/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/SU/UKRAINA/SHAPOVAL/v_poshuk.txt Библиотека на Meta.Ua Слiдами запорожцiв
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять

Iван Шаповал. Слiдами запорожцiв



------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



СОЛОВЕЦЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ

З багатьма iсториками розмовляв згодом Д. I. Яворницький, в багатьох
архiвах шукав загубленi слiди запорозьких ватажкiв, проте, хто й коли
затопив у Днiпрi чайки - довiдатись не вдалося. I що бiльше думав про них
молодий вчений, то бiльше переконувався, що затоплення цiлого флоту
стосується, мабуть, все-таки останньої сторiнки iсторiї запорозького
козацтва. А коли так, то чи не розплутає йому цей клубочок трагiчна доля
останнього кошового отамана Запорозької Сiчi Петра Iвановича
Калнишевського?

Народжена в пошуках думка не давала спокою дослiдниковi, аж поки не
визрiв намiр - їхати на Соловки, куди був засланий Петро Калнишевський "по
высочайшему повелению" царицi Катерини II.
Д. I. Яворницький навеснi 1887 року вирушає в дорогу, далеку й тяжку.
Саме там, серед холодних вод Бiлого моря, в Содовецькому монастирi,
повиннi зберiгатися архiвнi документи про запорозьких ватажкiв.

Колись у Бiлому морi iснував знаменитий Соловецький монастир, який був
не тiльки релiгiйним центром старої Росiї, але ще з часiв царя Iвана
Грозного став мiсцем заслання та ув'язнення небажаних царському урядовi й
церквi багатьох вiдомих дiячiв Росiйської держави.

До Соловецького монастиря довелось їхати пароплавом сiмнадцять годин.
На островi Д. I. Яворницький зайшов перш за все до головного
монастирського собору i там побачив бiля самої стiни три надгробнi плити.
Побачив i очам своїм не повiрив. Пiд третьою плитою лежали останки тiєї
людини, заради якої iсторик приїхав у той далекий i суворий край. Напис на
плитi сповiщав, що "Здесь погребено тело в бозе почившаго кошевого бывшей
некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского,
сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на
смирение".

Бiльшiсть мiсць, де ранiше сидiли засланi на упокорення, були вже
замурованi, i лише деякi можна було побачити з дозволу найвищого
начальства - архiмандрита Соловецького монастиря.

Оглянувши тi мiсця, Яворницький вирiшив ознайомитися з монастирським
архiвом. З великими труднощами знайшов вiн там опис цих страхiтливих
мiсць. В одному з документiв говорилося:

"Колись усi в'язнi подiлялися на три розряди. Перший - тi, якi
перебували на покаяннi; вони жили в тюрмi i повиннi були щодня вiдвiдувати
церкву. В'язнi другого розряду сидiли у в'язницi в окремих камерах i пiд
замком. З дозволу архiмандрита їм iнколи можна було виходити: взимку - на
прогулянку, влiтку - на роботу. Нарештi, в'язнi третього розряду могли
виходити тiльки тричi на рiк, решту часу безвихiдно сидiли пiд замком. У
монастирi таких в'язнiв називали великими грiшниками... Дехто з цих
грiшникiв сидiв у рогатцi. Рогатками називався металевий обруч, що його
надiвали в'язневi на голову, вiд лоба до потилицi, потiм замикався на
замок за допомогою двох ланцюгiв, що спускалися вниз од скронь до
пiдборiддя. До цього обруча було прироблено перпендикулярно декiлька
довгих залiзних шипiв (колючок). Таким чином цi рогатки не дозволяли
людинi лягати на бiк, горiлиць або на живiт, i вона повинна була спати
тiльки сидячи. В'язнi з третього розряду здебiльшого або вмирали, або, за
виразом селян, робилися блаженними, тобто божеволiли, i тодi жили довго.
Крiм того, в Соловецькому монастирi показували двi тюрми (якi вже вийшли з
ужитку) - Жаравину i Корчагiну. Корчагiна тюрма називалась так тому, що в
нiй не можна було сидiти iнакше, як тiльки скорчившись. А Жаравина, певно,
вiд того, що там було дуже жарко. Всi тюрми були в той час у
монастирському мурi. Камери були дуже малi, а вiкна такої величини, що
можна тiльки руку просунути"[1].
Але на цьому "святому" островi були ще й гiршi, ще жахливiшi пiдземнi
тюрми. Вони мiстилися пiд самими баштами, яких там було вiсiм. Всi цi
башти побудовано в низьких мiсцях, тому в ями просочувалася грунтова вода,
що набагато погiршувало й без того тяжкi умови ув'язнених.

Особливою жорстокiстю й нелюдськими умовами славилась вежа Коржна. Хоч
вона стояла на високому горбi, в її пiдземеллi вiд стороннього ока була
схована найстрахiтливiша тюрма, викладена диким каменем. Сюди кидали
найтяжчих злочинцiв. В цi тюрми нiколи не пробивалося свiтло, в камерах
була нестерпна холоднеча.
"В'язням, приреченим сидiти в таких ямах, спершу заковували залiзом
обидвi ноги з лiвою рукою, вiльною залишали тiльки праву руку, а потiм по
драбинi спускали людину в яму. Пiсля цього з ями витягали драбину,
пристукували залiзною лядою або кришкою, через яку потiм подавали
злочинцевi хлiб i воду. В ямi в'язень дерев'янiв од холоду, вiн не знав нi
тепла, нi свiтла, тiло його, особливо закутi ноги, вкривалося страшними
болячками, а в суглоби нiг i рук проникав нестерпний ревматизм; одяг
в'язня перетворювався на лахмiття, нiгтi виростали i ставали схожими на
пазурi, власнi випорожнення отруювали мiазмами всю яму, i, на додаток до
всього цього, на нещасного в'язня нападали цiлими зграями голоднi пацюки.


Тодi порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб
в'язень вiдганяв од себе злих пацюкiв. Але це питання вважалося за таке
важливе, що з приводу цього зверталися по дозвiл до самої столицi, i, поки
звiдти приходив дозвiл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких
страждань; вони об'їдали їм носи, вуха, пальцi нiг, закутих у кайдани.
Щоправда, такi в'язнi недовго мучилися в ямах: вони або божеволiли, або
зовсiм прощалися з життям"[2].

Такi ж камери були i в Прядильнiй вежi. Досить сказати, що одна тiльки
стiна цiєї вежi була завтовшки дев'ять аршин. У цiй стiнi була зроблена
камера, в якiй панувала темрява й сморiд. Ось як про неї писав Дмитро
Iванович:
"Вона зроблена на зразок арки i має вигляд великої печi для варива, її
довжина становить чотири з половиною аршини, висота має понад два аршини;
в нiй не було нi грубки, нi вiкон, нi меблiв сидiти й вiдпочивати;
зовнiшнiй свiт проходив сюди через невеличку, зроблену в стiнi щiлину,
розмiром заввишки 5 вершкiв i завширшки 2 вершки, через яку просовували
в'язневi харч i воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини
- залiзними, а зовнi - дерев'яними... обоє дверей замикались величезними
пудовими замками"[3].

Вiд старожилiв-монахiв учений з гiркотою в душi дiзнався, що саме у цiй
кам'янiй могилi ув'язнений Петро Калнишевський просидiв чверть вiку.
Вартовi, монахи i сам архiмандрит пильно стежили за тим, щоб П. I.
Калнишевський пiд час прогулянок або вiдвiдування собору не бачився i не
розмовляв з стороннiми людьми. Лише кiлька слiв почули вiд нього
богомольцi, про якi дiзнався допитливий iсторик i занiс їх до своєї книги.
Ось вони:
"Прийшли ми до трапезної,- розповiдав самовидець-богомолець, селянин
Лукiн,- перед обiдом, чекали монахiв з порцiями. Коли це проходить чоловiк
незнайомий у супроводi трьох солдатiв з рушницями i питає нас: "Хто царем
тепер? Як царi живуть тепер i як ведеться на Русi тепер?" Ми вiдповiдали,
що царем Олександр Павлович; живуть, як i ранiше. Вiн би й ще розпитував
нас, та солдати не дозволили. "Вiд цього чоловiка,- казали вони,вiдiйдiть
геть, з цим чоловiком не слiд вам розмовляти". I монахи теж заборонили.
"Архiмандрит побачить,- казали вони,- так недобре вам за це буде". Коли
появився архiмандрит, вiн пiдiйшов до нього для благословення. "Древен ты
еси, землею пахнеши",- сказав архiмандрит тому чоловiковi. I справдi, вiн
був дуже кволий i старий. Тут вiн i життя своє скiнчив. Пiзнiше монахи
казали, що це якийсь кошовий отаман"[4].

Яворницькому впало у вiчi те, що монастир заманливо звернений до моря
Святими воротами, крiзь якi входили архiмандрити, царськi достойники i
єдиний раз за життя - в'язнi. Над воротами звелась цибулиною
Благовiщенська Надвратна церква. Правий рiг муру завершує монументальна
Коржна башта, побудована спецiально для тюрми, лiвий - башта Прядильна. В
нiй колись мiстилася канатна фабрика. Вiдома башта ще й тим, що на її
першому ярусi розташований сухий каземат, в якому пробув останнi дев'ять
рокiв неволi Калнишевський. Позаду - башта Нiкольська, Квасоварна,
Пивоварна, Архангельська й, нарештi, - Головленкова. Це найстрашнiша
тюрма, в якiй мав силу прожити старий дiдуган шiстнадцять рокiв.
Архiмандрит Iєронiм, що змiнив жорстокого Досифея, не змилосердився над
старцем, перевiвши його в "комфортабельний" - кам'яний мiшок Прядильної
башти. Хто потрапляв у цi каземати, того можна було викреслити з життя.
Про них нiчого не знали нi родичi, нi друзi, нiхто не бачив їхнiх слiз, не
чув стогону i прокляття. Минали роки, десятилiття, але, опрiч вартового,
в'язнi бiльше нiкого не бачили до самої смертi.
Вiд живих свiдкiв, лiтнiх монахiв, Яворницький довiдався, в яких тяжких
умовах перебував Калнишевський у камерi Прядильної башти:
"...Коли кошового перевезли з Прядильної камери в iнше примiщення, то
вiд нього залишилося в камерi бiльше як на два аршини нечистот; що,
просидiвши в тюрмi такий довгий час, вiн здичавiв, став похмурий i втратив
зiр; що в нього, як у звiра, виросли великi пазурi, довга борода i весь
одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахмiття i звалювався з
плечей"[5].

Все це багато чого вiдкрило Яворницькому, але на цьому вiн не
зупинився. Його тягло до монастирських архiвiв. Документи, якi вiн
знайшов, уже не задовольняли його. I от вiн знову гортає пожовклi вiд часу
аркушi.
Умови працi дослiдника були дуже несприятливi: вiн терпiв холод,
недоїдання й недосипання; навiть у лiтнiй час доводилося одягати пальто.
Серед запилених сувоїв грубого паперу Дмитро Iванович, напружуючи зiр,
вишукував кожне слово, яке стосувалодь iменi кошового.
Коли Яворницький був там, то узнав, що в такi архiви, якi дуже суворо
оберiгаються вiд стороннього ока. Отут стала в пригодi "бiблiя".
- Збираючись у дорогу,- розповiдав Дмитро Iванович,я знав, що на
Соловках зустрiнуся з монахами, вiд яких буде залежати успiх моєї
розвiдки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повiз чародiйну вологу. Але
не в звичайнiй пляшцi, а в "святiй бiблiї", бо везти туди спиртовi напої
суворо заборонено.
Таку "бiблiю" за його замовленням зробили в Петербурзi. Там вiн i
наповнив її чистим, наймiцнiшим спиртом. Зовнi ця "свята" книга була схожа
на справжню бiблiю, але всерединi була порожня i вмiщувала три лiтри
спирту. Щоб не викликати пiдозри, "бiблiя" мала кольорову стрiчку для
перекладання сторiнок, а насправдi нею прикривався чопик яким було
загвинчено отвiр до спирту.
I що ж, iсторик не помилився. "Бiблiя" йому дуже допомогла, бо, як
виявилось, цю "вологу й монасi приємлють". Ось копається Яворницький в
архiвному мотлосi. Бiля нього-весь час на сторожi - монах. Його прислав
сюди архiєрей, щоб наглядав за допитливим iсториком. Дмитро Iванович каже
йому:
- Ану, отче, досить вам топтатися за моєю спиною, йдiть лишень сюди.
Сухорлявий i сутулий монах з рудою борiдкою i клобуком на головi
несмiливо пiдходить до нього, насторожується.

- Ви мене тут хлiбним квасом пригощаєте,- почав Яворницький,- а я з
України привiз свячену водицю. Пiдiйдiть ближче, не бiйтесь.

Бере Яворницький свою "бiблiю", вiдкриває чопика й нацiджує повну чарку
спирту.
- Пийте, батя, це медя...
Монах усмiхається, пiдходить, хреститься, бере чарку - ковть, i немає.
Потiм крякне, понюхає житника i враз наче перероджується: стає веселий,
балакучий, доступний.
Монахи швидко взнали про цю "медю" та й зачастили до Яворницького,
здружилися з ним. Вип'ють святi отцi, а потiм з них хоч мотузку крути.
Все, що б не попросив Дмитро Iванович,- до його послуг. Вони дозволили
йому користуватися архiвами, до яких ранiше не було доступу. Навiть самi
допомагали йому розв'язувати й зав'язувати папки сторiчної давностi.
Iсторик випадково знайшов архiвнi документи про те, що 19 травня 1724
року, за вироком "правительствующего сената" i синоду, лубенському
козацькому писаревi Захару Патоцi одрiзали язика й заслали навiчно в
Соловецький монастир. У царськiй грамотi було наказано: "Замурувати його в
Коржнiй тюрмi навiчно, тримати пiд суворим доглядом, чорнил i паперу
давать не дозволено". Цю жорстоку кару Захар Патока понiс за те, що знав
багата таємниць державних[6].

Про що ж розповiдають знайденi архiвнi матерiали?

Як свiдчать iсторичнi джерела, кошовий отаман Петро Iванович
Калнишевський. належав до заможної козацької верхiвки. Очолюючи Запорозьку
Сiч i будучи одним з найбагатших землевласникiв на Запорожжi, вiн
пiдтримував, природно, заможне козацтво. За згодою царського уряду,
Калнишевський проводив полiтику лiквiдацiї виборностi старшини i обмеження
прав рядового козацтва. Саме тодi козацька влада на Запорожжi втратила
своє колишнє значення i зосередилася в руках так званої старшинської
сходки. Калнишевський брав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1768 - 1774
pp. i виявив себе здiбним воєначальником. Та, незважаючи на все це, в 1775
роцi, пiсля зруйнування з наказу Катерини II Запорозької Сiчi,
Калнишевського було заарештовано i вислано у Соловецький монастир.

До рук Дмитра Iвановича попала копiя указу iмператрицi Катерини II за N
1419 вiд 10/VI 1776 р., в якому говорилося про заслання кошового отамана
Запорозької Сiчi Петра Iвановича Калнишевського в Соловецький монастир.

З документiв, знайдених в архiвах монастиря, Яворницький довiдався, що
в'язня вважали за секретного й дуже важливого, тому монастирськiй вартi
наказано суворо й пильно доглядати його. Отамана пильнували не тiльки
озброєнi вартовi,- з нього весь час не спускали очей монахи. Цi святобожнi
iнквiзитори в рясах слiпо, але вiддано, неухильно, з тупою жорстокiстю
виконували "высочайшие" укази. Нiде в документах не було зазначено, за що
саме Калнишевського позбавлено волi.
Далi Яворницький знайшов касовi книги монастиря, з яких видно, що П.
Калнишевському було визначено утримання по карбованцю на день. Але дивна
рiч! Кожного разу в одержаннi цих грошей розписувалися караульнi солдати,
що були приставленi охороняти отамана. Немає сумнiву, що цi грошi не
доходили до Петра Калнишевського.

Через 25 рокiв, коли iмператор Олександр I зiйшов на престол, П. I.
Калнишевський, за манiфестом царя, одержав "волю". Та кому потрiбна та
воля, коли отаман ледве перебував неги. Вiн вiдмовився вiд дарованої йому
"волi" i лишився на островi до самої смертi, яка сталася через два роки
(1803). Прожив Калнишевський 112 рокiв.
Вартий уваги i такий цiкавий факт. Коли iмператор Олександр I вiдвiдав
Соловки й побачив яму, в якiй сидiв кошовий Петро Калнишевський, вiн
"пришел в ужас". Щоб чимось задобрити невинного мученика, iмператор спитав
Калнишевського, яку б вiн хотiв винагороду за перенесенi муки й
страждання? Калнишевський зневажливо змiряв поглядом царя: "Нiчого менi,
государю, не треба, опрiч одного: накажи збудувати острог для таких же
мученикiв, як i я, щоб вони не страждали в земляних ямах"[7]. Цар наказав
ями лiквiдувати, але збудував такий острог, в якому в'язнi почували себе
анiтрохи не краще, нiж у ямах.

Закiнчивши справи, що були пов'язанi з розшуками слiдiв кошового
отамана П. I. Калнишевського, iсторик почав розглядати визначнi мiсця
монастиря i його околиць. Вiв побував у музеї, в старовинних церквах,
нiчого не пройшло повз його допитливе око.
Пiсля триденного перебування на Соловках Дмитро Iванович пароплавом
повернувся до Архангельська, а звiдти - на Україну.
Дорогою до Катеринослава Дмитро Iванович заїхав у Качанiвку, на
Чернiгiвщинi. Там вiн оглянув багатющу колекцiю запорозької старовини, що
зберiгалася у власному музеї колекцiонера В. В. Тарновського.

У будинку В. Тарновського зберiгався альбом, в якому свого часу зробили
записи М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко та iншi видатнi люди. Тарновський
запропонував гостевi занести до альбому свою яку-небудь думку. Дмитро
Iванович на дванадцятiй сторiнцi альбому написав:
"1887 року, 14 червня, вiдвiдав чарiвну Качанiвку Дмитро Iванович
Яворницький, коли повертався з Соловецького острова пiсля розшукiв там
могили останнього кошового" отамана Петра Iвановича Калнишевського".

НА МОГИЛI СIРКА_ __

На вiддалi семи кiлометрiв од старовинного мiста Нiкополя, на крутому
березi Днiпра, лежить гарне козацьке село Капулiвка. Влiтку Капулiвка
потопає в зелених фруктових садах. I хто б сюди не зайшов, обов'язково
запросять селяни оглянути могилу кошового отамана Iвана Сiрка.

Тут, на Нiкопольщинi, чи не найбiльше лишилося слiдiв вiд запорозького
козацтва. На тому мiсцi, де тепер Нiкополь, стояла довгий час Микитинська
Сiч. 1648 року тут обрано Богдана Хмельницького на гетьмана. З
Микитинської Сiчi
Богдан Хмельницький виступив у похiд на польську шляхту. Як вiдомо,
невдовзi вiдбулося iсторичне возз'єднання українського народу з братнiм
росiйським.
Перед тим як пiти в Капулiвку, Яворницький пробрався на високий острiв
Чортомлицький i оглянув руїни колишньої Чортомлицької Сiчi.

Столiтнi дiди з Капулiвки розповiдають, що спочатку могила Сiрка була
на пiвостровi Чортомлик, але в другому десятирiччi XIX столiття її
перенесено на нове мiсце. Однiєї весни Днiпро загрожував затопити
пiвострiв. Тодi капулiвськi селяни разом з жителями села Покровки та iнших
сусiднiх козацьких сiл перенесли труну з прахом отамана в село Капулiвку,
поховали на урвищi i, за козацьким звичаєм, шапками насипали над труною
могилу.
Талановитого, хороброго козацького воєначальника Iвана Сiрка вiсiм
разiв обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькiй Сiчi, чого не заслужив
жоден кошовий в iсторiї Запорожжя. Сiрко був органiзатором численних
переможних походiв запорожцiв проти загарбникiв. Це вiн протягом двадцяти
рокiв боровся проти татаро-турецьких наїздiв, змушував своїх ворогiв
тремтiти за морем i за горами, а коли вони насмiлювалися йти на Україну по
"ясир", цебто брати людей в неволю, Сiрко рубав їх на полi й на морi,
продирався через Перекоп аж у самий Крим i наганяв там такого переполоху,
що грабiжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспiшати назад боронити
свої улуси.
Не раз ходив вiн i на турецькi заслони по берегах Чорного моря,
зруйнував, зокрема, мiсто Очакiв, а 1675 року очолював спiльний похiд
запорозьких козакiв i братнього росiйського вiйська проти ординцiв.

З усiх кошових, що були до й пiсля нього, Сiрко був найяскравiшим
виразником iнтересiв народних мас i тому мав велику популярнiсть не тiльки
на Запорожжi, а й серед широких кiл українського селянства.

У Капулiвцi Дмитро Iванович кинувся шукати старих, дiдiв. Перш за все
вiн зустрiвся з дiдом Кiндратом Дивниченком, про якого казали, що вiн
"балакучий" i "дуже" кохається у запорозькiй старовинi.

Це був середнiй на зрiст дiдусь, геть бiлий, як молоко, з навислими над
очима, мов острiшки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими,
але живими й повними вогню й веселостi очима, з свiжим, майже юнацького
кольору обличчям. Симпатичний i приємний дiдусь з першої зустрiчi
сподобався професоровi i назавжди залишив у нього свiтлi спогади. Вiн ще
ранiше чув про iсторика Яворницького й охоче йому розповiв кiлька легенд
про Iвана Сiрка й про Чортомлицьку Сiч.
"Це було давно-давно,- оповiдав дiд,- коли я був ще малий. Минуло
чимало рокiв вiд того, як Сiрко був, а слава його й досi не пропала: вiн
був для ворога страшний, а для православних милостивий. Оце ж я хочу
розказати, як одного разу християн забрали в полон ординцi i як їх
визволив Сiрко. Одного разу запорожцi пiшли кудись у похiд, а татари
вскочили у Сiч та й ну хазяйнувати там. Як хотiли, так i хазяйнували: всiх
православних християн забрали та й повели в полон. А вони, бiднi, не
хочуть iти, плачуть та ридають, а ординцi на плач не вдаряють та нагайками
їх пiдганяють. Дiзнався про це Сiрко, зiбрав своїх козакiв та й погнався
за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить Сiрко, що татар
багато, а козакiв мало, летить, як птиця, а сам хитриться. Стали козаки
доганяти орду, спинив тодi Сiрко коня та й кричить на козакiв: "А
постiйте, братця, пiдождiть, не шевелiться!" Устав з коня, вiддав його
якомусь козаковi, а сам кувирть! - та й зробився хортом, такий став гарний
хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався вiн їм, i взяли його,
нагодували й напоїли. От як привик до їх хорт i як стали вони десь
вiдпочивати, то вiн їм таке зробив, що вони всi поснули. Тодi Сiрко
повернувся до козакiв, забрав їх з собою, приїхав з ними до орди та й
вирубав їх усiх сонних, а християн понад шiсть тисяч забрав назад.
Християни дуже радiли, що вернулись на свободу, подякували Сiрковi i
попливли Днiпром додому, а Сiрко поїхав на Сiч з своїми козаками"[8].

Залишивши привiтну хату дiдуся Дивниченка, Дмитро Iванович попрямував
до другої хати, де зустрiв цiлу групу дiдiв. Тут були Трохим Лисий, Федiр
Коваль, Микита Явтушенко, Iван Соломаха. В їх товариствi професор просидiв
далеко за пiвнiч. Мова бiльш за все йшла про Сiрка. Дiд Микита Явтушенко
мав добрий голос, спiвав старовиннi пiснi. Вiн виконав одну пiсню про
Сiрка, яку зразу ж записав етнограф до своєї книжечки. Потiм спiвав Дмитро
Сукура.

Та ой, як крикнув же та козак Сiрко,
Та ой, на своїх же, гей, козаченькiв:

"Та сiдлайте ж .ви коней, хлопцi-молодцi,

Та збирайтеся до хана в гостi!"
Та туман поле покриває,
Гей, та Сiрко з Сiчi виїжджає,
Гей, та ми думали, та ми ж думали,
Що то орли та iз Сiчi вилiтали,
Аж то вiйсько та славне Запорозьке

Та на Кримський шлях з Сiчi виїжджало.
Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Та що сизий орел по степу лiтає,
Аж то Сiрко на конику виїжджає.
Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Та що над степом та сонечко сяє,-
Аж то вiйсько та славне Запорозьке
Та на вороних конях у степу виграваэ.
Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Що то мiсяць в степу, ой, зiходжає,
Аж то козак Сiрко, та козак же Сiрко
На битому шляху та татар оступае[9].

Так ось де вони, слiди iсторiї,- в самому народi! Щиро подякував
Яворницький дiдам за розповiдi та за гарнi пiснi i запропонував
органiзувати на могилi Сiрка поминки. Дiди охоче згодилися.

На цiй могилi, в садибi Є. Ю. Мазаєвої, стояв пам'ятник. Дмитро
Iванович прочитав на ньому такi слова: "Року божого 1680, мiсяця августа
1-го дня, преставився раб божий Iоанн Сiрко Дмитрович, отаман кошовий
Вiйська Запорозького..."
Поки Дмитро Iванович записував цi слова до своєї книжечки, навколо
могили зiбралися люди. Один з дiдiв, на прiзвище Iван Соломаха, порадив
Яворницькому зайти до Грицька Безштанька, в нього, мовляв, є запорозькi
речi.
Пiшов. Тiльки-но вiн спустився в одну вулицю, як бiля ворiт побачив
дiдуся, середнього зросту, сухорлявого, вже ослабленого прожитими роками.
- Чи не знаєте, дiду, де тут живе Грицько Безштанько?

- Тут живе Грицько, та тiльки не Безштанько, а Таран, на прозвище
Слабий.
- Так це ви i е?
- Це я i є!
Сiли вони пiд хатою, i дiдок довго розповiдав Яворницькому про Сiч, про
Сiрка, про войовничих i веселих запорожцiв.

ЛЕГЕНДАРНИЙ ЛИЦАР_ __

Постать кошового отамана Запорозької Сiчi I. Д. Сiрка значна
сучасниковi тим, що його життєвим кредо було: змiцнювати братерську дружбу
мiж українським i росiйським народами. Вiн рiшуче боровся проти ворогiв
цiєї дружби i залишався вiрним послiдовником великого гетьмана Богдана
Хмельницького. З росiйським царатом вiн не завжди доходив злагоди, з
народом росiйським - завше. Природа щедро нагородила його розумом i
дипломатичними здiбностями. Козаки глибоко поважали й любили його за
батькiвську турботу, за мужнiсть, винахiдливiсть i простоту, за вiдданiсть
своїй вiтчизнi.
З поколiння в поколiння передавали в народi перекази про Iвана Сiрка.
Яворницький довго й наполегливо збирав i вивчав народнi думи, пiснi,
перекази, а також i архiвнi iсторичнi матерiали про Сiрка. 1894 року в
Петербурзi вийшла його книжка: "Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой
атаман войска запорожских низовых казаков".
Перегорнiмо, шановнi читачi, деякi сторiнки цiєї книги, а заразом ще й
iншi, де мовиться про цього ватажка.

Iван Сiрко - син козака, родом з Мерефи, Харкiвської областi. У народi
живе старовинна легенда, що Сiрко народився з зубами, а коли баба-повитуха
пiднесла його до столу, то вiн схопив пирiжок i з'їв його. Це була певна
ознака того, що вiн усе своє життя буде гризти ворогiв[10].

Сiрко був зовсiм неписьменний, але мав великий природний дар
полководця. Друзi й вороги були про нього однiєї думки: Сiрко - людина
рiдкiсного вiйськового обдаровання й покликання.
Усе своє свiдоме життя Сiрко провiв на вiйнi i, як справжнiй патрiот,
присвятив його боротьбi з ворогами своєї вiтчизни. Вiн з великою мужнiстю
визволяв з неволi всiх, кого спiткала гiрка доля, чи то був росiянин, чи
українець, поляк чи литовець.
В боях з непроханими гостями вiн був надзвичайно хоробрий, нещадний,
завжди вмiв дати раду в найскрутнiшому становищi. З десятьма запорожцями
Сiрко розбивав сотнi ворогiв, а коли бiля нього була сотня козакiв, вiн
перемагав тисячi воякiв ворожого вiйська.
"Iм'я його як ватажка оточене було ореолом нездоланного, i тому вороги
боялися його бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової"[11].

Любив Сiрко повторювати прислiв'я: "Нужда закон змiнює". Дотримуючись
цього прислiв'я, вiн, як i всi запорожцi, визнавав над собою владу
росiйського царя ще з часiв Богдана Хмельницького, та за давньою традицiєю
iнколи входив у зносини з сусiднiми державами й сам вирiшував з ними
питання миру й розмиру.
Легенда переповiдає, що Сiрко перемагав не тiльки людей, а й чортiв. У
творах Яворницького є, зокрема, такi рядки: "Рiчка Чортомлик, де стояла
Сiч за Сiрка, вiд того й зветься так, що в нiй Сiрко вбив чорта, який
хлюпався у водi: вiн тiльки мликнув вверх ногами, коли Сiрко луснув його з
пiстоля"[12].

Вперше на iсторичну арену Сiрко виступив як вiнницький полковник, а вже
через три роки вiн очолював Запорозьку Сiч. Вiн брав найактивнiшу участь у
визвольнiй вiйнi українського народу 1648-1654 рокiв проти iноземного
поневолення i за возз'єднання України з Росiєю, боронив Україну вiд лихих
наїзникiв. Сiрко був непримиренний не тiльки до зовнiшнiх ворогiв, але й
до своїх зрадникiв гетьманiв, якi виступали за вiдрив України вiд Росiї. У
1670 роцi Сiрко порвав з ставлеником султанської Туреччини правобережним
гетьманом П. Дорошенком, але боротьби iз завойовниками не припиняв i до
кiнця свого життя виступав за змiцнення братерської дружби росiйського i
українського народiв.

За своє вiйськове життя Сiрко брав участь у 55 битвах i завжди, за
винятком однiєї, виходив переможцем.
Тут хотiлося хоч би коротко розповiсти про те, як Сiрко штурмував
Дюнкерк.
Десь опiвночi мiсто розбудила гарматна стрiлянина. По брукiвцi
вузеньких середньовiчних вуличок лунко вицокували кiнськi пiдкови. Помiж
будинками бiгли химернi iноземцi в широких червоних, синiх, зелених
шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили
iспанських вiйськових, однак цивiльного люду не чiпали. Так у жовтнi 1645
року запорозькi козаки захопили фортецю Дюнкерк.
Справа в тому, що п'ятитисячна iспанська залога Дюнкерка весь час
чинила нечуване свавiлля на сушi й на морi. Вiйськовi кораблi iспанцiв
нападали на французькi й голландськi торговельнi судна. Нiдерланди, стаючи
могутньою морською державою, боролися за свою незалежнiсть. Та навiть
об'єднавши сили з Англiєю i Францiєю, не зразу спромоглися вигнати
колонiзаторiв. Тодi Францiя запросила на пiдмогу запорозьких козакiв на
чолi з Сiрком.
Дослiдники[13] зазначали, що у березнi 1645 року Хмельницький, Сiрко i
Солтенко через порт Гданська морем вiдпливли до Францiї, де й пiдписали
угоду. Французьке командування взяло 1800 пiших козакiв i 800 кiнних,
зобов'язавшись платити по 12 талерiв на озброєного козака та по 120
талерiв полковникам i сотникам. Запорожцi дiстали право виступити своїми
окремими з'єднаннями. До їхньої стратегiї й тактики французи погодилися не
втручатися. Важливим об'єктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк.
Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з
суходолу. Ось чому Сiрко вдався до хитрощiв. За його наказом, козаки
рушили в обхiд фортецi. Невдовзi за мiстом запалали вiтряки, освiтлюючи
театр воєнних дiй. Захопивши судна нiчного патруля, Сiрко з своїми
козаками проплив у мiсто повз буй з лiхтарем, мол i грiзну лоцманську
башту. А французький фронт стояв тодi аж за сiмдесят миль вiд Дюнкерка.

Кажуть, що французьке командування було невдоволене "самоуправством"
запорожцiв. Сiрка звинувачували в тому, що вiн порушив правила ведення
вiйни, усталенi в Європi ще з часiв Александра Македонського. Проте це не
завадило сучасникам гiдно оцiнити героїзм i вiйськову майстернiсть
козакiв.

На французькому березi Ла-Маншу було поставлено бюст Iвана Сiрка. Д. I.
Яворницький у свiй час радив I. Ю. Репiну подивитися на той бюст i
використати його для картини "Запорожцi". Рєпiну не пiдiйшов цей бюст, бо
його вiдлито по пам'ятi, як писав про це художник.
Захищаючи рiдну землю вiд iнтервентiв, Сiрко не був байдужим до кривди,
яку iнколи зазнавали козаки вiд царських поплiчникiв. На Слобiдськiй
Українi 1668 року Iван Сiрко очолив повстання українських козакiв i
росiйських ратних людей у борнi з царськими воєводами. В цiй жорстокiй
сутичцi загинув син Сiрка Петро, сам же отаман попав у царську опалу.

Коли 1672 року Сiрко очолив старшинську опозицiю, що не бажала обирати
на гетьмана України Самойловича, царський уряд з намови Самойловича заслав
Сiрка в Сибiр (до Тобольська).
Хоч цар Олексiй Михайлович i недолюблював Сiрка за його волелюбство,
проте в грiзний час згадав свого засланця. .Як тiльки 300 тисяч туркiв
перейшли Дунай i хмарою кинулися на Подiлля, а потiм взяли курс на Київ,
що загрожувало Росiї, запорожцi зажадали вiд царя Олексiя повернути на Сiч
грозу бусурманiв - Сiрка. Цар був змушений вiдпустити запорозького ватажка
на Сiч.
Але, перед тим як вiдпустити Сiрка, цар запросив до своїх палат
патрiарха i в його присутностi змусив запорозького отамана дати присягу на
вiрнiсть царськiй величностi.
Повернувшись iз заслання. Сiрко здiйснив кiлька походiв на Кримське
ханство i причорноморськi турецькi фортецi. Пiд його керiвництвом
запорожцi визволили з неволi багато українських i росiйських полонених.
Запорозька Сiч для завойовникiв була бiльмом на оцi, вона сковувала
орду, не давала їй розгулятися на широких просторах України й Росiї.
Низовi козаки часом завдавали кримському хановi й турецькому султановi
великих прикростей.
Султан Магомет IV ще здавна виношував план пiдкорити собi Запорозьку
Сiч. Спочатку вiн спробував схилити запорожцiв до покори, але з цього
нiчого не вийшло. Тодi вiн надумав будь-що знищити Сiч, а за одним заходом
i покiнчити з козацтвом.

Султан викликав до себе кримського хана, щоб у великiй таємницi
розробити з ним план нападу на Сiч. Цей план обговорювали також на
спецiальнiй нарадi з кримськими агами й мурзами.
Восени 1674 року, коли вже план визрiв, султан дав наказ вiдправити на
кораблях з Константинополя в Крим п'ятнадцять тисяч добiрних стамбульських
яничарiв. Кримський хан пiдняв сорокатисячну орду i вирiшив, як настане
зима, стерти з землi Запорозьку Сiч.
Цю пiдступну операцiю надумали провести на рiздво, саме тодi, коли
козаки пiсля доброї вечерi у святвечiр поснуть. Задум був такий -
заскочити сiчовикiв зненацька й вигубити їх.
Настала зима. Морози скували Днiпро. Хан посадив 15 тисяч яничарiв на
добрих коней, узяв свою сорокатисячну орду й, тримаючись далi вiд Днiпра,
щоб не помiтили запорожцi, повiв вiйсько на Україну.

Як оповiдає iсторик, на третю нiч рiздва, пiзньої пори, хан пiдiйшов до
Сiчi й несподiвано захопив варту, що була на вiддалi вiд коша. Старi
загартованi козаки, що стояли на вартi, хоч i зазнали тяжких тортур, усе ж
нiчого не виказали. Але мiж ними був один молодий козак, який спокусився
тим, що хан пообiцяв йому волю й нагороду, розповiв, що всi запорожцi
перепилися й сплять по куренях. У Сiч можна пройти через єдиний вiдкритий
перелаз.

Хан зрадiв цiй звiстцi, вирядив з козаком усiх яничарiв у Сiч i наказав
їм вирубати сонних запорожцiв усiх до єдиного, а Сiрка схопити живцем.
Вiддавши такий наказ, хан оточив своїм вiйськом усю Сiч i пильнував,
щоб нiхто з козацтва не втiк пiд час рiзанини. Але султан i хан пошились в
дурнi з своєю стратегiєю. Вони не знали, що саме на рiздво, за старим
звичаєм, багато козакiв, якi зимували по днiпровських низових лугах та
островах, прибували до коша обирати вiйськову старшину. Всi цi козаки, якi
теж ночували в куренях, були тверезi.
Стояла морозна нiч. Запорожцi й гадки не мали про лихий намiр ворога,
вони зашпунтували свої куренi й безжурно вiдпочивали в них. Яничари через
вiдчинену хвiртку тихо зайшли на територiю Сiчi, захопили виходи, гармати
i вже були готовi кинутися на сонних козакiв.
Саме в цей час в одному куренi, де було 150 чоловiк, прокинувся козак
Шевчик. Вiн виглянув i не пойняв вiри своїм очам: усi вулицi Сiчi густо
заповнили турки.
Кмiтливий козак не розгубився, а тихенько свиснув тим, що не спали й
грали в карти, збудив iнших своїх товаришiв. Про пiдступний напад дiзнався
курiнний отаман; вiн наказав частинi козакiв узяти мушкети й стати бiля
вiкон, щоб безперервно стрiляти просто в натовп туркiв, iншим - заряджати
рушницi та подавати стрiльцям. Усе це робилося тихо й швидко. Коли всi вже
були напоготовi, курiнний наказав вiдчинити вiкна й стрiляти в яничарiв.
Одностайнi пострiли збудили всiх i осяяли спалахами всю Сiч. Почали
стрiляти й з iнших куренiв. Пострiлами скошували враз по два-три яничари.
Вороги розгублено стояли перед запорожцями, як на долонi. А з вiкон по них
безупинно поливали свинцем. Яничари метушилися, панiчно бiгали по вулицях,
шукаючи порятунку. Але всюди наскакували на смертоносний вогонь.
Коли живих яничар лишилося мало, запорожцi за командою Сiрка припинили
вогонь з вiкон. Вони вискочили з куренiв, озброєнi мушкетами, луками,
списами, шаблюками, а то й дрюччям, i зав'язався бiй врукопаш.
Настав ранок. Сонце освiтило жахливу картину, вулицi були заваленi
замороженими трупами. З 15 тисяч яничарiв лише пiвтори тисячi втекло з
Сiчi через єдину вiдчинену хвiртку. Непроханi гостi, як навiженi, бiгли
свiт за очi. В полон було взято 150 яничарiв i чотири аги, а полягло їх 13
500. У нiчному бою загинуло 50 козакiв i 80 поранено.
Коли хан, який стояв бiля Сiчi, почув про страшну поразку, вiн поспiшно
зняв облогу i щодуху помчав у Крим, увесь час оглядаючись, чи не женуться
за ним запорожцi.
Сiрко швидко спорядив двохтисячний загiн козакiв, сам скочив на коня й
кинувся навздогiн хановi, але наляканий хан так швидко накивав п'ятами, що
наздогнати його запорожцям не вдалося.
- Що ж, батьку, нам робити з трупами яничарiв: закопувати їх у землю,
чи як? - спитали козаки Сiрка.
- Нi, в нашу святу землю бусурменiв не треба ховати. Прорубайте
побiльше ополонок i - в Днiпро їх: звiдкiль прийшли, нехай туди й пливуть!
Звiстка про безславну загибель яничарiв у Сiчi швидко долетiла до
турецького султана. Вiн страшенно розгнiвався на свого вiзира, який
напоумив його на цю безглузду операцiю. Спочатку султан хотiв скарати
вiзира на горло, а потiм зглянувся: дарував йому життя, але загарбав усе
його майно, а самого вiзира назавжди заслав на острiв Родос.
Пiсля цiєї поразки турки довго не насмiлювалися затiвати походи проти
запорожцiв. Зате Сiрко не залишився в боргу.

1675 року в кiнцi липня вiн скликав раду запорозького товариства, на
якiй було вирiшено: помотатись хановi за харцизький наскок на Сiч, за
тривоги й шкоду, завдану низовому товариству. Нехай знає хан, що запорожцi
не стерплять кривди й зневаги. Кошовий отаман наказав своєму вiйську
пiдготуватися в похiд, запастися харчами й вiйськовим спорядженням на три
тижнi.

Сiрко вiдiбрав 20 тисяч найхоробрiших козакiв, перейшов Днiпро i швидко
повiв своє вiйсько на Крим. А щоб не помiтили його вороги, вiн пiшов не
просто на Перекоп, а взяв лiворуч - степом, а потiм швидко пройшов
знайомий йому брiд через Сиваш.
Усе робилося за наперед розробленим планом. Сам Сiрко з чотирма
тисячами козакiв зупинився бiля ворiт Криму - броду Сиваша, решту вiйська
подiлив на кiлька загонiв i пiд керiвництвом досвiдчених ватажкiв вiдрядив
у Крим, щоб "пiдпустити диму" хановi. На п'ятий день усiм загонам наказано
повернутись до броду. За п'ять днiв вони потрясли весь Крим: мiста й села
вiддано вогню й мечу. Хан ледве встиг вискочити з своєї столицi Бахчисарая
i разом з агами та мурзами сховався в горах. За ним бiгли татари,
рятуючись вiд запорожцiв. Коли хан почув, з яким невеликим вiйськом Сiрко
наполохав увесь Крим та яким шляхом вiн проскочив у його царство, зiбрав
50 тисяч татар i кинувся з своєю ордою до Гнилого моря - до сиваського
броду, щоб замкнути козакiв.

Хоч який хитрий був старий хан, та Сiрко був ще хитрiший. Кошовий
отаман розгадав намiри хана ще тодi, як досилав козакiв у Крим. Вiн не
тiльки не кинув броду напризволяще, а навпаки - сам засiв там.

Запорожцi поверталися з трофеями до броду. I ось тут натрапили вони на
орду, що пiдступала до Сiрка. Враз ударили з тилу, розбили вiйськовi
загони хана, взяли кiлька тисяч у полон татар i туркiв, навiть мало не
схопили самого хана.
Пiсля цiєї блискучої перемоги Запорозьке вiйсько забрало великi
татарськi табуни овець i визволило з полону своїх братiв-невiльникiв.
Потiм перейшли сиваський брiд, а далi подались на Запорожжя.

В Сiчi ухвалили гучно вiдсвяткувати перемогу над давнiм ворогом. Два
днi бенкетувало сiчове товариство пiд безугавний грiм гармат i випали
мушкетiв.
А коли вiдлунали святковi салюти, Сiрко разом з козацького громадою
написав 23 вересня 1675 року кримському хановi глумливого й дошкульного
листа, в якому кошовий отаман повiдомляв бахчисарайського володаря, що
наскок козакiв на Крим зроблено з вини самих же татар, за пiдступний
рiздвяний наступ на Сiч.
Ось цей лист у скороченому варiантi:

"Ясновельможний мосце хане кримський со многими ордами, близький наш
сусiде! Не мислили би ми, войско низовоє Запорожськоє, входить в войну i
неприязь вашею ханською милостiю i со всiм кримським панством, если би не
увидiли начала ея с вашей сторони; ваша ханская милость, послушав дурного
совiта сумасбродного i безумного цареградського вiзиря, а по цiм i
приказанiя найяснiшого найвельможнiшого султана своего, начали с нами
войну прошлой зими. Ви приходили к нам, низовому Запорожському войську, с
султанськими яничарами i со многими кримськими ордами; подкравшись ночним
временем к нашей Сiчi i сняв стоявшую за нею нашу стражу, ви отправили в
Сiч п'ятнадцять тисяч яничар, которим приказали (что стидно било вам
дiлать) не "по-кавалерству" вибить i iстребить всiх нас, молодцов, войско
Запорожськов, сонних i не чующих нiкакой бiди, а кучу нашу сiчввую до
основ анiя раскопать i разорить; сами же ви с ордами стали било около
Сiчi, что-би i духа уходивших молодцов не упустить. Но ваше намiрєнiє i
замисле Христос бог i премилосерднiйший наш спаситель обратил на благо, а
болiзнь i бiдствiя на голови турецьких яничар, о чем ваша ханськая мосць
хорошо знает. Не предвидя от вас нiкакового злого умисла i скритнаго
дiйствiя (iбо ви хотiли дiйствовать тайно в отношенiї тих людей, коториє
занiмаються рицарським дiлом), ми нiгде не ожидали вас, не брали
предосторожностi i не були готовi к тому, чтоби дать вам отпор. Один
господь бог спаситель сохранил i защитил нас от вашей напастi i нашего
бєдствiя. I так как ваш поступок огорчил нас i причинил нам, войску
Запорожському, досаду, то ми, по примiру древнiх предкiв i братьев наших,
рiшили постараться за обiду i огор-ченiв воздать i отомстить вашей ханской
мосцi i всему ханству ровним за ровное, но не тайно, како ви поступили, а
явно, по-рицарськи... I если та "гостина" наша в вашем панствi показалась
нам "недишкретною", то, бить может, так оно i єсть, iбо козаки, как не
одной матерi дiти, так i не одного нрава: однi стрiляли направо, другiе
налiво, а третi прямо, но так добре, что всi в цiль попадали. Да i
"недишкрецiї" той ми от вас научились, а не сами видумали... I єсли ми в
єтом торжествi чим-небудь обезпокоїли вашу ханськую мосць i вам показалось
что-нибудь с нашей сторони "недишкретним", то iзвiнi нас на том, ваша
ханская мосць; не забивай, однако, что всякая "недишкрецiя" обикновенно
платиться за такую же "недишкрецiю". Не iзволь, ваша ханская мосць,
смотрiть на сраженiб, как на пугало, i нас, войско Запорожськоє, нi во что
ставить, а впредь на нас откритой войной наступать; в противном же случаi,
єсли будеш поступать iначе, то i ми, взаiмно собравшись уже гораздо лучше
i в большей силi, явимся в кримское панство не на сивашськую переправу, а
прямо в самий Перекоп, виломав у нiй i отворив для себе ворота, на что
iмiєм все средства, i до тих пор iз него не вийдем, пока, при всесильной
божьей домощi, не увидим конца свого дiла. Iтак, ми, войсько Запорожськоє
низовое, не желаем воевать i бить в распрi с вашею милостiю i со всiм
кримским панством; однако, єсли снова увидiм с вашей сторони повод к
войнi, то ми взаїмно яе побоїмся напасть на кримское панство. Iзложив все
єто, желаем вашей ханской мосцi доброго здоров'я i счастливой жизнi. Вашей
ясновельможной ханской мосцi доброжелательние приятелi Iван Сiрко, атаман
кошевой, со всiм войска низового Запорожського товариством"[14].

Як бачимо, i цього листа написано з уїдливою дошкульнiстю й дотепнiстю,
властивою запорожцям. З його сторiнок постає образ розумного, хороброго,
далекоглядного й чесного ватажка низового вiйська Запорозького.
I. Д. Сiрко помер 1 серпня 1680 року в запорозькому селi Грушiвцi, на
своїй пасiцi.
Велична могила, пiд якою поховано прах козацького полководця, сотнi
рокiв стояла в Капулiвцi на високiй прямовиснiй кручi, об яку бились
невтомнi хвилi Славутича.
Бiля пiднiжжя могили, обнесеної гарною ажурною огорожею, влiтку було
багато квiтiв. Пiд задумливими акацiями на гранiтному п'єдесталi в 1954
роцi, в днi святкування 300-рiччя возз'єднання України з Росiєю, було
встановлено погруддя (за малюнком Рєпiна) запорозького ватага Iвана Сiрка.
На гранiтнiй плитi навiчно викарбуванi слова: "Тут похований кошовий
отаман вiйська Запорозького Iван Дмитрович Сiрко - 1.VIII.1680 р." А нижче
могили - ще одна плита з написом; "На цiй мiсцевостi знаходилась
Запорозька Сiч, яка була центром запорозького козацтва i вiдiграла
прогресивну роль в iсторiї українського народу".

Могила Сiрка зберiгалася в Капулiвцi й до наших днiв. Та з'явилась
загроза розмиву могили. Води Каховського моря з роками почали все ближче
пiдступати до берега. Отже, могилу Iвана Сiрка треба було рятувати.
Громадськiсть республiки висловилася за перенесення праху колишнього
отамана в iнше мiсце.
У квiтнi 1967 року Днiпропетровський облвиконком прийняв постанову про
перенесення останкiв кошового отамана Iвана Сiрка на так звану Сторожову
могилу, що стоїть поблизу колишньої Сiчi, неподалiк села Капулiвки.
Виконання цiєї постанови було покладено на комiсiю в складi 9 осiб. При
розкопцi могили 23 - 24 листопада 1967 року виявилось, що Сiрко лежав у
дубовiй трунi, на ньому була шапка, виготовлена з соболиного хутра,
частина одягу, червона китайка, якою за звичаєм вкривали козака свого
отамана, проводжаючи в останню путь. Фахiвцi встановили, що Сiрко помер
вiком 70 - 75 рокiв, мав зрiст 174 - 175 сантиметрiв.
Зараз Сторожова могила умiлими руками обладнана, височить погруддя
Сiрка, зробленi схiдцi. Тут же стоїть i старий пам'ятник, який запорожцi
поставили на першiй могилi Сiрка. Навколо могили шумлять гiлчастi акацiї.
На великий жаль, портретного зображення отамана Сiрка iсторiя нам не
залишила. Отож було вирiшено звернутися в Iнститут етнографiї iменi
Миклухи-Маклая АН СРСР.
27 листопада 1967 року череп I. Д. Сiрка було передано в лабораторiю
пластичної антропологiчної реконструкцiї вiдомому вченому М. М.
Герасимову, Та смерть професора перешкодила виконати цю складну працю.
Вiдтворити риси обличчя нацiонального героя українського народу взялася
талановита учениця М. М. Герасимова, кандидат бiологiчних наук Г. В.
Лебединська. "I. Д. Сiрко,- зазначала вона,- помер зовсiм не молодим. Про
це свiдчать зарослi шви черепа та вiдсутнiсть зубiв. Нам бажано б
вiдтворити риси обличчя в молодому вiцi. На це, звичайно, потрiбен час. А
поки що вже вiдтворено риси Iвана Сiрка в профiль та анфас - саме такими,
якими вони були в останнi днi його життя".

Вже пiзнiше погруддя, виконане за портретом Рєпiна, було замiнено.
Майстри ливарного цеху Нiкопольської райсiльгосптехнiки М. А. Брей та I.
К. Мелешко вiдлили нове погруддя Сiрка за портретом, присланим з Iнституту
iменi Миклухи-Маклая. Погруддя має висоту 1 метр 25 сантиметрiв. Унизу
читаємо напис: "Кошевому атаману войска Запорожского И. Д. Сирко. Умер
1680 г.".
Так на Днiпропетровщинi у зв'язку з 300-рiччям возз'єднання України з
Росiєю увiчнено пам'ять про Iвана Сiрка.

У СТЕПУ ШИРОКОМУ_ _

I я вирiшив поповнити мiй архiвний
матерiал матерiалом археологiчним.

З промови Д. I. Яворницького на ювiлеї

Д. I. Яворницький пiд час археологiчних розкопок часто зустрiчався з
простими людьми, якi своїми розповiдями збагачували його матерiальну та
духовну скарбницю. Про цi зустрiчi з людьми багато залишилось цiкавих
спогадiв. Але нiхто краще не мiг розповiсти про них, як сам Дмитро
Iванович.
Отож i переповiмо окремi фрагменти з його книжки "По следам
запорожцев", в якiй свого часу були опублiкованi цi розповiдi.
Був лiтнiй день. Сонце так пекло, що копачi познiмали з себе сорочки й
пiдставили спини пiд слабенький вiтерець, щоб прохолодити тiло й зiгнати
рясний пiт з обличчя. Копачi примiтили, що до них шкутильгає степом якийсь
дiд. Його, видно, зацiкавило, що то люди тут роблять. Вiн, не довго
думаючи, пiдходить до могили, забирається на високий бiчний гребiнь,
дивиться вниз i кричить:
- Пани, здоровi були!
- Здоров був, дiду! Що доброго скажеш?

- Скажу вам, що не тут ви копаєте!

- А де ж би нам копати?
- Копати б вам у Нешкребiвцi!
- А що ж у тiй Нешкребiвцi є?
- Що у тiй Нешкребiвцi є? Там є могила i поверх тiєї могили орел сiда,
а всерединi її дванадцять ставникiв стоїть, у тих ставниках дванадцять
свiчок горить, а пiд ставниками дванадцять пiстолiв лежить, а пiд тими
пiстолями дванадцять бочок з золотом закопано. Так от де б вам копать!

- Чого ж ти, дiду, сам не копаєш, як знаєш, що там дванадцять бочок з
золотом заховано?
- Еге, менi очi повилазять, бо там таке заклятiє лежить, що хто викопа,
то в того й очi повилазять на лоба.

- А як у нас повилазять?
- Вам нiчого - ви пани!
Дружним вибухом смiху вiдповiли копачi на такi слова дiда. Цей
гомеричний регiт увесь час то в одному, то в iншому мiсцi проривався з
великою силою. А дiдок, винуватець смiху, давно вже пошкутильгав од могили
в степ.

Жарти, дотепи, примовки, що їх охоче пiдтримував Дмитро Iванович, усе
бiльше й бiльше поширюються серед людей, що копають могилу.

- Пане, що я вас хотiв оце спитати,- звернувся до Яворницького рудий
кремезний селянин.
- А що ти хотiв мене спитати?
- Я хотiв вас спитати, чи багато ви получаете жалування?
- Тисячу карбованцiв! - вiдповiв Дмитро Iванович навмання.
- Не маленьке й жалування! Чув, Грицьку? - каже другому селяниновi.
- Чув.

- А який на вас чин?
- Археолог!
- Не маленький же й чин! Архангел! Чув, Грицьку?

- Чув.
- А як же ви копаєте - од царя?

- Од царя!
- Од самого Царя?
- Од самого царя!
- Од правительства?
- Од правительства!
- Од самого правительства?
- Од самого правительства!
- Од самiсiнького?
- Од самiсiнького!
- Ото яке дурне правительство!
- Як так?
- А так: могили копати, так грошi в нього є, а ховрашкiв iз нiр
виганяти, щоб врятувати наш хлiб, так для цього нема,невоспотребним дiлом
занiмаються...
Розкопки могили тривають далi. Ось випав один, другий дощик, i всi
стали надiятись на добрий урожай. Але поля сусiднiх сiл дощ не захопив,
там посуха погрожує неврожаєм.
- Чи добрим ми дiлом займаємось, що могили копаємо? Може, за те бог i
врожаю не дає, що ми викидаємо з могил християнськi кiстки так, що аж
шумлять? - сказав найстарiший богобоязливий дiдок.

- А чи ти знаєш, що ми копаємо? - втрутився в розмову Яворницький.
- А що?
- Скiфiв.
- Що ж вона за скехва така?
- Та це така, що вона не вмивалася, богу не молилася церков не знала i
без штанiв ходила.
- Отака вона падлюка?
- Отака ж вона i є падлюка!
- Ну, так маслуй же їх лопатками, коли так! Добрий настрiй знову
вiдновлюється, i робота триває. Якось улiтку 1883 року Дмитро Iванович
їхав у село Славгород. Його вiзник, на прiзвище Чорний, виявився людиною
балакучою i багато чого розповiв про селянськi звичаї, про попiв i панiв
та їхнi примхи.
- Ну, як ти такий знаючий чоловiк, то, може, розповiси менi, чому у вас
село зветься Гнидиним? - спитав Яворницький з прихованою посмiшкою.
- Та вже, мабуть, од якогось запорожця Гниди пiшло, вiд такого, що,
мабуть, паршивий та миршавий був, на гниду схожий. Тепер тут живе пан, од
того ж таки Гниди поколiння; тiльки вiн себе зве Гнєдiн, а народ усе-таки
по-старому велича - Гнида та й Гнида. Вiн за крiпосного права скiльки
перепоров своїх людей, щоб не смiли казати Гнида, а казали б Гнєдiн, так
де там! Гнидою так i зоставсь ! А ото як уже мужики вийшли на волю, так
один? гнидiвський чоловiк, такий, що чумакував у Крим по сiль, вернувшись
додому з дороги, прийшов до пана та й каже:
"Оце я, папочку, чумакував у Крим та бачив там по дорозi вашого
родича".- "Якого?" - питає пан. "Та пана Вошу. Побачив мене та й пита: "Ти
звiдкiля, чоловiче?" - "I" Гнидиного!" - "А, це звiдтiля, де мiй родич
живе, пан Гнида. Ну, так скажи ж йому, що кланяється йому Воша..."

- I що ж тому чоловiку за таку рiч од пана було?

- А що? Вигнав у потилицю вiд себе.


СЛIПИЙ БОЯН[15]_ _

Одначе для повноти зображення
iсторiї запорiзьких козакiв менi й
цього здавалося мало: я вирiшив...
зiбрати етнографiчний матерiал у
виглядi народного повiр'я, iсторичних

дум, пiсень, приказок, прислiв'їв.

Iз виступу Д. I. Яворницького на ювiлеї

Хто хоче знати духовне життя простих людей, хоче почути стародавнi
пiснi, казки, перекази, прислiв'я, тому слiд звертатися до старих людей, i
насамперед до слiпцiв. Слiпець не бачить сонця, позбавлений єднання з
оточенням i утворює в собi особливий свiт.
Бiльшiсть слiпцiв, замiсть втраченого чуття зору, винагороджуються
сильним розвитком чуття слуху, пам'ятi, музикальних здiбностей i творчої
уяви. Слiпець, особливо той, що вештається помiж людьми, це багатющий
скарб рiзноманiтного духовного матерiалу. Треба тiльки зумiти до нього
пiдiйти, а головне, треба з ним зжитися, треба викликати в нього до себе
довiр'я i прихильнiсть. Для цього iнколи доводиться позбавляти себе так
званих культурних вигод життя, спати з ним в однiй хатi, вiддавати себе на
з'їдання тим же паразитам, яким часто вiддає себе слiпець, їсти з ним
убогий харч, а iнколи випити з ним смердючої торiлки, вiд якої очi рогом
лiзуть з лоба й душа назовнi проситься. За таких умов можна що-небудь
вивудити вiд слiпця i подiлитися здобутими матерiалами з тими людьми, якi
цiкавляться внутрiшнiм життям простолюдина, але самi не зможуть знайти до
нього путi, зблизитися з ним.

З усiх слiпцiв, з якими Яворницькому довелося зустрiчатися в своєму
життi, бiльш за все запам'ятався йому слiпець Хома Васильович Провора, що
жив у селi Богодарi, Юлександрiвського повiту, на Катеринославщинi. Йому
було понад 55 рокiв. Це людина вище середнього зросту, з лисою головою, що
мала великий обсяг i оригiнальну форму - таку, яку на Українi називають:
голова як коробка. Така голова вмiщує в собi дуже багато мозку, як це
пiдказує особисте спостереження, визначається допитливим розумом. З
природи вiн дуже чепурний, охайний, завжди голить свої вуса й бороду,
робить усе це сам - навпомацки. Народився Хома Провора зрячим, але
зробився слiпцем через нещастя, яке сталося з ним на шостому тижнi пiсля
народження. Це було так: його мати дуже натопила пiч i поклала малятко на
черiнь, де було насипано сушитися просо, а сама пiшла на панщину. Дитину
залишила пiд догляд своєї маленької дочки, яка зразу ж, коли мати пiшла з
хати, побiгла до рiчки купатися. В цей час дитина прокинулася вiд сильної
спеки, стала кричати, пручатися й вимахувати рученятами, вiд чого гаряче
просо понабивалось їй в рота, вуха i в очi. Коли мати прибiгла з панщини,
то вона змогла очистити дитинi рота й вуха, а з очима, хоч як вона
старалася, нiчого не змогла вдiяти. Пiсля цього випадку почали в дитини
гноїтися очi, i гноїлися вони доти, доки зовсiм не вигнили.
Ось така нещасна дитина стала навiки слiпцем, i, як сам вiн сказав:
"Так добре й не роздивився нi батька, нi матерi".

Хлопчик вирiс, став здоровий i навiть гарний парубок, але так i
залишився нежонатий. Вiн ще з дитинства вирiшив жити в селi Богодарi, при
панському дворi, раз назавжди вiдмовився брати на плечi торбу i йти по
свiту старцювати. Це було йому не до душi, i вiн вважав за краще бути
останнiм рабом, нiж волочитися по свiту з торбою та костуром i простягати
руку за милостинею: вiн був занадто гордий для такого низького дiла. До
того ж вiн дуже любив свiй куточок, де Гайчур сходився з Вовчою, i нi за
що в свiтi не хотiв розлучитися з ним. Зате вiн далi свого Богодара й далi
найближчого до нього села Покровського нiде на своєму вiку не бував.
Проживши стiльки часу в Богодарi, вiн добре знав кожний рiвчак, кожний
камiнець i завжди ходив i по двору, й до рiчки, й у сад, i в лiс без
палицi, без поводиря. Знаючи всi заулки, куточки Богодара, вiн знав всiх
мешканцiв - живих i тих, що давно повмирали. Хома Провора - це живий
лiтописець, досить тiльки його думки навести на минуле, як вiн розповiсть
усе до дрiбниць. Та це ще не все. Хома Провора знає багато переказiв про
кожну рiчку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з другого
боку пiдходить до Богодара; вiн знає безлiч казок, багато всякого роду
оповiдань, примовок, прислiв'їв, приказок, нарештi, вiн чудово грає
народних українських пiсень, а ще краще грає на сопiлцi.
- Скрипку та гармонiю нечистий видумав, а сопiлочку... Е, на сопiлку
сам святий Петро грав,- казав Провора.
Такого витонченого артиста, такого дотепного вiртуоза гри на сопiлцi,
як Хома Провора, важко знайти по всiй губернiї. А вся цiна його сопiлцi -
три копiйки! Але що вiн на нiй тiльки не висвистував, якi тiльки на нiй не
виводив трелi,- цього не передати, не розповiсти: для цього треба
послухати самого артиста-вiртуоза. То вiн насвистує задушевно мелодiйну
козацьку пiсню, то вдарить на сопiлцi пальцями й утне козачка, зорьку,
катеринку, полтавчанку або горлицю, комара, циганочку, то вшкварить
закаблуками єврейського триндика, метелицю, то протягне яку-небудь
божественну, то виведе росiйську "Сашеньку", яку вiн тiльки що,
напередоднi, слухав вiд захожої людини i яку вже з усiма вiдтiнками
виводить на своїй сопiлчиночцi.
Грати на сопiлцi для Хоми Провори було не тiльки розвагою, але й
високим, нiчим iншим не замiнним естетичним вдоволенням i насолодою: вiн
вкладав у сопiлку свою душу, всi свої думки, всi свої почуття. Тут вiн
ставав вищий за самого себе, тут вiн справдi пiдiймався до рiвня артиста i
забував увесь свiт, забував свого гiрку долю, свою самотнiсть, свою
вбогiсть, забував навiть страшне "слiпе" горе своє, яке iншим часом
давалося взнаки на кожному кроцi.
В тиху мiсячну нiч, коли всi на селi пiсля важкої працi пiдуть спати,
коли парубки й дiвчата, що гуляють до пiзньої ночi, розбредуться з вулиць
по своїх домiвках, коли степовi рiчки впадуть у тихий i легкий напiвсон,
коли навiть степовi коники припинять свою завзяту трiскотняву i коли
мiсяць уже високо-високо пiдiб'ється пiд яснi зорi й заллє своїм свiтлом
увесь степ, тодi Хома Провора вилiзе з великого, зробленого над дверима
стайнi слухового вiкна, спустить униз свої ноги, вiзьме до рук сопiлочку й
починає тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пiсеньку. I журливий мотив
тiєї пiснi йде назустрiч соннiй рiчцi, зливається з легеньким шелестом
високого очерету по берегах, долинає до невеликого берестового гаю, який
поставав чорною плямою з правого берега рiчки, падає на вершини близьких
могил i потiм губиться десь далеко-далеко, в безмежно широкому степу...
Сопiлочка спочатку свистить тихо, але потiм її свист дедалi дужчає; сам
гравець усе частiше перебирає пальцями i бiльше й бiльше оживає. Iнший
чоловiк уже й виспиться, вже кiлька разiв пiдiйметься з свого лiжка, а
Хома Провора все насвистує i насвистує, i що далi, то свист його
здiймається все вище й вище, i натхнення його зростає все сильнiше й
сильнiше.
- I коли тiльки цей Хома спить? - спитає iнший чоловiк, довго
прислухаючись до гри Хоми Провори.
- Е, то ж йому, бiдоласi, тiльки й утiхи, що пограє на сопiлочцi та
повеселить душу свою музикою...
Та ось сопiлочка затихла, i на змiну їй понеслися з гаю дивнi трелi
солов'я - цього єдиного i неповторного артиста-вiртуоза, але не в царствi
людей, а в царствi пташок. Соловейко також забув увесь свiт, забув самого
себе, весь вiддався своєму спiвовi, i його чарiвнi, його грацiознi, його
дивнi й чарiвно-нiжнi переливи голосу стеляться по тому ж широкому степу,
падають на ту ж напiвсонну рiчку i потiм поступово затихають i поступово
вiддаляються вiд спiвця, стають все менше й менше чутними i пiд кiнець
зовсiм зникають у неосяжному морi безмежних степiв i в прохолодних
струменях плавної i вiльної рiчки...
I змагаються мiж собою два солов'ї, i сперечаються доти, доки на
небосхилi не появиться ранкова зоря.
Опрiч гри на сопiлцi, Хома Провора дуже любив пiснi. Таким уже, мабуть,
i народився спiвучим. "Тут у нас одна дiвчина жила - брава така була! -
кухарева дочка. Так вона оце, як заспiваю я, бувало, пiсню: "Та як вийду
за ворота, та луги, та болота, та як вийду за новiї, а трава зеленiє, та
трава зеленiє, моє серденько ниє, ниє-пониває, а що милого немає",- так,
кажу, як заспiваю я цю пiсню, то вона обiйме мене руками за шию,
слуха-слуха, а далi й каже: "I що б я тобi, Хомушко, якби ти молодий був,
за цю пiсню сказала, що б я тобi зробила!"

I таке захоплення дiвчини пiснями Хоми Провори цiлком зрозумiле: в
пiснi, як i в грi на сопiлцi, Хома Провора виливає все своє горе, в пiснi
вiн передає всi свої душевнi страждання, передає всi свої сердечнi
занепокоєння, свою тривогу. Пiсня для нього не тiльки розрада, а справжнє
життя, де вiн уявляє собi живих людей, чує їхню розмову, входить в їхнi
думки, розумiє Їхнi почуття. Бiльш за все припали до серця Хомi Проворi
пiснi жалiбного тону й широкого розмаху; це тi пiснi, якi тепер уже
вiдходять у давнину i яких спiвають тiльки старi люди.
Ото, було, сидить Яворницький вночi проти вiдчинених вiкон, що-небудь
пише в своїй кiмнатi. Прямо з вiдчинених вiкон будинку вiдкривається
далекий краєвид на степ, на могили, на шлях, який проходить повз могили.
Чисте, наповнене пахощами степових трав повiтря вривається через розчинене
вiкно в невеличку кiмнату i всю заповнює її собою. Тихо, ледве чути
вiдчиняються дверi, i через тi дверi до кiмнати входить Хома Провора.
- А що - ви все шкрябаєте?
- Усе шкрябаю!
- Мабуть, так, що все про запорожцiв?

- Та, мабуть, так, що все про запорожцiв!

- А не чули ж ви оцiєї пiснi?
- А якої там пiснi?

Породила мати сина Василя,
А iспородивши, вигодувала,

А вигодувавши, та й iзростила,

А iзростивши, та й оженила.
Та взяла невiсточку не до любовi,
Та не бiлеє личенько, не чорнiї брови.

Посилав сина та в путь-дорогу,

Молоду невiсточку полоти льону:
"Не виполеш льону - не йди додому,
Стань же ти в полi хоч билиною,
Тонкою, високою, кучерявою".
Як приїхав син Василь з путi-дороги
Та вклонився матерi низенько у ноги:

"0й що ж то я бачив же в полi билину,
Тонкую, високую, кучерявую".
"Ой вiзьми ти, синку, гостру сокирку
Та й iзрубай, синку, та ту билинку,
Тонкую, високую, кучерявую!"
Як поїхав син Василь рубать билину,
Та як кинув син Василь гостру сокиру,
Та як кинув внерше вiн, кинув - прокинув,
А в другий раз кинув вiн, кинув, не вдарив,
А в третiй раз кинув вiн - заговорила:

"Не бий мене, миленький, я твоя мила,
Це ж твоя матусенька так наробила,
Що я в полi стала та билинонька,

Тонкая, високая, кучерявая".


- Так чули, кажу, цiєї пiснi?
- Нi, не чув i не знаю! Спiвай, я її зараз же i на голое запишу.
Хома Провора сiдає навпочiпки, впершись спиною в стiну, виймає з рукава
своєї сорочки сопiлочку i починає в неї свистiти i пiсля кожного свисту
виводить пiсню на голос. Яворницький записує слова i помiчає мотив пiснi,
Але дивна рiч: як тiльки спiвець дiйде до того мiсця пiснi, де говориться,
як билиночка здригнула й заговорила, так несподiвано й розридається. Тут
вiн i сопiлочку свою з рук випустить, i спiвати перестане, i одне тiльки
те й робить, що сльози рукавом сорочки витирає, i тут же сам себе соромить
i вмовляє: "Ото! Дивись, пiсню спiва та й плаче! Хоч би що путнє, а то
пiсню!.."

Заспокоївшись, Хома Провора витирав сльози i знову починає все з самого
початку, як вiн каже, "з краю", насвистуючи на сопiлцi й виводячи на
голос. I знову, коли дiйшов до того самого мiсця, проти своєї волi, проти
свого-бажання, став плакати, i плаче, як мала дитина...
- Що це таке? Ото козак так козак! А ще, кажуть, прадiд мiй запорожець!
Добрий запорожець, що вiд пiснi плаче! Тьфу ти, на самого себе! Хоч би очi
були, а то й зовсiм нема, а плачу... Ну, слухайте ж далi: берiть у руки
перо та виводьте.
Яворницький бере в руки перо, але почуває, що в нього самого руки
тремтять вiд хвилювання. Хома Провора пiдбадьорюється, пiднiмає тон вище й
заспiвує: "Гей, та породила мати сина Василя, а iспородивши,
вигодувала..."

Але цього разу вiн i до половини пiснi не дiйшов, i чути з тону голосу
й з нерiвного свисту сопiлки, що вiн знову не витримає.

- Слухай, Хомо, що я тобi скажу: хай уже цю пiсню ти виведеш менi на
голос iншим разом, а тепер заспiвай менi якої-небудь або запорозької, або
гайдамацької.
I Хома Провора заспiвує нову пiсню. I отак скiльки пiсень попало в
записну книжку Яворницького вiд Хоми Провори! I яких пiсень! Як тiльки вiн
почне виводити голосом яку-небудь пiсню, як тiльки вiн заграє на своїй
сопiлцi, так уже й чути, що то стародавня, самобутня i нi з чим не
зрiвняна пiсня. Багато цiлих годин i цiлих тижнiв, веселих i сумних (бiльш
за все сумних), провiв Яворницький з Хомою Проворою, заслухуючись його
грою на сопiлцi i тiшачись його мелодiйними пiснями, якi за душу брали,
але нiколи не бачив його, щоб вiн плакав вiд iншої пiснi, опрiч наведеної.
Чому саме ця пiсня розхвилювала до слiз Хому Провору - так i лишилося
невiдомо: Дмитро Iванович не став своїми розпитуваннями тривожити його
хвору душу, сам же вiн з приводу цього завжди залишався нiмим як риба.

