОК

Останній в житті дзвінок,
останній в цій школі урок!
Ось і ти, трудове життя,
стоїш на порозі мого буття.

Здається, недавно ми
садили цей буйний садок,
цієї весни у садку
розцвів за цвітком цвіток.

А зараз малий першокласник
дарує пахучий букет:
– Іди в життя, – говорить, –
одерж і там букет.

Навкруг усе так буяє,
цвіте пахучий бузок,
і чисте небо безкрає
повнісіньке мрійних думок.

24 травня 1958 року




ТОВАРИШЕВІ

Тримаєш руку в моїй руці,
довірливе чую її тепло,
яке почуття виказує ті,
яких розказано не було.

Легенький хміль трохи мозок п’янить,
і ще відчутніша та теплота,
яку віддає з дорогої душі
рука товариша золота.

Ми з ним не пройшли ні боїв, ні негод,
ми знали лиш разом роздолля полів,
лиш я йому вперше, а він мені
свої чуття дорогі поділив.

1959 р.




БУДНІ

Сонце обрій багряний оглянуло,
рідний наш неосяжний край,
за стіною дерев розтануло, –
на спочинок стає комбайн.

Прохолода з боліт війнула,
освіжила тіла огонь.
Літня ніч вже шатро розпустила,
і в селі десь виводить гармонь.

Ми останню гарбу нагружаєм
і співаєм вечірні пісні.
Зможем скоро спокійно спати,
чи удвох розмовляти в тіні.

Руки солодко ниють, груди
дишуть жадібно свіжістю нив;
спокій ночі розлився всюди
і в селі вогні запалив.

На гарбі з золотою пшеницею
їду в любе зелене село,
і дивлюся в небо – криницю,
де спалахують іскри зірок.

Відпочинок... а завтра знову,
коли вип’є сонце росу,
по просторі пливти степовому
і вдихати полів красу.

1959 р.




* * *

Коли зими колючий вітер
вганяє голки в тіло,
то завжди мрію про весну,
або гаряче літо.

І знаю, що вона прийде
по росяній дорозі,
душа п’яна в траву впаде
у лоскотній знемозі.

І буде жадно пить-вдихать
той луг пахучий,
і тепло стане на душі,
а вітер не колючий.

1959 р.




* * *

Вий на все, як за душу тягне.


Грань – що вже не переступить.
Вже до мене вона не прилине
ні на жодну кохання мить.

Вий, не буде цього страждання,
і засяде в душі пустота,
чи прийде воно знов, те кохання,
чи повториться ще ця весна?

Очі жмур (стислі сумом груди),
не виходь із душі каламуть,
хай ці думи мої невеселі
душу мучать і ссуть, ссуть.

Хай чуття мої ллються в цвітіння,
хай, щоби не застоялась кров.
Муч і рви мою бідну душу,
не розказана саду любов.

Не ходила вона садками,
не топтала весняних трав,
не вдихала пахучу м’яту,
її вечір не колисав.

Хай у простір гарячі очі
палять росяний цвіт весни.
Хай не буду я спати ночі,
будуть хай у думках вони!

1960 р.




* * *

В часи розчарування свіжих ран
до серця цвіт вишневий прикладаю.
П’ю свіжу, парку і квітучу рань,
вечірнє сонце спати проводжаю.

В знемозі мук тулюся до землі,
гарячими грудьми позичить прохолоди.
Зірки зриваю в неба глибині
і ллю на жар душі з потоку воду.

До всього-всього я її кладу,
коли ж до мене радість посміхнеться,
в вишневім білім молодім саду
до мене соловейко озоветься.

Промиє серце і грудьми пройде
весняний вітер, свіжа прохолода,
і в лоно трав цілюще покладе,
і буде щастя лить, як теплу воду.

1960 р.




* * *

Коричневі лопнули бруньки –
з них бризнула сила жива,
неначе цілунок з весною,
як юності щирі слова.

А дощик весняний і тихий
розсипав краплини роси,
і теплий вітрець ледве дихав
над садом родіння краси.

Краплина на кожній бруньці,
а брунька вологу п’є,
душа на чутливих струнках
весняні мелодії ллє.

Все диха: земля і брості,
й волога пахуча кора,
і птахи – весняні гості,
й весела в дворі дітвора.

1960 р.




БІЛА-БІЛА УКРАЇНСЬКА НІЧ

Долина інієм вирізьблена,
залита місячним сяйвом,
прозора, холодна неба глибина,
стоїть тиша, лиш іній і сніг.

Я іду через долину по сніговій корі,
притрушеній зірочками інію,
намагаюсь грудьми все повітря вдихнуть
або сам стати прозорою хвилею.

Місяць – чистий-чистий шматок срібла,
зірки ясні-ясні на темно-синьому небі,
так іти б іти і дихати, дихати, дихати,
і нічого в світі для мене не треба.

Середина долини, зрізаний пеньок яблуні,
припорошений зірочками – неба дивами,
просить сісти і дивитись, милуватись усім:
цими деревами зачаклованими.

Видно-видно, хоч бери і пиши при місяці,
але слова звучать як образа для краси.
Сльози безсилості перед красою груди тиснуть...
1960 р.




* * *

Вітер як скло,
небеса як кришталь,
мороз розпікає холоду сталь.

Щоки німіють,
а груди сміються
в руки стихії геть віддаються.

Лід аж дзевить,
свищуть вітру крила,
з тріском ламається навіть крига.

Очі іскряться,
груди сміються,
в руки стихії геть віддаються.

Губи гарячі
вітер цілують,
вуха – холодні посвисти чують

в яблуні вітах.
Буйнії вітри,
рвіть мої груди, геть розірвіте.

1960 р.




...у відцвітанні стільки гіркоти й краси...

1961 р.




* * *

Десь угорі летять, летять сріблясті павутини,
чіпляються за всі дерева і билини,
і за лице – за брови, за уста,
і манять полетіти разом з ними,
як нитка золота.

1961 р.




* * *

Люди швидко йдуть з полів,
посміхаються.
Над полями буйні грози
розливаються.

П’є земля жадану воду,
напивається,
як вода у душу радість
наливається.

1961 р.




* * *

Весняні відходять ночі,
в садах заметіль яблунева,
в садах передзвінь травнева
мінлива, як очі дівочі.

Відходять весняні ночі,
тебе зі мною немає,
твоя любов для когось
цим цвітом дозріває.

1961 р.




НАБЛИЖЕННЯ


м. Переславль-Залєсський




* * *

Гірко відчути, друзі, в серці своїм порожнечу
болісну і тупу, там де дружба жила.
Там, ізвідкіль лиш ласка тихо лилась товаришу,
дрібні образи прощала, щоб не зчорнити великого...

Серце повне образи, серце повне гіркоти,
бо хіба легко, коли більше ні з ким поділити
гірким налитий келих серця довірливого.

Тільки вітер зі мною,
тільки весна зі мною,
тільки пісня зі мною – подруга незрадлива.

1962 р.




* * *

Ну як мені, люди,
вам розказать,
як в ніч горобину
жахтіла гроза?

Смертельно підбитою
птицею гриф
ніч крилами билась
в огнях голубих.

Як жили киплячі
розкрила вона,
в страшному пориві
конала одна.

Як юшились кров’ю
розірвані хмари,
а стріли літали
і тіло їх рвали...

1963 р.




* * *

Кімната: фіранки, дзеркало, фарфор;
вона сидить, обхопивши коліна,
вона ходить, чай заварює,
босі ноги нечутно ступають.

Нас ніч обступає,
чуття ледь дрімають,
вона говорить, сміється, рухається,
думками боюся туди повертатись,
до ліжок солдатських, що там, за дверима.

Сидиш, думаєш, мрієш, милуєшся,
одне в голові: вона дружина.
Ніби коток воркотить без упину:
це стіл, це вона, це стіни.

Двері, ніч, рука тепла,
казарма – скриплять пружини ліжка,
крутишся, звісно, вві сні тобі тісно,
а вона сидить, обхопивши коліна.

15.06.1963 р.




* * *

Ви чули вечірні пісні дівочі?
То кличуть хлопців і спати не хочуть
дівчата вродливі.
Я бачу – казарми ніч сповила,
мільйонам солдатів повіки стулила,
дівчата їх кличуть.

1963 р.




* * *

Що я тобі скажу,
коли твої руки, як зашморг
ніжний,
так тиснуть, тиснуть – не можу дихнуть.
Що вдію я з собою?
Що вдієш ти з собою?
Нічого не повернуть.

Що я тобі скажу,
коли вже кличе дорога,
тож подарую слово «прощай».
Нам циганка на шлюб не гадала
і про зустріч нову не сказала,
люба, вибачай...

1963 р.




ВІДВЕРТА

Вона дивилась в очі відкрито
всім солдатам.
Її тіло може сказати,
її очі можуть сказати:
– Я вже ось-ось – мати,
як невтримно повніє тіло.

Вона жінка з лицем відкритим
і сама поглядає на свій живіт.
Я – солдат незнайомий,
поглядаю на неї несміло,
бо воркоче під робою
теплий домашній кіт.

1963 р.




ПІСЛЯ ЗАНЯТЬ

Сидимо, я сиджу,
сиджу, дивлюсь бездумно, –
тільки їсти.
Що це, що мене сколихнуло
втомленого?
Це жінка пройшла в офіцерську їдальню
з тацею, похитуючи стегнами,
посміхнулась всім,
щось і в мені тріпнулось,
але сиджу німий,
зараз тільки їсти.

1963 р.




* * *

Ось і казарми за пагорбом зникли,
десь за вікно утікають осики,
б’ються об скло комарі і гедзі
краплями крові.

Ось він, назустріч обрій синій,
линуть думки вітру в обійми,
б’ється серце і струшує попіл,
живчики в скронях червоними плямами.

Стигне розлука під вітром навальним,
хочеться все зірвати й розкритись,
тілом і серцем, кожним нервом,
краплею крові вітру назустріч.

26.06.1963 р.




* * *

Сад. Лампочок світлі плями
хитаються в жовто-червоних кронах.
Дівчина з мріями рожевуватими,
з очима синіми в чорних локонах.

Вечір тремтить прозорою свіжістю,
теплого світла дівчина повна,
хлюпає повінь з отвору місяця,
білого світла вода холодна.

Дівчина з мріями дуже цікавими
танцює зі мною і тихо співає,
наче напій, на листі настояний,
повільно п’є, хоч про те й не знає.

1963 р.




* * *

Людино! Дивись – твої крила ростуть,
сама ще того ти не встигла збагнуть,
тамуючи радості буйної шепіт,
ти вирвалась раптом в розчинений Всесвіт.

Милуйся собою, високо літаєш,
вже Землю-матусю за зірку вважаєш,
що світлом червоним жахкоче в імлі:
нема під тобою землі.

Хіба це не сила, хіба це не гордість!
Хай ллється у жили розбурхана радість.
Людино! Гордись, твої крила ростуть,
а нові шляхи непідкорені ждуть.

1963 р.




ОБОВ’ЯЗКОВО ДВЕРІ

Скільки раз вибігали на плац
разом...
Іде солдат, відходить від нас,
після всього лишаються двері.
Скільки слів, скільки рук теплих,
і двері
ротом світлим чи темним
ненаситним.
Як не тисне, не рве серця біль –
двері: рип-рип.
Солдат пішов, людина пішла,
тінь пішла, і лишилась тінь.

1963 р.




БІГ

Біжать, біжу, біжить, –
хапаю ротом вітер,
не можу, а біжу,
піт зліплює повіки.

Та все ж,
на зло,
візьму
вдихну і видихну
всі сили,
не поступлюсь йому,
себе як аркуш вирву.

Біжать, біжу, – давай, –
горланять хлопці збоку.
Біжу, лечу, горю
і от
п’ю
перемогу.

1963 р.




ПІСЛЯ ЛАЗНІ

Лежу в постелі
весь білий в білім
з гарячим тілом сухим і чистим.
Сюди б до мене
в постелі піну
та кинуть дівчину, як русалку.
Замкнуть обійми,
та випить нічку
на всю солдатську душу
без решти.

1964 р.




СПОМИН

В повітрі скло ледь-ледь,
все чисте, навіть хмари
прозорі
з склом,
що холодить уста,
вершки трави на сонці обгорілі
і босі ноги холодить роса.
Я нахиляюсь і беру в траві
холодне яблуко, і росяне, і свіже.

1964 р.




* * *

Ще ніч весняна від туману дрижала:
– Тривога! – в казармі луна прокричала.
І вихором, враз підрівнявшись повзводно,
розтанула рота в тумані холоднім.

Не встигли стулити роти простирадла,
ще рухом квапливим казарма звучала,
тепло ще бродило в казармі принишклій,
і сон із подушок солдатських ще дихав.

1964 р.




* * *

...це Ваня закохався, мій товариш,
і так кумедно ділиться зі мною
словами,
що затримуються в горлі.
Він хоче щось святе від мене втамувати
й безмежним чимсь зі мною поділитись;
він просто хоче співрозмовника
для щастя.
Моя ж турбота – слухати й сміятись,
радіти разом з ним,
від сумнівів оберігати,
уявляти, яка вона,
його кохана,
боятись не розвіять сяйва щастя,
аж поки сам він не збереться спати.

1964 р.




ДОДОМУ

Стукочуть колеса у серці луною,
і вітер з вікна мого чуба тріпає.
Мене Україна сьогодні вітає,
стукочуть колеса по серці мойому.

Моя Україно, цілуюсь з тобою,
я вікна відкрив у вагоні і в серці,
колеса стукочуть у буйному герці,
нап’юся і вмиюсь росою.

Аж чую слова дорогі і співучі:
– Татуню, – дівчина до батька говорить.
– Дівчино, – стривожене серце вторить, –
ви чорнії брови і карії очі.

1964 р.




ПОРАНЕНІ ОЧІ


Київ, 1964 р.




...моє чоло продовжує вікно –
квадрат білий.
Воно п’є з кулі,
повної сонячного світла,
воно заплетене яблуневими вітами,
наче лоб мій нервами...




...прозора усмішка,
хоча крізь шкіру
просвічується
мертва стиснутість м’язів,
хоча
за блиском очей застиглих
страждання здавлене змовкло.
Я бачив усе крізь усмішку друга,
я тис з усієї сили руку,
хотілося більше тепла і підтримки
в цю мужню руку
серцем налити.
– Що трапилось? –
я не посмів запитати,
бо сторожко він запитання боявся.
Він руку міцно потис на прощання,
немов
за підтримку сказав «спасибі».
А я на його дивився постать,
що намагалась випростатись
назустріч вітру...




...клени-факели,
наче хлопці закохані,
тихо горять.
Скільки всюди любові!
Йду – піднімаю листки,
йду – обриваю листки,
спрагло лижуть груди
вогняні язики...




...вікно.
Ніч.
Лампа на стовбі електрична
розсіює велику світлу пляму.
Он автобус поїхав,
заблимав червоним світлом.
Автобус повний людей і світла,
автобус поїхав,
і темно.
І знову,
інший автобус
приїхав,
і знову темно.
Я стою, в кишені руки,
на стовбі лампа-пляма,
темно...