Крiм пiсень, Хома Провора багато знав переказiв, легенд, рiзних
оповiдань про минуле. Розповiдав вiн захоплююче, цiкаво, дохiдливе. Багато
можна знайти на Українi, в рiзних закутках, розповiдачiв-боянiв, але
далеко не всякий з них володiв даром передавати свої розповiдi в таких
художнiх образах, з такою живою мiмiкою i з таким неудавано веселим
гумором, як це передавав i зображував Хома Провора. Мало того: Хома
Провора розповiдав не тiльки художньо, але й оригiнальне.

- У якомусь царствi, у якомусь государств! була царiвна, така начитана,
така написана...
- Як же то "написана"? Хiба так можна казати?

- А чому ж не можна? Як кажуть "начитана", то повиннi казати i
"написана".
- Ну добре: "Така начитана, така написана".

- Така, кажу, начитана, така написана, що он яка! Зробила вона собi
корабель, iзгрузила його грузом, сiла в нього та й гайда по морю, по
окiяну. Тут де не взялася буря! Як пiдхопила вона той корабель та як
х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула аж у Гамазонське царство... А як ви там
записали?

- А ось як: "Тут де не взялась буря! Як пiдхопила вона той корабель та
як хуркнула!.."
- Не так!
- А як?
- Де не взялася буря! Як пiдхопила вона той-корабель та як
х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула корабель аж у Гамазонське царство!

Розповiдач саме домагався того, щоб записувач так само роздiльно й з
такою ж iнтонацiєю i наголосом записав "хуркнула" та iншi подiбнi слова,
як вимовляв вiн сам. Тiльки тодi, за його словами, казка буде записана
"настоящим манiром".

У Хоми Провори... шахрай - не шахрай, а "митець"; не почервонiла, а
"зашарiлася"; не розсердився, а "заярився"; не заручилися, а "порукалися";
не обтесався чоловiк, а "охмолостився" ("помiж людей став бувати, то й
охмолостився трошки, а то був такий патика та матула, що й казати
нiчого"). У Хоми Провори коняка не пiшла в руки од того, що за нею
"зажалковано". У нього... якщо Вода в рiчцi, то "вода як серебро", а коли
степ чи лiс, то неодмiнно "дрiмливий лiс, сонливий лiс". У нього царiвна
не наїхала, а "налучила на скелю", i не заплакала, а "ударилась у великий
плач". Хмарка не нахмарила, а "хмарка засмутилася". Казку вiн найчастiше
закiнчував так: "Задав пир на весь мир, i я там був, а не бачив того аж
нiяк..."


УКРАЇНСЬКI ЧОРТИ_ __

Дорогою з Бердянська Дмитро Iванович заїхав до старого мiста Ногайська,
щоб познайомитися з художником Анастасом Гордiйовичем Смоктiєм i
поговорити з ним про запорозьку старовину.
Смоктiй зустрiв професора з великою радiстю: обнялися й поцiлувалися,
за старовинним звичаєм.
- А, голубчику, так он який ви з себе! Знаю, добре знаю ваше прiзвище,
чував i читав вас!
Цiлий тиждень iсторик прогостював у Смоктiя. Вiн дуже любив народнi
пiснi, старовину, чудово спiвав старовинних запорозьких пiсень, знав
козацькi думи, грав на кiлькох музичних iнструментах, особливо на сопiлцi.

А скiльки вiн знав казок, прислiв'їв, народних оповiдань! Для Дмитра
Iвановича це - скарб. Гостюючи в Смоктiя, вiн записував усе.
Ось до них пiдходить лiтнiй уже сусiда Антiн Павлович Пiдлужний. Босий,
без шапки, в грубiй сорочцi i в нанкових штанях. Починається розмова.
Дмитро Iванович бере iнiцiативу до своїх рук.
- Скажiть, голубчики мої, яких ви знаєте українських чортiв?
- Українських чортiв?
- Еге ж, українських чортiв? Якi вони е?

- Я знаю одного Безп'ятого чорта.

- А який же той Безп'ятий чорт?

- Чорт як чорт, а Безп'ятий зветься тому, що вовк йому п'яту вiдкусив.
Ну, як хочете ви знати, то чорти бувають водянi, степовi, хатнi й лiсовi.
З водяних найголовнiший - анциболот. Це головне начальство над усiма
водяними чортами; потiм водяний чорт - це той, що греблi рве; далi
синько-водяний - це старий бородатий чорт, такий, що вночi хапає людей та
топить їх мiж потоками у водяному млинi; є ще з водяних рябий бiс - це
дуже злий чорт; моя баба, було, як лається, то каже: "А щоб тебе рябий бiс
узяв". Iз степових чортiв найголовнiший - куцак (у шкодi десь був та й
хвоста збувсь); далi танцюристий чорт: у вихорi танцює та б'ється з iншими
чортами; кажуть, як кинути в той вихор ножа, то вiн увесь у кровi буде. Є
ще шут-чорт: цей украде або оброть, або путо в хлопця чи в дядька, що пасе
коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далi й каже:
"Ну, годi вже, пошутив, i годi",- то вiн i пiдкине, 3 хатнiх чортiв
найперший чорт - це дiдько. От, було, в старовину так лаялися:

"Що ти робиш? дiдько б шанував твого батька!" Або: "Щоб тебе Дiдько
взяв!" Цей дiдько як удень, то все на горищi сидить, а як уночi, то шастає
по сiнях та по коморах. Так от, для того щоб вiн не шастав уночi, треба
ляду на горищi на нiч закривати, бо вiн спуститься з горища до дiжки, що в
сiнях стоїть, та й локоче воду, як той пес. Так баба моя, було, щовечора й
каже: "Хвесько, га, Хвесько, чи ти закрила ляду на горищi?" З хатнiх же
чортiв є ще бiситель-чорт. Отож i лаються ним: "Бiситель твоєму батьковi!"
Потiм того - луканька. Це дуже капосний лукавий чорт. Вiн, якщо треба кому
капость яку-небудь учинити, так уже так пiдстроює, що будеш чмихати увесь
день: той так пiдведе, що й не найдеш вночi дверей спросонку та й
учхаєшся; одне слово, дуже капосний бiс. Хатнi чорти плохi, а степовi
дикi. Отож i птиця домашня плоха, а степова дика. Iз лiсових чортiв є
лiсовик-чорт; вiн сам бiлий, а п'ятки смаленi; цей крiпко дурить людей:
вiн оце скинеться чоловiком та й їде по лiсу на такому возi, що так
полудрабки й сиплються з нього, а вiн знай лупить та торохтить, як
скажений, по лiсу; то лiсовий сторож дума, що воно злодюга якийсь забрався
в лiс, та давай за ним гнатися, аж то чорт.

Один дiд, на прiзвище Попенко, оповiдав про того лiсового чорта таке:
"Iду, каже, раз я по лiсi й доходжу до рiчки, а в нашому лiсi та, бачите,
рiчка Озниця протiкає; доходжу до рiчки, дивлюся, стоїть бiля берега
човен. Я сiв у той човен та й давай гребтись до другого берега. Гребуся
собi та й гребуся, коли це вибрався на середину, аж тут човен як
розколихався, як розколихався, i хто його знає вiд чого. Дивлюсь я, аж на
днi човника лежить якесь собачатко, так, як ото шарча, лежить, i п'ятка в
нього на однiй нозi обсмалена, звернулося в клубочок та мугиче. Та не знаю
вже, чи воно в мене була на головi шапка, чи не було, а тiльки я й весло з
рук випустив. Тiльки що човен став пiдходити до другого берега, а воно з
човна бульк! Та так у воду й булькнуло. Отож воно й був настоящий
лiсовик..."
Окрiм цих чортiв, є ще чорт Люципер. Це вже страшенний чортюга. Усiм
чортам чорт! Це, мабуть, той, що в нiмцiв зветься Люцихвер. Ще е якiсь
чорти, нашi-таки, українськi, та тепер я нiяк не пригадую всiх, а чув, як
малим був.
- Знаєте, Анастасе Гордiйовичу, що я думаю? - сказав Яворницький.

- А що?
- Я думаю, як би так, щоб намалювати в картинах усiх наших українських
чортiв.
- А що ж, це чудова думка.
Незабаром той задум було здiйснено: в музеї з'явилася вiтрина, а в нiй
були виставленi всi чорти. Були там i намальованi, i вилiпленi, та так
майстерно, що бiля "чортячої" вiтрини завжди було весело.

МАНДРIВКА В СIЧ[16]_ __

Дмитро Iванович часом казав: "Днiпровськi скелi, острови та кручi -
найкращi в свiтi". Особливо привертав його увагу своїм мальовничим
краєвидом великий острiв Хортиця. Тут вiн був частим гостем, бо саме сюди
колись злiталися запорозькi козаки на своїх улюблених чайках. Звiдси вони
вирушали в походи на турецького султана i кримського хана. Саме сюди
колись з усiєї України збiгалися всi нездоленi й пригнобленi, хто не хотiв
коритися польським та своїм панам i глитаям.
На цьому островi є велика скеля, яка має назву Диван. Якось Дмитро
Iванович зiйшов на цю скелю, глянув навколо себе i сказав: "Яка чарiвна
краса!"
I справдi, звiдси, як на долонi, було видно Велику Хортицю, Новий i
Старий Днiпро, село Кiчкас.
- Це мiсце цiкаве ще й тим,- розповiдав Дмитро Iванович,- що коли
пiднятися на цей Диван i крикнути, то вiд того крику виразно, з повною
iнтонацiєю, залунають голоси по всiй окрузi. Крикнеш басом - луна
вiдповiсть басом, крикнеш дискантом - луна вiдгукнеться тим же.

Вчений спустився нижче. I ось бiля цього Дивану вiн побачив цiкаву
заглибину, зроблену у великiй брилi гранiту.

Вiд рибалок дослiдник дiзнався, що це мiсце тут зветься Запорозькою
мискою. Змiряв цю "миску", вона має 3 аршини в дiаметрi i 1,5 аршина в
глибину. Оце так миска! Вчений уважно розглянув її i прийшов до висновку:
ця "миска" виникла вiд того, що в заглибину скелi з м'якої породи якось
попав камiнь з твердої породи. Цей камiнь, напевно, виром почало крутити.
Заглибина поступово розширювалася й поглиблювалася. Отак i виникла
велетенська "миска".
Дмитро Iванович спустився ще нижче i побачив двох дiдiв, якi мовчки
сидiли на своїх човнах i ловили рибу.
- Здоровенькi були, рибалки!
- Здрастуйте!
- А чи знаєте, чого я до вас прийшов?
- Скажете, то й взнаємо!
- Чи не знаєте ви, чому цю миску названо Запорозькою?

- Знаємо!
- А чого?
- Та того, що з неї їли запорожцi!

- А як же вони їли з такої миски?

- Та, мабуть, так, як їли в царицi Катерини в Петербурзi. Посiдали один
проти одного та через миску i годуються: цей того, а той цього!
Кажуть, що коли запорожцi гостювали в царицi Катерини II, так їм подали
такi ложки, що держалки були довшi вiд руки (а треба за самий кiнець
держати). Щоб не бути голодними, вони почали цими довжелезними ложками
один одного годувати, та й були ситi.
- Ну, спасибi вам за цiкаву розповiдь. Бувайте здоровi.


Бувайте, пане, здоровi,

Як воли та корови!

Бувайте, пане, здоровi,

Та й нас не забувайте!..

Етнограф хутко дiстав з кишенi записну книжечку i зразу ж занотував цi
слова.

Майже щороку, влiтку, Дмитро Iванович вiдвiдував iсторичнi мiсця, де
була Запорозька Сiч. Туди вiн їздив не просто для прогулянки, а проводив
науковi дослiдження, вивчав села, що розкинулися навколо Сiчi.

Найчастiше такi мандрiвки i пошуки скарбiв минувшини проходили не в
одинцi, а в дружбi з вiрним побратимом, українським фольклористом,
етнографом i педагогом Яковом Павловичем Новицьким (1847-1925). Їх єднала
щира любов до iсторiї, фольклору, етнографiї, культури свого народу;
єднало пристрасне бажання пройтись "слiдами запорожцiв".

Д. I. Яворницький любив Якова Павловича, як рiдного брата. У своїх
листах вiн його називає найласкавiшими словами: "душевним", "сердечним",
"коханим", "любимим" i "голубчиком сивим".

"Моє життя,- писав вiн до Я. П. Новицького 18 сiчня 1885 року,- в
науцi. В нiй моє життя, в нiй моє серце, в нiй моя пристрасть, увесь мiй
юнацький запал"[17].
Якось iсторик помандрував у мiстечко Покровське, що на правому березi
рiчки Пiдпiльної. Саме тут була остання
Запорозька Сiч. Обходив Дмитро Iванович це мiсце вздовж i впоперек, але
нiчого не знайшов. Вiд такої невдачi засумував Дмитро Iванович. Iшов по
Сiчi з опущеною головою, з торбою за плечима. Глянь, а бiля нього, як
з-пiд землi, вирiс дебелий засмаглий дiд з бiлою головою, за плечима в
нього висiв ятiр, а в руках - палиця. Яворницький зрадiв i зразу ж кинувся
до нього.
- Скажiть, дiдуню, ви тутешнiй?

- Тутешнiй!
- Де ж ви були, куди йдете?
- Рибу ловив, а це пора й додому!

- Звiдкiля ж ви, як вас звати?
- Яз Покровського, а звати мене Митрофан Чорний! А ви тут що
поробляєте? - поцiкавився дiд, оглядаючи незнайомого чоловiка в капелюсi.

- Я шукаю запорозьку старовину. Та не пощастило менi: окрiм глиняних
черепочкiв та люльки, нiчого путящого не знайшов.

- Погано, мабуть, шукали!
- Чому ви так думаєте?
- А тому, що тут нашi покровчани пiсля великих дощiв i весняної поводi
багато всякої всячини пiдбирали.
- Що ж саме пiдбирали?
- Тут знаходили пiстолi, кинджали, шаблюки, рушницi, гармати, ядра,
кулi, свинець, дрiт, глечики, кахель, перснi, бочки з смолою, прошарки
вугiлля, склепи сухарiв, купки пшеницi, гудзики, пряжки, намисто, грошi,
люльки-носогрiйки та людьки-буруньки.
- А де ж усе це подiлося? Може, вкажете, в кого воно зберiгається?
- Е-е-е, де тепер його знайдеш! - журився дiд.Багато чого розгубили, а
то порозкидали, розламали, бо ми люди темнi; не зумiли зберегти, а бачу,
що цi штуки, мабуть, потрiбнi для чогось.

Обидва повагом iшли по Сiчi, гомонiли мiж собою, непомiтно й до села
дiсталися.
- Ось i моя хата! - вказав палицею Митрофан Чорний. Пiдiйшли ближче.
Хата стояла бiля самої запорозької церкви. Яворницький придивився до хати,
обiйшов її з усiх бокiв, а потiм спитав Чорного:

- Ви свою хату добре знаєте?
- Та начебто добре. Мiй батько розповiдав, що в цiй хатi 1747 року
запорожцi раду радили.
- Ти бач! Та ви живете в iсторичнiй хатi! Це добре. Раджу вам, дiду
Митрофане, зберiгати цю хатину, доглядати її. А я вiзьму її на облiк, як
дорогий пам'ятник минувшини.
Митрофан Чорний, як виявилося, був гостинна людина. Вiн запросив
iсторика до хати, нагодував його i залишив у себе переночувати. Господар
приготував для вченого добре лiжко, але Дмитро Iванович категорично
вiдмовився вiд такого комфорту, вiн попросив господаря принести в хату
оберемок соломи. На цю солому кинув просте рядно, поклав укривало.
- Запорожцi не любили нiжитися,- кинув Яворницький. Другого дня Дмитро
Iванович за допомогою Чорного знайшов у селянина Корнiя Забари чотири
сволоки, якi збереглися вiд запорозьких хат ще з 1710 року. Таку ж
знахiдку виявив i в другого мешканця Покровського - Клима Пироговського.
Повернувшись пiсля довгих мандрувань знову до Митрофана Чорного,
Яворницький сказав йому:
- А що, дiду, як ми завтра сходимо з вами на Сiч?

- А чого ж, я охоче пiду. Тiльки що ми там будемо робити?
- Пошукаємо козацьких могил.
- Добре, деякi могили i я знаю. Чого ж - ходiмо!

Мандрiвники взяли собi на пiдмогу ще трьох чоловiкiв з лопатами. За
кiлька днiв вони розкопали шiсть невеличких запорозьких могил. Але тiльки
в останнiй, сьомiй, натрапили на знахiдки. На цiй могилi стояв невеличкий
хрест з написом: "Раб божий Иоанн - Титаровского куреня".
Заглибившись у могилу на один сажень, Яворницький знайшов соснову
труну, а в нiй великий кiстяк запорожця, з чубом на головi, тричi
обмотаним на тому мiсцi, де було лiве вухо, з довгими рудими вусами над
верхнiми зубами, з сукняною шапкою з барашковою околицею, з зеленим поясом
та двома монетами в кишенi: одна з них мiдна - росiйська подушка 1731
року, друга - срiбна турецька монета. В iнших могилах Яворницький знайшов
кiстяки, якi добре збереглися, бiля них були монети 1763 року, жупан,
мiднi гудзики, кулi, ядра тощо.
Але дослiдник на цьому не зупинився. В селi Грушiвцi вiн знайшов сволок
з чудовим рiзьбленням, який зберiгався в хатi селянина Онуфрiя Петровича
Метельченка. Етнограф запевняв, що кращого рiзьблення йому ще не
доводилось бачити. Цей сволок був завдовжки 7 аршин, зроблений з осокора,
розмальований рiзними фарбами. На всю довжину сволока був зроблений напис,
який свiдчив, що цей будинок збудував 1747 року 12 квiтня козак
Щербинiвського куреня Трохим Киян. Усе, що було на сволоцi, етнограф
замалював у свою записну книжечку.
Пiсля цього Дмитро Iванович рушив до Нiкополя. Вiн знав, що в цьому
iсторичному мiстi збереглася запорозька церква.

Коли вчений зайшов до цiєї церкви, в нього розбiглися очi. Перед ним
вiдкрилося рiдкiсне багатство, яке попало сюди з найстарiшої запорозької
церкви, що була до цього в селi Покровському.
Серед багатьох церковних речей Дмитро Iванович зразу ж звернув увагу на
iкону Покрова богоматерi. Його вразив оригiнальний витвiр того
майстра-маляра. На липовiй дошцi зверху була зображена божа мати, а нижче
в повному озброєннi, в чоботях, широких шароварах, у жупанах, пiдперезаних
зеленими поясами, з гладко поголеними головами - стояли чубатi запорожцi.
Вони були розмiщенi пiвколом по краях iкони. Посерединi їх - запорозький
прапор, гармати, ядра, всякi козацькi атрибути. Внизу iкони, вiд козакiв,
що стояли попереду, тягнувся майже до самого вуха богоматерi такий напис:
"Молимся, покрий нас чесним твоїм покровом, iзбавi от всякого зла". Трохи
вище цього напису зроблено другий: "Iзбавлю i покрию, люди моя".
Запорожцi слiпо вiрили в чудодiйну силу цiєї iкони.

Трохи пiзнiше ця iкона опинилася в музеї. Дмитро Iванович порадив
поповi скорiше позбутися її, щоб не влетiло часом вiд архiєрея, бо
запорожцi не святi, а молящi вважають козакiв за апостолiв.

Як вiдомо, Дмитро Iванович мав мандат вiд синоду, з яким ходив по всiх
церквах i вилучав з них усе, що мало будь-яке музейне значення. Ось i
цього разу, показавши свого мандата поповi, вiн зразу ж попрямував до
престолу, де лежало величезне євангелiє. Спробував його пiдняти, а воно й
з мiсця не зрушило. "Що таке?" - подумав. Пiп пояснив: "Це євангелiє
святе, та й вагою воно два пуди, з мiсця не так легко його зрушити!"
Розглядаючи рiдкiсне євангелiє, Яворницький знайшов дату - 1759 рiк. У цiй
книзi самого срiбла було 28 фунтiв. Користувалися цим євангелiєм тiльки
двiчi на рiк. Носив його завжди один дужий побожний нiкопольський дiдусь.
I це рiдкiсне євангелiє теж перейшло до музею.
Проводячи екскурсiю по вiддiлу релiгiйних культiв музею, Дмитро
Iванович показував це євангелiє i казав:
"Гляньте на срiбне оздоблення цього двопудового євангелiя, ввернiть
увагу на чудовий орнамент - це ж витвiр золотих рук! Ось чому йому мiсце в
музеї!"
Пiсля огляду запорозької церкви Дмитро Iванович пiшов у село Лапинку,
щоб побачити одного селянина, на прiзвище Мокiй Лось,- нащадка
запорозького козака. Вiн ще вiд нiкопольських дiдiв дiзнався, що Лось у
великiй таємницi зберiгає запорозьке вбрання.
Дiд Лось виявився впертим i неподатливим: вiн зовсiм не хотiв
розлучатися з своїм скарбом, що переходив з поколiння в поколiння.

Дмитро Iванович шiсть рокiв їздив по Запорожжю, шiсть рокiв шукав
такого випадку, щоб тiльки побачити справжнє запорозьке вбрання. Пiсля
довгого прохання та частування Лося оковитою власник скарбiв розкрив
потаємну скриню й витяг на свiт козацьке вбрання. Яворницький узяв його в
руки й став розглядати. Один з жупанiв був на козака високого зросту,
другий - на козака середнього зросту. Обидва жупани пошито з червоного
сукна малинового кольору, на клiтчастiй пiдшивцi персiянського виробу,
дуже просторi в плечах i дуже вузькi в перехватах, застiбаються вони на
грудях шовковими гудзиками та петлями. Рукава були вузенькi, а на кiнцях
ще бiльше звужувалися, з внутрiшнього боку, проти долонь, кожен з рукавiв
мав розрiз у чверть довжини, через це кiнцi дуже легко вiдвертаються назад
i називаються "закаврашi". Жупани були обкладенi темно-блакитним оксамитом
i застiбалися в розрiзах металевими гапличками. З обох бокiв жупанiв мiж
швами зроблено по однiй кишенi.
Етнограф запримiтив, що крiй цього вбрання в деякiй мiрi схожий на той,
що пiзнiше носили чорноморськi-козаки. З двох жупанiв бiльший зберiгся
краще, а менший майже весь поточила мiль. Дмитро Iванович, як знавець
запорозької старовини, визнав, що це тi жупани, якi запорожцi носили пiд
кунтушами - довгим i широким убранням з вiдкидними рукавами, а чорноморцi
- пiд черкескою.
Крiм цих двох жупанiв, Дмитро Iванович знайшов у скринi Лося
запорозький пояс, витканий з шовкового сирцю, розмiром двi з половиною
чвертi завширшки та 11 аршин завдовжки, темно-малинового кольору, з
позолоченими кiнцями та з шовковими плетеними шнурками завдовжки в аршин,
якi були прикрiпленi до кожного з кiнцiв пояса.
- Ну що ж, дiду Мокiю, як ми з вами будемо розраховуватися?
- Та, бачите, я такої думки, щоб зовсiм не продавати: жалко!
- Та ви ж гляньте на це вбрання - мiль поїла, вам бог за це не
простить! Через рiк-два з цих жупанiв лишиться сама труха!
- Яке б воно не було, а все ж - запорозьке вбрання, не можу з ним
розлучитися! - не поступався дiд Лось.
- Скiльки ж ви хочете за нього?

- Сто п'ятдесят карбованцiв!
- Нi, грошей таких у музеї немає. Ви б краще подарували для народного
музею,- благав Дмитро Iванович.
- Нi, так не буде! Ото сто карбованцiв дасте - берiть, та й з богом!
У Яворницького в кишенi була єдина десятка на харчi, Що ж робити? I
Яворницький сказав:
- От що, дiдуню, берiть останнi мої десять карбованцiв i на додачу мiй
годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан i пояс.
Дiд узяв кишеньковий годинник, повертiв у руках, приклав до вуха -
цокотить!
- Ну, гаразд, берiть: це тiльки для вас, для науки поступився, а для
чогось iншого - нiколи б не вiддав!
Щоб придбати для музею якусь штуковину, будь-який експонат, Дмитро
Iванович не шкодував нi сили, нi енергiї, нi своїх убогих коштiв. У своєму
листi до колеги, члена? Археологiчного товариства О. М. Подшивалова вiд 8
листопада 1885 року вiн писав, що "часто йому доводилося повертатися з
мiсць своїх пошукiв не тiльки без грошей у кишенi, а навiть пiшки i ледве
чи не без одягу"[18].

Д. I. Яворницький присвятив себе науцi, нiчого не жалкував для неї.
...Недаремно Яворницький застряв у селi Лапинцi. Окрiм запорозького
вбрання, вiн знайшов там ще два цiннi експонати: запорозьку шаблю та
карафку. Шаблюка - велика, завдовжки два аршини, на кiнцi трохи зiгнута,
вкладалася в дерев'янi пiхви, обтягнутi шкiрою, рукiв'я її закiнчувалося
головою птицi, зробленої з дерева.
Особливий iнтерес являла запорозька карафка. Зроблено її з тонкого
зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у виглядi невеличких
пiвкiл. Ця карафка вмiщує шiсть склянок горiлки.

Повернувся Дмитро Iванович з мандрiвки на Сiч з коштовними трофеями,
якi потiм були експонованi в музеї.

ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦIЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА


Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного
академiка Д. I. Яворницького, я зустрiвся з М. Т. Рильським. Побачилися ми
на його дачi в Голосiївцi. Вiн з радiстю повiдомив про Нестора Запорiжжя,
як його влучно назвав академiк Д. I. Багалiй.
- За своїм характером,- вiдзначив поет,- Дмитро Iванович був людиною
демократичною, доброзичливою i життєрадiсною, а до запорожцiв вiн ставився
по-юнацьки закохано.
I тут вiн розповiв про одне iз засiдань секцiї АН УРСР. Яворницький
зробив вельми змiстовну доповiдь про зiбраний ним фольклорний матерiал,
потiм пригадав якусь стародавню пiсню i раптом заспiвав - старечим, але
приємним голосом. Заспiвав i другу, й третю, якi вiн десь записав. А далi
попросив усiх присутнiх пiдтягти, заспiвати гуртом. У залi розкотився
дружнiй спiв.
Отакий був Яворницький. А коли вiв музеєм екскурсiю, то цей чародiй
слова так розповiдав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах
вiдвiдувачiв вiд проникливих палких розповiдей цього чарiвника слова.
Завжди свої оповiдi рясно пересипав народним гумором. Навiть майстер
смiху Остап Вишня, слухаючи його, заливався вiд реготу.

Я не раз чув живi розповiдi та спiви цього завзятого запорозького
козарлюги. Вiн мав звичку пiд кiнець робочого дня запрошувати своїх
помiчникiв до кабiнету: "Ну, синки, досить, зачиняйте дверi музею та
поспiваємо". Заходять, сiдають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос
Яворницький:
- Давайте утнемо якусь народну, що й понинi живе в людях,- пiсню про
Самару. Виконали. Потiм Дмитро Iванович: заводив iншу - "Запорожцi, ви
добрi молодцi", а далi "Не ходи, козаче, понад берегами". Заспiвають
три-чотири пiснi - настрiй чудовий. В таких випадках Яворницький
розповiдав про свою минувшину, зокрема про сутички з мiнiстром Деляновим,
який скрiзь ставив йому рогатки, переслiдував, забороняв читати лекцiї про
запорожцiв.
Слухаючи про це, вчений секретар музею П. Є. Матвiевський спитав:
- Як вам, Дмитре Iвановичу, вдається викликати любов, повагу та iнтерес
до своїх лекцiй?
- Бачите,- вiдповiв Яворницький,- щоб зацiкавити людей своєю
розповiддю, треба блискуче знати й любити своє дiло, говорити просто,
дохiдливе, образно, переконливо. Коли я читав лекцiї студентам ДДУ з
iсторiї Запорiжжя, то спiвав i пiсень. А ще брав iз собою для iлюстрацiї
козацьке причандалля: булаву, пернач, пiстоль. Залюбки використовував
народнi легенди, прислiв'я, приказки.

Мабуть, усе це й прийшлося до душi студентам, бо лекцiї вченого слухали
не лише iсторики, а й студенти iнших факультетiв.

Одного разу Дмитро Iванович сидiв у крiслi, замислившись. Потiм,
очевидно, щось пригадав, усмiхнувся, а далi повiдав нам про те, як йому
чернiгiвський губернатор заборонив читати лекцiю про запорожцiв...

У деталях про той епiзод автор цих рядкiв дiзнався пiзнiше, коли
працював над книгою "В пошуках скарбiв". У московських архiвах я натрапив
на цiкавi документи. Це - "Дело N 4407 Департамента полиции о профессоре
Московского университета Д. И. Дворницкого".
Чернiгiвський губернатор повiдомив жандармське управлiння, що за згодою
попечителя київського навчального округу, професору Яворницькому дозволено
прочитати в Чернiговi 16 i 17 грудня 1900 року двi публiчнi лекцiї на
користь мiсцевої громадської бiблiотеки. Проте вiдбулася тiльки одна, а
другу було заборонено. З якої ж причини?
У лекцiї вчений навiв приклади з козацької минувшини та народнi
легенди, котрi, за висновком губернатора, не сприяли любовi народних мас
до царського уряду.
Яворницький розповiв, як цариця Катерина II запросила до себе
представникiв вiд запорожцiв. Побачивши їхнi довжелезнi вуса, iмператриця
наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть
покепкувати, козаки пояснили: за звичаєм вони спершу їдять мед, а вже
потiм - усе iнше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим
пiдкрутили їх та й заходилися їсти сметану. В цьому губернатор побачив
протиставлення дотепностi запорожцiв царськiй пiдступностi.
Та найбiльш вразило його те, що лектор додав: придворнi, якi оточували
iмператрицю, вельми смiялися й питали козакiв, де вони такi народжуються?
- "На Запорiжжi!" - вiдказували тi. У свою чергу голосно допитувалися один
одного: "А де такi пикатi та пузатi пани народжуються? I тут же самi
вiдповiдали: "Народжуються в Петербурзi та в Москвi, а помирають у тюрмах
та в Сибiру". Малися на оцi iнтриги серед придворної знатi, внаслiдок яких
по вступi на трон нового монарха окремi вельможi попадали в неласку за
свою попередню дiяльнiсть.
У доволi непривабливому виглядi змалював Яворницький соловецькi
в'язницi, де свiтло зовсiм не проникало в камери i можна було тiльки з
великим зусиллям стояти згинцi. (Саме така гiрка доля спiткала кошового П.
Калнишевського). А закiнчив недвозначним натяком: "Нашим студентам, яких
тепер арештовують, не так важко сидiти".
Отож занепокоєння найвищого чиновника губернiї було цiлком зрозумiле. А
тут ще, бiдкається вiн, усiлякi неблагонадiйнi й пiднагляднi, якi знайшли
в оповiдi професора вiдгук на свої крамольнi думки, почали залучати
учнiвську молодь i простий люд йти 17 грудня на лекцiю козацького
професора. "Причому пiднагляднi,- як згадується в доносах,втлумачували
учнiвськiй молодi, що саме такi лекцiї їм конче треба послухати, а не те,
що попи та казеннi читцi розповiдають у народнiм Домi. Iдiть завтра
слухати Яворницького про пикатих панiв та про царськi тюрми".

З огляду на таку небезпечну ситуацiю, повiдомляє губернатор, "я визнаю
за необхiдне не дозволити читання другої лекцiї, про що без оголошення
причин цього мого розпорядження наказав оголосити п. Яворницькому..."
Дмитро Iванович знав, що весь час перебуває пiд пильним оком полiцiї,
але вiн не зважав на те. Все жартував:

"А що вони менi зроблять? Ну раз заслали до Ташкента за вольнодумство.
Може, ще на Соловки вiдправлять - я не боюся, бо сам їздив туди, коли
шукав слiди Калниша. I таки знайшов його могилу. А ще побачив, яку гидку
роль виконують святi отцi - монахи та архимандрити, що стежили за кожним
кроком "небезпечних в'язнiв".
Пiсля болiсних митарств та поневiрянь Дмитровi Iвановичу поталанило
влаштуватись на педагогiчну роботу в Московському унiверситетi, де очолив
кафедру iсторiї та археологiї українського козацтва. Попечитель
Московського навчального округу Боголєпов, знаючи, що приват-доцент
Яворницький "полiтичне неблагонадiйний", все ж дозволив йому читати лекцiї
за своїм профiлем, але суворо застерiг: "Читать разрешаю! Но ходи строго
по апостолу!".
Прогресивний вчений добре розумiв, чого вiд нього хотiв Боголєпов, але
не з таких вiн був, щоб дотримуватися суворих вказiвок царського
чиновника. I читав не "по апостолу", а по-своєму.

У Москвi Яворницький швидко зблизився з передовою iнтелiгенцiєю, почав
вiдвiдувати лiтературнi вечори, якi влаштовував у себе вiдомий педагог Д.
I. Тихомиров. В його засiданнях брали участь А. П. Чехов, В. Г. Короленко,
О. М. Горький, О. I. Купрiн, Л. М. Андреев, В. В. Вересаев, С. Г.
Скиталець, Д. Н. Мамiн-Сибiряк, М. Г. Гарiн-Михайловський.
Близький до Яворницького побратим-письменник М. Д. Телешов у своїх
спогадах писав, що на лiтературних вечорах "читцiв було чимало", але в
пам'ятi залишився тiльки один Професор Д. I. Яворницький, "правовiрний
українець", з дотепними запорозькими розповiдями, якi я слухав завжди iз
задоволенням".
Любов до запорожцiв звела Яворницького з своїм земляком-побратимом,
генiальним росiйським художником I. Рєпiним. Удвох вони створили
невмирущий шедевр-картину "Запорожцi пишуть листа турецькому султану". В
образi писаря Iлля Юхимович вiдтворив самого Дмитра Iвановича. Саме про
таких людей, як Яворницький, писав Бєлiнський:
"Кто не принадлежит своєму отечеству, тот не принадлежит человечеству".
Все життя i творчiсть Яворницького - пiдтвердження цiєї незаперечної
iстини.

Д. I. Яворницький - самобутнiй, багатогранний талант. Вiн був не тiльки
видатним дослiдником iсторiї запорозького козацтва, етнографом,
фольклористом, археологом, письменником. А ще - блискучим лектором,
загальновизначним майстром слова. Живим, образним словом, ораторським
мистецтвом вiн чарував людей.
Iсторичнi й художнi твори, що вийшли з-пiд його пера, а також його
лекцiї мали прогресивне значення i були популярними серед студентської
молодi.
Взiрцем може служити його лекцiя, рукопис якої зберiгся в архiвах ЦНБ
УРСР. Вона не втратила свого значення й понинi, має полемiчну
загостренiсть, насиченiсть цiкавими фактами, подiями, оригiнальнiстю
висновкiв, патрiотичний пафос.
Дмитро Iванович - великий правдолюб. У доказ цього вiн з своєю правдою
про вольнолюбие козацтво виступив 5 жовтня 1901 року з лекцiєю "Iсторiя
українського козацтва". Звичайно, така лекцiя декому з реакцiйного
ректорату й попечителю прийшлася не по душi, зате вона щедро дiйшла до
молодих, сердець студентiв унiверситету.
Хотiлося б подати деякi фрагменти цiєї лекцiї, з яких видно, що Д. I.
Яворницький був iсториком об'єктивним, щирим i глибоко принциповим.
"- У нас,- пiдкреслював вчений,- писали й пишуть iсторiю росiйської
держави так, що лише зрiдка подають iсторiю народу i майже нiчого не
повiдомляють про росiйське козацтво. А мiж iншим, можна без перебiльшення
сказати, що його роль велика й знаменна, а заслуги його перед вiтчизною
повнiстю не враховано.
Отже, маючи три унiверситети на Пiвднi Росiї i тi науковi сили, що е в
них, ми все ще дуже бiднi на спецiальнi працi з iсторiї Малої Росiї, а
разом з тим i з iсторiї Малоросiйського козацтва. Дуже шкода!"

Згадуючи iсторикiв Бантиш-Каменського та А. А. Скаловського, Дмитро
Iванович вважав: не цi iсторики дали ключ до розумiння ролi й дiяльностi
росiйського та малоросiйського козацтва. Наймогутнiший сильний голос
належить нашим знаменитим, великим, талановитим i класичним iсторикам М.
I. Костомарову. Вивчали цю проблему М. М. Карамзiн i С. М. Соловйов.

Але якщо Костомаров ставився до росiйського козацтва цiлком позитивно,
а Карамзiн робив тiльки деякi поступки на користь козацтва, то Соловйов
змалював його, безумовно, негативно.
Яка ж причина? Останнi два iсторики додержувалися суто державної точки
зору, вони стежили за розвоєм росiйської держави, а все, що не сприяло її
розвитку, вони вiдносили до другорядних планiв. Бiльше того, Соловйов у
дiяльностi козакiв вбачав велику шкоду для держави й суспiльства.

Такої ж точки зору додержувалися й польськi iсторики. Для них
Пiвденно-росiйське козацтво -.це "багатоголовий звiр", а козацькi вiйни ще
при перших гетьманах i аж до Богдана Хмельницького - це не що iнше, як
"вiйськовi бунти" м'ятежної чернi i божевiльне посягання на цiнностi Речi
Посполитої", непокiрнiсть законам та вищiй владi", за якими має йти
жорстоке покарання винних".
Для iсторика Соловйова вiйни козакiв проти Польщi - це порушення
державних принципiв та iснуючого в державi порядку.

Тому-то вiн припускає таких оцiнок; "Козак шукав у степах тiльки
власної свободи; вiн появлявся там не для того, щоб працювати, а щоб жити
за рахунок iнших; вiн втiкав для того, щоб бути вiльним козаком, а не
мужиком. Отже, вихiд козака в степ з погляду держави був не кроком уперед,
а, навпаки, мав негативне значення в iсторiї. I ще, козаки не обмежували
свої дiї щодо охорони кордонiв, а за своїм хижацьким характером, котрий
вони й самi не приховували, бо казали: якщо нам не напасти на сусiдiв, то
й жити немає защо, немає звiдкiля добути сiряка. Це нерiдко завдавало
шкоди державним взаєминам мiж Росiєю i Турцiєю".
Ще далi пiшли деякi послiдовники Соловйова. Вони навивали козакiв не
iнакше, як зграї розбiйникiв, дикими мамлюками, бродягами, розбещеними
членами суспiльства.
Д. I. Яворницький в своїй лекцiї гнiвно спростовував явно не об'єктивну
характеристику козакiв Пiвдня Росiї:
"- Якщо така точка зору iсторика Соловйова в якiйсь мiрi може бути
застосована до схiдних козакiв (донських, уральських), то аж нiяк не пасує
до захiдних або малоросiйських i разом з ними запорозьких козакiв, бо сам
народ зовсiм не вiддiляв себе вiд козацтва. Стiльки вони протестували
проти гноблення польської шляхти.
Отже, це був протест бiльшостi, протест маси, незадоволеної насильством
з боку меншостi, а тому втiкали в степ для того, аби знайти точку опори
для дiй i, змiцнiвши, розлитися в народi, пiдняти його на
загальнонацiональне дiло.
Коли в 1637 роцi польський гетьман Потоцький пiсля "втихомирення"
повсталого пiвденно-росiйського козацтва на правому березi Днiпра перейшов
на лiвий i почав страчувати заколотникiв, мiсцевi ватажки повстання рiшуче
заявили йому: "Якщо тобi хочеться вгамувати козакiв, то ти вирiж всю
Україну i на правому i на лiвому боцi Днiпра".
Далi, полемiзуючи з Соловйовим, Яворницький грунтовно й переконливо
доводить: "Якби козаки втiкали в степ тiльки для особистої свободи, то до
них так жадiбно не простягло свої руки все населення Пiвденно-Захiдної
Русi.
Якби вони бiгли в степ заради однiєї здобичi, грабежу та розбiйництва,
то думи про козацтво не прикрашувала б народна творча фантазiя всiма
квiтами поезiї.
Iсторик Соловйов вважає: козак i холоп, козак i збiглий мужик -
синонiми. Але це не так. За свiдченням малоросiйського народу, козак i
герой, козак i лицар - ось синонiми. I ще: в малоросiйських переказах
козак не розбiйник, а iдеал доблестi - це не звичайний чоловiк, а богатир,
який пiдняв на свої плечi величезну тяготу.
Соловйов вважає, що козаки - злодiї, дармоїди, але цих образ
заслуговують тi солодколюби, що шинкували в бражництвi, у взаємних бiйках,
що виводили iз терпiння увесь український народ i примушували його братися
за зброю.
Нi, козаки не "сiрякiв" шукали в степу, в них була iнша, благороднiша
мета - боротьба за народнiсть зi страшною силою, що послiдовно наступала
на увесь слав'янський свiт. Це турки i татари. Отже, для козакiв завжди
боротьба з бусурманами була самим святим дiлом, i билися вони з ними не на
життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!).
С. М. Соловйов стверджує, що козаки втiкали в степ, аби не працювати. А
хiба вiйна - безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при
великiй напрузi сил, вiйна влiтку й узимку, в спеку й холоднечу,- хiба це
не подвиг? Хiба це не випробування? Хiба це не праця?
I тут Д. I. Яворницький, щоб показати, що з себе являла вiйна козакiв з
ворогами у вiдкритому степу, розповiдав так:

- Йдучи до диких степiв, козаки зрiкались сiмей, радощiв людського
життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих
на конури, харчувались вiдваром рогiв диких козлiв, що валялися в степу, в
кращому разi - заплiснявiлими сухарями, втiшаючи себе тим, що через такий
харч людинi легше перепливати рiчку на своєму шляху. Ховаючись вiд
ворогiв, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зiгрiтися взимку; аби не
ржали конi, зав'язували їм хустками рота, не наважувалися викреслити для
люльки вогню; Влiтку козак блукав у велетенських травах, якими в той час
було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де їх кусали комарi,
мошка, гедзi, слiпнi, котрi ранiше водилися незлiченою кiлькiстю в
очеретах; часто, ховаючись од ворогiв, козак забирався до глибоких печер,
де безлiч кишiли гадюки, де повзали смертоноснi чорнi павуки-мармуки; щоб
уникнути смертi, козаки кидалися в рiчку i просиджували там по декiлька
годин у водi, дихаючи через очеретинку. Незалежно вiд цього, козаки часто
зносили жорстоку гарячку i особливо зазнавали степової лихоманки, яка
лютувала в степах переважно пiд час квiтiння очерету. Не раз вони бачили
на власнi очi чуму, яка заходила з Азiї до Пiвденних степiв.

I були роки, коли нещаснi козаки, тиняючись по степу, по островах i по
байраках, падали на землю сотнями, навiть тисячами, i вмирали далеко вiд
батькiвщини...
"I валялося тiло козацьке бiле" у вiдкритому степу, обвiвалося вiтром,
обмивалося дощем - звiр його не чiпав, птиця не клювала, тому що воно було
заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет i поки
з очей скелету не виростав бур'ян, а помiж ребер не показувалася висока
ковила.
Коли козак застигнутий в одиночку у високiй травi чи в лiсному
чагарнику, вiн, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зi слiду, гавкав
по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.

I все це життя, повне зречення, повне злиднiв, було сприйнято козаками
для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Україну, щоб боронити
Велику Русь i увесь християнський свiт вiд страшних туркiв i злих татар,
якi безугавно вторгалися десятками i сотнями тисяч на Україну i завжди
ознаменовували свої набiги пожежами, розбiйництвом, грабiжництвом, угоном
незчисленних українцiв i росiян у полон.
Тож хiба про достатки йшлося, коли козак тiкав з мiста у вiдкритий
степ? Або взяти гайдамакiв, яких Соловйов теж називає п'яницями, ледарями,
розбишаками, втiкачами. I це тi гайдамаки, i тi розбишаки, котрi,
перемагаючи страшнi злиднi, величезною самопожертвою та мужнiстю врятували
всю пiвденно-росiйську народнiсть вiд гноблення її рiзними ворогами i
втримали величезну пiвденноросiйську територiю. Але замiсть подяки цариця
Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкiна нещадно зруйнувала в 1775
роцi Запорозьку Сiч, ввела на Українi крiпацтвi забрала всю родючу
запорiзьку землю i вiддала князевi
Вяземському 250 тисяч десятин, князевi Прозоровському - 200 тисяч i
Потьомкiну вiддала 150 тисяч десятин з Новоросiйського краю.

Слiд сказати, що виникнення Запорозької Сiчi мало велике iсторичне
значення. Для пригноблених мас українського селянства вона була могутнiм
оплотом у боротьбi проти феодально-крiпосницької експлуатацiї i
польсько-шляхетського гнiту, за возз'єднання України з Росiєю. В нiй
знаходили притулок i пiдтримку представники всiх верств українського
народу. Запорозька Сiч запалювала народнi маси на битву з поневолювачами i
пiдтримувала антифеодальнi виступи. Одночасно аналогiчний процес
спостерiгався в Росiї...

Пiдкреслюючи видатну роль Запорозької Сiчi, К. Маркс писав, що коли
"...заснувалося славне Запорiжжя i дух козацтва розлився по всiй Українi,
вiдбувався такий же наплив народу з Пiвночi на Дон" (Нарис К. Стенька
Разин, "Молодая гвардия", 1926, N 1, с. 107).
Руйнуючи Сiч за наказом царицi, генерал Текелiя "подбав" i за ватажкiв
Запорозької Сiчi. їх схопили, закували в кайдани i вiдправили в далекi
краї, щоб вже нiколи, до самої смертi, вони не зустрiлися: кошового Петра
Калнишевського зiслано на Соловки, де вiн 25 рокiв сидiв у ямi i помер на
112 роцi свого життя, вiйськового суддю Павла Головатого пiд суворим
конвоєм зiслано в Тобольськ, писаря Глобу - в Туруханський край.

I вже закiнчуючи, Д. I. Яворницький, згадуючи вiльнолюбних запорожцiв,
з гiркотою на серцi проказав:
- Мабуть, такий у нас, слов'ян, норов, що коли ми все чуже
прославляємо, а все своє, гiдне славної пам'ятi, засуджуємо, зневажаємо.
Що це? Зайва скромнiсть чи малокультур'я?
Що ж залишилося вiд запорожцiв? I тут же Яворницький дає вiдповiдь:
- На нашу думку, залишилася слава чесних героїв, якi склали свої голови
за вiру, за народнiсть, за свободу, за людськi права.

А це не так вже й мало: свобода, вольнiсть, людськi права. Чи не
найбiльший це iдеал, про який мрiяло прогресивне людство, мрiяв великий
Кобзар Т. Г. Шевченко.


_ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА___
__
ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ__
_
Це було десь 1913 року. їдучи на археологiчнi розкопки, Дмитро Iванович
дорогою зустрiв одного балакучого дiдуся Вiн розповiв йому, що знає
селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберiгає коштовнi запорозькi
речi - пiстоль i срiбний пояс.
Iсторик витяг з кишенi книжечку й щось записав туди.

Дiдусь попередив, що в Лигуна цi речi нелегко здобути, бо вiн їх тримає
пiд надiйними замками.
Через кiлька днiв Яворницький з'явився в Тритузному. Та не одразу вiн
кинувся розшукувати дiда Лигуна, а спершу зайшов до мiсцевого попа й почав
з ним раду радити, як найкраще пiдiйти до дiда Остапа.

Пiп знав Яворницького, бо вiн i ранiше бував у мiсцевих церквах i все,
що стосувалося старовини, забирав до музею. Пiп думав, що професор, маючи
мандат вiд синоду, i цього разу почне нишпорити по церквi, вилучати з неї
iсторичнi речi. А коли почув, що мова йде про якогось дiда Лигуна, про
запорозькi речi,- в нього вiдразу ж вiдлягло вiд серця, i вiн охоче
погодився пiти разом з Дмитром Iвановичем до побожного дiда Остапа i
вплинути на нього, щоб той поступився своїми скарбами.
Пiшли. Пiп був старенький, невеличкого зросту, сухорлявий, з
рудувато-попелястою довгою борiдкою, в золотих окулярах i з високою
патерицею в правiй руцi. Яворницький мав поважний вигляд - в осiнньому
пальтi, в капелюсi, окулярах, з маленькою дорожньою валiзкою в руках.

- Здоровенькi були, бабусю! - чемно привiтався до господинi професор.
- Здрастуйте! Заходьте до хати.

На порозi пiп перехрестився. Зайшли. Посiдали бiля столу. Бабуся
знiяковiла: несподiвана поява попа i якогось незнайомого чоловiка трохи
лякала її.
- Де ж це ваш дiд Остап? - спитав Яворницький.

- Та десь пiшов отави накосити для корови.

- Скажiть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пiстоль та пояс? -
спитав Дмитро Iванович.
- Не знаю, що вам i сказати: є i немає.

- А це як слiд розумiти?
- Та так: бiля скринi, де зберiгаються пiстоль та пояс, висять два
замки. Вiд одного замка ключ у дiда, а вiд другого в мене. Отож нiхто з
нас поодинцi не вiдкриє скринi. Такий порядок дiд наш завiв ще здавна.
- Он як! - пiдморгнув Яворницький.- Добрий порядок завiв дiд. А що ж це
вiн, не довiряє вам, чи що?
- Та нi, вiн, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он i сало у нас у
боднi лежить пiд двома замками. Так, каже, буде надiйнiше.

Через пiвгодини щось у сiнях зашарудiло. До хати ввiйшов дiд Остап.
Привiтався. А коли побачив, що тут i пiп, зняв шапку i пiдiйшов до нього
пiд благословення. Дiд хоч i старий вiком, та ще дебелий: видно, що з
дужого роду.

- Ми до вас, дiду Остапе, ось в якiй справi,- почав Яворницький.- Чули
ми, що ви зберiгаєте запорозьке причандалля. Хотiлося нам побачити, яке
воно, що за речi. Може, покажете?
- Та чому ж, можна й показати. Це дiло просте. Дiд Остап пошукав у
своїй глибокiй кишенi, витяг ключа, вiдiмкнув один замок, а потiм глянув
на бабу. Та швидко зрозумiла дiда, мовчки пiдiйшла до скринi, вiдiмкнула
своїм ключем другий замок. Тодi дiд обережно вийняв пiстоль з кремiнним
запалом та срiбний пояс.
- Ось вони, подивiться.
Яворницький, як великий знавець української старовини, одним поглядом
оцiнив речi.
- От що, добрий чоловiче, я директор Катеринославського iсторичного
музею Яворницький. Хочу вас просити, голубчику, щоб оцi речi ви подарували
музею. Це буде дуже благородно з вашого боку! Чи згода?
Пiп уже був пiдготовлений до розмови з дiдом, сидiв мовчки й вичiкував
слушного часу, коли буде зручнiше вплинути божим словом на дiда Остапа.
Видно було, що дiд i баба вагаються, не хочуть розлучатися з коштовними
речами предкiв-запорожцiв.
- Та воно, конешно, нiчого,- сказав дiд Остап,тiльки... От якби
продати, тодi друге дiло! Ви купiть, ми дешево вiддамо.

- Скiльки ж ви хочете за них?
- 50 карбованцiв!
- Та ви бога б побоялися! Що це ви? Де це видано,казав Дмитро Iванович,
пронизуючи дiда гострим поглядом,- щоб за старовину отакi грошi цупити!
Тут озвався пiп.
- Раб божий Остапе i раба божа Уляно! - сказав пiп.Не забувайте
всемогутнього господа бога: вiн дав, вiн i вiзьме - в цьому його сила! Не
будьте срiблолюбцями: грошi вiд лукавого, тiльки вiн спокушає вас на це. А
дающого рука не зубожiє.
- Правильно батюшка каже,- не впускав нагоди Яворницький,- грошi -
полова: сьогоднi є, завтра їх нема. А от совiсть, честь людська - дорожча
за все!
Дiд i баба трохи вагалися, а потiм тихенько пошептались i сказали:

- Ми порiшили так: не треба нам ваших грошей. Раз це для музею, берiть
пiстоль i пояс безкоштовно. Нехай назавжди йде в музей. Може, й нас
коли-небудь люди згадають.
- Спасибi вам, добрi люди,- сказав Яворницький, потиснувши руки старим
i поцiлувавши дiда Остапа.- Ви зробили велике й добре дiло. Тепер вашi
iмена навiки занесенi в музейну книгу. Про вас будуть знати поколiння,
будуть вiками згадувати добрим словом.

ШУКАЧI СКАРБIВ_ _

1915 року до музею дiйшла чутка, що в Юр'ївському районi, недалеко вiд
Катеринослава, селяни розкопують могили i шукають у них скарби. Не
гаючись, Дмитро Iванович Яворницький спiшно спорядився й виїхав на мiсце
подiї. Ще здаля побачив вiн розриту могилу. Але туди одразу не пiшов.
Спочатку вивiдав усi подробицi про розриту могилу в селян.

- Тут у нас дiд Охрiм з своїм сином та жiнкою цiлими ночами розкопує
могили, шукає якогось золота,- розповiдали селяни.- Ми йому кажемо: облиш,
Охрiме, кинь цю дурну затiю.
- Ну й що ж вiн там викопав? - спитав їх Дмитро Iванович.
- Скарбiв так i не знайшов, а все попадаються якiсь череп'я, кiсточки,
старовинна iржава зброя тощо,- вiдповiли дiди.

- А де ж вiн живе, той дiд Охрiм?

- Он, бачите, стара хата пiд соломою, друга вiд краю,- показали дiди.
Професор попрямував до двору дiда Охрiма. У дворi - тиша, вiконницi
зачиненi. "Значить, спить дiд",- подумав археолог. Постукав у вiкно - не
чути. Тiльки пiсля другого, дужого стукоту вiдчинилися дверi й на порозi
з'явився невеличкий сивий дiдок iз заспаними очима, з розкуйовдженою
чуприною на головi.
- Здрастуйте, дiду Охрiме!
- Здрастуйте! А звiдки ви мене знаєте? - трохи злякано запитав старий.
- Як не знати! Чутка пройшла по всiй губернiї, що ви тут золотий скарб
викопали. Чи правда?
- Ну, якi ж тепер люди пiшли: тiльки взявся за лопату, тут уже й скарб
викопав, начебто це картоплю копати!

- А що ж ви там викопали?
- Та он лежить череп'я, кiсточки, бронзове вiстрячко i всякi там
залiзячки, а скарбу так-таки й не викопав,- бiдкався дiд Охрiм.

- У вас водички можна напитися? - спитав Дмитро Iванович.
- Та чого ж, можна! А хто ви будете, вiдкiля йдете i куди прямуєте? -
поцiкавився дiдок.
- Та я сам з Катеринослава, приїхав сюди, щоб оглянути пам'ятки, та й
могилами зацiкавився,- вiдповiв Яворницький.- А добра у вас водичка.
Спасибi. Цiкаво все-таки, покажiть, що ви викопали.

Дiд Охрiм розсортував накопанi речi на двi купки: в одну з них вiн
склав, як йому здавалося, малоцiннi речi - кiсточки, а в другу - коштовнi
речi: залiзнi стремена бронзовi наконечники стрiл, кинджал тощо.

- Чув я,- каже дiд Охрiм,- що отакi штуки, як я накопав, можна продати.
Чи не купите?
- Дозвольте менi, добрий чоловiче, розглянути їх.
- Прошу, дивiться.
- А цiкаво, скiльки б ви, голубчику, хотiли взяти за оцi маслачки та
залiзячки? - спитав археолог.
- Четвертну дасте?
- Та що це ви, добрий чоловiче, воли продаете, чи що? Хiба ж таку цiну
можна правити?
- Я ж скiльки ночей не спав, усе копав, трудився, а вас цiна моя дивує!
- Нi, тут дива немає. Бачите, я директор музею професор Яворницький.
Може, ви чули?
- Чути не чув, а в музеї був. Бачив там отакi штуки, як i в мене. А
коли повернувся - i думаю; вiзьму лопату, попробую, може, що-небудь i я
викопаю. От i викопав, бачите?
- Копати, сизий голубе, так не можна. Це не по закону. Копають не так,
кому як заманеться. Цим займаються археологи - люди, якi вивчають пам'ятки
минувшини. Ви ж копали без пуття, що, мовляв, знайду, те й вiзьму. Цього
вам не слiд було робити. А якщо ви хотiли золото викопати i розбагатiти,
то, повiрте менi,- не в могилах його шукають. Викиньте з своєї голови цi
нiкчемнi мрiї. Скажiть менi, дiдусю милий, ви письменний?

- Нi!
- От бачите, i розписатись не зможете?

- Не вмiю.
- Так от: письменнiсть є неоцiненний скарб для людини. Оцей вам скарб
треба шукати. I його не в могилi шукають, а в книзi.

- Та я розумiю. Так злиднi заїли, темнота наша... Не до грамоти!
Дмитро Iванович присiв на призьбi, склав акта про розриту могилу i
занотував туди всi речi, що їх викопав дiд Охрiм.

- Тут слiд вам розписатись, дорогий друже,- звернувся Яворницький,- та
жалко, що не вмiєте. Як же бути?
- Та я хрестика ставлю: ото й уся моя грамота.

- Тодi ось тут ставте хрестика,- показав професор.Так от що, жалко менi
вашої марної працi. Всi оцi речi, що ви викопали, я заберу до музею: у вас
вони будуть без дiла, а там ми їх виставимо для огляду.

- А як же мiй труд? - спитав дiд Охрiм.

- Бачите, за цей труд держава не платить, бо ви по своїй несвiдомостi
зруйнували пам'ятку старовини, зiпсували деякi речi. Я вам трохи дам
грошенят за це, та раджу бiльше не шукати в могилах золота.

Дмитро Iванович не мав грошей, щоб оплачувати таку роботу, не мав їх i
на придбання експонатiв. Однак вiн пожалiв працю дiда Охрiма i, скiльки
мiг, заплатив iз своєї кишенi.
- Ось вiзьмiть десятку. Це вiд себе даю.

- Спасибi й за це.
- Ну, бувайте здоровенькi. Дякую, що приберегли, не розгубили викопанi
речi.

- Бувайте, щасти вам!
- Ось що,- згадав Дмитро Iванович.- Виберiть у недiлю час i приїздiть
до музею. Та не самi, а вiзьмiть з собою побiльше селян. Там, у музеї, я
багато чого розповiм вам: i про археологiю, i про скарби, i про таке, що
ви й не чули.
- Дякую! Постараємося приїхати.


З ЙОГО ПЕРЕПУСТКОЮ_ _

У селi Вовнiгах, що розкинулося на березi Днiпра нижче
Днiпропетровська, Дмитро Iванович бував дуже частим гостем. Там чимало в
нього було приятелiв, до яких учений заходив вiдпочити, живе слово почути,
якусь рiч розшукати.
Уперше вiн заглянув туди 1904 року. Десь довiдався вчений, що в дiда
Корнiя Пиндича - старого рибалки - зберiгаються двi коштовнi речi:
козацька шаблюка та пiстоль з кремiнним запалом. Зайшов Дмитро Iванович до
хати, привiтався, розпитав, як живуть. Його цiкавило все - де, чим i як
ловлять рибу, розпитував про вбрання на селi, про весiлля, уважно
прислухався до мови, цiкавився звичаями, побутом. Сидiв з господарями до
пiзнього вечора, а потiм спитав:
- А чи знаєте, чого не я до вас прийшов?

- Скажете!
- Чув я, що у вас i досi зберiгається старовинна зброя. Чи можна на неї
глянути?
- Можна! - вiдповiв дiд Корнiй.- Зараз покажу цю зброю.
Пиндич дiстав шаблю й пiстоль, передав їх Дмитровi Iвановичу. Було
видно, що речi сподобалися гостевi. Вiн уважно оглядав їх, обережно
торкався до них руками. Господарi дивилися на нього i чекали, що ж далi
буде, чого хоче вчений? Нарештi вiн, усмiхнувшись, ввiчливо сказав дiдовi
Корнiєвi:
- Дивлюсь я на цю шаблюку та на пiстоль i думаю, як би вони прикрасили
наш музей. Саме таких зразкiв зброї у нас i не вистачає. I хочу я вас,
голубе сизокрилий, дуже просити: подаруйте цi речi музею. Повiк вам буде
честь i слава!
Дiд Корнiй дуже любив цю зброю, часто показував своїм приятелям,
гостям, пишався, що вiн зберiг таку старовину. Тугий був дiд Корнiй на
подарунки. А цього разу зрадив себе. На превеликий подив усiй сiм'ї,
вiдповiв:
- Ну що ж, берiть! Нехай i мiй внесок буде в народному музеї.
Дмитро Iванович щиро потиснув руки дiдовi Корнiєвi, дружинi та їхньому
синовi Андрiєвi, а потiм, виходячи з хати, сказав:

- Я напишу на всю вашу сiм'ю i ваших найближчих родичiв постiйнi
перепустки: заходьте по них до музею безплатно.

З того часу Пиндичi стали частими вiдвiдувачами музею.
...В iншого селянина того ж села Дмитро Iванович роздобув чумарку.
Приємно, що цi речi i досi зберiгаються в музеї.

- Одного разу,- згадує Андрiй Пиндич,- я знайшов на околицi мiста
Катеринослава старовинну монету. Зразу ж вiднiс її в музей. Дмитро
Iванович спершу очистив, потiм узяв лупу, розглянув i визнав, що це дуже
рiдкiсна й цiнна монета. Вiн виставив її у спецiальному вiддiлi музею, а
менi щиро подякував.

Яворницький дуже поважав тих людей, якi допомагали йому розшукувати
старовину, приносили свої знахiдки до музею. I, навпаки, гнiвався на тих,
хто не розумiв великої любовi вченого до музейних скарбiв, ставився до них
байдуже.
З приводу одного невдахи Дмитро Iванович записав до "Хронiки подiй у
будинку Яворницького": "Прибув з Капулiвки Васька Кривоший. Хлопець
виявився просто погань. Скiльки часу прожив на мiсцi преславної
Запорозької Сiчi,. жодного черепка на нiй, жодного цвяха, жодної люльки не
знайшов, жодної пiснi не записав, жодного хатнього малюнка не привiз.
Повна нiкчема!"
Часто Андрiєвi Пиндичу доводилося супроводжувати Дмитра Iвановича, коли
той їздив на археологiчнi розкопки, вивчати пороги, острови Днiпра.
- Iнколи мене питають,- каже Андрiй Пиндич,- а чи багато ми, копачi,
заробляємо грошей? Декому, мабуть, здається неймовiрним, коли я скажу, що
ми робили зовсiм безплатно, просто з власного бажання. Чому? А тому, що
той, хто хоч раз побував з Дмитром Iвановичем на березi Днiпра, хто хоч
раз почув його мову, його цiкавi оповiдання, той не вiдстане вiд нього.
Такий був i я, без грошей ходив на роботу. Правда, за харчi вже вiн сам
турбувався: голодними ми нiколи не були. Найчастiше вiн готував для нас
юшку. А яка то була смачна юшка! Ви собi уявити не можете. Дмитро Iванович
клав у казан на десять чоловiк свiжу рибу, яку ми ловили в Днiпрi, додавав
туди лаврового листу, перцю запашного, картоплi. Так ви знаєте, було, так
їси, так їси, що й вуха не вiдiрвеш од казана. Ото була юшка!
Якось на дозвiллi, звертаючись до археологiв, Дмитро Iванович сказав:
- Хочете, я почастую вас козацькою картоплею? Знаєте;, як її готують?
- Нi, не знаємо; приготуйте, будь ласка.

Дмитро Iванович попросив господаря, в якого квартирували археологи, щоб
вiн принiс чавунчик i пiдiгрiв духовку. Потiм узяв кiлограмiв два
звичайної картоплi, висипав у чавунчик i облив її теплою водою. Далi взяв
щiточку i старанно почистив нею кожну картоплину, помастив олiєю i посипав
сiллю. Чавунчик з картоплею поставив у духовку, а через сорок хвилин
козацька картопля вже була готова.

- А як же цю картоплю їсти - треба чистити чи просто не обчищеною?
- Нi, цю картоплю їдять необчищеною. Ось так! I Дмитро Iванович перший
з'їв свою картоплину. За ним - археологи й копачi.

- Ну, як? - усмiхаючись, спитав Яворницький.

- Дуже смачна. Виходить, що запорожцi вмiли готувати таку картоплю, вiд
якої не можна вiдiрватися.
- Так! Голота хитра на вигадки!

Пiсля вечерi - цiкавi розповiдi, пiснi. Нiхто з нас нiколи не сумував,
бо Дмитро Iванович завжди частував нас веселими дотепами. Ми й роти,
бувало, роззявимо та слухаємо, не вiдриваючи вiд старого очей.

- Одразу за Ненаситецьким порогом,- казав вiн,- iде Вовнiгiвський
порiг. У народi його звуть Внук-порiг, а Ненаситця - Дiд-порiг. На погоду
вони мiж собою часто перегукувалися. Один час чути було, як реве, шумить,
гуде, струшує землю Дiд-порiг; потiм замовкне раптом, тяжко застогнавши.
Тодi починає Внук-порiг: реве, шумить, гуде. I знову тиць - i обiрвалось
усе, аж застогнало.
Одного разу до копачiв пiд'їхали на волах два чоловiки iз сусiднього
села. Привiталися з професором, а потiм кажуть:
- Ми оце до вас, Дмитре Iвановичу, в такiй справi: завтра їдемо до
Катеринослава. Якщо в вантаж чи якiсь iншi речi, зможемо безкоштовно
доставити до музею.
- Є в мене до вас прохання,- сказав Дмитро Iванович,завезiть до музею
кам'яну бабу i п'ять ящикiв з речами, що ми тут накопали бiля Вовнiг.
Де б не був Дмитро Iванович, селяни скрiзь допомагали йому чи то копати
могили, чи приставити здобутi експонати до музею. Це робилося дурно, з
поваги до вченого i любовi до музею. Андрiєвi Пиндичу доводилося бувати з
Дмитром Iвановичем на всiх порогах. Але найбiльше вiн запам'ятав
Ненаситепький порiг. Це найстрашнiший i найцiкавiший з усiх порогiв. I
дорослi, й учнi великими валками сунули лiтньої пори на цей порiг, щоб
побачити дивне явище природи, щоб помилуватись його дикою, а разом з тим i
чарiвною красою. Мета всiх подорожей - скеля Монастирка. Бо кожному
приємно було посидiти на каменi, подивитися на пiнявi струменi води, що з
ревом та грюкотом перебiгають каменем. На тому каменi видно двi ямки, якi
скидаються на миски. Про них розповiдають усякi легенди. Кажуть, що тут
стояла 1787 року пiд час подорожi Днiпром цариця Катерина. Вона сходила на
цей камiнь i пила чай. Ямки лишилися нiби вiд її нiг. За iншою легендою,
обидвi тi ямки були для запорожцiв замiсть мисок.

Коли Пиндич був з Дмитром Iвановичем на цьому порозi, учений показав
йому видовбанi на скелi тарiлку, виделку i порося. Розповiдають, що їх теж
видовбали запорожцi. Над зображенням був нiби й напис: "Пий та їж, добрий
чоловiче".
До Ненаситця добиралися рiзними шляхами: водою i суходолом. Коли їхали
суходолом, то зараз за мiськими дачами дорогу перерiзував тунель нової
Мерефо-Херсонської залiзницi. Далi доводилося проїжджати бiля двох
високих. могил-близнят; одна могила лежала лiворуч од шляху, друга -
праворуч.


ЩОБ БУЛО ЧУТИ НА ВСЮ УКРАЇНУ


Влiтку 1925 року на вулицях Катеринослава замайорiла велика кольорова
афiша. В нiй повiдомлялося, що до мiста приїхала перша київська капела
кобзарiв, яка виступить в оперному театрi з концертом. Далi в афiшi
повiдомлялося, що перед початком концерту лекцiю про кобзу та кобзарiв
прочитає професор Д. I. Яворницький.
Iм'я Дмитра Iвановича викликало великий iнтерес до концерту, i квитки
розкуплено ще за кiлька днiв до концерту.

Коли оголосили, що слово для лекцiї має Дмитро Iванович, у залi
вибухнули гучнi оплески. Лектор говорив цiлу годину.

Спершу вiн виклав iсторiю кобзи, потiм докладно розповiв про
славнозвiсного кобзаря Михайла Кравченка, який створив думи "Про
Сорочинськi подiї 1905 року" та "Про чорну недiлю в Сорочинцях".

У театрi стояла така тиша, що чути було, як муха пролетить. Кожен
намагався не пропустити жодного слова лектора.

- Тут, у Катеринославi, проходив у 1905 роцi археологiчний з'їзд,-
сказав Дмитро Iванович.- Я розшукав ь зiбрав на той з'їзд тiльки дев'ять
слiпих кобзарiв. Ходили вони по базарах та ярмарках, спiвали всякi псалми,
випрошуючи тим копiйки на свiй прожиток. Бiльше кобзарiв не знайшлося, бо
кобзарство, на жаль, завмирало. А колись, за Давнiх часiв, кобза була
найулюбленiшим i найрозповсюдженiшим у запорозьких козакiв музичним
iнструментом. Пiд її звуки запорожцi любили спiвати й танцювати. Вони так
танцювали, що земля гримiла, пилюка стовпом пiдiймалася.

Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину,
Щоб свiт здивувався, який козак вдався!


Кобзарi, що грали в цiй капелi, та присутнiй на концертi науковець М.
А. Федченко особливо запам'ятали один цiкавий фрагмент iз лекцiї Дмитра
Iвановича.
- Я зiбрався ранком iти в музей,- розповiдав Яворницький.- Вiдчиняю
дверi, а вони не пiддаються. Глядь, а там на схiдцях сидить якесь хлоп'я
рокiв п'ятнадцяти. Я й питаю його:
"Звiдкiля ти, хлопче?"
"З Солоного".
"Так, а чого ж ти тут сидиш, кого чекаєш?"

"Я розшукую Яворницького! Чи не ви це будете?"

"Я. А що в тебе за дiло до мене?"

"Я хочу навчитися грати на кобзi, а кобзи немає!"

"Добре дiло задумав, хлопче. А як же тебе звати?"

"Микола Петренко".
Тодi Дмитро Iванович запросив Миколу до себе, нагодував його, дав
грошей i вручив йому листа до свого приятеля Гната Мартиновича
Хоткевича[19]. Дмитро Iванович писав до свого друга:

"Чолом тобi, сизокрилий голубе!

Посилаю до тебе хлопця з села Солоного Миколу Петренка. Чує моє серце,
що з нього вийде путящий кобзар. Отож, любий друже, прийми його
по-батькiвському, допоможи сердешному: зроби з нього такого кобзаря, що
коли заграє, так щоб чути було на всю Україну.
Назавжди твiй Д. Яворницький"

"Ось тобi, Миколо, десятка й лист. Сiдай тепер на поїзд i гайда з цiєю
цидулкою на Харкiвщину, до мого давнього приятеля Гната Хоткевича. Вiн
допоможе тобi стати кобзарем i навчить грати".

Минуло два роки. Дмитро Iванович уже й забув про того хлопця. Аж чує
одного разу - хтось дзвонить бiля дверей. Вийшов Дмитро Iванович,
придивляється - не впiзнає. Перед ним стояв хвацький молодий красень з
кобзою пiд рукою. Звернувшись до Дмитра Iвановича, юнак спитав:
"Чи вже, професоре, не впiзнаєте мене?"

"Щось не пригадую!"
"Ви ж мене з листом до Хоткевича посилали. От я маю тепер кобзу i вже
дещо навчився грати на нiй".
"Ти бач! А я й забув. Тодi ходiм до мене... Ану, козаче, ушквар менi
такої, щоб земля затряслася".
Микола Петренко щиро подякував Дмитровi Iвановичу за допомогу стати
добрим кобзарем. I заграв, розумiється. Та так заграв, що в господаря аж
сльози на очах виступили - пiзнав науку Хоткевича.

Коли закiнчився концерт, Дмитро Iванович вийшов на сцену, обняв кожного
з кобзарiв, подякував їм за добру гру на кобзах, за їхнi щирi пiснi.
- От що, друзi мої, прошу вас усiх завтра до мене на обiд!
Наступного дня Дмитро Iванович гостинно прийняв у себе кобзарiв.
Частував їх добрим обiдом та домашнiми наливками. Пiсля обiду Дмитро
Iванович звернувся до гостей:
- Ну, козаки, заграйте менi на своїх кобзах думи народнi! А перш за все
заспiвайте менi, синки, запорозький марш!

Забринiли струни - i полилася бадьора пiсня запорозького маршу:

Ой зiбралися орли чайку рятувати, славу здобувати.
Ой чи то пан, чи пропав - двiчi не вмирати,
Гей, нумо, хлопцi, до зброї! На герць погуляти,

слави здобувати!

Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
Гей, нумо, хлопцi, до зброї!
Нам поможе святий Юрiй, ще й пречиста мати турка звоювати.
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.


А Дмитро Iванович слухає та витирає хустинкою непроханi сльози.
- Бачите, синки, цього марша спiвали запорожцi, коли виступали в похiд.
Пiсля маршу кобзарi на замовлення господаря виконали похiдну пiсню
"Заспiвали козаченьки". До душi прийшлась i ця пiсня. Далi кобзар Г. I.
Комаренко вдарив по струнах i почав заспiвувати "Ой лiта орел, лiта
сизий". Його пiдтримали iншi кобзарi. Потiм виконали "Думи мої, думи мої",
за Шевченком. Заспiвали про Морозенка, а далi пiшли кобзарськi думи: "Плач
невольникiв" (М. П. Полотай) та "Про вдову" (Ф. М. Дорошко)[20].

- Спасибi вам, синки, що повеселили мою душу. Ви нiби цiлий кiвш сили
влили в мене. Дуже й дуже дякую! Дмитро Iванович обняв усiх кобзарiв i
розцiлував.
- Синки! От що хотiв сказати вам: завтра понедiлок. Усi приходьте в
музей. Буду чекати вас о дев'ятiй годинi ранку.

- Добре, Дмитре Iвановичу, прийдемо Дякуємо за вашу ласку, за
запрошення.

В умовлений час усi кобзарi були вже бiля музею. Прийшов i Дмитро
Iванович. Вiн був радiсний, у чудовому настрої. Взяв кобзарiв i повiв їх
сам по музею. Зупиняючись перед кожним експонатом, давав пояснення - де й
коли знайшов ту чи iншу рiч.
Зайшли до вiддiлу релiгiйних культiв.

- Скажiть, професоре, що це за дверi, чому вони тут? - спитали кобзарi.
Дмитро Iванович щось пригадав, усмiхнувся в бiлi вуса, провiв по них
рукою i розповiв ось що:
- Цi дверi я добув 1913 року в жiночому монастирi, що бiля станцiї
Кiльченi. Як бачите, з одного боку цих дверей намальовано апостола Петра,
а з другого боку - просту людину, обдарованого майстра, що колись у
запорозькому стилi будував Новомосковський монастир. Цi дверi стояли з
правого боку вiвтаря жiночого монастиря. Довго я благав iгуменю вiддати
дверi музею, так вона, клята баба, i слухати не хотiла. "Це святий вiвтар,
як можна дверi знiмати? Не дозволю!" - репетувала iгуменя.
Та через кiлька днiв цi дверi були вже тут, у музеї.

З великою майстернiстю вiн розповiв кобзарям про картину "Козак у бою",
з коментарями прочитав листа запорожцiв до турецького султана, а потiм
розповiв їм цiкаву згадку про славнозвiсного кобзаря М. С. Кравченка, який
був частим гостем у Дмитра Iвановича.
...1935 року Дмитровi Iвановичу минуло 80 рокiв. Дружина спекла
традицiйний пирiг, а ювiляр запросив до себе, щоб повеселити душу,
мiсцевого кобзаря В. I. Носачевського. Цей кобзар добре володiв лiричним
тенором i спершу почастував Дмитра Iвановича пiснею "Думи мої, думи мої".

- А чи знаєте ви пiсню "Зоре моя вечiрняя"? - спитав Дмитро Iванович.
- Знаю! Проспiвати?
- Будьте ласкавi, проспiвайте цю пiсню.

Дмитро Iванович - спiвуча людина з природи. Сам знав багато пiсень на
слова й на голос.
Пiсля цих двох пiсень кобзар виконав ще й про Байду, Кармелюка,
Морозенка, Супруна i багато iнших пiсень та гуморесок.

Пiд час перепочинку кобзар Носачевський звернувся до Дмитра Iвановича з
проханням:
- Розкажiть менi, Дмитре Iвановичу, хоч коротенько про iсторiю кобзи та
видатних кобзарiв. Це мене дуже цiкавить.

- Якщо ви маєте велику охоту послухати про це, то розкажу.
Цiлу годину Дмитро Iванович розповiдав йому, як виникла й розвивалася
кобза, про кобзарiв як творчу силу народу, про розвиток цього музичного
мистецтва.
- А чи знали ви кобзаря Вересая?[21]спитав Ноеачевський.
- Остапа Микитовича Вересая знав, чув його пiснi i розмовляв з ним.
Мене з ним познайомив Микола Вiталiйович Лисенко. Сам Вересай дуже
обдарована людина, добре грав i спiвав, але на вроду був негарний. А
дружина в нього була велика красуня крiпачка Прiська. От одного разу я й
спитав її: "Скажiть, як сталося, що ви, така красуня, вийшли замiж за
такого старого, незрячого й негарного Остапа?" - "Скажу! - вiдповiдає
вона.- Коли Остап сватався до мене, то я багато разiв проганяла його. А
вiн, було, прийде з кобзою, сяде бiля хати та як заграє, як заспiває, ну,
вiрите,- душу розриває. Розтопив мою вiн душу... заволодiв моїм серцем. От
i пiшла за нього замiж".
Дмитро Iванович розповiв своєму гостевi, що свого часу багато
українських спiвакiв та кобзарiв славились i в Росiї, навiть при царському
дворi. Вiн назвав прiзвище кобзаря Григорiя Любистка, який ще замолоду був
узятий до царського двору, де грав на кобзi, спiвав народних пiсень -
утiшав молоду царицю Єлизавету, а коли вона була вже дорослою, то з
грамотою вiдпустила Любистка на рiдну Полтавщину.
- Знаєте що,- вийшов Дмитро Iванович з-за столу,ходiмо зi мною в
садочок. Треба ж вас пригостити свiженькими фруктами з мого саду.
Вийшли в сад. Дмитро Iванович нарвав груш, яблук, абрикосiв i пiднiс
гостевi.
- Ну, як на смак?
- Чудовi! - похвалив кобзар Носачевський.- Спасибi вам, Дмитре
Iвановичу, за вашу гостиннiсть, за добре й ласкаве слово.


ЗНАЙДЕНИЙ ТАЛАНТ, АБО ЩЕ ОДИН СКАРБ_ _

Знайомство мандрикiвського тесляра Михайла Тимофiйовича Овчаренка з
професором Д. I. Яворницьким почалося Ще з перших рокiв створення музею.
Вiн i його брат Василь були добрi теслi - робили чудовi меблi й вiтрини.
Про це Довiдався Дмитро Iванович. Одного разу професор Яворницький прийшов
у Мандрикiвку, знайшов Михайла Тимофiйовича й запросив його до музею на
постiйну роботу. Найбiльше йому доводилося там робити вiтрини на
експонати. Цi вiтрини своєю красою були неперевершенi.
Майстерня, де виготовлялися вiтрини, мiстилася в пiдвальному примiщеннi
музею. Тесляр М. Т. Овчаренко мав таку звичку: працює i спiває. Якось його
дзвiнкий голос почув Дмитро Iванович. Вiн спустився в пiдвал, став за
дверима i уважно слухав пiсню тесляра. Потiм вiдчинив дверi й зайшов до
майстернi.
- Ви, я чую, спiваєте добре? - усмiхаючись, сказав Дмитро Iванович.
- Та трошки спiваю. Це, так би мовити, для душi. У нас весь рiд
спiвучий. Ось ми три брати - всi спiваємо,- вiдповiв Овчаренко.

- Он як! Це добре. Ану, прошу вас, Михаиле Тимофiйовичу, утнiть менi
якої-небудь.

- Яку б ви хотiли?
- Та ту, що ви найбiльш любите.

- Я проспiваю для вас улюблену пiсню "Мiж горами вiтер вiє".
- Добре, послухаю. Спiвайте!
Дмитро Iванович присiв на ослонi, а тесляр став бiля свого верстата. I
полилась чудова мелодiя. Спiвав Михайло Тимофiйович Овчаренко тенором,
ледь примружуючи карi очi. Голос його силою й тембром був скорiше
лiрико-драматичний.
Вчений слухав його пiсню i радiв, що знайшов доброго майстра, а ще
кращого спiвака.
- Добре ви спiваєте. Ану, спробуймо вдвох проспiвати,- запропонував
професор.
- Добре! - згодився Михайло Тимофiйович.- Тiльки ж якої? Може, "Дивлюсь
я на небо"?
- Хай буде "Дивлюсь я на небо".

Обидва вони пiдхопили знайому мелодiю i дружно вивели її до кiнця.

Дмитро Iванович став частiше зустрiчатися з спiвучим теслею. Професор
запрошував його додому i там слухав пiснi, якi тесля виконував пiд
акомпанемент кобзи.
Дмитро Iванович ще бiльше полюбив Михайла Тимофiйовича, коли довiдався
про його дружбу з вiдомими артистами - близькими друзями Яворницького I.
С. Паторжинським та П. I. Цесевичем.

В 30-х роках артист Паторжинський керував у Днiпропетровську хором iм.
Лисенка. До складу цього хору входили три брати Овчаренки - Михайло, Iван
та Василь. А з Цесевичем вони часто виступали на концертах у мiстi та в
примiських селах. У Василя Овчаренка ще й досi збереглося фото капели, на
якому видно Паторжинського, багато мандрикiвчан, а серед них i братiв
Овчаренкiв.
- У нас тут,- сказав Василь Тимофiйович Овчаренко,вся Мандрикiвка
спiває. Так здавна повелося.
- Я нiколи не забуду,- згадує Ольга Михайлiвна Овчаренко,- як мого
батька хотiв Дмитро Iванович вивести в люди. А це було так.

В музей, до професора Яворницького, прибув з Петербурга великий
росiйський спiвак - артист Леонiд Вiталiйович Собiнов. Дмитро Iванович
весь день водив гостя по музею, а пiд кiнець сказав йому:

- Я вам, голубе, ще не все показав.

- А що ж тут є у вас цiкавого, чого я не бачив?

- Тут у нас є скарб. Хочете його побачити?

- Аякже, з великою радiстю. Мабуть, той скарб не простий - золотий? -
цiкавився Леонiд Вiталiйович.
- Нi, не золотий, а, мабуть, дорожчий! - вiдповiв Дмитро Iванович.
Тодi професор Яворницький покликав доглядачку музею бабусю Дiброву i
шепнув їй на вухо: "Швиденько покличте сюди Михайла Тимофiйовича".
Хвилин через п'ять перед Дмитром Iвановичем i гостем стояв тесляр в
полотняному фартусi, зi стамескою в руцi, готовий виконати будь-який
ремонт вiтрини.
- Оце той скарб, що я хотiв показати вам. Знайомтесь,- вiдрекомендував
Дмитро Iванович теслю.
Собiнов подав руку й здивовано дивився то на Дмитра Iвановича, то на
теслю, не розумiючи, в чому рiч, що за жарти. Вiн чекав, що перед ним
вiдкриють скриню з старовинним скарбом, а тут стоїть проста робоча людина
з чорними вусиками, охайно причесана на продiл, iз стамескою в руцi.

- Тут ось яка справа, Михайло Тимофiйовичу,- почав Дмитро Iванович,
звертаючись до теслi.- Перед вами чоловiк великої культури, людина
впливова. Це гiсть з самої столицi - з Петербурга. Вiн дуже любить пiснi.
Заспiвайте йому що-небудь.
У той час музей уже скiнчив свою роботу i дверi для вiдвiдувачiв були
зачиненi. Михайло Тимофiйович трошки знiяковiв, завагався перед незнайомою
людиною, потiм згодився. Вiн заспiвав свою другу улюблену пiсню - "Повiй,
вiтре, на Вкраїну".
Гiсть стояв мов зачарований. Вiн уважно вслухався в усi вiдтiнки пiснi,
яку виконував тесля. Його обличчя свiдчило про те, що виконання пiснi не
тiльки подобається, а що його вразив спiв.

- Ну, це ви проспiвали нам українську пiсню, а, може, тепер для гостя
щось з росiйських пiсень зможете виконати? - попросив Дмитро Iванович.
- Спробую.
- А яку ж ви нам тепер заспiваєте?

- Якщо шановному гостевi до вподоби, то я проспiваю "Ночь сошла на
землю, тихо все кругом".

- Просимо, Михаиле Тимофiйовичу,- сказав поважний гiсть,- проспiвайте,
послухаємо охоче.
Михайло Тимофiйович виконав i цю пiсню.

- Ну як? - звернувся тодi Дмитро Iванович до гостя.

- Бачу, що ви не жартуєте зi мною: це таки скарб! - сказав гiсть.- А
чому ж ви не вчитеся далi? - зацiкавився столичний гiсть.

- Куди менi вчитися! Я скiнчив тiльки двокласну школу. А тепер -
сокира, пилка, фуганок - от i вся моя наука! У розмову втрутився професор
Яворницький.
- Я навмисне показав Михайла Тимофiйовича, щоб ви, Леонiде
Вiталiйовичу, почули голос цiєї людини, визнали її обдарованiсть i
допомогли їй якось улаштуватися в столичнiй театральнiй школi. От що менi
дуже хотiлося! - пiдкреслив Дмитро Iванович.- Ви ж гляньте: талант гине!

- Добре, я поклопочусь!
Iшов час. Михайло Тимофiйович уже й забув про ту зустрiч. А гiсть i
Дмитро Iванович не забули, вони робили своє. Тижнiв через три-чотири з
Петербурга на iм'я Дмитра Iвановича надiслано пакет, а в ньому - виклик
обдарованому спiваковi до столицi.
- От що,- сказав Дмитро Iванович, звертаючись до теслi,- даю три днi
строку, а потiм збирайтеся в дорогу i гайда до Петербурга вчитися. А там,
як вийдете в люди, будете спiвати у столичних театрах, то й мене, старого,
згадаєте.
- Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, дуже дякую за вашi чутливi,
батькiвськi турботи, за щиру допомогу,- вiдповiв йому тесля.

Та радiсть була недовга. Повернувшись додому, Михайло Тимофiйович
розповiв дружинi про пакет з Петербурга i про наказ Яворницького негайно
їхати до столицi. Дружина в сльози:
- Куди ти поїдеш? На кого нас покинеш? Нi, облиш,благала вона,- не з
нашими достатками їхати до Петербурга, ми тут загинемо без тебе, як мухи в
окропi.
Сльози дружини, бiля якої було троє дiтей, докази, благання зробили
своє. Михайло Тимофiйович Овчаренко пожурився, посумував, що так склалися
обставини, i змушений був забути про свою подорож до столицi.

Дмитро Iванович дуже розгнiвався на Михайла Тимофiйовича i його
дружину.
- Отак i гинуть народнi таланти! - сумно сказав вiн, нарiкаючи чи то на
Овчаренка, чи то на тi обставини, що не .дозволили теслi скористатися його
допомогою - стати артистом за покликом душi.


НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛОТНО_ _

Вiдвiдувачi Днiпропетровського iсторичного музею iм. Яворницького часто
затримуються бiля загадкової картини, намальованої на дверях.

Iсторiя цiєї картини незвичайна.

Одного разу Рєпiн прислав до Яворницького свого талановитого учня
Миколу Iвановича Струнникова. Дмитро Iванович цiкаво й захоплююче розповiв
Струнвикову про численнi героїчнi подвиги хоробрих запорожцiв. Оповiдач
так захопив художника, що в нього виникла думка - увiчнити запорожця в
бою. Одбираючи з колекцiї вченого потрiбнi експонати, художник,
розговорившись, уподобав талановитого збирача народних скарбiв. Бажаючи
вiддячити чимось Дмитровi Iвановичу, Струнников спитав:
- Скажiть, Дмитре Iвановичу, що б вам намалювати на спогад?
- От що, голубчику. Намалюйте менi страшного запорожця. Покажiть у
ньому силу, мужнiсть, вiдвагу, щоб люди вiрили, що ворог не тiльки козака,
а й погляду його боявся.
Молодий художник швидко зрозумiв задум iсторика i виконав свою роботу
на масивних дверях тiєї кiмнати, в якiй жив Д. I. Яворницький. Картину
названо "Козак у бою". Обличчя козака на цiй картинi налите кров'ю, очi
горять ненавистю до ворогiв, вiн сам поранений, але не може простити
ворогам спустошливих нападiв на рiдну землю, великого горя, завданого
українському народовi.
Коли вчений перебирався з Москви на постiйне мешкання в Катеринослав,
вiн захотiв був узяти з собою i цю картину - дверi. Але театральний
колекцiонер Бахрушин О. О.- господар будинку - не поступився своїм добром.
- Дверi мої! - твердив вiн, гарячкуючи.

- А козак мiй! - пояснював Яворницький. Ця суперечка тривала довго.
Мирним способом її не вдалося розв'язати, i справу передано в судовi
органи. А там суддi ухвалили так: оскiльки на дверi з картиною е два
претенденти, то розпиляти їх на двi рiвнi частини, а потiм кинути жеребки:
кому що випаде, той тим i повинен задовольнитися.
Так i зробили. Яворницькому, на щастя, дiсталася верхня частина дверей
iз зображенням козака, а колекцiонеровi Бахрушину - нижня.
1905 року картину "Козак у бою" Яворницький подарував музеєвi.
Коли Дмитро Iванович водив по залах чоловiкiв, то, жартуючи, пояснював
так:
- Менi дiстався по жеребку козак, а Бахрушину - штани й те, що в
штанях.

Кожного разу це пояснення кiнчалося вибухом дружного смiху.
Вiдвiдувачi меморiальної кiмнати Д. I. Яворницького також часто
затримувались бiля двох портретiв запорожцiв Шиянiв.

Брати Шияни, Якiв, та Iван, у 1783 роцi за свої кошти поставили в
запорозькiй церквi Нiкополя новий коштовний iконостас, а пiзнiше своїми
руками виготовили жертовник i рукомийник. Трохи згодом, в 1790 роцi, вони
купили й подарували церквi дзвiн вагою 45 пудiв i 18 фунтiв. За все це
нiкопольчани вiддячили їм благоговiйним увiчненням: портрети цих
запорожцiв майже на весь зрiст були виставленi не де-небудь, а в самiй
церквi - на iконостасi. Один з них стояв з правого, а другий з лiвого боку
iконостаса.

На портретах був такий напис: "Сей портрет снято с ктитора Якова Шияна
и поставлен здесь при том месте, где труды его всему обществу на
иконостасе видны. 1784 года генваря 9 дня". Такий самий напис зроблено i
на другому портретi, але замiсть Якова названо iм'я Iвана: "Сей портрет
снято с ктитора Ивана Шияна..."

Брати Щияни намальованi в запорозькому одязi, з довгими чубами та
вусами.
Якось у цю церкву наскочив мiсцевий архiєрей, який , проїздив по своїй
єпархiї. Наблизився вiн до iконостаса, щоб поцiлувати iкони. Глядь, а там
замiсть ликiв святих - запорожцi з чубами.
Архiєрей скипiв:
- Православнi, кому ви молитесь?

- Боговi, ваше преосвященство,- вiдповiли вiруючi.

- Кому ви молитесь, ще раз запитую вас?

- Боговi, ваше преосвященство.
- Не боговi, а запорожцям! Що це, iдолопоклонство! Геть, заберiть їх
звiдцiль!
Того ж дня портрети Шиянiв зняли з iконостаса. Оригiнали цих портретiв,
розповiдав Д. I. Яворницький, забрав вiдомий археолог М. М. Мурзакевич для
Одеського музею iсторiї та старожитностей.

Д. I. Яворницький вжив заходiв, щоб зробити на полотнi копiї з
портретiв запорожцiв Шиянiв, i виставив їх для огляду в Катеринославському
iсторичному музеї iм. Поля.
Якось вчений показав портрети Шиянiв I. Ю. Рєпiну. Великий творець
"Запорожцiв" зацiкавився козаками Шиянами. Вiн зробив з них чудеснi
малюнки - iлюстрацiї для книги Яворницького "Запорожье в остатках старины
и преданиях народа".

Зараз портрети Шиянiв зберiгаються у фондах Днiпропетровського
iсторичного музею iменi Д. I. Яворницького.

ВИПАДОК ПIД ГIЛЛЯСТИМ ДУБОМ_ _

Дворянин I. Магденко часто хвалився, що вiн i його предки - козацького
роду. В зв'язку з цим вiн вiдпускав довгi вуса, носив вишиту сорочку,
жупан i червонi штани.
У святковi днi Магденко одягав козацьке вбрання i заходив до крайового
музею, де пишався перед професором Яворницьким своїм родом та одягом.
Це дратувало Дмитра Iвановича, тим бiльше що йому давно кортiло
придбати до жупана ще й сукнянi запорозькi штани i виставити їх у музеї.
Та його прохання продати штани для музею Магденко категорично вiдхиляв.

Довелося дiяти iншим способом.
Яворницький дiзнався, що Магденко ласий до горiлки: пив її не чарками,
а келихами. Зустрiвшися з ним, учений сказав:

- Знаєте, що я придумав?
- Скажете.
- Прогуляймося в недiлю по Днiпру. Я розкажу вам iсторiю мiста, покажу
красу берегiв i островiв днiпрових.
- Що ж, чудово, згоден!
- Тiльки ж ви приходьте в запорозьких штанях. На козацькi мiсця треба i
їхати в козацькому одязi.
- Добре, одягнусь у вишиту сорочку i запорозькi штани. Все, Дмитре
Iвановичу, буде як слiд.
Запрошуючи панка на прогулянку, Дмитро Iванович виробив наперед хитрий
план, в якому ковбаса та чарка мали вiдiграти першорядну роль.
Виїхали човном. Спустилися за Старi Кодаки.
- Ну, ось тут, бiля Микольського, пора нам i вiдпочити,- запропонував
Дмитро Iванович.
Зiйшли з човна, сiли пiд гiллястим дубом. Яворницький одразу ж
"атакував" пана iсторiєю. Розповiдав йому про минуле краю, про козацькi
походи, а потiм вийняв з торби харч, горiлку й розклав усе те на рушнику.

- Кажуть люди: немає нiчого кращого, як ковбаса та чарка! Випиймо та
перекусiмо на лонi природи!

- Давайте! - охоче погодився Магденко, побачивши горiлку.- Люблю отак,
по-запорозькому.
- Запорожцi любили випити, любили й погуляти, i про померлих не
забували. Як умре козак, то в могилу клали кварту горiлки, щоб i на тiм
свiтi не сумував, веселився. Он як! - усмiхаючись, каже Дмитро Iванович.

- Ну, будьмо!
- Будьмо, пийте на здоров'ячко!

Випили по однiй. Дмитро Iванович налив по другiй. Удаючи з себе людину
напiдпитку, Яворницький заспiвав свою улюблену пiсню:

А Самара рiчка неглибока

I на перевозi неширока.

А луги з берегами

Не проходять з кораблями.

А колись було проходили

I бурлаченкiв проводили,

А тепер не проходять

I бурлакiв не проводять,-

Все за вражими панами.

Йому пiдспiвував Магденко.
Щедро частуючи панка, Дмитро Iванович виливав непомiтно свою пайку
горiлки через плече. Не минуло й пiвгодини, як Магденко вже добре сп'янiв.
Сонце припiкало. Стало нестерпно жарко. Тягло до води.
- Ану, козаче, скидаймо одяг та в Днiпро! - вигукнув Дмитро Iванович.
Магденко скинув титани, сорочку, пiрнув у Днiпро. Довго вiн борсався в
прохолоднiй водi. Пiсля купання хмiль трохи пройшов. Магденко, не
одягаючись, попросив ще випити. Дмитро Iванович охоче передав в його руки
всю горiлку.
Допився Магденко до того, що звалився через деякий час на пiсок i
захропiв.
Цього тiльки й ждав його "гiд".

"Ну що ж,- подумав Дмитро Iванович,- пора й за дiло!"

Не довго думаючи, Яворницький узяв козацькi штани пана Магденка i
поклав їх у свою торбу, а збоку залишив iншi штани. Потiм, подумавши
трохи, вирвав з блокнота аркуш паперу, щось написав на ньому i засунув
цидулку в кишеню.
- Поїхали,- гукнув до лоцмана.- Поїхали до мiста, а пiзнiше, годин
через три, повернешся i забереш пана. Вiн дуже просив, щоб його не
турбували: заснув козак...
До пiзнього вечора лежав пан Магденко на узбережжi Днiпра без штанiв.
Прокинувся - лап, а штанiв немає. Схопився за голову, та вже пiзно.
Дивиться: бiля нього лежать вузенькi чорнi штани. В них знайшов i цидулку.
"Шановний пане Магденко! - писав Яворницький.- Щиро дякую вам за те, що
виконали свою давню обiцянку - подарували козацькi штани музею. Д. Я."
Другого дня широкi червонi запорозькi штани були вже в музеї.
Передбачливий Яворницький надрукував у мiсцевiй газетi подяку пановi
Магденку за те, що вiн "з власного бажання" принiс у музей i подарував
запорозькi штани.
Проводячи екскурсiю по музею, Дмитро Iванович частенько розповiдав
iсторiю придбання цих штанiв.
- Гляньте! - казав вiн.- В оцi штани влiзе цiла гарба кавунiв!
А на дозвiллi не обходив i подробиць.

- Магденко образився на мене, хотiв був у суд подати, та побоявся: адже
всi тодi дiзнаються, що пан залишився на березi без штанiв. Та й з газети
люди вже довiдалися, що штани пан сам принiс до музею як дар. Отже, судовi
тут i робити нiчого було.
Тепер у музеї був жупан, якого Дмитро Iванович ранiше дiстав у князя
Урусова, i штани - повний комплект одягу запорозького козака.
В архiвi музею багато зберiгається афiш, з яких видно, що Яворницький
часто виступав з лекцiями на концертах кобзарiв, перед селянами,
робiтниками та вчителями.
Одного разу я спитав його:
- Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви свої лекцiї про запорожцiв читаєте по
писаному, чи як?
Замiсть вiдповiдi Дмитро Iванович розповiв про один конфлiкт з
губернатором В. В. Якунiним. У Катеринославi зiбралися вчителi земських
шкiл. Вони забажали, щоб професор Яворницький розповiв їм про славних
запорожцiв. Для такої лекцiї треба було мати дозвiл губернатора. Довелося
Дмитровi Iвановичу йти до губернатора.
- Дозвольте менi прочитати для вчителiв лекцiю про запорозьких козакiв.
Губернатор насторожився:
- Покажiть вашi тези, про що будете розповiдати.

- У мене їх немає. Я нiколи не виступав за тезами.

- А як же ви без них читаєте лекцiї?

Дмитро Iванович розгорнув свого портфеля, витяг звiдти широченнi
запорозькi шаровари й потрусив ними перед самим губернаторським носом:
- Ось мої тези! З них я читаю публiчну лекцiю. Губернатор здивовано
вилупив очi на незвичайнi "тези". Вiн не знав, як йому повестися,- дати
дозвiл чи нi? Але Яворницький напосiдав на своєму. Вiн доводив, що вже
прочитав сотнi лекцiй з цими "тезами".
Повагавшись якусь хвилину, губернатор дав-таки згоду, але застерiг:
- Читайте, тiльки глядiть, щоб у тих шароварах не було полiтики!
Але в своїх лекцiях Яворницький завжди додавав щось таке, що
губернаторовi й полiцiї було не до смаку.

НАЩАДОК ЗАПОРОЖЦIВ


Ларивон Омелянович Подолинний, який жив неподалiк вiд Д. I.
Яворницького i весь час працював у музеї як слюсар, розповiв, як йому
довелося бути свiдком теплої зустрiчi професора Яворницького з вiдомим
борцем Iваном Максимовичем Пiддубним[22].

- Дивлюсь, до моєї хати наближається велика, кремезна людина - в
капелюсi, з палицею в руках. Порiвнявшись з моїм будинком, незнайомий
спитав:
"Скажiть, будь ласка, де тут живе професор Яворницький?"
"Ходiмо, покажу".
Я повiв незнайомого до професора. Натиснув кнопку. Бiля дверей появився
Дмитро Iванович. Вiн, напевне, чекав уже гостя, бо весело вигукнув:
"А, козарлюга прибув! Моє шанування!" - Обидва дружньо обнялись i тричi
поцiлувалися. В обiймах велетня Пiддубного Дмитро Iванович видавався
наполовину меншим. Це була радiсна, бажана зустрiч ученого з борцем.
I. М. Пiддубного Дмитро Iванович добре знав, бо слава борця-чемпiона
неслась тодi по всьому свiтi. Адже недарма його вважали за непереможного
борця в свiтi.
Знав Дмитро Iванович i те, що I. М. Пiддубний - нащадок запорозьких
козакiв.
Iсторiя розповiдає, що один з Пiддубних бився у вiйську Петра Першого з
шведами, в роду Пiддубних i тепер згадують цього предка. Коли Мазепа
пристав до шведiв i вiсiм тисяч запорозьких козакiв на чолi з кошовим
отаманом Костем Гордiєнком пiшли на з'єднання з вiйськом Карла XII, козак
Пiддубний не захотiв порушувати дану свого часу присягу i перейшов до
росiян.
Дмитро Iванович вбачав у Пiддубному справжнього звитяжця, що був
гордiстю нашої Батькiвщини.
Гостював Пiддубний у Яворницького кiлька днiв. Щодня вони вдвох iшли в
музей, де Дмитро Iванович водив гостя по залах i показував йому старовину.
Особливо затримувався вiн на iсторiї запорозьких козакiв. Будучи в
запорозькому вiддiлi, Дмитро Iванович нiколи не пропускав листа запорожцiв
до турецького султана.
- Це були такi силачi, як i ви, Iване Максимовичу.

- Та й ви, Дмитре Iвановичу, не з слабких.

- Е, була колись сила, як мати на руках носила! Незабаром пiсля вiзиту
Пiддубного до Яворницького в музеї з'явилася картина М. Струнникова, на
якiй був зображений I. М. Пiддубний. Цей портрет i досi перебуває в музеї.
Пензель Струнникова вже не вперше змальовував запорожцiв. У будинку Д.
I. Яворницького можна побачити його картини "Тарас Бульба з синами в
походi", "Козак напiдпитку", в музеї - "Козак в бою".
Струнников зобразив I. М. Пiддубного на повний зрiст. 3 приводу цього
художник писав до Яворницького:
"Дорогий Дмитре Iвановичу! Дуже радий, що портрет Вам сподобався. Я Вам
послав копiю з деякими змiнами, а оригiнал знаходиться у I. М. Пiддубного.
Написано його з натури й краще, нiж копiя. На оригiналi вiн без чуба, вуса
закрученi, замiсть штанiв - трико. Лише однi груди на Вашому портретi
залишились без змiн. Зрiст на обох портретах натуральний. Шлю Вам
щиросердний привiт. Ваш М._ Струнников_. Херсон.
29 травня 1907 р."[23]

ВЕСЕЛИЙ КУТОК НА ВИСТАВЦI_ _

Важко пригадати якiсь культурнi заходи, що були б у старому
Катеринославi без участi Дмитра Iвановича. Його, як громадського дiяча,
часто запрошували до рiзних комiсiй, на урочистi збори, читати лекцiї про
iсторiю мiста тощо.
Не забули про нього i 1910 року, коли на мiсцi нинiшнього парку iм.
Чкалова була органiзована велика Пiвденноросiйська
промислово-сiльськогосподарська виставка.
Переглядаючи звiт про виставку, ми натрапили на такi слова: "Щоб
якнайповнiше опрацювати проект садиби, була органiзована особлива комiсiя,
до якої запрошено професора, Д. I. Яворницького".[24]
- От що, любий Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього голова комiсiї,-
нам на виставцi треба показати заможного господаря. Як ви гадаєте, це
можна зробити? - Я так гадаю, що на виставцi слiд показати типового
господаря звичайного українського села.
Голова комiсiї поморщився, покрутив свого крутого вуса й сказав:
- Бачите, Дмитре Iвановичу, на виставцi поряд з хутором буде показано
американського фермера. Отже, незручно якось бiдненьку хатину пiд
солом'яною стрiхою ставити бiля американця.
- А я вважаю, що це буде зручно й правдиво, бо хата простого селянина
характернiша для нас, нiж будинок хуторянина. Пiсля цiєї суперечки голова
комiсiї махнув рукою i сказав:
- Робiть, Дмитре Iвановичу, так, щоб вийшло все гаразд.
- Добре.
I Яворницький заходився органiзовувати українську садибу на виставцi.
Вiн запропонував взяти за зразок типове господарство. одного селянина з
Мишуриного Рога. На виставцi вiдвели площу в 300 квадратних сажнiв. На цiй
дiлянцi була вiдтворена садиба, до якої входили хата, комора, сiнник, хлiв
для тварин i свинарня. Бiля хати - город з картоплею, соняшники, баштан,
помiдори i капуста. Навколо хати красувався вишневий садочок i найбiльш
розповсюдженi на Українi квiти: чорнобривцi, рута-м'ята, любисток, королiв
цвiт, троянди. Тут, поблизу хати, стояли вулики з солом'яними дашками i
криниця з характерним бiля неї журавлем.
Усе це господарство огороджено тином з перелазами. Всерединi хата була
обставлена вiдповiдним скарбом, уквiтчана зеленими гiлочками та квiтами.
Пiч розмальовано чудовими квiтами українського орнаменту, бiля печi -
дощатий пiл, який правив за лiжко, над ним висiла дитяча колиска, поряд -
ткацький верстат, за яким увесь час працював ткач. На стiнах - квiтчастi
українськi рушники, люстерко, на полицях - рiзний посуд i взагалi все, що
була в селянському вжитку. У дворi лежав плуг та iнший
сiльськогосподарський реманент.
Але цим Дмитро Iванович не обмежився. Український народ з природи
веселий, жартiвливий, любить гумор, пiснi, музику. Щоб доповнити цю
картину ще з побутового боку, вiн запросив на виставку бандуриста М.
Пасюгу. Спiвав Пасюга протяжно, журливо, пiд акомпанемент бандури. Час вiд
часу бiля нього з'являвся Дмитро Iванович i замовляв йому думи про
запорозьких козакiв, просив ушкварити веселого гопака тощо. Завжди бiля
бандуриста, що сидiв пiд бiлою хатою, збиралося багато вiдвiдувачiв
виставки, якi з великою увагою слухали сердечнi пiснi й думи про народних
героїв України.

На виставцi було багато друзiв i приятелiв Яворницького, але найбiльш
вiн шанував свого давнього приятеля професора О. М. Терпигорєва, що
керував тут гiрничним i соляним вiддiлами.

Якось, прогулюючись з професором Терпигоревим, Дмитро Iванович узяв
його пiд руку й повiв до бiлої хати, де сидiв бандурист Пасюга, оточений
натовпом.
- Чуєте, Олександре Митрофановичу?

- Чую i люблю народну музику. А Пасюга все грав i грав. Слова його
пiснi, звук бандури глибоко западали в серце, брали за душу.

- От що значить народна музика! - сказав Дмитро Iванович, проводячи
рукою по своїх сивих козацьких вусах.- Кобзар - це вiдголосок життя
знедолених: з його вуст ви почуєте i страждання голоти, i хоробрiсть
козачу, i смiх та жарти - все, чим живе людина.

Даремно боявся голова комiсiї по органiзацiї виставки, що українська
садиба буде виглядати бiдною порiвняно з американською: вона була багатшою
своїми духовними достатками. Про це свiдчила постiйна увага до неї
вiдвiдувачiв.
Виставка вже наближалася до кiнця. Професор запримiтив, що в
сiльськогосподарському вiддiлi поставленi пречудеснi роги сiрих волiв.
Iсторик почав клопотати, щоб цi експонати потрапили не в помiщицькi
хороми, а до музею. Хоч керiвники виставки неохоче йшли на це, але Дмитро
Iванович не вiдступав i домiгся свого. Незабаром чучела волячих голiв з
крутими рогами з'явилися в музеї. Вони стояли попереду чумацького воза.

Дмитро Iванович говорив: "Хай нашi нащадки дивляться на сiрих
українських волiв, щоб знали, якими волами чумаки їздили в Крим по рибу та
сiль".
На цю виставку земська управа органiзувала екскурсiю вчителiв. Дмитро
Iванович вмiло скористався цiєю нагодою. Вiн зустрiвся з вчителями i
запросив їх до музею.
- Дорогi колеги,- звернувся вчений до них.- Ви живете серед трудiвникiв
села, ви щодня бачитесь з ними, чуєте цiкавi пiснi, легенди, казки, якi
народились i зберiгаються в незамулених джерелах,- записуйте їх, збирайте
Цiкавi релiквiї, охороняйте пам'ятки культури та iсторичнi споруди, пишiть
iсторiю сiл. Кому ж, як не вам, i перо в руки! Берiться за це святе дiло,
вам нащадки скажуть спасибi.
В той же день багатьом ентузiастам Яворницький за своїм пiдписом видав
посвiдчення про те, що вони уповноваженi по охоронi пам'яток культури та
кореспонденти музею.
Перед тим як розпрощатись, до професора пiдiйшов учитель з
Павлоградського повiту Аполлон Полиський.

- Вашi слова, Дмитре Iвановичу, запали в моєму серцi. Думаю одразу ж
взятися за iсторiю сiл.
I Полиський написав iсторiю сiл Слав'янки, Пiдгороднього, Новопавлiвки.
Трохи згодом до Яворницького почали надходити листи з описами iсторичних
пам'яток.
Усi пам'ятки минувшини за допомогою таких кореспондентiв Дмитро
Iванович узяв на облiк i забезпечив їх охорону по всiй Катеринославщинi.

БЮСТ ДЖОРДАНО БРУНО_ _

Мiсцевий купець К. Левченко все своє життя збирав колекцiї i зберiгав
їх у своєму палацi. Найбiльше поталанило йому зiбрати порцелянового посуду
рiдкiсного венецiанського виробу. Це були оригiнальнi позолоченi та
розмальованi вази, сервiзи тощо. Тут же були мармуровi й бронзовi
статуетки. В окремiй кiмнатi зберiгалися десятки коштовних картин
росiйських та закордонних митцiв.
В рiзноманiтнiй колекцiї Левченка був i порцеляновий бюст Джордано
Бруно - великого iталiйського мислителя, матерiалiста й атеїста, якого
1600 року римськi iнквiзитори спалили на вогнищi за проповiдь передового
свiтогляду, за виступ проти релiгiї та папства.
Цей бюст зразу ж запримiтив професор Яворницький, як тiльки ступив у
будинок колекцiонера.
"Бути йому в музеї, а не тут, у хоромах купця",подумав Дмитро Iванович.
- От що я вам скажу, шановний друже,- каже вiн згодом, сiдаючи на
канапу.- Прийде час, i ми розлучимося з свiтом. Смерть нiкого не обiйде -
нi вас, нi мене. Кому все це залишиться? Ви - багатий, дiтей немає... Для
кого ви дбали? Хто згадає вас? Нiхто! Тепер уявiть собi iнше: вашi речi
опинились у музеї. Над ними буде написано - хто зiбрав колекцiю, хто
вiддав її в музей. Це ж вища атестацiя культури й гуманностi людини! Це
увiчнить вас. О!..- пiдняв пальця Яворницький.
- Для мене, шановний професоре, добре зрозумiло, що ви затiваєте. Та
цьому не бути. З якої це речi моє надбайня, мої скарби повиннi стати
здобутком iнших. Нi, це занадто...
Суперечка мiж ученим i колекцiонером була гостра й тривала довго. Вони
посварилися i довгий час не розмовляли.

Проте думка ще раз завiтати в будинок Левченка не покидала Дмитра
Iвановича. Невдовзi така нагода випала. Зустрiлися вони в театрi. Пiсля
закiнчення вистави Левченко взяв Дмитра Iвановича пiд руку i сказав:
- Чи ви й досi на мене гнiваєтесь?

- Нi, я вже трохи одiйшов, а гнiватися на вас е за що...
- Досить, досить гнiватися. Краще ходiмо до мене, я покажу вам новi
колекцiї.
Цього запрошення Дмитро Iванович давно чекав, i добре, що iнiцiативу
виявив не вiн, а Левченко. Дмитро Iванович знав, що колекцiонер Левченко
дуже побожна людина, й вiн надумав подарувати йому невеличку й непоказну
бронзову статуетку "Розп'яття Христа", яка була в нього вдома. Левченко
зрадiв i вдячно прийняв цей дар.
- А чим же я вiддячу вам, Дмитре Iвановичу?

- Та це вже як ваша ласка. Чого не жаль!..

- Вiдверто кажучи, всього жаль: збирачевi колекцiй жалко розлучатися з
найнезначнiшим експонатом. А все ж треба щось i вам пiдiбрати. Може, ви
самi щось уподобали?
- Ви вгадали.
- Цiкаво, що ж ви собi намiтили?

- Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навiщо ви зберiгаєте цього безбожника?..
- Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: берiть!
- А на додачу до спасителя,- сказав Дмитро Iванович,- я подарую вам
свiй твiр "За чужий грiх". Читали?
- Нi, не читав! Буду дуже вдячний.

Левченко цього разу легко пiддався впливовi Яворницького i назавжди
розпрощався з бюстом Бруно.
Придбаний бюст Дмитро Iванович принiс просто в музей, записав його до
книги i зразу ж виставив на видному мiсцi - у найсвiтлiшому залi.
Проводячи екскурсiю, Яворницький часто зупинявся бiля бюста Бруно й
докладно розповiдав вiдвiдувачам про життя й мужню смерть вiдомого
мислителя. Та недовго втiшався цим бюстом Дмитро Iванович. За якийсь час з
ним скоїлася бiда. Якось ранком Дмитро Iванович проходив по музею, круто
повернувся й ненароком зачепив бюст; той упав на кахляну пiдлогу i
розбився на друзки. Дмитро Iванович увесь затремтiв, зблiд, а потiм зайшов
до свого кабiнету, взяв капелюх й мовчки пiшов додому. П'ять днiв вiн не
приходив до музею.

Щоб якось зараяти бiду, розсiяти. тугу в душi професора, спiвробiтник
музею Ю. П. Садовий зiбрав груддя бюста i потай вiднiс до реставратора
Корнiя Павловича Шамраєвського. Той охоче взявся за дiло. Не минуло й
доби, як Бруно стояв на своему мiсцi. Тодi Садовий взяв з собою службовi
справи й пiшов на квартиру Яворницького.

- Здрастуйте, Дмитре Iвановичу!

- Здоровенькi були! Що там чути, що нового? Розказуйте...
Такими словами Дмитро Iванович завжди зустрiчав службовцiв музею. Сам
же в цей час сидiв за столом i переписував слова до українського словника.
- Та все як було, так i є. А чому ви, Дмитре Iвановичу, не приходите в
музей? Занедужали, чи що?
- А хiба ви не знаєте чому? Я ж розбив бюст Бруно. Повiрте, як менi
тяжко на душi, не можу собi простити цю необережнiсть. Ви ж знаєте, як я
добував його, скiльки я ходив за ним, i ось маєш, сам же його розбив...
- Нi, Дмитре Iвановичу, Бруно цiлий.

- Ви що, жартуєте зi мною?
- Нi, не жартую. Ось прийдiть подивiться: вiн стоїть на своєму мiсцi.

Дмитро Iванович полегшено зiтхнув, усмiхнувся. Вiн зрозумiв, що бюст
вiдновлено. Тепер йому цiкаво було глянути на нього.

- Ну гаразд, тодi зразу ж прийду.

Через годину Яворницький уже стояв бiля бюста Бруно i милувався ним. На
обличчi професора розпливалася приємна усмiшка.

- Чудо, справжнє чудо! Хто це вiдновив?

- Корнiй Павлович,- сказав Садовий.

- Золотi руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, вiзьмiть оцi сто карбованцiв
i вiддайте йому. Так i скажiть: це особисто вiд мене. I подякуйте
щиросердо за те, що вiн порадував мене.
Так бюст Джордано Бруно "воскрес" i знову посiв своє мiсце в
iсторичному музеї.
...Почалася революцiя. Буржуї тремтiли: де ж сховати нагромаджене
добро?
Левченко прибiг у музей до Яворницького;

- Дорогий Дмитре Iвановичу, допоможiть...

- Що таке, що з вами?
- Та революцiя ж!
- То й що, як революцiя?
- Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекцiя! - I гiрко заридав,
схопившись за голову. "Ага, дiйшло!" - подумав Дмитро Iванович

- Так чого ж ви хочете вiд мене?

- Порадьте, куди менi сховати свою колекцiю, як її врятувати?
- А це вже дiло ваше. Колись я вам давав добру пораду - вiддати до
музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.
- Дмитре Iвановичу, забудьмо нашi суперечки. Зараз не до того.
Допоможiть, благаю вас!
- Як, чим же я допоможу?
- Може, де в музеї знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою
колекцiю?
- Ви що, з глузду з'їхали? Музей - не сховище! Цього не можна робити. А
проте, почекайте кiлька днiв.
Через три днi колекцiонер Левченко прибiг до Дмитра Iвановича прямо
додому. Прийшов не з порожнiми руками, а принiс особистий подарунок -
порцелянову Венеру. Дмитро Iванович прийняв цей дар, подякував i того ж
дня вiднiс статуетку в музей, щоб заiнвентаризувати.
Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днiв через десять
Левченко, змарнiлий, з припухлими очима, неголений, знову з'явився в
музеї. Вiн назирцi ходив за Дмитром Iвановичем i благав урятувати його
колекцiю. Яворницький добре розумiв, що Левченковi немає куди подiтися,
колекцiя буде в музеї, але йому хотiлося провчити цього гоноровитого та
жадiбного багатiя. I вiн цього домiгся. Сталося так, що Левченко на все
був згодний.
"Отак вашого брата i треба вчити",- думав Дмитро Iванович, хитро
посмiхаючись.
- Ну от що,- сказав нарештi.- Я оце весь час думав, як урятувати вашу
колекцiю, i вирiшив допомогти вам. Як тiльки сяде сонце, все несiть сюди.
Ми вашi колекцiї складемо в ящики i - в пiдвал. Туди нiхто не загляне.
Так i зробили.
У Левченка камiнь з серця звалився. Та радiсть недовго тiшила багатiя.
Якось Левченко завiтав до музею, щоб пересвiдчитися, чи все там на мiсцi.
Зайшов, глянув i очам своїм не повiрив: уся його колекцiя акуратно була
виставлена у вiтринах музею. Бiля кожної речi стояв номер з iнвентарної
книги.
- Як це розумiти? - спитав вiн у директора музею.

- А так розумiйте, як ото бачите! - вiдповiв Яворницький.- Ваша
колекцiя конфiскована. Революцiя! Нехай тепер усi милуються тим, що довгi
роки було приховано вiд людей, лишалося власнiстю одиниць... Вийшло, як
бачите, на моє: вся колекцiя стала надбанням музею, а значить, i народу.

Не тiльки Левченко тремтiв за свою колекцiю в першi роки Жовтневої
революцiї. Захвилювалися мало не всi чиновники, дворяни, царськi посiпаки.
Не знали, що робити, де сховати своє багатство, рiдкiстнi речi, нажитi
чужою працею.
Багато катеринославських дворян i купцiв кинулися до професора
Яворницького просити ради.
- Допоможiть, шановний Дмитре Iвановичу, куди подiтись, де приберегти
нашi скарби?
Дмитро Iванович радiв, що для нього тепер випав багатий врожай.
- Несiть у музей. Тут усе буде цiле.

I попливли в пiдвали музею коштовяi речi. їх власники були певнi: тут,
у музеї, надiйне мiсце для схованки речей.

Через деякий час на стiнах музею з'явилися цiннi художнi картини, у
вiтринах - порцеляновий i фаянсовий посуд, рiдкiснi годинники, коштовнi
люстра тощо.
Все це багатство з наказу Дмитра Iвановича було заiнвентарiзовано i
стало власнiстю музею назавжди.

_ДВI ПОДОРОЖI ДО ТАРОМСЬКОГО__ _

Заслуги Дмитра Iвановича в справi збирання й охорони пам'яток
матерiальної культури Приднiпров'я важко переоцiнити. Всi могили, кам'янi
баби, iсторичнi будинки, запорозькi церкви вiн узяв на облiк i старанно
охороняв.
Коли вiн брав усе це на облiк, то знав, де i що лежить, у кого
зберiгається таке, що йому мiсце в музеї.
На ювiлейному засiданнi Архiвної комiсiї, що вiдбулося 21 квiтня 1913
року, Дмитро Iванович виступав з лекцiєю про життя на Днiпровських порогах
з тих часiв, коли вперше з'явилися слiди людського життя, i до часiв
Запорожжя. Вiн розповiв i про iсторiю краю, i про зiбранi рiдкiснi
старовиннi речi, i про тi речi, якi слiд залучити до музею, врятувати вiд
загибелi.
У той же день Дмитро Iванович показав присутнiм на цьому засiданнi
величезне двопудове запорозьке євангелiє, яке вiн добув у старiй церквi
поблизу Катеринослава.
До Дмитра Iвановича дiйшли чутки, що в церквi села Таромського є
старовинне запорозьке євангелiє. Ця рiдкiсна i цiнна рiч схвилювала
iсторика. Вiн кинув усi справи й поїхав до настоятеля цiєї церкви. Хоч як
вiн його благав, але настоятель виявився упертим i євангелiє не вiддав.

Минув рiк. Замiсть старого впертого настоятеля прибув туди другий. Це
був простенький, довiрливий, м'якiший настоятель, i Дмитро Iванович
вирiшив будь-що забрати євангелiє.
...Чудовий травневий ранок. Тиша. Тiльки чути спiви солов'їв, та десь
на березi Днiпра, перелiтаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця -
порожня. Несподiвано тишу села порушив ритмiчний кiнський тупiт. До
будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, пiдкотив гарний фаетон, яким
вправно керував парою вiдгодованих коней вiзник. З блискучого фаетона
вийшов якийсь чепурно вбраний, високий на зрiст чоловiк у капелюсi.
Обличчя в цiєї людини приємне, поголене, вуса трохи звисали.
Приїжджий смiливо пiшов до будинку настоятеля. Постукавши в дверi,
зайшов у будинок. Тут його зустрiв настоятель, який, побачивши такого
поважного пана, зовсiм розгубився й не знав, як поводитися. Але вихiд з
того становища знайшов сам приїжджий.
- Дозвольте, батюшко, вiдрекомендуватися.

- Прошу. Кого ж маю честь бачити?

- Професор Московського унiверситету; доктор iсторичних наук Дмитро
Iванович Яворницький.
Настоятель трохи злякався, бо в своєму життi вiн уперше побачив
професора, та ще й доктора, i зовсiм розгубився. Замiсть чiткої вiдповiдi
вiн щось промимрив невиразно:
- Дуже... дуже приємно, дуже радий, готовий до послуг!
Настоятель заметушився, не знав, де й посадити поважного гостя. Але
Дмитро Iванович був добрий психолог. Вiн зрозумiв, що саме зараз треба
кувати залiзо, i попрохав настоятеля повести його до церкви.

Батюшка не знав, чому професор поспiшає в церкву. Вiн подумав, що
вчений дуже релiгiйна людина i хоче спершу помолитися боговi, а потiм
розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключi й пiшов з гостем
до церкви.
Увiйшовши, Дмитро Iванович попрямував у вiвтар. Професор скрiзь уважно
розглядав, усе вихваляв i вже побачив те, що йому потрiбне,- старовинне
євангелiє. Воно лежало на престолi.
Дмитро Iванович бере в руки це євангелiє, розглядав i каже:

- Це дуже старовинне, до того ж запорозьке євангелiє. Я його заберу до
музею!
Не питаючи дозволу, Дмитро Iванович мовчки загорнув євангелiє в хустку,
що мав при собi, i вийшов з церкви. Настоятель розгублено дивився на
гостя.
Дмитро Iванович прощається, тисне руку.

- Дуже вам дякую! Поїхали! - звернувся вiн до вiзника i, знявши
капелюха, востаннє помахав довiрливому i трохи переляканому панотцевi.

Настоятель у цей час мов отетерiв, начеб води в рот набрав. I тiльки
згодом, коди фаетон був уже далеко, вiн почухав собi потилицю i сказав:
- От халепа! Аж не вiриться, наче хто увi снi приїхав i забрав
євангелiє.
Днiв через три про цей випадок дiзнались парафiяни. Та було вже пiзно.
До музею прибули уповноваженi вiд громади, щоб забрати назад євангелiє.
Дмитро Iванович прийняв їх дуже ввiчливо, ласкаво i довiв їм, що
двопудовому євангелiю мiсце в музеї.

КОЗАЦЬКИЙ ДЗВIН_ _

Дмитра Iвановича часто можна було бачити в церквах та монастирях.
Приходив вiн туди, звiсно, не богу молитися, а добувати рiдкiснi речi, бо
добре знав, що по церквах багато є цiнних експонатiв церковної старовини,
якi лишалися ще не залученими до музею.
З цiєю метою послав вiн нас 1930 року у подорож з мандатами
Наркомосвiти УРСР. Нам довелося побувати в Солонянському, Царичанському,
Петрикiвському, Криничанському районах та Мишуриному Розi.

Перед виїздом Дмитро Iванович викликав працiвникiв музею до кабiнету й
сказав:
- Ану, вiзьмiть свої блокноти та запишiть, в яких церквах i що саме
зберiгається з старовинних речей музейного значення. Майте на увазi, ви
там знайдете рiдкiснi експонати, виготовленi в селах Запорожжя кустарним
способом.
- А що, як попи поцiкавляться,- спитав хтось Дмитра Iвановича,- звiдки
ми знаємо про церковнi скарби?
- Кажiть, що знаєте, але не кажiть, що я вас вирядив, бо вони й так
косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю їхнi церкви. У вас мандати
Наркомосвiти, отже, все, що я перелiчу вам,- забирайте i везiть до музею.
Особливо, кажу, звернiть увагу на церковнi речi в Мишуриному Розi. Там, на
дзвiницi, висить стародавнiй дзвiн. Без цього дзвона не повертайтеся. Так
собi й запам'ятайте!
У селах ми скуповували i приймали в дар для музею рiдкiснi килими,
рушники з оригiнальними орнаментами, речi, що вiдображають розвиток
сiльського господарства, бджiльництва, бондарства та iнших промислiв.

Доїхали до Мишуриного Рога. Зайшли в сiльраду, показали документи i
зразу ж до церкви. На наше прохання титар подав опис церковного начиння.
Бачимо: в опису немає козацького дзвона. Виходить, якесь шахрайство.
- А подайте нам другий опис,- попросили ми.

- Другого опису в нас немає,- вiдповiв титар.

- А чому ж тут не видно козацького дзвона?

- Та чого ж вiн там буде, коли його у нас немає! Прийшов пiп з попадею.
Пiп справляв хрестини i був напiдпитку. Почував себе смiливо й розв'язне.
- Чого ви причепилися? Нiякого дзвона в нас немає! - присягався пiп.
- Тодi почекайте, я сам огляну дзвiницю. Тiльки-но я пiднявся на
схiдцi, пiп схопив мотузку, що звисала з найбiльшого дзвона, i хотiв було
вдарити на сполох.
Та це йому не вдалося. Попадя схопила п'яного попа за рясу, благаючи
схаменутися.
А тим часом я злiз на дзвiницю, знайшов козацький i дзвiн, про який нам
розповiдав Яворницький, записав слова, що були вiдлитi на його поверхнi.
Потiм склали акта.
- Ну, де козацький дзвiн? - спитав нас Дмитре Iванович, як тiльки ми
зайшли в музей.- Мабуть, чимало клопоту було з ним?

- Та було!
I ми розповiли сцену з п'яним попом у Мишуриному Розi.
Через тиждень пiп сам привiз козацький дзвiн до музею.
- Ну й хлопцi ж у вас, Дмитре Iвановичу,- скаржився вiн Яворницькому.-
I як це вони довiдалися про цей дзвiн? Дмитро Iванович промовчав.
Посмiхнувся в свої бiлi вуса й задоволене пiдморгнув бровами, що звисали
над розумними, хитруватими очима.

ПIП-АРТИСТ ТА "ЧУДОТВОРНI" IКОНИ_ _

Нам нiколи не доводилося бачити, щоб Дмитро Iванович хрестився,
дотримувався релiгiйних свят. Проте одного разу стало вiдомо, що вiн ходив
на зеленi свята до церкви Олександра Невського, яка мiстилася тодi на
Пушкiнському проспектi.
- Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви до церкви ходите? - спитали його.
- Нi, як правило, не ходжу. Нiчого там не бачу втiшного для своєї душi.
А от в тiй церквi, що на Пушкiнському проспектi, двiчi був. Бо там за попа
править службу артист К. Шарай - вiн має чудовий голос. А коли до мене
приходить, то спiває "Ой лiтав орел...". От я й слухаю його, не вдаючись у
те, що вiн спiває, головне - як спiває. Але я бачу, що вас цiкавить i
друге: чи вiрю я в бога? Ну, як вам сказати. Я нiколи не думав, що
бiльшовики повалять стовп, який простояв тисячу лiт непохитно, а все ж
таки повалили.

Пiд "стовпом" Дмитро Iванович розумiв релiгiю.

Подумавши, Дмитро Iванович сказав:

- Люди створили собi бога, а не бог людей. Ви гляньте на iкони, що в
музеї, i легко в цьому переконаєтеся.
I справдi, на iконi, привезенiй з Покровської церкви, зображенi царi -
Петро та Iоанн з Софiєю. Царськi особи з усiх бокiв оточенi запорозькою
старшиною з духiвництвом. Запорожцi з довгими вусами та чубами, голеними
бородами, в червоних та синiх жупанах.
- Бачите,- казав Дмитро Iванович, посмiхаючись,- i запорожцi потрапили
в святi. Он до чого дiло дiйшло!
Не менш цiкавi з погляду антирелiгiйної пропаганди й iкони "святих"
богородиць.
У Днiпропетровському державному iсторичному музеї чимало таких iкон.

Згадуючи про "чудотворнi" iкони, Дмитро Iванович якось сказав:
- До революцiї на Українi було чимало "чудотворних" iкон, як-от
Самарська iкона божої матерi, Микола-чудотворець. Зараз вони в музеї.
Лежать уже декiлька лiт i не обновлюються. А скiльки мiльйонiв заробило на
них духiвництво!
Попи не злюбили Дмитра Iвановича за те, що вiн смiливо й безцеремонне
вилучав з церкви все, що мало iсторичну вартiсть. Часто-густо йому
допомагали, в цьому простi люди.
Навеснi 1933 року до музею зайшов сивенький дiдусь Василь Iванович
Соболь. Вiн попрохав звести його з професором Яворницьким. Звели.
Познайомили. Виявилося, що той дiдусь був нiчним сторожем Преображенського
кафедрального собору, що на Жовтневому майданi. Вiн спостерiгав, як мiське
духiвництво ховало в пiдземеллi собору безлiч коштовних церковних речей,
зiбраних з усiєї Катеринославської єпархiї. Там були дорогi євангелiя,
оздобленi .срiблом, золотом, срiбнi хрести, чашi, дарохравильницi, ризи з
самоцвiтами тощо.
Дмитро. Iванович вислухав дiдуся, а потiм викликав представникiв
державних органiв, склав комiсiю, i всi пiшли в собор. Там розкопали склеп
i знайшли всi цi речi. Майже половину з них, що мали музейне значення,
забрано до музею.
Дмитро Iванович щиро подякував дiдусевi, ще й поклопотався за нього,
щоб йому призначили пенсiю.
Рiдкiснi речi музейного значення Д. I. Яворницькпй почав вилучати з
церков ще в Петербурзi - за рiк до того, як вiн став директором
Катеринославського крайового музею. В архiвах Днiпропетровського музею
знайдено цiкаву телеграму такого змiсту:
"Петербург, 19 февр. 1904 года.
Екатеринославскому музею им. Поля. Д. И. Эварницкому. Прошу в
семидневный срок вернуть Тологлушевской церкви взятые вами вещи под
предлогом распоряжения святейшего синода. В противном случае буду вынужден
обратиться к судебной власти в уголовном порядке.
Церковный староста Я. И. Яковлев"

Iнодi сутички з церковниками мали далеко гострiший характер.
Якось (це було ще до Жовтневої революцiї) Дмитро Iванович довiдався, що
в однiй церквi Новомосковського повiту зберiгається рукописне євангелiє
XVI сторiччя. Вчений узяв дозвiл з синоду й поїхав по євангелiє. Знайшов
книгу i вже хотiв був забрати її, коли чує, церковний дзвонар а наказу
попа вдарив на сполох. Збiглися парафiяни, кинулися до Яворницького.
Справа набрала серйозного характеру. Тiльки чудом якимсь вдалося уникнути
розправи фанатикiв: професор сховався в церквi, а поповi пригрозив, що
скаржитиметься в синод, коли той не утихомирить свою паству. Це вплинуло.
Пiп звернувся до вiруючих i втихомирив їх. А рукописне євангелiє Дмитро
Iванович все-таки привiз до музею.
Була в музеї ще одна оригiнальна iкона, яку Дмитро Iванович "вiдкопав"
у Катеринославськiй єпархiї. На цiй iконi був намальований запорозький
козак Євстафiй Плакида. Тiльки не з чоловiчою головою, а з собачою. Про
iкону склалася, як пояснював Дмитро Iванович, така легенда: козак Плакида
був дуже вродливий, хвацький красень. Коли вiн Приходив до церкви, то
жiнки з нього очей не зводили, спокушали й до грiха доводили. Щоб
позбавитися спокус, Плакида почав просити бога, щоб вiн начепив йому,
замiсть чоловiчої, собачу голову.
Бог, звiсно, не вдовольнив його прохання, але iкона така з'явилася.

ЯК ЗНИКЛА СТАТУЯ_ _

Як тiльки Дмитро Iванович довiдався, що в Петроградi з наказу В. I.
Ленiна охороняють усi пам'ятники культури, вiн одразу ж вжив заходiв, щоб
зберегти в Катеринославi Усе, що являє собою художню цiннiсть.

У старому Катеринославi, напроти гiрничого училища, до революцiї стояв
пам'ятник Катеринi II - бронзова статуя вагою двiстi пудiв.
Вона була встановлена на високому постаментi, чудово виготовленому з
фiнляндського гранiту, спецiально привезеного звiдти до Катеринослава.
На цiй статуї був латинський напис: "Лiпив Мейєр, вiдлив Маукiш,
обробив Мельцер". Висота статуї 4,5 аршина. Iмператриця зображена на весь
зрiст, у невеличкiй коронi, з поясом для меча, в довгiй широкiй тозi, що
звисала з лiвого плеча.
Як художнє творiння, статуя являла собою неабияку цiннiсть.
У Катеринославi подавав дехто думку: "Чи не час-бо переплавити статую?
Адже в нiй бiльше трьох тонн бронзи!"
Чутки дiйшли до Д. I. Яворницького i стурбували його. Будучи директором
крайового музею i справжнiм збирачем народних скарбiв, вiн не мiг
допустити, щоб цей художнiй витвiр загинув, пiшов на переплавлення.

- Ця статуя,- казав вiн,- витвiр умiлих рук добрих майстрiв. Та хiба
можна її переплавляти? Адже вона може бути чудовою школою для наших
студентiв, майстрiв художнього литва, для скульпторiв, митцiв.

Бронзова статуя царицi має свою iсторiю, яка пов'язана з одруженням i
сiмейним життям великого росiйського поета О. С. Пушкiна. Ось як освiтлює
цю iсторiю дослiдник В. Я. Рогов[25]

...Катерина II подорожувала по Росiї. Коли у груднi 1775 року вона була
в Мединському повiтi, Калузької губернiї, то вiдвiдала полотняну фабрику,
що належала Гончарову - прадiдовi дружини О. С. Пушкiна, i там дала згоду
спорудити свiй монумент на територiї фабрики. В 1781 роцi П. А. Гончаров
склав контракт з берлiнським скульптором Мейєром. Виготовлену ним статую в
1791 роцi привезено до Петербурга, а звiдти - на полотняну фабрику,
власником якої в той час став дiд дружини О. С. Пушкiна - Панас
Миколайович Гончаров. Але статую установити не довелося, i вона лежала в
одному з пiдвалiв фабрики.
Пiд час сватання Пушкiна до Наталiї Миколаївни виникла необхiднiсть
продати цю статую.
Виявилось, що дiд Наталiї Миколаївни Панас Гончаров, одержавши у
спадщину полотняну фабрику поблизу Калуги й мiльйоннi кошти, нажитi
жорстокою експлуатацiєю крiпакiв, розтринькав майже все багатство.

Старий Гончаров робить Пушкiна прохачем у своїх майнових справах. У
травнi 1830 року поет звертається до шефа жандармiв Бенкендорфа з
проханням дозволити Гонча-рову продати статую Катерини II. Адресуючись до
Бенкендорфа, Пушкiн мав на увазi царя. Дозвiл одержано, але "мiдну бабусю"
нiхто не купував на мiдь, а казна не зрозумiла натякiв Пушкiна, щоб
придбати пам'ятник царицi державним коштом.
"Що поробляє "заводська бабуся" - бронзова, розумiється?", "Що дiдусь з
його "мiдною бабусею"? Чи обоє живi й здоровi?" - жартував Пушкiн у листах
до майбутньої дружини.
А дiдусь Гончаров не заспокоювався, в кожному листi .нагадував
майбутньому зятевi про свої доручення.
Життя в Петербурзi ставало для Пушкiна нестерпне: загострювалися
вiдносини з урядом, реакцiйною пресою, "великим свiтом". Лiтературних
заробiткiв не вистачало на утримання сiм'ї, борги обплутували поета. Вiн
хотiв би назавжди або тимчасово залишити столицю, знайти на селi спокiй.
8 червня 1832 року Пушкiн змушений був удруге звернутися до
Бенкендорфа... "Статуя виявилася чудовим твором мистецтва. Я порадився i
пошкодував знищувати її заради кiлькох тисяч карбованцiв... Я хотiв би
одержати за неї 25 тисяч карбованцiв, що становить четверту частину того,
що витрачено на неї". Комiсiя Академiї мистецтв визнала статую твором
мистецтва, хоч з деякими хибами. Цiна була помiрна, але мiнiстр двору
князь М. Н. Волконський, вiд якого залежала ця купiвля, не належав до
друзiв Пушкiна. Поетовi дали зрозумiти, що вiн не може сподiватися на
спiвчуття тих, кого свого часу торкалося його гостре серо.
"Мiдна бабуся" переселилася в Петербург i знаходилася у дворi Алiмова
на Фурштадськiй вулицi, де 1832 року поселилися Пушкiни. Поет утретє
звертається до уряду, цього разу вiд iменi дружини. У лютому 1833 року в
листi до того ж М. Н. Волконського Наталя Миколаївна нагадує про своє
бажання продати статую. Але вороже ставилися вельможнi царедворцi до
поета. Посилаючись на "нестатки", вони остаточно вiдмовились купити цю
статую.

Подальша доля "мiдної бабусi" така. Пiсля продажу У 1836 роцi вона
попала на ливарний завод Берда, де її випадково знайшов катеринославський
помiщик Коростовцев, що служив тодi в Петербурзi. Вiн повiдомив про свою
знахiдку новоросiйського генерал-губернатора князя Воронцова допомогою
якого статую Катерини придбали катеринославськi дворяни за 9818
карбованцiв 95 копiйок. Щоб перевезти статую з пiвночi на пiвдень,
знадобилось виготовити спецiального лафета, до якого впрягали три пари
коней. За добу вони рухались 15 - 20 верст, i 24 вересня 1846 року на
Соборному майданi (нинi Жовтневий) встановлено пам'ятник царицi. Пiзнiше
цю статую перенесли до будинку гiрничого iнституту.
У буремнi роки громадянської вiйни музей для огляду було зачинено. Але
його директор Д. I. Яворницький не мiг всидiти дома. Вiн часто заходив до
музею, замикався зсередини i довго просиджував над зiбраними скарбами.
Одного разу до його слуху долетiли дружнi вигуки. Яворницький глянув у
вiкно, що було навхрест перетнуте гратами, й побачив, що бiля статуї
Катерини II зiбрався натовп. Його зацiкавило, що ж буде далi. Довго не
довелося чекати: якiсь зайди накинули на голову царицi петлю i з реготом
та солоними слiвцями звалили iмператрицю з постаменту. Не обiйшлося там i
без глумлiння.
Не всидiв Яворницький в музеї. Схопив цiпок та й туди.
- Що це ви, хлопцi, затiваєте?
- Як що? Ось зачепимо височайшу повiю зашию та в Днiпро.
- Нi, не в Днiпро. Якщо вона була така погана баба, то давайте її
виставимо бiля музею на позорище всiм людям. Нехай усi дивляться й
смiються з цiєї вражої баби. Оце буде для неї найбiльша кара.

I звалена статуя залишилась бiля постаменту. Вона чекала свого
господаря.
Десь навеснi 1920 року катеринославцi помiтили, що статуя Катерини
загадково зникла. В скверi бiля гiрничого iнституту лишився тiльки високий
постамент.
- В чому рiч? Де подiлася статуя? - питали люди. Загадкове зникнення
статуї турбувало їх. Та було тодi не до Катерини. Пiд час громадянської
вiйни мiсто часто переходило з рук до рук: то бiлобандити в ньому
господарюють, то махновцi, то григор'євцi, то петлюрiвцi. Тiльки пiсля
того, як прийшли до мiста червонi, став налагоджуватися порядок i почалося
нормальне життя.
- А де ж усе-таки статуя Катерини? - турбувалися городяни. Та тiльки
одиницi знали, що зникнення пам'ятника - дiло рук Дмитра Iвановича
Яворницького.
Закiнчивши читати лекцiю в iнститутi народної освiти, професор
Яворницький вiдiбрав гурт студентiв iсторикiв i сказав їм:

- Сьогоднi о дванадцятiй годинi ночi всiм зiбратися бiля музею!
Стрiлка годинника показувала вже одинадцяту годину. Дмитро Iванович
стояв бiля музею i чекав своїх помiчникiв.

Нарештi й вони прийшли.
- Ану, козаки, берiть оцi мотузки, ломи, кругляки, дошки, що я
приготував, та й гайда за мною!
Студенти взяли знаряддя.
- Все забрали? - спитав Дмитро Iванович.

- Усе! -дружно вiдгукнулися студенти.

- Пiшли!
Йти вiд музею довелося небагато - метрiв сто. Бiля постаменту студенти
побачили постать Катерини.
- От що, хлопцi, пiдкладiмо круглячки пiд оцi дошки, а поверх них
покладемо статую та гуртом вiдкотимо її туди куди я вкажу.

Дебелi руки студентiв пiдклали ломи, i вмить статуя зрушила з мiсця.
Дмитро Iванович уважно оглянув її i побачив: вказiвного пальця вже не
було. Певно, як статую звалювали з постаменту, палець зломився i зник.
- А тепер, хлопцi, берiть оту найгрубiшу мотузку,командував
Яворницькнй,- чiпляйте за шию статую i за мною.