...виходжу,
вербичко моя,
на світло твоїх очей,
на промені їх чисті.
Виходжу, вербичко моя,
до неокруглених твоїх плечей,
себе вираваю
з багна дороги,
себе приношу
тільки з надією.
Мовчу,
дивлюсь,
і руки мої важкі
лежать на колінах
моїх.
Ти ждеш,
вербичко моя,
ласки моєї.
Я здіймаю руки свої важкі
і гладжу твої плечі,
і від рук своїх
здригаюсь...




...бють куранти по серцю.
Гімн.
Ніч.
Гімн як вічності музика:
я здригаюсь,
я спати лягаю.
Завтра новий день,
нова ніч.
Ніч як присуд,
як часу петля.
Розпливається золотом рідким –
зелень,
розливається золотом
юність,
розриває груди пристрасть.
Як вдихнуть, як збагнуть тебе,
вічність...




Враження від очей П. Г. Тичини
...як дві росини,
як дві невиплакані
сльозини,
тремтять на віях
очі.
Розлитись хочуть,
впасти хочуть
чорніючими бомбами.
Вже нічого не скаже він
за очі тяжчого,
нічого не зробить
із цими очима.
– Зірвіть нас,
люди,
а як ви зірвете
руками пітними,
коли ми сльози
в сітці нервів.
Вже скоро,
скоро нас не буде,
а нам не хочеться
мерти.
– О,
не чіпайте очей, що кричать,
мов спазма думок.
Болючою раною відчуття
горять вони в лобі.
– Закрийте нас,
нам боляче відкритістю,
закрийте нас повіками.
Або ні,
відкрийте,
несіть під вітер,
геть з міста,
від себе,
де тільки вітер.
Хай остудить очі
свіжістю,
хай висушить їх
летючою вічністю.
Хай затопче нерви,
жевріючі в орбітах,
холодною вічністю...




Теж про П. Г. Тичину

...ішов якось поривчасто,
поштовхами стомленого серця,
а крізь жакет сірий сутулість застигла проступала.
Він ішов і похитувався, і всі бачили:
похитується на його горбі прозора смерть.
Стискає горло,
аж очі зависають на білих шнурках.
Очі, такі сині і важкі,
нараз стають жалібними і печальними.
Він ішов підстрибом,
поштовхами стомленого серця,
і ноша його зрідка клацала зубами,
хотіла штрикнути в очі вістря,
щоб їхня синість стала порожнечею,
він пішов,
потрушуючи розумною старечою головою...




...чотири стіни.
Ніч надворі.
На краю стола «Основи матеріалізму».
На краю стола
чужі,
а були мої,
вірші.
В блокноті чужа,
а була моя,
фотографія.
А лоб холодний-холодний,
як проклята теорія,
що лежить на краю,
холодний-холодний...




...музика залишилась
моєю беззахисністю,
для мене,
захищеного іронією.
Музика робить мені
боляче,
від музики мені
холодно,
і твій сміх став
музикою..




Ніні Шумук

...стою на грані твого життя,
засипаного безтурботним сміхом.
Смієшся, смієшся,
моя утіхо,
моя надія:
смійся, смійся, смійся.
Як мені жаль того сміху,
як мені боляче за нього.
Ти втікаєш від мене страшного
в гущу танців, в гущу людей,
а за тобою твої вісімнадцять,
а за тобою тінь моя,
і я знаю, що ти не втечеш,
не втечеш.
Плачте, стіни,
плачте, лампи, повні світла,
плачте, вікна, червоними слізьми,
плачте моїми тліючими грудьми,
плачте,
плачте,
плачте...




...коли б мені прийти
і подивитись на тебе сонну.
Ти спиш,
лице погашене повіками-віями,
лице відкрите стуленими повіками,
твоє лице.
Тобі сниться щось світле:
може, літній сонячний день,
а може, весняний білий день.
Твій втомлений дорогою розум спить,
а ти – тільки обрис на білих простирадлах.
Я стою і стримую свої нерозкриті обійми,
що стають крилами,
і боюсь на тебе довго дивитись,
щоб ти не прокинулась...




...в твоїх очах
був сміх,
як вишнева пожежа весни,
в них був сміх,
як вишневий потоп весни,
в них зараз страх,
як вишневий траур чорної землі,
пелюстками нагодованої...




...вишенька листя чекала,
туман сльози рясні низав
і говорив:
– Це від радощів.
Стояла вишенька
біла-біла
в сонці, в дзеркалі
і щасливо спала.
Затулила лице білими руками:
– Де моє зелене плаття,
зелене щастя?
А сонні бджоли гули,
як добра бабуся,
а сонце сушило сльози,
а по дзеркалі пелюстики,
як білі крики, плавали...




...я ледве втримую сльози в очах
і думаю:
– Чого це, що зі мною
таким дорослим, таким серйозним?
Я плачу повними очима сліз,
що хочуть бризнути.
Я піднімаю лице до неба,
щоб не перехилити
сліз своїх.
Я питаю в неба:
– Нащо
опадає вишневий цвіт?
– Треба,
треба,
треба, –
голос неба.
– Треба,
треба,
треба, –
голос розуму.
– Треба,
треба,
треба, –
голос землі.
– Дивіться на цвіт,
кудою ступати мені ногами?
Скрізь пелюстки...




...ти тікаєш, як руде зайча,
ти біжиш,
ти геть загубилось,
зайчатко руде,
в пересохлих травах.
Я топчу туфлями важкими
траву жухлу,
йду до тебе,
а ти, зіщулившись, не тікаєш.
Коли б можна було втекти,
коли б можна було
летіти
за тобою,
зіркою падучою,
розчерком світлим.
Коли б можна було за тобою бігти,
хотіти пити
серед лугів, весняної води повних.
Коли б я був причиною твого завтрашнього дня,
від якого не можна втекти,
я вирвав би тебе
з очей своїх...




...сміху крихітка,
ідеш і трусишся від сміху,
ти така незбагненно летюча,
що сьогодні твої примхи
виплюснуть?
А недавно ув очах-причинах
я побачив тверді,
наче доля,
очі,
сплавлені розпукою із серцем,
дивляться,
сміятися не хочуть.
Ти була
як пляма сміху листяного,
ти така невиплакано повна,
я боюсь,
смішини-очі слізьми виповняться:
– Смійся, чуєш,
я не буду більш безмовним,
я не буду таким
серйозним...




...затріпотіло лице
віями,
куточками губ,
білою хустиною
безкровною,
невловимою –
занепокоїлось.
Полетіло, як білий листок
під весняним
вогкуватим
синім вихором,
забилось на дротах
загнаною пташкою,
зникло...




...дівчина летить,
як ластівка,
і чує своє обтяте повітрям
тіло.
Дівчина летить,
бо розпирають груди
заполонені легені – крила.
Дівчина стала птахою сильною,
білою,
орлицею білою.
Дівчина летить,
і спокійна вода
вибухом
ковтає рибу білу
з людськими очима,
від лету примруженими.
Дівчина рине дельфіном,
розриває воду, як синю сорочку.
Дівчина виходить на берег,
її тіло стало сонцем
мокрим,
аж несила дивитись,
вона біжить і махає руками...




...виходжу в осінь.
Мені не хочеться плакать,
мені хочеться дихать,
мені хочеться любити.
Вона така прохолодна тілом
і така гаряча листям.
Я хочу її зловити,
я йду за нею.
Я кидаю на неї погляди
огненні,
я показую,
як горять мої очі,
як дрижать мої руки,
як дише моє тіло.
Я зриваюсь бігти,
я біжу і хочу
бодай цілувати її до нестями.
Я протягую руки
і витягуюсь весь в знак моління.
Я біжу,
я...
задихаюсь...
Мені жаль своїх гордощів,
мені жаль себе –
знака моління.
А потім
мене запалюють гордощі,
я горю і злітаю,
і стаю чорним
круком,
чорним орлом.
Я падаю на неї
тілом і кігтями,
я ніяк не прокинусь,
я люблю тебе...




...ви,
люди,
нащо несу до вас своє серце?
Нащо несу до вас свою любов?
За що вам продаюся?
Вербичко тонка,
хіба то ти з оцих людей виросла?
Хіба то в тебе такі коси,
як в рудих людей?
Хіба то в тебе такі руки,
як в грубих людей?
Хіба то ти з них?
Обламали вербу,
посадили пагінці рожеві,
вони хочуть вербами стати,
а я плачу...




...а я, побитою біжучою мішенню,
стою перед траншеєю,
і доля моя тільки під вогнем,
і тільки в рани кульові приймати вітер.
Сквозить мене,
і сушить,
і вуглить джерельну кров,
що виллється у погляд
чорний.
Впаду в траншею,
хлопчачими очима сухими заридаю
і встану, бо ж я землю маю,
що студить груди дощовим плачем...




...за щастя
триматись
серцем,
як пальцями кривавими на виступі скали.
Тоді тільки
чуб під вітром прапоритиметься
і твердь небесну
розірвеш грудьми.
Триматись,
щоб хмари білоголові пестити
руками ласкавими,
щоб руки криваві
видались голубиними крильми.
Щоб пальці спорскували
нігті ламаючи,
а ноги
щоб ловили опору неіснуючу,
а губи розбиті
цілували камінь,
собою закривавлений,
і думали: сонце...




...напливає ніч водою густою
з плями цього «нічого» – Всесвіту чорного.
Я, росток з корінням, стою під ніччю,
своїм мозком з глобуса витягнутий.

Моє небо, твердь мою поцвяшковану,
пожували безжальні щелепи розуму,
часто мовчки в темінь зірчасту дивлюся
і боюсь вибухнуть безумством рожевим.

Я тулюся до тебе – близької, живої,
я цілую вуста і вії лоскочучі.
Я стискаю тебе, тендітну, руками,
в твоїй дійсності впевнитись хочу.

Нас холодить трава під лапою Вічності,
що прийшла з темнотою, як сонце сховалося,
ми з тобою живі лиш своєю мрією,
може, в мізках дерев розумних
ми ще не сформувалися?..




...хотів, щоб цей день був повний нею,
а не мною самим.
Сьогодні вже ранок, а клятви моєї нікому не треба.
Ще вчора вранці я боявся порожнечі дня
і він був довгий, як обруч,
але минув.
Нікому кинути білий день в лице,
вулиця, дім і паркан ніби там і стоять,
запечені лиця зміною днів
он і в нього, і в того, і в неї, і в мене.
Думки, наче шпиці в побитих колесах,
наче аркуш чистого паперу,
а лиця від попелу білі...




...іду без черепа
(я череп разом з капелюхом
покинув дома).
Осіння прохолода
притрушує роздихані завивини мозку.
Росу червону з мозку струшую.
Небо піднялось
на водоростях думок,
товстими нервами
вп’ялись дерева
в кору вічності
і думають.
Іду без черепа,
холодний піт дерев
гарячими краплинами
б’є по клітинах...




...у книгосховище,
де хмарочоси-стелажі
загрузли в хмарах
пропилених,
де,
стиснута мізерністю своєю,
людська душа ходить боїться,
бо розум спресований
розчавлює їй череп
іграшковий,
ударила ракета
вістрям розжареним.
Листки пожовклі
полетіли,
як пелюстки цвіту,
сірий пил
посипався росою вранішньою
на квітку молочаю жовту,
на еру нову...




...тре по очах наждаком круглим
дорога чорна.
Очам боляче.
Як їм, ніжним,
драглистим, червоним,
винести
це невмолиме тертя?
А звідки іскри беруться,
наче падаючі зірки?
Може, це очі зітерлись
і мозок кришиться
об круглу дорогу...




...столи весільні
з довгими гранчастими ніжками
чарки повні
в них кришталь горілки
скалками
біля кожної чарки
рука чиста до весілля
чотирикутними арками
весільні столи
як тунелі з лампочками теплими
мелькаючі поїзди
масивністю своєю
чудовиська
руки
очей
голови
по терпкій шкірі
моторошним
у-ух
над кожним столом
по дві зірки
з темені чисті руки
з синіми венами...




...верба
червоні пальчики мочить у вітрі
блакитному,
яблуні рожевими пальчиками
мерзнуть під вітром,
люди з льодинками нігтів
танучих,
з синіми пролісками змерзлих губ
дрижать під весняним вітром.
Гей ти,
вітре з прозорою льодинкою,
ти теж танеш від весни,
ти теж нещасний своєю смертю,
ти теж щасливий своєю смертю,
бо може потепліти навіть завтра...




...бездомного пса били,
як неприкаяну душу.
Раніш він махав довірливо хвостом,
а потім щирився і гарчав,
і тікав геть;
скавчав на ясний місяць,
а всі спали в теплі.
Його дуже довго били
і кликали ласкаво:
– На-х, на-х, на хліба, – і кидали каменем.
Він вже не міг покачатись на траві,
як ситий собака.
Він вже лежав сірим клубком
біля дороги в набряклому снігу.
І я взяв камінь, думаю: «Спить,
нарешті я вб’ю,
я – вб’ю,
я доб’ю його».
А він дивися в очі
і не тікав,
не мав сили тікати.
Я кинув зозла камінь кудись,
потрапив у стовбур верби,
і вона заблищала на сонці весняним соком...




...не звучить розмова наша,
безглузда й смішна,
заглушена двигуном.
Оголені наші серця
мовчанням
зливаються плямою зеленою
зелених дерев,
що біжать, задихаються,
стоять лініями
в наших очах серйозних...




...нічого не трапилось,
лише
цигарка квапливо горіла
і груди жадібно вдихали дим.
Якась там дешева цигарка,
якась там душевна струнка
перегоріла,
назавжди.
І знову над трубами радісний дим
на вітрі веснянім летить на північ,
віє в очі весняний вітер,
у груди віє,
дим вивіває,
через усе – привіт посилає,
цей вітер сміється над цим усим...




...сини ідуть,
мати ходить на роботу,
батько ходить на роботу:
кожен день,
кожен рік,
цілий вік.
Сини ідуть.
Коли вони миються після роботи,
їхні тіла свіжі і молоді –
мати зливає воду.
На мить їй здалося,
що то її тіло пружно схилилось,
і в голові тисячі смішинок,
а в косах тисячі сивинок,
сини ідуть...




...хтось посіяв білі зерна
в темній ночі,
і темінь відступила від лиця.
І сказав Бог:
– Це очі як два знаки запитання,
не заглядайте в них,
не кидайте в них піском.
А це сльози промивати очі,
коли вони дивляться в чорну шибку.
Хіба я знаю, що таке надія?
Може, дівчина,
а може, горда самота?
Хіба я знаю, хто така повія?
Може, тихе тремтіння води
до м’якого неба?
То ж як шукати,
коли не знаєш,
навіщо хтось посіяв білі зерна?..




...коли б скинути машкару,
зашиту рожевими губами,
загороджену,
заціплену білими зубами,
коли б скинути біле покривало,
то червона і весела людина
стала б веселим клубком.
У цієї білої людини
на лиці чорні літери,
у цієї білої людини,
на лиці жовті літери,
у цієї білої людини
на лиці сині літери.
Чорні очі сиві від злості,
сірі очі м’які, як коти сонні,
карі очі блискучі, як двоє засмаглих тіл...




...цирк:
горять величезні літери
(дресировані звірі – стара утіха),
а навпроти
блоками новими
підіймається будинок – перший сорт
з фасадами ультрамодерновими.
Цирк –
зеленіє сьогоднішній неон,
небо відконтрастовують денні лампи.
Для дня завтрашнього відблимує сьогоднішня ніч,
і Земля ворушить радіоактивними лапами...