По командi Дмитра Iвановича студенти дружно взялися за мотузки й
потягли царицю на кругляках до нового, недобудованого примiщення музею.
Там заздалегiдь, обрано для неї мiсце.
- От i добре, вiдпочиньмо,- сказав Дмитро Iванович.

Згодом студенти взялися за лопати, викопали яму бiля стiни музею i
обережно опустили туди свiй скарб. Пролежала вона там 2 роки.

Дмитро Iванович був спокiйний i задоволений. Вiн зберiг статую.
Прийшов час виставити статую для огляду.

"Де ж її притулити? - думав Дмитро Iванович.- У музеї вона багато мiсця
займе. Нi. треба пiдшукати iнше мiсце".
Вирiшили поставити статую Катерини II на подвiр'ї музею, серед цiлої
армади кам'яних баб. Ось тут вона, на думку археолога, може стати об'єктом
для порiвняння еволюцiї мистецтва людини давнiх часiв з високим творiнням
людини пiзнiшої доби.
Отож "цариця" знову з'явилася на свiт, тiльки цього разу не в оточеннi
своїх фаворитiв, а в оточеннi кам'яних баб сивої давнини.

"А де ж усе-таки подiвся вказiвний палець Катерини II, як його знайти?"
- ця думка весь час непокоїла збирача скарбiв. Про це вiн часто казав у
музеї, розпитував мiсцевих людей, не раз ходив на старе мiсце, до
постаменту. Та Даремно - пальця не було.
Одного разу в музей зайшов якийсь громадянин i спитав Дмитра Iвановича:
- Я тiльки що розглядав статую Катерини. Де ж палець?

- Не знаю.
- А я знаю.
- Де? - схопився Дмитро Iванович.

- В однiєї дами: вона ним горiхи лущить.

Через день палець уже лежав пiд склом у вiтринi музею. Принiс його сюди
Дмитро Iванович. Вiн довго клопотався, щоб знайти майстра i якось
приварити його.

Знавцi мистецтва дякували Дмитровi Iвановичу за те, що зберiг
пам'ятник.

Якось, жартуючи, Дмитро Iванович сказав:

- Цiкаво, що зробив би з, нами Потьомкiн, коли б побачив, як ми тягли
царицю, накинувши петлю на шию.
Пiд час окупацiї України нiмецько-фашистськими загарбниками статуя
Катерини знову зникла, але цього разу назавжди: її вивезли в Нiмеччину i,
за певними даними, переплавили. У фашистiв пiд час вiйни не вистачало
кольорових металiв, i вони переплавляли на зброю навiть високохудожнє
литво. Але їм i це не допомогло.

ВТIКАЧI У ВIТРИНI_ _

Майже чверть вiку Iван Йосипович Попов працював у Днiпропетровському
крайовому iсторичному музеї. Вiн виконував там усяку роботу: був муляром,
вартовим, кочегаром.
До Жовтневої революцiї та в першi роки її вся сiм'я Попова - дружина й
три дочки - жила при музеї, в пiдвальному примiщеннi. Вони й розповiли
менi, як Дмитро Iванович Яворницький переховував у вiтринi музею двох
революцiонерiв.
- Наша мати,- розповiдали сестри Марiя та Ольга Попови,- нишком вiд нас
i стороннiх людей готувала страву i щодня носила її нагору, в музей. Ми
зацiкавилися i одного разу спитали її:

"Мамо, кому ви щодня носите нагору обiд?" "А навiщо вам це знати?" -
невдоволено сказала мати.
"Та так, цiкаво",
"Ви, дiвчата, ще молодi; коли станете бiльшi, тодi й бiльше
знатимете",- ухильно вiдповiла мати.
Коли сестри стали дорослими, вони наважилися нагадати батькам про тi
обiди.
Старi переглянулися мiж собою, всмiхнулися.

- I не забули ж!
Iван Йосипович розповiв їм тепер, кому готувалися тi обiди i чому їх
таємно носили нагору.
Одного разу Дмитро Iванович закликав до себе в кабiнет Iвана
Йосиповича, щiльно причинив дверi й сказав йому:

- От що, Iване, я хотiв з вами тут, наодинцi, поговорити. Справа дуже
серйозна.
- Слухаю вас, Дмитре Iвановичу.

- Я сховав у музеї двох утiкачiв. Обидва вони - бiльшовики. Їх
розшукують бiлогвардiйцi: знайдуть - знищать Зрозумiло?

- Зрозумiло, професоре.
- Я одкрив вам велику таємницю. Бережiть її, Iване Йосиповичу, бо
довiдаються - нам те ж буде.
- Можете довiритися, Дмитре Iвановичу, не пiдведу.

- Тодi ходiмо.
Дмитро Iванович повiв Попова в музей i показав велику вiтрину пiд
склом, яка стояла поблизу кабiнету директора за каретою Катерини. У
вiтринi були вивiшенi розкiшнi українськi килими, а за килимами ховалися
втiкачi.
- Думаю, що це найбiльш надiйне й безпечне мiсце,сказав професор.- Як
ви гадаєте?
- Та тут i гадати нiчого, кращого мiсця не знайти. Дмитро Iванович
витяг ключ з кишенi, вiдiмкнув вiтрину.
- Ану, хлопцi, виходьте звiдси, годi вам нудитися! Вiтрина тихенько
вiдчинилася, i з неї вийшли два молодики.
- Знайомтесь, хлопцi,- вiдрекомендував їм Яворницький,- це вартовий
музею Iван Йосипович Попов. Можете йому вiрити, як менi. З цього дня вiн
або його дружина Уляна Карпiвна будуть приносити вам їсти. А там, як
стихне "завiрюха", я вас виведу надвiр, та й пiдете своєю дорогою.

Хлопцi повеселiшали. Познайомилися з вартовим.

Попови щодня носили їм снiдати, а потiм, годинi о п'ятiй, коли
вiдвiдувачi залишали музей, несли обiд.
Удень цi люди сидiли у вiтринi, а вночi ходили з Поповим по музею,
розминали ноги.
Днiв через десять у мiстi заграв вiйськовий оркестр. Iван Йосипович
кинувся на вулицю i швидко повернувся назад.

- Чуєш, як грають марш? - весело сказав дружинi.

- Чую! А чиї ж то грають?
- Як чиї? Нашi, червонi, прийшли в мiсто. Тепер час i хлопцiв на волю
випускати.
Згодом у музей прийшов i Дмитро Iванович. Вiн звелiв Попову вiдчинити
вiтрину й випустити з неї тих, що переховувалися.

- Шкода, що ми не запам'ятали прiзвищ цих товаришiв,сказали сестри
Попови.- Можливо, вони живi й, прочитавши цi рядки, вiдгукнуться.

А нещодавно Г. Ф. Ватченко[26] повiдомила, як Д. I. Яворницький рятував
у музеї двох бiльшовичок - Федору Дорофiївну Лукашенко-Шведову та Оксану
Чернову. Це було влiтку 1917 року.

- Якось у жовтнi з Оксаною Черновою,- згадувала Шведова-Лукашенко,-- ми
одержали листiвки, для розповсюдження їх серед солдатiв. У нагiрнiй
частинi мiста за нами ув'язався шпик. Дiйшли до гiрничого . iнституту. Що
робити далi? Щоб якось збити з слiду шпика, ми швиденько зайшли у
краєзнавчий музей прямо до директора Яворницького, який на запитання
шпика: "Що то за дiвчиська?" - не вагаючись, вiдповiв: "Це працiвники
музею".
Пiзнiше в музеї переховувалася й нелегальна лiтература, листiвки,
призначенi для солдатiв, що жили в Феодосiївських казармах.
Своїми дiями стариш професор Яворницький ризикував, але не боявся
полiцiї" та її агентiв. Цим самим в якiйсь мiрi допомагав тим, хто йшов
проти монархiї.
Є переконливi свiдчення, що Д. I. Яворницький допомагав i iншим
полiтичним дiячам. Дослiдниця Марiя Шубравська[27] за допомогою) М. Є.
Гончарова виявила в Донецькому обласному партархiвi цiкавi факти про
зв'язки Д. I. Яворницького з робiтником легендарної "Брянки" -
революцiонером Григорiем Федоровичем Ткаченком-Петренком, який в 1905 роцi
очолював у Катеринославi страйк робiтникiв. За те, що вiн зберiгав
нелегальну соцiал-демократичну лiтературу, сидiв у тюрмi, а потiм
перебував пiд особливим наглядом полiцiї. Щоб зникнути з недремних очей
жандармiв, вiн, очевидно, за допомогою i порадою Яворницького, почав
поблизу Днiпра провадити археологiчнi розкопки. Все те, що йому щастило
знайти в могилах, вiн приносив до музею i передавав вченому-археологу
Яворницькому. Не раз металург-революцiонер у кабiнетi Яворницького
розмовляв з ним про гiрку долю трударiв, консультувався з ним про
археологiчнi методи дослiдження i, як сам про це згадує, "от него многое
почерпнул". У своїй передсмертнiй записцi i з катеринославської тюрми в
сiчнi 1909 року Г. Ф. Ткаченко-Петренко просить, щоб всi археологiчнi
знахiдки вiддали Яворницькому в музей iм. Поля.

ДОЛЯ
"КОБЗАРЯ" З АВТОГРАФОМ ШЕВЧЕНКА

Перед Великою Вiтчизняною вiйною в Днiпропетровському крайовому
iсторичному музеї було придiлено для експонатiв, пов'язаних: з iменем
Тараса Шевченка, спецiальну вiтрину. Серед експонатiв був i рiдкiсний
"Кобзар"

Т. Г. Шевченка в темно-коричневiй палiтурцi, видання 1860 року.
Для Яворницького ця знахiдка була чи не найбiльшим скарбом, бо на
першiй сторiнцi "Кобзаря" - власноручний напис поета: "Марiї Степанiвнi
Козачковськiй з чоловiком та дiтками".
Наприкiнцi книжки вклеєно листи Т. Г. Шевченка, якi посилав вiн з
Орської фортецi до свого близького друга Андрiя Осиповича
Козачковського[28].

Як попав цей "Кобзар" до музею? Тут цiлий калейдоскоп пригод. Ось що
розповiдав про це Дмитро Iванович Яворницький:

- У базарнi днi я любив ходити на ринок. Там я бачив приїжджих селян,
прислухався до їхньої мови, заглядав до крамниць знайомих букiнiстiв,
придивлявся, чи не трапиться де часом якась iсторична книжка чи музейна
рiч. Менi щастило. Одного разу я натрапив на цiнний архiв часiв Катерини
II, який стосувався iсторiї мiсцевого краю. Це було 1927 року.
Повертаючись додому, я зайшов до приватної крамницi купити пару оселедцiв.
Крамар зважив оселедцi, вирвав з якоїсь грубої папки аркуш зеленуватого
паперу й загорнув у нього мою покупку. Менi впав у очi колiр паперу й
письмо на ньому. Проглядаючи написане, я одразу ж збагнув, що це важливi
архiвнi документи. Тодi я витяг з кишенi два карбованцi й купив у продавця
весь архiв, який складався з двох грубих папок.
Пiзнiше цей матерiал професор Д. Яворницький опублiкував окремою
книжкою пiд назвою: "До iсторiї степової України".

Отак само вiн натрапив i на "Кобзаря" з автографом Тараса Шевченка.
Зайшов на той же базар, тiльки не до торговця оселедцями, а до книгаря, що
торгував старими книжками.
- Ну, що у вас новенького? - як завжди весело спитав Яворницький.
Книгар мовчки пiдвiвся з стiльця, дiстав з верхньої полицi книжку й
подав директоровi музею.
- Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю стару книжку, може, вона вас
зацiкавить.
- Давайте, подивлюся.
Глянувши на книжку, Яворняцький мало не скрикнув: до його рук попав
справжнiй скарб. Мало того, що "Кобзар" мав дарчий напис самого Тараса
Шевченка,- в ньому були пiдклеєнi листи поета з Орської фортецi.

- Скiльки ж вам дати за це?
- Двадцять копiйок!
Д. I. Яворницький витяг з кишенi двадцять копiйок, вpyчив їх книгаревi
й, потиснувши на прощання руку, пiшов, не оглядаючись, додому. Власне, не
пiшов, а полетiв, бо така цiнна знахiдка навiть йому не часто потрапляла
до рук.
Розглядаючи дома "Кобзаря" та листя Тараса Шевченка до лiкаря А. О.
Козачковського, вчений, зрозумiло, цiкавився, як це "Кобзар", що був,
безперечно, власнiстю переяславського лiкаря Козачковського, попав на
катеринославський базар.
Але вченому не поталанило тодi встановити це. Тодi я звернувся листом
до внука А. О. Козачковського Андрiя Йосиповича Козачковського, який
учителював у Переяславi, й попрохав його сказати з цього приводу своє
слово.
Ось що вiдповiв менi А. Й. Козачковський:


"Мiй дядько, Iван Андрiйович Козачковський, полковник старої армiї,
пiсля вiйни 1914 - 1918 pp. жив деякий;
час у Переяславi, а у вереснi 1919 року виїхав додому - в Севастополь.
В дорогу взяв з собою подарований колись. дiдовi "Кобзар". Дядько добрався
пароплавом до Катеринослава, потiм пересiв на поїзд. На станцiї
Синельникове на цей поїзд наскочила банда махновцiв i пограбувала його
"Кобзар" лежав у невеличкiй дорожнiй скриньцi.
Звiсно, махновцi найменше цiкавилися книжками, i, мабуть, цей "Кобзар"
пiшов по руках.
Дядько мiй, у чому стояв, добрався до Севастополя i незабаром там
помер. Наскiльки я пригадую, книжка була в червонiй палiтурцi. В кiнцi
книжки вплетено два листи (на цигарковому паперi), якi писав Тарас
Шевченко моєму дiдовi iз Орської фортецi. Цi листи опублiковано...

З пошаною А. Козачковський


Який шлях пройшов "Кобзар" Тараса Шевченка, поки потрапив до
Катеринослава,важко сказати. Згаданий вище книгар купив його за безцiнь в
замурзаного хлопчиська, який бiгав по базару й вигукував: "Кому "Кобзаря",
дешево вiддам!"

Дмитро Iванович довго зберiгав заповiтну книжку в себе дома, а потiм
принiс її в музей i поклав у вiтрину.
З особливою любов'ю збирав професор Яворницький усе, що стосувалося
життя й творчостi поета. Поряд з "Кобзарем" у вiтринi лежали також iншi
документи.
Найцiннiшi з них були - автобiографiя Кобзаря, яку написав Т. Г.
Шевченко 1860 року росiйською мовою, а бiля неї - лист з Борзни вiд П. О.
Кулiша, доданий до цiєї автобiографiї i надiсланий до катеринославського
приятеля П. I. Зуйченка[29]. Були там i оригiнали документiв про заслання
Тараса Шевченка та лист поета до свого побратима - артиста М. С. Щепкiна.
1909 року видано книжку Д. I. Яворницького пiд назвою "Матерiали до
бiографiї Т. Г. Шевченка", в якiй автор зазначив, що виторг вiд продажу
цiєї книжки пiде на спорудження пам'ятника великому Кобзаревi.

Мандруючи по Українi й далеких закутках Росiї, Дмитро Iванович нiколи
не забував про Т. Г. Шевченка i розшукував у старих людей та букiнiстiв
матерiали, пов'язанi з життям генiального спiвця.

Неоцiненну знахiдку - документи-оригiнали про заслання Т. Г. Шевченка в
далекий Закаспiйський край - Д. I. Яворницький дiстав 1905 року в
завзятого антиквара Ф. С. Романовича, що працював тодi в Ростовi-на-Дону,
й заплатив за них 150 карбованцiв.
Цi документи, як розповiдав Яворницькяй, Ф. С. Романович придбав у
свого товариша - офiцера, який їздив у Новопетровске приймати справи пiсля
закриття цiєї фортецi[30].

Заслуговує на увагу також iсторiя уривка справи про переведення Т. Г.
Шевченка з одного заслання до вiддаленiшого й гiршого.

1883 року в м. Оренбурзi викладач Оренбурзького iнституту благородних
дiвиць, а пiзнiше директор першого реального училища в Катеринославi
Микола Павлович Вавилов якось зайшов в одну крамничку купити собi тютюну.
Хлопчик, даючи йому тютюн, загорнув його в пiваркуш паперу, писаного з
обох бокiв моторною писарською рукою[31]. Вдома М. П. Вавилов, розглядаючи
цей аркуш, натрапив на рядки, що стосуються слiдства "рядового Тараса
Шевченка", про сувору заборону писати й малювати, а також переведення його
у вiддаленi райони Оренбурзького краю.
Прочитавши цього папiрця, М. Вавилов затремтiв од хвилювання. Вiн
одразу ж кинувся до тiєї крамнички, де годину тому купував тютюн, щоб
докладно розпитати, як цей папiрець попав до господаря крамницi та чи не
збереглося в нього ще якихось документiв.
На жаль, крамар нiчим не порадував. Розводячи руками, Д вiн сказав: "Цi
папери ми купили у фортецi на пуди для обгортання товару; багато з них
розiйшлося, а ця, в яку хлопчина загорнув вам тютюн, була остання".

Чверть вiку цей iсторичний уривок лежав у М. П. Вавилова. Пiсля його
смертi Д. I. Яворницький довiдався, що цей документ не пропав i
зберiгається в дружини небiжчика.
У сiчнi 1908 року Дмитро Iванович пiшов на квартиру Вавилової.
- Шановна Катерино Федорiвно, ви зробите велике дiло, коли отой
папiрець про Шевченка вiддасте до музею. Ваше iм'я повiк не забудуть.

Додому Дмитро Iванович повертався з новим дорогим скарбом. Згодом i цей
уривок вiн поклав назавжди у Шевченкову вiтрину.

У фондах та експозицiях Днiпропетровського музею зберiгається також 12
портретiв поета, намальованих на полотнi олiєю. Деякi з них були
виготовленi до революцiї, а частина - в радянський перiод. Автори
бiльшостi оригiнальних портретiв Шевченка - невiдомi.
Привертає увагу картина "Т. Г. Шевченко", яку випалив на деревi один iз
народних умiльцiв. Гадають, що ця робота належить петрикiвським майстрам i
ще за життя Дмитра Iвановича була подарована йому, а вiн од себе потiм
подарував музеєвi.

Зберiгається в музеї також бюст Тараса Шевченка заслуженого дiяча
мистецтв республiки А. Й. Страхова i оригiнальний бюст невiдомого автора.
Коли Тарас Шевченко мандрував по рiчцi Орелi, що недалеко вiд
Верхньоднiпровська впадає в Днiпро, вiн зробив там кiлька малюнкiв. На
двох iз них змальовано узбережжя рiчки, на третьому малюнку зображено двi
кам'янi баби з свiтильниками. Цi кам'янi баби довго стояли в гирлi рiчки
Орелi, а потiм, за клопотанням Яворницького, їх перевезли в iсторичний
музей.

Дмитро Iванович часто органiзовував концерти кобзарiв, виступав в
учбових закладах з лекцiями про життя й творчiсть поета.

Дослiдники[32] знайшли матерiали, якi свiдчать про невтомну дiяльнiсть
Д. I. Яворницького пiд час Шевченкiвського ювiлею - сторiччя з дня
народження поета. Так, до мiської управи за участю iсторика надiйшла заява
вiд громадян мiста, щоб дозволили розпочати органiзацiйнi роботи
шевченкiвського ювiлейного комiтету. Пiд нею стояло 800 пiдписiв. Знайдено
й прохання Д. I. Яворницького до мiської думи про асигнування 500
карбованцiв для видання альбому пам'ятi Шевченка з документiв i
матерiалiв, якi мав вчений в своєму архiвi. Однак прохання вченого було

вiдхилено.
В ювiлейнiй статтi, присвяченiй Кобзаревi, Яворницькйй писав:
"Шевченко буде жити, поки свiтитиме сонце, поки сяятимуть зорi, поки
стоятиме свiт увесь, поки житиме люд на землi, а iм'я його було, є й буде
святе для всiх тих, у кого в жива душа й живе серце в грудях"[33].

Д. I. Яворницький ще здавна був невтомний пропагандист Шевченка. 1886
року в Петербурзi з його iнiцiативи вийшла в свiт поема Шевченка
"Гайдамаки" її пречудесно iлюстрував побратим iсторика О. I. Сластiон
зворушливу передмову до неї написав Яворницький.
В особистому архiвi Дмитра Iвановича Яворницького зберiгався довгий час
ескiз пам'ятника Шевченковi. Iсторiя цього ескiза така.

Ще на початку XX сторiччя Яворницький, за порадою членiв комiсiї по
спорудженню пам'ятника поетовi, звернувся до I. Ю, Репiна з проханням
зробити ескiз пам'ятника. Але до революцiї цей благородний задум не мiг
здiйснитися, Однак Яворницького не покидала думка про спорудження
пам'ятника Шевченковi, i вiн звертається з цим проханням до Рєпiна знову,
вже в радянський час. Це було в останнi роки життя художника. Рєпiн гаряче
сприйняв цю пропозицiю i вже почав працювати над збиранням матерiалiв та
виготовленням ескiзiв.
1928 року Дмитро Iванович одержав вiд Рєпiна листа й невеличкий
малюнок, на якому зображено Кобзаря в солдатськiй безкозирцi; вiн замрiяно
схилився бiля перекинутої тачки,- певно, щось думає писати.

Тiльки кволе здоров'я Рєпiна, а згодом i смерть, завадили йому
здiйснити свiй творчий задум. Але ескiзи пам'ятника й понинi зберiгаються
в музеї Т. Г. Шевченка в Києвi як свiдки глибокої пошани I. Ю. Рєпiна та
Д. I. Яворницького до генiального сина українського народу. Любов i повагу
до великого Кобзаря Д. I. Яворпицький пронiс через усе своє життя.


_ВIД ЛИСТА ДО ПАМ'ЯТНИКА[34]__ _

Пасiчник Тихiн Iванович Дудка познайомився з професором Яворницьким
восени 1922 року трохи незвичайним способом. Тодi вiн уперше завiтав до
Днiпропетровського музею. Бiля виходу з примiщення зустрiлася йому група
студентiв, а серед них сивий середнiй на зрiст чоловiк.

- Як жалко,- сказав вiн, дивлячись на Дудку,- що . люди недооцiнюють
користi вiд того, що носять свої голови непокритими, а в примiщеннi
особливо.
Тихiн Iванович був тодi в шапцi i догадався, що зауваження стосується
не когось iншого, а саме його. Знявши шапку, Дудка не розгубився й
запитав:
- Скажiть, будь ласка, чи не ви будете професор Яворницький?
- Я.
- Так дозвольте менi, селяниновi, який давно хотiв побачитися з вами,
потиснути вашу руку. Дмитро Iванович привiтався з ним.

- Хто ж ви такий будете? Звiдкiля ви?

- Я родом з Солонянського району,- вiдповiв Дудка. Тодi Дмитро Iванович
обернувся до студентiв, якi групою юрмилися бiля нього, i сказав:

- Ну, хлопцi, тепер ви самi йдiть по музею, а я займусь оцим вусатим
гостем.
Коли вони залишилися на самотi, професор спитав:

- Що ж вас найбiльше цiкавить у музеї?

- Мене все цiкавить, що тут є, що зiбрано вашими руками. Одне тiльки
менi не подобається.
- Що саме?
- Навiщо ви портрет Катерини виставили? Скiльки ж горя й слiз вона
завдала селянам!
- Бачите, голубе,- сказав Дмитро Iванович,- так не слiд розглядати
експонати. На них треба дивитися з iсторичного погляду. Одне дiло -
портрет, а друге - послухайте, що розповiдають нашi екскурсоводи. Ось тодi
ви й зрозумiєте як слiд.
Потiм Дмитро Iванович повiв пасiчника Дудку по музею, а пiд кiнець
запросив до свого кабiнету й подарував йому копiю листа запорожцiв до
турецького султана.
- Це вiзьмiть собi на пам'ять,- сказав вiн.

- Е, нi. Ви менi, будьте ласкавi, пiдпишiть, од кого й для кого,-
попросив Дудка.
- Це можна.
Дмитро Iванович узяв перо й написав: "На добрий спомин вiд Д. I.
Яворницького Тихонов! Iвановичу Дудцi".
В селi до дiрок зачитали той веселий подарунок.

Незабаром обставини знову звели Дудку з Яворницьким. Селяни села
Олександрополя (Лугове), Новопокровського району, з iнiцiативи Т. I. Дудки
та О. М. Лаврушка надумали спорудити в себе пам'ятник Тарасовi Шевченку.
Вiдповiдальним за збирання коштiв i побудову пам'ятника призначено голову
кооперативу демобiлiзованого червоноармiйця Олександра Михайловича
Лаврушка.
Характерно, що це дiялося пiсля воєнної розрухи, селяни були бiднi,
напiвголоднi, але любов до генiального спiвця України була вища за
особистi потреби. Люди охоче вносили грошi, борошно, просо, навiть насiння
свирiпи. Зiбрано всякої всячини на 400 карбованцiв. До них додали ще 300
карбованцiв з культфонду кооперацiї. Цi грошi селяни довiрили Т. I. Дудцi
та О. М. Лаврушку й вiдрядили їх до Катеринослава, щоб придбати погруддя
Т. Г. Шевченка.
I ось Дудка й Лаврушко в Катеринославi. Пошуки майстернi, яка
виготувала б погруддя, кiнчилися невдачно - спецiальної майстернi в мiстi
не було. Тодi Дудка згадав про Д. I. Яворницького i вирiшив порадитися з
ним, де можна було б придбати погруддя Шевченка.
Дмитро Iванович схвилювався, почувши про їхнi заходи.

- Велике дiло робите ви, люди. Велике й благородне.

- Порадьте ж нам, Дмитре Iвановичу, до кого звернутися, в кого шукати
пiдтримки? - прохали селяни з далекого села.

- Раджу вам зайти спершу до художнього музею. Там в майстерня, можливо,
в нiй i виготовлять для вас погруддя Шевченка.

Вони послухали поради вченого. Зайшли в художнiй музей, а там з них
заправили за погруддя Шевченка 2000 карбованцiв. Бракувало, виходить, 1300
карбованцiв. Де ж їх узяти? Що робити?
Побiдкалися селяни й вирiшили знову пiти до Дмитра Iвановича - ану,
порадить i допоможе! Вiн уважно їх вислухав i сказав:

- Гаразд, їдьте додому, а я з ними сам побалакаю.

Т. I. Дудка i О. М. Лаврушко подякували професоровi й поїхали додому.
Через тиждень вони одержали вiд професора Яворницького листiвку, в якiй
вiн писав:
"Шановний Тихоне Iвановичу!
Вашi з Лаврушком клопоти про придбання погруддя Тараса Шевченка не
пропали даром. Я все тут улаштував. Приїздiть i забирайте погруддя
Шевченка. Нехай щастить Вам!
З щирою пошаною Д. Яворницький"

Брати погруддя приїхав Т. I. Дудка - i зразу ж до Яворницького.
- Все гаразд,- упевнено сказав Дмитро Iванович.Iдiть у художнiй музей,
я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за тi 700 карбованцiв, що
ви їх зiбрали на селi. Та не забудьте ж на постаментi зробити напис,-
додав Дмитро Iванович.
- А який же ви порадили б зробити напис?

- Думаю, що добре промовлятимуть такi слова:


Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

- Чудовi слова! Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, неодмiнно зробимо цей
напис.
Дудка пiшов у художнiй музей i справдi заплатав за погруддя тiльки 700
крб. З радiстю вiн забрав погруддя й привiз його в село Олександрополь.
Бiля клубу зiбралось багато людей на мiтинг, присвячений вiдкриттю
пам'ятника великому Кобзаревi.
Ось на трибуну пiднявся голова сiльради:

- Сьогоднi в нашому селi - свято. Ми вiдкриваємо пам'ятник великому
синовi українського народу Тарасовi Шевченку. Погруддя Кобзаря нам
пощастило придбати в Катеринославi за нашi трудовi грошi. Спасибi вам,
добрi земляки.
Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою.
До трибуни пiдiйшов Тихiн Дудка.

- До нашого степового села,- промовив вiн,- прийшов наш рiдний батько
Тарас Шевченко. Тепер вiн вiчно буде з нами. Вiд усього серця дякую вам,
громадяни, за зiбранi кошти, за вашу любов до генiального поета.
Всi, хто був на площi, зняли шапки. Бiля трибуни вишикувався мiсцевий
хор. Ним керував учитель. Хор виконав

"Думи мої", потiм "Заповiт".
До пiзньої ночi на майданi лунали пiснi, грали музики, танцювали хлопцi
й дiвчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвiр'ї школи. Стоїть вiн i
зараз там.

ГIСТЬ 3
КОБЗОЮ

Улiтку 1929 року Дмитро Iванович прочитав бiля парку iм. Шевченка
афiшу. В нiй сповiщалося, що в робiтничих Клубах та палацах
Днiпропетровська виступає кубанський кобзар Безщасний.
Приходить того дня Дмитро Iванович в музей i каже менi:
- А ви чули, що в мiстi з'явився якийсь кобзар? Я

щойно читав афiшу. Виступає вiн у Чечелiвцi, в робiтничих районах. Ви
сходiть туди, побудьте на концертi, послухайте його, придивiться, якщо це
справжнiй кобзар - запросiть його до мене. Так i скажiть, що з ним хоче
познайомитись Яворницький.
Пiшов я в клуб, побув на концертi, побачив кобзаря. Це був кремезний,
середнього зросту чоловiк рокiв п'ятдесяти, з такими вусами, як носив
Тарас Шевченко. Одягнений вiн у червоний жупан, синi штани, пiдперезаний
шовковим поясом. Вiн таки справдi чудово грав на кобзi й спiвав
стародавнiх i сучасних українських пiсень. Пiсля кожної пiснi його тепло
вiтали й щоразу просили повторити ту чи ту пiсню.
Як тiльки закiнчився концерт, я пiшов за лаштунки, познайомився з
кобзарем i попросив його вiдвiдати музей та побачитися з професором
Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарiв.
- Чули ви про нього? - спитав я кобзаря.
- Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним - велика честь для мене.
Завтра неодмiнно прийду.
Кобзар Безщасний рiвно о дев'ятiй годинi прийшов до музею в повному
спорядженнi - з кобзою пiд рукою. Я вiдрекомендував його професоровi, який
нетерпляче чекав кобзаря в своєму кабiнетi. Привiталися.

- Сiдайте, розказуйте, звiдкiля ви приїхали до нас, хто вашi батьки? -
спитав Яворницький.
- Я сам з Кубанi. Граю на кобзi вже рокiв, мабуть, тридцять. Батьки мої
розповiдали, що дiд був запорозький козак. Чи так це, чи нi - не знаю, а
кажу те, що чув вiд батькiв.
- Добре! А що ж ви вмiєте грати, що спiваєте?

- Я виконую українськi стародавнi й сучаснi пiснi, сумнi й веселi. На
концертах спiваю пiд свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братiв
азовських тощо, а пiд кiнець - жартiвливi: "У Києвi на риночку", "Ой кум
до куми залицявся", "До вдовицi я ходив" та iншi.
- Ану, вшкварте менi про Байду,- попросив професор. Тепла, дружня
зустрiч ученого надала кобзаревi смiливостi. Вдарив кобзар по струнах,
чудовим баритоном заспiвав про Байду, i засяяло обличчя Дмитра Iвановича.
- Та й добре ж ви граєте! Аж за душу бере.

Дмитро Iванович розповiв гостевi про iсторiю кобзи, про кобзаря Остапа
Вересая, потiм повiв його по музею, а звiдти - до себе на обiд.
Ми добре знали, що, коли Дмитро Iванович когось запрошує до себе на
обiд,- це найвища нагорода, це честь i доказ того, що гiсть прийшовся до
душi.
П'ять днiв гостював кобзар у Дмитра Iвановича, п'ять днiв лунала музика
в його будинку.
- Що ж ви робили всi цi днi? - спитали ми кобзаря.

- Грав, спiвав, а Дмитро Iванович слухав, записував, брав на ноти
пiснi, казав, що увiйдуть до iсторiї.
У недiлю Дмитро Iванович прийшов з кобзарем у музей. Настрiй в обох був
чудовий.
- А знаєте, що я оце надумав? - звернувся до нас Яворницький.
- Що?
- Сьогоднi недiля. Людей у музеї буде багато. Нехай наш кобзар заграє i
заспiває прямо в музеї. Як на вашу
думку?
- Нам здається, що це чудова iдея,- пiдтримали ми Дмитра Iвановича.
До центрального залу музею занесли стiльця, сiв на нього кобзар, провiв
рукою по струнах - i полилася пiсня "Ой Морозе, Морозенку...", а за нею
iншi - "Буря на Чорному морi", "Побратався ясний сокiл".

Пiснi кобзаря лунали по всьому музею. На несподiваний концерт зiйшлося
багато слухачiв. Це була жива iлюстрацiя до iсторiї пiснi й музики на
Українi.
Я стежив за Дмитром Iвановичем. Вiн був зачарований пiснею. А коли
кобзар узяв останнiй акорд iсторичної пiснi, Дмитро Iванович швидко
пiдiйшов до кобзаря, обiйняв його, поцiлував. Потiм повiльно пiшов до
свого кабiнету.
А в залi ще довго лунали чарiвнi українськi пiснi.


СТО ТИСЯЧ_ _

Дмитра Iвановича довгий час хвилювала добудова музейного примiщення.
Старе примiщення музею стало малим, тiсним.
Якось до музею завiтав нарком освiти УРСР М. О. Скрипник. Його дружньо
зустрiв i показав музейнi експонати сам директор.

Користуючись нагодою, Дмитро Iванович нагадав Скрипниковi, що експонати
гинуть, псуються, новi археологiчнi речi нiде розмiстити. Отже, треба
швидше закiнчити добудову примiщення, тим бiльше що воно стоїть уже
двадцять рокiв - трiскається, вивiтрюється, руйнується.

- А скiльки треба грошей? - спитав Скрипник.

- Тисяч сто.
- Гаразд, поклопочу: грошi знайдемо.

Минув рiк. На листи вiдповiдi не надходили. Тодi Яворницький вирiшив
поїхати до Харкова i поговорити з наркомом освiти особисто. До тодiшньої
столицi України вирушили вони разом з ученим секретарем музею П. Є.
Матвiєвським.
У приймальнi Скрипника зiбралося чимало людей. Довелося чекати близько
двох годин. Академiк нервував.
- Доки ми стовбичитимемо тут? Менi, зрештою, сiмдесят п'ять рокiв, я з
дороги... Ходiмо звiдси! - сердито сказав вiн секретаревi музею.
- Ну що ж, ходiмо.
Цю реплiку почули. Навздогiн кинувся особистий секретар наркома -
довгий, з рудою борiдкою чоловiк.
- Вибачте, Дмитре Iвановичу, вас чекає Микола Олексiйович, прошу...
- То що, може, вернемось? - спитав Яворницький свого помiчника.
- Вернiмося!
Зайшли до кабiнету. Скрипник пiдвiвся, вийшов з-за столу й привiтався.
- Пробачте, Дмитре Iвановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якiй це справi
завiтали?
- Та в якiй... Ви ж обiцяли сто тисяч на добудову примiщення, а досi нi
копiйки... То як - будуть грошi чи не будуть?

- Обiцяти я обiцяв, але з грiшми в нас зараз скрутнувато. Ваш музей
справдi перевантажений. Думаю, що з цього становища є один вихiд: деякi
речi доведеться передати-iншим музеям, а тi експонати, що стосуються
пам'ятi Шевченка, варто передати до Києва, до музею Шевченка. От i мiсце
звiльниться!
- Що кажете? Забрати з музею експонати, якi стосуються Шевченка? Нi,
цього не буде. Доки я живий - цього, кажу, не буде! Ви знаєте, як я
добував цi речi? Скiльки я сходив, скiльки з'їздив, якi витрати зробив?!
- Суперечки вважаю за непотрiбнi. Дмитро Iванович зрозумiв, що мова
перейшла на офiцiальний лад. Вiн одразу ж спохмурнiв i, пiдвiвшись,
сказав:
- Бувайте здоровенькi!
Через пiвроку Скрипник приїхав до Днiпропетровська. Задзвонив телефон.
- Зустрiчайте наркома!
- Добре, зустрiну,- спокiйно вiдповiв директор. Спiвробiтники вiдчули,
що Яворницький щось задумав, i почали хвилюватися. Бiля музею зупинилась
одна, друга, третя машини. На порозi з'явився Скрипник, за ним - iншi
гостi.
- Дмитре Iвановичу,- кажемо йому.- Гостi приїхали, зустрiчайте.
- То чого ви турбуєтесь, зустрiну! Це вже моя справа. Директор пiдвiвся
й тихенько пiшов до дверей. У вестибюлi зупинився, дивиться на Скрипника
такими очима, нiби вперше бачить.
Драстуйте вам.
Драстуйте, Дмитре Iвановичу.
Хто ж ви такий будете?
Я? - усмiхнувся гiсть.- Та ж Скрипник.

- Ага. А ви член профспiлки?
- Звiсно! Наркомовi не можна бути позаспiлковим.

- Антонiно Костянтинiвно,- звернувся Яворницький до старенької
касирки.- Скiльки там платять у нас за квитки члени й не члени профспiлки?
- П'ятнадцять копiйок платять члени профспiлки i п'ятдесят копiйок - не
члени профспiлки.
- Чули, Миколо Олексiйовичу? - жартуючи, сказав Дмитро Iванович.-Якщо
ви справдi член профспiлки, то пiдiйдiть до каси й вiзьмiть квитка за
п'ятнадцять копiйок, а хто позаспiлковий, то нехай бере за 50 коп.
Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорiєнтувався i, обернувшись
до окружкомiвцiв, спитав:
- А ви, товаришi, члени профспiлки?

- Аякже, Миколо Олексiйовичу.
- Тодi ходiмо по квитки - посмiхнувся вiн i перший рушив до каси.
У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерiгав, як гостi
брали вхiднi квитки.
Музейнi працiвники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що все було
гаразд,- гостi, усмiхаючись, пiдходили до академiка Яворницького.
- Всi взяли квитки? - спитав Дмитро Iванович.

- Усi, всi,- вiдповiли йому.
- Ну, а тепер, шановнi гостi, бачите .он стрiлочки? Вони показують,
звiдки треба починати огляд музею. Ви люди письменнi, бувалi, будь ласка,
iдiть i розглядайте експонати.
- Нi, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього М. О. Скрипник,- просимо
вас, проведiть нас по музею. У ваших устах i експонати оживають.
- Добре. Ходiмте, тiльки не гнiвайтесь на мене, ,коли зачеплю десь за
живе.
I Яворницький повiв гостей знайомити г музеєм, з його скарбами.
Пiд кiнець екскурсiї Яворницький повiв Скрипника в пiдземелля музею i
показав йому там сотнi ящикiв з речами, здобутими археологiчною
експедицiєю пiд час будування Днiпрогесу. Всi вони лежали запакованi, їх
нiде було виставити.
- От бачите, що робиться! - розводив руками Яворницький.
Микола Олексiйович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався..
- Ну що ж, доведеться почекати. Грошi все-таки знайдемо, музей
добудуємо. Не гнiвайтесь, Дмитре Iвановичу, все буде гаразд.

- Добре, поживемо - побачимо.
- Що ж у вас ще в нового? - поцiкавився Скрипник, оглянувши музей.
- Є скарб, який ми знайшли, коли дослiджували берег Днiпра бiля
Запорiжжя. Хочете - покажу?
- Охоче подивимося, покажiть, будь ласка,зацiкавився Скрипник.
Дмитро Iванович повiв наркома i його товаришiв у вiддiл релiгiйних
культiв музею, вiдкрив скриню, а звiдти обережно витяг скарб, який знайшов
молодий археолог музею В. А. Грiнченко. Там був срiбний орел, залiзна
зброя, золоте оздоблення кiнської збруї, причому не часiв козаччини.
Орнаментовка свiдчила, що скарб належить до VIII столiття нашої ери.
- Бачите, Миколо Олексiйовичу, були б у нас грошi, моя ширше дослiдили
б тi мiсця Днiпра, що будуть затопленi. Багато скарбiв пiде на дно. А
шкода,
- Скiльки ж вам треба грошей?
- Та я вже боюсь i просити... Треба п'ятдесят тисяч.

- Цi грошi, Дмитре Iвановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова
окрвиконкому та секретар окружного комiтету не будуть заперечувати,-
звернувся Скрипник до керiвникiв округу.
- Та доведеться допомогти,
- От i добре!
Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну
працю, за цiкаву екскурсiю в минуле.

Але вiдвiдування на тому не закiнчилося. Коли гостi рушили до виходу,
Яворницький згадав раптом i гукнув навздогiн:

- Стiйте! А розписку! - звернувся вiн до голови окрвиконкому.
- Яку розписку?
- Розписку на тi п'ятдесят тисяч, що пообiцяли для експедицiї. Так буде
надiйнiше. Бо слово як слово: сказав та й забувся.

Але в окрвиконкомi цього разу не забули: через п'ять днiв музеєвi було
видiлено з мiсцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованцiв.

На цi кошти Д. I. Яворницький довершив археологiчнi розкопки в районi
Днiпрогесу до кiнця.

_ВIД ЩИРОГО СЕРЦЯ_

Дмитра Iвановича Яворницького як ученого та людину великої душi знали
люди рiзних верств. А найбiльшу популярнiсть вiн мав серед учителiв i
селян. Знали його й дiти багатьох шкiл, де вiн був частим гостем.
Зиму з 1921-го на 1922 рiк країна тяжко перебула внаслiдок
громадянської вiйни та неврожаю. Нелегко було тодi й Дмитровi Iвановичу,
тим бiльше що йому було шiстдесят сiм рокiв. Недоїдання пiдточувало його
здоров'я, валило з нiг. Про це дiзнався вчитель Михайло Iванович Лоян,
який учителював у таромськiй школi.
- Коли я почув,- казав вiн,- що Дмитро Iванович прихворiв та має
нестаток з харчами, одразу ж вирiшив допомогти вченому.
Особистих достаткiв у Михайла Iвановича не було, i тому вiн звернувся
до своїх учнiв:
- Любi дiти! Ви пригадуєте професора Яворницького,з яким ви бачились у
школi?
- Знаємо!..
- Вiн тепер заслаб, хворiє, та й з харчами в нього не все гаразд...
- Так, може, треба допомогти йому? - гуртом загули дiти.
- Я так i думав, що ви зрозумiєте мене з перших слiвi скажете своє
тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мої любi. А тепер так: хто що зможе -
чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,- приносьте завтра до
школи, а тут вирiшимо, як надiслати вашу допомогу вченому.
Повернувшись iз школи, дiти передали слова вчителя своїм батькам.
Другого дня в школу назносили всякої всячини, звiсно, потрошку.
Михайло Iванович був радий, що його вихованцi та їхнi батьки виявилися
такими людяними, чуйно вiдгукнулисяна його заклик.
У недiлю вдосвiта, в березнi мiсяцi, п'ять хлопчикiв iз своїм учителем
прибули до Днiпропетровська. Йдуть до будинку Дмитра Iвановича,
хвилюються, чи прийме професор їхню допомогу? Правда, вона була дуже
скромна, та йшла вiд щирого серця, з пошани до свого вченого. Це їх
втiшалой заспокоювало.
Пiдiйшли до дверей, сiпнули за ланцюжок. Тиша. Подзвонили ще раз.
Згодом почули, як хтось тихо пiдiйшов до дверей. Не запитуючи наперед:
"Хто там?" - вiдчинив дверi. Бачать, перед ними сам Дмитро Iванович -
сивий, блiдий, з запалими очима, Привiталися. Гостi трохи розгубилися,
засоромилися, мовчать, не знаючи, з чого почати свою розмову. Дмитро
Iванович помiтив це й шанобливо запросив їх до себе:
- Прошу, заходьте, таромчанськi гостi...
- Дякуємо.
Школярi боязко йшли з клунками в руках слiдом за своїм учителем, їх
одразу вразили чудово розмальованi стiни вiтальнi. Ось козак Мамай, далi
он - кобзар пiд вербою грає. Ще в передпокої вони побачили старовинну
скриню з намальованим на нiй запорожцем, казан, в якому сiчовики варили
страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козакiв.
Дiтям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею.
Та ось учитель, затинаючись вiд хвилювання, взяв у дiтей клунки й
пiдiйшов з ними до Дмитра Iвановича.
- Вiзьмiть, Дмитре Iвановичу, вiд нас цей скромний подарунок. Це дiти,
учнi мої, принесли вам.
Дмитро Iванович розгубився, знiяковiв. Вiн був зворушений увагою
школярiв.
- Навiщо це? Ви ж самi тепер у нуждi живете! Як можна! Нi, нi. Цього не
треба,- сказав професор.
- Та це, Дмитре Iвановичу, все своє, не куплене. Не соромте нас,
вiзьмiть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,- благав Лоян.
- Ну, спасибi, велике спасибi вам! - сказав зворушений Дмитро Iванович.
На очах у нього виступили сльози. Учнi помiтили це, одвернулися; потiм, як
горобцi до проса, кинулися до стiн i стали з великим захопленням
розглядати картини, музейнi речi, що були виставленi у вiтринах другої
кiмнати.
Дмитро Iванович пiдiйшов до хлоп'ят i спитав їх:

- Що, дiтки, цiкаво?
- Еге,- гуртом вiдповiли дiти, всмiхаючись до професора;
Школярi посмiливiшали. Почали самi сипати питання. Дмитро Iванович
довго водив їх коло вiтрин, давав пояснення.
Михайло Iванович i його учнi стали збиратися додому. Господар
одягнувся, щоб провести їх за порiг. Та не втерпiв, пiшов з ними далi.
- Я вас, дорогi мої гостi, проведу до самого музею i покажу
найголовнiшi скарби, якi я зiбрав за своє життя.
- Що ви, Дмитре Iвановичу, не треба. Ваше здоров'я не дозволяє так
довго водитися з нами,- шанобливо сказав Лоян.
Але Дмитро Iванович .категорично вiдхилив їхнi турботи про його
здоров'я i повiв гостей у музей. Там вiн показав етнографiчний та
запорозький вiддiли. Потiм пiшов до кабiнету, винiс i подарував дiтям свiй
твiр "За чужий грiх".
Прощаючись, Дмитро Iванович дуже дякував дiтям за турботи i просив
частiше навiдуватись, не забувати його й далi.

Учнi були дуже задоволенi, що побачили музей i послухали пояснення
самого професора.

ДАРУНОК
3 КУБАНI

Навеснi 1926 року до музею зайшов високий на зрiст, Стрункий, середнiх
лiт чоловiк. Службовцям музею одразу ж впала в очi вiйськова виправка
вiдвiдувача. В правiй руцi незнайомий тримав якусь загадкову рiч,
загорнуту в газету. Директора музею Д. I. Яворницького ще не було.

Взявши квитка, гiсть пiшов оглядати музей, а тим часом з'явився i Д. I.
Яворницький.
Доглядачка музею Марiя Iванiвна Попова пiдiйшла до незнайомця й шепнула
йому на вухо:
- Ви, здається, питали директора музею?

- Так, питав.
- Ото вiн пiшов,- кивнула головою в той бiк, де тихенько йшов
Яворницький.
- Дякую.
Вiдвiдувач енергiйним кроком пiдiйшов до директора музею.
- Професоре, я до вас!
- Будь ласка, прошу. А хто ви будете? - поцiкавився Яворницький.
- Яз Кубанi, козак Антiн Iванович Башта. Принiс вам, Дмитре Iвановичу,
одну штуку.
- Покажiть, що там у вас за штука. Коли Башта розгорнув газету й
показав директоровi свою шаблю, Дмитро Iванович засяяв, а потiм мiцно
обiйняв i поцiлував козака.
Шабля була вся срiбна, добре оздоблена i дуже подобалася Дмитровi
Iвановичу.
- Де ж ви, козаче, її доскочили? - поцiкавився професор.
- Скажу. Цю шаблю в день мого одруження подарував менi близький
приятель. Довго я зберiгав її, в походах з нею був, а тепер вирiшив
подарувати її музеєвi.
Приймаючи вiд Башти шаблю, Дмитро Iванович радiсно сказав:
- Такої шаблюки в музеї ще не було. Добра шаблюка, козацька!
Через деякий час Антiн Iванович знову зайшов до музею. Як же вiн був
здивований, коли побачив, що його щабля висить у вiтринi над-шаблею
кошового отамана Iвана Гладкого.
Антiн Iванович пiдiйшов до професора Яворницького та й каже:
- Що ж це ви, Дмитре Iвановичу, зробили?

- А що? - здивувався професор.
- Та хiба ж я вище за отамана Гладкого, коли мою шаблюку зверху
повiсили, а його внизу?
- Бачите, голубе сизий, у музеї нiколи ще не було такої гарної шаблюки.
Я виставив її на видному мiсцi для того, щоб усi бачили, яка чудова рiч
з'явилась у музеї.
Пiсля цього Антiн Iванович Башта частенько зустрiчався з Дмитром
Iвановичем, i щоразу в них зав'язувалася цiкава бесiда.

- А ви, Дмитре Iвановичу, бували в наших краях?

- Аякже! Я слiдами запорожцiв увесь свiт обiйшов. Бував, звичайно, i на
Кубанi.
Це було в 1894-му i 1901 роках. Яворницький по крихтi збирав все, що
стосувалося Чорноморського козацького вiйська, утвореного росiйським
урядом з колишнiх запорозьких козакiв. Першi сторiнки про козакiв склав
колишнiй наказний отаман Чорноморського козацького вiйська, український
письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Якiв Герасимович
Кухаренко (1800-1862).
Дмитро Iванович був тiсно пов'язаний з кубанськими iсториками,
листувався i з Товариством любителiв по вивченню Кубанської областi. Був
сам почесним членом цього товариства. Воно допомагало йому в розшуках
матерiалiв про Запорозьку Сiч i Кубанське вiйсько.
Дослiдника запорозької старовини щоразу тепло зустрiчала громадськiсть
Катеринодара. Там вiн оглянув вiйськовi регалiї, архiви, археологiчний
музей. Дещо iсторик побачив там i з iсторiї запорожцiв, зокрема знамена,
бунчук, литаври. Все це вiн використав у своїй монографiї про запорожцiв.

Будучи на Кубанi, Дмитро Iванович зустрiвся з дiячами культури та
лiтератури. Бачився з вiдомим збирачем народних пiсень Якимом Вигдаєм та
поетами Яковом Жарком i Олексою Кириєм, виступав в жiночiй гiмназiї, де
прочитав цикл лекцiй про Запорозьку Сiч.
Вже прощаючись, Башта сказав:
- Я не раз переконувався, що маю перед собою людину великої душi, яка
все своє життя вiддала на службу людству.
У своїх розповiдях про iсторiю експонатiв Яворницький

справдi прищеплював любов до науки, до працi, до своєї рiдної
Батькiвщини.

СКАРБИ
НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТI

Матерiальна культура селян Катеринославщини експонувалася в
етнографiчному вiддiлi музею. Дмитро Iванович Яворницький збирав до музею
все, що зроблено руками трудiвникiв, що було в їх ужитку - одяг, взуття,
усякi хатнi речi, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплiї, заслiнки, скринi,
рiзнi iнструменти шевцiв, ткачiв, ковалiв, шаповалiв, старовиннi вози,
плуги, борони, опрiч того - неводи, риболовнi сiтки, рагелi, хватки,
вершi.

В селах Днiпропетровщини дiвчата та молодицi любили розмальовувати
сухими фарбами комини, сволоки, слуховi вiкна, скринi тощо. Робилося це
дуже виразно й барвисте. Частiше малювали квiти, трави, деревця, рiдше
птахiв та людей. Слiд сказати, що малюнки цi були дуже вдалi. До 1923 року
їх налiчувалося в музеї понад тисячу.
Дмитро Iванович казав, що ранiш українськi етнографи не звертали на це
уваги i не збирали такого матерiалу. Не було таких зразкiв малювання
навiть у столичних музеях.
Зiбрав Дмитро Iванович i виставив у музеї багато глиняних, полив'яних
та просто розмальованих мисок, полумискiв, глечикiв та кухликiв. Коло
цього посуду стояв український весiльний стiл, на якому лежали коровай,
шишки, а зверху - уткнуте в глечик гiльце, без якого не буває весiлля.
Трохи далi вiд весiльного столу - цiла колекцiя писанок з рiзними
малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвiтом, рум'янком
- аж сорок вiсiм рiзновидiв.
Писанки - теж дуже коштовний матерiал, для того, хто цiкавиться
творчiстю народних умiльцiв. Коли пильно придивляєшся до малюнкiв,
зроблених на писанках, то мимоволi почуваєш, як тебе вражає художнiй смак
i велика рiзноманiтнiсть мотивiв, якi ведуть свiй початок ще з давнiх
часiв.

Орнаментика писанок привертала до себе увагу рiзних учених -
українських, росiйських, чужоземних; етнографи написали вже про неї багато
наукових розвiдок, хоч усе це ще далеко не останнє слово науки про
писанки.
Дмитро Iванович перший на Катеринославщинi зiбрав велику колекцiю
української народної вишивки XIX-XX сторiч. Це в основному плахти,
сорочки, рушники, хустки, килими, верхнiй одяг. Особливо вражає багата
колекцiя петрикiвських орнаментiв XX сторiччя.
Яворницький був частим гостем у петрикiвцiв. Вiн знав там усiх
майстрiв, що славилися своїми художнiми малюнками, зiбрав у них
найрiзноманiтнiшi варiанти декоративного розпису й виставив усе те в
музеї.

Десь 1923 року Тетяна Якимiвна Пата одержала вiд Д. I. Яворницького
теплого листа. Вiн щиро просив її вiдкласти все й прибути до нього в дуже
важливiй справi. Другого дня Пата прибула до Яворницького додому.

Вчений тепло зустрiв гостю.
- Коли я був у Петрикiвцi,- почав Дмитро Iванович,- i побачив вашi
розписи, я стояв мов зачарований. Ви, безперечно, талановита людина. Вашi
золотi руки, голубко, треба цiлувати.
- I видумаєте таке, порепанi руки цiлувати! Хiба я панi?
Яворницький нахмурився. Вiн уважно слухав просту селянку-трудiвницю.
- Що правда, то правда - ви не панi, ви бiльше за панi: руки багатьох
панянок не вартi вашого мiзинця. От що. Краса рук не в нiжностi, а в тому,
на що вони здатнi, що вони можуть створити для людини. Отож, Тетяно
Якимiвно, бережiть свої руки. їх шанобливо будуть цiлувати. Запам'ятайте
це!
Пiсля теплої розмови Дмитро Iванович запросив гостю випити з дороги
чаю. Потiм пiшли в музей. Яворницький познайомив Пату з експонатами, повiв
до етнографiчного залу.
- Ану, гляньте своїм свiжим оком, чого тут не вистачає?
- Мабуть, петрикiвських розписiв! - усмiхаючись, нерiшуче сказала Пата.
- Ви вгадали. За цим я вас i привiв сюди. Дуже прошу, Тетяно Якимiвно,
розмалюйте нам стiни цього залу.
- Добре. Тiльки чи догоджу? Не знаю, як воно вийде...

- А ви зробiть так, як умiєте.
Через кiлька днiв стiни етнографiчного вiддiлу музею зацвiли чарами -
квiтами, вiд яких нiби повiяло степом.
Як тiльки Дмитро Iванович заходив у музей, вiн перш за все прямував у
цей вiддiл, довго милувався неповторними розписами. А потiм одного разу
викликав художника Василя Степановича Соляника i попросив його
скомпонувати з цих малюнкiв панно. Художник охоче погодився. 1929 року
фото цього панно було опублiковане в першому томi збiрника
Днiпропетровського крайового iсторично-археологiчного музею.

Колекцiя рiзноманiтних малюнкiв петрикiвських майстрiв i нинi
зберiгається в фондах музею. А 1960 року в Днiпропетровському музеї було
вiдкрито виставку праць народних майстрiв села Петрикiвки, присвячену
декадi української лiтератури й мистецтва в Москвi.
Мистецтво петрикiвських народних умiльцiв - це гордiсть нашого краю. В
їх композицiях часом можна побачити химернi, фантастичнi форми рослин,
квiтiв, ягiд, овочiв, метеликiв. У великих панно трапляються зображення
птахiв, яких немає в природi.
Найстарiшим майстром у селi Петрикiвцi була Тетяна Якимiвна Пата, яка
прожила 95 рокiв i виховала цiле поколiння майстрiв декоративного
малювання, їй надано звання заслуженого майстра народної творчостi УРСР i
нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Працi Т. Я. Пати та її учнiв вiдомi всiй країнi. Приємно вiдзначити, що
панно та фризи її роботи прикрашають стiни музеїв Москви, Ленiнграда,
Києва, Львова й Днiпропетровська. А коли була органiзована Всесоюзна
сiльськогосподарська виставка в Москвi, то петрикiвськi майстри на чолi з
Т. Я. Патою розмалювали спецiалiзовану крамницю кустарних виробiв у
павiльйонi Української РСР.
Декоративне мистецтво по-справжньому розвивається пiсля Великого
Жовтня. 1936 року в селi Петрикiвцi була вiдкрита школа
декоративно-прикладного мистецтва. Там викладала Т. Я. Пата, яка
пiдготувала десятки чудових майстрiв декоративного розпису. Серед них - Ф.
С. Панко, В. I. Соколенке, сестри Вiра й Галина Павленко та iншi. Працi
багатьох з них виставленi в музеях Канади, Чехосло-ваччини, США, Францiї,
Югославiї, Бельгiї, Iндiї, експонувалися на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi
1958 року.
Починаючи з 1958 року у Петрикiвцi працює фабрика сувенiрних виробiв
"Дружба". Тут пiд керiвництвом вiдомого художника, учня Т. Я. Пати, Ф. С.
Панка (заслуженого майстра народної творчостi УРСР) працюють представники
старшого поколiння Г. I. Iсаєва, Г. Я. Прудник, Т. Ф. Завгороднiй, М. Г.
Шишацька, С. Я. Клюпа та молодi художники Н. I. Шишацька-Турчина, Н. М.
Шулик, М. Т. Шишацька та iншi.
В тому ж 1958 роцi тут вiдкрився фiлiал дитячої художньої школи. Всi 16
випускникiв - учнi Ф. С. Панка - мають високу квалiфiкацiю по розпису.
Багато з них нинi - в художнiх училищах країни. Серед
художникiв-петрикiвцiв дев'ять майстрiв є членами Спiлки художникiв
УРСР[35].

Група майстрiв петрикiвського розпису за оформлення Будинку художникiв
у Києвi, ресторану "Маяк" в Днiпропетровську та iншi великi працi була
удостоєна звання лауреатiв Республiканської комсомольської премiї iм. М.
Островського.
В 1970 роцi при фабрицi вiдкрився експериментальний цех
Днiпропетровського художньо-виробничого комбiнату, де працюють майстри
художнього розпису.
Приємно вiдзначити ще одну деталь. Життя творчого колективу петрикiвчан
останнiм часом вiдображено на кiноекранi. За сценарiєм мiсцевої поетеси Н.
П. Нiкулiної та режисера А. П. Стафiдова створено два кiнофiльми:
"Дивоцвiт" i "Всi барви життя". Хоч фiльми й мають одну й ту ж адресу,
одначе вони не повторюють один одного. Якщо кiнотвiр "Усi барви життя"
присвячено художньо-поетичному дослiдженню витокiв талановитостi цiлого
краю, то "Дивоцвiт" простежує народження гармонiї в душi митця, художнього
таланту. Поява цих фiльмiв, якi вийшли на республiканський екран,
промовисто свiдчить, що петрикiвський розпис став своєрiдною вiзитною
карткою Днiпропетровщини у багатьох куточках нашої Вiтчизни.
Повертаючись одного разу з роботи, знайомий професора Яворницького
Дмитро Захарович Стрекозов зупинився бiля трамвая, що проходить поблизу
парку Шевченка. Дивиться, а з трамвая виходить Дмитро Iванович i щось
тримає пiд пахвою. Вiн був у синiх окулярах i помацки пiдходив до вихiдних
дверей. Знаючи про те, що Дмитро Iванович на старiсть погано бачив,
Стрекозов швидко пiдбiг, пiдхопив його пiд руку.
- А, це ви, Дмитре Захаровичу! Що ви тут поробляєте?

- Йду додому. А що це у вас за пакунок?

- Присядьмо на лавцi, я покажу вам коштовну рiч. Тут, недалеко вiд
трамвайної колiї, вони й присiли на лавцi. Дмитро Iванович обережно
розпакував свою ношу.

- Бачите, що я добув? - з радiстю i веселою усмiшкою хвалився вiн.
- Що ж то за штука?
- Це керсетка, українська жiноча кофточка без рукавiв. Рiч старовинна й
дуже коштовна,- пояснював Дмитро Iванович.

- Де ж ви її добули?
- Добув у Чечелiвцi. Ви розумiєте, тричi вже їздив до клятої баби. Ну й
бiсова ж баба, такої скупердяги за все
Життя не бачив. Вона з мене загадила таку цiну, що розумнiй людинi i на
думку не спаде.

- Скiльки ж вона запросила?
- Двiстi карбованцiв!
- А за скiльки ж ви взяли цю керсетку?

- За сто тридцять карбованцiв. Дмитро Iванович акуратно склав свою
покупку, погладив рукою, мов щось живе, i знову запакував, щоб другого дня
виставити в музеї.
- Все несiть до музею.
Цi слова можна було часто почути вiд Дмитра Iвановича. Вiн звертався з
ними до селян, робiтникiв, учителiв - просто як до своїх найкращих друзiв.
I вони йшли до музею, приносили рiдкiснi речi, слухали його розповiдi про
iсторiю рiдного краю, про iсторiю цiкавих знахiдок.

До музею приймали не тiльки тi речi, що вiдображали минуле нашого краю,
але й окремi оригiнальнi експонати, що характеризували кмiтливiсть i
винахiдливiсть сучасникiв - народних умiльцiв.

Якось до музею зайшов слюсар Брянського заводу Архип

Сергiйович Кологривенко. Йому дуже хотiлося познайомитися з професором
i подарувати крутиголовку.
Крутиголовка справдi була цiкава.

У звичайнiй пiвлiтровiй пляшцi - модель цебра. Як же вона потрапила
туди, коли її денце в кiлька разiв ширше вiд шийки пiвлiтрової пляшки?
А це зробив слюсар так: клепки, денце, дерев'янi обручки i ще двадцять
п'ять окремих частин вiн припасовував одну до одної "на волi". Коли цебер
був уже готовий, кмiтливий слюсар розiбрав його й усi частини поодинцi
опустив у пляшку.
Спочатку зiбрав денце, потiм навколо нього крiпилися

бiчнi клепки, на них надiвалися обручi i, нарештi, було Прикрiплено
дужку. Все це зроблено за допомогою пiнцета, гачкiв та iнших iнструментiв.
Цю крутиголовку А. С. Кологривенко подарував музеєвi ще 1925 року.

НЕЗАМУЛЕНI ДЖЕРЕЛА_ _

Якось зранку просто з вокзалу приїхав до мене один чоловiк. Це був
сiмдесятирiчний засмаглий, високий на зрiст, худорлявий дiдусь у брилi.
Його пишнi рудi вуса були закуренi самосадом. У руцi з вузлуватими
пальцями дiдусь тримав невеличку валiзку.
- Пробачте, я до вас! - звернувся гiсть, несмiливо переступивши порiг.
- Прошу, заходьте!
- Оце прибув по свiжих слiдах. Чув я, що ви пишете про Дмитра Iвановича
Яворницького книжку.
- Так, пишу. А хто ж ви будете?

- Я Залiзняк Марко Микитович. З Дмитром Iвановичем знайомий ще з 1929
року, коли вiн узяв мене в археологiчну експедицiю фотографом.
Пiсля коротенького знайомства Марко Микитович вiдкрив свою валiзку й
витяг з неї кiлька пакункiв, зв'язаних мотузочками.

- Ось вам матерiал до книжки. Берiть, пригодиться! В пакунках - фото
академiка, його листи до Залiзняка, листи до вченого вiд сестри та матерi
Лесi Українки, Гiляровського, Ревуцького та iнших.

- Дякую, Марку Микитовичу, за фото й листи. Вони й справдi пригодяться.
А скажiть, хто ви й звiдки?
- Я все своє життя бiля землi порався,- вiдповiв Залiзняк.- Двадцятий
рiк працюю в колгоспi "Дружба", що в Червоноармiйському районi на Донбасi.
Виростив добрячий сад у колгоспi, розвiв пасiку, а тепер уже на пенсiї.
Та, правду кажучи, не сидиться: частенько пораюся на колгоспному дворi.
- А як ви навчилися фотографувати?

- Це так, для душi. Цим дiлом я здавна займаюсь. Воно менi придалося,
.коли я ще служив солдатом до революцiї, потiм у Червонiй Армiї, а далi -
в колгоспi. Оте саме фотоаматорство й привело мене до Яворницького, а
потiм до експедицiї.
Прiзвище гостя менi видалося знайомим. I справдi, коли я одного разу
розглядав архiви археологiчної експедицiї, яка працювала пiд керiвництвом
Д. I. Яворницького на територiї Днiпрогесу та на узбережжi Днiпра, менi
трапилися до рук звiти, з яких видно, що один з фотографiв експедицiї був
Марко Залiзняк. Колишнi працiвники музею розповiли, що Залiзняк довго
спiвробiтничав з ученим, збирав для нього етнографiчний матерiал. Отже,
передi мною сидiла людина, яка протягом десяти рокiв спiлкувалася в роботi
з Д. I. Яворницьким. Академiк щиро полюбив Залiзняка, листувався з ним,
запрошував до себе в гостi всю його сiм'ю.
- Менi дуже хотiлося, Марку Микитовичу,- звернувся я до нього,- щоб ви
розповiли про свої зустрiчi з Яворницьким.

Залiзняк витяг з кишенi мiцного самосаду, скрутив цигарку й затягся
густим димом...
...Це було напровеснi 1929 року. Якось Залiзняк приїхав до
Днiпропетровська купити фотоматерiали. Було ще рано. Крамницi зачиненi.
Вирушив вiн з вокзалу й попрямував проспектом Карла Маркса. Опинився аж у
нагiрнiй частинi. Глядь, а лiворуч стоїть чепурний будинок, оточений
кам'яними бабами. Мiж ними видiлялася велика статуя Катерини II. Пiдiйшов
ближче, читає: "Iсторичний музей". "От i добре,- подумав,- давно мрiяв
побувати в ньому". Почекав з пiвгодини. Чує, хтось зсередини вiдчиняє
дверi. З музею вийшов сивенький дiдок з ключами в руках.
- Можна зайти?
- Заходьте, музей вiдчинено.
Зайшов Залiзняк до музею, оглянув його. В найбiльшому залi, в самому
центрi, стояла восьмигранна вiтрина. Дивиться вiн - усерединi лежать
ювiлейнi адреси, рiзнi дарунки, а зверху - мармуровий бюст Д. I.
Яворницького. Залiзняка дуже цiкавила ця людина. Чув вiн про нього, але
досi ще не бачив. Уже виходячи з музею, побачив на дверях напис:
"Директор". Зайшов туди й питає вченого секретаря:
- Чи можна побачити директора?
- Зараз його ще немає. Почекайте. А що у вас до нього, якi справи?
- Та я з села: привiз з собою деякi фотокартки. Чи не пригодяться вони
для музею?
- Покажiть!
Залiзняк показав пачку фотокарток. Секретар музею уважно розглянув їх i
сказав:
- Цiкавi у вас фотокартки, думаю, що Дмитровi Iвановичу вони
сподобаються. Але вам доведеться трохи почекати.

Чекати Залiзняковi не було часу, бо вiн поспiшав до крамниць, щоб не
спiзнитися потiм до поїзда. Тодi секретар йому й каже:

- Я дам вам його домашню адресу. Запишiть: "Майдан

Шевченка, п'ять".
- Дякую!
Секретар пообiцяв розповiсти про цi фото Яворницькому. Дуже жалкував
Залiзняк, що в той день, як вiн був у музеї, йому не довелося побачитись з
професором Яворницьким. Повернувшись додому, вiн зразу ж кинувся лаштувати
фото, щоб надiслати їх ученому поштою, а за одним заходом i листа.
Залiзняк писав:
"Шановний Дмитре Iвановичу, дорогий професоре! Пробачте менi, що я лiзу
до вас з своїми фотокартками. Був я в музеї, та за браком часу менi не
пощастило з вами
побачитися. Ваш секретар, напевне, розповiв про мене, бо вiн бачив
фотокартки. Отже, надсилаю вам купу фотокарток. Подивiться, будь ласка,
якщо там знайдете щось путяще,- заберiть їх для музею. Тут сфотографовано
селянськi весiлля, старих людей у характерному одязi, вiджилу технiку
тощо. Був би радий, якби ви порадували мене хоч би невеличкою вiдповiддю.

Щиро вiтаю i земно кланяюся"[36].


Коли Дмитро Iванович одержав бандероль вiд Залiзняка й глянув на фото,
вiн страшенно зрадiв. Уважно переглянув їх i того ж дня принiс до музею.
Вiн зiбрав науковцiв-етнографiв, показував фотознiмки й хвалив Залiзняка
за вдалi сюжети, за його доброякiсну працю.
- Цi фотокартки мають для музею велику цiннiсть: вони показують побут i
життя краю,- казав Яворницький. Вiн попросив у секретаря паперу й тут же з
любов'ю став писати:

"Шановний Марку Микитовичу!
Щиросердно дякую Вам за присланi фотознiмки. Тут багато чого є цiнного
для науки. Фотографуйте й далi все те, що вiдображає побут людей.
Прикладаю моє звертання до вчителiв про збирання етнографiчного й
фольклорного матерiалу. Було б добре, якби ви записували цiкавi слова й
вислови селян та надсилали менi для українського словника, який я пишу вже
давно. Будете в мiстi - зайдiть до мене.
З щирою пошаною Дм. їв. Яворницький"


Одержавши цього листа, Марко Микитович з бiльшим запалом узявся збирати
матерiали й фотографувати старовину. А згодом послав фотознiмки й записанi
слова. Послав i чекав, що скаже вчений. Нарештi надiйшла вiдповiдь. Цей
лист Марко Микитович зберiг. Оскiльки лист має великий iнтерес для
етнографiв, наводимо його цiлком.
"Вельмишановний Марку Микитовичу!

Вашi фотознiмки я одержав i гаряче, вiд щирого серця, дякую вам за них.
Це є живi картини з живого життя українського народу, дорогий матерiал для
науки етнографiї. Йдiть i далi по тому ж шляху: знiмайте характернi типи
людей, їх житла, одежу, хазяйськi приладдя, худобу - все, що коло чоловiка
й для чоловiка. Записуйте народнi пiснi, казки, прислiв'я, загадки, окремi
виразнi слова, лайки, вуличнi прiзвища - в усьому цьому виявляється душа,
серце, розум, бажання живого чоловiка. Ви приклали до Вашого листа тiльки
13 українських слiв, а якi ж вони характернi та виразнi! Давайте ж менi,
давайте побiльше таких слiв! Не пропускайте мимо себе й таких слiв, якi
звуться соромливими словами. Для науки немає соромливих слiв. Iнодi в
таких словах криється глибоченна старовина, яка значила зовсiм не те, що
вона значить зараз. Ви от носите iм'я Марка, а ось скiльки б'юсь, щоб
дiзнати, чого той Марко товчеться по пеклу, а й досi того не доб'юся.
Вiдкiля пiшла ця поговiрка, i як це пояснює сам український народ, нi один
славiст менi не довiв. Я не можу зараз дати Вам матерiальної допомоги, щоб
облегчити Вашу роботу, бо Ви самi добре знаєте, яке ми нинi переживаємо
безгрiшшя. А проте, коли в нас забряжчать у кишенi побрязкачi, то ми не
пошкодуємо розтулити перед Вами свого гаманця, щоб дати Вам допомогу ширше
розгорнути свою працю на нивi рiдної науки.