...по моєму лобі
скотилася зірка з неба темного.
Я з острахом підняв руки,
щоб її не впустити.
Тепер я мушу її нести й нести,
хоч пече мене,
і кинути з високої кручі.
Вона
пташкою, відігрітою біля серця мого,
від землі відірветься –
полетить...




...вікно відкрите.
Сирою прохолодою свіжою
вгортає сніг,
що летить за вікном.
Сніг вологий,
хоч його й багато,
але машини пробили чорну дорогу.
Сніг світить,
дуже світить,
біло горить,
сад горить,
повітря горить.
Дуже видно,
дуже світло.
По чорній дорозі
іде юнак і дівчина.
Це зима,
але вода біжить малюсінькими струмочками.
Вони дивляться на білий-білий сніг,
в чорну дорогу і блискучі струмочки,
в розтеплені очі свої
і думають,
що вони щасливі.
Вони стрибають через невидимі струмочки
і ховаються за рогом будинку.
Перший сніг
як перша любов.
Зимою тане сніг,
а коли тане сніг, то це весна,
а коли люди – дівчина й хлопець –
ідуть і сміються,
то це любов,
і сніг горить,
біло горить...




...дівчина іде.
В ній спить жінка,
яка часом прокидається
і хоче вирватись з тіла
(спинку ліжка холодну
пальці стискають
гарячі).
Дівчина ходить
легко-легко,
вона жадібно дихає
зимовим повітрям,
бо воно здорово холодить.
Дівчина прокинулась,
йде, і міняться
її промиті жагою
очі.
Дівчина грає в холодному повітрі
тілом,
наче в чистій воді сильна риба...




...не дивись в вікно,
а ти дивишся очима незахищеними,
хай ввійде в них мовчазний сніг.
Ти дивишся очима відкритими
і не знаєш,
чого дивишся відкритими очима.
Сніг холодить твої білі очі
з зіницями синіми,
і вони приємно холонуть
по сусідству з гарячим мозком.
Потім ти дивишся на людей,
потім ти повертаєшся до людей
і грієш очі свої,
а сніг залишається за вікном...




...музика гладить ласкаво
по ніжному пушку нервів,
що обгортають недоторкане тіло.
Так боязно, так несміло,
так боляче,
аж мороз пробігає по шкірі.
Музика так пестить,
я ніжусь в ласках її
обережних,
безжалісних,
немов лежу
на крилах своїх
підламлених,
вони риплять,
як ліжко,
коли неможливо заснути...




...земля, як гола жінка,
сліпить снігом,
виходь надвір,
заходь до неї в обійми
прохолодні.
Вона не соромиться,
тільки мружиться
від сонця,
від білості своєї,
тільки грає дрібнесенькими дзеркальцями,
з усвідомленням власної краси.
Вийди,
задихнешся її жагою,
замалює щоки
калиною,
затанцюєш перед нею
сильною,
від своєї гарної
сліпоти...




...над серцями в людей
по два камені,
вони висовують свої
голови
з гадючими очима,
коли людина хоче щось подарувати,
наче усмішку щиру.
Вони тиснуть на серце
задухою.
Коли людина бачить
чиєсь щастя,
сичать
і гасять німе сяяння
серця.
Розкривають
свої жовті роти, як зозуленята.
А люди не знають,
що нерідні вони,
чужі,
ховаються з ними,
розпинають сушити на них
своє щастя
і мекають крізь зуби:
м-м-м-о-є...




...летить,
літає наді мною,
як зграя ворон,
зграя білих лебедів з червоними дзьобами
і лапами
до колін червоними.
Вони, мабуть, ходили по річці з кров’ю.
І чого вони такі білі,
білі,
чого в них шиї тонкі,
як талії,
як зміїні вигини,
лоскочуть мене,
чого вони білі...




...часто був п’яний,
чекав смерті,
хапався за серце,
а очі сміхом мертвим сіяли..




...вчителі мої,
любі, шановані,
вчителько моя, вчителе мій.
Зустрічаю вас, вже не молодих
і звертаюсь на «Ви».
Ви пішли,
як нічні полустанки
застиглі,
білі,
і пішла з вами
моя школярська німа любов
з подушкою мокрою,
ніччю безсонною
першою.
Відчинилися двері скрипом-зойком,
впало світло з чорними смугами,
зеленими смугами,
в біле пофарбованим снопом.
Воно осліпило мене малого
на дорозі.
Я заплющую очі,
щоб вас побачити,
я хапаю сніг пальцями
і тулю його до лиця
заплющеного.
Я трусь обличчям
з цвітом зарошеним
і кажу собі:
– Це дівчина,
це цвіт...




...дівочі вуста горять живими маками,
зірвеш пелюстку – і маківка кров’ю набрякає.
Стоїть на городі, серед зелені,
червона маківка з мертвими вустами.
Вона не беззахисна,
вона випила кров із губ твоїх,
і вони теж мертві.
Ти пішов з мертвими устами:
бджоли сідають на квітку уст
і вмирають,
метелики сідають
і чорніють,
а вуста сохнуть, мертвіють
і чорнять очі.
Твої очі не промиють сльози,
сльози можуть лише покипіти в орбітах
і висохнути.




Материні уста оживають,
цілуючи дитину сонну,
не холодні, не гарячі,
теплі любов’ю,
вони лише присутні,
і дитина спить,
як жевріюча жарина
під легкими сухими подихами.
То серце вмираюче прохоплюється язичками полум’я
і губи шерхнуть і в’януть від жари,
то молоко
білими чистими,
як материнська любов, краплями
губи живі випивають.




У дитини губи, як бруньки,
теплі від материнського дихання,
від материнських білих грудей
рожеві...




...дивилась мати на синів,
дивилась і сміялася,
як вони вперше і невміло
на танці виряджалися.
Дивилась мати, усміхалась,
забула сумувати,
їй радо зараз так було
синочків любувати.
Як явори вони були,
чи як орли, чи як сини.
Забула мати, як носила,
забула мати, як ростила,
лише усміхнена сиділа
та раділа.




Відірвалося серця шматок
у тебе,
заболів він в грудях моїх
раною свіжою,
горілкою випитою залитою,
гордістю юнацькою задушеною.

Відвела ти мене від порога три кроки
і взяла своє право поцілувати прилюдно,
бо була лише ти,
та хата наша, та тополі наші,
та я задуманий,
в дорогу нахмурений.

Я поїхав,
горизонту крига розступилась і зійшлася.
Я став для тебе кров’яним заходом вечірнім,
я став солдатом.
Сам спав,
без твого ока пильного,
сам виходив під вітер холодний
у гімнастьорці
і не їхав, я довго не їхав,
я був для тебе конвертом
і почерком моїм.

Приїхав:
дивлюсь –
засоромились вербички рожеві,
які вони гінкі та тонкі.
Запінилось літо
зеленим конем гарячим,
іду по селу, кажу «добридень»
знайомим людям і всім зустрічним.
Приїхав, приїхав,
Підходжу,
і птах у грудях завмер
як густий запах м’яти,
берусь за ручку дверей знайомих
і не бачу тебе на стіні білій.
Потім ти радісно,
потім ти боляче скрикуєш
і стоїш,
і я стою і сміюсь.

Я вдома.
Я знову став сином,
що ходить по хаті в сорочці розхристаній,
що голосно говорить,
і грається з братом і котом,
і дивиться на все:
на яблуні, зарубки на одвірку,
де батько дітей міряв, як ростуть,
на поле,
де дороги дитячі
і ноги босі.

Мій поїзд нічний,
виходжу в ніч,
виходжу в дорогу.
Потроху відстають всі проводжаючі,
тільки мати ще спотикається по дорозі,
ще трошки пройти:
– Я, – жартує, – найхоробріший воїн.
Ще йде по дорозі.

Я пішов в ніч,
мій плащ і ніч злилися,
а матері лишилось ще шмат дороги
назад,
до хати,
самій,
шматок дороги нічної пройти,
шматок думки нічної
і зайти в хату.

В хаті повно світла,
в хаті повно сміху.
Стоять початі й порожні тарілки,
стоять випиті і недопиті пляшки,
лежать допалені й недопалені цигарки.
В хаті густо від сміху і музики.
Повно голосів моїх молодших братів,
сестер і родичів.
Всі встали й танцюють,
всі стільці порожні,
і тільки мій стілець найпорожніший...




ЗА ЦИМИ НЕКОЛЬОРОВИМИ ДВЕРИМА
(1965–1966)




КИЇВ




...блукаючі,
нечутний шерхіт підошов ви губите
між тих,
хто йде і не повертається,
я вас не знайду серед спокійних лиць
і тіл, загорнутих в плащі.
Що я вам винен,
що дати вам, ми голі проти болю,
а біль гуде, як смертоносний жук,
хоч ідете від мене в різні боки...




...я жую пелюстки рожеві
подарованої квітки
і спльовую шкіру прикушених губ...




...хочу зробити велику відправу,
щоб спом’янути про вмерлі надії і закопати померлу сьогодні.
Кожен плаче, бо сам собі співчуває, –
я ховаю цю, на сьогодні останню надію
весною.
Не долежить же вона, померла, до зими.
Ця надія не дуже велика,
у довгому ряду моїх вмерлих надій ця найменша,
це просто недоросток,
тому могила зовсім коротка.
Матері дуже плачуть за малими дітьми,
а за малими надіями ллється мало сліз,
бо та велика надія, яка вмерла найпершою,
була найдовша, найбільша,
її могила – це основа мого трикутного цвинтару надій,
і вона висушила найбільше сліз.
То ж постою мовчки над свіжою могилою
та згадаю більші і чистіші надії.
О, яка коротка сьогоднішня надія!
Так мої надії скоро дорівняються мене
і мене самого покладуть вершиною піраміди надій,
бо сам я найменший за найменшу надію.
Навіть розпач сьогодні до мене не прийшов –
цей постійний піп на похоронах.
Весна – прекрасний час для похоронів:
земля м’яка, пахуча, копай яку хочеш яму;
от вода, вода близько,
ось-ось за примруженими повіками,
тільки кліпни – і впаде сльоза...




...хлопець безпорадно усміхається
серед повного автобуса
сірих, замислених, байдужих, замкнених лиць:
він боїться, що хтось щось подумає,
і хоче зітерти сміх з лиця долонею,
але не може, не може,
аж мені за нього ніяково...




...теплий дощ весною,
росте трава,
світяться через сиву пелену
свіжі зелені бруньки рясних дерев,
я повернувся до дощу лицем
і думав про дівчину.
А зараз я в автобусі,
на колінах тепла хлібина
ласкаво холоне під мокрими руками
і пахне,
я думаю про дівчину...




...темно,
обрій тихо засвітився двома блакитними очима,
а навпроти зійшло двоє карих очей,
четверо очей з вечірніми віями тихо дивились.
Карі очі вихопились язиками вогню,
бо хотіли випити темний весняний простір,
але блакитні очі заграли зеленими вогнями
з жовтими плямами
і погасли...




...хто він,
загорнутий у біле,
дивиться в мене?
Це мій сум
за тою дівчиною, яка не прийшла,
це чекання і надія,
це стіна,
за яку захована смертельна байдужість...




...вони запливли в чорно-зелений сад,
і вона стала білою рибою,
тільки білий кришталь роси світився:
затанцював у траві
великий сонячний зайчик,
бо місяць зайшов за хмари...




...на дротах задиханих,
на димарях почорнілих,
на листі запиленому
росте костиста жовта мурашка:
то не дитина,
то не мадонна,
то людина...




...затулені від розпачу рівними плечима,
ходять люди, ховають очі,
усміхаються,
інколи порівнюють себе з квітами...




…сонце простягло золоту соску,
машина повниться зерном,
двигун гуде,
людина дивиться на зерно,
що в рукаві,
не в руках,
що в кузові,
не на столі.
Вона велика й сильна
її мати,
вона жорстока й м’яка,
як тигриця.
Її добре гладити по смугастій шерсті,
а вона випльовує кістки,
як білі надії,
і випльовує блискучі зуби,
як машини...




...руки
як дві полохливі куріпки,
загнані голодом в роботу,
як дрижать вони й сіпаються,
дві дівочі руки,
дві ласкаві руки
шепочуть:
– Копійки – карбованці,
копійки – карбованці.
Дві полохливі руки завмерли на сонці.
В них ще теплими струмочками
кров сіпається:
копійки, карбованці,
копійки, карбованці,
штанці, цукерки,
поцілунки, сльози...




...сама, вона знімає личину терпіння
і вішає на стілець.
В кімнаті темно,
вона знімає посмішку
і кладе її в скриньку з намистом,
лягає на прохолодне простирадло
і заплющує очі.
Я йду до ліжка –
то дівчина лежить.
Я легко торкаюсь її голого тіла,
вона соромиться мене
одягненого:
– Іди, – каже
і затуляє лице руками.
Я знімаю свій сором і кладу до її посмішки,
я знімаю свою личину терпіння
і кладу до її личини терпіння.
Дві людини лежить у скриньці і на ліжку,
на ліжку і в скриньці лежить дві людини...




...приходять свята,
і люди залишають мене,
вони йдуть святкувати свої свята,
а я йду святкувати свої самотні дні
до людей, що святкують.
Вони не хочуть зі мною танцювати,
і я теж не хочу з ними танцювати.
Я не хочу їм посміхатись,
і вони теж не хочуть мені посміхатись.
Шукаємо себе в шибках нічних вікон
і посміхаємось самі собі...




...потемніли очі
дівочі
ополонками весняними,
ожила хлюскотлива вода
глибока,
облизала
краї ополонок прозорі.
Велике тіло річки вже дихає
темне від живинок.
Ополонки з весняною дурістю
в вашому темному водовороті
тихо кружляє моя голова...




...вночі я перебрав у пам’яті всіх своїх знайомих,
і всіх я люблю,
всіх люблю.
Про кого не згадаю, то очі тепліють від радощів.
Думаєте, всі вони роблять мені добро?
Просто я лежу сам і не ходжу з ними,
вони не заглядають в мої очі,
вони й не знають,
коли я сам, я їх люблю.
Я б оце встав і пішов поцілувати всіх,
зараз вони всі сплять,
бо вдень вони назвали б мене
божевільним...




...вода –
це страшно,
це повінь.
Земля – воднева бомба,
кругла
чиста,
як тремтяча сльоза
на чорній шибці Вічності.
Вода – це смішно,
це заливчато-смішно
по лиці срібними краплями,
шматочками холодного Сонця.
Вода –
це полум’ям всіх кольорів спектра
осінню
по сп’янілій свіжістю людині.
Вода – це боляче,
по людині сонній,
по людині самій,
зеленими жилами землі
по червоних струнах...




...під тонкою скибкою чорного асфальту
земля жовта глиниста,
там нема чорних плям від кісток
від киян, що минули
давно.
Дивно,
асфальт чорний, будинки чорні,
а земля жовта
і нема чорних плям від кісток,
що зотліли,
а в пам’яті є чорні плями від зотлілих кісток...




...друзі,
..........................
в мене нема ваших адрес...