Про той матерiал, який є в нас у музеї, ви не турбуйтеся, бо про нього
турбується сама держава.
З щирою та правдивою до вас повагою

Дм. їв. Яворницький"

25/ХI 1930 p.

- У цьому листi я вiдчув стiльки тепла й справжньої доброзичливостi,-
казав Залiзняк,- що загорiвся великою охотою служити для вченого й для
музею: фотографувати, збирати для науки все, що бiля людей i для людей.
Збирав i нараз надсилав цей матерiал Дмитровi Iвановичу.

Мiж ученим i фотографом-селянином зав'язалася тепла дружба. Вже трохи
пiзнiше Дмитро Iванович запросив Залiзняка прибути до нього додому.

"Вельмишановний Марку Микитовичу!

Я хотiв би за всяку цiну бачити вас у себе вдома. Ким i де ви працюєте?
Яка у вас сiм'я? Коли у вас е змога, то приїдьте до мене та захватiть
портрет свого батька, якщо вiн є.
З щирою пошаною Дм. Яворницький"

25/III 31 р.

Одержавши цього листа, Залiзняк вiдклав усi справи й не поїхав, а
полетiв у Днiпропетровськ. Йому дуже кортiло побачити, який же вiн е, той
професор, що так тепло листується з ним i добросердно запрошує його до
себе.
На майданi Шевченка Марко Залiзняк знайшов будинок номер п'ять.
Натиснув на кнопку. За дверима почувся голос;

- Хто там?
- Це я, Залiзняк, iз Удачної.
- А-а! Залiзняк! Заходьте, заходьте! - ласкаво запросив Яворницький.- А
ваше прiзвище не просте - iсторичне, першим його оспiвав Тарас Шевченко!
Дмитро Iванович потиснув руку i запросив гостя до свiтлицi.
Тут Марко Микитович передав Яворницькому свої етнографiчнi фотознiмки,
а за одним заходом свого зошита, в якому карлючками були записанi
селянськi пiснi, новi слова, якi ввiйшли в ужиток колгоспникiв. Це були
найдо-дожчi дарунки для вченого.
Дмитро Iванович пiдвiвся з свого крiсла, пiдiйшов до Залiзняка й сiв
бiля нього на канапi. Цiкава розмова мiж ученим i фотографом тривала
довго. Стрiлка годинника вже порушила режим у цьому будинковi. Але Дмитро
Iванович не пускав гостя, вiн усе глибше й глибше проникав у його душу,
цiкавився життям.
- А як же ви, в глухому селi та ще в дореволюцiйнi часи, стали
фотографом?
- А це було так. Ще юнаком, пiсля закiнчення двокласної школи, я
вичитав у газетi таку об'яву: "Хто хоче заробити 100 карбованцiв у мiсяць,
придбайте в Харковi за чотири карбованцi апарат "Фотокартонет". Батько мiй
був людина побожна, вiн категорично виступив проти мого задуму. "Ти,
Марку, викинь з своєї дурної голови отой фотоапарат,- якось нагримав вiн.-
Оте дiло вiд сатани!" Тодi я потай вiд батька зiбрав од щедрування,
посипання та поздоровлення з Новим роком чотири карбованцi, сходив до
поштаря, i вiн допомiг менi оформити замовлення. Через тиждень я одержав
посилку з фотоапаратом i приладдям до нього. З того часу я не розлучався з
цим дiлом - став фотоаматором.
Дмитро Iванович уважно слухав Залiзняка, iнколи всмiхався, перепитував
окремi слова та вислови.
- Так у вас, виходить, є великий досвiд! Це ж прекрасно. Отакого
чоловiка я й шукав.
- Воно-то прекрасно, але й не дуже: були в мене i приключки з цим фото,
були й невдачi.
- Якi ж приключки? - спитав Яворницький.

- Це було пiд час вiйни в чотирнадцятому роцi. Мене забрали до вiйська,
послали полковим фотографом. I ось там вийшла оказiя.

- Яка?
- Ось яка. Iде менi назустрiч командир полку. А я зняв свого кашкета та
й кажу: "Драстуйте, з середою будьте здоровi!" Вiн спочатку аж чмихнув, а
потiм визвiрився на мене злими очима та як гаркне: "Струнко! Ти хто
такий?" Я кажу: "Фотограф, ось мiй документ!" - "В стрiй, на передову!
Менi фотографи не потрiбнi!"
I опинився Залiзняк на передовiй позицiї, був поранений, а все ж носив
фотоапарата, з ним не розлучався i в госпiталi, i все своє життя.
Яворницький вислухав цей епiзод, добре посмiявся, потiм вийняв книжечку
й щось записав до неї.
- Так от що, Марку Микитовичу, йдiть до мене фотографом. Пишiть заяву,
а завтра я дам наказа, щоб зарахувати вас до археологiчної експедицiї на
лiтнiй сезон. Як, вiдпустять вас з колгоспу?
Залiзняк з великою охотою прийняв запрошення керiвника експедицiї стати
фотографом. А щоб не було будь-яких непорозумiнь, вiн попросив академiка
написати про це листа до голови колгоспу iм. Дем'яна Бедного.
Правлiння колгоспу не перечило. Тодi Залiзняк з дружиною та матiр'ю
взяли квитки й приїхали просто до свого знайомого Д. I. Яворницького.
Професор гостинно прийняв їх. Уже надвечiр Залiзняк спитав Дмитра
Iвановича:
- А де ж ми, своєю капелою, будемо ночувати?

- Як де? Тут, у мене. Забирайте оцю, поряд з моїм кабiнетом, кiмнату та
й живiть там, як дома. Але одна умова: гуляйте собi в Днiпропетровську
скiльки вам треба, а на снiданок, обiд i вечерю бути всiм зi мною за
столом.
Через два днi мати й дружина Залiзняка, впоравшись з своїми справами,
повернулися назад, а Марко Микитович приготувався їхати Днiпром до
експедицiї. Але Дмитро Iванович тимчасово вiдклав цю подорож.

- Тепер,- каже вiн,- небувала повiнь на Днiпрi. Вам Треба їхати до
Вовнiг, а там вода пiднялася на вiсiмнадцять метрiв - таке було сiмдесят
п'ять рокiв тому. Будьте ви в мене, поки спаде вода. А щоб ви не сумували,
зайдiмо до мого кабiнету.
Зайшли. Залiзняк глянув на шафи з книгами, на гори аркушiв, списаних
рукою вченого, а потiм спитав Яворницького:
- Який у вас, Дмитре Iвановичу, режим i над чим ви зараз працюєте?
- Закон мого життя такий: о шостiй годинi я вже на ногах, до
дванадцятої ночi пишу, працюю над словником, над iсторичними матерiалами.
Цю роботу я виконую бiльше стоячи.
Потiм Дмитро Iванович повiв гостя до залу й показав йому "домашнiй
музей". На стiнах i на столах десять рiзних старовинних годинникiв: однi з
них кують зозулями, другi грають, третi дзвонять. Тут рiзнi статуї,
оригiнальний український посуд, усякi коштовнi європейськi вироби й
церковне начиння. Залiзняк глянув на рiдкiснi скарби й жартома спитав:

- Як це до вас, Дмитре Iвановичу, не добралися?

- Е-е-е, голубе, не штука загнути крюка! Це ж не моє - музейне. Там
немає вже де поставити експонати, тому несуть їх сюди, в мiй будинок, так
би мовити, у фiлiал музею. Довелося менi, Марку Микитовичу, скуштувати в
життi всякого - i солодкого, i гiркого, а бiльш за все ковтав гiрке... Та,
як бачите,- живучий, працюю для науки i для людей далi.

Дмитро Iванович пiдiйшов до свого столу, сiв i знову за В перо.
Залiзняк лiг вiдпочити на канапi, що стояла проти кабiнету. Яворницький
витяг з шафи три томи й пiднiс їх Залiзняковi.

- Вiзьмiть цi книги та прогляньте їх: це iсторiя запорозьких козакiв -
те, чому я присвятив усе своє життя.

Залiзняк читав їх три днi. Читав i думав собi: "Яку ж треба мати
голову, щоб написати отакеннi томи? Отож, мабуть, недаремно кажуть: учений
чоловiк видющий, а неучений ходе з зав'язаними очима".

I раптом у фотографа виникла iдея - зафiксувати вченого за працею.
- Дозвольте, Дмитре Iвановичу, я вас проти цього вiкна сфотографую з
вашими творами. Сiдайте на оце крiсло й вiзьмiть у руки всi свої твори.
Дмитро Iванович як засмiється, як зарегоче, аж Залiзняк розгубився.
Фотограф нiяк не мiг второпати, чого професор так смiється. Розгублено
спитав:
- Може, я що не так сказав, то пробачте менi.

- Нi, ви, голубчику, все добре сказали, але навiщо ви хочете мене на
старостi лiт задавити?
- Як? - злякався Залiзняк.
Дмитро Iванович знову зайшовся смiхом. А потiм встав з крiсла й
пiдiйшов до шафи з книжками.
- Бачите оцю шафу?
- Бачу.
- Так от, до речi, цю шафу, рiзьблену та поцяцьковану перламутром,
робив великий майстер, а подарував менi її один французький письменник.
Бачите оцi книжки? Оце все мої твори, а їх далеко перевалило за сотню. Так
хiба ж я зможу їх удержати на руках, як ото ви сказали?

Залiзняк покрутив головою i здивовано спитав Яворницького:
- Чи вже ж ото все вашi твори?
- Все мої.
- Ого-го!.. Ну й напузирили ж ви їх! Почувши це слово, Дмитро Iванович
перепитав його й зразу ж - до словника.

- Ну, якщо так,- каже Залiзняк,- то сiдайте в крiсло, а я накладу на
вашi колiна стiльки книг, скiльки витримаєте.

- Гаразд, давайте! З мене малював Рєпiн запорозького писаря,
фотографував мене першокласний майстер Е. Й. Федорович, але нiхто з них не
придумав такого, як оце ви!
Залiзняк поклав на колiна Яворницького понад десять важкуватих книг.
- Мабуть, досить, Марку Микитовичу, а то бiльше не Витримаю,
розпадеться тодi ваша споруда,- попросив Дмитро Iванович.
Залiзняк швидко встановив штатив, навiв апарата i напрочуд удало
сфотографував Яворницького з його творами - один раз без окулярiв, а
другий раз - в окулярах.
Дмитро Iванович, добре насмiявшись, утомився i тут же, Сидячи в крiслi,
задрiмав. Цей момент Залiзняк теж зафiксував. I добре зробив, бо таких
фотознiмкiв з Яворницького досi ще нiхто не робив. Вони були останнi в
життi Яворницького.
Одного ранку, пiсля снiданку, Дмитро Iванович узяв Залiзняка пiд руку й
пiшов з ним до музею оглядати експонати.

- А що це за старовинна бандура? Де ви її дiстали?

- Ця бандура має цiкаву iсторiю. Прочув я, що на Полтавщинi живе один
бандурист i грає вiн на запорозькiй кобзi. Я сiв на поїзд i - туди.
Розшукав його, запросив до Катеринослава. Тут допомiг йому виступити на
концертi. Бандурист заробив чимало побрязкачiв. Тодi я йому й кажу:

"Друже мiй, залиште свою бандуру в музеї, а собi придбайте нову,
двiнку, оздоблену". Бандурист погодився. I ось музей збагатiв ще на
запорозьку бандуру. Якийсь козарлюга-запорожець розважав свою душу, граючи
на нiй...- сказав замислено Дмитро Iванович.- А ця бандура ввiйшла i в
новiтню iсторiю: її змалював Ренiн, i той малюнок умiщено в книжцi
"Запорожье в остатках старины и в преданиях народа". Он воно як! А ось, до
речi, й малюнки Рєпiна. Тут їх кiлька десяткiв. Спасибi Iллi Юхимовичу,
моєму земляковi, за те, що подарував їх нашому музеєвi.
У травнi 1931 року Дмитро Iванович порадив Залiзняковi їхати до
експедицiї не дубом по Днiпру, а поїздом. Через мiсяць, коли спала вода в
рiчцi, до Вовнiг приплив i голова експедицiї - академiк Яворницький.
До нього на квартиру прибули з Києва чотири студентки-практикантки.
Вислухавши їх, Дмитро Iванович призначив дiвчат до археологiчних груп, якi
вели розкопки в рiзних пунктах Днiпра.

Прощаючись, Дмитро Iванович побажав їм успiху i кинув жартiвливу
реплiку:

- Iдiть, працюйте з любов'ю, а як вийдете замiж, так щоб нам побiльше
народили археологiв, а то старi йдуть на пенсiю, а молодих щось я не
бачу...
- Ходiмо сьогоднi до сiльради, нам же треба там зареєструватись! -
сказав якось Дмитро Iванович, звертаючись до Залiзняка.

- Ходiмо!
Дмитро Iванович надiв бiлий костюм, капелюх, свiтлозахиснi окуляри,
взяв цiпок, i вони пiшли до сiльради. Привiталися. Залiзняк помiтив, що їх
прийняли спочатку сухо, К не вельми привiтно. Хтось навiть тихенько
шепнув: "Це, мабуть, буржуй!" А коли Яворницький, цей артист слова, почав
розповiдати про минуле, всi кинули свою роботу й стали уважно слухати
розповiдь ученого.
Вже через годину вони заприятелювали з ним: до експедицiї поставилися
тепло, весь час допомагали археологам транспортом, квартирами й харчами.
А на квартиру до Яворницького плавом пливли i селяни, i мiсцеве
начальство.
Одного разу вiн зiбрав майже все село i прочитав лекцiю про
археологiчнi розкопки та культуру тих людей, якi жили в цих же Вовнiгах
тисячi рокiв тому.
Там були знайденi кам'янi вироби: ножi, свердла, скребочки, наконечники
стрiл та списи.
- От що, Марку Микитовичу, ви сфотографуйте менi всi добутi тут речi в
натуральну величину,- звелiв професор.
Селянському фотографовi ще не доводилося мати дiло з такими речами, але
вiн, будучи з природи кмiтливим чоловiком, добрав способу: клав один
сiрничок поряд експоната, а другий, для порiвняння, примощував бiля
матового скла. Виходило те, що хотiв Дмитро Iванович.
Професор похвалив розторопного фотографа i дав йому складнiшi завдання.
Багато селян, якi жили понад Днiпром-Славутою, добре знали свого
давнього знайомого Д. I. Яворницького. Надвечiр, коли вже стала менша
спека, вiн узяв з собою Залiзняка й пiшов до знайомих селян, щоб пошукати
якоїсь старовини; i якщо не пощастить придбати якусь старовинну рiч, то
хоч би сфотографувати її.
- Матерiал,- казав Дмитро Iванович,- треба добувати просто з живого
джерела, з живого духу, з живої мови народу.
В одного селянина Дмитро Iванович знайшов пречудесну скриню; вона добре
збереглася i, була оздоблена українським орнаментом.

- Цю скриню сфотографуйте менi, це дуже рiдкiсна рiч з цiкавими
вiзерунками. Згодом вона буде в музеї.
Проходячи повз село, Дмитро Iванович помiтив, що бiля Вовнiг
розташувався циганський табiр. Вiн пiдiйшов до них, оглянув їхнi шатра,
вози, коней, навiть зазирнув у халабуди на возах, а потiм обрав
найтиповiшу сiм'ю i попросив Залiзняка зафiксувати момент, коли циган саме
кує залiзо, а циганка з люлькою в зубах сидить бiля горна i нагнiтає
повiтря в горн.

- А навiщо вам цигани? - поцiкавився Залiзняк.

- Як навiщо! Цигани вже кiнчають своє мандрiвне життя. Отож для iсторiї
це фото якраз i пригодиться.

В той час, коли працювала археологiчна експедицiя, з хлiбом та iншими
продуктами було сутужне. За постановою уряду, членам археологiчної
експедицiї i копачам, якi виконували нелегку фiзичну працю, видавали
подвiйний робочий пайок. Коли закiнчили археологiчнi розкопки, їм належало
одержати 25 пудiв борошна. Дмитро Iванович зiбрав колектив експедицiї i
спитав:
- Скажiть менi: чи тут е голоднi мiж вами?

- Нi, немає! - гуртом вiдповiли.

- Так от що: двадцять п'ять пудiв належного нам борошна зi складу
Солонянського райвиконкому не брати, а передати державi. Обiйдемось!
Отакої дотримуюсь я думки! - сказав, як зав'язав Яворницький. I,
подумавши, додав: - Хiба, може, от що: передайте пекаревi моє прохання:
нехай спече велику, пишну українську паляницю. Повеземо її в музей i
виставимо напоказ вiдвiдувачам, щоб знали, який ми їли, їмо й будемо їсти
хлiб на Українi.
...Тихо, спокiйно й велично несе свої води Днiпро-Славута, обминаючи
зустрiчнi гострi та високi скелi. Вранцi, тiльки почало свiтати, до берега
пiдплив човен. В нього сiв Дмитро Iванович та два археологи - А. В.
Добровольський i П. I. Смоличев - i рушили вниз, ближче до Днiпрогесу, де
працювали iншi групи великої експедицiї.

- Ну, як тут у вас дiла, козаки?- спитав Яворницький молодого археолога
В. А. Грiпченка.
- Все гаразд! Знайшли скарб - золотi й срiбнi речi древньої культури,
майже все переплавлене.

- Добра знахiдка. Дякую за старання, вам пощастило. А ще чим мене
порадуєте?
- Ось iз котлована вимито землесосом п'ять мечiв i кiлька вiзантiйських
монет, гляньте, будь ласка.
Дмитро Iванович кинувся розглядати мечi - незвичайнi, їх довжина сягає
одного метра, а завширшки вони десять сантиметрiв. Лезо було з обох бокiв
орнаментоване золотими вiзерунками.

Очевидно, вони попали пiд час якоїсь загадкової катастрофи аж на дно
Днiпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими iржею.
Лише дерев'яне рукiв'я розпалося, а срiбний дрiт, яким скручувалось
рукiв'я, зберiгся. Спецiалiсти стверджують, що тим мечам три тисячi рокiв.
Одного разу Дмитро Iванович запросив до кабiнету музею вченого
секретаря i сказав йому:
- Викличте сюди телеграмою всiх археологи, проведемо нараду.
Через три днi з'їхалися до музею археологи. Дмитро Iванович заслухав
їхнi звiти, а потiм пiдвiвся з крiсла, оглянув присутнiх i промовив:

- Тут ось яка справа. Пiдходить час, коли пороги навiки сховають пiд
воду деякi iсторичнi мiсця, канави, острови будуть затопленi. Я вирiшив
оце зiбрати вас до музею, сiсти з вами на дуба "Сiчовика", що я вже
приговорив у лоцманiв, i в останнiй раз проїдемося козацьким ходом. Як ви
на це? Згоднi?
- Так це ж добре, Дмитре Iвановичу, краще й придумати не можна,-
вiдповiли археологи.
5 серпня 1931 року в дуб сiло 23 чоловiки. Вже хотiли рушати, але
чекають команди сiмдесятишестирiчного отамана цiєї екскурсiї Дмитра
Iвановича. Вiн когось чекав. Аж глядь на гору, а там у парку Шевченка
бiжать до берега дванадцять письменникiв, якi прибули з Харкова, щоб з
Яворницьким проїхатися востаннє на дубi до Кiчкаса.
- От кого я ще чекав! - сказав Яворницький, усмiхаючись.- Адже я вчора
одержав телеграму, щоб узяти їхню братiю з собою.

В дубi стало тридцять п'ять чоловiк. Залiзняк прицiлився i
сфотографував їх. Пiсля цього дано сигнал, i дуб вiдчалив од берега.

Перша ночiвля була у Волоському.

Невтомний Дмитро Iванович усю дорогу розповiдав їм усяку всячину. Дехто
з письменникiв писав нотатки в свої дорожнi книжечки.

Дорогою Дмитро Iванович проспiвав кiлька старовинних козацьких пiсень.
Йому пiдтягували гучнi молодi голоси екскурсантiв.

Стали наближатися до Ненаситця.

- Ну, хлопцi, знiмайте з себе все, залиште тiльки труси! - звелiв
Дмитро Iванович.- Не бiйтеся, але обережнiсть не завадить.

- Держiться, хлопцi!- гучно вигукнув лоцман, наполiгши на весла.
Раптом як шугоне дуб у безодню, i вода вмить залила все товариство. В
багатьох тьохнуло пiд серцем. I зразу ж дуб вискочив на рiвну-воду. В
човен налилося води. її швиденько вичерпали.

Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й смiх.
Дехто з гостей зблiд, але, дивлячись на спокiйне обличчя старого
Яворницького, який сидiв поруч лоцмана, намагався приховати свiй
мимовiльний страх.
...Настала осiнь. Пiшли дощi. Археологiчна експедицiя закiнчила свою
роботу. Фотограф Залiзняк успiшно впорався з своїм завданням.

- Ну, Марку Микитовичу, дякую вам за сумлiнну працю. Ви, козаче,
виправдали мої сподiванки. Спасибi, велике спасибi вам!

Залiзняк знову повернувся до свого колгоспу. Але листування з
Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав i далi етнографiчнi
матерiали, рiдкiснi фотознiмки та сердечнi слова подяки за добру науку.

СУПЕРЕЧКА 3 ПОМIЩИКОМ_ _

На широких степах помiщика Ераста Бродського у Верхньоднiпровському
повiтi стояло багато могил, а на них кам'яних баб. Про цього помiщика
далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його степи
була назавжди закрита.
Бродський тiльки невеличку частину своєї землi зорював пiд посiви, а
тисячi десятин цiлини, вкритої тирсою та пирiєм, залишав пiд випас. По нiй
ходили величезнi отари овець i череда рогатої худоби.

Хоч селяни бiдували без землi, тодi як широкi помiщицькi лани були пiд
випасом, та Бродському було байдуже.

Старi люди розповiдали, що коли Бродський продавав пшеницю, то пiдсипав
до чистого зерна вагон пилюги, яку селянськi дiтлахи збирали для нього на
дорогах.
Дмитро Iванович приїхав на Станцiю Ерастiвка, вийшов з поїзда i пiшки
пройшовся до маєтку Бродського, що за п'ять кiлометрiв вiд станцiї
Ерастiвка.
Бродський зустрiв гостя холодно i насторожено. Вiн уже знав
Яворницького й догадувався, що його приїзд до маєтку не обiйдеться без
того, щоб чимось не поступитися.
- Яким це побитом, Дмитре Iвановичу, ви забились у наш край? Що привело
вас до мене? - примруживши очi, поцiкавився Бродський.
- Могили та кам'янi баби приведи мене сюди. Бродський зразу ж
нахмурився. Але Дмитро Iванович знав одне дошкульне мiсце в цього пана -
його шанолюбство. Цим вiн i скористувався тепер.
- А чого це вас, Дмитре Iвановичу, тягне на мої степи, хiба могили
виросли тiльки на моїй землi? Вони ж є i в iнших краях!

- Що правда, то правда - є, але там немає таких господарiв, як ви. Я
вважаю за краще звернутися до вас - людини тямущої, свiдомої, культурної,
яка вмiє шанувати пам'ятники минувшини i, розумiється, допоможе в
археологiчних дослiдженнях могил. Як ви на це?
- Так я й знав. Ну що ж, берiть копачiв та розкопуйте отут, поблизу
маєтку, двi могили,- неохоче погодився господар степу.

Дмитро Iванович подякував i другого дня зранку, поки Бродський ще не
передумав, почав розкопки.
У могилах знайдено кiстяки, стрiлочки, наконечники списiв, лукiв,
залiзнi речi.
Бродський i сам любив старовину. Тому час вiд часу приїздив на баскому
вороному жеребцi й уважно розглядав викопанi там речi.

На другий день розкопок археологовi пощастило. Дмитро Iванович знайшов
найдорожчi речi - не золото, не дiаманти, а кам'янi форми - виливницi,
призначенi для литва бронзового знаряддя, яким у давнi часи користувалися
люди. Та недовго вчений милувався цiєю знахiдкою, бо про неї зразу ж
дiзнався Бродський; вiн немов з-пiд землi з'явився бiля могили.

- Ану, Дмитре Iвановичу, покажiть виливницi. Археолог неохоче показав
рiдкiсну знахiдку. Бродський узяв її до рук, цмокнув язиком, оглянув, а
потiм категорично сказав:
- Цi виливницi я заберу собi, а все iнше, що ви знайдете,- берiть у
музей.
- Як це собi? - здивувався археолог.- Це ж музейний скарб!
- Земля моя, могили мої i те, що в могилах,- теж моє. Отож буде так, як
я сказав.
Нахабство помiщика обурило вченого. Яворницький одразу ж припинив
розкопки й пiшов порадитися до свого доброго приятеля Павла Федоровича
Тушкана - директора дослiдної станцiї i середньої сiльськогосподарської
школи, яка була на землi Бродського.

- Бiда, Павле Федоровичу,розводив руками Яворницький.

- Що сталося, яка бiда?
- Та як же,- бiдкався археолог,- супостат Бродський забрав викопанi
кам'янi формочки для литва. Як вам це подобається?

- Ви не хвилюйтесь. Я спробую вплинути на нього, може, вiн поверне до
музею. А поки що, мiй друже, спочиньте, а я тим часом розповiм вам про
свої мандрiвки до помiщикiв. Хочете?
- Будь ласка, послухаю: ви менi обiцяли викласти всi подробицi, слухаю.

Агроном Тушкан, щоб вибрати пiдхоже мiсце для школи й дослiдної
станцiї, вiдвiдав багато помiщикiв, оглянув їхнi землi, ставки, лiси. Про
свої враження вiд цих зустрiчей вiн докладно розповiв Яворницькому. Типи й
характернi риси помiщикiв, про якi вiн розповiв, наштовхнули Дмитра
Iвановича на думку написати книжку "Помiж панами".
В цьому художньому творi Яворницький показав цiлу галерею помiщикiв i
земських дiячiв, замiнивши їхнi справжнi прiзвища. Це був суворий вирок
устрою, що породив i виховав цих не потрiбних свiтовi людей, якi знали
тiльки карти, горiлку та розпусне життя.
Розпрощавшись з Тушканом, Яворницький повернувся до Катеринослава. З
думки не йшли виливницi. Вiн узяв перо й написав до Бродського листа.
Яворницький просив його передати музеєвi виливницi хоч би на час, щоб
зробити з них копiї. Але той категорично вiдмовився виконати прохання.

Згодом з приводу цього Дмитро Iванович послав до Тушкана листа, в якому
виклав свiй гнiв i обурення. Ось кiлька рядкiв з цього листа.


"Любий i дорогий куме, Павле Федоровичу! Так паскудний Бродський i не
дав менi камiнцiв для того, щоб зробити з них моделi! Нехай же вiн,
анахтим, пiдкладе їх собi пiд боки в труну на той свiт! Зате я дуже радий,
що побував у Вас, бачив Вас, балакав з Вами i одiбрав од Вас коштовний
лексичний матерiал. Iз Вашого "Словничка" я узяв у свiй бiльше ста слiв,
яких не було нi в словнику Грiнченка, нi в моєму власному...


2/VII 1914 p. Усiєю душею Ваш Д. Яворницький"[37]

Боротьба за виливницi тривала. Пiсля довгої сварки й умовлянь з боку
Тушкана i Яворницького помiщик мусив поступитись. Вiн нарештi вiддав
виливницi, щоб тiльки зняти з них копiї. Яворницький забрав оригiнали
виливниць i зразу ж виставив їх у музеї.
Хоч як приндився й казився Бродський, але нi оригiналiв, нi копiй цих
формочок вiн уже не одержав. Вони назавжди лишилися в музеї.
Пiд цими виливницями появився напис: "Знайденi Д. I. Яворницьким при
розкопках могил бiля ст. Ерастiвки".

Через деякий час Бродський появився в музеї.

- Я приїхав по виливницi, час-бо їх повернути.

- Це ви так думаєте, що час, а я iншої думки: не збираюсь їх повертати.
- Чому?
- А тому, що на своїх степах i могилах - ви господар, а тут - я. Там
було по-вашому, а тут по-моєму. З народного музею речей не повертаю.
Бувайте здоровенькi!

_ХОЧ З-ПIД ЗЕМЛI, А ДО МУЗЕЮ__ _

Одного лiтнього дня, десь у тридцятих роках, Iван Iларiонович Позняков
узяв свого тринадцятилiтнього сина Костю (нинi - професор, доктор
iсторичних наук) i пiшов просто до Яворницького додому.

Натиснув кнопку. Вiдчинилися дверi.

- Прошу, заходьте! - гостинно запросив Дмитро Iванович.
- Ви пробачте нам, професоре, що ми з сином, не знайомi вам люди,
потурбували вас вдома.
На вустах Яворницького з'явилась лагiдна усмiшка:

- Я завжди радiю, коли до мене йдуть люди. Що ж ви хотiли? Що вас
цiкавить?
- Та що ж,- несмiливо почав Iван Iларiонович,- мiй син десь почув, що у
вашому будинку є запорожцi. "Ходiм, каже, та й ходiм глянути козакiв". Ну,
а я за одним ходом хотiв з вами познайомитись та попросити, щоб ви
показали свiй домашнiй музей.

- Ну що ж, можна. Ходiмте.
Господар повiв гостей до залу, де стояло кiлька вiтрин з експонатами,
на стiнах висiло чимало картин. Вiн показав музейнi релiквiї, розповiв про
iсторiю картин, на яких були зображенi запорожцi. А потiм пiдiйшов до
крiсла й попросив Познякових присiсти до нього поближче.

- Про запорожцiв ви нам уже розповiли. Дякуємо. Тепер, Дмитре
Iвановичу, розкажiть про свої археологiчнi розкопки. Що ви викопуєте в
могилах?
- Розкажу. Найбiльшi дослiдження менi довелося провести навколо рiчок
Орелi, Самари та Кiнських Вод - там, де колись були запорожцi. Оглянув я i
дослiдив територiю понад 500 верств, розкопав там 103 могили.
- Що ж ви там знайшли таке цiкаве?

- Знаходив багато всякої всячини. Викопали ми скорченi та пофарбованi
кiстяки, посуд, усякi вироби з металу та кременю.

- Це ж як, давнiх часiв?
- Скорiш належить до епохи, яка межує з неолiтом та початком металу.
Дмитро Iванович пiдвiвся з мiсця, взяв з столу альбом i показав кiлька
фотографiй. На них були розкопки могил i знайденi речi.

- Ось подивiться на це фото. Тут ви побачите кiстяки кочiвникiв. Бiля
цих поховань знайдено грошi часiв чотирнадцятого вiку.

Вiдклавши альбом, Дмитро Iванович погладив вуса, розповiв про цiкавiшi
знахiдки.
- В однiй могилi ми знайшли чоловiчий кiстяк i загнуздану коняку з
сiдлом, поховану стоячи. Бiля них лежали залiзнi стрiли, казани, лопати,
мiднi наконечники, шматки одягу. Там же знайшли жiночий кiстяк. Бiля нього
- намисто, коштовнi перснi, залишки парчi, шкiряного взуття, бронзове
люстерко, сережки тощо.
Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, пройшовся по залу, заглянув до
однiєї, до другої вiтрини, нiби щось пригадуючи, а потiм повернувся до
гостей i розповiв їм про одну з найдорожчих для нього знахiдок.

- У могилi бiля села Афанасьєвки, Новомосковського повiту, ми знайшли
речi якоїсь вельможної особи - залишки дерев'яної колiсницi, великий
мiдний глечик, двi срiбнi позолоченi аграфи, з круглими перлами, а на
пальцi правої руки - золотий з яшмою перстень. У лiвiй руцi - срiбний
глечик з ручкою, схожою на голову лева. По всьому кiстяку були розкиданi
сiмнадцять срiбних позолочених бляшок, деякi з них мали в собi великi
перлини. Бiля жiночого кiстяка знайшли щипчики для виривання волосся з
обличчя, три срiбнi вуховертки, одну срiбну ложечку й двi монети з iм'ям
Джанiбек-Хана 1342-1357 pp.
- А тут, поблизу Катеринослава, вам не Доводилося вести розкопки?
- Доводилося. Це було влiтку 1923 року. Тодi я органiзував археологiчнi
розкопки бiля села Лоцманської Кам'янки.

I тут Дмитро Iванович розповiв своїм допитливим слухачам, як вiн у тi
тяжкi роки, коли не вистачало матерiалiв i харчiв, вдався по допомогу до
мiсцевої вiйськової частини.
- Перед тим як вирушити на розкопки, я пiшов до командира вiсiмдесят
дев'ятого Чонгарського полку й попросив, щоб вiн дав менi похiдну кухню,
п'ять озброєних солдатiв для охорони експедицiї та намети. Спасибi йому,
вiн щедро допомiг менi. Копали там два тижнi. Всi харчувались з однiєї
кухнi. Iнколи я бував за куховара, готував степову пшоняну кашу,
заправлену салом. А як настане вечiр, нашi копачi-студенти, було, як
утнуть пiсню "Закувала та сива зозуля" або "Реве та стогне Днiпр широкий",
так, повiрте, аж луна пiде по Днiпру.
Прощаючись з Позняковим, Дмитро Iванович запросив його прийти до музею,
де вiн доповнить свої розповiдi про iншi релiквiї.

В цей день, коли завiтав до нього знову Позняков, Дмитро Iванович вiв
за собою екскурсiю ленiнградських учителiв. Пояснення робив росiйською
мовою. Всi уважно слухали. I ось одна наймолодша дiвчина якось знехотя
йшла у хвостi екскурсiї, взяла та й присiла на сволок запорозького куреня.
Коли Дмитро Iванович побачив це, зблiд i припинив пояснення. А потiм
звернувся до старенької бабусi Дiбрової - доглядачки музею:
- Подайте отiй молодiй панi моє крiсло, бо вона, напевне, втомилась. А
я, сiмдесятип'ятирiчний дiд, пройдуся з вами далi по музею...
На дiвчину всi глянули. Вона почервонiла, встала з сволока й кинулася
до гурту, але перед цим пiдiйшла до професора й попросила вибачити їй.
Екскурсiя посувалася далi. Зайшли до вiддiлу, де стояло
сiльськогосподарське знаряддя.
- Що це за дивний плуг? - спитав Iван Iларiонович.

- Перед вами - плуг, в якому тiльки один градiль має довжину два метри.
Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари
волiв. Бiдняк чи середняк не могли ним користуватися, бо не мали тягла.
Тiльки багатому вiн був пiд силу. Плуг, як бачите, непомiрно великий,
незграбний, градiль i чепiга зробленi з букового дерева, в ньому тiльки
лемiш та чересло залiзнi. Це - старовинна й вiдстала технiка
дев'ятнадцятого - двадцятого вiкiв. А ось вам уже Яруга технiка - залiзний
плуг: вiн легший, зручнiший. Це вже прогрес. А гляньте на оце фото. Тут
зображено трактора ХТЗ - це витвiр сучасної доби. Сюди волiв уже не треба
- вся сила в моторi, а бiля нього - вмiлi руки людини.

Керiвник екскурсiї повагом переходить далi.

- Подивiться на оцю дерев'яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена
на галушки або вареники,нi. Всерединi, як бачите, руками дотепного вмiльця
вирiзьблено обличчя Тараса Шевченка. Ви тiльки гляньте, гарненько
придивiться, як майстерно виконана ця рiдкiсна робота! А це ж трудився
простий чоловiк - селянин. Два роки вiн працював. Яка ж сила керувала цiєю
людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу от що: мало мати
природний талант, треба мати глибоку любов до рiдної культури, треба всiм
серцем, усiєю душею любити невмирущого Кобзаря!
Далi Дмитро Iванович вивiв екскурсiю з музею до кам'яних баб, якi
оточували музей, немов солдати.
- Розкажу вам про одну кам'яну бабу, яку я добув в одного селянина з
Пiдгорного. Поїхав я туди, розшукував того селянина i бачу: стоїть бiля
двору кам'яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у тинку. З
обох бокiв цiєї баби господар видовбав дiрки, в якi вставив лати. Я
познайомився з цим дядьком i питаю його: "Що ж це ви, чоловiче, зробили з
пам'ятником старовини? Хiба ж ви не знаєте, що є закон - усi кам'янi баби
здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?"
Бачу, дядько злякався, заклiпав очима i вже не знав, як вийти з бiди. А
потiм так несмiливо пiдiйшов до мене та й каже: "Я ладен вiддати бабу, так
тинок же звалиться, на чому ж вiн буде триматися?" - "Не турбуйтесь,-
кажу,- добрий чоловiче: щось придумаємо!" Пiшов я до механiка радгоспу i
попросив його допомогти дядьковi замiнити в тинку кам'яну бабу дерев'яним
стовпом, щоб тинок не звалився. Замiнили. Викопали цю бабу з землi,
звiльнили її вiд обiймiв лат. "Берiть,- каже дядько,- везiть до музею".
"Е, нi,- кажу йому,- що ж тепер - на плечах її понесу до музею, чи що?
Коли викопали, то й везiть її у Днiпропетровськ". Дядько довгенько
вагався, чухав пазуху, а потiм звалили гуртом цю бабу на автомашину й
повезли до музею. Хоч у цiєї баби i "ребра" вибитi, та не бiда - голова й
руки в неї цiлi, свого вигляду вона не втратила.
Дмитро Iванович окинув зором колону бабiв i, спинившись на однiй з них,
сказав:
- А оцю "молодицю" я добув у Лоцманськiй Кам'янцi.

Це було так: в недiлю вранцi взяв я свого цiпка й пiшов у село.
Дивлюсь, а бiля одного двору сидять дiди на кам'янiй бабi i попихкують
люльками. Я пiдiйшов, привiтався з ними та й питаю: "Дiди, а що це за
каменюка пiд вами лежить?"
"Та це ми з могили привезли, звалили бiля двору, нехай собi лежить,
може, коли пригодиться в дiлi". "Може, ви її продасте?" "Скiльки ж ви
дасте за неї?" "П'ять карбованцiв".

"Гаразд, берiть. А скажiть, що ж ви з нею будете робити?"
"Як що? Поставимо бiля музею, нехай дивляться на неї люди".
"О, так ви б так i сказали, що для музею. Тодi берiть свої п'ять
карбованцiв, а бабу ми волами привеземо задарма". "Коли так, голубчики,
тодi я вас до iсторiї заведу". "А що це таке?"
"А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а там вашi прiзвища.
Прочитають i вас добрим словом згадають. Он що!"

Дiди були радi, що про них будуть знати всi, хто огляне в музеї кам'янi
баби.
Екскурсiя на чолi з Дмитром Iвановичем увiйшла до центрального залу.
Посерединi - кругла велика вiтрина. Яворницький зупинився бiля неї.
- Розкажу вам, шановнi друзi, коротенько про iсторiю цiєї вiтрини. Тут,
недалеко вiд Днiпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився вiн, що
в нього вдома зберiгається велика колекцiя старовинних речей. Запросив
мене приїхати до нього в гостi. Це було десь у тринадцятому роцi. Влiтку я
приїхав до князя.
"Ану, добродiю, покажiть менi вашу колекцiю". Жевахов повiв мене в
окрему кiмнату i показав чудову музейну колекцiю всякої зброї.

"Ви б, князю, подарували все це музеєвi. Навiщо воно тут, дома?"
"Нiзащо в свiтi! З якої речi! Це ж фамiльне багатство!" "Ну й що з
того, як фамiльне? Це не завадить, щоб цi речi були виставленi в храмi
культури. Як ви на це?" "Е, нi, не можу: це святиня моїх предкiв, не
вiддам". Довгi мої переконування нi до чого не привели. Князь не
поступався. Я тодi страшенно на нього розгнiвався, грюкнув дверима й пiшов
з будинку. Аж чую, торохтить екiпаж. Глядь - сидить князь i махає рукою,
щоб я зупинився. Я став i чекаю.

"Пробачте, Дмитре Iвановичу, я прошу вас повернутись до мене".
"Повернусь тодi,- кажу,- коли всi експонати вiддасте музеєвi".
Князь покрутив свої пишнi пофарбованi вуса, подумав-подумав i
погодився. Вiддав усю колекцiю. Ось гляньте сюди - яке це багатство! Все
це назавжди стало власнiстю музею.

НЕ В ТИХ РУКАХ_ _

Один з помiчникiв Д. I. Яворницького, який збирав для вченого
етнографiчний матерiал та музейнi речi, повiдомив його, що на островi
Велика Хортиця десь 1915 року об'явився бандит Башмак, озброєний двома
запорозькими пiстолями з кремiнним запалом та кривою шаблюкою. Цей
розбишака нападав на перехожих i грабував їх. Нiхто не чув, щоб цей бандит
стрiляв з пiстолiв. Зустрiчаючись з людьми, вiн миттю наставляв два
пiстолi, i перелякана жертва скорялася, вiддавала йому все, що вимагав
грабiжник. Оповiдали, що заради смiливостi Башмак виходить на своє
"полювання" п'яний.
Злочинець прибрав вигляду запорожця: вiдпустив довгi вуса, носив
кудлату шапку та широкi шаровари. Скiльки жандарми за ним не ганялись, але
спiймати його так i не вдалося.
Дмитра Iвановича зацiкавив новоявлений "запорожець" i воднораз дуже
обурював: як це негiдник здобув старовинну запорозьку зброю? Та ж вiн
спаплюжив честь запорожцiв. За такi злочини в Сiчi прив'язали б до стовпа
й били б киями. Там з такими не панькалися. Нi, треба будь-що зброю
вiдiбрати, їй мiсце в музеї.
З такою думкою Дмитро Iванович узяв квитка й поїхав до Олександрiвцiв.
Незабаром вiн появився й на Великiй Хортицi. Тут розпитав, хто такий
Башмак i чи справдi в нього є запорозька зброя. Мiсцеве начальство
пiдтвердило це, але допомогти вченому вiдмовилося, щоб, бува, не накликати
на себе якоїсь халепи.

Тодi Яворницький вирiшив дiяти сам. Перш за все вiн дiзнався, що з
Башмаком дуже часто випиває якийсь дiд Кушпiль.
Дмитро Iванович зайшов до хати Кушпiля. Злиднi виглядали з усiх куткiв:
дiти обiрванi, немитi, нечесанi. Мати худа, засмучена. В її очах вiдбилося
вiчне горе й нестатки.
Кушпiль пiсля доброї чарки вивернувся на соломi й хропiв на всю хату.
П'ятеро малих дiтей накинулися на миску з розмоченими сухарями, ледь
присипаними цукром.
Гiсть привiтався. Уважно оглянув хату, погомонiв трохи, потiм пiдiйшов
до дiтей, погладив їх по голiвках. Пiсля цього витяг з кишенi двi пригорщi
карамелi i роздав її дiтворi. В хатi повеселiшало. Дiти й мати
усмiхнулися.
- Спасибi за гостинцi! - соромливо промовила мати. Дмитро Iванович
подумав: "Треба й матiр чимсь порадувати". Передбачливий гiсть заздалегiдь
подбав про це.
- А вам ось що! Вiзьмiть, носiть собi на здоров'я, на свою втiху,- i
вiн витяг з кишенi кашемiрову квiтчасту хустку i подав господинi.

Та спочатку розгубилась, а потiм нерiшуче пiдiйшла до гостя i взяла
подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо їй ще нiхто й нiколи не
дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу.

- Спасибi вам, добрий чоловiче, тiльки чим же ми вiддячимо? -
турбувалася господиня.
- Нiчого менi не треба: носiть та не згадуйте лихом. I тут Дмитро
Iванович перейшов до дiла. Вiн спитав її:
- Чи то не ваш чоловiк спить на соломi?

- Мiй чоловiк i моє горе!
- А чому горе?
- П'є непробудно! Он уже третiй день валяється п'яний i нi за холодну
воду...
- З ким же це вiн так причащається?

- Та є тут у нас один пройдисвiт, "запорожцем" величає себе. Зберуться,
нап'ються, поб'ються - на тому й день минає.

Дмитро Iванович зразу ж повеселiшав, коли дiзнався вiд старої
Кушпелихи, що її чоловiк приятелює з "запорожцем". Вiн став мiркувати, як
би це скорiше добратися до того лихого запорожця!

- Ану, тiтко, розбудiть свого чоловiка. Пiсля кiлькох стусанiв господар
пiдвiвся з солом'яного лiжка.
- Вставай, он якийсь пан прийшов, а ти хропеш на с всю хату! -
докiрливо кинула дружина.

Кушпiль повагом пiдвiвся, глянув каламутними очима на гостя. Голова в
нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав:

- Скажiть, де це ви так набралися?

- Та вчора трохи випив iз "запорожцем".

- Що ж цей "запорожець" робить?
- Та що - п'є, гуляє та жiнку лупцює. От i вся його робота.
- Виходить так: або п'є, або вошi б'є, а без дiла не сидить! - iронiчно
зауважив Яворницький.
- Так воно так! - засмiявся. Кушпiль.
- А чи не хочете ви похмелитися? - спитав Дмитро Iванович.
- Та хто ж вiдмовиться вiд такого добра! - зрадiв Кушпiль.
- Тодi ось що: ставлю вiдро горiлки, тiльки зробiть одне добре дiло.
- Яке саме, кажiть.
- Пiдiть до свого друга Башмака та умовте його, щоб вiн забрав з собою
всю зброю запорозьку i з вами прийшов сюди. Скажiть йому так, що нехай
мене не боїться: я не жандарм i не пристав, я - професор, директор музею.
Дiд Кушпiль зразу заохотився, а потiм почав знехотя чухати потилицю i,
нарештi, промимрив:
- Та хто його знає, чи вiн пiде? Зараз же день, а вiн боїться
показуватись на очi людям! Може, пiзнiше?..
Тут втрутилася Кушпелева жiнка, яка стояла й слухала їхню розмову.
- Чого там не пiде! Верзеш таке, що й купи не держиться. Скорiше
одягайся, хавхуло. Я теж з тобою пiду.
- О, це добре, якщо вдвох пiдете! - пiдтримав її Яворницький.
Обоє Кушпелi швидко зiбрались i подалися до Башмака. Годин зо двi
довелося чекати. Вже вечорiло. Дмитро Iванович, напружуючи очi, вдивлявся
у маленьке вiконце з хати i чекав. I ось появилися всi трое. Башмак був
при повнiй амунiцiї.

- Здрастуйте!
- Здоровенькi були!
- Ви мене кликали? - перший спитав Башмак, пiдозрiло пронизуючи очима
професора.

- Так, я вас кликав. Присядьте, не бiйтеся. Чув я, що ви здобули
запорозькi пiстолi й шаблю,- почав Яворницький.

- Так, здобув, ось вони при менi! - погладив той рукою свої трофеї.
- Де ж ви цю зброю добули?
- Де добув - там вже немає! В одного дiда взяв, вiн уже вмер. А де той
дiд дiстав - не питав. Та я з цих пiстолiв i не стрiляв, вони в мене так,
для розваги.
Башмак засмикався на стiльцi, йому не хотiлося казати, для чого вiн
тримає, при собi зброю.
- Неправду кажете! - почав наступати Яворницький.- Ви цю священну
зброю, якою запорожцi боронили батькiвщину, зганьбили, стали лякати нею
людей, грабувати їхнє добро та пропивати. Знайте - хто краде чуже добро,
той краде чужi сили, чужий труд, чужий розум, чуже щастя?
- А Кармалюк хiба не так робив? - закинув раптом Башмак.
- Що кажете - Кармалюк? Е-е-е, чоловiче, далеко куцому до зайця!
Кармалюк вiдбирав добро вiд панiв i вiддавав його крiпакам, знедоленим
людям. А ви що робите? Ви грабуєте бiдних людей, а потiм усе пропиваєте. А
як це зветься, подумайте! До чого ж ви дiйшли! Чи знаєте, що про вашi
злочини вже вiдомо в губернiї? За вами вже слiдкують. Ой дорого ви за це
заплатите!..
Сталось дивне: простi слова Дмитра Iвановича якось дiйшли до серця й
розуму розбишаки, вiн зажурився, замислився, а потiм раптом питає:
- Що ж ви, професоре, хочете вiд мене? Що ви менi порадите?
- А от що: обидва пiстолi й шаблюку передайте менi для музею. Бiльше
нiчого не треба вiд вас.
У розмову втрутився дiд Кушпiль, який досi терпляче чекав, коли
закiнчаться переговори, бо його думка крутилася весь час коло обiцяного
вiдра горiлки i його вже почала розбирати нетерплячка.

-- Та це, мабуть, ще не все! - потупцяв на мiсцi Кушпiль.- Ви ж менi
щось обiцяли! Так буде чи нi?
- Так, правда, я обiцяв: ось вам, хлопцi, трояка на горiлку. Випийте
оту смердючку та й розпрощайтеся з нею навiки. Горiлка до пуття ще нiкого
не доводила, а на той свiт загнала багатьох. Шинок - це храм сатани!
Забудьте до нього дорогу!
- Та й то так! - погодився Кушпiль, аби швидше взятись за чарку.
Башмак зняв шаблюку, пiстолi й вiддав Яворницькому. Дмитро Iванович
оглянув старовиннi релiквiї i подумав: "Отака зброя, а була не в тих
руках!.."
- Ну, а як же буде зi мною? Що менi робити далi? - спитав "запорожець".
- За вас, Башмак, я замовлю своє слово де слiд. Скажу, що зброю вiддали
в музей i почнете чесно собi хлiб заробляти.
- Де ж його заробити, цей хлiб, куди пiти?

- Е-е-е, чоловiче, була б охота, а дiло завжди знайдеться. Хто захоче,
той i на гору скоче, а як не захоче, то й з гори не скотиться. Раджу вам
iти працювати на завод. Це буде правдивий шлях у вашому життi. Та
пам'ятайте, треба робити, а не лiнуватися, бо лiнощi спустошують душу
людини. Ледарство - гiрше вiд тяжкої хвороби,- закiнчив Яворницький.

- Спасибi професоре, за добре слово, за вашу розумну пораду.
- На все добре! - попрощався Дмитро Iванович.

Складенi в мiшок музейнi скарби Башмак i Кушпiль допомогли Яворницькому
донести до поїзда, який iшов на Катеринослав.

"ЦИБУЛИНА" 3 МУЗИКОЮ I ГОДИННИКИ_ _

Хоч музей, який очолював Яворницький, звався крайовим, але в ньому були
експонати культур рiзних народiв, часiв i галузей технiки, бо всi вони
являли великий iнтерес для глядачiв.
- Ну що з того, що музей крайовий! А хiба люди не цiкавляться культурою
Росiї або Європи? Безперечно, цiкавляться,- казав Дмитро Iванович.- Отож
треба збирати все, що може дати людям користь, збагатити їх духовно.
I вiн збирав усе. Мiж тисячами рiзних музейних речей можна було
побачити венецiанський посуд, кинджали схiдних країн, речi рiзних
релiгiйних культiв.
Менi назавжди запам'ятався рiдкiсний годинник, який лежав у вiтринi
центрального музею. Бiля нього часто збирався натовп вiдвiдувачiв.
Що ж це за годинник? Звiдкiля вiн узявся? Ще до революцiї Дмитро
Iванович знав усiх дворян, купцiв, помiщикiв, якi жили на
Катеринославщинi, часто бував у панських покоях, бачив там рiдкiснi
колекцiї. Свiдомiшi з них, пiд впливом Яворницького, дарували свої
колекцiї музеєвi. Але таких було мало.
У помiщика Трипiльського Дмитро Iванович якось помiтив козацьку люльку
оригiнального зразка та iншi цiннi речi. Але найбiльше його зацiкавив
незвичайний годинник. Коли iсторик дiзнався про бiографiю цього рiдкiсного
годинника, вiн тiльки й думав про нього.
Ось i зараз вiн пильно розглядав унiкальний експонат у формi качиного
яйця, покритого зверху блакитною емаллю.
- Хто ж зробив це чудо? - спитав Дмитро Iванович у Трипiльського.
- Це витвiр генiального самоука Iвана Петровича Кулiбiна.
Iсторик стояв немов зачарований. Вiн пригадав, що в Петербурзi, в
Ермiтажi, зберiгається годинник, який Кулiбiн зробив 1767 року, а потiм
1769 року подарував його Катеринi II. Той годинник являв собою складний
механiзм автоматичної дiї, накручувався один раз на добу, складався з
тисячi мiнiатюрних деталей. Вiн вiдбивав години, пiвгодини, чверть години
ще й виконував гiмн, який створив винахiдник. Умiлець вмонтував у ньому
малюсiнький театр-автомат, який дiяв за допомогою особливих стрiлок.
Кулiбiн здивував тодi увесь свiт складною системою механiзму, що
свiдчить про його великий винахiдницький талант i про його незвичайну волю
й терпiння.
Але генiальний творець на цьому не зупинився. Вiн тодi сконструював
багато iнших годинникiв i механiзмiв. Очевидно, годинникiв у формi яйця
вiн виготовив кiлька, з яких один пощастило добути колекцiонеровi
Трипiльському.
Яворницький цiнував природний дар Кулiбiна. Йому дуже хотiлося дiстати
для музею витвiр його вмiлих рук.
Та не так просто було дiстати будь-яку рiч у Трипiльського.
- От що, Iване Костянтиновичу,- сказав Яворницький,ви менi, будь ласка,
дайте оту "цибулину" днiв на десять у музей. Тут має вiдбутись форум
iсторикiв, прибудуть гостi з-за кордону. Хотiлось би показати цей розумний
годинник. Нехай подивляться й знають, що слов'яни своєю кмiтливiстю можуть
увесь свiт здивувати.
- Якщо тiльки для цього ви просите,- вiзьмiть, не перечу. Але...
- Не турбуйтесь. Буде все гаразд. Хочете - розписку дам.
- Не треба. Це ж тимчасово!
Годинник пiсля форуму затримався в музеї. Лежить вiн мiсяць, два, рiк.
А Дмитро Iванович не поспiшає повертати його. Щоразу, зустрiчаючись з
Трипiльським, вiн доводив, що вiдвiдувачi рознесли таку славу про
"цибулину", що тепер люди плавом пливуть до музею. Всi хочуть подивитися
на це чудо та послухати музику годинника, коли вiн виконує гiмн.

Дотяг Дмитро Iванович з цим годинником аж до Жовтневої революцiї. А
тодi Трипiльському було вже не до годинника...

У Потьомкiнському палацi, який був у парку напроти будинку
Яворницького, стояв на дерев'яному постаментi так званий "стовповий"
годинник XVIII вiку. Вiдзначався вiн своїм великим розмiром i гучним
дзвоном. Бувало, як бевкне цей годинник, так аж луна по Днiпру котиться.
От би його в музей!

Пiд час революцiї Дмитро Iванович забрав цей годинник з палацу й
перенiс до свого будинку, бо в музеї бракувало мiсця.

Цей годинник уже не дiяв, не дзвонив. Треба було полагодити i пустити
його. Почав Яворницький шукати в Катеринославi путящого механiка. Йому
порадили доброго знавця годинникових механiзмiв, до того ж нумiзмата,
Георгiя Федоровича Йосикова.
- Покличте, будь ласка, того Йосикова! - якось попросив Яворницький
спiвробiтника музею. Механiк незабаром прибув.

- Чув я, що ви добрий майстер. Скажiть, а чи не зможете ви полагодити
потьомкiнського стовпового годинника?

- А чому ж, можу. Доводилося менi в своєму життi бачити всякi
механiзми. Спробую,- сказав Йосиков.
- Тодi ходiмте до мене, будете працювати й харчуватися в моєму будинку,
бо я такi речi за дверi не виношу.

Перед Йосиковим, у вестибюлi будинку вченого, стояв здоровенний
годинник, що вже вiджив свiй вiк, так само як i його колишнiй господар
князь Потьомкiн.
- Зробiть, Георгiю Федоровичу, так, щоб вiн дзвонив. Люблю, коли в
кiмнатi видзвонює годинник, якось веселiше живеться тодi.

За кiлька днiв годинник ожив. Пролунали першi акорди. Яворницькому дуже
сподобався "голос" цього годинника.
- Вiн дзвонить тепер так, неначе на вокзалi дають сигнал перед
вiдправленням поїзда,- сказав Дмитро Iванович.

А коли складний механiзм почав уночi вiдбивати 10, 11, 12 годин,- загув
увесь будинок. Яворницький не витримав дзвону, пiдвiвся з лiжка, пiдiйшов
до годинника й зупинив його.
- Що сталося, чому стоїть годинник? - тривожно спитав Йосиков, коли на
другий день прийшов перевiрити свою роботу.

- То я зупинив: вiн .не давав менi спати! Обидва засмiялися.
- Спасибi, Георгiю Федоровичу. Ви добрий майстер. Усi годинники, до
яких доторкнулися вашi руки, ожили, заговорили кожен своєю мовою.

Одного разу Дмитро Iванович запросив Йосикова пройтися з ним на
веранду, яка виходила в сад. Там, на великому тарелi, лежав, як жар,
розрiзаний кавун.
- Сiдайте, Георгiю Федоровичу, за стiл - покуштуймо оцього трiскунця.
Кавун їли обидва. В цей час Дмитро Iванович повiв розмову з гостем на
iншу тему.

- Кажуть, Георгiю Федоровичу, що ви цiкавитесь старовинними монетами.
Це правда?
- Дуже цiкавлюся. Навiть захопив з собою кiлька монет, щоб з вами
розглянути.
- Покажiть!
Яворницький озброївся лупою, став розглядати монети. Обидва зразу ж
знайшли спiльну мову нумiзматiв.
- Може б, ви оцi п'ять штук подарували музеєвi,ласкаво звернувся
професор.
- Прошу, вiзьмiть!
- А тепер ходiмте до мого кабiнету.

Дмитро Iванович дуже цiнував людей, якi хоч трохи любили музейну
справу. Такi люди були в нього найбiльшими друзями. Вiн їх пiдтримував i
словом, i матерiально.
Пiдiйшов Дмитро Iванович до свого столу, взяв глиняний глечик i сказав
Йосикову:
- Ану, нумiзмате, наставляйте свої пригорщi! Йосиков не знав, що
посиплеться з того глечика, а все ж наставив обидвi пригорщi, i враз вони
наповнилися срiбними монетами часiв Олексiя Михайловича й Петра I.
- Оце вам, Георгiю Федоровичу, дяка моя! Берiть i несiть їх з собою.
Пригодяться!

ЯК "ЗАПОРОЖЕЦЬ НАПIДПИТКУ" ПОПАВ ДО МУЗЕЮ_ _

Дмитро Iванович ладен був усiм пожертвувати заради науки й музею. Не
шкодував вiн для цього своїх особистих коштiв, вiдмовлявся вiд
елементарних побутових вигод. А там, де нiщо вже не дiяло, вдавався навiть
до своєрiдної експропрiацiї. Так було i з картиною Миколи Струнникова
"Запорожець напiдпитку", яка належала помiщиковi А. I. Синельникову.

Яворницький дуже довго обходжував багатiя, щоб той продав картину
музеєвi. Але пан уперто не погоджувався. Дмитро Iванович був з цим паном
на "ти", проте навiть близькi стосунки не допомогли йому забрати картину
до музею. Тодi Дмитро Iванович одверто заявив:
- Краще вiддай. Цiй картинi судилося бути в музеї. А якщо не вiддаси -
однаково заберу.
- А як ти забереш, коли я не вiддам?

- Це вже моє дiло. Запам'ятай: картина .буде в музеї.

Синельников посмiявся з нього та й забув про це. Якось вiн поїхав до
Харкова. Про це довiдався Яворницький. Недовго думаючи, сiв у поїзд i
гайда на станцiю Синельникове. Зайшов у панський будинок, тицьнув слугам
вiд Синельникова цидулку, а взамiн забрав картину Струнникова.
Повернувся пан з Харкова, зирк па стiну - немає картини!
- Де картина? - питає своїх слуг.

- Як де? Ви ж прислали записку, щоб картину вiддати директоровi музею
Яворницькому. Схопився пан за голову.
- Нiякої записки я не писав! Ану, покажiть ту записку. Подали пановi
записку. Читає її Синельников i очам своїм не вiрить:

- Гм, письмо моє, але я такої записки не писав. Ясно - це Дмитрова
робота.

Синельников їде до Катеринослава й прямує в музей.

- Дмитре Iвановичу, що все це значить?

- А нiчого. Я ж казав тобi: не подаруєш картину музеєвi, я знайду
спосiб, що вона буде тут.
- Е-е-е, нi, жарти жартами, а картина моя; облиш це все, прошу тебе -
поверни картину.
- Та що ти, друже! Люди вже бачили цю картину в музеї. Що ж тепер
скажуть вiдвiдувачi, коли вона зникне? I потiм, ми ж з тобою умовилися:
зумiю взяти картину, значить, вона лишається в музеї.

Суперечки тривали довго. Перемiг Дмитро Iванович. Так i залишилася ця
картина назавжди в музеї.

ЗОЛОТИЙ ТАРIЛЬ_ _

Якось влiтку Дмитро Iванович виїхав до села Степанiвки, що на лiвому
березi рiчки Орелi, i там розпочав археологiчнi розкопки могил. На цей час
вiн оселився у мiсцевого священика Микити Сомкiна. У нього борiдка була
руденька, пiдчикрижена, а голова така лиса, неначе злизана коров'ячим
язиком.
Священик радий був, що вчений зупинився саме в нього, i щовечора слухав
цiкавi розповiдi археолога про знахiдки в могилах та про iсторичний музей
в Катеринославi. Бесiди Яворницького з Сомкiним про старовину схилили
священика до того, що вiн охоче погодився допомагати в розшуках рiдкiсних
речей для музею.
В Сомкiна Дмитро Iванович зупинився на квартирi недарма. Вiн
передбачав, що саме вiн знає, в кого i що з старовини зберiгається,
вважав, що такого священика можна використати при збираннi не тiльки
музейних релiквiй, але й етнографiчного матерiалу. В своєму передбаченнi
не помилився.

Не пройшло й тижня, як Сомкiн одержав вiд свого колеги - сусiдського
попа Iвана Скиби - запрошення прибути з матушкою до нього на iменини.
- Давайте разом поїдемо до отця Iвана,- сказав Сомкiн, звертаючись до
Яворницького.- Там у нього побачите всяку всячину. Не пожалкуєте.
- Коли так - з радiстю поїду.
Приїхали. Зайшли в будинок. Яворницький познайомився з господарем.
Iменинник вiд радостi не знав, де посадовити гостя. Вiн заметушився по
хатi, ввiчливо запрошував до свiтлицi. Дмитро Iванович придивився до
Скиби. Це був здоровий, силенний чоловiк, бас його лунав, як iєрихонська
труба. Дмитро Iванович кинув очима на стiни, помiтив картину, на якiй було
зображено Тараса Бульбу з синами. Iсторик вiдразу ж зрозумiв, що потрапив
сюди недаремно. А коли звернувся до нього по-українськи, то почув у
вiдповiдь чисту рiдну мову. Це ще бiльше зближувало вченого з господарем
будинку.

- А чому це у вас тут запорожцi? - поцiкавився гiсть.

- Як чому? Я сам запорозького роду, то й шаную запорожцiв. Мiй
прапрадiд служив дяком у Покровському, де була запорозька церква.
- Цiкаво, дуже цiкаво. Тiльки ж, наскiльки менi вiдомо, запорозькi попи
були схожi на козакiв, а ви обросли бородою та вусами, неначе старий
пеньок мохом. Чи годиться так?
Всi чмихнули вiд такого трохи смiливого жарту. Смiявся i Скиба.
- Воно майже й не годиться, та вже так заведено, що той не пiп, хто без
бороди та довгого волосся на головi. Так вже повелось.

Стiл вже було накрито. В центрi, на золотому тарелi, лежала засмажена
iндичка. Сомкiн вибрав момент, коли господар - отець Iван - вийшов до
сусiдньої кiмнати, шепнув Яворницькому:
- Подивiться на отой тарiль,- давня штука! Дмитро Iванович повагом
пiдiйшов i, нiбито нюхаючи iндичку, уважно обдивився золотий тарiль. На
ньому був напис: "Року божого 1770".
- Ну, що ви, професоре, там побачили?

- Те, чого шукав. Для iсторiї - це знахiдка. Ви менi тепер допоможiть
оцю штуку забрати для музею.
- Постараюсь. Тiльки знайте, що це майже неможливо. Коли вже трохи
випили, проголосили тост за здоров'я iменинника, Дмитро Iванович пiдсiв
поближче до Скиби i почав з ним розмову. Мовляв, не всi люди усвiдомлюють
велике значення музею для розвитку культури.
- У мене тут, здається, немає таких речей, якi пiдiйшли б для музею,-
ухильно сказав Скиба.
- Як немає! А ось цей тарiль!
- Ви жартуєте, Дмитре Iвановичу. Це ж родова рiч, вона з поколiння в
поколiння переходить. Нi, я нiколи цього тареля не винесу з хати, нiкому
не вiддам нi за якi грошi!
- Гм, чому ж це так категорично?

- А тому, що коли вiддам тарiль, то на цьому весь наш рiд обiрветься.
Отакий у нас заповiт предкiв. Тим-то бережу його, як родову святиню, як
золото.
- Ви кажете, що зберiгаєте, як золото. А я вбачаю цiннiсть не в золотi,
а в iсторiї цього тареля. Розумiєте, вiн має бути здобутком громадськостi,
в музеї для нього мiсце, а не тут.

Пiп Скиба стояв на своєму i нiзащо не погоджувався. Не допомогли нiякi
умовляння.
Пiсля добрячої вечерi, пiд час якої священики охоче припадали до чарки,
всi лягли спати. Не спалося лише Яворницькому. Йому не давав спокою
знайдений скарб. Ще до схiд сонця вiн пiдвiвся з свого лiжка, взяв тарiль,
вийшов з будинку, звелiв негайно запрягти тарантаса.
В Катеринославi, не заїжджаючи до музею, вiн попрямував до редакцiї
мiсцевої газети. Редактор ласкаво зустрiв професора, запросив сiсти i
спитав його:
- Щось цiкаве принесли нам, Дмитре Iвановичу, показуйте. Може, про
запорожцiв якусь статтю написали?
- Майже вгадали. Мова й справдi про запорожцiв. Тут ось в чому справа.
Я привiз показати вам запорозький тарiль. Його довго зберiгав сiльський
священик Iван Скиба. А ось зараз вiн розщедрився i подарував цю рiч для
нашого музею. Але Скиба дуже просив, щоб про це вся єпархiя знала.

Редактор взяв тарiль, помилувався ним i поздоровив Дмитра Iвановича з
таким коштовним iсторичним здобутком.
- Так що ж ви хочете, Дмитре Iвановичу?

- Пiп Скиба дуже просив, щоб у газетi помiстили об'яву у формi подяки.
Мовляв, запорозький тарiль подаровано для музею за бажанням його власника.

- Ну що ж, це можна.
Другого дня в газетi появилась невеличка iнформацiя про те, що священик
Iван Скиба подарував музею запорозький тарiль, за що дирекцiя музею i вся
громадськiсть мiста висловлюють йому щиру подяку.

Дмитро Iванович пiдiйшов до газетного кiоска, придбав кiлька
примiрникiв свiжої газети i вiдразу ж попрямував до архiєрея.
Привiтавшись, витяг з кишенi газети i подав архiєреєвi.
- Прочитайте, будь ласка, оцю замiтку.

Архiєрей надiв окуляри в золотiй оправi, уважно прочитав i сказав:
- Ну що ж, хвалю отця за добрий вчинок. Отець Iван вiд цього не
обiднiє, а музей збагатиться значним iсторичним експонатом. Та й нам
честь.
- От i добре. Тодi я прошу вас,- черкнiть Скибi пару слiв. Вiн буде
радий, що ви благословляєте путь цьому тарелевi в музей.

- Добре, сьогоднi ж напишу.
З канцелярiї архiєрея Дмитро Iванович вийшов в чудовому настрої.
Попрямував до музею. Взяв перо i написав ось такого листа поповi Скибi:
"Здоровенькi були, панотче!
Дуже вдячний за Вашу гостиннiсть. Пробачте менi за несподiваний
вiд'їзд. Я встав дуже рано, коли ще всi спали. Менi жаль було Вас будити i
порушувати мiцний сон пiсля доброї вечерi, та ще й з оковитою.

Сьогоднi був у Вашого архiєрея. Розповiв йому про iменини i показав
запорозький тарiль. Вiн цiлком згоден зi мною i сказав, що йому мiсце в
музеї. А коли прочитав газету, в якiй згадується про Ваш дарунок, архiєрей
похвально вiдгукнувся про Вас i молить бога, щоб Ви й далi були здоровi та
щедрi.
Посилаю Вам газету з подякою. Прочитайте. Знаменитий тарiль тепер
виставлено в музеї. Його побачать всi, хто цiкавиться культурою народу.
Спасибi Вам, що Ви його так довго зберiгали. Ви боялись, що коли зникне
тарiль, то й рiд ваш обiрветься. Раджу Вам не вiрити в талiсмани. Ви ж
людина начитана i написана.
З щирою пошаною - Дм. Яворницький


Днiв через п'ять священик Скиба прислав Дмитру Iвановичу вiдповiдь. У
своєму листi вiн жодним словом не обмовився про тарiль. Його турбувало
iнше; чи не розгнiвався часом архiєрей, що на iменинах попи прикладалися
до зеленого змiя i добре перепилися? Чи не обславили вони цим вчинком
свого духовного сану? А то, чого доброго, скишкають з парафiї. Та
обiйшлось все гаразд. А коли Скиба прочитав замiтку Яворницького в
присланiй газетi, вiдразу повеселiшав. Адже яка честь! Яка слава! Тепер
вся єпархiя буде знати, все духовенство прочитає, що священик Скиба зробив
для музею таке добре дiло.
Показуючи цей експонат у музеї, Дмитро Iванович говорив:
- Оцей тарiль, як рiдкiсну й цiнну для науки рiч, я взяв у священика
без його згоди. Взяв i не повернув. Може, це трохи й негарно, хтось
подумає - злочинство! А я вважаю злочинством те, коли такi речi ховають по
скринях. I лежать вони там вiками без будь-якої користi. А ось тепер всi
бачать, всi милуються нею. От i судiть, хто тут правий, а хто винуватий!


_З ЖИВОГО ГОЛОСУ__ _

На одному лiтературному вечорi я познайомився з нашим мiсцевим
композитором Олександром Сергiйовичем Соловйовим. З дружньої розмови я
довiдався, що Олександр Сергiйович добре знав Яворницького, часто бував у
нього вдома.
Знайомство з ученим вiдбулося 1920 року. Непосидючий Дмитро Iванович
пiшов по Катеринославу шукати установу, яка б допомогла йому залучити до
музею цiннi панськi речi. Вченому порадили зайти до вiддiлу народної
освiти Катеринославського повiту.
Спiвробiтники вiддiлу знали професора Яворницького, вони привiтно
зустрiли його. Дмитро Iванович зняв капелюха, повiсив його на свiй цiпок i
сiв у крiсло.
- В якiй ви справi, Дмитре Iвановичу, завiтали до нас? - спитав
Соловйов, який тодi працював у вiддiлi народної освiти.

- В дуже важливiй i невiдкладнiй. Уже минуло кiлька рокiв, як панiв
витурили з мiста. А чи знаєте ви, що в їхнiх хоромах лишилися без догляду
великi бiблiотеки, цiннi картини, рiдкiснi статуї?

Спiвробiтники поклали свої пера.

- Так що ж вас хвилює, Дмитре Iвановичу?

- Як що? Я зайшов до вас, щоб дiзнатися, чи вжито заходiв по охоронi
цiнностей, чи все залишено напризволяще?

- Вжито. Ось вам наказ губнаросвiти, а ось iнструкцiя про охорону.-
"Хто про що, а Яворницький про музей!" - подумав Соловйов.

Дмитро Iванович глянув поверх окулярiв на Соловйова.

- Наказ бачу, це добре. А чи знають про нього тi, що виламують дверi й
вiкна та знищують цiннi речi? Мабуть, не знають або удають, що не знають.
Я прийшов, щоб ви дали менi iнспектора та мiлiцiонера, i ми разом
пройдемося по панських палацах. Менi вiдомо, в кого були цiннi старовиннi
речi.

Прохання Дмитра Iвановича задовольнили. На другий день вiн десь
роздобув воза, взяв з собою сторожа музею Iвана Попова та його десятирiчну
дочку Марiю i вирушив по скарби до панських палацiв.

- До кого ж ми спершу поїдемо? - спитав сторож.

- До дворянки Євецької. Вона десь чкурнула, а добро її залишилося в
палацi напризволяще...
Сторож з дiвчинкою сидiв на возi i правив конячкою, а бiля воза
чимчикував Яворницький.
У нагiрному районi, що його овiває чисте днiпровське повiтря, бiля
парку Шевченка i досi красується двоповерховий будинок готичного стилю.
Тепер у ньому розмiстився дитячий садок, а до 1918 року цей будинок
належав багатiй дворянцi I. П. Євецькiй. Дмитро Iванович не раз бував у
ньому i знав, що там е.
Чарiвна красуня панi Євецька перед тим, як тiкати за кордон, забiгла до
музею.
- Милий Дмитре Iвановичу! - благала вона, хвилюючись.- Ось вам ключi
вiд мого дому. Довiряю вам оцi ключi, дiм i все, що в ньому е. Благаю вас,
прибережiть, я скоро повернусь...
Яворницький узяв ключi, а сам подумав: "Нi, не вертатися вже тобi до
свого палацу!"
I ось Дмитро Iванович, мов справжнiй господар, витяг з кишенi переданi
йому на схованку ключi, вiдчинив дверi палацу, зайшов туди з своїми
помiчниками. Сторож i Яворницький двiчi навантажували воза статуями,
картинами, книгами i перевозили їх до музею. За останнiм рейсом захопили й
старовинний клавесин.
Ще раз Дмитро Iванович обiйшов кiмнати. Вiн помiтив альбом, палiтурки
якого були оздобленi срiблом. У них був вправлений коштовний дiамант.
- Бери, Марiє, оцю штукенцiю,- сказав професор дiвчинцi,- i неси до
воза. Та гляди ж не впади з нею, бо це дуже дорога рiч. А будеш падати -
хапайся за землю.
Пiдвода, вщерть навантажена рiдкiсними скарбами, загуркотiла до музею.
Друга зустрiч, яка назавжди зблизила цих людей, вiдбулася 1924 року.
Тодi О. С. Соловйов працював у трудових школах викладачем спiву. До нього
пiдiйшла дружина Яворницького - вчителька Серафима Дмитрiвна - i спитала:
- Скажiть, Олександре Сергiйовичу, чи ви змогли б з голосу записати
українськi народнi пiснi?
- А чому ж? З великою охотою зроблю запис. А з чийого я; голосу
записувати?
Дружина розповiла, що Дмитро Iванович дуже любить народнi пiснi, зiбрав
їх близько тисячi, багато знає на голос. Найулюбленiшi пiснi вiн часто
спiває i хоче, щоб вони збереглися. Серафима Дмитрiвна запросила Соловйова
завiтати до них додому, ближче познайомитись з професором-етнографом.
Дмитро Iванович зустрiв гостя дуже ласкаво. Вiн почав з ним розмовляти
росiйською мовою, але Соловйов, хоч сам i москвич, розумiв українську
мову, тому вiн сказав:
- Ви, Дмитре Iвановичу, розмовляйте зi мною українською мовою. До речi,
це менi пригодиться, бо саме тепер я вiдвiдую курси української мови.
Дмитро Iванович був дуже радий, коли дiзнався, що Соловйов працював у
1907-1912 роках у Чернiговi, особисто знав Михайла Коцюбинського.
Професоровi було приємно почути й про те, що Павло Тичина i Григорiй
Верьовка були його учнями в Чернiгiвськiй семiнарiї.

- Дмитро Iванович,- згадує Соловйов,- вибирав якусь iсторичну пiсню,
розкривав її змiст i казав, як треба її виконувати.

Дмитровi Iвановичу було тодi сiмдесят рокiв. Але вiн без будь-якої
натуги виводив пiснi. Пiсля того, як вiн проспiвував якусь пiсню
двiчi-тричi, Соловйов записував її так, щоб не пропустити динамiчних
вiдтiнкiв, темпу й характеру виконання.
- Слiд зазначити,- казав Олександр Сергiйович,- що Дмитро Iванович
надзвичайно вдало й точно передавав народнi пiснi. Вiн дуже добре пам'ятав
їх мелодiї. Спiваючи вдруге, втретє, вiн нiколи не збивався й не
вiдхилявся вiд першого виконання. В нього була добра пам'ять i чудовий
музикальний слух.
Одного разу, в умовлений час, Соловйов прибув, щоб записувати далi
пiснi на голос. Дмитро Iванович хоч i привiтно зустрiв гостя, але чомусь
був похмурий.
- Сьогоднi, Олександре Сергiйовичу, я не зможу наспiвувати - немає
настрою. Щоб спiвати улюбленi пiснi, треба вкладати в них душу, а без
доброго настрою дiло не пiде.
Мабуть, вiдкладiмо на iнший час.

Через кiлька днiв вони знову взялися за роботу. До Дмитра Iвановича
повернувся бадьорий настрiй, вiн був веселий, балакучий, здавалося,
помолодшав рокiв на двадцять.
Спочатку Дмитро Iванович проспiвав мiнорну, але досить енергiйну пiсню
"Запорожцi, ви добрi молодцi". За нею другу - "А наш пан отаман".
- Цих пiсень,- сказав вiн,- у жодному збiрнику ви не знайдете, бо вони
ще нiде не записанi. Тим часом вони мають велику художню цiннiсть.
Олександр Сергiйович помiтив, що в Дмитра Iвановича була одна
найулюбленiша пiсня: "Ой за гаєм зелененьким брала дiвка льон
дрiбненький". То тексту народної пiснi Яворницький ставився не тiльки як
iсторик, але й як поет, художник. Вiн часто наводив дуже влучнi вислови
вiдомих композиторiв про цiннiсть i значення народної пiснi.
Запам'ятав Соловйов ще один цiкавий епiзод, який характеризує
Яворницького як людину глибоко обiзнану, цiлком вiддану справi розвитку
культури серед широких народних мас.
Десь 1925 року в Катеринославi була органiзована українська хорова
капела "Зоря". На перший виступ капели запросили i Дмитра Iвановича. В
програмi були твори композиторiв Козицького, Верикiвського, Богуславського
та iнших. Дмитро Iванович сидiв у ложi, дуже уважно слухав. Пiсля
закiнчення концерту до нього пiдiйшов керiвник капели и спитав:
- Наш хор молодий, мене дуже цiкавить ваше враження вiд першого
концерту.
- Капела спiвала добре. Я тут слухав такi пiснi, яких ще нiде не чув.
Дякую за це. Добре, що ви не вiдриваєтеся вiд життя й несете нове в народ.
Але як ви могли допустити, щоб українська капела обiйшлася без української
народної пiснi? На мою думку, слiд було включити до програми твори
Лисенка, Стеценка, Степового, Леонтовича.

Близькi зв'язки композитора з ученим дали добрi наслiдки. Олександр
Сергiйович зробив велике дiло. Вiн записав з живого голосу Д. I.
Яворницького шiсть рiдкiсних iсторичних пiсень. Спасибi йому за те, що
донiс до сучасникiв голос минувшини.
Ось цi пiснi:
"Ой по горах, по долинах", "Не ходи, козаче, понад берегами", "А наш
пан отаман", "Запорожцi, ви добрi молодцi", "Ой за гаєм зелененьким", "Ой
з-за броду".

З ХАТИ ПО НИТЦI _

ЗАПОРОЗЬКА СКРИНЯ_ _

До музею прибула комiсiя вiд мiськради перевiряти роботу. Серед членiв
комiсiї був молодий iсторик Сергiй Андрiйович Данилов, який свого часу
слухав лекцiї професора Яворницького i складав йому iспити з iсторiї
України. Коли Дмитро Iванович побачив свого знайомого, вiн повеселiшав,
розмова вийшла за офiцiйнi рамка.

Знаючи Дмитра Iвановича як дотепного оповiдача, Данилов попросив його
показати, чим цiкавим збагатився музей. Дмитро Iванович охоче повiв
прибулих по залах, показав новi речi й розповiв про те, як вiн добув
окремi експонати.

- Коштiв нам дають дуже мало,- сказав Дмитро Iванович.- Тому доводиться
добувати музейнi речi всякими правдами й неправдами. Розповiм вам, як менi
випало добувати запорозьку скриню.
- Охоче послухаємо.
- Тисяча дев'ятсот тринадцятого року поблизу маєтку генерала Г. П.
Алексеева я розкопував могили. Бачу, один знайомий селянин везе на бричцi
запорозьку скриню, оздоблену перламутром. "Куди ви везете її?" - питаю.
"До генерала Алексеева".
Яворницький знав, що Алексеев скуповував старовиннi речi для власного
музею. Звiсно, генерал не пожалкує нiяких коштiв, щоб придбати цю скриню.
Але вiн знав ще й iнше: дружина колекцiонера не виявляла нiякого iнтересу
до релiквiй i часто чинила чоловiковi всякi перешкоди щодо цього. Коли
генерала не було вдома, вона втришия виганяла з двору всiх, хто приносив
рiдкiснi речi.

Дмитро Iванович не пропустив нагоди скористатися з конфлiкту мiж
генералом i його обмеженою дружиною.
Селянин пiд'їхав до Яворницького, привiтався з ним.

- Так везете до генерала, кажете?

- Еге ж!
Дмитро Iванович iронiчно посмiхнувся й махнув рукою.

- Ну що ж, везiть. Там вас генеральша так зустрiне, що й пiр'я
посиплеться.
- А хiба генерала немає дома?
- Та вiн же вмер, хiба ви не чули?

- Нi, про це не чув! - отетерiв дядько.

- Помер ще два днi тому. Та нiчого, ви таки везiть скриню до
генеральшi, може, вона купить.
Дядько розгубився. Вiн дiстав з кишенi тютюн, скрутив самокрутку. Потiм
благальне глянув у вiчi Дмитровi Iвановичу й сказав:

- Дмитре Iвановичу, купiть краще ви цю скриню, бо менi як ото їхати до
генеральшi, то однаково що в пекло.
- Скiльки ж ви хочете за неї?
- Четвертну дасте?
- Я б купив, так у мене таких грошей немає. Дядько пом'явся, потупцяв
бiля брички.
- Яз вас небагато вiзьму.
- Скiльки?
Десятку дасте, то й берiть.
- Нi, тодi везiть До генеральшi, в неї грошей - хоч лопатою горни.
- А може, вiзьмете за троячку?
- Добре, тiльки умова - вiдвезiть скриню до Катеринослава.
Дядько погодився:
- В недiлю, коли буду їхати на базар, то й скриню завезу до музею.
- Отак я придбав запорозьку скриню. А генерал у той Час ще й гадки не
мав умирати.

ПРОВЧИВ_ _

Дмитро Iванович пiдвiв комiсiю до вiтрини, в якiй лежав невеличкий
метеорит.
- Хочете, розкажу вам iсторiю цього залiзного камiнця.
- Будь ласка, послухаємо вас.
- Приїхав до мене з Томакiвки земський начальник, Гаркушевський. У
нього була така червона пика, що притулити до неї кiзяка, то вiн так i
пчиркне. Витяг, вiн з кишенi маленького камiнця й показує. "Де ви його
пiдчепили?" - "Знайшов один селянин з Томакiвки. Я йому за це дав
карбованця".

Дмитро Iванович дуже хотiв, щоб цей уламок небесного тiла земський
начальник подарував музеєвi, але Гаркушевський уперто не хотiв дурно
давати, а правив за нього п'ять карбованцiв.
Яворницький спершу присоромив земського скнару, а потiм сплатив йому
карбованця. Проте лихваревi це так не минулося. Дмитро Iванович вирiшив
провчити його, щоб знав, як зазiхати на музейнi копiйки.

Вiн спитав Гаркушевського:
- Чи не було у вашому роду запорожцiв?

- А чому це ви питаєте?
- Нещодавно я читав журнал "Киевская старица", i там згадувалося про
якогось запорозького сотника Гаркущу.
Гаркушевський аж пiдскочив, коли почув про це. Йому дуже хотiлося бути
нащадком запорожцiв.
- В якому ж номерi журналу ви читали про цього сотника?
- Бачите, давненько це було. Зараз не можу пригадати, в якому саме
номерi.
- Що ж ви порадите?
- Раджу вам купити комплект цього журналу за тисяча вiсiмсот
дев'яностий - тисяча вiсiмсот дев'яносто п'ятий роки. Там в одному з
номерiв ви напевне знайдете статтю про свого предка Гаркушу.

Пiзнiше Яворницький почув, що Гаркушевський купив комплект "Киевской
старины" аж за п'ять рокiв. Заплатив великi грошi, а згадки про свого
"предка" так i не знайшов, бо її нiколи там не друкували.

ВIДГОМIН ВIКIВ_ _

Наша дума, наша пiсня
не вмре, не загине.
Т. Г. Шевченко
Українська пiсня! То замрiяно-журлива, як самотня тополя край села, то
весела й дзвiнка, мов той струмочок весняний, то гнiвна, як розбурханий
Днiпро. Хто її не любить! Але, мабуть, нiхто так не кохався в нiй, як
Дмитро Iванович.
Особливо його серцю були милi старовиннi козацькi пiснi, i коли Дмитро
Iванович дiзнавався, що в якомусь бодай найвiддаленiшому селi є старий дiд
чи кобзар, який знає не вiдомi ще йому пiснi, вiн негайно вирушав до
нього.
У пошуках пiсенного фольклору, так само як i музейних скарбiв, вiн
обiйшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини,
Харькiвщини й Полтавщини, побував на Херсонщинi i в Таврiї, подорожував на
Київщинi та Чернiгiвщинi.
Нелегкими були цi пошуки, доводилося багато в чому собi вiдмовляти, а
то й лишатися без копiйки в кишенi, але пiсня вела все далi й далi.
Дмитро Iванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо
кобзарiв, пастухiв, старих селян. Вiн вважав за найкраще робити записи
пiсень та iсторичних дум з уст народних. Але ще краще, казав вiн, коли
пiсню одразу записати й на голос. Тодi вона зберiгає свiй нацiональний
колорит, свою неповторну чарiвнiсть.
Дмитро Iванович, бувало, запише пiсню на голос, а потiм i сам кiлька
разiв проспiває, щоб добре запам'ятати мелодiю, зберегти всi нюанси пiснi
такими, якими почув од спiвака.
В своєму життi вiн часто зустрiчав людей, якi не могли передати пiсню
словами: "Проказати - не прокажу, а проспiвати, то доведу", їм краще
вдавалося вiдтворити пiсенну красу на голос, коли її проспiвають.
Траплялося й таке: запише якусь пiсню зi слiв, а коли виконавець спiває
її, деякi слова замiнює. Тодi в записнiй книжечцi з'являлося два, а то й
три варiанти однiєї i тiєї ж пiснi.
За своє життя Дмитро Iванович списав десятки записних книжок, до яких
занотував крилатi вислови, прислiв'я, пiснi.

Його дуже сердило, коли вiн чув зiпсовану пiсню, в яку вскочили слова,
що засмiчували й перекручували її змiст. Тодi вчений вдавався до старих
людей, сивоусих бандуристiв, лiтнiх пастухiв i отак добирався до чистих,
незамулених джерел народної творчостi.
Дуже боляче реагував Дмитро Iванович на те, коди хто-небудь iз селян
виконував пiснi "без смаку, без складу i без ладу", а намагався спiвати
рiднi пiснi "по-панському".
В таких випадках Дмитро Iванович клав перо й просив спiвака:
- Ти менi, козаче, заспiвай старовинної - чумацької або козацької,
такої, щоб аж за серце взяло.
Коли таке прохання дивувало спiвака, Дмитро Iванович пiдказував йому:
- А ви, голубчику, чули таку пiсню:


Ой не знав, не знав козак Супрун,
Як славоньки зажити,

Зiбрав вiйсько славне

Запорозьке Та й пiшов вiн орду бити.


- Чув, та забув на голос.
- Тодi слухайте - я заспiваю.
I вiн спiвав, та ще так, що в того "голубчика" аж сльози виступали на
очах. Слухав вiн i думав: "От тобi й пан, а спiває по-нашому,
по-мужицькому!" I серце вiдгукнулося саме тiєю пiснею, по яку приїхав "пан
у капелюсi".
Ось так рядок за рядком, строфу за строфою i збирав Яворницький
невмирущi скарби народної творчостi. А 1906 року вiн видав у Катеринославi
збiрку "Малоросiйськi народнi пiснi", до якої ввiйшло понад 800 пiсень та
iсторичних дум.
Аналiзуючи зiбранi перлини, професор Яворницький помiтив, що найбiльше
збереглося українських пiсень на Полтавщинi. Полтавськi наймити йшли на
заробiтки в Таврiю, на Катеринославщину, Харкiвщину i довгими та курними
шляхами несли з собою рiднi пiснi, сповненi смутку й гiркоти. Цi пiснi
переходили з роду в рiд, тужливо линули над степовим безмежжям.

Зiбранi скарби Яворницький розподiлив на колядки й Щедрiвки, веснянки
та гулянки, пiснi, що вiдображали щасливе й нещасливе кохання, пiснi з
родинного життя, весiльнi й колисковi, пiснi, що характеризують економiчне
життя людей, пiснi iсторичнi, сатиричнi, жартiвливi.

В багатьох iз них оспiвується боротьба проти соцiального i
нацiонального гноблення, крiпацтва, бiдування наймитiв, чумакiв... У цих
пiснях вчувається вiдгомiн вiкiв.
Записанi пiснi вiд людей рiзного вiку, стану й фаху, От, скажiмо, пiд
однiєю з щедрiвок читаємо позначку;
"С. Черевки, Полтавської губ., Миргор. повiту, с-ка Палажка Цапченкова,
17 р. 1904 р.".
До деяких пiсень автор збiрки дав пояснення, з якої нагоди i для кого
ця пiсня спiвалася. Так, пiсля короткого тексту:

А в пана, пана

Собака п'яна,

Лежить на санях

В червоних штанях,

I люльку курить,

Та й пана дурить,-

записано: "Хутiр Будаково, Полтавськ. губ., Миргор. у., мала дитина, 4
роки, поздоровляла пана на Новий 1904 рiк".

Перед роздiлом "Веснянки" Дмитро Iванович робить таку коротеньку
передмову: "Цi пiснi спiвають з того дня, як почне кувати зозуля, i аж до
самого Петра, цебто 27 червня".
Багато вчений записав пiсень з уст людей рiдної Сонцiвки, Харкiвського
повiту. Односелець Iван Пухан продиктував йому цiкаву щедрiвку. "Цю
щедрiвку,- писав Дмитро Iванович,спiвають тiльки великi хлопцi, щоб
виходило дуже гучно й товсто".

Часто надибуємо на легенди й пiснi, записанi вiд талановитого селянина
- слiпця Хоми Провори, який жив у селi Богодарi, Олександрiвського повiту,
Катеринославської губернiї.
Не всi пiснi, що зiбрав Яворницький, увiйшли до книжки. Крiм того,
треба сказати, що й пiсля виходу цiєї збiрки Дмитро Iванович збирав далi
витвори пiсенного фольклору. Вiн зiбрав понад двi тисячi пiсень.


СУПРОТИ НЕНАСИТЦЯ_ _

На Днiпрових порогах, куди Д. I. Яворницький не раз приїжджав з
екскурсiями, вiдвiдувачiв найбiльше вабив Ненаситець, або Дiд-порiг. Щоб
його добре розглянути; Дмитро Iванович завжди виводив прибулих на високу
скелю, яка звалася Монастирка. Звiдси все було видно як на долонi.

Перед тим як спуститися з скелi, Дмитро Iванович не забував розповiсти
про одну багату землевласницю-скнару, яка зберiгала рiдкiснi й коштовнi
речi музейного значення.
- До останнiх рокiв супроти Ненаситця красувався пишний сад, а в тому
саду височiв палац з мезонiном та колонами.

- Чий же це був палац? - спитали вчителi-екскурсанти.

- В ньому жила помiщиця В. I. Малама - далека родичка гетьмана Данила
Апостола. В тому палацi зберiгалося безлiч коштовної старовини. Там були
двi гетьманськi булави - одна з слонової костi, друга оздоблена золотом,
сукняний червоний жупан, три шовковi гетьманськi каптани та гетьманське
сiдло, оздоблене рiдкiсними, блискучими камiнцями. Та вся бiда в тому, що
власниця нiзащо не хотiла розлучатися з своїми скарбами.
Дмитро Iванович тут же розповiв, як вiн хотiв забрати до музею
гетьманське сiдло й булаву. Тiльки вiн ступив до садиби Малами, як її
зразу ж сповiстили, що прийшов невiдомий чоловiк. Вона замкнулася й
наказала своїм вiрним слугам бути на сторожi, нiкого не впускати до її
покоїв. А коли її повiдомили, що прибув професор, вона насторожено
спитала, вiдкiля вiн приїхав i в яких справах, їй вiдповiли - з губернiї.
Помiщиця-вiдлюдок, яка до невiдомих завжди ставилася пiдозрiло,
зажадала вiд гостя документа.
Дмитро Iванович витяг з валiзи своє посвiдчення, загорнув його у
клаптик газети й просунув цей документ у щiлину, що свiтилася знизу дверей
кiмнати Малами.
Чути було, як господиня боязко наближалася до дверей, нахилилась i з
острахом узяла в руки документ, потiм почала ним шелестiти. Довго вона
шарудiла тим посвiдченням, а потiм просунула його в щiлину назад. Хвилини
через двi дверi в кiмнатi одчинилися. Помiщиця вийшла в приймальню до
гостя.

- Що ви, професоре, хочете?
- Глянути на старовину, на вашi древностi. Малама змiряла гостя з нiг
до голови недоброзичливим поглядом, її пожовкле обличчя густо зморщилося.
- Нiчого я вам не покажу.
- Чому ж ви так недовiрливо ставитесь до науки?

- А що менi ваша наука! - грюкнула дверима злюка - та й по тому!.
Незабаром на Катеринославщину приїхав Iлля Рєпiн - давнiй побратим
Яворницького. Вiн побував на мiсцях Запорозької Сiчi, де збирав матерiали
про запорожцiв. Дмитро Iванович розповiв йому про Маламу й про тi рiдкiснi
експонати, якi лежать в її хоромах.
- З'їздимо, Iлля Юхимович, до неї вдвох, може, нам пощастить щось
здобути.
Приїхали вони до скупої землевласницi, яка мала сорок вiсiм тисяч
десятин землi. Коли вона побачила, що до двору пiдкотив фаетон з двома
чоловiками в капелюхах,- зразу ж по всiх кiмнатах загримiли замки,
забряжчали мiцнi засуви. Трохи згодом господиня виглянула з вiкна другого
поверху.
- Що вам треба вiд мене? - вигукнула вона з вiкна.

- Покажiть нам, будь ласка, гетьманську булаву та сiдло.
- I не думайте, i в руки не дам!

Рєпiн пiдiйшов до Яворницького i шепнув йому:

- Просiть - нехай хоч у вiкно покаже.

- Ви, панi, нас не бiйтеся. Нам не потрiбнi вашi релiквiї,- умовляв
Яворницький.- Якщо вже не можна взяти їх до рук, то дозвольте хоч
змалювати на вiдстанi.
Малама трохи пом'якшала. Вона звелiла гостям подалi вiдiйти вiд будинку
її стати посеред подвiр'я, а сама боязко пiднесла до вiкна булаву й сiдло
i виставила їх напоказ.
Поки Дмитро Iванович ласкаво розпитував, як вона здобула цi речi, Рєпiн
у цей час швиденько змалював булаву й сiдло з усiх бокiв.

Оце й усе, що вдалося виканючити в неприступної помiщицi. Де тi
неоцiненнi релiквiї подiлися - нiхто не знає й досi...


КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА
ПЕРЕВОДУ

У своїй подвижницькiй працi вчений завжди знаходив собi помiчникiв,
людей, закоханих у рiдну культуру, i залучав їх до доброго дiла.
У 1960 роцi менi пощастило знайти одного приятеля Дмитра Iвановича -
Захара Семеновича Бородая. Вiн жив у Червонопартизанському провулку в
Днiпропетровську. Зайшов я по данiй менi адресi до маленької хатини над
яром. Сивовусий господар, чисто поголений, в окулярах, сидiв за невеличким
столом i читав "Кобзаря". В хатi чепурно, на стiнах - портрет Тараса
Шевченка, прикрашений широким квiтчастим рушником, двi картини - одна
Самокиша "Богдан Хмельницький в'їздить в Київ 1648 р.", друга -
Красицького "Гiсть iз Запорожжя". Захар Семенович за свое життя зiбрав
чималу бiблiотеку, якою вiн не без пiдстав пишався. Вiн багато рокiв
працював листоношею i за довгорiчну та сумлiнну працю на поштi був
нагороджений орденом Ленiна.
Погомонiвши якусь хвилину з господарем, я спитав його:
- Кажуть, що ви були знайомi з Дмитром Iвановичем. Це правда?
Коли Захар Семенович почув iм'я Яворницького, його обличчя одразу ж
повеселiшало, й вiн приязно усмiхнувся.
- Це правда. Я з ним познайомився ще напередоднi першої свiтової вiйни.
З тринадцятого року я став працювати в Катеринославському головному
поштамтi - листоношею. До району, який я тодi обслуговував, входив i
будинок професора Яворницького. Добре пам'ятаю - вперше я занiс йому
кореспонденцiю влiтку 1915 року.
"Ви часом не з Полтавщини?" - спитав мене Дмитро Iванович, приймаючи
вiд мене листи та газети.
"Так, з Полтавщини! А як ви вгадали?"

"Вгадати не важко: ваша мова сама про себе це сказала".
Листоноша i вчений сiли на верандi. Дмитро Iванович наказав подати чаю.
Йому на колiна звичним рухом зiскочив невеличкий сiренький котик, якого
вiн завжди пестив, коли розмовляв з гостем.
- Де ж ви народилися, з якого роду, розповiдайте, будь ласка! -
поцiкавився ввiчливий господар.
- Яз мiстечка Жовнино, Золотонiського повiту. А роду - козацького.
- Он як! Вiдкiля ж ви дiзналися про свiй козацький рiд?
- Мiй дiд водив мене на старовинне кладовище у Жовнинi. Там вiн показав
менi кам'янiти хрест на могилi мого прадiда. Дiд пiдвiв до хреста та й
каже: "Читай, хлопче, що за слова там!" Я прочитав напис: "Тут поховано
прах козака Лазаря Бородая". Отож вiд цього козака i йде наш рiд.
- Ну що ж, це добре, що ви зацiкавилися своїм родом. А скажiть, чи вам
часом не доводилося в Жовнинi бачити мого побратима Миколу Лисенка?
- Як не доводилося! Бачив його тисяча дев'ятсот третього року, коли вiн
з Старицьким приїздив до Жовнина провiдати свою рiдню та землякiв.
- Що ж ви пригадуєте з того приїзду?

- У нас його поважали й дуже шанобливо зустрiчали. Людина вiн проста й
доступна. У моїй пам'ятi зберiгся такий факт: Лисенко подарував тодi двi
тисячi карбованцiв i двi десятини землi з своєї садиби, щоб збудувати в
Жовнинi школу.
- Ну й збудували ту школу?
- Де там! Грошi й земельку забрали до своїх рук старшина й писар.
Кажуть - захарлали, пропили, барбоси! - з гнiвом розповiв Бородай.- А
шкода! Яка б оце пам'ять була про таку людину.

Прощаючись з листоношею, Яворницький сказав:

- От що, голубе, ви зайдiть днiв через два до мене в музей: ми там
поговоримо про одне важливе дiло...
Бородай ранiше чув про Яворницького. Вiн був радий, що йому,
шанувальниковi вченого, пощастило познайомитися з ним, i чекав недiлi, щоб
у вiльний вiд роботи час пiти до музею.
В недiлю Захар Семенович надiв українську вишиту сорочку, синю
чумарчину, козацькi штани, смушеву шапку i в такому виглядi прибув до
музею.
- Ану, козарлюго, пiдiйди поближче!-покликав Яворницький, як тiльки
побачив Бородая.
Дмитро Iванович оглянув гостя з нiг до голови. Його обличчя осяяла
тепла, щира усмiшка.
- Ну, запорозький лицарю, ходiмо зi мною. Якщо гiсть подобався Дмитровi
Iвановичу, вiн шанобливо брав його пiд руку, водив по залах музею, йшов з
ним на прогулянку. Так було й з Бородаєм, якого потiм Дмитро Iванович
запросив до свого кабiнету.
- Чи знаєте ви, Захаре Семеновичу, навiщо я вас закликав?
- Ще не знаю, але з великою охотою послухаю вас i готовий виконати
будь-яке ваше прохання.
- От що, добрий чоловiче, я хочу послати вас в мандри по скарби
народнi. Думаю, що козаковi це доручення пiд силу. Як, справитеся?

Захаровi Семеновичу було приємно виконати прохання вченого, але вiн
хвилювався: чи ж впорається з його завданням?

- Куди ж менi доведеться їхати, в який край?

- У ваш рiдний край, на Полтавщину. В музеї, як бачите, в нас мало
експонатiв з побуту полтавчан. Менi б дуже хотiлося, щоб ви зiбрали
характерний одяг, який носили старi люди. Ось я тут усе записав.

Дмитро Iванович подав цидулку, в якiй було перелiчено: вишиванi
сорочки, плахти, спiдницi, керсетки, квiти, якi надiвали дiвчата на
голову, дукачi, намисто, чоботи дiвочi й парубочi. Наприкiнцi було
дописано: "Як попадуться iкони грецького письма,- теж берiть!"

- А як же з моєю роботою? Хто ж мене пустить?

- Ви про це не турбуйтеся. Головне, щоб у вас була охота, любов до
цього дiла.
Через два днi Бородая викликав начальник пошти й спитав:

- Ви знаєте професора Яворницького?

- Знаю.
- Тодi зразу ж сходiть до нього й передайте, що я не перечу проти
поїздки листоношi Бородая в Жовнино на десять днiв.

Захар Семенович миттю помчав до музею. Дмитро Iванович дав йому
тридцять карбованцiв i сказав:
- Попадуться коштовнi речi - купуйте, не скупiться, це для музею, для
народу!
Частину коштiв вiн дав срiбними карбованцями.

- Може, в дорогу краще взяти паперовi грошi, нiж срiбнi?
- Нi, голубе, навпаки: берiть бiльше срiбних. Повiрте менi: на них там
кидаються, як бджоли на нектар.
I вирушив Захар Семенович у путь, знайому ще з дитинства.
У рiдному селi його зустрiли приязно. А коли дiзнались, що вiн прибув
купувати для музею старовиннi речi, його охоче запрошували до хат,
розглядали з ним одяг, взуття, яке з давнiх часiв лежало в скринях.
Захар Семенович пройшов добрий iнструктаж у Яворницького, вмiло
розбирався в речах, вiдбирав найцiннiшi з них i складав собi в мiшок. В
одної старенької бабусi вiн побачив на покутi цiкаву iкону грецького
письма. Хотiв був узяти в руки i детальнiше роздивитися, але бабуся
гримнула на нього:
- Не чiпай, то iкона давнiх часiв, пам'ять вiд батькiв, не вiддам, i не
думай!
- Та у вас же таких iкон сила-силенна, продайте менi цю стареньку! -
благав Бородай.- Ось вам карбованець,- i пошелестiв кредиткою.

- Е-е-е! Хоч би путящi грошi давав, а то якийсь папiрець,- невдоволено
буркнула бабуся.
- А може, ось такого хочете! - повертiв Бородай срiбним карбованцем.
- Ну, бог з тобою, бери вже, бо бачу - не вiдчепишся! Наступного дня
посланець ученого закiнчив свої справи й повернувся до музею.

- Ну, козаче, з урожаєм вiтати, чи як? - усмiхаючись, спитав
Яворницький.- Ану, викладайте з свого мiшка!
Дмитро Iванович уважно розглядав кожну рiч, прицмокував, схвально кивав
головою. Особливо дякував своєму помiчниковi за iкону, яка виявилася
рiдкiсним i цiнним експонатом для музею. Бородай з честю склав iспита.
Iншого разу Яворницький умовився з начальником пошти, щоб листоношу
пустив на два днi для дуже важливого дiла. На цей раз Бородая вiдряджено
по скарби в село Петрикiвку. Тут вiн дiзнався, що в дiда Iвана Луценка
лежать у клунi два сволоки з хати якогось запорозького козака. Про це
свiдчили вирiзанi лiтери на сволоках. Господар швидко поступився i майже
за безцiнь вiддав їх для музею.
Бородай навантажив сволоки на пiдводу i волами Привiз їх до
Катеринослава.
Пiсля повернення з цiєї подорожi Дмитро Iванович попередив Бородая, щоб
вiн свою лiтню вiдпустку не гаяв без дiла, а готувався в черговi мандри -
в мiсця Запорозької Сiчi.
- Ви поїдете до легендарного краю - туди, де я не раз був, де сходив
уздовж i впоперек, вiдвiдав усi закутки, багато розшукав цiнних речей
запорожцiв. Ну, а поки що ось вам моя книга "Запорожье в остатках старины
и преданиях народа". Вiзьмiть i прочитайте. Вам буде легше розшукувати
музейнi речi, по якi ви поїдете.
Захар Семенович узяв грубу книгу петербурзького видання 1888 року й
загорнув її в газету. Вiн з величезною насолодою прочитав восьмирiчне
дослiдження вченого, побачив, з якою любов'ю i захопленням Дмитро Iванович
розшукував у старих людей стародавнi пам'ятки. В книзi було записано, в
якого дiда чи баби i що саме зберiгається. Отже, посланцевi лишалося
пройтись слiдами Яворницького, зiбрати речi й доставити їх у музей.

Восени 1916 року Бородай, за порадою Яворницького, виїхав у Нiкополь.
Там вiн знайшов у Оксани Панченко рублену хату, яка належала колись
запорозькiй старшинi. На сосновому сволоцi був напис, який свiдчив, що цей
будинок зробили 1751 року курiннi козаки Онуфрiй та Гаврило. Сволок i
одвiрки цiєї хати стояли колись у запорозькому куренi.
Розпитуючи дiдiв про запорозьку старовину, Бородай пiшов селом на
дальшi розшуки. У дворi купчихи Ганни Гончарової вiн побачив справжнiй
запорозький курiнь, рублений з дерева. Вiн мав довжину десять аршин, а
ширину - п'ять. Цей курiнь мав двоє дверей з рiзьбленими одвiрками,
пофарбованими в зелений та червоний кольори. На одному одвiрку був
вирiзаний такий напис: "1763 года июня 6 д. построин курень пол..."
У цiєї ж таки господинi Бородай придбав для музею два видовбанi з
дерева коряки (миски), з яких запорожцi їли саламаху.

Закiнчивши свої дiла в Нiкополi, Бородай помандрував у село Капулiвку,
вклонився могилi Iвана Сiрка, а потiм пiшов шукати старих дiдiв.
Йому сказали, що в дiда Iвана Батиченка зберiгаються запорозькi речi, й
Бородай одразу ж поспiшив до нього. У дворi, пiд повiткою, сидiв старий
дiд в широких полотняних штанях i солом'яному брилi.

- Здоровенькi були, дiдуню!
Драстуй! Що скажеш, добрий чоловiче?

- Чув я, що у вас е запорозькi речi - шаблюка й гакiвниця. Чи правду
люди кажуть, чи, може, жартують?
- Мабуть, правду. А навiщо вам цi штуки? - насторожено спитав дiд.
- Для музею збираю. Яворницький мене послав, щоб зiбрати козацьку
старовину.
- От що я вам скажу, чоловiче: цi штуки в мене справдi в, але я вам їх
не вiддам.
- Чому? Не довiряєте, чи що?
- А тому, що я вас вперше бачу, боюсь, щоб не загинули цi речi. Тут уже
були однi моторнi хлопцi, повидурювали всяку всячину, та й слiд за ними
запався.
- Якщо ви сумнiваєтесь, то самi привезiть до музею.

- Гаразд! До Яворницького я сам проїдуся, ми давнi знайомi!
Незабаром гакiвниця й шаблюка стояли в запорозькому вiддiлi музею.
У цьому селi Бородай зiбрав добрий врожай. В одного дiда вiн купив двоє
запорозьких шароварiв - однi червонi, а другi синi, зiбрав понад пiвсотнi
старовинних монет. I все це привiз до музею.

- Спасибi, любий Захаре Семеновичу,- дякував Яворницький,- що ви щедро
потрудилися для науки.
Одного разу я зайшов провiдати Бородая. Вiн сидiв з своєю онукою пiд
яблунею i розглядав альбом. Менi впали в очi десятки фотографiй з
скульптур.
- Що це за фото в альбомi? - поцiкавився я.

- Це творiння мого сина Василя!

Василь Захарович Бородай - комунiст, офiцер, учасник Великої
Вiтчизняної вiйни, має три ордени. Настав мирний час - Василь Бородай за
покликом душi став скульптором. I тут вiн досяг слави й визнання. Йому
надано звання заслуженого дiяча мистецтв УРСР. Вiн створив десятки
високохудожнiх скульптур. Серед них пам'ятники Лесi Українцi, Iвановi
Богуну, Миколi Щорсу (в спiвавторствi з М. Г. Лисенком та М. М.
Сухорловим), портрети Петра Панча, Павла Тичини, Левка Ревуцького.
Ось фото його дипломної працi "Олександр Невський", а внизу теплий
напис: "Дорогому татовi та мамi - вiд сива Василя".

Радується й пишається Захар Семенович своїм сином, його творчими
успiхами, його щирим служiнням народовi.
I подумалось менi: правду кажуть, що козацькому роду немає переводу.

ШАБЛЯ
ОСТАННЬОГО КОШОВОГО

Мандруючи по запорозьких займищах Олександрiвського повiту (нинi
Запорiзької областi), де колись жили сiмейнi козаки "гнiздюки" - в
Роздорах, Воскресенцi, Гуляйполi та Варварiвцi,- Дмитро Iванович
зустрiчався з столiтнiми дiдами й записував од них все, що стосувалося
старовини й могло придатися до вивчення iсторiї рiдного краю.
У селi Катеринiвцi, на березi рiчки Ганчули, вiн почув, що поблизу є
маєток Василя Йосиповича Гладкого - сина останнього кошового отамана
Задунайської Сiчi Йосипа Михайловича Гладкого.
Йосип Михайлович Гладкий (1789-1866) виходець з Полтавщини. Народився
вiн у селi Мельниках, Золотонiського повiту. Ще замолоду кремезним, дужим
юнаком пiшов вiн на заробiтки в Одесу, а через деякий час подався вiдтiля
на Задунайську Сiч, що в той час була на турецькiй територiї пiд
зверхнiстю Оттоманської iмперiї, записався в козаки.
Моторного козака одразу ж запримiтили в Сiчi. За розум, волелюбство й
братерство сiчовики полюбили свого побратима й незабаром обрали спершу
курiнним, а згодом кошовим отаманом.
У травнi 1828 року спалахнула росiйсько-турецька вiйна. Кошовий отаман
Гладкий, як тiльки почалася вiйна, взяв з собою кiлькасот козакiв
Задунайської Сiчi i перейшов на бiк Росiї. Це було десь пiд Iзмаїлом.
Гладкий проявив себе i в другому дiлi. Вiн допомiг росiйському вiйську
переправитися через Дунай i взяв там активну участь у воєнних операцiях.
Пiсля цього йому було надано звання полковника.
Скiнчилася росiйсько-турецька вiйна, i Гладкому доручено сформувати
Азовське козацьке вiйсько. Вiн спритно впорався i з цим завданням. 1832
року його призначено наказним отаманом Азовського козацького вiйська, а на
шiстдесят четвертому роцi життя Й. М. Гладкий пiшов у вiдставку в званнi
генерал-майора.
Свого вiку кошовий доживав у власному маєтку. Iсторик не мав сумнiву,
що знайде там чимало такого, що прикрасить запорозьку колекцiю музею.
I от Дмитро Iванович у маєтку. Познайомився з господарем будинку. Син
кошового отамана, Василь Йосипович, прийняв гостя шанобливо. Дмитро
Iванович уважно придивлявся до цiєї людини i прийшов до висновку, що за
зовнiшнiм виглядом i за вдачею це був типовий запорожець. Йому тодi було
вже понад сiмдесят рокiв, але вiн - дужий, кремезний i бадьорий. Середнiй
на зрiст, м'язистий, широкий в плечах, вiн уже сивий i лисий. У нього
довгi вуса, а густi брови, мов острiшки, звисали над свiтлими очима.
Розмовляв мало, дивився суворо й проникливе.
Мiсцевi дiди оповiдали, що Василь Гладкий ходив узимку на засiдки проти
вовкiв. Роки не завадили йому цiлi ночi просиджувати в ямi або в ровi з
рушницею. А коли наставав лiтнiй час, його завжди бачили в дворi з сокирою
або лопатою в руках: усе робив сам, своїми руками. Запорозьке волелюбство
й сiчовi звичаї позначилися й на його мирному життi. Вiн сам збудував у
своєму садку кiлька куренiв, жив у них, щодня переходячи з одного куреня в
iнший.
Дмитро Iванович хотiв якомога бiльше розпитати про останнього кошового
отамана, але, за словами сина, його батько Йосип Михайлович не любив
розповiдати про минуле, замовчував свої воєннi подвиги, був людина
скромна, а тому мало й залишив у живих свiдкiв спогадiв про своє вiйськове
життя.
Яворницький перш за все хотiв розшукати власнi речi кошового отамана
Гладкого i придбати їх для музею, їдучи сюди, вiн думав, що йому пощастить
знайти в сина вбрання кошового, зброю, всякий посуд, а знайшов лише шаблю.
Вiн витяг її з пiхов, провiв рукою по лезу i визнав, що перед ним
прецiкава знахiдка. Шабля була зроблена з добротної сталi, на нiй вирiзано
якийсь напис арабською мовою. Рукiв'я виготовлене з слонової костi, добре
вiдшлiфоване, пiхви зовнi оздобленi срiблом з чорними вiзерунками.

Хоч шаблю подарував турецький султан, коли Гладкий ще був кошовим у
Сiчi за Дунаєм, але це не завадило йому обернути її проти туркiв, ставши
на бiк росiйського вiйська.
Шаблю кошового отамана Гладкого Яворницький забрав з собою i виставив у
музеї як коштовний скарб бiля великого портрета Гладкого.

Поховано останнього кошового отамана Задунайської Сiчi в мiстi
Олександрiвську. На могилi вiдважного козацького ватажка поставлено
гранiтну плиту з таким написом:
"Могила останнього кошового отамана запорозьких козакiв Йосипа
Михайловича Гладкого, пiд проводом якого козаки, Що жили за Дунаєм,
здiйснили в 1828 р. свое давнє прагнення повернутись на батькiвщину та
подали значну допомогу росiйському вiйську у вiйнi 1828 - 1829 pp. з
Туреччиною. Помер в м. Олександрiвську (Запорiжжя)".

_ПОРТРЕТ ЗАПОРОЗЬКОГО ПОЛКОВНИКА._

Одного разу Дмитро Iванович завiтав на хутiр О. П. Магденка, що
причаївся мiж Сiчкарiвкою i Воскресенiвкою. В тихому й просторому будинку
помiщика вiн побачив чималу колекцiю запорозької старовини - зброю, одяг
тощо. Були тут i портрети. Глянув Яворницький на один iз них i завмер.
Перед ним в iнкрустованiй рамi на повний зрiст стояв полковник Запорозької
Сiчi Павло Якович Руденко.
Полковника намальовано в сивiй хутрянiй шапцi, сукняному жупанi й
шовковому бiлому каптанi, пiдперезаному широким смугастим поясом з
китицею, у високих чорних чоботях. Обличчя повне, нiс прямий, вуса чорнi,
густi, коротко пiдстриженi.
Пiсля скасування Сiчi в 1775 роцi полковник Павло Руденко правив за
пана-маршалка у Новомосковському повiтi, Катеринославської губернiї. Потiм
вiн був за бурмистра в Полтавi. Напевне, саме в той час вiдомий художник
Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825) i написав з нього портрет.
Яким чином iсторичний портрет потрапив до рук Магденка - невiдомо, але
господар доводив, що вiн має з Руденком родинний зв'язок.
- Скажiть, будь ласка, чи є у вас будь-якi документи про Павла Руденка?
- поцiкавився Яворницький.
- Є, можу показати.
Магденко вийняв з надiйного сховища папку, перев'язану шовковим
шнурком, розв'язав її.
- Прошу...
В руках професора Яворницького був "Атестат з вiйська Запорозького
низового", датований 1771 роком, 17 листопада. З цього та iнших
документiв, що зберiгалися у Магденка, iсторик довiдався i про те, що
Павло Руденко, колишнiй запорозький козак, належав до вiйська Корсунського
куреня, був бунчуковим, а потiм став жителем м. Полтави. Його батько -
Якiв, родом з Чигирина, прожив 80 рокiв.
Портрет зроблено в натуральну величину. Його розмiр: висота 204 см,
ширина 133 см. На портретi зображено людину старiшу середнiх лiт (лiва
рука закладена за пояс, у правiй - палиця), що стоїть перед невеликим
пам'ятником.

Знайдений портрет Руденка не давав Яворницькому спокою. Вiн весь час
мрiяв, як би його прибрати до своїх рук, щоб потiм виставити в музеї.
- Олексiю Петровичу,звернувся iсторик до Магденка.- Оце Я вiдкриваю при
музеї запорозький вiддiл, то чи не подарували б ви портрет Руденка? Це ж
була б краса!
- На жаль, Дмитре Iвановичу, не можу. Це предок нашого роду, i доки я
живий - його портрет буде в моєму будинку.

Тодi Дмитро Iванович пiдiйшов до Магденка з iншого боку.
- Якщо ви не можете назавжди з ним розлучитись, то дайте хоч тимчасово.
Рiч у тому, що в тисяча дев'ятсот п'ятому роцi у Катеринославi має
вiдбутися тринадцятий археологiчний з'їзд. Сюди прибудуть росiйськi та
зарубiжнi вченi, i їм буде цiкаво глянути на портрет запорозького
полковника Руденка.
I Магденко погодився, але з одною умовою: як тiльки з'їзд закiнчиться,
портрет має бути повернений. Закiнчився археологiчний з'їзд. Сотнi цiнних
експонатiв, що були виставленi для огляду вченими, стали назавжди
здобутком щойно заснованого музею iм. Поля. Там опинився i портрет
полковника Руденка. Пiзнiше Дмитру Iвановичу все-таки вдалося схилити пана
Магденка до того, щоб вiн подарував музею портрет Руденка.
Цiнна знахiдка майже пiввiку була окрасою запорозького вiддiлу
Днiпропетровського iсторичного музею. Вже пiсля Великої Вiтчизняної вiйни
портрет Руденка став здобутком Днiпропетровського художнього музею.

ЗНАЙДЕНА КОЛЕКЦIЯ_ _

Майже щороку влiтку Дмитро Iванович навiдувався в мiсто Новомосковськ,
щоб оглянути цiнну пам'ятку української архiтектури - запорозький
дев'ятикупольний Троїцький собор[38]. Вiн пильнував за тим, щоб цю
рiдкiсну споруду нiхто не пошкодив, не зруйнував, щоб вiн зберiгся в
такому виглядi, яким його збудовано ще в другiй половинi XVIII сторiччя.

В цей день була неймовiрна спека. Пiсля уважного огляду собору професор
зняв свого солом'яного бриля, присiв пiд гiллястою акацiєю. До нього
пiдiйшов соборний сторож дiд Гнат. Познайомилися, розговорилися про
старовину.
Дiдовi подобався симпатичний гiсть з Катеринослава. Вiн пiдсiв поближче
до iсторика й, дивлячись йому в вiчi, спитав:

- Чув я вiд наших попiв, що ви людина вчена, багато знаєте. Хотiв оце
попросити вас, щоб розповiли менi про цей собор i дзвiницю, й то й тут
сторожую, а про нього мало що знаю.
- Добре, розкажу,- вiдповiв Дмитро Iванович.- Цей собор споруджено 1779
року. Побудова собору - кращого зразка української дерев'яної архiтектури
- почалася з того, що козаки одержали дозвiл на купiвлю добротного дерева.
Запорожцi тодi придбали 559 колодок. Будував його великий майстер-умiлець,
козак з Нової Водолаги Яким Погрiбняк. Хоч вiн був неписьменний, але
виконував свою роботу артистично й сумлiнно. Поруч з собором, як бачите,
споруджено дзвiницю, на нiй встановлено годинник. Вiн чудово зберiгся: з
точнiстю показує час на трьох циферблатах, встановлених на пiвденнiй,
захiднiй i пiвнiчнiй частинах башти. Там зроблено так, що через кожну
чверть години лине мелодiя. За будування собору вiн узяв тiльки дев'ятсот
карбованцiв, тодi як за самий ремонт його пiзнiше правили дванадцять
тисяч.

Архiтектурний стиль, в якому збудовано новомосковський собор, зветься
українське барокко. За велику майстернiсть Погрiбняк одержав 10 сiчня 1779
року атестат. В ньому - щира подяка за те, що майстер виконав свою роботу
"...рачительно, добропорядочно и превосходно".

Основа собору,- продовжив Яворницький,- складалася спочатку з
чотирикутника, на який спиралися всi дев'ять церковних бань. Пiд кожним
таким кутом було закопано по 3 величезнi дуби дiаметром 6 аршин i 15
вершкiв. Далi через кожнi 2 аршини були такi ж дуби, тiльки трохи коротшi.
Оце й був такий фундамент. Та немає нiчого в свiтi вiчного. Цi дуби з
часом почали пiдгнивати. Що робити? Церква могла завалитися, бо на них
тiльки й трималася. Довелося її перебудувати, бо всi банi схилилися до
середньої.
I ось 1830 року навкруги собору був пiдведений новий цегляний
фундамент. Тепер стiни вже не сiдали, але весь собор почав дедалi бiльше
хилитися.
Пiдвести пiд нього новий фундамент взявся пiдрядчик Кажинков. Та
виявилося, що це був п'яниця й пройдисвiт. Що ж вiн зробив? Замiсть того
щоб повиймати гнилi дуби та покласти новий фундамент, вiн поверх гнилих
дубiв поставив невеличку стiнку, примазав i гадав, що це шахрайство пройде
непомiтно. Але про це дiзнався мiський голова. Вiн узяв пожежну команду,
розкидав ломами примазане гнилля, i як побачив, що гнилi дуби залишилися
усерединi, то одразу ж вигнав геть Кажинкова та його майстрiв. Тодi за
реставрацiю собору взявся досвiдчений майстер, який збудував уже десятки
церков. Стояли вони по 150-200 рокiв. Це був Олекса Пахучий. Але
реставрувати собор було нелегко. Пахучому треба було дiстати документи
оригiналу цього собору. Йому пощастило. Вiн скористався фотографiєю
собору, яка збереглася в одного мiсцевого протоiєрея. Не було б
фотографiї, мабуть, не було б у Новомосковську й запорозької пам'ятки.
Колись, як Погрiбняк збудував собор, в нього всi 96 рам i 6 вихiдних
дверей та одвiркiв до них, а також арки були прикрашенi вирiзьбленими
виноградними лозами та всякими квiтами. Цього вже пiсля реставрацiї, як
бачите, немає. Дах був тодi з гонту, а тепер - з бляхи. Риштаки й ринви
були також дерев'янi, а тепер поставлено залiзнi. Цвяшки Погрiбняк робив
дерев'янi, а Пахучий пiд час ремонту замiнив їх на залiзнi. Оце такi
сталися невеличкi змiни. А все iнше лишилося таким, як i за Погрiбняка.

- А скажiть, чому тодi вживали дерев'янi цвяхи? Хiба залiзних не було?
- Як це не було! Були й залiзнi, але запорожцi користувалися дубовими
цвяхами, бо вони не iржавiють i довговiчнiшi, нiж залiзнi. Он що! А ви,
дiду Гнате, тут давно живете? - поцiкавився вчений.

- Та вже давненько. Я родом з Орловщини, та оце на старiсть лiт пiшов
служити сторожем до собору.
- Скiльки ж вам рокiв?
- Та я вже добре пiдтоптаний: оце вже восьмий десяток!
- Так, прожили ви чимало. А скажiть, дiду, чи вам за своє життя не
доводилося часом знаходити старовиннi речi?
- Якi саме?
- Ну, може, глиняну люльку, кам'янi чи бронзовi вироби абощо.
- У мене цього немає: воно менi без дiла. А от знаю, Що в однiєї людини
цього добра сила-силенна. Чого тiльки немає в його шафi!

Дмитро Iванович аж пiдскочив, коли почув цi слова. Вiн пiдсiв до дiда
ближче й тихо спитав:
- Хто ж то за чоловiк?
Дiд Гнат покрутив сивого вуса, насторожився, глянув на Допитливу
людину, а потiм спитав:
- А навiщо це вам?
- Така моя професiя. Я директор музею, цiкавлюся всякою всячиною.
- Так от що. Отакi штуки, якими ви цiкавитесь, бачив я в нашого отця
Стефана.
Де ж ваш отець Стефан живе, чи далеко звiдцiля?
- А ось як вийдете за обгороду, так через дорогу побачите кам'яний
попiвський будинок, а бiля нього два високi осокори. Отам вiн i живе.
- Спасибi. А скажiть, чи давно вiн тут живе?

- Нi, недавно, рокiв п'ять як перейшов з iншої парафiї. Ви ж глядiть,
не скажiть отцю Стефановi, що це я вам розповiв про це, а то менi попаде.
- Не турбуйтесь, дiду Гнате, все буде гаразд! - заспокоїв його вчений.
Ще не доходячи до попового будинку, Дмитро Iванович побачив, що отець
Стефан з лопатою в руках порається в палiсаднику, пiдпушуючи квiти. Вiн
гукнув, i дверi вiдчинилися.

- Можна до вас, отче Стефане, зайти?
- Прошу!..
- Будьмо знайомi,- знявши свого бриля, привiтався

Дмитро Iванович,- я професор iсторiї.

- Радий бачити поважного гостя, проходьте.

- Чув я, що ви любите старовину й зiбрали велику колекцiю. Покажiть,
будь ласка.
Пiп ледве помiтно усмiхнувся собi в борiдку, трохи повагався, а потiм
запросив професора до хати, щоб показати речi музейного значення.
- Ось гляньте, тут у шафi дещо є.

Дмитро Iванович пiдiйшов i побачив кам'яне, залiзне й бронзове
знаряддя, мiж ними лежала добре вiдшлiфована кам'яна сокира, яка чудово
збереглася. В Дмитра Iвановича аж очi загорiлися.
- Дозвольте вас, отче Стефане, спитати про щось?
- Прошу!
- Для кого ви це все зберiгаєте? Що думаєте робити з колекцiєю?
- Як для кого? Ну, ось ви, наприклад, зайшли, подивилися, може, ще хто
поцiкавиться.
- Цього мало. Адже ви свою колекцiю тримаєте в секретi, про це люди не
знають. Чи не так?
- Та воно так. Бачите, я для себе її тримаю,- додав пiп,- люблю
iсторiю, от i збираю пам'ятки минулого.
- То все добре, але бiда в тому, що ця збiрка у вас пiд замком. А чому
б її не вiддати до музею?
- Е, нi! Хiба що, може, як помру, тодi вiддам, а поки що - нi, це моя
власнiсть, я господар своїх речей.
Дмитро Iванович розгадав отця Стефана. Вiн упевнився, що залучити
експонати до музею зараз не вдасться. Але тут же швидко скористався з
необачностi попа. Вiн поцiкавився:

- Скiльки ж вам рокiв?
- Та, дякуючи боговi, оце прожив сiмдесят п'ять.

- Ну, гаразд, отче Стефане, я згоден. Напишiмо заповiт, що всю
колекцiю, яку ви зiбрали, пiсля смертi заповiдаєте музеєвi. Згода?
Пiп схаменувся, але тепер незручно було зрiкатися своїх слiв, i вiн
погодився. Умовились, що пiп в найближчi днi оформить свою вiдписну в
мiсцевого нотарiуса.
Дмитро Iванович був задоволений своєю перемогою. Але не мiг же вiн
вийти з будинку попа без будь-якої речi!
- У мене до вас ще одне прохання.

- Яке саме?
- Ви менi хоч тимчасово, для науки, дайте оцю кам'яну сокиру.
- А як вона десь загубиться, тодi що?

- Не турбуйтесь: у мене нiщо не пропадає. Можу видати розписку.
- А чи надовго потрiбна вам ця сокира? - спитав пiп.

- Ну, днiв на десять.
- Гаразд, професоре, берiть. Але слово - закон! Не бiльше як на десять
днiв. А розписочку все-таки напишiть, воно якось буде надiйнiше й
спокiйнiше на душi.
- Все буде так, як умовились. Ось вам i розписка.Прощаючись, Дмитро
Iванович подякував отцевi Стефану, а сокиру загорнув у хусточку й поклав
собi в кишеню.
Коли Дмитро Iванович повернувся додому, йому тiльки думки було, щоб цю
рiдкiсну сокиру назавжди залишити в музеї. Але як? Коли не повернути через
десять днiв, пiп розгнiвається, знищить свiй заповiт i не вiддасть багатої
колекцiї для музею. Що ж робити? Нарештi придумав. Вiн викликав до себе
мiсцевого скульптора Тендера i спитав його;
- Дивiться, перед вами, дорогий чоловiче, лежить рiдкiсна сокира часiв
неолiту. Ви людина тямуща, придумайте щось таке, щоб ця сокира лишилася в
музеї, бо вона чужа, взята на десять днiв пiд мою розписку.

- Нiчого, Дмитре Iвановичу, я не зможу придумати;

Доведеться, мабуть, повертати її тому, в кого взяли,безпорадно розвiв
щуками скульптор.
- Нi, друже, така рада менi не пiдходить. Зараз бачу, що ви не
музеолог! Ви зробiть так, щоб i кози були ситi, i сiно цiле! Он що!

- Не придумаю, Дмитре Iвановичу, не зможу,усмiхнувся скульптор.
- А я вже придумав. Адже недарма вас викликав. Ц Слухайте: ви добрий
майстер, вiзьмiть цю сокиру i зробiть В з неї точнiсiньку копiю: витешiть
так, щоб i я не розпiзнав, де оригiнал, а де копiя. Можете це зробити?
- Чому ж, це можна!
- От i чудово. Скiльки вам треба часу?

- Пiвмiсяця! Бо я дуже зайнятий iншими невiдкладними справами.
- Не пiдходить! Ви зробiть через вiсiм-десять днiв, бо по сокиру
прибiжить пiп, у якого я взяв її тимчасово.
Теннер згодився. Вiн узяв сокиру i в умовлений строк принiс до Дмитра
Iвановича на квартиру двi сокири. Розпiзнати їх було важко. Дмитро
Iванович вдячно потиснув скульпторовi руку, подякував i розплатився. Мiж
iншим, вiн часто платив у таких випадках свої грошi.
Через десять днiв пiп - тут, як уродився. Не втерпiв неборака, приїхав
просто до Яворницького по свою сокиру.
- Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - Здоровенькi були! Що, мабуть, не
спиться, по сокиру приїхали?
- Майже вгадали. Приїхав я, бачите, в церковних справах та й надумав до
вас заскочити...
Дмитро Iванович пiдвiв попа ближче до свого столу, зняв газету, а пiд
нею лежало двi схожi одна па одну кам'янi сокири.

- Впiзнаєте - де ваша?
Пiп розгубився. Очi його перебiгали з одної сокири на другу.
- Наче оце моя...- невпевнено промовив пiп i тикнув пальцем на копiю.
- От i не вгадали. То якраз копiя, а оце - ваша! Ну, так яку ви тепер
заберете - свою чи копiю з неї?
- Та, мабуть, свою.
- Оцього вже вiд вас я не сподiвався! Адже вони однаковiсiнькi. Я мiг
би й не сказати, що ви помилилися, а все ж сказав правду. Вам, батюшко,
однаково, яка буде лежати у вашому будинку, а в музеї, для науки, важливо,
щоб у вiтринi лежала сокира-оригiнал. Ну, то як? - наступав на попа
Яворницький.
- Ну що ж, Дмитре Iвановичу, якщо так треба для науки, то нехай буде на
ваше. Давайте менi хоч копiю, а собi вже залишайте оригiнал.
- Спасибi. Берiть копiю. А ви привезли з собою заповiт на колекцiю?
- Привiз, ось вiн. Подивiться, здається, все гаразд у ньому.
Дмитро Iванович, радiючи собi в душi, взяв папiр i спитав:
- А печатка є? Нотарiус завiрив?

- Усе там в. Навiть на гербовому паперi,- пiдкреслив пiп.
- От i добре. Дякую.
Пiп розпрощався i вийшов з будинку Яворницького. Дмитро Iванович забрав
заповiт, узяв оригiнал сокири i зразу ж принiс до музею, щоб покласти
придбаний скарб у вiтрину.

_ЗУСТРIЧI _

ЯК НАРОДИЛИСЯ СЛАВНОЗВIСНI "ЗАПОРОЖЦI"_ _

В перервi мiж екскурсiями по музею Дмитро Iванович вiдпочивав у крiслi
свого кабiнету. В такi хвилини вiн охоче розповiдав нам про свої зустрiчi
з видатними дiячами культури.

З особливою любов'ю вiн згадував Iллю Юхимовича Рєпiна. Мiж Д. I.
Яворницьким та I. Ю. Рєпiним ще здавна склалась тепла й сердечна дружба.
Зустрiчi й листування мiж ними тривали сорок чотири роки. Збереглося 60
листiв Ч I. Ю. Рєпiна до Д. I. Яворницького i ЗО листiв Д. I. Яворницького
до I. Ю. Рєпiна. Листицi-незвичайнi: в них: багато цiкавого матерiалу про
життєвий i творчий шлях двох приятелiв, про їх теплi взаємовiдносини, їх
плiдна дружба, що переросла в щирi й сердечнi взаємини, має свою цiкаву
iсторiю.
Яворницький, як вiдомо, був земляк великого художника. Обидва вони
народилися й виросли на Харкiвщинi. Але вперше зустрiлися в Петербурзi
1887 року. Тут щороку, святкували рiчницю Т. Г. Шевченка, на яку збиралось
українське земляцтво. Святкували рiчницю й цього року. Коли Дмитро
Iванович прибув на вечiрку, Рєпiн, побачивши молодого iсторика, пiдiйшов,
i вони мiцно потиснули один одному руки. Потiм сiли поряд, i мiж ними
зав'язалась щира й невимушена розмова. Говорили про Україну, Запорозьку
Сiч, розпитували один одного, хто над чим працює.

Приводом до розмови й знайомства був лист запорозьких козакiв до
турецького султана. Рєпiн сказав Яворницькому, Що надумав намалювати
запорожцiв, коли вони зiбралися на раду й складають вiдповiдь турецькому
султановi на його грiзний наказ припинити наскоки на Крим.

Вперше про цей смiхотворний лист запорожцiв Рєпiн почув 1878 року в
мальовничому маєтку Абрамцево пiд Москвою, який належав Савi Мамонтову, що
дуже кохався в мистецтвi.
До гостинного господаря часто збиралися, талановитi письменники, вченi,
художники, артисти. Ввечерi вони цiкаво розмовляли про мистецтво, спiвали,
грали, читали свої твори. Саме тут Рєпiн i почув про листа запорожцiв до
султана. Вiн зразу ж уявив собi цю сцену, уявив той гомеричний регiт вiд
дошкульних, солоних дотепiв i олiвцем нарисував запорожцiв, що заходяться
вiд реготу.
Iдею художника - увiчнити запорожцiв на полотнi - гаряче пiдтримали
його друзi. Репiн з юним художником В. Сєровим помандрував навеснi 1880
року на Запорожжя, щоб на власнi очi побачити мiсця Сiчi, зiбрати
потрiбний матерiал та вiдшукати помiж українцями характерних типiв для
свого малюнка.
I ось перед ним Днiпро-Славута, невгомоннi пороги, острiв Хортиця.
Довго вони блукали по острову, знаходили там мiднi гудзики, бляхи,
старовиннi грошi, порохiвницi, iржавi шаблюки. Пiсля Хортицi Рєпiн вирушив
слiдами сiчовикiв - у Капулiвку, Пожровське. Тут вiн зустрiв справжнiх
нащадкiв запорожцiв. У своїх малюнках художник вiдтворював риси їх волi,
природний розум, вiдвагу, велич, дошкульний гумор. У Капулiвцi Рєпiн занiс
до свого альбому й могилу Iвана Сiрка. Побував художник у запорозьких
селах - Грушiвцi, Старих Кодаках, вiдвiдав усi запорозькi церкви, де
знайшов чимало старовинних речей, якi перейшли сюди з Сiчi, робив ескiзи
натовпу людей, якi збиралися на Олександрiвськiй пристанi. Завiтав,
нарештi, i в село Качанiвку, де його ласкаво прийняв колекцiонер
Тарновський. Там вiн побачив багатющу колекцiю запорозької старовини, що
стала для художника у великiй пригодi.

I восени 1880 року Рєпiн повернувся до Москви. Тодi ж таки, в жовтнi,
до нього в майстерню зайшов Л. М. Толстой. Цей вiзит дав художниковi новий
напрямок в його малюнку. Оглянувши "Запорожцiв", Толстой помiтив, що цей
малюнок поки що являє собою тiльки етюд, невеличкий художнiй твiр, який
вiдображає випадковий епiзод з життя запорожцiв. Насправдi ж задум повинен
бути набагато ширший: цей твiр, на думку Толстого, мае бути бiльш
значущим. Треба, щоб була вiдбита головна думка художника-реалiста: високе
почуття нацiональної гiдностi й гордостi, непереможний запорозький дух,
його сила.

Розумнi й справедливi зауваження Толстого змусили Рєпiна задуматися.
Художник сприйняв їх з щирою вдячнiстю i зразу ж узявся переробляти ескiз.
Вiн збiльшує його формат, збiльшує число дiйових осiб, переставляє окремi
постатi, створює враження великих зборiв козакiв.
Ескiз цiєї картини художник уже намалював, але для великого полотна
йому ще багато чого бракувало. Крiм того вiн побоювався критики такого
знавця Запорозької Сiчi, як Яворницький.
Ренiн запросив Дмитра Iвановича до себе, щоб показати йому ескiз
майбутньої картини. Через деякий час Дмитро Iванович прийшов до майстернi
Рєпiна.
Перша зустрiч у майстернi художника, про яку вони наперед умовилися,
хвилювала обох: Яворницькому, закоханому в запорожцiв, хотiлося скорiше
побачити ескiз, а Рєпiну не терпiлося дiзнатися, що ж скаже знавець
Запорозької Сiчi? Чи не осудить ескiз картини? Побоювання були марнi. З
першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Вiн щиро захопився,
хвалив автора за вдалий сюжет, ва його чудовий задум.
- Глянув я на цей ескiз,- казав Яворницький,- i сам зайшовся смiхом!
"Святе дiло ви робите, любий Iлля Юхимович. Пишiть велику картину!"
Дмитро Iванович запропонував Рєпiну все, що потрiбне було для цiєї
картини: книги з iсторiї запорозьких козакiв, свою колекцiю зброї, жупани,
чоботи, люльки, сулiю з горiлкою, яку викопав у запорозькiй могилi, навiть
череп, знайдений на Чортомлицькiй Сiчi. Вiддав також фотознiмки
запорозького прапора, старих картин i Днiпрових порогiв, фото нащадкiв
запорожцiв - днiпровських лоцманiв. Але цим не обмежився завзятий iсторик.
Вiн багато приводив до художника своїх землякiв та знайомих - прототипiв,
якi позували йому пiд час створення картини, їх постатi й риси обличчя
скидалися на запорозьких козакiв. Це була найголовнiша й найдорожча
допомога Рєпiну.

Iлля Юхимович гаряче взявся за роботу. Працював вiн над "Запорожцями"
понад 12 рокiв (з 1880-го по 1891-й). На великому полотнi одна за одною
з'являлися все новi й новi козачi постатi. Вони здавалися Дмитровi
Iвановичу прекрасними, а художник запевняв, що до них треба ще "трохи
доторкнутися пензлем". Доторкнеться - i зовсiм iнакше виходить, краще,
виразнiше.
Яворницький став частим гостем у майстернi Рєпiна, а воднораз i
натхненником та добрим порадником. Вiдтодi всe бiльше й бiльше мiцнiла
дружба мiж iсториком i художником. Майже щонедiлi Дмитро Iванович бував у
Iллi Юхимовича, а той по суботах заходив вечорами до Яворницького, коли
там збиралася петербурзька українська молодь - спiваки, музики, артисти й
художники. Цi зустрiчi Дмитро Iванович називав жартома "збiговиськами", що
дуже сподобалося землякам, i незабаром це слiвце помандрувало з столицi
iмперiї на Україну.

Але, перше нiж докладнiше оповiсти про створення "Запорожцiв", скажемо,
що архiви не зберегли оригiналу широко вiдомого листа вiдповiдi запорожцiв
турецькому султановi, який зажадав вiд запорожцiв, щоб вони припинили
наскоки.
Листа, мабуть, насправдi й не було в практицi дипломатичних зносин Сiчi
з iноземними державами. Гострi й дошкульно-образливi вислови, якими
сповненi варiанти цього листа, не вiдповiдають тодiшнiм правилам
дипломатичного листування, що звичайно вiдбувалося латинською мовою з
додержанням усiх вимог чемностi. Латинську мову знали не тiльки
канцеляристи Сiчi та гетьмани, але й козацька старшина, натяк про що ми
читаємо в "Тарасi Бульбi" Гоголя; а окремi гетьмани й кошовi отамани Сiчi
так добре володiли латиною, що вiльно промовляли нею пiд час офiцiйних
переговорiв.

Усе це не перечить тому, що запорозьке козацтво, яке любило крутi жарти
й дотепи, могло порядком розваги не. раз складати такi в'їдливi листи до
своїх ворогiв, але навряд чи їх надсилалося кудись далi сiчового коша.
Хоч самий лист-вiдповiдь у всiх своїх варiантах є, видимо, пiзнiший
лiтературний витвiр, а не iсторичний документ, проте вiн добре вiдбиває
вдачу й дух тих одчайдушних i самовiдданих воякiв, якi, за висловом
Репiна, "прирекли себе... на захист усiх дорогих iнтересiв своєї
вiтчизни"[39].

Текст цього листа експонується й досi в Днiпропетровському музеї, i
коло нього завжди буває людно й весело.

Для Рєпiна-художника цей лист мав значення також не стiльки за своєю
документальною вiрогiднiстю, скiльки як уявний вiдбиток епохи, її подiй та
звичаїв. Звiсно, художник не мiг обмежитися, готуючись малювати свою
картину, текстом цього листа, як не обмежився вiн i зразками зброї та
одягу, що передавав йому Яворницький. Рєпiну треба було ще подивитися на
ту запорозьку землю.
Вiн тричi приїздив на Україну та Кубань. Одного разу вiн їздив на
Кубань з Яворницьким, де зустрiв козака-станичника Василя Олешка. В його
обличчi художник побачив риси, схожi з уявлюваним образом Iвана Сiрка.
Зiбранi матерiали дали змогу створити величезний фонд художнiх фрагментiв,
якi потiм так щедро прикрасили його "Запорожцiв". Як згадує Корнiй
Iванович Чуковський, Репiн самих тiльки етюдiв до "Запорожцiв" мав у своїх
альбомах кiлькасот, бiльшiсть з яких попали за кордон, звiдки назад уже не
повернулися.
З кожною поїздкою робота над картиною вiдновлювалася художник працював
чимраз з бiльшою енергiєю та запалом.
З особливою любов ю згадував Дмитро Iванович перший ескiз майбутнiх
"Запорожцiв". Саме цей закiнчений ескiз (олiя) Репiн подарував 1887 року
своєму порадниковi i помiчниковi Д. I. Яворницькому.