...я не раб,
я вільний від любові.
Іду і весна.
Чого ж мені радо так,
як задиханому рабу
з кривавими каблучками
від кайданів на ногах?
Чого ноги такі легкі
і груди жадібні?
Я не раб.
– Буде дощ,
буде дощ, –
кричить синиця,
воля така миттєва...




...бігло біле дитя по чорній дорозі.
– Карі очі, карі очі,
ви темні від сліз.
Бігло біле дитя по чорній дорозі
у білій усмішці,
як в хустці.
– Куди ти, дитино, побігла?
Куди ти, дорого, повела...




...за твердо складеними губами,
стоять заціплені зуби
і лице натягнуте
як вітрило,
що змушує тремтіти тіло
з живицею червоною.
Очі
напружують-звужують зіниці
до вістря голки,
зуби можуть навіть скрипіти,
як щогла...




...туфельки порожні,
рукавички порожні,
плаття мертве висить на стільці.
А ти повна себе в дзеркалі.
Руки твої хочуть відчути довершеність твою,
губи твої хочуть поцілувати
ніжність твою.
Два листки притулились до вікон твоїх,
їм холодно від скла зарошеного.
Відчини вікна свої,
візьми два листки прохолодних,
поклади на ранкові перса свої.
Не лякайся, лебідонько,
не лякайся, легінко мала, –
то долоні мої...




...спи,
спи в мене на плечі,
може, тобі здалось,
що прихилилась ти до плеча милого.
А я ж не коханий твій,
я просто з тобою їду в автобусі
на парному сидінні,
а ти стомилась і спиш
в мене на плечі,
я навіть боюсь озирнутись,
може, то спить на моєму плечі
моя мила...




...я б узяв твої руки
в свої,
і не тремтіли б твої пальці.
Але я не буду брати твоїх рук,
а ти не зайдешся плачем,
ти промовчиш до людей
і поплачеш до себе.
А чому б мені не взяти твоїх рук
і не повести тебе лицем до людей,
щоб ти не промовчала сміхом до них,
але я не візьму твоїх рук...




...він поставив диван і дзеркало,
вузли, ліжка і гардероб перед під’їздом і думав –
ця субота буде святом.
Вони занесуть речі на третій поверх
і будуть радіти, коли нестимуть.
Він сьогодні не думав, що буде післязавтра,
він чекав,
зараз підійдуть діти і жінка
і вони почнуть носити речі...




...чуєш,
кімнато моя,
мої поцілунки вистоялись,
як темний вишняк у сулії,
як ночі з приморозковою свіжістю,
як березові води
солодкі...




...вітер зняв маленький вихор,
кинув на місце погляду
два брунатих листки.
Йому здалося, що це двоє жіночих черевичків,
підняв очі –
побачив осінь...




...мати схопилась,
доччина дитина закричала,
дочка теж прокинулась,
але бабуся вже заходилась біля внука.
О, безсонні ночі,
проведені з малими дітьми,
скільки муки
і любові,
ви не вернетесь...




...горенько ти моє,
синочку мій,
у-гу-гу,
мамочко ти моя,
мамочко ти моя,
у-гу-гу,
не плач,
не плач,
радість моя,
як же сміх мій може плакати,
як?
Дитинонько ти моя,
золотко ти моє,
серденько ти моє,
у-гу-гу...




...там за кущами річка, люди,
галас і сонце, сонце,
тут, між застиглим верболозом,
лежить жінка
сама,
гарна і горда –
сама-сама.
Сонце прилипає до тіла теплою росою –
задуха, задуха.
В неї гарне тіло і лице,
вона це знає:
сонце п’є її,
як гаряче озерце
солонувате.
Вона думає примруженими очима до молочного неба:
– Коли б він прийшов,
коли б він прийшов,
задуха, задуха
прив’ялою травою гарячою.
Кожну мить можуть ворухнутись кущі,
і він стане між ними,
як бронзовий пам’ятник,
тінь від нього відчинить молочне небо.
Кожна мить, як струна, –
він може прийти,
кожної миті він може
не прийти...




...я не хочу завтрашнього дня,
я не хочу зустрічей і поцілунків радісних.
Ніхто їх не знайде, не розбудить.
А вчора ще сам їх будив
і сміявся сам з себе,
з гіркоти своєї.
Ти не розбудиш рук моїх,
хай згорять вони тихим полум’ям...




...на моїх щоках
холодні плями від поцілунків.
Коли вологий цілунок стигне під вітром,
то на лиці лишається холодна пляма.
На моїх очах теж поцілунки,
їх поцілувала колись одна дівчина.
Я й не знав, що це так гарно,
коли тебе цілують в очі.
На моїх губах багато-багато цілунків,
і вони теж холонуть під вітром,
стали, як росяні ранкові квіти –
прохолодні і осінні.
А ще на лиці в мене є один цілунок,
він довго холонув, і зараз я не знаю,
пече він чи холодить,
материн поцілунок...




...я призначив собі побачення:
іду і радію –
мене в 19.00 чекаю я
з нетерпінням.
Нарешті ми зустрілись,
нарешті ми взялись за руки і пішли.
У першого «Я» радість не пробивалась,
наче весняна трава.
А в другого вона не світилась,
наче неонова лампа.
Ми так і пішли вдвох,
двоє однакових,
наче побачення і розлука.
Одне «Я» сказало:
– Я хочу ввійти в тебе.
Друге «Я» сказало:
– А я хочу ввійти в тебе.
– Давай кинем жеребок,
чи з’єднатись нам, –
сказали обоє.
Жеребок стояв, як тиша
з відтінком музики,
заставлена людьми непорушними,
викладена мозаїкою дитячого крику.
А пташки зовсім не забарвлювали тишу,
вони тягли чорну лінію під двома «Я».
Потім жеребок сказав:
– Не треба.
Ідіть собі обоє кудись. –
Ми пішли.
Я тільки запитав своє «Я»:
– То навіщо ж я чекав тебе до 19.00,
коли слухати цього дурного жеребка? –
Але він був не дурний,
він був сильний, як смерть,
і ми розійшлись...




...відрізали пів’яблука,
і білі зернини не дозріють,
не випадуть смагляві живими
в землю чорну:
вбили чоловіка –
заломила руки...




...дорослі дивляться фільми про війну
і мовчать,
молодші дивляться фільми про війну
і не вірять,
діти дивляться фільми про війну
і граються в війну...




...земля блищить на сонці загніченою шкуринкою хліба,
а по лузі біжить сильна вода.
Коли в таку воду опустиш руку,
то вода туга і холодна, аж дерев’яніють пальці.
Вода весни – Вода очищення землі.
(Можна сказати – весняні помиї.)
Але мені тоді хотілося напитися сильної води,
і ми з товаришем напилися чистої води з лугу.
А вже аж потім люди стали вертикальними червами,
йшли гуртами митись у воду.
Я навіть злякався цього колодязя огиди:
вони ж розмокнуть і розлізуться, як гнила картопля,
і вода стане слизькою і нечистою.
Але вода цілюща!
Сам я люблю купатись,
я ходжу вулицями, і всі думають, що я людина,
і я не закричав,
бо потім виросла трава, листя і плаття...




...ми нікому нічого не кажемо,
хай здогадуються, що ми стоїмо просто так.
Ми нікого не переконуєм,
що велика мета світиться в наших головах,
наче вогонь у порожньому гарбузі
через вирізи очей,
рота,
носа
на Купала.
Ходімо вип’ємо білого вина
або червоного,
міцного чи сухого –
сьогодні неділя і весна...




...може, я осиковий листок під вітром доріг,
може я струна бабиного літа,
хоч надворі весна?
Чого б тоді дорога входить в мене,
як звуки в скрипку,
чого б тоді вертілась котушка серця
і тяжчала,
як червона крапля
на обрубаній виноградній лозі...




...ніч посипана холодним цукром,
яблуко з трави росної.
Вона пішла сама.
Одна головешка гасне в хаті,
дві головешки горять і в полі...




...він полюбив її, а вона його,
бо ця весна у них була тільки одна.
Стоїть у садку молодому біленька хатка,
а в хаті сидить на стільці молода мати,
а в колисці гойдається мала дитина,
тут і починається нова родина.
Хатка біленька у садку сама,
мати гойдає дитину і сидить сама,
дитя лежить у колисці і спить саме,
батько на роботу ходить сам.
Про що вони думають утрьох?
Мати думає: скоро він з роботи прийде.
Батько думає: як там жінка дома з малим?
Дитя думає зараз прокинутись,
бо приснились йому материні груди солодкі,
а хатка біленька у садку сама...




...ти – незасвічена церква,
а в темних кутках – тіні,
то наш страх причаївся, як порохно сердець.
Наші святі
сліпі без свічок наших очей,
бо заснув вогонь у воску наших тіл,
жовтий вогонь непокірного духу.
Я прийшов на молебінь до тебе,
Храме духу мого,
з усіма гріхами світовими, але з любов’ю єдиною,
і засвічую свічку очей біля наших ікон,
і он там хтось просить вогню, як конаючий води,
і он там,
щоб ти подивилась в ніч
вогненними очима-вікнами,
щоб ожив твій мідний язик та вдарив у кожне серце:
– Віруємо в тебе і надіємось, Україно!
І прийдуть,
і запалять серця,
і понесуть,
і засяють вогні у кожній хаті:
– Віримо в тебе і надіємось, Україно, мати наша,
а хто очорнить твоє святе чоло,
тому смерть...




...я бачив у синіх очах,
у тремтливих синіх очах
сльози мовчання,
я бачив у м’яких словах,
у ніжних словах
теплі клубки пестощів.
Я бачив криваві руки людей
порізані чорною сіткою
звичайного дня
і кричав:
– Нащо!
Бо моє серце теж
б’ється у чорній сітці,
як червоний голуб
у сумці господині
до вечері,
і по чорному асфальту
білі плями витіклого сміху:
– Засипте їх піском,
щоб не липли підошви...




Л. С.
...то дивився я на профіль,
для мене він був більше ніж красивий,
він був у білому пушку,
а через білий пушок рівний рум’янець світився.
Мені раптом здалося, що то біла печать смерті,
я здригнувся,
бо думка вкрадлива притулилась до лоба
холодною печаткою:
– Це Смерть, –
а я стою, дивлюсь на її мертвий профіль і не плачу,
а думаю.
Думка пройшла і прийшло самозаспокоєння –
то не Смерть карбує,
але я знав, що то вона...




...лечу на лижах по горі сніговій,
боюсь зірватись
і зриваюсь в прірву снігу.
Нема мене,
я десь там у яру вмер
давно.
Мені жаль матері,
це мене не заспокоює.
Я йду шукати себе,
може, ще живий
чи хоч мертвого знайду.
Приходжу в той яр,
там ще якісь кістяки лежали,
але я чомусь вибрав оцей,
жовтий, аж золотий і міцний.
Взяв його під руку.
– Який легкий, – думаю і несу.
Дав його матері,
і вона поклала його в довгий ряд
на камінне ложе...




...спокій – це туга,
сьогодні туга сіра.
Обійми,
ласкою зціли!
Рвали, рвали дні мого звіра
і вели до білої стіни.
Я кинусь,
може, знов на білій сонячній стіні
будуть червоні сліди,
може, знову буду рвати слова,
як гарячі квіти?
Але не піду назад, не кличте.
Біла стіна,
може, очі мої
тиху стіну відчаю просвітять...




...давай розіллєм червону туш
по простирадлах і по підлозі,
намажем руки мені червоною тушшю,
і рука моя буде закривавлена
на серці лежати з ножем,
і я буду такий як мертвий.
Цікаво було б: я лежу і сміюсь,
а губи мої і лице моє
білою машкарою стиснуті,
а вона стоїть і, ні від кого не криючись,
плаче.
Я сміюсь, сміюсь,
а губи сині і очі тупі,
наче погляд вічності я несу,
боюсь кліпнути,
щоб він не відпав від очей моїх,
чого ми тільки говоримо
і не можемо погратись у таку гру?..




...може, розвішені на обгорілих гілках
зелені клапті
можуть тремтіти,
як надірваний голос,
як надломлений жест,
як не впокорений сильними чоловічими обіймами
стан жінки?
Як страшно, коли нема надій,
як по-дурному забирати в себе надії,
які різнобарвні лінії
в повній чистої темені кімнаті.
Які розкриті очі
з відрубаними променями.
Новорічні ночі
як чорні цифри на білих годинниках,
як тіні під очима,
випалені самотою...




...догорає весілля,
наче гаснучі голоси захмелілих людей.
Сьогодні, скоро, зараз прийде день
і ви поснете всі,
наче хрущі в цвіту,
в білих пелюстках дня
вас не буде.
В білих пелюстках дня
простягни руку від засліплених сонцем очей
і торкнешся засвіченими руками
об тверду людину...




...сьогодні нічого не болить,
береш цигарку –
куриш,
душить дим – радієш.
Сьогодні я багатий і трачу.
Пестиш дівчину просто так –
сьогодні ми багаті:
ми тратимось і сміємось...




...людину акуратно перерізали на дві частини.
Як кров попливла!
Кров густо юшилась
і спливала на землю двома струмками.
І два струмки потекли.
Була весна,
струмки злилися з білими струмками
і стали світлі.
Траві трохи важко було прорости
з-під липкої плівки,
але ж трава пробиває землю,
навіть камінь.
А дві половинки людини лежали на сонці
і стали сухими і дзвінкими.
Коли знявся вітер
і вишневий цвіт закружляв,
як холодна хуга,
сухі половинки людини
з шепотом покотились по землі...




...я обкраду себе словами,
щоб не тримати голови упущеної з рук.

Чорний камінь я знайшов,
що був холодний і глибокий.
В нього можна було дивитись
і сміятись чи плакати,
а я хотів тільки сміятись,
бо в мене була звичка ковтати сльози.
Він співав мені німу пісню,
а я міг його поцілувати,
і на ньому залишався візерунок губ моїх.
Але все, що не знайдеш, треба загубити,
бо нічого не можна знайти до кінця.

Білу квітку я знайшов,
її чорні пальчики тримали великий камінь,
і вона хотіла полетіти з ним,
як летить людина
з каменем до дна;
я радів, що камінь великий і вона не полетить,
бо я ж не вмію літати,
а вона відцвіла.

Я знайшов сірий попіл,
він був ще теплий, і я думав, що там є іскри –
розгріб його руками, і рукам було тепло,
як губам у теплому молоці,
але іскри я так і не знайшов,
бо попіл став землею – він прохолонув.

Тоді я взяв тінь чорного каменя,
притулив до летючих насінинок квітки
і поклав на те місце де лежав попіл.
Потім я поклав на те місце свою голову
і подивився на обрій...




...дерев’яне різьблене ліжко,
дерев’яний стіл під вікном,
дерев’яна лава під стіною,
дерев’яний стіл біля печі.
Глиняна піч з чорними челюстями,
глиняна долівка.
На високому дерев’яному різьбленому ліжку
спали батько з матір’ю.
На полу спав перший син,
на полу спав старший син з дочкою,
на полу спав старший син, дочка і найменший син.
Одного разу вони сиділи за дерев’яним вимитим столом:
батько з матір’ю, старший син, дочка і найменший син.
Мати співала їм пісню:
– Їжте дітки, їжте,
виростете, підете в армію,
поженитесь, заміж повиходите,
то й мамка вам більше не треба.
Батько різав хліб,
мати насипала юшку,
діти облизували холодні алюмінієві ложки.
Батько приходив з роботи,
мати приходила з роботи,
діти приходили з школи.
Одного разу прийшли родичі
і почали співати і танцювати.
Прийшов старший син з дівчиною.
Мати заслала високе дерев’яне різьблене ліжко
чистими простирадлами
і перехрестила.
Потім син з жінкою зібралися,
а всі провели їх за ворота.
За ними прийшла дочка з хлопцем,
мати заслала високе дерев’яне різьблене ліжко
чистими простирадлами,
родичі співали і танцювали,
мати зав’язувала подушки в великий вузол
і плакала.
Дочка пішла з чоловіком,
а найменший син, батько й мати
провели їх за ворота.
Потім прийшов з жінкою найменший син,
мати заслала високе дерев’яне різьблене ліжко
чистими простирадлами
і хотіла перехрестити,
але наймолодший син сказав:
– Нє дєлай етого, –
і вона пішла з батьком спати на піл.
Вийшли батько з матір’ю за ворота
і провели їх до самого автобуса,
і пішли спати
в високий дерев’яний різьблений катафалк...




Я І МІСТО


КИЇВ, 1967–68 роки




...кожен день на вулицях Києва хтось відчуває себе сином,
сьогодні я ішов і раптом відчув:
я син Києва, я люблю його.
Так довго ходиш сліпий і зможеш раптом відчути:
люблю, люблю –
і поцілуєш Золоті Ворота.
Хто сміється з цієї знахідки,
той не знає, як це непросто, який він бідний.
Жди, Києве, своїх синів,
вони йдуть і йдуть, як богомольці на прощу,
і раптом зійдуться,
прошепочуть, закричать:
любимо тебе, любимо, щоб устати...




...сколихнув заспокоєне масло води,
злякався тисячі своїх лиць,
що просочуються через тисячі людей,
які біжать і біжать.
Не штовхайтесь, не штовхайтесь,
зберігайте спокій:
хто вибігає на вулицю,
хто вбирається губкою будинків.
Збережіть спокійну текучість
похмурих і сонячних вулиць.
Не поріжтесь об гострі ножі павутин,
що ніжно вгортають наші роздуми,
які можуть бризнути кров’ю
на пересушене кров’ю поле тротуару...




...ти човен невпинний на синіх хвилях,
а я твоє біле вітрило,
перепливемо ніжності червону ріку
до блакитного берега стіни
з жовтим житнім полем.
Заспівають півні на рушниках
голосами немовлят,
поцілунки на наших руках обважніють
гострими золотими сузір’ями
і будуть продовжувати розтинати серця
солодкими жалами...




КОЛИСКОВА

Під вікном пантрує вбивця,
що отримує зарплату;
спи, синочку, і надійся:
скоро вб’є він твого тата.

Як уб’є він твого тата,
до колиски ще підійде,
і в очах його затятих
зажевріється надія.

Він заплаче у знемозі,
що дітей не можна їсти,
і в чеканні та тривозі
вийде десь, до часу, сісти.

Синку, виростеш великий
під його щасливу казку,
хай не буде тільки крику,
що тобі, дитино, важко.

Під вікно підійде вбивця,
як кохатимеш ти сина,
і ти вийдеш за ворота,
як би жінка не просила.

І з моєю головою,
і з моїм ожилим дихом,
вбивця знову під вербою
захлинатиметься сміхом.




...пройшов по вулиці, ось вже й додому пора,
промовчав і не запам’ятав ні одного лиця.
Хотілось, правда, закричати не своїм голосом:
– Рятуйте, захлинаюсь від мовчанки, –
але стримався, ще забере міліція.
Хотілось, правда, стати на оці східці
і розказати оцим людям, що вони і є український народ,
але заберуть військові в цивільному.
Краще, думаю, зупиню перехожого і почну:
– Я працюю в конторі номер...
Але він порадить іти спати
і не з’являтись на очі міліції.
Ет, краще підійду до дівчини і скажу,
що мені 22 роки,
але вона здогадається, що я просто давно
не був з жінкою.
Я б міг потім розказати,
як я ледве не заплакав уголос,
але ніхто не дослухає і почне:
– І я,
і я теж...




...по струмках таємниць побіжу,
закричу:
– Знаю, знаю й мовчу.
Ви почуєте, скажете:
– Він знає і не плаче, як ми.
По струмках таємниць піду сам,
сам, щоб знати, що це таємниця для всіх
і для мене.
Але ж руки безсилі
піднімуть молот безсилий,
і бризнуть іскри безсилі,
щоб освітити безсилі контури.
Я скажу:
– Безсилі руки
викресали безсилого вогню,
щоб освітити безсилі посмішки...




...відлига, розпався на пил туману гострий вітер:
вода, вода, вода.
Сам сиджу на жердці за один метр від вологої землі
і не самотньо, не тоскно – радію дружно з ножами трави,
на асфальті самотніше.
Тільки текуча швидка земля –
рідна ровесниця текучому і безупинному мені.
Те, що було вчора, – було вчора,
Те, що буде завтра, – буде завтра,
а сьогодні ніхто нічого не міг пришвидшити
і скоротити хвилин мого побачення з доброю землею.
Гроно моїх сердець зникло в землі,
гроно соковитих кров’ю сердець дозріває на моєму дереві,
а я – місток через бурхливий весняний потік,
сиджу, відділений повітрям від землі десь на один метр,
не нижче і не вище,
і вона ще не кличе мене, тільки голубить...




...темінь розсіюється, наче дим:
вже не співає вкинутий в юшку півень,
вже в декого почалась перша зміна,
хоч у нас сьогодні вихідний,
але ми ніяк не можемо забутись про війну,
тому такі ласкаві і ніжні обоє.
Я ще дивлюсь на свої смагляві
від недавнього літа і легких сутінок руки
і уявляю їх обгорілими і вирваними з корінням.
(Обгорілі – це навіть не спалені зовсім,
не дається мені уявити своє повне зникнення.)
Я так люблю свої руки,
вони багато допомагають у зароблянні грошей,
вони відчувають тепло.
І сам я зараз залоскотаний дотиками:
кожна частка в мені бринить,
як весняна бджола проти сонця.
Я люблю твоє тіло, бо ним відчуваю себе,
я люблю своє тіло, бо ним відчуваю тебе.
Ми згодились жити і звільнити місце дітям,
але ми не хочемо війни.
Ми роздягнені зовсім,
але не бачимо одне одного,
такі ми молоді, сором’язливі, гарні,
і стільки сяйва в наших тілах,
просто не можна дивитись, як на мерехтливу воду,
але війна любить тільки ось таких, молодих.
Війна не любить старих.
Вчора по радіо, з газет і тривожних розмов
ми наслухались про війну і бачили фільм з концтаборами
і от не можемо забутись.
Тому так глибоко зітхаєм,
щоб до кінця відчути смак ранкового повітря.
Нам здається, що ми двоє білих вершників на конях,
які з заплющеними очима мчать щодуху,
знаючи, що десь попереду наближається
прірва зірваного мосту.
Ніякі прем’єр-міністри не знайдуть часу вислухати нас,
бо наша жадоба жити як безкінечний поцілунок...




...пригашені сніги.
Сонце після першого січня наче на весну.
Хитаюсь в задньому тамбурі прилиплий до вікна.
Люди ворушаться, кашляють, перемовляються, перетравлюються,
прислухаються до цього серйозного процесу.
Автобус везе моє лице
повернене до чорних, окаймованих снігом доріг
з веселими авто, що за мною біжать.
Цей легкий наліт радощів!
Ніхто його не бачить, бо я лицем до вікна.
Ніхто не бачить, що я сміюсь, наче дитина.
Посміхаюсь до безпорадних, як хрущі в сулії, тупоголових авто.
Хіба вони мене доженуть?
Цей легкий наліт радощів!
Засвічене сонцем скло мого лиця
відкидає на них сонячні промені.
Повітряна бульбашка в графині, повному води, еластично бігає,
залоскотана пальчиками малого пустуна.
На цю маленьку усміхнену дівчинку
не піднялася б рука навіть у ката
з зав’язаними очима...




...трах!... ах!...автобус
ударивсь, хряснув, завмер.
– У-а, у-а, у-а, –
застогнав хор немовлят,
кров покликала зачудованих зівак:
ох! Ах! Боже! Жах!
Хто допустив, щоб ці люди, які в середньому повинні жити по 100 років,
а також майже новий і цупкий автобус
завмерли й прислухались,
і кров знов об’єдналась з бензином і піском?
Хто допустив з’єднання?
Вони не витримали постійної близькості заліза і плоті?
Просто не захотіли розлучатись?
Загубили своє постійне місце на асфальті?
З двору заводу виїхав новий автобус,
відокремилось п’ятдесят немовлят.
Жаль таких беззахисних людей,
такого округленого автобуса.
Не витримали постійної близькості:
катастрофа-а-а-а!
Ще швидше побіжу,
може, встигну добігти до он того будинку...




...завиває сирена вулицею,
тулиться кожен до тротуару,
траур несе машина,
махають люди зляканими повіками,
взяли когось холодні обійми,
а інші авто спокійні,
смакують свої радіуси,
радіють, наче мухи на липучці,
літають вулицею паперові змії,
змітають лякливих людей.

Нас пробігло кільканадцять тисяч,
тиснулись в тролейбусах і метро,
метались перед зачиненими автобусними дверима,
дерли асфальт поспішними підошвами,
пішли, ніхто ні з ким не привітався.

Безлад пробуджувався дифузією,
дерев’яні заспані лиця розгладжувались,
робота проте заводила порядок –
по якійсь годині всі стали до праці,
підживлюючи гармонію,
розривали інфузорію...




...холодна ворона сидить на снігу,
не тане.
Сухий сніг і вітер.
Холодна ворона летить наді мною.
Хто руку простягне?
Не виберу з снігу холодних сніжин...




...розтинає червонодзьоба музика
рівно на дві,
рівно на чотири частини,
рівно на вісім,
і я вже не бачу чорного з синім
берега заплющених очей.
Це просто смішливорукий різник копирсається в мені,
густо замішаному в чорному тісті ночі.
Це просто він
намотує червону волосінь на пальці:
сто русів стогне в кутках шістнадцятикутної кімнати,
сто русалок плаче срібним дзвоном води
з білим ножем цвіту в кожній блакитній краплині,
одинадцять русів сміються зеленими колами
і не можуть зашити на моїх грудях голубову сорочку,
що розсотується у виясніле небо...




...кров зрошує заспані очі,
вітер вирізує з плесклих кружалець очей круглі зерна,
рука занурює в склянку з водою безкінечність зрізаної троянди,
полетів від зашкарублого дня косяк уцілілих пташок,
губи без поцілунків наче зачинені на зиму вікна...




...хіба нам жаль?
Ми ж разом, як ковдра і простирадло;
ритми заполонили,
але ритм сміху збитий заплющеними очима,
на нього ніхто не звернув уваги.
Може, ми варті більшого?
Вранці п’ємо воду яскаво-червоними ротами.
Скільки поглядів перетнуло низький простір,
а два холодних снігурі
розгрібають сніг.
Задряпали кігтики гострі
по мерзлому червоному буряку форми серця.
Сьогодні ми любим засинати надовго,
знаючи, що десь б’ється нечутна рисочка життя...




...тролейбусна зупинка. Лавочка розфарбована в сім кольорів спектру,
наче упалий листок в рямцях сухого асфальту,
але дерева ще зеленіють.
Чого він сів і похилився на коліна свої,
що, напився, п’яниця,
а може, втомлений,
а може, знемігся бідолаха?
На, він просто боїться,
боїться перейти вулицю.
А що, як він не захоче іти далі,
коли авто їхатиме з великою швидкістю,
ноги приростуть до асфальту.
Він вже перейшов раз дорогу,
і машини перетинають і перетинають його слід,
вже розвішені нитки його сліду
по каштанах і стовпах,
навіть не кровоточать – сухі і шорсткі від пилу.
Їх розстелили під ноги всім, а ніхто їх не бачить.
Ото тільки дехто глянув,
як він присів на цю кольорову лавку
в рямцях сухого каменю,
наче підсудний.
Кожен день позад нього бенкети,
дівчата в стрічках семи кольорів і вінках,
люди ходять і мовчать
і чекають, поки ще перейде одну дорогу,
щоб шматувати сліди.
Він твердив собі:
– Не йди, не йди,
боляче,
а то станеш, щоб спинити тілом швидке авто,
станеш і замовкнеш, і буде один колір...




...це був просто чорний голуб,
я виразно побачив чорного голуба у себе на підвіконні.
Ніколи я їх не розводив і не любив.
Ніколи я не призначав коханці побачення,
щоб вона не чіплялась за надії.
Але від думок про єдину дівчину втрачаєш недоторканність.
Від цих безкінечних думок,
коли ця чорна, навіть не уявна, пташка
сідає на підвіконня.
Я ледве впізнаю, що це голуб,
і починаю згадувати всі ніжні слова,
які люди колись говорили
про цю гречну птицю..




...жовті квіти у чорнім плавають по стіні,
хоча була вона тільки що червона з срібним відтінком.
Такий я став раптом уважний і неквапливий,
що почув стукіт своїх обчасів.
Стіни вмовляють повернути праворуч,
щоб їх не поранив, наче колись довершені думки,
бо я сьогодні боюсь хаотично розірваних шматків.
Чорні лебеді з золотими коронами вже попливли,
пропливають білі довгошиї лебеді з чорними коронами,
повінь, голоси, стукіт, скрип:
очима клени, асфальт, пальта, що на людях,
ногами цупко за підлогу, за сніг...




...очі. Відлітають два голуби,
запалило сонце глибину оцинкованого відра –
моя прозора, як обсмоктана цукерка, тінь
виходить на лови,
стає на гребені найвищого будинку.
Ми з Сонцем тоді зовсім малі:
воно – білий цвяшок у блакитній стіні,
я – незасвічений газовий ріжок у рекламі,
що провіщає про швидкість польоту.
Тоді я опускаю очі в долину
і бачу срібний слід від своєї сльози,
що окаймовує святістю відсвіту мої сани.
Сани повзуть до порога, щоб виповзти за поріг.
Але вже не боюсь нітрохи,
навіть тьохкаю батогом серця від радощів –
у двох кошлатих коней такі добрі морди.
Але раптом налітає пісок минулого,
кожна піщинка вибухає стома веселками в очах.
Тоді тінь плигає на мою голу спину чорним котом,
впивається в білу шкіру гострими холодними кігтями –
пручаюсь вужем від перспективи болю,
гладжу свою руку, цілую твою руку,
роздираю на волокна смак цукру,
смакую зокрема кожен крок...




...гей ти, старушенція,
не змогла дійти до вільного місця
і обвисла на залізних поручнях.
Так убитий воїн востаннє зависає на стіні,
а оборонець топче його руки обчасами,
аж тріщать суглоби пальців.
Рука цієї дівчини в прозорій рукавичці.
Нас усіх тільки що так трусонуло,
що ледве втримались на ногах,
а оця дівчина мало не вискочила з плаття.
Проте я в останню мить встиг взяти її за тонкий стан.
Вона вдячно глянула на мене,
я ж мусив опустити руку.
А бабуся – чиясь мати,
і всі ми маємо матерів.
Кінцева зупинка,
виходимо...