Дмитро Iванович пишався ескiзом "Запорожцiв", вважав його за
"найдорожчий скарб". На жаль, з цим подарунком iсториковi довелося
незабаром розпрощатись. Рєпiн, напевне, побоювався, що цей ескiз ще до
завершення картини може попасти до чужих рук i тодi сюжетом "Запорожцiв"
скористується iнший художник. Вiн звернувся до Яворницького, пропонуючи
продати ескiз Третьякову.

Саме в цей час Яворницький хворiв, був у великiй нуждi, навiть нiчим
було йому сплатити борг за друкування "Вольностей запорожских Козаков".
Пiсля довгих умовлянь Яворницький погодився з Репiним i предав ескiз
"Запорожцiв". Третьяков вивiсив його в своїй вiдомiй галереї в Москвi.

На знак поваги до свого побратима Д. I. Яворницький подарував йому один
iз своїх творiв, "Запорожье в остатках старины и преданиях народа",
виданий 1888 року в Петербурзi.

Цiннiсть цiєї книги полягає в тому, що її iлюстрував сам Рєпiн. Там є
такi його малюнки, як запорозька кобза, баклажки, кинджал, шабля, сволок i
лутки запорозького куреня, портрети запорожцiв Iвана та Якова Шиянiв,
запорозьке вбрання тощо.
Рєпiн високо цiнував допомогу знавця Запорозької Сiчi в створеннi своєї
картини. В одному з каталогiв до картини Рєпiн зробив таке пояснення: "З
подробицями iсторiї запорозьких козакiв можна познайомитися по книзi Д. I.
Яворницького "Нариси з iсторiї запорозьких козакiв i Новоросiйського
краю".
В своїх спогадах[40] Дмитро Iванович так розповiдає про персонажiв
картини:
"Унизу, в самому куточку, з лiвого боку, сидить на землi по-турецькому
пресимпатичний хлопчик, рокiв семи-восьми; малий джура, тобто зброєносець,
з чубчиком на голенiй головi, з роззявленим вiд смiху ротом, в якому
блищать Дрiбнi й густi зубки[41]. Вiн набиває тютюном люльки для козакiв i
заливається милим дитячим смiхом, ловлячи вухом дошкульнi слова, якими
запорозькi лицарi частували турецького султана: "козолуп, рiзницька
собака, нашого бога дурень". Вище хлопчика сидить на колодi бравий козак з
чорними довгими вусами, з великим оселедцем (чубом), закладеним за вухо.
Це художник Я. Ф. Цiонглинський. Вiн поклав величезний кулачище на спину
козака, що сiв бiля столу без сорочки, за Цiонглинським стоїть молодий
красень з благородними рисами лиця i якось "по-панському" посмiхається. Це
внучатий племiнник знаменитого композитора М. I. Глiнки. Далi, за Глiнкою,
стоїть козарлюга, високий, чорний, з вилискуватим, як у негра, лицем i з
пов'язкою на пораненому в бою лобi. Це вiдомий в Одесi художник, силач М.
Д. Кузнецов. За Кузнецовим рудий, як вогонь, Нiкiшка - кучер В. В.
Тарновського, в якого немає кiлькох зубiв у верхнiй щелепi; в цього
щербатого найуїдливiший смiх".
Цiкава iсторiя цього прототипа. Якось Рєпiн переправлявся з Яворницьким
поромом через Днiпро. Тут же переправлявся й помiщик В. Тарновський, який
сидiв у своєму фаетонi. Художник звернув увагу на кучера Тарновського -
Нiкiшку. Це був низенький, рудуватий чоловiк з кiлькома зубами в ротi.
Коли вiн смiявся Iлля Рєпiн пильно вдивлявся в риси його обличчя. Адже
саме з таким веселим смiхом мав бути козак на його картинi, де запорожцi
складають листа до султана. Iлля Юхимович швидко розгорнув альбом i
зафiксував олiвцем основнi риси знайденого типу. Це був удалий фрагмент до
задуманої картини.
"За Нiкiшкою виглядає обличчя студента-татарина, якому художник
"запозичив" бiлi, густi, мiцнi зуби з запорозького черепа, викопаного в
могилi бiля Сiчi.
Спереду, праворуч студента-татарина, височить важка кремезна постать у
червоному жупанi, в смушевiй шапцi i з шаблюкою збоку. Це професор
петербурзької консерваторiї А. I. Рубець[42].

За спиною Рубця стояв такий гладкий козак, з таким випнутим наперед
черевом, що здавалося, воно трясеться вiд смiху. Але згодом його зняв
художник з картини й поставив iншу постать, спиною до глядачiв, у сiрому
кобеняку, з так званою "богородицею" на спинi, з вiдкритою голеною головою
i з чубом, пiднятим догори.
Спереду А. I. Рубця сидить кошовий отаман Запорозького вiйська Iван
Сiрко з демонiчним виразом очей, з люлькою в ротi й у шапцi, критiй чорним
сукном i пiдбитiй сiрим смушком, з розрiзом попереду. Сiрка художник
малював з популярного свого часу генерала, дотепника й веселуна М. I.
Драгомирова.
Далi висувається наперед типове обличчя бурсака, який не витримав у
бурсi суботньої лози й утiк за пороги - на Сiч. У нього нi вусiв, нi
чуприни на головi немає; чорне густе волосся пiдстрижене пiд
макiтерку[43]. Це художник П Д. Мартинович[44], який народився на
Полтавщинi.
А ось до голови Мартиновича схилив свою голову козак у високiй чорнiй
шапцi, схожiй на ту, що носив гетьман Сагайдачний. Це худорлявий чоловiк з
похмурим поглядом; вiн мало реагує на дошкульнi епiтети, що їх щедро сипле
козацьке товариство турецькому султану. Для цiєї постатi позував В. В.
Тарновський, помiщик, колекцiонер української старовини.

Поряд з Тарновським - дiдок з вусами, низько пiдчикриженими,
сухорлявий, зморщений, беззубий. Вiн широко, як вершу, розкрив рота, куди
направляє люльку, якою, в разi потреби, можна i череп розтрощити[45]. Вiн
увесь заходиться смiхом, аж очi заплющив. Його малював Рєпiн з випадкового
обличчя на пристанi коло мiста Олександрiвська".
Картину ще не закiнчено, як до Яворницького прийшов Рєпiн. Це було
перед рiздвом. Вдарили великi морози.
- А я до вас! - звернувся Рєпiн.

- Що сталося?
- Їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картинi за писаря.
- Iлля Юхимович, я нiде не люблю виставляти себе напоказ.
- Нi, нi! Я вiд вас не вiдстану! Кому ж бути писарем, як не вам?

Яворницький довго опирався, але пiд кiнець згодився, i вони поїхали до
Рєпiна. Майстерня художника в той час була на четвертому поверсi, пiд
скляною покрiвлею. Коли вони ввiйшли, Iлля Юхимович глянув на Яворницького
й сказав:
- Що це ви такий похмурий?
- В дорозi промерз.
Тодi Рєпiн вийшов у сусiдню кiмнату, винiс звiдти якийсь журнал з
смiшними карикатурами й поклав на стiл перед Яворницьким. Той глянув на
якусь карикатуру й посмiхнувся.
- Стривай, стривай! Ось цей вираз менi й потрiбний! Не минуло й години,
як на картинi Яворницький уже сидiв за столом у ролi сiчового писаря.
Писар - одна з центральних постатей картини. Його лукава посмiшка
пробiгає по всьому обличчi, утворюючи ледь помiтнi зморшки бiля очей i
неглибокi ямочки коло щiльно стулених губ. З усього видно, що це особа
хитра i, як кажуть, сам собi на умi. Писар добре чув всi цi крутi дотепи й
ущипливi, дошкульнi слова, якi йому диктують, але вiн не квапиться писати
їх на паперi довгим гусячим пером.

Треба було ще посадити когось за стiл, на вiльне, мiсце, проти писаря,
спиною до глядача. Рєпiн уже наперед продумав, якою саме має бути ця
постать. Потилиця повинна бути не абияка, а триповерхова, її не слiд
шукати нi в селах, нi в робочих кварталах - тiльки в панських хоромах. I
тут Рєпiн пригадав, у кого є така потилиця.
- Ви знаєте, хто може бути придатний на таке мiсце?
- А хто?

- Георгiй Петрович Алексеев[46]. Коли вiн був у вас, я до нього добре
придивився. Сам вiн низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза,
а потилиця така, що треба сто рокiв, щоб її наїсти. Попросiть його, щоб
вiн дозволив менi зарисувати його спину й потилицю. Коли ви його побачите?

- Можу хоч i завтра.
- Так будь ласка! Я готовий написати йому безкоштовно його портрет, аби
тiльки вiн дозволив зарисувати для картини його потилицю...

Коли другого дня Яворницький передав Алексееву прохання Рєпiна, той
категорично вiдмовився.

- Що це, на посмiх майбутнiм нащадкам? Нi! Яворницький поспiшив
повiдомити Рєпiна про цю вiдповiдь. Але Рєпiн усе ж таки наполягав
упросити Алексеева.
- Та влаштуйте ж це як-небудь! Чи вже ви, при вашiй винахiдливостi, не
придумаєте, як це зробити?
- А може, його спокусити старовинними монетами, вiн же нумiзмат? -
спитав Яворницький.- Зробимо це так: Георгiй Петрович запросить нас до
себе на снiданок. Пiсля снiданку ми пiдемо втрьох до його кабiнету, я
витягну з кишенi кiлька старовинних монет, i ми будемо розглядати їх в
лупу, а ви сядете за спиною i тихенько занесете до своєї книжечки його
триповерхову потилицю безкоштовно.

Так вони й зробили. З квартири Алексеева вони вийшли разом.
Минув час. Картина "Запорожцi" була закiнчена й виставлена в
Третьяковськiй галереї. Генерал приїхав до Москви. Яворницький
запропонував йому й Рєпiну пiти в Третьяковську галерею. Пiдiйшли до
картини.

- А гляньте, Георгiю Петровичу,- сказав Яворницький,така, як ваша,
потилиця.
- Як же ви насмiлилися зробити це без мого дозволу? Коли ж це ви
встигли змалювати?
Ренiн засмiявся:
- Це тодi, коли ви уважно розглядали монети.

Генерал покрутив свої довгi й пишнi вуса, глянув на своїх
спiвбесiдникiв i вже поблажливо проказав:
- Ну, гаразд, тепер уже нiчого не вдiєш. У мене до вас прохання: не
кажiть бiльше нiкому, що це моя потилиця,- засмiють старого дурня.
Вони пообiцяли, проте частенько i Рєпiн, i Яворницький "по секрету"
розповiдали, з кого й що саме намальовано в цiй картинi.
Багато Рєпiн зробив ескiзiв, щоб використати їх на майбутньому полотнi.
Один з таких альбомiв е i в Днiпропетровському музеї. Його подарував Рєпiн
своєму друговi Яворницькому, а трохи згодом Дмитро Iванович передав його
музеєвi.

Крiм цього варiанта, розповiдав Яворницький, Рєпiн зробив другу
картину. На нiй уже не було багатьох постатей, але зате з'явилися новi.
Писар - той же, тiльки вiд уже старий, в окулярах. У нього одне гусяче
перо в руцi, а друге за правим вухом. Без сорочки вже не один козак, а
два. Не було в картинi козака в кобеняку, що стояв спиною до глядача. Зник
козак з пов'язкою. Козак (Тарновський) вийшов на цьому варiантi
виразнiший. Тут вiн сидить без шапки, лисий; уся його постать -
зосереджена увага.

Ця iсторична картина нелегко давалася художниковi. Рєпiн довго працював
над кожною постаттю, роками виношуючи в своїй душi окремi образи. Iнколи
для якоїсь виразної постатi йому були потрiбнi не один, а два-три типи
натурникiв, щоб з одного взяти вираз обличчя, зрiст, а з другого - очi, з
третього - пронизливий погляд, великi вусища, усмiшку тощо. Так було з
головним героєм - Сiрком. Портрета Iвана Сiрка не збереглося, тому Ренiн
мусив проявити свою творчу фантазiю. Довго вiн шукав пiдхожу людину для
Сiрка. I ось навеснi 1889 року Рєпiну пощастило! Вiн зустрiвся з генералом
М. I. Драгомировим. Коли вперше його побачив, Рєпiн аж вигукнув: "Живий
Сiрко!". Далi навколо Сiрка групувалися всi iншi персонажi.
Слава "Запорожцiв" облетiла всю Росiю, перейшла й кордони. На виставках
у Чiкаго, Будапештi, Мюнхенi, Стокгольмi картина мала великий успiх.
"Запорожцi" - один з найпопулярнiших творiв Рєпiна. Численнi копiї i
репродукцiї їх розiйшлися по всiй країнi. Про популярнiсть картини
свiдчить хоч би той випадок, який описав Рєпiн у листi до Яворницького в
листопадi 1929 року: "Один мiй приятель привiз менi з Полтави куплену на
ярмарку скульптуру - копiю з вiдомої моєї картини... Я радiю i тiшусь,
дивлячись на це вiдтворення".
В "Запорожцях" блискуче показано волелюбний характер, щиру душу й
непокiрнiсть сiчового козацтва. Автор картини пiдкреслив, що жорстока
реакцiя царської Росiї не смiв гнобити волелюбнi, але поневоленi народи
iмперiї. "Нiхто в свiтi не вiдчуває так волю, рiвнiсть i братерство,-
писав свого часу Рєпiн Стасову.- Все своє життя запорожцi залишалися
вiльними й нiкому не корилися. Нехай це буде й глумлива картина, я
все-таки напишу".
Дмитро Iванович давно збирався щиросердно подякувати Рєпiну за його
"Запорожцiв". Така нагода випала. Як тiльки Яворницький повернувся з
Середньої Азiї до Петербурга, друзi вченого вирiшили вшанувати
запорозького батька вечерею. Зiбралися в ресторан "Большой медведь". Туди
прийшли художники Рєпiн, Сластiон, Бондаренко й багато iнших дiячiв
культури. Яворницький пiдвiвся з крiсла, щиро подякував за ту пошану, яку
виявило до нього все товариство, i, звертаючись до Рєпiна, сказав:
- Любий i дорогий Iлля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам,
запорозьким козакам, а разом з ними й нам тим, що зобразили їх на
прекраснiй картинi "Запорожцi", Хто б нас знав до вашої картини? Нiхто. Ми
до того були маленькi - при землi, а тепер стали вище на голову! Низенько
вклоняюся вам i щиро дякую!..
Щедру допомогу Яворницького пiд час створення картини Рєпiн дуже високо
цiнив. В перший рiк знайомства з Дмитром Iвановичем Рєпiн подарував йому
дев'ять малюнкiв для його двотомника "Запорожье в остатках старины и
преданиях народа". Деякi з цих малюнкiв Рєпiн зробив спецiально як
iлюстрацiї до цього видання, яке йому дуже сподобалося.
Дмитро Iванович у передмовi до першого тому писав:

"Автор не може. не висловити щирої подяки глибокошановному Iллi
Юхимовичу Рєпiну, що подав до цього твору кiлька малюнкiв з власної
колекцiї i не вiдмовив у добрих порадах пiд час вибору їх до видання".

Дружба Яворницького з Рєпiним склалася на творчiй основi, й вона не
припинялася до самої смертi.
Великий росiйський художник палко любив Україну, милувався її чарiвною
мовою, кохався в танцях i пiснях. Живучи в Петербурзi, вiн пiдтримував
постiйний зв'язок не тiльки з Яворницьким, а й з iншими дiячами культури,
часто бував на вечорах, якi влаштовували українцi, що жили в тодiшнiй
столицi.
Особливо запам'яталася Дмитровi Iвановичу зустрiч Рєпiна з корифеями
українського театру, якi гастролювала в Петербурзi.
Одного разу, в суботу, на "збiговисько" до Дмитра Iвановича, який жив
тодi на Митнiй пристанi, завiтав Рєпiн. у гостинного господаря вiн застав
землякiв з України - артистiв М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського, П.
К. Саксаганського, М. К. Заньковецьку, Г. П. Затиркевич та iнших. Згодом
прийшли туди давнi приятелi Яворницького - художники Панас Сластiон, який
до того ж пречудове спiвав i грав на кобзi, Хома Бондаренко - спiвак i
добрий танцюрист. Пiсля вечерi Сластiон узяв свою кобзу, сiв, склавши
ноги, на пiдлозi й заспiвав пiд акомпанемент кобзи думу "Плач бiдних
невольникiв у тяжкiй турецькiй неволi". Спiв глибоко вразив слухачiв.
Дмитро Iванович глянув на Рєпiна i побачив, що з його очей капають сльози.
- Кобзарю, любий, дорогий кобзарю, ану, змахни з наших очей сльози, щоб
ми вдарили лихом об землю. Ушквар нам веселої!

I кобзар ушкварив гопака. Такого гопака, що всiх нiби жаром обпалило!
Тут як випурхне на середину зали Заньковецька, а слiдом за нею
Садовський! Взута в червонi черевички, вбрана в чудову барвисту плахту,
легка й грацiозна, Заньковецька, здавалося, лiтала у повiтрi, як метелик,
не торкаючись зовсiм ногами пiдлоги. До пари їй як танцюрист був
Садовський. То повернеться одним боком, то другим, то скоком-боком, то
вихилясом та викрутасом, ще й навприсядки пiде!.. А кобзар, граючи, ще й
словами жару пiддає: "Подивися, дiвчино, який я моторний, подивись,
оглянься, який я удався!"

I раптом, на диво всiм, зненацька зривається з мiсця Iлля Юхимович
Рєпiн, кидається на середину зали в танок i як пiшов, як пiшов
"викозулювати" ногами, так куди там професiйним танцюристам!.. Кучерi в
нього розлiтаються врiзнобiч, а що тiльки ноги виробляють!.. То вiн стукне
по пiдлозi передком, то вдарить каблуком так, що весь посуд Дзвенить на
столi, то пiде рiвною "дрiбушкою" по пiдлозi... I пiсля всього того - враз
на канапу, сiв i сидить, нiби й не вiн! Грiм оплескiв - нагорода
танцюристовi[47].

Це "збiговисько" дуже подобалося Рєпiну. На другий День Iлля Юхимович
прислав Яворницькому листа, в якому вiн дуже жалкував, що не здогадався
запросити до себе Дорогих його серцю гостей з сонячної України[48].

ГОПАК-ТАНОК ЗАПОРОЖЦIВ_ _

Листування мiж ученим i художником з деякими перервами тривало аж до
самої смертi. Яворницький не забував Рєпiна, особливо тодi, коли вiн
радував громадськiсть виходом у свiт свого нового твору.

Як тiльки в Катеринославi вийшла книжка "За чужий грiх", Яворницький
зразу ж надiслав її Рєпiну. 13 березня, 1908 року Рєпiн писав
Яворницькому: "А вашу книжку "За чужий грiх" я дуже люблю, як i все, що ви
пишете: свiжо, правдиво й розумно".
Часто Рєпiн звертався до Яворницького у власних справах. У листi з
Куоккала 9 травня 1909 року Iлля Юхимович просить Яворницького прислати
йому фото з гайдамацьких "свячених ножiв".

Цi ножi були потрiбнi Рєпiну для нової картини "Гайдамаки" .
В одному з листiв Яворницький просив Рєпiна "приїхати з сином Юрком на
Україну, побувати в музеї, а потiм стрiлою пролетiти через Днiпровi
пороги, повезти сина на старi мiсця Сiчi, показати правнука запорожцям, як
ото колись привiз i показав своїх синiв Тарас Бульба".
Трохи згодом Дмитро Iванович знову благає свого земляка приїхати на
рiдну землю й подивитися музей, в якому багато можна знайти матерiалiв.
Тут же i "запорозький курiнь" - оселя Яворницького, де можна знайти
притулок i увагу господаря.
На запрошення Дмитра Iвановича Рєпiн 18 жовтня 1910 року вiдповiв, що
готує свої. картини на виставку в Рим i дуже шкодує, що не зможе побувати
на Днiпрi та в музеї, хоч "це часто викликає сором i тугу на серцi, але що
вдiєш!"
У зв'язку з сiмдесятирiччям Яворницького Рєпiн прислав на його iм'я
сердечну телеграму: "Гаряче вiтаю маститого ювiляра. По-дружньому обiймаю
безсмертну душу Запорожжя".
Дмитро Iванович дуже хотiв збагатити музей деякими малюнками Рєпiна.
Вiн звертається до художника, прохаючи прислати в музей хоч би один етюдик
од його цiнних i навiки безсмертних картин для музею Поля. Рєпiн зважив на
щире прохання i надiслав Яворницькому кiлька малюнкiв з життя запорожцiв.
Рєпiн у квiтнi 1925 року щиро дякував Дмитровi Iвановичу за присланий
йому автограф. "Ще здаля пiзнав ваш автограф i дуже зрадiв: значить,
живий, а казали, що хворий, що, може, й не виживе... Так, слава богу!
Живий, здоровий, i все така ж мила, молода, козацька душа, що любить свою
Україну. I я все той же..."
Про свяченi ножi Рєпiн писав, що фото з них вiн використав у картинi
"Гайдамаки", яка пiшла в Швецiю, до Стокгольма.

Трохи пiзнiше, 30 листопада 1926 року, Рєпiн вiдкрив своєму Друговi
таємницю. Вiн повiдомив його, що задумав писати нову картину: "Пiд великим
секретом признаюся вам що я знову взявся за Запорожжя!" Iлля Юхимович мав
на увазi нову картину "Гопак". Знову вiн спрагло перечитував усе, що
зберiгалося в його бiблiотецi про Україну. Читав перш за все твори
Яворницького, проглянув збiрку українських пiсень. Згадав, як вiн,
приїхавши з Сєровим на мiсце Сiчi, купався в Чортомлику, побував з ним на
запорозькому кладовищi, шукаючи пiдкiвок до козацьких чобiт, черепiв тощо.

Коли вони ходили по цьому кладовищу, пiшла чутка, що. пани шукають
запорозькi скарби. За ними гуртом бiгали селянськi дiти, повагом ходили
старi дiди й цiкавилися їхнiми знахiдками.
Лист Рєпiна про його новий творчий задум звеселив душу Яворницького.
Хоч обидва були вже в лiтах, їм не бракувало ще пороху в порохiвницях.
Дмитро Iванович сiв за стiл, узяв перо i своїм чiтким почерком написав до
Рєпiна:
"Щоб малювати таку картину, як запорозький гопак, треба кинути чужий,
холодний край, який нiчого не дає нi для розуму, нi для нашого серця,
треба пiрнути в свiтлi води Днiпра, пронестися через шумливi й грiзнi
пороги стрiлою, потiм пройтися пiшки до Сiчi. Тiльки пiсля того можна
братися за дiло й писати картину не чимраз холоднiшою i кволою, а сильною
i впевненою рукою".
З вiдповiддю Рєпiн не забарився. "Милий i дорогий Дмитре Iвановичу! -
писав вiн 17 грудня 1926 року.- Я стою перед вами в позi того, що приймав
благословення. Як це добре ви сказали! Який би я був щасливий прийняти це
благословення саме вiд ваших рук".
Яворницький запалився бажанням допомогти Рєпiну створити на старостi
лiт ще один шедевр з життя запорожцiв.

Щоб пiдтримати творчий вогник у душi Рєпiна, Яворницький надсилає йому
одну за одною свої книжки: "Двi подорожi в Запорозьку Сiч монаха
Яценка-Зеленського", "Помiж панами", "Словник української мови". Згодом
послав йому запорозький прапор, фотознiмки запорозьких нащадкiв - лоцманiв
Якова Шрама, Грицька Шрама та Кузьми Казанця - цих звитяжцiв у боротьбi з
водною стихiєю. Надiслав i фото столiтнiх дiдiв, що доживали свого вiку в
селi Капулiвцi.
Усе це Рєпiн прийняв з великою i щирою вдячнiстю.. Особливо дякував у
своєму листi вiд 7 сiчня 1927 року за книжку "Двi подорожi в Запорозьку
Сiч монаха Яценка-Зеленського". Вiн назвав її "чудом" - вiд неї не можна
вiдiрватися. Це - шедевр лiтературного мистецтва...
Але Ренiн не обмежується цими матерiалами. Картина, що вiн задумав,
вимагала багато рiзноманiтного матерiалу i Рєпiну хочеться здобути якомога
бiльше експонатiв.
В одному листi Яворницький попередив художника, що навеснi 1927 року
вiн виїздить з науковою експедицiєю дослiджувати Днiпро. I тут же запитує
Рєпiна, якого саме порога фото вислати йому?
У вiдповiдь - радiсний лист: "Яке щастя! Яку радiсть принiс ваш лист!
Ви уявити собi не можете! I начебто для моєї роботи ви будете
фотографувати Днiпро в мiсцях останнього Запорожжя! Я готовий танцювати
вiд радощiв... О, саме зараз поїхати б до Вас! Та, на жаль, у мене вже й
хода тепер стала така, як у мого правнука Валентина. Все похитуюсь i вже
далеко вiд свого дому не ходжу. Ах, милий Дмитре Iвановичу, ви краще
знаєте, в яких матерiалах я маю потребу. Так, i звитяжцi, i плавнi, i
очерет - усе це яке щастя! В якому б виглядi не вийшов знiмок - усе .це
матерiал; i гiллястий дуб над Днiпром, i все, що трапиться... О! Коли-то
цей лист дiйде, коли ж то вiдповiдь на нього? Ну, тепер уже веселiше менi
чекати. Ваш Iлля Рєпiн, з глибоким поклоном вiд щирого серця. Тижнiв три я
дуже погано себе почував, але все ж, спираючись то на шафи, то на стiни,-
все ж не кидав Сiчi - пiдповзав i вiдповзав. Але закiнчити вже не зможу! А
шкода! Картина виходить гарна, весела - гопак. Навiть столiтнiй дiд пiшов
навприсядки. Напiдпитку танцюють... Навколо - веселий пейзаж... Ох,
розхвалився я... Боюсь".
Дмитро Iванович добре розумiв, як нетерпляче чекав вiд нього Рєпiн цих
матерiалiв. Для художника вони були цiлющим бальзамом. I Яворницький не
загаявся й швидко надiслав зiбранi матерiали.

Дуже зрадiв Iлля Юхимович, коли одержав кiлька фотографiй днiпровських
лоцманiв. Свою радiсть вiн навiть висловив цього разу українською мовою:
"Що за чудо! - писав вiн 8 березня 1928 року.- Яка поставна фiгура,
жвавiсть обличчя - Грицько Шрам! Просто диво! От якби де-небудь i
коли-небудь пощастило помiстити на великiй картинi i гiдно вiдтворити цей
перл славного краю! А Петро Носок. Та хiба ж не видно породи? Дай боже
бути гiдним них красот. Спасибi, спасибi, добродiю. I, нарештi, Федiр
Хотич. Вiд щастя цих подарункiв я зовсiм одурiв. I ще маю прохати: якби
яких-небудь парубкiв, наприклад. Сьогоднi, 9-го, я одержав ще, але цi всi
вже "полковники" - нi одного хлоп'яти. А менi як би хотiлося заполучити
хлопчакiв! Без усяких прикрас, якi попадуться гуртом, нечесаних".
У наступному листi, 7 квiтня 1928 року, Рєпiн знову згадує свою
картину: "Запорожцi мої ("Гопак") стоять усю зиму без руху вперед, бо в
майстернi не топиться i шiсть та дев'ять градусiв тепла тiльки в березнi
стало. Теплий-березень був. Картина моя за своєю iдеєю е жанр. Портретiв
нiяких. А парубкiв треба, адже козаки здебiльшого молодь. У веселий,
теплий день козаки виїхали на берег Днiпра i, радiючи своєму здоров'ю й
природi, яка їх оточує, веселяться. Тут i гостi - це монахи:
Яценко-Зеленський (до речi: дуже полюбив цю маленьку книжечку. Дякую,
дякую Вам! Я i Юра (син мiй) зачитуємося цим правдивим документом). Нiкого
з начальства немає на моєму полотнi. Парубки менi дуже потрiбнi. Звичайно
гопака танцюють парубки".
Рєпiн збирався картину "Гопак" привезти на Україну". щоб показати своїм
родичам. Вiн запитував Яворницького, чи знайдеться мiсце в Катеринославi,
щоб виставити її, бо" вона мала розмiр 3Х4 аркушi i була присвячена
пам'ятi М. П. Мусоргського.
В листi вiд 24 жовтня 1928 року Рєпiн скаржиться на свою кволiсть i
знову шкодує, що не зможе приїхати на Запорожжя. "Ах, уже не бути менi
там: тiльки в Яворницького на Запорожжi - ото моя хата!"

Про свої страждання на чужинi вiн забуває лише тодi коли слухає
передачу по радiо, пiснi "милях землякiв-українцiв". Такi радiопередачi
переносили Рєпiна в давно минулi молодi роки. "Обдарованi люди, артистичнi
натури... У вас там, я думаю, добрий театр український в Днiпропетровську?
Ах, спасибi за радiо. Яке це чудо! На вiсiмдесят п'ятому роцi це така
втiха!"
Дмитро Iванович знав, що Рєпiн нудьгує на чужинi - в Фiнляндiї, де вiн
тодi жив, сумує за Україною, за українськими книжками. Як тiльки побачила
свiт книга-альбом "Днiпровi пороги", Яворницький одразу ж надiслав її
своєму приятелевi. Рєпiн на це вiдповiв: "Як я вдячний вам за цю велику
книгу "Днiпровi пороги". Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою
насолодою слухаю це хороше читання цiєї чарiвної мови. Ах, чудо, чудо ця
мова!"
Матерiалiв у Рєпiна було вже вдосталь. Лишилося тiльки взятися за
картину. Але бiда - роки, старiсть знесилюють художника. Цього вiн i сам
не приховує: "Гопак" мiй не рухається. Головне - холоднеча в майстернi, i
я почуваю себе все гiрше й гiрше i не можу розраховувати на закiнчення
моїх початих картин".
Минуло тридцять рокiв пiсля останньої зустрiчi Яворницького з Рєпiним.
Iлля Юхимович дуже хотiв побачити хоч би фото Яворницького. Вiн просить
про це свого друга. "Фото, на якому зображено Яворницького з дружиною в
своєму садочку, Рєпiн одержав i повiсив його бiля свого лiжка. Через
деякий час Яворницький одержав фото Рєпiна з написом: "Пенати - 29 сiчня,
1929 рiк".
Зважаючи на тяжкий стан свого здоров'я, Рєпiн просив Яворницького
прибути до нього в гостi. У вiдповiдь вiн одержав теплого листа, в якому
Дмитро Iванович висловлював свiй жаль, що не зможе прибути до нього, i тут
же радив "вдарити лихом об землю, згадати молодi роки й забути всi свої
недуги".

I ось на столi Дмитра Iвановича лежить останнiй лист Рєпiна. Його
написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року. Кривульки
цього листа викликали v душi Яворницького тяжку тугу й тривогу. Наводимо
змiст цього листа:
"Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Iвановичу! Зима була холодна, i я
нiякої своєї роботи не посунув уперед. Усю весну, хоч була пречудесна
погода i тепло, моє здоров'я взагалi все гiршало й гiршало. З'явилась
кволiсть: ноги тепер майже розучилися ходити. З моїх робiт, якi я,
планував, уже нiчого не рухається вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви
менi пробачте: ну чого це я розповiдаю вам про цi прикростi?! Пробачте,
пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до вас i дружини вашої
Серафими Дмитрiвни. Всього вам найкращого! З щирою вiдданiстю ваш Iлля
Рєпiн. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист".
Усе лiто 1930 року Дмитро Iванович перебував на Днiпрових порогах,
керував археологiчними дослiдженнями тих мiсць, якi ось-ось мають бути
затопленi. Коли восени вiн повернувся до Днiпропетровська, то з газет
довiдався, що Iлля Юхимович помер 29 вересня 1930 року.
Дочка Рєпiна Вiра Iллiвна, добре знайома з Яворницьким, прислала 17
квiтня 1932 року йому листа, в якому розповiла про останнi днi життя свого
батька.
"Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо у
вас їх немає... Трохи згодом надiшлю вам фотографiю з останньої картини
батька "Гопак - танок запорожцiв". Тепер ця картина в Стокгольмi Батько
часто користувався вашими поясненнями, якi ви давали у своїх листах. Ще й
досi менi не вiриться, що" батька вже немає: дух його живий! Я все докоряю
собi? Якби ранiше було вивезти батька в Iталiю (йому все хотiлося грiтися
на сонцi), то вiн би жив до 100 або 90 рокiв. Тут дуже вогко й ревматичне,
батько застудився, був бронхiт, ревматизм нiг,- холодна пiдлога першого
поверху. Завжди веселий i бадьорий, вiн за чотири мiсяцi до смертi ще
писав "Гопака" й "Лицаря". Скiльки в нього терпiння; який органiзм! Вiн ще
за п'ять днiв до смертi сидiв за круглим; столом, але вже стали набрякати
ноги й легенi, серце було-слабке. Лiкарi ще за чотири мiсяцi сказали, що
надiї немає. Головне - вiн уже не мiг тримати пензля в руках, i на"
полотнi не виходило те, що вiн хотiв. Це було найтяжче для нього..."[49]

Зворушлива безкорисна дружба двох побратимiв дала; ряснi плоди на нивi
двох братнiх культур - росiйської та української. Вдячнi нащадки шанобливо
схиляють голови перед свiтлою пам'яттю тих, хто присвятив своє життя
служiнню народовi.

ДВI ЗУСТРIЧI 3 Л. М._ ТОЛСТИМ_ _

Восени 1928 року Яворницький одержав поштовий переказ з редакцiї
журналу "Життя й революцiя", який видавався в Києвi.
Професор був приємно здивований: редакцiї, виявляється, пощастило
розшукати десь рукопис його спогадiв про" Толстого, який вiн пiдготував до
друку ще 1923 року.

Цi спогади надруковано в десятому номерi журналу.

Це було 1899 року, в груднi мiсяцi, перед самим рiздвом, коли в
унiверситетi та iнших школах Москви скiнчилося навчання i велика сила
молодi їхала з столицi в рiзнi кiнцi Росiї. Я їхав теж iз Москви на
пiвдень, скiнчивши, читання лекцiй в унiверситетi.
Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усiвся; на першiй лавi
вагона, як ось дивлюся - крiзь дверi вагона теж уступає якийсь старий
чоловiк з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест
мотузкою.. Вступивши у вагон, вiн озирнувся навкруги себе i, побачивши
вiльне мiсце на тiй же першiй лавi, зразу поклав свого чемодана на полицю,
а сам сiв на лаву, якраз бiля мене. Я глянув на того старого - i очам не
вiрю: Лев Миколайович Толстой. Вiн чи не вiн?

Широконосий, бородатий, з ясними сiрими очима, в сукнянiй нижче колiн
сiрячинi, в сiрiй на головi шапцi та просторих на ногах повстяниках пiд
колiр шапки й сiрячини. Такий точнiсiнько, як його малювали в дешевих
книжечках для народу.
- Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
- Вiн i є. А ви хто такий?
- Ми з вами маємо спiльного друга - художника Iллю Юхимовича Рєпiна.
Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, пiдвiв угору свої
густi, дуже накордубаченi брови й поглянув на мене своїми блискучими,
пронизливими очима.
Я почув - немовби мене всього пройняв гострий електричний струм.
- Так ви будете професор Яворницький, з якого Рєпiн малював писаря на
картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi"?

- Так, я той писар i є.
- Нiколи не бачив вас, а пiзнав.

Пiсля такої передмови у нас почалася вже певна розмова.
У вагонi було багато студентiв, курсисток та гiмназистiв. Молодь одразу
пiзнала Толстого й швидко скупчилася коло нашої лави. У вагонi почувався
якийсь особливий, урочистий настрiй.
- Лев Миколайович,- почав я,- дозвольте менi поспитати вас про одну
дуже болючу для нас, українцiв, справу.

- Будь ласка.
- Чому ви, росiяни, забороняєте нашим дiтям учитися "в школах нашою
мовою? Ви, великий художник росiйського "слова, зрозумiєте наше горе: нашi
дiти, пробувши кiлька рокiв у школi, виходять iз неї з такою поганою,
покалiченою мовою, що вона - нi українська, нi росiйська, а якась
мiшанина.
- А хто вам забороняє вчити ваших дiтей вашою мовою? Забороняє вам не
росiйський народ, а державний росiйський уряд на чолi з Побєдоносцевим...
А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну
українську мову, гучну, цвiтисту й таку м'яку. У вашiй мовi стiльки
нiжних, сердечних, поетичних слiв: ясочко, зiронько, квiтонько,
серденько...

Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка" i
читав гарно, з доброю вимовою i з правильними на словах наголосами, як би
її читав i природний українець.
Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де й вiд кого
вiн навчився по-українському? На те вiн менi вiдповiв, що українська мова
остiльки легка, остiльки близька з одного боку до росiйської, а з другого
- по польської, що, знаючи росiйську й польську мови, можна швидко
навчитися читати по-українському, особливо живучи в такому мiстi, як
Москва, де багато українцiв. От по-староєврейському вже далеко важче
навчитися читати, як по-українському.
- А хiба ви знаєте й по-староєврейському?

- Знаю i читаю.
- У кого ж ви вчилися?
- Вчився в московського рабина, для того щоб розумiти бiблiю... Тiльки
пiсля того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати
"В чому моя вiра"...
Я знову звернувся до Льва Миколайовича:

- Скажiть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки,
й особливо до мистецтва? Здається, ви їх зовсiм не визнаєте, вважаючи, що
це щось нiкчемне й непотрiбне?
- На це я вам перш за все скажу: яка наука i яке мистецтво? Тiєї науки
й того мистецтва, якi не кориснi народовi, справдi не визнаю. А друге
скажу вам те, що не скрiзь, де пiдписано "Лев Толстой", писав справдi
Толстой. То мiг написати й вiдомий усiй Москвi цензор, так званий Сергiй
Iванович. Людина дуже малоосвiчена, з нижчої духовної школи, до того ще й
з природи невеликого розуму, а проте чоловiк дуже владний, самовпевнений
та чванькуватий, вiн багато лиха заподiяв не одному письменниковi. Коли
йому прийдуться не до вподоби якi-небудь думки, або яка фраза, а чи хоч
одне яке слово автора, то вiн або зовсiм замаже всю фразу, або лишить
початки її, а кiнець затре або ж свiй пришиє. Тодi виходить щось
неподiбне, безлузде та дике, i автор, читаючи те, сам себе не пiзнає i у
великому непорозумiннi дуже дивується тому.

- А чому ж ви не складаєте про те заяви в пресi?

- Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрiзь пишуть, так
менi нiколи було б i очей пiдвести вгору. Я одержую щодня цiлi сотнi
листiв з усього свiту. Я не маю нi сили, нi часу вiдповiдати на всi листи.
На деякi листи вiдповiдав за мене моя дочка Марiя Львiвна, а я тiльки
iнколи ставлю на тих вiдповiдях моє прiзвище. Скажу вам ще одне, чому ви
трохи здивуєтеся: тим, якi пишуть менi без знакiв ъ та ь, я зовсiм не
вiдповiдаю.
- Чому ж це так?
- Тому, що так найбiльше менi пишуть такi юнi та зеленi мудрагелi, яким
треба ще добре граматики повчитися, перш нiж у нетрi свiтових питань
заглиблюватися... Ну та на листи я захочу - вiдповiдаю, не захочу - не
вiдповiдаю, а ось як до тебе з'явиться який-небудь чоловiк, що шукає
правди на землi або цiкавиться, як йому свою чистоту мiж людьми заховати,
то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступає до тебе
зовсiм не вiдома молода панi i зразу ж, як то кажуть, без манiвцiв:
"Навчiть мене, Лев Миколайович, як менi на свiтi жити. Я була в Iоанна
Кронштадтського, так вiн нiяк не заспокоїв мене".

"А скажiть же ви менi, як ви живете?"

"Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся вiд їжi, я нуджуся
на свiтi, я ладна хоч зараз кинутись. у прiрву".

"А у вас чоловiк є?"
"Є".
"I дiтки є?"
"Одна маленька дiвчинка є".
"А ви її годуєте самi?"
"Нi, годує мамка".
"А ви корсета носите?"
"Ношу".
"А на ноги взуваєте ботинки з височенними пiдборами?"
"А то вже так: на те мода така".

"А до двох-трьох годин ночi у клубах та театрах висиджуєте?"
"Буває й так".
"Так от що я вам окажу: годуйте ви самi ваше дитя, покиньте на сiдало
курям ваш корсет, взувайте на ноги таке, що звичайнi люди взувають,
лягайте спати тодi, коди весь трудовий люд лягає спати. Одне слово, живiть
нормально, як сама природа показує всьому живому жити, i тодi нi для чого
вам їздити нi до мене, нi до Кронштадтського".
- Пробачте менi, вельмишановний Лев Миколайович. за таке моє питання:
коли ви думаєте що-небудь писати, то план вашого майбутнього твору вже
готовий у вашiй головi чи ви його розвиваєте коло самого столу?

- Я творю бiльше коло столу: коли я сiдаю що-небудь писати, то часто й
сам не знаю, до чого дiйду й чим скiнчу. Не те що раз, а десятки разiв
переробляю те, що напишу; навiть i те, що вже складено в друкарнi, я
багато разiв переробляю та переставляю. "Вiйну й мир" перероблялося в мене
та переписувалося двадцять два рази.
- Але це ж величезний труд!
- Так, це величезний труд. Але робила те все моя дружина Софiя
Андрiївна. В мене не стало б стiльки сил на таке переписування, якби того
не зробила моя дружина Софiя Андрiївна. Через те-то я багато в чому
поступаюся перед нею; мiж iншим, я ненавиджу мiсто й зостаюсь в ньому
рiвно стiльки, скiльки необхiдно, а дружина не любить села, завжди хоче до
мiста, то їй в тому й догоджаю: супроти свого бажання їду з села до мiста.
- Дозвольте дiзнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете?
- Я пишу тiльки до обiду, а пiсля обiду щодня беруся за яку-небудь
фiзичну роботу. Для мене немає так званої благородної та неблагородної
роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити - шию; коли треба
пiчку класти - кладу; тин плести - плету; гнiй вивозити - вивожу; все
роблю. А як для всiх таких робiт європейська одiж не дуже придатна, то я
такої одежi й не ношу, а ношу одiж простого росiйського чоловiка...

- А то так.
- Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обiду писати, а пiсля
обiду - на фiзичну роботу.
- Що ж, це дуже розумно. Та тiльки не можу я часу знайти для такої
роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидiти лад книжками та складанням
лекцiй не тiльки до обiду, а цiлий день, навiть цiлу нiч, мало не до
свiтанку. Та й де ж менi рiвнятися до вас! Вашi твори й мої!

- Ви кажете: вашi твори,- а я вам на те от що скажу: в кожному моєму
творi е моє й не моє.
- Це ж як вас розумiти?
- А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе близьких менi
та моїм думкам людей, читаю їм те, що написав, i викликаю їх до щирої та
безсторонньої критики. Вони сперечаються зi мною i мiж собою, i нарештi,
коли я почую, що правда на їх боцi, згоджуюся з ними i переробляю знову
те, що в мене написано, а коли почую, Що вони самi помиляються в своїх
думках, зостаюся при своїх мислях. Ось я тепер друкую свiй новий твiр
"Воскресiння". Коли я написав кiлька роздiлiв, то скликав до себе моїх
друзiв i прочитав їм те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене, вони
не змагалися довго зi мною взагалi, а тiльки не вдовольнилися роздiлами
про життя в тюрмi та про кару на смерть, через те що я сам нiколи не сидiв
у тюрмi, як не бачив на власнi очi й кари на смерть. Я згодився з тим i
звернувся з проханням до московської влади, щоб дозволили менi кiлька днiв
побувати в тюрмi з. придивитись у нiй до життя в'язнiв. Та московська
влада не дала менi такого дозволу. Я звернувся до тульської влади. Отже, й
тут не допустили мене до тюрми. Нарештi, послав я моє прохання до
орловської влади, i в Орлi менi пощастило побувати в тюрмах та побачити
те, чого я нiколи не бачив на власнi очi. Коли пiсля того я повернувся
додому й написав новi роздiли про життя в'язнiв у тюрмах i прочитав їх
моїм друзям, то всi одноголосно сказали, що то таки повна правда. Отже,
московська цензура якраз тi самi мiсця з мого твору й перекреслила
червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росiї, а зате
сповна послав до друку за кордон, до Берлiна.
- Хочу я ще вас, вельмишановний Лев Миколайович, про одне спитати,
тiльки наперед прошу вас вибачити менi за таке питання.

- Кажiть, я заздалегiдь пробачаю вам.

- Чи з ваших синiв є хоч один талановитий?

- Усi мої сини найзвичайнiсiнькi люди, анi жодного з них талановитого
нема.
- А кого ви вважаєте за найталановитiшого iз сучасних наших
письменникiв молодих?
- Володимира Короленка. Ви вiзьмiть яке-небудь не вiдоме ще для мене
його оповiдання, затулiть рукою пiд ним пiдпис автора та прочитайте менi
кiлька сторiнок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То
яскравий, свiжий i своєрiдний талант.
- Це так. Безперечно, Короленко iз сучасних молодих письменникiв
найталановитiший, а тiльки велика шкода, що вiн так мало пише.
- Станцiя Серпухов,- несподiвано крикнув кондуктор пiд вiкном вагона.-
Поїзд стоїть п'ятнадцять хвилин.
- Ходiмте та вип'ємо по склянцi кави,- звернувся до мене Лев
Миколайович.
- З превеликою охотою.
Ми вийшли, вступили в залу й сiли коло столу. Нам подали по склянцi
кави, а до кави - молока й бiлого хлiба. Лев Миколайович узяв каву, а
молоко та бiлий хлiб одсунув .вiд себе. Потiм вiн витяг iз клуночка, що
був у нього в руцi, пляшечку чогось, немовби густого молока, i влив його в
свою склянку.
- А що то у вас? Домашнє молоко? - поспитав я.

- Нi, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетарiанець, не вживаю
нi м'яса, нi риби, не вживаю я й коров'ячого молока, нi бiлого хлiба.
Випивши каву, ми повернулися у свiй вагон i посiдали на свої мiсця. Тут
Лев Миколайович дiстав iз того ж таки свого клуночка шматок житнього хлiба
й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубiв йому важко
було справлятися з твердою їжею, та вiн, не люблячи нiякої на свiтi
фальшi, не хотiв i штучних зубiв у себе мати. Попоївши хлiба, Лев
Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили йому на кiлька
хвилин прилягти на лаву.
- Менi вже пiшов сiмдесят перший рiк, то тiло моє вимагає часом покою.
- Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас!

Ми схопилися з своїх мiсць i звiльнили цiлу лаву. Я розiслав свого
пледа, а хтось - свою подушку. Лев Миколайович прилiг боком на лавi, а
проте спати зовсiм i не думав i довго ще вiв розмову на рiзнi теми. Було
геть далеко за пiвнiч.
- Станцiя Засiки,- гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон.
- Це станцiя, де менi вставати,- сказав Лев Миколайович i пiдвiвся з
лави.
Всi теж схопилися з своїх мiсць i стали допомагати йому вийти з вагона.
Один iз нас нiс ветхого парусинового чемоданчика Льва Миколайовича з
прорiзаною наскрiзь дiркою в тому мiсцi, де колись був замок, i чемодан
був перев'язаний навхрест мотузкою. Другий iз нас нiс невеликий клуночок,
де була зав'язана їжа Льва Миколайовича, а третiй обережно пiдтримував
його, щоб вiн часом не спiткнувся, йдучи у пiтьмi.
На прощання Лев Миколайович усiх нас по черзi обняв i всiм побажав
усього найкращого. Мене вiн ухопив обома руками за обидвi мої руки вище
лiктiв i сказав:
- Бачу, що ви займались фiзичною працею, не кидайте далi.
Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем i увiйшли в свiй вагон, то тут
один iз нас обережно зняв з лавки свою подушку, на якiй лежав Лев
Миколайович, обережно склав та любовно погладив її своєю рукою; далi
старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан i замкнув його.

- Що це таке буде? - спитав я.
- А це от що буде: коли приїду додому, то скажу своїй жiнцi, щоб вона
вишила на цiй подушцi такi слова: "На цiй подушцi лежала голова Л. М.
Толстого, такого ось мiсяця, числа й року".
Я цього не зробив iз своїм пледом, а проте глибоко заховав усю розмову
з Львом Миколайовичем у моєму умi та в моєму серцi i твердо пам'ятаю кожне
його слово й кожну фразу.
Звичайно, розмовляли ми по-росiйському, а тут я подаю все в перекладi
на українську мову.
Це була перша зустрiч. Друга зустрiч ученого з Л. М. Толстим вiдбулася
в Москвi, зимою, коли письменник жив у Хамовниках у своїй садибi, а
професор Д. I. Яворницький читав у Московському унiверситетi лекцiї з
iсторiї Запорожжя.
Цю зустрiч органiзував давнiй приятель Яворницького - В. Гiляровський.
Ось що вiн про неї розповiдає в своїй книжцi "Москва и москвичи".

"...Ми ввiйшли до кабiнету. Лев Миколайович устав з крiсла, пiдняв руки
догори й, усмiхаючись, сказав:
- Ось вони, запорожцi! Здрастуйте!

Ми просидiли понад годину. Яворницький зацiкавив Льва Миколайовича
своїми розповiдями про Запорожжя. Лев Миколайович i собi згадував про своє
життя серед гребенських козакiв, а потiм розмова зайшла про духоборiв i
штундистiв. Цих Яворницький знав дуже добре..."[50]

Прощаючись з гостями, Лев Миколайович мiцно потиснув руки Гiляровському
й Яворницькому.
Теплi зустрiчi з Львом Миколайовичем Толстим навiки залишились у
пам'ятi нашого вченого.


ЗУСТРIЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛАЄМ_ _

Близькi друзi Дмитра Iвановича пригадують, як вiн у музеї розповiдав їм
про свою зустрiч з вiдомим мандрiвником М. М. Миклухою-Маклаєм. Це сталося
в Петербурзi десь 1887 року.
- Мене,- оповiдав Дмитро Iванович,- познайомив з Миклухою-Маклаєм мiй
друг Рєпiн. Зайшов я до Iллi Юхимовича подивитися на "Запорожцiв", а там
уже був гiсть - мандрiвник Миклуха-Маклай. От вiн мене i познайомив з ним.
Бесiда тривала до пiзньої ночi. Яворницький цiкавився життям,
дiяльнiстю й мандрiвками славнозвiсного вченого-антрополога та етнографа.
Миклуха-Маклай охоче розповiв йому про свою подорож на острови Тихого
океану для вивчення папуаської раси, розповiв про своє перебування в Новiй
Гвiнеї, де вiн у надзвичайно тяжких i небезпечних умовах вивчав
матерiальну культуру й побут народiв Океанiї та Пiвденно-Схiдної Азiї.

- Говорив Миклуха-Маклай якимось гортанним голосом. Напевне, довге
перебування дослiдника в чужих краях вiдбилося на його акцентi,поясняв
Дмитро Iванович.- Сидiв Миклуха-Маклай тодi на канапi по-турецькому,
пiдiбгавши пiд себе ноги.
Через деякий час Дмитро Iванович навiдався на квартиру Миклухи-Маклая,
який жив тодi з своєю сiм'єю в Петербурзi, на Галернiй вулицi.
Дмитро Iванович застав його хворим. Мандрiвник скаржився на легенi,
ревматизм та невралгiю. З великим напруженням волi Микола Миколайович
намагався перебороти кволiсть i весь час працював над своїми записами,
зробленими пiд час мандрування.
Яворницький сам був природжений етнограф, тож, коли вiн зайшов на
квартиру, йому зразу ж впала в очi збiрка предметiв матерiальної культури,
що їх зiбрав Микола Миколайович протягом свого мандрiвничого життя. Дуже
хотiлося Дмитровi Iвановичу щось придбати з рiдкiсної колекцiї дослiдника,
але вiн не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того.

У квiтнi 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро Iванович не
забув стежки до тої господи', де жив колись небiжчик.
Згодом Дмитровi Iвановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая подарувала
йому частину колекцiї. Це була переважно зброя африканських племен: щит з
панцира черепахи, щит з шкiри крокодила, щит з вуха слона, спис, стрiли,
два сагайдаки на стрiли з крокодилячої голови та лапи й два луки з дерева,
обтягнутi шкiрою.
Бiльшiсть цих речей i нинi експонуються в Днiпропетровському
iсторичному музеї iм. Д. I. Яворницького.


В ГОСТЯХ
У ЛЕСI УКРАЇНКИ

Дмитро Iванович любив мандрувати не тiльки по селах: та степах України,
а й далеко за її межами.
1910 року вiн побував за кордоном-поїхав у Грецiю,потiм у Єгипет,
оглянув музеї в Афiнах, Александры та Каїрi.
Їдучи в Єгипет, Дмитро Iванович заздалегiдь довiдався, i що там, на
чужинi, живе славна дочка українського народу Леся Українка. Вчений
поставив собi на метi неодмiнно її розшукати й побачитися. Йому пощастило
в цьому. Маючи єгипетську адресу, яку дав йому М. В. Кривенюк (чоловiк
Ольги Петрiвни - сестри Лесi), Дмитро Iванович швидко знайшов на чужинi
українську письменницю. Вона жила годi в Гелуанi, куди переїхала в зв'язку
з погiршенням стану здоров'я.
Прожив Дмитро Iванович у гостях з тиждень. Це були, як вiн казав,
найщасливiшi днi в його життi. Гомонiли вони про рiдний край, свою Україну
та її сумну долю. Поетеса читала земляковi свої вiршi. Яворницький, як
вiдомо, сам чимало вiршував, але вiн схилявся перед генiальною поетесою.

Леся Українка розповiла, що вона вивчила арабську мову й тепер навчає
арабчат грамоти. Дмитро Iванович дуже зацiкавився, i йому пощастило
побачити поетесу за цiєю благородною роботою. Професор був захоплений тими
успiхами, яких Леся Українка досягла, навчаючи кмiтливих учнiв.

"Арабчата,- згадує Дмитро Iванович у щоденнику, якого вела його дружина
С. Д. Яворницька,- були надзвичайно вродливi, розумнi й симпатичнi: вони
легко засвоювали знання, яке так щедро, з любов'ю вiддавала їм наша
поетеса".
Леся Українка запевняла Яворницького, що арабськi народнi пiснi своєю
мелодiйнiстю схожi на нашi, українськi народнi пiснi.

Приблизно в цей же час у Гелуанi перебував ще один українець Микола
Сергiйович Охрiменко, який разом з своїм братом та матiр'ю лiкувався там.
Про це я дiзнався iз "Спогадiв про Лесю Українку" (Радянський письменник",
1963).
Менi вдалося розшукати М. С. Охрiменка. Вiн працював у Ялтинському
науково-дослiдному iститутi виноградарства "Магарач". У Миколи Сергiйовича
зберiгся щоденник, який вiн вiв у Гелуанi. На однiй сторiнцi
розповiдається про подорож братiв Охрiменкiв i мешканцiв готелю
"Континенталь" до каїрського iсторико-археологiчного музею "Булаг".
За порадою Лесi Українки, що екскурсiю очолював Яворницький, який ще до
цього бував у музеї разом з поетесою.

7 лютого 1910 року всi вирушили до музею. Дмитро Iванович ще дорогою
почав розповiдати про багатющi скарби, зiбранi в цьому храмi культури.
По залах музею проходили поволi, бо екскурсовод намагався розповiсти
якомога бiльше. Ще не встигли дiйти до якої-небудь статуї або вiтрини, а
Яворницький уже повiдомляв, яку iсторичну цiннiсть має той чи той
експонат. Склалося враження, наче вiн сам роздобував i добре знав зiбранi
тут експонати.
8 пам'ятi Миколи Охрiменка залишилися казковi гробницi фараонiв,
саркофаги, мумiї, стародавнi статуї.
Коли зайшли в iнший вiддiл, Дмитро Iванович сказав вiдвiдувачам:
- Звернiть увагу - на кожнiй гробницi намальовано обличчя фараона.
Бiля мумiй зупинилися недовго. Вони справляли гнiтюче враження. Це
помiтив Яворницький i сказав:
- Хоч i прикро дивитись на цi мумiї, але майте на" увазi, що саме в
Єгиптi їх уперше навчилися робити i зберiгати. Я, мiж iншим, теж мрiю
роздобути для свого музею-хоч одну таку дивовижну штуковину.

Кмiтливий та наполегливий керiвник нашої екскурсi? добився, щоб його
екскурсантiв повели у вiддiл музею, який охоронявся особливо ретельно. Там
зберiгалися дуже коштовнi речi, виготовленi iз золота та рiдкiсних
дiамантiв..
У сусiдньому вiддiлi Яворницький показав своїм слухачам бiлоснiжнi
статуетки богiв, фараонiв та зображення святих тварин.

У музеї пробули майже весь день. Нiкому не хотiлося розлучатися нi з
чудовими експонатами, нi з екскурсоводом - знавцем єгипетської старовини.
Увечерi Охрiменко про все, що побачив у музеї, а також про талановитого
оповiдача, розповiв своїй матерi й Ларисi Петрiвнi. Вони обидвi дуже,
жалкували, що цього разу не змогли побути на цiй цiкавiй екскурсiї.
Пiзнiшi дослiдження стосункiв Яворницького с поетесою свiдчать, що ця
зустрiч Дмитра Iвановича з Лесею Українкою була не першою. Знайомство з
нею, напевне, почалося ще з Катеринослава, де свого часу жила сестра
поетеса Ольга Косач-Кривенюк з своїм чоловiком.
1933 року Днiпропетровський краєзнавчий музей вiдвiдав; письменник А.
I. Костенко. Тодi вiн познайомився з Яворницьким i розмовляв з ним про
Лесю Українку. Ось що пише А. I. Костенко:

"Незважаючи на дуже тяжкi обставини життя, що склалися для нього саме
на той час, вiн залишився людиною" навдивовижу оптимiстичною. За три днi,
прожитих у нього, вiн показав та розповiв менi надзвичайно багато цiкавих:
речей. Серед унiкальних лiтографiй, книг, гравюр тощо, на яких часто
траплялись дарчi автографи видатних дiячiв, була фотографiя Лесi Українки
з її власноручним написом на пам'ять Дмитровi Iвановичу про зустрiчi в
країнi пiрамiд. Ось тодi вiн i розповiв менi про знайомство з поетесою.
Здається, двiчi вiн бачив Лесю Українку в Києвi. Один раз на вечорi
лiтературно-артистичного товариства, а вдруге У Косачiв дома, на
Назарiвськiй вулицi, куди вiн заходив До Олени Пчiлки у видавничiй справi.
А ще один раз довелося бачити Лесю Українку, казав Дмитро Iванович, на
Ка-теринославщинi, коли вона на запросини кооператора Миколи Левитського
вiдвiдала разом iз сестрою, здається, Ольгою, хлiборобськi артiлi"[51].

Читаючи твори Лесi Українки, я нещодавно натрапив ва цiкавий документ -
лист поетеси, в якому вона з великою теплотою й сердечнiстю згадує iм'я Д.
I. Яворницького.
В листi вiд 15 лютого 1910 року з Гелуана до М. В. Кривенюка Леся
Українка писала:
"Дорогий Михаиле! Вчора був у мене Яворницький, що ледве знайшов мене,
бо шукав у пансiонi в Бiлiнської,- казав, що це ви йому таку адресу дали,
але це вiн, певно, щось наплутав, бо я ж усi свої адреси подавала додому i
ви їх мали знати. Ну, та дарма, все ж вiн мене знайшов, i це дуже
.приємно, бо взагалi тут не часто українця побачиш, а крiм того, вiн
видався менi симпатичним i iнтересним чоловiком. Тепер вiн поїхав у
горiшнiй Єгипет оглядати тамошнi руїни, а на поворотi проживе тут з
тиждень на нашiй вiллi .для вiдпочинку. Вiн завзятий дiд - лазив i на
пiрамiди, i в пiрамiди, i де його тiльки не носило! Це в шiстдесят[52] лiт
i з ревматизмом! Ну-ну! Треба з ним ще раз в єгипетський музей поїхати-на
"панi з золотим обличчям" подивитись (там е така одна красавиця). А поки
що сиджу грибом i нiкуди не рипаюсь..."[53]

Як видно з цього листа, Дмитро Iванович разом з Лесею Українкою бував у
музеї, розглядав з нею музейнi експонати, що являли iнтерес для них обох.
Коли Яворницький прощався з поетесою, Леся Українка взяла зi столу своє
фото, пiдписала його й подарувала гостевi на добру згадку про зустрiч на
чужинi. Це фото Дмитро Iванович зберiгав у себе дома як коштовний скарб i
при нагодi показував своїм друзям i приятелям.

ДЯДЬКО ГIЛЯЙ_ _

Розглядаючи в кабiнетi Яворницького фотокартки й малюнки, його друг i
помiчник О. П. Корсуновський побачив на стiнi фото людини, дуже схожої на
запорожця. На фотографiї був дебелий чоловiк у чумарцi, смушевiй шапцi, з
довгими вусами, а плечi мав такi широкi, що їх вистачило б на двох.

- Дмитре Iвановичу, скажiть, хто це такий?

- Це цiкавий козарлюга - дядько Гiляй, як його всi звуть. Його дiд по
матерi походив з українських козакiв. Дядько Гiляй - письменник. Щоправда,
твори його за царя не дуже пускали в свiт. Першу його книжку "Люди
нетрiв", у якiй показано тяжке життя людей за часiв царату, спалила
царська цензура. Писав Гiляй i про Степана Разiна, i про запорожцiв. Менi
часто доводилося з ним бачитися в Москвi й на Українi. Вiн зiбрав цiкавий
матерiал на Українi й написав хорошу книжку "На батькiвщинi Гоголя". Добре
знав українську мову, перекладав вiршi Тараса Шевченка.
- А як його справжнє прiзвище?
_ Гiляровський Володимир Олексiйович. До речi, вiв;

мiй давнiй приятель, я з ним бував у Льва Толстого. В будинку дядька
Гiляя менi довелося бачити багатьох дiячiв росiйської та української
культури. Це розумний, дужий i вродливий чоловiк. Ким тiльки, йому не
доводилося бувати: бурлакою, табунником, артистом, цирковим борцем. А
здоров'я в нього - дай бог кожному. Недарма ж кажуть: козацькому роду нема
переводу. Рука в нього як лопата; пiдкову розгинав жартома, без будь-яких
зусиль.
Одного разу приїхав Володимир до батька погостювати Пройшовся по хатi
сюди-туди, глядь, а в кутку - кочерга. Вiн узяв її i, наче бавлячись,
зав'язав вузлом. Це побачив старий батько i скипiв, розсердився на сина за
те, що той зiпсував кочергу. Тодi син пiдвiвся повагом iз стiльця, взяв
кочергу та й розв'язав, як вона була перше. Отакий був i весь рiд
Гiляровських. Дужий народ!
Замружившись, Яворницький раптом усмiхнувся.

- Чого ви смiєтеся, Дмитре Iвановичу?

- Та згадав одну iсторiю. Було це в Москвi. Одного вечора сиджу я за
столом, працюю. Вже пiзно було. Коли це вбiгає Гiляй, шапка в нього на
потилицi, збентежений. Думаю собi: випив неборака. Аж бачу - не те: кладе
вiн на мiй стiл жмут волосся, та ще й у кровi.
"Що це таке?" - здивувався я.
"Тут, брате, цiла iсторiя. Оце ось борода, а оце пасмо волосся з
голови".
"Не розумiю! Що за борода, що за волосся?" - схвильовано спитав я його.
"Розкажу, все буде зрозумiло. Слухай же. Iду собi по Хитровцi. Раптом,
як iз-пiд землi, вискочило двоє та до. мене: "Руки вгору!" Я покiрливо
пiдняв руки, а потiм схопив одного за бороду, а другого за голову та й ну
їх, песиголовцiв, стукати лобами, аж поки вони, знесиленi, попадали передi
мною навколiшки. Стоять на колiнах з розбитими лобами й благають: "Пусти!"
Що, думаю, з ними робити? Вирiшив пустити, а щоб не забули, в чиїх руках
вопи побували, смикнув того й того за волосся так, що в руках залишилося
вiд одного пiвбороди, а вiд другого, "хоробрiшого" - пасмо волосся з
голови. Отака була оказiя!"
У Москвi в тi часи була сила-силенна всяких злодiїв, грабiжникiв та
розбишак, i ходити поночi спокiйно мiг тiльки Гiляровський. За своє життя
вiн не боявся: нi вдень, нi вночi його нiхто не посмiв чiпати.

Дмитро Iванович розповiв допитливому гостевi ще й про те, як вiн з
Гiляровським був у Празi.
- Пригадую, як тiльки настане вечiр, так вiн мене я тягне до цирку. До
опери чи там концерту Гiляй був не .дуже охочий, а от без цирку жити не
мiг. Якось сидимо ми з ним у празькому цирку. На аренi - поєдинок борцiв.
Один поборов другого. Вийшов на замiну третiй. I цього здолав перший
сипань. Тодi вiн звертається до публiки: "Хто хоче зi мною позмагатися -
виходь сюди! Умова така: хто мене подужає - одержить сто крон, а як нi -
то з його сто крон!"
Володимир Олексiйович мовчки схопився з свого мiсця i як ошпарений
кинувся на арену. Я не встиг навiть за чумарку його схопити. "Куди тебе
несе нечиста сила? Вiн же тебе вб'є, облиш!" Гiляй тiльки рукою махнув i
рiшуче перескочив через бар'єр ложi. Дивлюсь, а Володимир уже виходить
з-за лаштункiв, одягнений у трико. Поклав на стiл сто крон, потиснув руку
своєму суперниковi й зчепився з ним. За столом сидiли суворi суддi. I що ж
ви думаєте? Не пройшло й п'яти хвилин, як Гiляй сидiв верхи на тому
"неперевершеному" борцевi. Чую, суддi зняли галас: "Неправильно! Це
порушення правил!" Володимир Олексiйович, як нiде нiчого, подав борцевi
свою руку, допомiг йому встати. А тодi пошепки й питає його: "Ну як? I ви
вважаєте, що не по правилу вас повалив? Тодi переборiмося". Борець знехотя
вiдповiв: "Та чого там неправильно, есе йшло правильно".
Переможець Гiляровський пiдiйшов до столу, узяв двiстi крон i зник за
лаштунками. За якусь хвилину вiн знову видiв у нашiй ложi. Оплескам не
було кiнця...
В. О. Гiляровський зблизив Д. I. Яворницького у Москвi з прогресивною
iнтелiгенцiєю, вiдвiдував з ним лiтературнi вечори вiдомого в той час
педагога Д. I. Тихомирова. Про це тепло згадують у своїх спогадах
письменники I. О. Бiлоусов i М. Д. Телешов. Зокрема, Телешов пише, що на
цих вечорах "читцiв було чимало, але в пам'ятi залишився тiльки один,
професор Яворницький Дмитро Iванович, правовiрний українець, з веселими
запорозькими розповiдями, якi я слухав, бувало, завжди iз
задоволенням"[54]. Про те, що Яворницький познайомився на цих вечорах з
вiдомими дiячами культури, свiдчить i лист I. С. Лаптева до М. Д. Телешова
вiд 15 березня 1945 року: "Важливу роль у той час вiдiграв тихомировський
лiтературний гурток з журналом "Детское чтение". Тут ви одержали багато, а
головне, познайомилися з А. П. Чеховим, В. О. Гiляровським, який викликав
вас на "бiй пiвнiв", Т. Л. Щепкiною-Куперник, братами Юлiєм та Iваном
Бунiними, Д. I. Яворницьким, якого Рєпiн зарисував писарем у картинi "Лист
турецькому султану".

Цей лiтературний гурток, де читав лекцiї Д. I. Яворницький, вiдвiдували
такi вiдомi артисти, як В. I. Немирович-Данченко, С. Г. Власов, Л. В.
Собiнов, письменники I. О. Бiлоусов, К. М. Станюкович, Г. I. Успенський та
багато iнших видатних дiячiв культури.
Як уже згадувалось, Д. I. Яворницький зi своїми лекцiями виступав не
лише в колi столичної iнтелiгенцiї. Вiн часто виїздив у вiддаленi мiста i
села України i там розповiдав простим людям про козаччину, про гiрку долю
селян i з гострим гумором критикував самодержавний лад i царських
чиновникiв. Отже, не диво, що лекцiї Яворницького проходили пiд таємним
наглядом полiцiї.
В одному московському архiвi менi пощастило дiстати фотокопiю досьє
(номер 4407), що заведено департаментом полiцiї на iсторика Запорозької
Сiчi Д. I. Яворницького. В цьому досьє читаємо донос чернiгiвського
губернатора про те, що 16 - 17 грудня 1900 року iсторик, з дозволу
попечителя Київського навчального округу, мав прочитати двi публiчнi
лекцiї на користь мiсцевої громадської бiблiотеки. Одну лекцiю вiн
прочитав, а другу - заборонив губернатор. Бо Дмитро Iванович у першiй
лекцiї, як iлюстрацiю, наводив приклад з козацької минувшини, зачитував
народнi легенди, якi, за висновком губернатора, "не сприяли любовi
народних мас до царизму".
Найбiльшу реакцiю викликала легенда про те, як цариця Катерина приймала
делегацiю вiд Запорозької Сiчi. Глянула вона на широкоплечих, вусатих,
засмаглих козакiв, розкiшно одягнених у жупани, при шаблях з позолотою та
самоцвiтами, й наказала почастувати їх сметаною. Кебетливi запорожцi вмить
зрозумiли: цариця хоче посмiятися з них - та й кажуть їй: "Матушка цариця,
у нас, простих людей, здавна заведено звичай: найперше їдять мед, а вже
далi - все iнше, що буде на столi. То велiть подати нам медку".

Цариця iронiчно усмiхнулася i наказала подати на стiл меду. А козаки не
дурнi, вмочили в нього свої довгi вуса, пiдкрутили їх, заклали за вуха та
й заходились вплiтати сметану. Виїли все: i мед, i сметану.
Губернаторовi не сподобалось, що Яворницький показав мудрiшими козакiв
за царицю, адже вони її перехитрили. Але ще бiльше вразило губернатора те,
що iсторик в лекцiї Доводив, що придворнi, якi оточували iмператрицю,
займалися лише iнтригами.
Та лекцiї на цьому не закiнчувалися. Яворницький розповiдав про
соловецьких в'язнiв, якi в тяжких муках гинули в ямах.

Чернiгiвський губернатор вбачав у лекцiях iсторика крамолу i в своєму
доносi писав: "Я визнав за необхiдне i вирiшив не дозволити читання другої
лекцiї, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав
повiдомити п. Яворницькому..."[55].