...ви вже посіріли і неживі,
двоє пелюсток вишневого квіту,
опустили зіхлялі вінця,
вінця білих келихів кохання.
Он ваші брати,
що були повні ранкової роси,
як мільйон очей весняного дерева,
кожен окремо закляк між груддя
з шматком землі у горлі...




...інколи ми ще здатні забути минуле,
щоб чесно помовчати,
тож хай воно буде так як є,
хай буде в нас дитина...




...гілка яблуні простягнулась до лиця росою,
і не можна весь час любити цілого яблука.
Невловима для пальців ртуть утоми
сильна своїм смертельним заколисуванням.
Не чіпати нічого,
щоб не полюбити думку про самогубство,
не захочеться прощатись, сидіти, бігти
через магазин, тролейбус, метро.
Але ще когось гукають: а-а-а,
розмова з травою перегортає сторінки губ...




...сьогодні, 29 грудня 1966 року, у нас в гуртожитку міняють
простирадла і наволочки.
Сірувато-білу білизну на блискучо-білу, накрохмалену.
Всі змінюють, це в нас по розпорядку,
і я міняю свою постіль.
Підмели в кімнаті, застелили ліжка чистими простирадлами,
коли виходили з кімнати,
вона була світла нашими постелями.
На них,
після того як їх випрали і випрасували, ще ніхто не лягав.
Вийшли ми на вулицю, і я порівняв, що сніг теж сліпучо-білий,
ще не посірів від диму, бо впав цієї ночі.
Горизонтальні, вертикальні лінії, ламані карнизів і будинків не нагадували еластичних вигинів і заокруглених форм людського тіла.
Тільки коли уважніше подивитись і забутись, що йдеш у їдальню,
стовбур яблуні, обметений снігом, може видатись посрібленою
засмаглою ногою, що потонула своєю ступнею в чистому простирадлі.
Коли живеш за графіком і знаєш, що обмін білизни – це майже закон,
то надія залишити незайману кімнату ще може порадувати...




...витягую прямо до стелі свою м’язисту руку,
розчепіривши п’ять красивих пальців.
Мені здається,
що я лежу під деревом райського саду
і дивлюсь на червонобоке яблуко,
яке має ще зацвісти, відцвісти й поспіти
і впасти в воронку мого жадібного рота.
Біля дерева двоє перламутрових озер свіжої води,
біля дерева білі, як кокон, простирадла сонячного світла.
Хай росте моє дерево!
Хай росте моє дерево!




...але розтуляємо кольорові парасольки рук,
щоб зустрічатись,
щоб бути разом.
Боже ж мій, Боже!
Собака плаче, коли його ласкаво гладити по твердій щетині,
а нам?
Як важко повірити в щирість безбарвного полум’я рук,
як важко ховати сльози...




...припливи весняного трунку
розмили завчені рухи руки від тарілки до рота
і кинули в руки обруч обіймів,
в груди тяжіння до взаємопроникнення.
Труба, що живе для води,
нарешті клекоче судомою води, води,
губи – червоно-чорні півонії.
Чорна кора крові обпала, і прискають білі іскри;
земля, де на горло її не напнуто кайдани асфальту,
смачно чвакає, тече, впивається в біле серце звіра води.
Та біле сонце спокійне й веселе, бо знає –
зачинить зухвальців у рямці звичайності,
і знає, що кине мені ув очі їдучого пилу.
А зараз я просто риба в воді, свіжій-свіжій воді.
І люди мене оточили, взяли за вилоги, спитали:
– Ти їв сьогодні вранці, ану відпрацюй,
ми не можем тримати у себе дармоїдів, –
і зачинились усі в чотирьох стінах.
Я зрозумів, що стіни не хочуть полишити мене до зими,
що мій винахід з стінами дуже недосконалий,
і жаль мені стало рабиню-воду, загнану в трубу...




...завтра Новий рік.
Моє плем’я збіглось сьогодні
в чотирьохсторонні ворота вокзалу,
носять мішки, валізи, сумки:
гамір.
Ходжу, прислухаюсь, –
вирує соковитий гомін мови мого племені –
смакую тембри настороженою плоттю
наче випряжений кінь в табуні.
Моє плем’я кращає тілом,
оживає,
тисне на стіни будинків,
наче густа ватага тополиної памолоді.
Радію,
поводжу туго сильними плечима,
кров нагріває жили, як електроспіраль.
Дівчата, молодиці, хлопці –
гамір.
Завтра Новий рік – буде зубам робота,
буде жінкам щасливе заміжжя,
щоб розгорітись, залопотіти,
зализати небо жадобою жити
ненажерливим корінням густо-зелених дерев
уп’ястись у землю.
Завтра Новий рік!
Всі будуть багато їсти й пити.
Моє плем’я – це моя найздоровіша вода,
це моя найздоровіша кров...




...мрію про повільний танець
у затисненій осібністю тиші.
Танець роздягання – це мрія всіх,
хто любить пити воду.
Хто може заплющити очі в воді
і думати про золотоперих риб.
Це не риба,
дрібно посічена і кинута в воду,
це не райдуга з пір’я
розпорошеної яструбом пташки...




...сіло нас за стіл п’ятнадцять службовців:
один хлопець випив три чарки коньяку,
закушуючи ковбасою з булкою,
троє мужчин всього по дві чарки,
троє всього по одній за три рази,
п’ять жінок змогли випити по півтори склянки сухого вина,
дві жінки – по півсклянки сухого вина,
а одна, ще молода, пила воду і обдурювала всіх,
що я, мовляв, теж маю здоров’я пити.
Чи не безнадійно хворі зібралися тут за столом?
І у всіх їх є діти.
– Лікарі, ви ніколи не будете безробітними,
хто боїться безробіття, ставайте санітарами...




... на дно прозорого, наче дим в освітленій кімнаті, акваріуму,
опустилось золотаве тяжке пшеничне зерно жіночого тіла.
Наче лусочки пшеничного зерна,
лежать відлиті половинки форм її грудей.
Коли вже я зрозумію,
що кінечна мета мого потягу –
це зім’яти думку
про недоторканність уявленої святині...




...личини лиць забрали на новорічний маскарад діти,
і кожен, хто сидів за столом, випустив віжки клопоту:
барвисті метелики, пришпилені живими до соснової дошки, –
бо говорю з вами
Я,
Великий Музика, чаклун звуків.
Говорю, хоч тіло моє давно потрухло.
Що?! Забулись про ноги, руки і животи –
суцільна безтілесна заклопотаність,
суцільне звучання в моїй мільярдострунній кобзі.
По парі безодень очей,
двоокі сузір’я в розрідженій галактиці паркетної підлоги.
Я – великий чаклун, зробив зі звуків палиці і розпечені обценьки,
катую вас.
Я – пастух ваших затвердлих пристрастей
жену їх у Космос, як отару овець в поле.
Я, великий Знахар тремтячого серця,
розчиняю перед вами безодню тремтіння...




...лежу, наче відчинені широко двері,
тихий голос висмоктує груди, як ранок річку:
– Чуєш, я відходжу.
Берусь за залізне пруття ліжка:
– Клітка ж міцна, кудою, куди?
Куди ти, я нічого не бачу,
аж ні,
он ледве сіріє квадрат вікна.
Ти вже став поза мною і смієшся.
Я виймаю ніж, щоб хоч твої холодні вуста поцілувати,
але хіба це удар,
це сміх...




...роздерте тяжким клинням журавлів,
свинцеве небо густо кровоточить.
У сірім піджаку, сутулі плечі –
і треба вистоять в червону зливу.
Осунулись дерева, як діди,
листки, як руки вчавлені у землю,
прибиті їхні крила до землі
червоним цвяшшям.
Ти зняв до неба розчепірені долоні,
ти молишся?
Та в скроню вдарив срібний вітер.
– О світе, – скрикнув пошепки.
Ти кинув безтілесне слово
в оглухлу шумом тишу.
Та вечір вже гасив в бровах вогонь
і чорно в очі заглядав, як добрий вбивця...




...восени дощ зриває листя,
стіни ж кімнати затвердли.
Глянули в очі одне одному:
зачинені, замуровані:
– Давай порахуєм воду і хліб.
Прибили на дверях серця, як щити від самотності,
яка просочується.
А куди ж його йти без серця?
Ще зарояться в тобі, порожньому, мухи.
Дорога, наче повторення обіймів,
навхрест прибита на стелі.
Підбадьорюємо себе поглядами вірності.
Але є шепіт третього,
того, який округлює яблука:
– Я ще тільки буду немовлям,
а вас вже обсмоктують обезкровлені дні.
Але ми витчемо прапор минулого.
Ми напишемо на рожевому вітрилі зі своїх поцілунків:
– Надія на безсмертя –
це віра в безмежно міцний ланцюг,
який зникає в воді.
Наш корабель вічний і красивий,
наче золотий ланцюжок на жіночій шиї...




...дотики жіночого, туго закутаного тіла розрізняю,
плоскі напружені профілі, зачіски,
тяжкість ранкових повік.
Всі вони тільки що спали,
натягуючи ковдри на голови
від леза білого дня.
Спати, спати – розхитуються люди:
Блідо-рожеві корневища овочів
в напнутих пальтах.
Рух тихо пробігає по пляшках з вином,
тільки не дзвонить теплом тіл.
Переплуталось дихання жмутом безколірних ниток,
зазирає заспаний поблідлий ліхтар:
– Ви тут, мої акваріумні кольорові рибки,
п’єте однакову воду.
Дівчина чує не свої ноги,
хлопець чує ноги дівочі,
злиплися гумовою підлогою ноги,
руки – залізним поручнем – на півмиті.
Двигун заковтує прозорі шматки легенів...




...хиже серце хоче їсти,
приречені червоні помідори,
хліб, сало, сіль, вода;
ніж, виделка, ложка, миска.
Прагнення злиття, наче мовчанка динаміту,
як накопичення кінечності.
Зв’язав кишенями мовчазну конвульсивність рук,
що прагнуть сколихнуть дзеркала вулиць,
дзеркала лиць,
відбитки пристрастей закаменілих і окреслених.
Вістря реву двигунів зтикаються і вторять серце,
бо власне відстає і захлинається.
Заплющую очі і весь гуду суцільною камінною брилою міста,
заплющую очі – зникає сонце, магазин, дорога,
але лишаються удари звідусіль, що ліплять форму тіла.
Розплющую очі,
забуваю про нагромадження каміння й реву,
відчеплююсь від ниток вогких хмар,
меншаю, меншаю,
меншаю, нема навіть того піску, що прилипав тільки до моїх підошв.
Це я так широко розчинив очі і зник.
Прошепотіли траур друзі,
перегорнулись облікові книжки...




...удари – м’які і глибоко проникаючі
отруйні квіти,
деякі з них я можу передбачити.
Я можу просто зупинитсь і не йти до них.
Можу вільно йти від болю,
аби тільки мені не захотілось його.
Хіба ми не знаєм, що йти до оточуючого –
це йти до болю.
Назвіть це, будьте ласкаві,
холодною радістю вибору...




...сьогодні до нас в кімнату прийшло слово «війна»,
посвіжіле і рум’яне від крові.
Наші логічні переконання йому байдужі.
Більш того:
наші мовчазні зітхання йому байдужі,
і ми повстали проти цього слова –
вимкнули радіо.
Вимкнули і поставили на програвач легку сонячну мелодію:
– А моя мила сліпучо-біла
на сонці веселім,
тра-ля-ля.
Я свою милу сьогодні люблю,
я свого «сьогодні» нікому не дам,
аж поки воно не стане «завтра».
Ми продовжимо слово «війна»
нашими словами «кохаю» і «цілую»,
своєю зачарованою мовчанкою,
коли думаєм обоє про того голуба молодого,
що глухо впав на асфальт з гнізда,
як ми ішли, взявшись за руки, і сміялись.
Але наша пісня не стихає:
– А двоє молодих сміялись,
аж їм заздрили розумні,
а двоє молодих побрались, – заплакала мати,
а двоє молодих забули.
Ми заснем, знеможені коханням:
– Тра-ля-ля...




...грію холодні руки в кишенях,
тікаю вулицями до рівного спокою.
Руки я грію для того,
щоб впізнавши одну дівчину раптом,
зненацька затулити їй очі і запитати зміненим голосом:
– Відгадай, хто це?
Вона відгадає,
бо тепло, танучи на вітрі,
ще не встигне покинути моїх рук.
Я довго і вперто готую цей обман...




...ідуть в різні боки,
не можуть змішати снігу,
що рівно падає собі мовчазний, аж білий.
Чи знайти серед сніжинок вологу радість
подрібненого ними світло-сірого простору?
Топтати його,
здерти машинами.
Але сніг тільки тихо гарчить,
задоволений залишеними на ньому слідами.
Сніг широко мовчить,
коли ніхто не рве його ніжного холодного пуху,
але синє з карим око води,
що прозирає на сліпучо-білому чолі,
зелене, жорстоке і м’яке.
Плакати щиро, як сніг на сонці,
ображений за свою цнотливу чистоту,
тільки передчуваючи пляму майбутнього,
не сотати згубних заспокійливих думок...




Людмилі Кучеренко

...прощаюсь із твоїм тілом,
я не уявлю його кращим, аби я цілував і цілував тебе.
Одягаюсь на страту до квадрату дверей,
а ти –
заклик жадібної талої води.
Вертаюсь ще раз – сліпий –
відчути тебе поцілунками.
Наша мовчанка – це згода на розлуку.
За-ли-ша-єш-ся!
Кого ми тільки не згадували –
і Бога,
і слова циганки, яка нам обом говорила:
– Ви страждаєте від наболілої відвертості,
бо втратили смак слів.
Як я не цілував тебе всю-всю,
як не затримував біля тебе зашерхлі від твого вогню долоні,
я все одно прощався.
Вийшов надвір,
вітер кинувся облизувати мене,
наче собака закривавленого звіра.
Намагаюсь ще затримати тебе,
згадати, відчути, уявити всю-всю,
яка ти
була.
Прощаюсь із твоїм тілом.
Але побачив на бетонних стовпах,
які простоять довше, ніж ми, і теж зникнуть,
квадратові оголошення людей,
які продають вже порожні квартири...




...по одному ключу золотому
кожному хлопцеві молодому, –
вуста замкнені мовчать.
Сім заменених самоцвітів
воду п’ють,
водою умиваються,
на сонці сохнуть,
очі сліплять.
Пішло сім хлопців з сімома ключами золотими,
зачинилось за ними четверо чотирикутних дверей
та одна кругла брама.
Озирнулись шість хлопців,
а сьомий червоною шаблею
круглу браму рубає,
синіх смуг на ній наставляє.
Просили, просили піти далі,
посідали біля нього та й плачуть,
а брама мовчки біле світло цідить...




...коли вогонь лизнув зелене листя,
воно злетіло в вирій сірим клином.
Як сизий попіл задушив таке прозоре полум’я,
хто знав, що то воно лягає спати?
Узяв каштан блискучий –
розгадати таїну,
а дощ зволожував долоню,
то стала вона чорно-сірувата,
як запустіла стежка.
Каштан брунатий світився м’яко до дощу.
Без свідків він уп’явсь корінням у долоню
і лопнув сам.
І двоє вмерли:
долоня і каштан красивий.
Але сміявся вітер до дерев,
авто моргало мокрому асфальту,
і це не плач був...




...вогонь притягує холодних самотою метеликів
і спалює.
Вони відверто хочуть бути великими і гарячими
і об’єднуються з вогнем.
А мене малий вогонь тільки бавить,
як барвистий метелик,
а великий теж притягує очиститись –
поглинутись синьою безоднею
у вигляді червонувато-білих язиків полум’я.
Але я, розумний боязню зберегти себе,
стримую в собі тяжіння до мудрої чистоти вогню,
який прагне злиття.
Я більше люблю виплітати спаленими сірниками
бікфордів шнур,
що скорочується до серця.
Проте, я не стверджую,
що можу якось відрегулювати власне горіння...




...недавно ці костюми обіймали нас за талії
і пасували нам, як молоде листя молодому дереву,
а зараз – це ганчір’я, миють ними підлогу –
здригаюсь – моя одежа стає землею.

Недавно ми в своїх нових костюмах ішли вулицями –
на нас всі дивились заздро:
які вони молоді і які гарні в них костюми,
ці троє, що розмашисто ідуть крізь натовп.
Тільки що ми скинули три купи лахміття.

Гей! В наших м’язах ще нагрівається кров,
щоб поранити поцілунком.
В наших кишенях ще будуть гроші,
щоб купити нові костюми,
але таких елегантних молодіжних костюмів,
щоб у танці вони наздоганяли нас,
не буде, не буде.

Постоїмо ж мовчки, гризучи очима землю,
напружимо руки, щоб потримати мить, яка відлітає,
побудемо хвилину голими, хвилину вічними, як боги,
і надінемо нові, сталевого кольору...




...високі камінні ущелини з вікнами,
тільки по Хрещатику ходять люди,
інші вулиці, як сухі русла,
як порожні рукави сірого сукна,
як ноги розчавленої сороканіжки.
Я живу, як і ви, в одному кубічному метрі каменю
і дивлюсь при м’якому світлі торшера,
як роздягається моя жінка.
Навіть забув, що в кожному метрі каменю теж
дивляться цей безкінечний танець з світлом у руці, кричу:
– Чуєте, ви, потоплені в затвердлих хвилях ніздрястого каменю,
моя жінка молода і гарна – вагітна четвертий місяць,
я цілую її красивий живіт,
опуклий, тугий, таємничий живіт вагітної жінки.
Під цією купою сірого каміння ми обнімаємось з нею,
вона опускає на моє біле плече свою чорнокосу голову,
наче зірвана лілея.
За тисячометровою товщею каменю
ви не почуєте мене,
за власними жінками ви не побачите моєї.
Я помацав камінну стіну свого кубічного метра каменю
і почав голосно сміятись від радощів,
і вона теж сміялась сором’язливо,
наче перезріла яскраво-червона квітка.
– Як ми відверто радіємо, – сказала вона з острахом, –
як би нас не почув Той.
– У нас нема іншого виходу, крім молитов Берегині, –
я її заспокоїв,
стіна ж не була сірою, бо побілена і освітлена...




...бездонна жінко Роду,
Вкраїно,
з серцем молодого лева
син вийде в світ
і всміхнеться сталево,
і вічній Матері
свій вічний подвиг воскресить.
Така урочиста й важка ця мить
і з’яви день.
Ми вже виковуєм рядки нових пісень,
нових хоралів, клятв і гіменеїв.
Як ніж під голови кладем:
– Кати знущаються над нею.*
Бо вістря пам’яті, притулене до скронь,
на шаблях, з кулака розквітнулих,
викрешує вогонь...


* Слова Т. Г. Шевченка.




...нікого ми не звинувачуєм,
але я ніби сказав:
– Ну, збираймось, –
а ти ж іще молода і я,
але ми вже не ті.
Сьогодні Воно ожило і застукало,
твій круглий живіт обіймаю й цілую.
Покладем недоторканність спершу,
заберемо своє молоде шаленство,
підемо і в свідків дерев візьмем цьогорічного впалого листу,
там ми намальовані золотою одноденною фарбою
голі, як риби.
Вкарбуємо в пам’ять темну музику ночі
теплу на дотик.
Вже поїзд відходить
і завжди хочеться плакать, коли стоїш на пероні,
а ми ж у вагоні.
Це завтрашній день,
це не смерть.
То просто завтрашній день почервонів і набряк,
як піджак від безкінечного осіннього дощу,
і знаємо ми про той день майже все...




...ти така гарна,
як бажання розбити фарфорову філіжанку,
виписану золотом і емаллю.
Тому я збудував пам’ятник людині,
яка винайшла посмішку,
в дереві,
розтуленому листям.
Сюди проникає вітер і шумить.
Коли б не було цього шепоту,
я злякався б мовчанки.
А ще я хочу дощу,
щоб були блискучими очі...




...рука, що впустила в землю,
роздягнену плугом,
солодкогубе блискуче зерно,
засмагла і радісна слухає музику ніг.
Стати на коліна,
покласти на тепле вологе груддя обійми знеможені.
Тричі обняти
чорну безодню родючості
з піснею зраділого зерна...




...круглий густий голос тіла голої,
що молиться крізь заплющені червоні змії очей,
заполонив усі кутки єдиної кімнати,
порожнина грудної клітки розгортається червоною скатертиною.
Лінії перехрещуються для звучання, наче палець і струна.
– Дівчино, тебе назвуть жінкою,
від назв не можна затулитись рукам.
Туман ніжний і тонкий зникає між груддя землі.
– Юначе, твій погляд голий, як електролампочка.
Бруньки дерев вкльовуються в тіло зеленими ротиками
з дрібнюсінькими крапельками крові на мільйонах гострих язичків.
В цьому загорнутому Творцем коконі – таїна,
дитина...




...голуб підстрибує з карнизу і падає
в безкінечний прозорий дощ,
потім розправляє крила.
Каштан лунко вистрибує з м’якого кожушка
і викочується на асфальт.
Тротуар кришить підошви і кришиться сам,
червоні, жовті і чорні пташки осідають на холодне гніздо.
Напрямок вулиць повільно змінюється,
але не встигає за напрямком кроків,
тіні зникають швидше, ніж контури тіла.
Декілька ще повільніших вулиць,
завчених рухів,
незатверділих клятв,
забутих карбованців
розказують про зустріч, яка відбудеться завтра...




Серце, мов дві півкулі. В одній хліб і
поцілунок, в другій суворий обов’язок,
роздоєне серце з’єднатись прагне.
Яніс Ріцос

...коли дві руки піднімається над головою,
щоб сягнути безкінечності ще на якихось два сантиметри,
то я хотів би бачити в цьому жесті
спопеляюче прокляття.
Ще роззявлений білий рот постелі
вихлюпнув тебе,
щоб ти підняла отак руки,
може, ти просто потягуєшся після сну?
Мені любо бачити хоч отакий твій безглуздий протест,
навіть якщо в такій позі тебе можна вдарити
під ліві груди
у саме серце.
Щоб тебе не вдарили у саме серце,
коли ніж може стати червоним, згасаючим у чорне, спалахом,
треба стати в позицію:
ліва рука затуляє щелепу,
корпус в півповороту і затуляюче ліве плече.
Насторожена права рука
з двома напруженими очима
для блискавичного прямого удару під серце.
Але навіть така,
коли ти у відчаї підняла руки,
бо зустрічаєш тілом, що пробуджується, наступаючий день,
ти красива й беззахисна.
Беззахисність може бути щитом лише тоді,
коли гвалтують,
щоб залишити ще на один раз...




...із чорної руди
витискую тверде оконеччя стріли,
гартую, занурюючи його в отруту
моїх намагань перебільшених,
в отруту, сплоджену любов’ю,
в отруту ненависті!
Я – мітла двірника,
вбираю в себе найтонші міазми бруду й образ,
відкидаючи геть папірці виїдених цукерок і горлатих афіш,
бо мушу кожного дня проходити вулицями Києва і чути,
як чужі руки душать в мені предка.
Я не можу змиртись з цим потаємним вбивством
і заливаю груди горілкою –
марно.
Я розказую про нашу справу друзям,
предки висовують із наших грудей руки,
і стискають тверді від ефесів долоні,
аж кров капає на тротуар.
Я знаю, мій друже,
в кожному з нас,
хто навіть вголос відмовляється, що він українець,
живе напівзадушений предок і рветься на світло!
Нарешті вмочаю стрілу в його серце.
Наступнику мій, сину, внуче і правнуче,
друзі мої, близькі, далекі і невідомі,
ви не втечете від цеї затруєної любов’ю стріли
і нагодуєте її собою.
Даремне мій батько мене вмовляє
забути про цю жахливу справу (винне безсилістю вбивство),
але тримає в хаті, бо я його син.
Даремно мати мене вмовляє:
– Не губи себе, кровиночко ти моя, –
хоч нічого не пояснює.
Даремно дядько рідний не закликає мене в гості.
Даремно тітка рідна не хоче мене в хаті,
бо боїться за своїх дітей.
Ви не врятуєтесь від затруєної любов’ю стріли.
То ж усі ви, мої родичі-люди,
почуєте,
як осяде в вашому серці стріла, затруєна любов’ю.
Ви не позбавитесь її доти,
доки не зробите пересадки серця від зозулі...




...кожен день мирюся із звичайністю дня і його надокучливістю,
не можу звикнути до звичайних ситуацій і людей.
Які вони іграшкові, стиснуті морозом і пальтами,
швиденько снують ногами безбарвне павутиння стосунків.
Пробігають через квадрат мого тіла,
човгають ногами, аж оскома.
Надієшся що всі вони великі і шляхетні, –
а всі вони раби дріб’язку.
Ось сам я нарешті став перед собою:
Поміряв свій зріст – 1 метр 74 сантиметри,
роздягся і зваживсь на аптечних вагах – 64 кілограми живої ваги,
сфотографувався і довго дивився в лице –
нічого особливого:
взяв шматок дерева,
подивився на небо,
поцілував дівчину –
безкінечність кінечності відчув гостро,
як удар у щелепу.
Свідомість осліпла, як ікона, затулена фіранкою.
Це не основне,
безглуздо встиг збрехати собі думкою
і захитався, щоб упасти.
Так боляче, коли через мене пробігають захололі,
виточені з каменю чорного люди.
Подумалось: «Впасти легше, ніж просто жити», –
і я залишив цю можливість як запасний вихід...




...думаєм про війну і надіємось вижити.
Молимо долю, щоб пощадила хоч наших дітей,
але кожен знає:
звір війни пожирає лише свіжу кров,
ту, яку гонить серце.
Це наш досвід,
але надіємось.
Жалко і чужих дітей,
але хай уціліють хоч наші.
Війна ж устає з землі, наче густа озимина...




...легше йти,
несучи злостивий пам’ятник
своїх минулих обіймів, потисків рук,
поцілунків
і всіх пестощів між двома,
придуманих на самоті зі своєю довічною тюрмою пестощів.
В гіркоті досади
згорілі дні кубічні молодого трепету.
Не бійся,
з цим пам’ятником ти ніколи не розлучишся,
бо його коріння зветься каменем на серці.
Але щоб твої руки не стали розпачливо легкими,
немов порожні вулиці,
треба весь час продовжувати ланцюг пестощів.
Час і простір такий спокійний,
тому бійся забути про пам’ятник і подумати, що втратив,
бо потім це не назвеш зрадою...




...настане такий день,
коли сніг тихо покриє землю і будинки.
Дерева будуть прикрашені святковим інеєм.
В цей день зійде сліпуче сонце
і відобразиться в ще не закопченому снігу.
Цей день буде переповнений мінливим білим світлом,
аж наші очі блищатимуть,
бездонні нальотом сліз.
Я вийду на рипучий поміст,
мої лиця будуть горіти,
наче червоні яблука загублені в снігу.
Я весь буду тремтіти внутрішнім дрожем,
хоч мені й не буде холодно.
В мене якраз тоді буде любов,
а я й не звикну на той час до неї
і весь буду
як збуджена струна.
Я стану на святковий поміст
і буду говорити урочисті, наче новорічні іграшки,
слова.
Я не знаю, як я переживу той день від надміру щастя.
Це буде 22 січня...




...дві червоних машини криком злякали дорогу,
бо вогонь вирвався і потягся до сонця.
Ми їх благословляємо на боротьбу з вогнем,
ці дві бочки води, яка протяжно плаче,
бо тримаємо у собі вогню лише 36 градусів за Цельсієм.
Боїмося цього непрошеного вогню,
наче мати гарячих долонь хворої дитини
на своїх щоках.
Але вдаємо спокій, бо й на цей раз надіємось,
що крик знавіснілої води
зажене вогонь у сірникову коробку.
Поважаємо голубів,
цей недоторканий запас харчів,
бо жирні спокійні голуби – символ миру
і розкіш для ситого і щасливого...




...ми з нею викинули шкаралущу слів,
бо випито з них червоне вино поцілунків,
відійшли у рівновагу вогню,
у сон натомлених...




...покривало пестощів,
осіннє кленове листя,
гори не догорай...




...сказав я товаришеві вистояне, вимовчане слово,
та впало воно на дорогу мертвою пташкою...




...ти єдина – свідок цієї щасливої миті,
Берегине,
посвідчи їм про ці втікаючі хвилини,
хай чекають і надіються...




...півдня я рубав дрова:
сосна пахла живицею,
сирий дуб коловся, як глина,
зайшов у хату –
почув, як гостро пахне житній хліб...




...той, хто залишається,
той, хто йде,
оберніться ще раз лицями один до одного.
І ще раз:
той, хто залишається,
той, хто йде,
не розпростуйте ще мить зсутулених плечей скорботи,
ще і ще мить.
Той, хто залишається,
той, хто йде,
розірвімо руки наших думок,
нашої любові,
оглянімося,
той, хто залишається,
той, хто відходить...




...з людського виру виходять гарні жінки
в літніх платтях,
шкіра їхніх струнких ніг засмагла і гладенька.
Я позираю у їхні очі, а вони позирають у мої.
Красиві прагнуть єдності,
бо вони розбрелись по землі
і втратили досконалість довершеної красивості
космічних пришельців.
Ідуть понаді мною, підхоплені течією
звичаїв,
їхні погляди – сувеніри кохання.
Мені жаль, що найкраща, найвродливіша з них
не моя,
в цих вродливиць десь на приміті вродливі і дужі чоловіки,
а може, й не дуже,
розмиваємо знову й знову прадавню єдність
арійців,
але тяжіння до відродження
залишається.
Мить насолоди,
коли двоє жагучих очей кресонуться,
і розминаємось,
а намисто із чужих поглядів,
пальто із чужих доторків –
приправа для усамітненої
двоєдиності...




...наші руки вже говорили більше, ніж могли вмістити слова.
Обережно, обережно, наче двоє сліпих серцем,
ми забували слова і торкались руками.
В темені людських вчинків наші руки казали:
– Ходімо до світла двох сердець,
ходімо до найнадійнішого схову,
ходімо до таємниці самовідданості двох.
Наші руки вже говорили,
а слова, засоромлені черствістю власною,
лежали на дні ротів.
І от зустрічаємось аж тепер.
Я не думав, що ти можеш без мене,
і от зустрічаємось, а ти смієшся ще голосніше, ніж тоді,
бо ще більший розпач розцвів у тобі,
я ж не сміюсь, бо збудував собі оселю самотності,
немає розпачу, тільки сум.
Наші руки вже говорили вогнем між собою,
але не встигли про це сказати нашим тілам.
А я ж думав: «Ну як ти без мене?».
Я, власне, якось прожив цей час,
а ти смієшся майже радісно і дзвінко...




...устав я рівно о шостій,
умився, поснідав, пішов вулицею,
не пам’ятаю, як вийшов з дому
(мабуть, так, як завжди).
Падав і падав сніг з неба,
а вчора ще було зовсім чорно.
Дочекався автобуса і протиснувся між люди.
Їхали мовчки,
торкалися за плечі, передавали на талони.
Прийшов на роботу і з усіма привітався.
Ніхто занадто не сміявся і не сумував,
ніхто занадто не лаявся і не був дуже тихим.
Закінчився робочий день.
Подивився на вітрини:
там все було, як завжди.
Не було якихось дешевих і добрих товарів,
і не було черги.
Купив хліба,
дочекався автобуса і протиснувся між люди.
Не варнякали п’яні, і ніхто не говорив дуже голосно.
Всі добряче потомились, і дехто дрімав стоячи.
Прийшов додому, не пам’ятаю, як зайшов у хату,
(мабуть, так, як завжди)
роздягся, умився.
Падав і падав сніг з неба.
Здається, рідко коли так довго і однаково
падає і падає білий-білий сніг...




...хоча машини смоктали мене за руки,
я зрозумів, що ми з нею єдина квітка свого народу.
Минулася скорбота про скороминущість свою,
відчув я тіло свого народу,
добро свого народу,
зло свого народу,
душу свого народу,
відчув безкінечність свого народу
і зрозумів, що я українець...

1972 р.




...з імітації купляння квітів,
з білого алкоголю,
який переливається із пляшок у серце,
із вологого вітру 8-го березня,
із затишку теплого в квартирі, затіненій шторами:
повільно і настирливо всі надихають,
наближають,
благословляють
це таємне суспільне загальнонародне
роздягання.
За квіти, вирощені в теплицях, не жалко грошей,
але будівельники не встигають добудовувати коридори в метро,
щоб було кудою скоріше добігати на роботу, –
самозабуття,
самозбудження, самокохання,
самокат...




Товаришеві, з яким я п’ю каву

...відображення в дзеркалі,
до якого не можна доторкнутись, –
це почуття доброзичливості
до товариша.
Наче бузкові дивовижні хмари навколо сонця,
котре повільно піднімається над обрієм,
хвилює до судом у горлі.
Не бути нав’язливим,
не заглядати в очі.
Звучання душ в унісон –
німотний божистий хорал.
Тільки почути голос і цнотливі мудрощі
симпатичної
гарної людини.
Трагічний чуттєвий трунок
рокованості
і довір’я оксамитне.
Рукостискання при зустрічі
і сяяння очей
полохливе,
протистояння розподіленої в душах
Берегині,
побратимство вина смачного й розлитого...




...серед розм’яклого асфальту (спека плюс 33),
кіт білий робив останню спробу підвестись,
підпливаючи у крові,
кров ще лишень натікала.
Перед червоним світлофором
машини зупинились,
а та, фатальна, здиміла.
Ця остання спроба підвестись,
коти живучі,
але тут не виходив номер.
Сонце пряжить,
таке освітлення на кону, аж памороки забиває,
але увірвалась, не побоялась,
в освітлений день
смерть.
Чого здумалось котові переходити магістраль з інтенсивним рухом
удень?
Я запримітив його на перехресті,
його останні зусилля в той момент,
коли зелене світло погасло
і я вихоплювася на тротуар,
наче виривав схоплене судомою тіло з озвірілої води.
Страх паралельний.
Як вона вириває душу в кота,
смерть,
серед білого дня в спеку плюс 33 по Цельсію,
при свідках –
натікає кров на асфальт із покришених зубів,
я більше не озирався...




Ніні

...так і не прийшла та жінка
із вузькими опущеними плечима,
лицем добрим і байдужим,
із світло-сірими очима
і вустами повними і гладенькими,
без злості в кутиках рота.
Із персами великими,
як два білих сонця прохолодних
по обидва боки лиця,
із розкішними, захоплюючими віддих стегнами
оксамитними,
із точеними ніжками в панчішках засмаги
і білою смужкою на тілі від відсутнього купальника,
а також із ласкавими погідними словами,
яка гладить кожен м’яз на животі
солодкими пальчиками,
а під заплющеними повіками
набухають жалібні сльози
від тої розлуки,
якій так і не передувала зустріч...




...сто двадцять кілометрів від Чорнобиля
вишні цвіли, як туман,
облазила шерсть із мого сибірського кота
коржами.
Я за надією позирав на небо і думав:
– Куди його втікати,
нову хату будували – вибивались із сил...
Але вітер був з Чорнобиля.
Дерло в горлі;
моя трирічна донька сказала:
– Я не боюсь радіації,
пустіть мене в двір.
Ми з жінкою перезирнулись,
і хтось узяв мене рукою за душу.
Вишні вже відцвітали,
і починали цвісти яблуні...




ГОЛОВНИЙ БІЛЬ

Розкуплюють, розхоплюють газети,
ідуть суцільним потоком.
Молоді, середні, старші, навіть пенсіонери союзного значення.
Одіж майже однакова:
зрідка промайне шуба з білки,
подекуди справжні дублянки,
інколи шкіряні пальта – не по сезону,
а то все синтетика:
масово, модно,
зручно.
Хто ж стріляв?
Інструкція:
щоб застрелити людину напевно, треба поставити її лицем до стінки,
притулити до потилиці пістолет і натиснути на спусковий гачок.
До гарячого мозочку холодну стальну обручку
обручальну.
Вдень кажанів не видно,
висять собі десь вниз головою
в урочисто чорно-синіх костюмах.
Здохлий кажан бридкий до відрази.
Але коли вечоріє,
коли починаються розстріли,
кажани нечутно літають,
наче павутиння у вечоровій млі.
Стріляти з відстані непрактично,
може бути промах, борсання, розляпування крові,
неестетично.
Але коли стріляти впритул,
то мозок розбризкується дуже.
Хто змивав кров?
Хто замітав мозок у сміття?
Притуляю вам до лоба холодну обручку.
Ідуть суцільним потоком,
розкуповують газети,
бо в газетах пишеться про те, що із 1930 (вважай, сімнадцятого)
аж по 1953 рік,
навіть аж по – точні дати розмиті сльозами рідних –
проводились кимось репресії:
масова інформація, масовий голод, масові депортації в Сибір,
масові розстріли,
словом, масовий терор.
У нас традиційно склалась однопартійна система.
Не вистачає пальців на руках і на ногах,
щоб перерахувати жертви, –
жертовник, Жеретій.
Життя не вистачить, щоб порахувати розстріляних по порядку.
Душі не вистачає,
совість запікається.
Хто працював на цьому конвеєрі?
Ідуть суцільним потоком,
хоч не всі веселі з лиця,
але у всіх невідомі професії.
Навіть красиві тендітні жінки бувають тюремними наглядачами,
сам бачив,
а що, аби добра зарплата.
Так у щоденних клопотах і забулося,
що ми живемо у найгуманнішому суспільстві в світі...




Володимирові Забаштанському

...право на совість –
це молоко без радіації.
Давайте відшукувати людей, які мають совість,
і хай вони нами керують.
Суспільство з гарантією права на совість –
це прекрасно.
Давайте винаходити такі машини,
щоб ними можна було досліджувати і вирощувати
культуру совісті.
Совість –
це також звичаєва любов чоловіка до жінки;
давайте шукати її у пісках,
у глині, у камені, у воді.
Хай вона буде поміж нами замість валюти...




...як я від’їздив у справах,
подумки молився Велесу, аби дав щасливу дорогу.
Ось уже і в рідний двір заходжу, вдячний йому.
(Два дні не був дома.)
Гавкнув собака, сім’ю сповістив, що вернувся господар.
Хата стояла вся на виду, збудована моїми руками.
Вибігла донька на кухню:
– Що ти привіз? – заглядає до сумки, виймає пакунки,
а я її по голівці погладив.
Жінка вийшла на кухню повагом:
– Приїхав, – сказала, освітлена зсередини,
і стала дивитись, як я скидаю пальто, і шапку, і черевики,
стала готувати до столу.
І вже як я лежав і відпочивав з дороги,
не читав, не спав,
а лише слухав,
як жінка розказує щось несуттєве,
але голос її мені не заважав:
– Скучила, – подумав.
І донька прибігла – грається коло нас,
і старша дочка, тільки-но прийшла з кіно,
теж зайшла в спальню і сіла.
Перекидаємось знічев’я словами,
оце зійшлися,
і Домовик радіє,
і електрична лампа в стилі ретро м’яко світить...




СЛОВО НА ПОГРЕБ ПОЕТА ВАСИЛЯ СТУСА


«Не поет, хто забуває про страшні народні рани»*,
а він ні на мить не забував.
Там, де вже потроху хвилюють рівнину далекі Уральські гори,
раптом перегороджує простір колючий дріт.
Солдати у сірих військових шинелях ходять на вишках,
колихаючи на грудях автомати Калашнікова,
щоб не втік додому на Україну поет Василь.
А за колючим дротом та ще кам’яна стіна із залізними дверима,
а за тою кам’яною стіною
та глибокий бетонований льох-карцер,
сидить на дні у льосі поет, холодний аж по груди,
п’є він тепер отруту самоти.
А я ж з ним у Києві біля пам’ятника Шевченку за руку вітався.
Сидить поет і думає,
як там у Києві стольному граді
ходять по вулицях без’язикі люди,
і він не може з ними поговорити,
подарувати їм жар-птицю свого серця.
Думалось і про тепло,
але тут не топлять.
Одежу теплу забрали,
зразу за оцим сірим полотном
починається берег посинілого Василевого тіла.
Того тіла,
що його мати, як був малим,
благоговійно оберігала від хвороб і застуди
як найдорогоцінніший скарб,
вдихала в нього свою надію і любов;
того тіла,
до якого тулився маленький син
і був за ним, як за стіною від усіх вітрів.
Тугу дитини за батьком не зважиш,
вона тиха й жалка.
Відверто притулився хребтом до бетону,
вже й не до мислі йому, що холод могильний у мозок спинний заходить,
наче лід у воду.
Не намагається з усіх сил стояти чи ходити,
ноги підломились – сів і закляк –
втомився жити по тюрмах,
втомився навіки,
байдужість до тіла живого
свого ж,
жаль до себе,
далекий, як дзвін, полетів у Вирій.
Він мріє не про нари, примкнуті до стіни,
він навіть відмовився від найостаннішої надії –
померти на Україні:
він мріє про смерть.
Василь іще молодий,
бо душа у тюрмі не старіє, а сів молодим.
І смерть зайшла крізь стіну у чорнім серпанку,
вродлива,
як його перше кохання.
(З тою дівчиною він так і не одружився
і став поетом на все життя.)
Він їй посміхнувся й подумав, а ніби сказав:
– Як тобі удалось обдурити вартових,
які не дають ані жити, ні вмерти? –
В чорнім серпанку, юна,
але звернулась до нього як мати.
Нічого не зумів відповісти,
лише про вдячність подумав –
дух перехопило від захоплення.
Прийшли уранці сірі люди,
принесли хліб і воду,
– Начальнік, он кінул хвост!** –
Не прийшли сусіди добрі обмити жертовне тіло
і надягти чисту сорочку,
мати не голосила над сином
(хоч у неї там, на Україні, щось від душі відірвалось,
жаль серце стиснув),
непоголений лежав у труні із неструганих дошок,
не чув неба над головою, як до ями несли,
бо ще в льосі віко забили,
не падали крок за кроком на дорогу червоні тюльпани,
ружі й любисток,
ніхто не обгорнув домовину в червоний крам.
Як зарівняли землю,
де поета українського закопали,
як чоботями кирзовими добре землю утоптали,
ніхто не чув, і не бачив, і не вірив,
що душа поетова понад землею літала,
в душу тільки матюкались.
Шепче трава до мурашки,
листок до пташки,
квітка до серця:
– Яку прекрасну людину вродила українська земля,
Буг, Поділля, Вінничина-а-а-а ...
*Слова Лесі Українки.
** Кінул хвост – помер (жарг.).




...на вікнах, на дверях,
на душах, на серцях,
на межах, на словах повісьте обереги,
напружте розум захисним кільцем.
Зімкнемо, товариство, наші плечі,
як ряд заклять від підступу і зради.
Із посіпаки вродиться пророк,
перевертень прийде назад, як блудний син,
а з дуба вийде витязь, мічений Перуном.
Народжується початкова
мить.
Безмежжя наших сподівань згортається в ядро.
Давайте так злютовано стояти,
як Київ – оберег на березі Дніпра.
Співає колискову вже Дунай,
Дністро і Буг,
Дніпро, Дін і Вардана.
Надія наша зцілиться
І стане вірою у нашу змогу.
Дарбоже,
це народження благослови,
дай перемогу...

1988 р.




«Химера» Василя Рубана

Замість післямови

У ХХ столітті українська поезія дала літературі кілька імен світового рівня. Серед них – ім’я Василя Рубана. Сам Рубан до своєї поетичної творчості, на перший погляд, ставиться дещо легковажно, і наголошує передовсім на чеснотах своєї прози й діяльності з витворення нової релігії – барбаризму. Однак і він сам чудово розуміє, що невеличка книжка «Химера», де зібрані ледь не всі його найкращі поезії, викликатиме захоплення в багатьох наступних поколіннях читачів. Звичайно, це буде не широка попсова публіка, а досить вузьке коло людей, які мають належну духовну практику для розуміння такої поезії.
Те, що пишуть про Київську школу поетів учені філологи в сенсі «триєдності свободи» – свободи творення, свободи особистості та свободи народу, цілком відповідає дійсності у випадку з Василем Рубаном. Справді, Василь Рубан і Василь Голобородько пішли на особисті жертви, були переслідувані совецьким режимом, але не зрадили своєї творчості. Взагалі ж усі поети Київської школи виявили більшою чи меншою мірою нонконформізм – Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Микола Воробйов, Михайло Григорів, Іван Семененко, Віктор Кордун.
Мені особисто імпонує також позиція Рубана щодо власної поетичної творчості: була мистецька енергія для створення віршів, то він їх і створював, коли ж ця енергія вичерпалася – припинив писати поезії. Цілком чесна постанова питання. (А скільки ж поетичних рогулів продовжує вичавлювати з себе різноманітні гімни, коли жива енергія припинила текти!) Цим Василь Рубан нагадує Ділана Томаса, в доробку якого трохи більше 100 поезій. Але ж справжніх перлин і не повинно бути багато…


Костянтин Коверзнєв
Комментарии
+юёЄ№ | 13:02:17 2018-08-01
Заказать оптимизацию и продвижение сайтов seo раскрутка сайтов По всем возникшим вопросам Вы можете обратиться в скайп логин SEO PRO1 мы с удовольствием ответим на все интересующие вас вопросы...Анализ вашего интернет-проекта бесплатно
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2019 <META> Все права защищены