БIЛЯ
ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ "ТАРАС БУЛЬБА"

Яворницький був добре знайомий також з великим українським
композитором, основоположником української класичної музики М. В.
Лисенком.
З листування видно, що дружба вченого з композитором зародилася ще
тодi, коли Лисенко задумав написати оперу "Тарас Бульба" й мандрував разом
з Яворницьким по мiсцях колишньої Запорозької Сiчi. Подорож ця лишила
велике й незабутнє враження. Як свiдчив син композитора Остап Лисенко,
Микола Вiталiйович до останнiх днiв своїх згадував тi мандри, а надто
поїздку на дубах через бурхливi Днiпровi пороги, на яких, за висловом
композитора, можна було "i дуба дати".
"Треба було в цi хвилини бачити нашого лоцмана Мусiя Бойка. Стоїть як
укопаний на носi дуба. Високий, плечистий, у бiлiй сорочцi. Обличчя в
нього мускулясте, наче викуване з бронзи. Вуса довгi, побурiлi вiд
мiцнющого самосаду. Хвилi оскаженiло, з диким ревом кидаються на нас, а
вiн хоч би моргнув. Тiльки очi, прикутi до кипучої безоднi, видають його
напруження й тривогу. Один тiльки хибний рух стерном - i всiй би нашiй
ученiй компанiї ракiв годувати.
- Вiриш, Остапе,- казав Микола Вiталiйович,- глянув я на Мусiя i бачу
його батька, дiда й прадiда. На таких же дубах за Святослава й за Богдана
йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з рук,
сiяли жито; будували фортецi, мiста, села отi Мусiї та Iвани, Максими та
Остапи. Мучили їх ординцi в тяжкiй неволi, пани-шляхтичi розпинали на
хрестах, "своє", православне панство душило крiпаччиною, цькувало
собаками. А Мусiй - ось вiн на дубi своєму - сам дуб! Усiма бурями
овiяний, сонцем i морозом загартований, днiпровою водою напоєний,
весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою
душею дитини. Завойовникiв пережив i панство переживає. Бо - сила! Бо -
народ"[56]
Дуб, на якому сидiли Яворницький, Лисенко та багато iнших друзiв,
тихенько спускався каналом повз грiзний Ненаситець, або, як лоцмани його
назвали, Дiд-порiг.

- Чуєте,- показавши праворуч, вигукнув Яворницький,як той Дiд меле, що
аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тiльки подивишся, то й
у тебе дух займається.
Тодi на берегах Днiпра народилася музична сцена Запорозької Сiчi, яку
талановитий композитор увiв потiм до своєї опери "Тарас Бульба".
Видатний дiяч росiйського театрального мистецтва К. С. Станiславський
назвав М. В. Лисенка "сонцем української музики". Багатограннiсть музичної
дiяльностi Лисенка гiдна подвигу. Вiн був не тiльки визначний композитор,
а й етнограф, збирач i дослiдник народних пiсенних скарбiв. Це зближувало
Лисенка та Яворницького, який сам добре спiвав i записував народнi пiснi
на ноти.
В Iнститутi мистецтвознавства, фольклору та етнографiї Академiї наук
УРСР зберiгаються матерiали, з яких видно, що Дмитро Iванович 1904 року
записав од кобзаря I. Кравченка пiсню про Морозенка, вiд другого кобзаря,
Л. Шевченка, занотував пiснi: "Ой скажи ти, пташко" та "Ой пiду я понад
морем".
На могилi Iвана Сiрка Яворницький зустрiвся з столiтнiм дiдом Федором
Кузьмичем Забутним i вiд нього записав пiсню "Красне, ясне сонечко
сходить". У цих же матерiалах згадується, що пiснi вiд N 1 до N 107
наспiвав Яворницький.
Композитор Лисенко скористувався послугою Яворницького i позаписував
мелодiї українських пiсень, що їх проспiвав вiн, коли бував у композитора.

Дружба й листування мiж iсториком i композитором тривали довго.
Виїжджаючи з хором по Українi, Лисенко раз у раз натрапляв на всiлякi
перепони. Царськi чиновники заборонили йому давати концерти, бо боялися
навiть пiсень українського народу. Часто ця заборона виходила
безпосередньо вiд губернаторiв. Так було, наприклад, на Полтавщинi. Тодi
М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького.

У своєму листi вiд 6 червня 1902 року вiн схвильовано пише до Дмитра
Iвановича;
"Женуся за вами по слiдах ваших i добре, як потраплю вас тамечки, куди
листую, коли ж не потраплю,пропала моя справа".
В цьому листi вiн дуже просить Дмитра Iвановича допомогти йому -
написати листа до полтавського губернатора, щоб той "дав дозвiл на
концерт"[57].

I Яворницький допомiг своєму друговi.


З НАРКОМОМ НА ДНIПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ_ _

Одного сонячного серпневого дня 1926 року до Днiпропетровського
iсторичного музею пiдкотила легкова автомашина. З неї вийшов енергiйний,
середнiй на зрiст, з гострою борiдкою чоловiк. Вiн вiдчинив заднi дверцята
i подав руку вродливiй чорнявiй жiнцi, допомагаючи їй вийти з машини.

Дмитра Iвановича заздалегiдь попередили, що до музею прибуде нарком
освiти РРФСР А. В. Луначарський. Професор, хвилюючись, чекав цього
видатного дiяча культури, людину, яка багато зробила, щоб налагодити
музейну справу в Радянському Союзi.
Коли в дверях вестибюля музею з'явився Луначарський разом iз своєю
дружиною, директор шанобливо зустрiв їх. Гостi були у веселому й бадьорому
настрої.
Дмитро Iванович казав якось працiвникам музею, що вiн давно хотiв би
побачитися з Луначарським. З такою всебiчно освiченою людиною, блискучим
публiцистом i трибуном приємно було ближче познайомитися й поговорити.

Напевне, i Луначарський хотiв на власнi очi побачити вiдомого iсторика,
давнього приятеля Рєпiна, почути живе, соковите слово Яворницького.
Луначарського i його дружину запрошено пройти прямо в запорозький
вiддiл.
Дмитро Iванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин, добре володiє
українською мовою, знає культуру, захоплюється українською народною
творчiстю i поезiєю, тому пояснення робив українською мовою.
Серед багатьох експонатiв гостям впала в очi насамперед славнозвiсна
картина "Запорожцi".
- А-а, знайомi обличчя! - усмiхнувся нарком. Дмитро Iванович напам'ять
знав усiх прототипiв, з яких Рєпiн малював окремих персонажiв цiєї
iсторичної картини. Луначарський тут же поцiкавився:
- Чи правда, що оцього писаря Рєпiн малював з вас?

- Так, це правда!
Дмитро Iванович розповiв багато подробиць, якi Стосувалися створення
"Запорожцiв".
- А ось i той знаменитий лист, який запорожцi гуртом складали до
турецького султана.
Яворницький виразно, з наголосом на окремих словах, прочитав листа.
Смiявся нарком, смiялись всi, хто був тодi бiля них.

- А що це у вас за сволоки лежать? В чому їх цiннiсть?
- Це, Анатолiю Васильовичу, сволоки з запорозьких куренiв. Привiз їх з
Нiкополя нащадок запорожцiв Захар Бородай. Ви ж тiльки подивiться на них,
як тут добре вирiзано лiтери. Можете прочитати: "Цей курiнь 1751 року
збудували запорозькi козаки Самардак та Киян".
Далi Дмитро Iванович показав iншi запорозькi речi - жупан, штани, пояс,
пiстолi, гакiвницi, розповiв, як та за яких обставин вiн "доскочив"
експонатiв. Показав глинянi люльки, з яких курили козаки такий мiцний
тютюн, "що як потягнеш, так i десятому закажеш".
- Тепер, прошу вас, пiдiйдiть сюди. Бачите оцей череп?
- Що ж це за череп, чим вiн знаменитий?

- Це запорозький.
- А звiдкiля це видно, що вiн запорозький? - спитав гiсть.
- А в нього, бачите, зверху зберiгся чуб - оселедець. Це вже безперечна
ознака сiчовика.
- Де ж вам пощастило здобути цей унiкум?

- Викопав його в могилi села Покровського, бiля рiчки Пiдпильної, де
була остання Сiч. А про те, що це був таки запорожець, є в мене й iншi
докази: бiля черепа стояла кварта горiлки, яку я теж виставив у вiтринi.

Екскурсiя повагом посувалася далi. Ось пiдiйшли до великої картини, де
на весь зрiст намальовано якогось велетня.

- А що це за богатир? - спитав Луначарський.

- А-а-а, то нащадок запорожцiв, вiдомий борець Пiддубний. Коли вiн
гостював у мене, я попросив художника Струнникова намалювати цього
козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так вiн на порошок зiтре...

Пiд кiнець огляду запорозької старовини Дмитро Iванович пiдвiв гостей
до картини "Ненаситецький порiг". Бiля неї вони пробули довгенько.
Яворницький пiднесено розповiдав про грiзнi Днiпровськi пороги та козацькi
ходи на Днiпрi. Особливо цiкава була розповiдь про найстрашнiший
Дiд-порiг.
- Та що там картина! От якби ви самi побачили та почули, як реве
Ненаситець. Ото iнша рiч!
- Ви, Дмитре Iвановичу, так зацiкавили нас романтикою Днiпра, що ми з
дружиною хоч i зараз ладнi поїхати з вами на пороги. Ви згоднi?
- Прошу! Я готовий.
В автомашинi сидiло четверо: бiля шофера - дружина наркома, а за ними -
Луначарський i Яворницький. Не доїжджаючи десять кiлометрiв до Ненаситця,
Яворницький легенько торкнув рукою плече водiя, дав знак зупинити
автомашину й перший вийшов з неї.
- Прошу вас, Анатолiю Васильовичу, вийдiть сюди на хвилинку.
Нарком вийшов, зняв окуляри i протер їх.
- Чуєте, як реве?
- Чую, що ж то?
- Отож той самий Ненаситець: реве i стогне, шумить i виє - залежно вiд
погоди. Його можна почути за тридцять кiлометрiв. От яка сила!
- Це справдi могутня сила,- пiдтвердив Луначарський.

- Сюди, до грiзного Ненаситця, восени тисяча вiсiмсот сорок третього
року приходив Тарас Шевченко,- сказав Яворницький.- Багато чого тут
побачив великий Кобзар: вiдвiдав тодi Хортицю, був у Олександрiвську, в
Нiкополi, в селi Покровському. А тепер сiдайте, поїдемо далi.

Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогiв.
Через кiлька хвилин їзди мандрiвники побачили велику гранiтну скелю,
яка нависала над самим Ненаситцем. Перед порогом повiльно струмувала
прозора вода - синя-синя, як чисте небо в ясний день. I в той же час - що
тiльки дiялося на Ненаситцi! Тут вода клекотiла, крутими хвилями
здiймалася над вiковiчними скелями, розбризкуючи клаптi бiлої пiни.
Днiпровськi чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собi поживу.
- Ось вам, Анатолiю Васильовичу, i той красень, до якого ми їхали.
Милуйтеся з нього.
Всi зiйшли на скелю. З неї було видно i далекий степ, i широке плесо
повноводного Днiпра. Луначарський зняв кашкета. Легенький вiтерець,
зволожений бризками з порога, приємно лоскотав його волосся. Дорожньої
втоми як i не було.
- З усiх порогiв, що є на Днiпрi,- казав далi оповiдач,- Ненаситець
найбiльший i найстрашнiший. Вiн має довжину бiльше двох кiлометрiв, падає
дванадцятьма лавами, весь укритий водяною пiною, а взимку не замерзає. Це
якась могутня, страшна стихiйна сила i разом з тим чарiвна, разюча.

- А де ж хiд, яким спускаються на човнах? - спитав Луначарський.

- Той хiд коло правого берега, його зроблено тисяча сiмсот дев'яносто
дев'ятого року. З лiвого боку вiн був обгороджений кам'яною загатою. Там є
i другий канал. Його проклали через гранiт тисяча вiсiмсот п'ятого року.
Такi канали потiм збудували на Кодацькому, Сурському та Лоханському
порогах. Але всi вони були недосконалi й незручнi, щоб ними спускати плоти
й судна. Отож сплавляли вантажi, як i перше,- "козацьким" ходом, через
пороги. Хоробрi лоцмани - нащадки запорожцiв - через цi пороги i плоти
водили. Через Ненаситець плоти проходили за одну хвилину!
- А цiкаво, чому цей порiг зветься Ненаситець? - спитала дружина
Луначарського.
- Тому, кажуть мiсцевi люди, що вiн нiяк не насититься: "Все їсть та
їсть, все лопає та лопає, а нiяк не наїсться й не налопається".
I справдi, чого тiльки вiн не ковтав?! Щолiта часто понад пiвсотнi
людей тут гинуло: лоцмани майже всi рятувалися, а плотогони здебiльше
гинули.
Потiм Дмитро Iванович запросив наркома пройтись з ним трохи далi, де
показав йому ще одну важливу "штуку".
- Дивiться на оту скелю, що виступає з води Ненаситця. На нiй
прикрiплено чавунну плиту, де є напис про загибель у бою з печенiгами
київського князя Святослава Iгоровича, коли вiн повертався з походу. Якщо
хочете, ми зможемо добратися до неї.
- Так там же вирує порiг!
- Не турбуйтесь, Анатолiю Васильовичу, менi тут не вперше плавати. Ми,
як кажуть, i сами з вусами!
- Та ще й запорозькими! - кинув Луначарський реплiку, усмiхаючись.
- Отож. Я ось гукну дiда-рибалку, вiн i переправить нас.
На сигнал Дмитра Iвановича дiд швидко причалив до берега, всi сiли в
човна й пiдпливли до самої скелi з плитою.

- Прочитайте, будь ласка, ви краще бачите, нiж я, бо менi вже минув
сiмдесятий рiк.
- Та хiба вам уже стiльки рокiв? Ви ж мов юнак стрибаєте по скелях.
Нарком протер свое пенсне. Читає вголос:
- "В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою с печенегами
русский витязь - князь Святослав Игоревич"[58].
- Ну, як вам подобається наш Днiпро?

- Чарiвна краса, дивишся на неї й не надивишся!

- Так-то воно так, а все ж надходить час, коли загнуздають Днiпро i
навiки закриють пороги. Вже йдуть чутки, що незабаром у Кiчкасi почнуть
будувати греблю.
Це правда? - спитав професор.
- Правда, Дмитре Iвановичу, тут незабаром почнуть будувати найпотужнiшу
електростанцiю.
- Отже, мине рiк-два, i днiпровi води пiдiпре могутня гребля. Скiльки ж
то царiв намагалося перетнути Днiпро - i не вийшло в них - кишка була
тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: iншi люди прийшли, принесли великi
задуми, нову технiку.
- Правильно мiркуєте, Дмитре Iвановичу,- усмiхнувся Луначарський.-
Многоводний Славута закрутить велетенськi турбiни. Ця енергiя
перетвориться в могутню електричну силу.
Луначарський замрiяно дивився на пороги, на скелi, на розкiшнi зеленi
острови. Це помiтив Яворницький.
- Менi здається, Анатолiю Васильовичу, ви зараз обмiрковуєте щось таке,
що зв'язане з Днiпром. Я не помилився?

- Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром вода заллє багато iсторичних
мiсць i красот природи. Могутнiй Днiпро служитиме народовi, а все те, що
ми зараз бачимо, вкриється водою. В мене виникла думка: як це було б
добре, коли б ви склали альбом Днiпрових порогiв та iсторичних мiсць. Вам
за це подякують люди, згадають колись добрим словом!
- Я вже думав про це. Вже й матерiал почав збирати. Сподiваюсь, що це
буде пам'ятка минувшини. Так i думаю назвати альбом: "Днiпровi пороги"...
Ну, що, Анатолiю Васильовичу, час-бо вирушати й назад?

- Шкода розлучатися з казковим мiсцем, та нiчого не вдiєш, треба їхати.
Дорогою до мiста Анатолiй Васильович спитав Яворницького:
- Може, вам у чомусь потрiбна допомога? Кажiть.

Дмитро Iванович нiяково усмiхнувся в свої бiлi вуса, певно, вагався.

- Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Менi призначено
академiчну пенсiю, я вже й одержував її, а тепер чомусь припинили виплату.
Що за знак - не розумiю?
Луначарський витяг записника i щось занотував у ньому.
- Я з'ясую, Дмитре Iвановичу, все з'ясую. Незабаром академiк Д. I.
Яворницький одержав звiстку, що йому поновили виплату пенсiї, i вiн
одержував її до самої смертi.

ПОБРАТИМИ


Iсторик Дмитро Iванович Яворницький та художник Опанас Георгiйович
Сластiон - люди одного поколiння, великi приятелi й друзi.

Велику Жовтневу революцiю вони сприйняли як неминуче, iсторично
обумовлене й закономiрне явище, визнали без вагань Радянську владу,
самовiддано i чесно працювали для народу.
Постiйним гостем на суботнiх вечiрках у Дмитра Iвановича, коли вiн ще
жив у Петербурзi, був художник Опанас Сластiон. Вiн так захоплююче грав на
бандурi, так чудово наспiвував українськi думи та пiснi, що справляв на
всiх присутнiх незабутнє враження.
Свого друга Опанаса Яворницький вважав за талановитого
художника-iлюстратора й рекомендував йому не тiльки педагогiчною працею, а
й цим фахом заробляти собi на хлiб.
У 1886 роцi вони вдвох помандрували на Україну. Дмитро Iванович iшов
слiдами запорожцiв, збирав матерiали для iсторiї, записував народнi пiснi,
а Сластiон заносив до свого альбому все, що зустрiчалось їм з української
старовини.
Допитливi мандрiвники вiдвiдали багато сiл, побували в Хоролi, Лубнах,
Миргородi, гоголiвських Сорочинцях та iнших мiсцях. Яворницький всюди
читав лекцiї на iсторико-археологiчнi теми. Тодi й виникла у художника
Сластiона думка - видати iлюстрованих "Гайдамакiв". Вiдомо, що ця книжка
вийшла 1886 року в Петербурзi в оформленнi Сластiона, з передмовою
Яворницького. Росiйська та українська iнтелiгенцiя прихильно зустрiла твiр
художника. Письменники, журналiсти, громадськi дiячi надiслали Сластiону
щирi привiтання.
Якось у серпнi 1929 року Дмитро Iванович, прийшовши на роботу в доброму
гуморi, вiдразу почав про те, як вiн замолоду нiколи не засиджувався в
музеї, а все мандрував, все "вештався помiж людьми", збирав i приносив до
музею рiзнi iсторико-побутовi речi.
- Так от що, хлопцi! Годi вам сидiти та штани протирати на одному
мiсцi,- смiючись, говорив Дмитро Iванович.- Гайнiть по церквах нашої
округи. Люди закривають i законопачують їх, а ми з вами тут сидьма сидимо.
Не забувайте, що добрий музейник, як той пiвень, що на смiтнику знаходить
собi зерна,- вiдшукує в церковному мотлосi iсторичнi перлини. Переглядайте
церковне начиння найуважнiше, перетрушуйте й перемацуйте його власними
руками. Особливо цiнуйте датованi пам'ятки з написами або iменними
присвятами. Кожна така рiч - чи то старовинна книга, риза, хрест, iкона,
шкатулка, дзвони й безлiч iншого - скарби для музею. А ви, синку,-
Яворницький звертається до Матвiєвського,- збирайтесь в подорож на
Полтавщину, в Миргород, до мого друга художника Опанаса Сластiона. Вiн
обiцяє продати нам дещо iз своєї коштовної колекцiї, яку я здавна добре
знаю. Обнiмiть Опанаса вiд мене, передайте мої вiтання його милiй дружинi
Марiї Iванiвнi та йому особисто. Розкажiть їм найдокладнiше, як ми тут
живемо та хлiб жуємо. А оцю мою останню друковану працю "Днiпровi пороги"
з автографом вiддайте Сластiоновi на спогади про мiсця, де колись ми з ним
мандрували i марили про кращу народну долю... Скажiть йому, що незабаром
потече оновлений Днiпро, i на затоплених мiсцях колишнього Запорожжя
залунає уже нова слава, животворна слава Днiпрогесу, слава квiтучої
Радянської України.
Будинок, де жив Опанас Георгiйович Сластiон, стояв на околицi
Миргорода. Садиба потопала в побляклiй зеленi й пожовтiлих квiтах.

Зустрiчати Матвiєвського вийшла лiтня, але бадьора жiнка. Дiзнавшись,
що прибулий од Яворницького, вона взяла його пiд руку, як беруть бажаного
гостя, й провела до веранди.
- Здоровенькi були, мiй голубе! - радiсно загомонiв Сластiон. Вiн
стиснув Матвiєвського в обiймах i пригорнув до серця.- То ви вiд мого
Дмитра! Сiдайте ж, бога ради, сiдайте та розказуйте, як вам їхалось i як
доїхалось. А оце моя Марiя Iванiвна, з якою ми й живемо в цьому чужому
домi.

Матвiєвський побачив перед собою високого на зрiст, трохи згорбленого,
але ще мiцного чоловiка. Художник був узутий в чоботи й одягнений в бiлу
вишиту сорочку. На його плечах - легка чорна чумарчина.

Листа вiд Яворницького читали вголос, повiльно, iз зупинками. В листi
йшлося про те, що єдине й надiйне сховище для коштовної етнографiчної
колекцiї Сластiона - музей. I не будь-який, а якраз Днiпропетровський.
- Дмитро, звичайно, має рацiю,- сказав Сластiон, дочитавши й акуратно
згорнувши листа.- Професiйної потреби в колекцiї я вже не маю й не буду
мати. Займатись мистецькими справами, як колись, теж не доведеться. То
навiщо ж ту колекцiю тримати пiд замком?
Через кiлька хвилин сiли за стiл.

Обiдали весело. Цiкавою спiврозмовницею виявилась

Марiя Iванiвна, що розважала чоловiкiв смiшними бувальщинами з
миргородського побуту. Сластiон зi зворушенням згадував про своє навчання
в Академiї мистецтв, про своїх друзiв студентiв.
- Ви, Опанасе Георгiйовичу, мабуть, часто бували в товариствi Рєпiна й
добре знали його? - спитав Матвiєвський.

- Рєпiна як великого художника я, звичайно, добре знав, бував у його
майстернi i частенько був у його товариствi. Зустрiчався я з Рєпiним по
суботах у Яворницького, коли всi ми жили ще в Петербурзi. До нього часто
приходили українськi й росiйськi дiячi. На таких "збiговиськах", як ми
жартома називали цi зустрiчi,- продовжував Сластiон,- чого тiльки не
бувало: реферувались пiдготовленi до друку книжки, статтi, читались вiршi,
показувались подорожнi етюди, розповiдалось про закордоннi подорожi, про
гастролi артистiв. Пiсля вечерi неодмiнно виконувались пiд акомпанемент
гiтар i моєї бандури сольнi й хоровi пiснi, а також танцi.
- Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товариствi Яворницького
й Рєпiна?
- Мартиновича. на "бiговиськах" я бачив раз чи два, але нiколи не бачив
його в товариствi Рєпiна. Великий художник знав Мартиновича iз його праць,
знав про його здiбностi й талант з наших розмов. А якось Ренiн зайшов до
мене й випадково побачив на полицi гiпсову маску з голови Мартиновича.
Вона не мала в собi нiчого виняткового, бо була така ж, як i всi iншi
студентськi працi. Але вона сподобалась Рєпiну тим, що гiпс зафiксував
натуральний усмiх Мартиновича. Вiн узяв в мене ту маску й використав її як
натуру для козака-бурсака, обстриженого "пiд макiтру" i з усмiхом на
обличчi, в картинi "Запорожцi". Так Рєпiн увiчнив Мартиновича на своїй
знаменитiй картинi.
- Але бурсак - Мартинович чомусь неоднаковий на варiантах рєпiнських
"Запорожцiв".

- Це ви пiдмiтили вiрно,- вiдповiв Сластiон.Найбiльше схожий Мартинович
на себе в ескiзi картини, який Рєпiн подарував Яворницькому, а той
пiзнiше, за порадою Рєпiна, продав його Третьякову...
Наступного дня Матвiєвський оглядав етнографiчну колекцiю Сластiона.
- Збиралась вона переважно на зламi двох епох,розповiдав Опанас
Георгiйович,- в кiнцi XIX й на початку XX столiття. Ми тодi з Дмитром уже
находились, наїздились i набiдувались. Пора було десь осiсти. Дмитро
поселився в Катеринославi, ближче до мiсцевостi, де була Запорозька Сiч, А
я повернувся на Полтавщину, де губернське лiберальне земство заснувало в
Миргородi керамiчну школу. Отак я й опинився тут з усiм своїм
етнографiчним "мотлохом".

Гiсть i господар складали список речей, оцiнювали їх, писали до кожної
речi вiдповiдний етикетаж. Незабаром був списаний цiлий зошит.

Чималу iсторично-етнографiчдну цiннiсть мали чудовий слуцький пасок
першої половини XVIII ст.- невiд'ємна прикраса чоловiчого (вiйськового й
цивiльного) одягу на тогочаснiй Українi, жiночий кунтуш, козацький жупан,
типовий жiночий i чоловiчий селянський одяг, жiноче художнє шитво,
оздоблене шовками й золотом, рiзноколiрнi шовковi й вовнянi плахти,
килимки, виробленi найкращими майстрами Полтавщини XIX та початку XX
столiття.

На додаток до етнографiчних речей художник вiдiбрав iз своєї бiблiотеки
до десятка рiдкiсних книг, в тому числi й Д. Ровинського "История
вооружения российских войск и костюмов". Крiм того, подарував музеєвi
гравюри на мiдi, сталi й деревi, лiтографiї, офорти, малюнки й фотографiї,
що вiдображають українське народне життя рiзних часiв.
Тiльки надвечiр вони закiнчили свою нелегку працю, а наступного ранку
всi речi були запакованi й вiдiсланi до Днiпропетровська.

Потiм Сластiон показав гостевi рiдний Миргород, керамiчну школу, де
працював художником-викладачем, розповiв про деякi епiзоди з iсторiї
Миргородщини - про славного грузина Давида Гурамiшвiлi, про письменника з
Сорочинець Володимира Самiйленка, про революцiйнi днi 1917 року.

- Ви знаєте, Павле,- довiрився художник,- не вiдаю, що робити. До мене
часто приїжджають полтавчани та харкiв'яни, один поперед одного вимагають
спогадiв, щоб видрукувати їх окремою книжкою.

- Я думаю, Опанасе Георгiйовичу,- сказав Матвiєвський,- для всiх
радянських людей найкраще було б, якби ви й справдi написали спогади
власною рукою. Ви, мабуть, смiливо орудуєте пером.

- Є в мене одна невiдступна думка, яку хочеться конче здiйснити,-
говорив Сластiон по дорозi додому.- Мова йде про Порфирiя Мартиновича, про
талановитого художника, найдушевнiшу, чесну й чисту людину. От про нього
менi самому хочеться написати чи розказати, бо бiльше й краще вiд мене
нiхто його не знає i не взнає. Харкiв'яни вiтають мiй намiр i обiцяють
допомогти.
Увiйшовши до хати, Матвiевський тiльки тепер помiтив пiдвiшену на стiнi
велику й глибоку череп'яну тарiлку.
В її центрi був барельєф, що вiдтворював рєпiнських "Запорожцiв" в
найточнiшiй мистецькiй iнтерпретацiї. Водночас у барельєфi було й щось
нове.
- Хiба ви не бачили це в себе в музеї? - здивувався Сластiон.- Я
подарував Дмитровi отаку саму тарiлку, коли гостював у нього в дев'ятсот
восьмому роцi.
- Не бачив,- почервонiв Матвiєвський.

- Дмитро, певне, пам'ятає й цiкаву iсторiю цього барельєфа. Нашi
опiшнянськi гончарi - чудовi художники й майстри. Найкращi з них - це тi,
що вчилися в Миргородськiй керамiчнiй школi. Петро Поросний, який зробив
цей барельєф, бував у Миргородi i в мене вдома. Одного разу, сидячи в хатi
й дивлячись на лiтографовану репродукцiю рєпiнських "Запорожцiв", вiн мене
й питає: "А чи можна керамiчним барельєфом вiдтворити оцю картину?" -
"Можна! - кажу я.- Можна, Петре! Треба тiльки мати твої золотi руки й твою
художню умiлiсть".- "Зроблю, що б там не було, зроблю!" - запевняв мене,
схопившись з мiсця, Петро. "Тiльки ти,- говорив я йому,- додай конче
бандуру, бо запорозькi козаки без музичного iнструмента не жили й не могли
жити". Звiдси й те нове, що вразило вас у барельєфi. Скiльки ж примiрникiв
його було випалено й розповсюджено - я не знаю, але, мабуть, не бiльше
десятка. Поросний передав менi два: один - ото на стiнi, а другий - у
Дмитра.
Обiдали вони й цього разу весело. Марiя Iванiвна жартувала, запрошувала
днiпропетровцiв приїжджати на миргородський курорт.

Матвiєвський пiдiйшов до бандури, що висiла на стiнi, й одверто сказав:
- А зараз, Опанасе Георгiйовичу, прощаючись з вами, я не можу покинути
вашої хати, не почувши вашого чарiвного голосу, про який так захоплено
говорив Дмитро Iванович!
- Е, нi, Павле! Я багато рокiв уже не граю й не спiваю... I пальцi
задубiли, i голосу нема... А пiд цю бандуру,- художник взяв її в руки,-
кому тiльки я не спiвав, i хто пiд неї не танцював!.. Вибивав гопака сам
Рєпiн iз Заньковецькою, до якої вiн залицявся, танцювала Затиркевич з
Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав... I досi не розумiю, чому мене
так усi уважно слухали, нiби "завмирали", як запевняв Дмитро Iванович.
Одного разу почув мiй спiв Микола Лисенко. Великий композитор порадив менi
покинути малярство й педагогiчну працю та податись до оперного театру.
- Чому ж ви не дослухали його? - спитав Павло.

- Бо менi, по-перше, було тодi вже немало рокiв, по-друге - треба було
мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрiбнi були великi грошi,
у мене ж їх - як у жаби пiр'я. А художнiй спiв я завжди любив i зараз
люблю.
Сластiон мовчки перевiрив цiлiсть струн, швидко настроїв iнструмент i
дуже легко взяв кiлька акордiв.
- Що ж вам заспiвати? Може, оцiєї послухайте?..

Драматичний баритон художника вивiв "Ой не цвiти буйним цвiтом, зелений
катране", потiм "Гей, гук, мати, гук".

Матвiєвський слухав з великим напруженням, не помiчаючи в голосi
Сластiона жодної нотки старечої втоми, вiдкриваючи для себе, може, вперше
емоцiйну силу вокального мистецтва.
Сластiонiвськi скарби були цiнним поповненням Днiпропетровського
iсторико-археологiчного музею, i їх вiдразу ж експонували.

Трохи згодом Яворницький одержав вiд художника листа.

"Дорогий друже моїх юних i мужнiх лiт, здрастуй! - писав О. Сластiон 17
жовтня 1929 року.- Сердечно, найщирiше обнiмаю тебе, голубе сивий! Бiльше
20 рокiв пролетiло з того часу, як ми бачились,- коли я гостював у тебе в
Катеринославi, у твоєму прекрасному будинковi. Тодi ще були ми молодi, а
тепер вже й дiдами поробились! Принаймнi я фактично дiд, бо маю вже онучку
10 рокiв. Ще й досi не знаю, чи тобi сподобались тi речi, що придбав у
мене Павло Євменович. Певно, ти їх уже добре роздивився i склав собi певну
думку..."

В другому листi, вiд 17 жовтня 1930 року, читаємо:

"Дорогий друже Дмитре Iвановичу! Здоров був! Обнiмаю й цiлую тебе,
голубе! У мене оце до тебе пильне дiло трапилось. Справа така: написав я
собi спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З Харкова видавництво
"Рух" сповiстило мене, що через два тижнi книжка вийде. Разом з тим те ж
видавництво доручило одному полтавському художниковi написати й мою
монографiю, а до тiєї монографiї, що оце вже приходить до кiнця, потрiбнi
рiзнi мої малюнки, а мiж ними й карикатури на полiтичнi теми. Згадав я, що
коли був у мене Матвiєвський, то мiж iншими речами взяв вiн також i журнал
"Шершень" за 1905 рiк; а в тiм журналi, здається, номер 22. на обкладинцi
моя карикатура з пiдписом: "Збиралася кумпанiя невеличка, але чесна". За
цю карикатуру и було закрито "Шершень".

Художник у своїх листах (якi зберiгаються в музеї)

дуже просив Яворницького перефотографувати ту карикатуру або вислати
йому на день весь журнал "Шершень", потрiбний йому для монографiї.
У культурнiй спадщинi, що дiсталась народам СРСР, творчiсть Д. I.
Яворницького й О. Г. Сластiона займає почесне мiсце. Служiння своєму
народовi митцi вважали за найвищу честь для себе.

ТАК СОБI ЦАРЬОК... _

У сiчнi 1915 року до Катеринослава приїхав останнiй цар Росiйської
iмперiї Микола II. Особливої потреби їхати до великого українського
iндустрiального мiста, що розкинулося на землi колишнiх "запорозьких
вольностей", у всеросiйського iмператора не було. Але вже рiк на великому
просторi, вiд Балтики до Кавказу, точилася вiйна. Бойовий дух армiї, якiй
бракувало патронiв i снарядiв, давно вже занепав, ремствувала на тривалу,
безперспективну вiйну й мирна люднiсть iмперiї. Щоб збадьорити армiю i
народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усiх збройних сил Росiйської
iмперiї, переїхав iз столицi в ставку, а що в ставцi план бойових операцiй
за нього опрацьовували досвiдченi генерали, то в царя було багато
дозвiлля, коли вiн мiг розважатися i роз'їжджати по великiй країнi.
Гадалося, що поява царя в рiзних мiстах iмперiї викликатиме пiднесення й
будитиме приспаний патрiотизм. Отак, повертаючись до ставки, вiн заїхав i
до Катеринослава. Про цей приїзд було вiдомо наперед, i катеринославський
губернатор викликав до себе професора Д. I. Яворницького, бо в програмi
царських вiдвiдин у Катеринославi стояв i музей iм. Поля з його
запорозькою старовиною, який маля показати всеросiйському самодержцевi.
Повiдомивши професора, директора музею про "височайшi" вiдвiдини,
губернатор наказав йому вiдповiдно приготуватися, пошити собi на такий
випадок чорний фрак та придбати бiлi рукавички.

Дуже не хотiлося Дмитровi Iвановичу зайво витрачатися на таке пусте
дiло, а головне брати на себе цiлу гору всякого клопоту, але що вдiєш:
iмператорська особа - священна, i розмови тут короткi.

I ось нарештi самодержець, у сiрiй шинелi з погонами полковника, в
супроводi мiнiстра iмператорського двору Фрiдерiкса, губернатора, великого
почту рiзного рангу вельмож та особистої охорони, прибув на автомашинi до
музею.
Зустрiчати царя й давати йому пояснения вийшов сам професор
Яворницький.

З брязклим, стомленим вiд надуживання спиртовими напоями обличчям цар
мляво, для годиться, дивився на скiфськi стрiли, мечi та примiтивне
знаряддя рiльництва, не виявляючи нi цiкавостi, нi нудьгування. Вiн трохи
пожвавiшав, коли перейшов до кiмнати музею, де висiли стародавнi iкони й,
на подив професоровi, показав себе непоганим знавцем iконописного
малярства, безпомилково вiдрiзняючи суздальське, новгородське та фрязьке
письмо. Та ось перейшов до вiддiлу запорозької старовини з його
унiкальними експонатами зброї, одягу та побутових речей козацтва.
Цар мовчки, але з помiтною цiкавiстю розглядав запорозькi шаблi,
мушкети, гакiвницi, жупани i широченнi козацькi шаровари. Пiдiйшли й до
вiтрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старої української гути пляшка з
козацькою горiлкою, яку Яворницький сам викопав у могилi.
- У запорожцiв був такий звичай: ставити бiля небiжчика пляшку горiлки,
щоб козак i на тому свiтi не журився,- пояснив iмператоровi Дмитро
Iванович.
- Кажуть, нiби вiн навiть почастував самодержця "запорозькою" горiлкою,
давши йому чарку звичайної "миколаївської", настояної на калганi, бо
справжнього козацького варива шкода було давати царевi.

Цар, який досi тiльки слухав мовчки пояснення професора, вирiшив
нарештi заговорити й навмання спитав Дмитра Iвановича:

- Скажiть, професоре, на якi перiоди ви подiляєте iсторiю запорозьких
козакiв?

- Бачите, ваша iмператорська величнiсть, всякий подiл iсторiї буває
штучний, так i тут, але в загальних рисах Можна подiлити iсторiю
Запорозької Сiчi на три перiоди.
- Якi саме? - поцiкавився монарх.
- Перший перiод - боротьба запорожцiв з мусульманським свiтом, з
татарами й турками, другий - з католицьким свiтом, з польською шляхтою, i
нарештi третiй - боротьба з Москвою.
- Аз Москвою за що?- вкрай здивувався не дуже тямущий в iсторiї
пiдвладних йому народiв iмператор.

- За свої запорозькi вольностi, ваша iмператорська величнiсть,- пояснив
професор.
- I скажiть, професоре, чим же ця боротьба закiнчилася? -
по-справжньому зацiкавився iмператор.

- Як бачите, ваша iмператорська величнiсть!.. - Дмитро Iванович низько
вклонився й широко розвiв руками, мовляв, закiнчилася тим, що ви,
всеросiйський владар пiдкорених народiв, стоїте зараз тут, на святiй землi
колишнiх запорозьких вольностей, а я, нащадок того лицарського козацтва,
мушу давати вам пояснення до релiквiй нашої славної iсторiї в музеї...

Хтозна, чи зрозумiв не дуже кмiтливий всеросiйський самодержець iронiю
у вiдповiдi українського професора, але вiн нiчого не промовив на це, а
тим часом пiдiйшли до того мiсця, де в рамi пiд склом висiв славнозвiсний
лист запорожцiв до турецького султана. Дмитро Iванович голосно прочитав
цього листа, не пропускаючи всiх його крутих приперчених висловiв i не
перекладаючи на росiйську мову. Професор так захопився, що й далi, пiсля
читання листа, говорив до царя українською мовою. Цар мовчки йшов за
професором по залах музею, не все розумiючи, але й не питаючи вже.
Українська мова, яку цькували й гнали в Росiйськiй iмперiї i на яку
перейшов у розмовi професор, видалася декому з царських вельмож за образу
iмператора, i вони нишком стали махати й подавати знак Дмитровi Iвановичу,
щоб припинив цей скандал, але той удав, нiби не помiчає тих "сигналiв".
Другого дня пiсля вiд'їзду царя Яворницького викликали до полiцiї, i
полiцмейстер, пiдполковник П. I. Метленко спитав:

- Ви що, професоре, росiйської мови не знаєте, що з iмператором
говорили по-українському?!
- Як це не знаю? Добре знаю! Так усi мої найголовнiшi твори написано
росiйською мовою, i недарма я викладав iсторiю в Московському
унiверситетi. Але зрозумiйте ж, що листа запорожцiв до турецького султана
треба читати тою мовою, якою вiн написаний. У цьому його сила, аромат
епохи, краса!
Коли вже цар закiнчив оглядати музей, Дмитро Iванович запропонував йому
написати свої враження в меморiальнiй книзi. Цар узяв окремий чистий аркуш
i написав:
"Мне музей очень понравился. Я очень доволен. Я очень благодарю
профессора Эварницкого за объяснения. Николай".

Три коротенькi царськi фрази, i в кожнiй стоїть те ж саме слово
"очень": на щось краще не стало кебети в останнього росiйського царя...
Показуючи згодом цей царський запис вiдвiдувачам, Дмитро Iванович нiби
ненароком казав про коронованого автора:

- Так собi царьок: нi розуму, нi хисту!.. У цiй меморiальнiй книзi
музею взагалi були цiкавi записи представникiв колишнього можновладного
свiту, де високi автори, самi того не розумiючи, лишали вiдбиток свого
неглибокого, обмеженого розуму. Згодом ця меморiальна книга стала теж
цiкавим музейним експонатом, що так яскраво характеризував тих, якi
правили iмперiєю. Ось запис одного з недобиткiв царської Росiї, що
силкувався вiдновити 1919 року "єдиную, неделимую": "Рад прикоснуться к
рiдной запорожской старине
генерал-лейтенант Шкурко".

Запорозькi шаблi та гакiвницi так зворушили колишнього кубанського
осавула Шкурко, що навiть нi сiло нi впало поставив у словi "родной"
штрафне українське "i"!..
Професор Яворницький знав справжню цiну iмператора та його сатрапiв i
завжди кепкував з них. Влiтку того ж 1919 року бiле вiйсько на чолi з
генералом Денiкiним здобуло Катеринослав. З цiєї нагоди Катеринославська
земська управа влаштувала Денiкiну урочисту зустрiч i пiднесла
завойовниковi хлiб-сiль. Та лiберальнi земцi хотiли нагадати монархiчному
генераловi, реставраторовi "единой, неделимой России", що вiн перебуває на
українськiй землi, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось українського
рушника накрити тацю з хлiбом i сiллю. Дмитро Iванович пошукав у себе мiж
речами, що не мали iсторичної вартостi, i винiс земцям вишитого рушника з
козацькою приказкою: "Не той козак, хто перемiг, а той, хто викрутився".
Професор дошкульно кпив з нерозважного бiлого генерала, досить прозоро
натякаючи,- не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднiшньою своєю перемогою,
бо невiдомо ще, як воно кiнець кiнцем обернеться.
Пiднiс Денiкiну хлiб-сiль заступник голови земської управи Якубович, а
потiм вiдбувся урочистий бенкет у англiйському клубi. Пихатий
головнокомандуючий бiлої армiї спочатку не помiтив цих кпинiв на свою
адресу, бо тацю з рушником i хлiбом та сiллю одразу ж передав ад'ютантовi,
але в серединi банкету вiн пройшовся по залу оглянути поданi йому пiд час
зустрiчi подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала
густо почервонiло, вiн круто повернувся до земцiв i зловiсно спитав, ледве
стримуючи крайнє роздратування:
- Так де той козак, що викрутився?

Передчуваючи недобре, Якубович мерщiй зник нишком з банкету...

Правду сказало давнє українське прислiв'я: як показали дальшi роки, нi
цар, нi його родичi й нащадки не повернулися вже на росiйський престол; не
пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасовi перемоги, склепати
розбитий революцiєю на друзки iмператорський трон з його "единой,
неделимой" iмперiєю - тюрмою народiв, як i називав її Ленiн.


У ШТАБI МАХНА

До музею з шаленим гуркотом пiд'їхала тачанка. В нiй |сидiло три п'яних
махновцi. Це було в листопадi 1919 року. Музей в тi неспокiйнi днi був
зачинений. На вартi музейних скарбiв стояв сторож Iван Йосипович Попов -
людина чесна, твереза й акуратна в роботi. Дмитро Iванович довiряв йому
охорону музею.
Махновцi забiгли з чорного ходу й зажадали, щоб їм вiдчинили музей. Для
бiльшої переконливостi своєї вимоги вони стали стрiляти повз сторожа з
револьверiв.
- Вiдчиняй музей!
- Не вiдчиню!
- Чому?
- А тому, що ключiв не маю.
- А де ключi? - горлали махновцi.

- Вони в директора музею професора Яворницького.

- А де живе той Яворницький?
Дiдок махнув рукою в напрямку Днiпра й показав дорогу до будинку Дмитра
Iвановича.
Розлютованi невдачею, махновцi круто повернули баских коней i галопом
помчались до будинку Яворницького.
- Тiльки-но одягнувся й уже хотiв був iти до музею,оповiдав Дмитро
Iванович,- коли це чую, загуркотiла тачанка i раптом зупинилась бiля
будинку. Глянув я у вiкно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався -
махновцi! Тенькнуло у мене пiд серцем, а знаку не подаю. Мовчу. Може,
проїдуть далi. Коли вони, песиголовцi, як почали гамселити в дверi ногами
та кулаками, то аж глина з стелi стала сипатися. Бачу, не витримаю облоги.
Вiдчинив. Вони без будь-якого дозволу всi натовпом ввалилися до
передпокою, а з ними вбiгла й невеличка куца собачка - така ласкава та
втiшна.
- Що вам треба, хто ви такi? - спитав їх професор.

- Махновцi!
- Добре! Так i запишемо!- взяв книжечку i почав Яворницький щось
записувати.- Чого ж ви хочете вiд мене?
- Ключi вiд музею у вас?
- Перш за все треба привiтати господаря, коли до нього в хату зайшли, а
потiм говорити з ним по-людському, а не гримати! - зауважив Дмитро
Iванович.
- Ми з буржуями не вiтаємось! Iч, чого захотiв! Може, накажеш ще шапку
зняти перед тобою?
- Як ви сказали - буржуй? I вам не соромно! Що ж у мене є? У мене є
книги та будинок, а життя своє я вiддав людям, науцi. А ви мене, стару
людину, ображаєте, буржуєм взиваєте! - докоряв їм учений.

- Давай, старий, ключi, нiчого нам мораль читати! - загримали махновцi.
У цей час собачка визвiрилася й кинулася на махновцiв.

- А навiщо вам ключi, коли музей не працює?

- То вже нам знати - навiщо. Гайда з нами! - наказали вони.
Дмитро Iванович мусив був узяти ключi i їхати до музею. Їде й думає
собi: "Е, нi, тут не до жартiв. Чи ж довго їм, шибайголовам, взяти та й
пустити кулю старому в потилицю! Зiпхнуть труп з тачанки, i нiхто не
знатиме, де подiвся Яворницький..."
I тут Дмитро Iванович дав собi раду у бiдi.

- Хлопцi, га, хлопцi! - звернувся вiн до махновцiв.- А що, як ви мене
вiдвезете в штаб до Нестора Iвановича? Хлопцi й отетерiли.

- А звiдкiль ви знаєте батька? - питає один.

- Та то мiй давнiй приятель, одвезiть,- благав професор, хитруючи.
- Ну, гаразд, побачимо, який ви приятель. Тачанка круто повернула до
готелю "Асторiя", де розташувався штаб самого батька Махна.

У супроводi махновцiв Дмитро Iванович пiднявся на верхнiй поверх.
- Здоровенькi були! - звернувся Яворницький до Махна.

- Здрастуйте! Хто ви такий, в якiй справi до мене? - клiпаючи
каламутними очима, спитав Махно.
- Хто я? Та мене, Несторе Iвановичу, весь свiт знає! Я професор
Яворницький, iсторик, директор музею.
- Так, так, чув...невпевнено промимрив, Махно.- А що вас привело до
мене?
- Серйозна й невiдкладна справа: вашi синки дуже бiдовi хлопцi, та бiда
з ними...
- Яка бiда? В чому рiч?
- Приїхали до мене п'янi, буржуєм назвали, вимагають ключi вiд музею.
Що це таке? Як можна? Музей - це святиня, храм культури! Ключiв я не дав
їм, а попросив, щоб завезли до вас. Думаю, що ви зрозумiєте мене: музей не
для п'яних. Те, що в музеї, Несторе Iвановичу, не моє й не ваше - це
народне добро. Вiдчинити музей для ваших п'яних хлопцiв - це значить
вiддати на поталу й глум пам'ятники вiковiчної культури, якi я збирав усе
своє життя.
Цього не можна допустити.

- Чого ж ви вiд мене хочете? - роздратовано спитав Махно, насупивши
волохатi брови й пiдвiвшись з мiсця.
- Я прошу видати менi охоронну записку для музею.

- Гаразд, записку видамо! - вiдповiв Махно. А далi пом'якшав i спитав:
- А що там е цiкавого у вашому музеї?
- Та дещо є.
- Я хочу з'їздити туди i побачити музей.

- Це ваша справа.
Махно наказав ад'ютантовi подати фаетона, а далi запропонував
професоровi Яворницькому i своєму тiлохранителевi їхати з ним у музей.
Приїхали. Дiдусь - вартовий музею - спочатку злякався Махна, а коли
побачив Яворницького з ключами, заспокоївся.

- От що, Несторе Iвановичу,- звернувся до Махна Яворницький,- перед тим
як оглянутiї музей, напишiть менi охоронну записку, що обiцяли в штабi.

З наказу Махна 27 листопада 1919 року було надруковано на паперi з
блокнота охоронну записку. Ось її текст:

ОХРАНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА











Штамп

27.ХI.1919г.
N
190



Дана сия
записка
Военно-Революционным
Советом и Командармом
директору
музея имени Поля Эварницкому в том,
что арестовать или конфисковать что-либо из имущества музея никто не имеет права
без особого на то разрешения КОМАНДАРМА БАТЬКА МАХНО, что подписями и
приложением печати удостоверяется.
Председатель (подпись)
Секретарь (подпись)
КОМАНДАРМ Батько МАХНО

До охоронної записки прикладено двi круглi печатки: одна штабна, а
друга особиста, її приклав сам Махно.
Пiсля цього пiшли оглядати експонати музею. Ходили години двi.
- Ось бачте,- показав Дмитро Iванович на двi пляшки з горiлкою, що
стояли у вiтринi.- Це запорозька, найкраща в свiтi горiлка! Я викопав її в
могилi аж три пляшки, так копачi одну розпили, а двi я привiз до музею.
У Махна загорiлись очi, ковтає слину i нiяк не вiдiрве очей вiд
спокусливої горiлки.
- Давайте вип'ємо одну пляшку! - сказав Махно,

- Е, нi, цього не можна.
- Чому не можна?
- Це для iсторiї!
- А хiба для iсторiї мало однiєї пляшки горiлки?

Бачить Яворницький, що бiда: не дати горiлки - охоронну записку
вiдбере, а вiдбере записку, музей пограбують. Що робити? Жалко запорозької
горiлки, а ще бiльше жалко музейних скарбiв! Щоб пiддобритись до Махна,
вiддав йому одну пляшку запорозької горiлки, а друга лишилася в музеї для
iсторiї.

Та конфлiкт з горiлкою ще не закiнчився, як Махно враз щось пригадав,
зупинився, насупився.
- Ану, покажiть менi шаблюку кошового Задунайської Сiчi Гладкого.
- Ходiмте, покажу.
Дмитро Iванович провiв Махна до однiєї вiтрини й каже:
- Ось вона, вже старенька, та яка є. Дивiться!

- Ви дурницi менi не кажiть. Шаблюка Гладкого, про яку я чув,
iнкрустована коштовними камiннями, золотом, срiблом оздоблена, з дамаської
сталi виготовлена, а ви менi якусь поiржавлену трухлявину показуєте!

- Нi, Несторе Iвановичу, не трухлявину, а святиню - скарб музею!

Махно пiдозрiло глянув на Яворницького i начебто повiрив. А хитрун
Яворницький заздалегiдь сховав справжню шаблюку Гладкого в пiдземеллi
свого музею.
Махно, кажуть, був людиною непостiйною, запальною, гарячою, гнiвною: то
спалахне, а то й втихомириться - тодi може проявити якусь гуманнiсть. Ось
i на цей раз вiн, вже лагiдно, спитав Яворницького:

- Може, вашому музею в чомусь треба допомогти, кажiть?
Дмитро Iванович зрадiв i вмить скористався нагодою:
- Є така потреба. Бачите, надходить зима, а холод - ворог експонатiв.
От якби вугiлька нам пiдкинули...
- Гаразд. Допоможу. Вугiлля буде для музею. Махно, на диво всiм,
дотримав свого слова: через день-два на подвiр'я музею було завезено 14
пiдвiд з вугiллям.
I, вже прощаючись з гостем, Яворницький сказав:

- Я завiв у музеї такий порядок, що знаменитi люди лишають у книзi
якийсь запис. Може, й ви напишете щось?
Подали книгу. Махно розгорнув i почав перегортати сторiнки, а коли
побачив пiдпис царя Миколи II, сказав:
- Ось тут, вище царя, напишу.
- Е, нi, тут не можна,- сказав Яворницький.

- Тодi ось тут, нижче пiдпису царя.

- I нижче не можна.
- А чому не можна? - допитувався Махно.

- Та ви ж знаєте, якої люди думки про царя. Невже нам личить ставати а
ним поруч? Напишiть ось тут, на чистому паперi.

Пiзнiше Дмитро Iванович переказував цей дiалог ще в гострiшiй формi.
- Бачите, Несторе Iвановичу, люди, що читатимуть ваш горiшнiй напис на
царському аркушi, скажуть: "Цар був г...о, а Махно ще бiльше", а як нижче
напишете, то скажуть: "Цар г...о, а нижче його покидьки".
Виходячи з музею, Махно звернувся до Яворницького:

- Виникла потреба, щоб ви для мого командування прочитали лекцiю про
iсторiю запорожцiв та мiсцевого краю. Як, зможете?

Вiдповiдь треба було давати негайно.

- Чому ж, можна. А коли ви хочете?

- Завтра, о дев'ятiй годинi ранку. Наступного дня до будинку Дмитра
Iвановича пiд'їхала тачанка з двома озброєними махновцями. Знову тенькнуло
бiля серця. А коли дiзнався, що вони приїхали по лектора, трохи
одпустило... Хоч i не хотiлось Яворницькому бiльше бачитися з Махном, та
обставини змусили поїхати: боявся за музей.
- Тiльки-но я злiз з тачанки,- розповiдав Дмитро Iванович,- як у готелi
почулися пострiли: один, другий, третiй. От, думаю, попав у пекло. З
острахом заходжу в готель, дивдюсь, а в передпокої лежить, розпластавшись,
здоровенний махновець, одягнений у коштовну шубу.

- Що це? - питаю Махна.
- Не лякайтесь, професоре, це мiй вирок за компрометацiю анархiї.

- Так от що, Несторе Iвановичу,- наважився Яворницький.- Пiд таким
враженням я зараз не можу читати к лекцiї. Прошу вас, вiдпустiть мене.

Махно був роздратований i п'яний. Йому самому, певно, було не до
лекцiї.
- Гаразд, iдiть додому. Iншим разом прочитаєте.

- Добре.
А сам собi Дмитро Iванович подумав: "Де вже їм лекцiю слухати, коли пiд
ними земля горить".
Так воно й сталося. Ще вдосвiта професор почув приглушений гуркiт
гармат. Незабаром у Катеринославi вiд махновцiв i слiду не лишилося.
Дмитро Iванович полегшено зiтхнув: "Добре,- подумав собi,- що так
щасливо обiйшлося: не вигнали б його звiдси - пропав би музей, а в ньому ж
золотi й срiбнi речi, багатi народнi скарби".
Та радiсть виявилася передчасною: музейний сторож Попов доповiв, що
поки Дмитро Iванович їздив у штаб "читати" лекцiю, махновцi таки пошарпали
музей.
- От мерзотники! Махно дав охоронну записку, а його ж "синки" нишпорять
по музею!

_СЕРЕД ЗЕМЛЯКIВ_

БУДИНОК
БIЛЯ ПАРКУ

Цей чепурненький будиночок з мезонiном бiля парку Шевченка знали колись
не тiльки мiсцевi жителi, а й люди з сiл i навiть далеких мiст - у наших i
в чужих землях.
Дмитро Iванович, господар цього будинку, любив природу, любив Днiпро,
його скелi, його шумливi пороги.
Ще здавна вiн виклопотав собi садибу в нагiрнiй частинi мiста i
збудував невеличкий будинок. Звiдси добре видно сивий Днiпро, а на ньому
плоти й пароплави, мальовничий парк Шевченка, в якому вiн частенько
вiдпочивав, видно також i металургiйнi велетнi мiста.
"З цiєї "башти",- писав Яворницький до свого колеги академiка Д. I.
Багалiя, запрошуючи його в гостi,- видно все: i Днiпро, i степ, i
Самару-рiку - усе як на долонi" [59].

Коло будинку - скромний садочок, який сам Дмитро Iванович садив, своїми
руками вiн виростив тут яблунi, грушi, абрикоси, рiзнi квiти.
В його бiблiотецi знайдено брошуру за 1894 рiк "Як самому виростити
плодовий садок". Цими порадами користувався Дмитро Iванович, коли,
засукавши рукави, брав у руки лопату, копав ямки, розпушував родючу чорну
землю.
В робочому кабiнетi професора Яворницького - безлiч книжок з
археологiї, етнографiї, iсторiї Росiї, України, твори класикiв. Багато з
них - подарунки вiд авторiв.
Тут же була невеличка дерев'яна трибуна. Вiн часто пiдводився з-за
столу, ставав бiля неї i продовжував працювати. Любив добротний папiр,
завжди писав пером "рондо" i обов'язково чорним чорнилом, яке для нього
готував один знайомий хiмiк. Оцi речi - папiр, перо, чорнило - були для
Дмитра Iвановича спiвучасниками його щоденної творчої працi.
На робочому столi пiд склом - портрет професора О. Потебнi, його
вчителя, людини великого розуму, сильної волi й широкої ерудицiї. На стiнi
- портрет Тараса Григоровича Шевченка, обрамлений квiтчастим українським
рушником.
У вiтальнi будинку, на стiнi, ще й досi зберiгся монументальний розпис.
Його створив художник Микола Iванович Струнников. На цiй картинi художник
зобразив Тараса Бульбу з синами в походi.
Iсторiя цього розпису така. В 1920 роцi митець жив i працював у
Катеринославi. За проханням Дмитра Iвановича, з яким його пов'язувала
давня дружба, вiн приїхав до нього, щоб попрацювати в iсторичному музеї.
Жив Струнников у будинку вченого.
Дмитро Iванович надихав художника взяти пензель та написати "Тараса
Бульбу з синами", "Козака з бандурою", "Автопортрета".

- Дивлюсь, як ви ото пензлем доторкаєтесь до полотна,- каже вчений,- i
впiзнаю рєпiнську школу. Щасливий ви, Миколо Iвановичу, що працювали з
генiальною людиною.
Микола Iванович радiсно усмiхнувся.

- Та вже стараюсь, щоб не потьмарити iм'я свого вчителя i наставника...

- Бачу, Миколо Iвановичу, що ви все бiльше й бiльше захоплюєтесь
запорожцями. То, кажу, було б добре, якби ви проїхались в козацькi села
Покровське та Бiленьке.
Микола Iванович послухав Яворницького, поїхав у с. Бiленьке. В тому
старовинному селi чимало вiн написав портретiв. Художник на тлi
українського краєвиду змалював своїх героїв: М. Бiлого, П. Макаренка, Я.
Пазюка, українську жiнку Одарку Пазюк та "Козака на дозвiллi". Твори
Струнникова й сьогоднi радують своєю майстернiстю.
Iнколи через хворобу Дмитро Iванович не приходив у музей, тодi
спiвробiтники йшли до нього додому, кожен, звiсно, тiльки з невiдкладними
справами.
Пiдписуючи будь-який офiцiйний документ - грошовий чек чи листа до
вищих iнстанцiй, Дмитро Iванович рiдко коли користувався бiбулою, а
найчастiше присипав свiй пiдпис на документi днiпровським бiлим пiском,
який швидко вбирав чорнило, а потiм здував цей пiсок i повертав документ.

- Так робили в Запорозькiй Сiчi,- чи то жартома, чи то серйозно
зауважував господар.

- Так-то так, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього вартовий i водночас
касир музею дiдусь Олiмпiй Андрiйович Щукiн.- А от скажiть, у чому менi
носити зарплату з Держбанку для спiвробiтникiв музею? Зброї у мене немає,
охорони не дають, хоч би портфель був...
- А навiщо вам портфель? Краще без нього, бо хтось i справдi подумає,
що ви грошi носите.
- Та воно конешно, а все ж таки, в чому приносити з банку грошi? -
допитувався дiдок.
- А я вже подумав про це. Ось гляньте, що це в моїх руках?
- Начеб псалтир!
- Так, правильно. А тепер загляньте всередину, що ви тут бачите?

- Нiчого не бачу: наче якась коробка, чи що?
- От i добре, що ви побачили коробку. Оце вам буде портфель.
Дмитро Iванович вирiзав усе священне писання зсередини церковної книги
i зробив з неї скриньку. Отже, коли збоку глянути - псалтир, а всерединi -
потайне сховище на грошi.
- Оце добре, Дмитре Iвановичу! А я б до цього й не додумався.
- Це певне сховище! Отож берiть цей "портфель" i спокiйно в ньому
носiть музейнi грошi; запевняю, нiхто на вас не накинеться...

I справдi, дiдок Щукiн з цим псалтирем-"портфелем" безпечно ходив
кiлька рокiв. Нiкому навiть на думку не спадало, що богобоязливий дiдок
носить у псалтирi грошi...
До Яворницького раз у раз зверталося багато людей в найрiзноманiтнiших
справах - етнографiї, мови, вiдтворення образу iсторичних постатей,- i
кожний завжди одержував вичерпну висококвалiфiковану вiдповiдь.

Вiдомий український драматург М. П. Старицький, працюючи над драмою
"Богдан Хмельницький", звернувся 15 сiчня 1899 року до Дмитра Iвановича й
просив допомогти йому "...познайомитися зi звичаями тогочасної придворної
польської магнаторiї. Де б знайти джерела iсторичнi i романтичнi - чи не
пригадуєте?"[60].

У другому листi, датованому 7 грудня 1899 року, Старицький дуже просить
Дмитра Iвановича "...порекомендувати, де дiстати театральнi реквiзити -
жiночi та чоловiчi: гетьмана, генерального суддi, генерального писаря та
iнших".
Не обiйшовся без допомоги iсторика i другий корифей українського театру
П. К. Саксаганський. З квiтня 1915 року вiн звертається до Д. I.
Яворницького, як до великого знавця українського побуту:

"Бачиш,- пише вiн,- я тiльки й знаю, що Возного - це щось нагадує
сучасного судебного пристава. Возний вибирався дворянством, i приводив
тяжущихся до суду, i назначав iмущество в продаж. Оце й усе, що я знаю. А
от яка його була одежа? Чи ти, голубе, нiколи не находив десь тiєї одежi?
Якщо маєш, то або намалюй, або опиши, яка то мусить бути одiж. Зостаюсь,
як i перше, вiрний Опанас Саксаганський".[61]

Частенько листувався з Дмитром Iвановичем i Марко Кропивницький. Одного
листа вiн почав iмпровiзованим вiршем:


Ой Дмитре мiй, Дмитре,

Прихильник ти щирий!

Багато ти, друже,

У душу мою

Перелив своєї

Теплої, палкої

I бравої душi:
Розпалахав мрiї,

Зогрiв мої думи

I в серцевi хворому

Вигоїв надiї.

А закiнчив свого листа словами: "Лiтом хоч тижнiв зо два поблукаємо з
тобою понад Днiпром".
До будинку Яворницького часто заходили академiки, професори, художники,
письменники, вчителi, кобзарi, чабани, що з сопiлкою в руках складали й
спiвали тут українських народних пiсень. Не минали його будинку й
композитори М. В. Лисенко та К. Г. Стеценко, артисти П. I. Цесевич та Г.
В. Маринич, вченi О. М. Терпигорєв, С. Б. Шарбе, А. П. Виноградов,
фольклорист i лiтературознавець В. В. Данилов.
Був у нього Олександр Корнiйчук, щоб порадитись, як краще й правдивiше
показати на сценi Богдана Хмельницького, приїздили артисти з Тбiлiсi.
Частенько приходили й адмiнiстратори українських театрiв Днiпропетровська,
Києва, Харкова, прохаючи поради, як краще поставити iсторичну або побутову
п'єсу та пошити для неї український одяг.
Любив Дмитро Iванович i фiзичну працю. Взимку можна було бачити, як вiн
у чорнiй смушевiй шапцi та рукавицях прочищав стежки, обмiтав ганок вiд
снiгу. В його дворi завжди було чисто й охайно. Такий порядок був у нього
скрiзь, починаючи з двору й кiнчаючи робочим кабiнетом.

Тi, хто знав Дмитра Iвановича, завжди дивувались його працьовитостi й
наполегливостi. Вiн цiлими днями й вечорами писав, доповнював свiй
словник, звiряв окремi слова з iншими словниками та довiдниками, давав
коментарi до кожного слова.
Яворницький знаходив собi роботу i пiд час вiдпочинку; пiдрiзав зайвi
гiлочки на деревах, i не тiльки бiля свого будинку, але й у громадському
скверi, вiдносив подалi каменючку, що лежала на дорозi, палицею згрiбав i
прикопував смiття, бо в усьому любив чистоту й охайнiсть.

Одного разу Дмитро Iванович сидiв з книжкою в руках на верандi й
пiдслухав таку розмову:
- Скажи, Степане, ти знаєш, чий це будинок?
- Нi. Не знаю. А чий?
- Яворницького. А знаєш, де вiн грошей узяв, щоб збудувати цей будинок?
- Не знаю. А де?
- Накопав - от де! Кажуть, що вiн сотнi могил розкопав, усе шукав
скарбiв, поки знайшов-таки. Отож за той скарб вiн i будинок собi збудував.
- Бреши, та влад! - вигукнув з двору Яворницький.- Не в могилах
накопав, а "запорожцi" менi дали: написав три томи "Iсторiї запорозьких
козакiв" та й збудував собi будинок.

...При собi, в кишенi, Дмитро Iванович завжди носив маленьку книжечку й
олiвець. Уважно слухаючи яку-не-будь розповiдь, вiн тихенько виймав свою
книжечку й записував цiкавi слова, оригiнальнi вислови, думки оповiдача.
Дмитро Iванович часто бував на ярмарках, де вмiв уважно слухати людей,
не перебиваючи їх i лише пiд час паузи iнколи закидаючи слiвце. Особливо
це вiн робив тодi, коли розмова йшла з простими людьми.

Одного разу Дмитро Iванович закликав усiх спiвробiтникiв музею до свого
кабiнету й сказав:
- Слухайте, що я вам прочитаю. Це мiй твiр, а зветься вiн - "Ярмарок".
Я написав його пiсля того, як побував у Котiвцi на величезному ярмарку.
Був там п'ять днiв. Чого тiльки я не чув, чого тiльки не бачив! Отож
захотiлося менi почитати вам, а ви послухайте,може, дещо й виправите.

Майже двi години ми з великим захопленням слухали цей твiр. Написаний
вiн був чистою народною мовою, в ньому подано влучнi образи, цiкавi штрихи
кипучого народного життя. Наш дружний смiх часто переривав читання цього
дотепного твору.
За довгi роки життя Дмитро Iванович виробив собi режим працi,
харчування та вiдпочинку. Спав мало: лягав о 12 годинi ночi, вставав о 5
ранку i зразу ж iшов на прогулянку - в сквер або в парк Шевченка. Пiсля
снiдання, годинi о 9-й, помаленьку чимчикував до музею. На снiданок - чай
з медом, а ввечерi - кисле молоко та бiлi сухарi. Нiколи за все своє життя
не їздив на курорти, не курив, не вживав спиртних напоїв. Знаючи це, в
музеї нiхто при ньому не курив цигарок, нiде, було, не почуєш запаху
тютюну.
Коли Дмитро Iванович втомлювався, вiн клав перо, тихенько сiдав у
кабiнетi на канапу, вiдпочивав. Потiм знову брався за роботу.

Влiтку Дмитро Iванович часто ходив до парку Шевченка. Любив послухати
музику. Вiн заздалегiдь сiдав бiля естради, спершись на цiпка, й чекав
початку концерту.
Диригент обласного симфонiчного оркестру М. М. Заржевський, який
керував оркестром у парку, добре знав Дмитра Iвановича й одразу, як тiльки
помiчав, що прийшов Яворницький, пiдходив i шанобливо питав його:

- Що для вас, Дмитре Iвановичу, сьогоднi виконати?

- Що-небудь для душi.
- А все ж?
- Люблю Чайковського. З великим задоволенням послухав би П'яту
симфонiю, якщо можна.

Керiвник оркестру пiднiмався на естраду, i звiдти лилась знайома
мелодiя улюбленої симфонiї. Iнколи Дмитро Iванович просив диригента
виконати танцювально-пiсенну сюїту "Український вiночок" або фрагменти з
опери "Запорожець за Дунаєм".
I це його прохання одразу ж викопували.

Вiн мав незвичайну пам'ять: добре знав, коли й з ким зустрiчався, як
звали вiзника, з яким тридцять рокiв тому їздив, знав iм'я та по батьковi
багатьох учителiв, простих людей - кобзарiв, лiрникiв, чередникiв,
чабанiв, складачiв народних пiсень i рiзних цiкавих оповiдачiв.

Дуже любив Дмитро Iванович молодь. В його будинок часто заходили
студенти, часом вони зустрiчалися з ним на прогулянцi.

Тепла й творча дружба склалась мiж ученими Д. I. Яворницьким i
професором Ю. О. Фохтом. Вони обидва дуже захоплювалися вивченням народної
творчостi, мови, звичаїв.
Професор Фохт, вiдпочиваючи з Яворницьким у парку Шевченка, похвалився
якось, що вiн багато знає українських пiсень i знає таку, що Дмитро
Iванович ще, мабуть, i не чув.
- Цiкаво,- сказав Яворницький,- ану, проспiвайте її, послухаю.
I Фохт тихенько проспiвав. Дмитро Iванович уважно вислухав, а потiм
вiдповiв:
- Я знаю її, тiльки у вашiй пiснi є такий варiант, що в мене не
записано. Прошу повторити: я запишу цей варiант.

Фохт знову заспiвав, а Дмитро Iванович записав новi слова пiснi й
занотував її на голос.
27 листопада 1925 року, коли громадськiсть вiдзначила сiмдесятирiччя
ювiляра, Остап Вишня надiслав Яворницькому теплого листа:

"Низько кланяюсь, високоповажний i дорогий батьку Дмитре Iвановичу. Не
менi цiнувати сiмдесят лiт Вашого прекрасного життя й працi великої. Од
усього серця вiтаю Вас, Щоб жиди Ви крiпко, щоб жили Ви довго, щоб
збагачували культуру рiдну на радiсть, на втiху, на користь грядущих
поколiнь. Щирий i низький уклiн од вашого Остапа Вишнi"[62].

I пошана, i похвала ця - цiлком заслуженi.

Д. I. Яворницький належав до тої трудової iнтелiгенцiї, яка, пройшовши
складний шлях розвитку, чесно працювала на нивi нової, радянської
культури.

_НОВОРОСIЙСЬКИЙ__ КОЛУМБ__ _

У своїх промовах на зборах, у приватних розмовах i листах Дмитро
Iванович часто згадував добрим словом iм'я Олександра Миколайовича Поля,
якого вiн глибоко поважав i шанував.
Дружня приязнь до цiєї людини в Яворницького народилася здавна, ще пiд
час перших подорожей по Українi.

Коли Дмитро Iванович приїздив з Петербурга на пiвдень шукати запорозьку
старовину, спочатку вiн побував у Києвi, Полтавi, Одесi й Катеринодарi. Це
були цiкавi подорожi, але вони не давали iсториковi того матерiалу, якого
вiн увесь час шукав. Пiсля цього Дмитро Iванович помандрував на
Катеринославщину. I тут йому пощастило. Вiн натрапив на багатющi колекцiї
козацької старовини, якi зберiгались у генерала Г. П. Алексеева та
громадського дiяча О. М. Поля. Саме тут вiн, власне, вперше познайомився з
запорозькими релiквiями i назавжди полюбив їх.
О. М. Поль по-дружньому ставився до молодого археолога, чуйно
вiдгукувався на його прохання. Вiн часто допомагав Яворницькому проводити
археологiчнi розкопки та збирати експонати минувшини. Навiть давав йому на
цiле лiто робочу силу за свiй рахунок. Дружба мiж ними була чесна й
безкорисна.

У листi вiд 5 травня 1889 року Поль писав Яворницькому:

"Глибокошановний Дмитре Iвановичу!

Листа й депешу Вашi одержав. Повiдомити депешею розмiри гармат i
мортир, щоб уникнути непорозумiнь, вважаю за неможливе й тому додаю їх Вам
тепер у малюнках.

Олександр Петрович Вам кланяється, зайнятий зараз змалюванням плану
порогiв i вишле його Вам разом з описом розкопок своїх бронзового вiку...
Тисну Вашу руку, дорогий козаче, бажаю всього доброго.
Душевно вiдданий, ваш О. Поль"[63]

Iм'я О. М. Поля (1832 - 1890) ввiйшло в iсторiю розвитку залiзорудної
промисловостi Криворiжжя та розвитку культури на Катеринославщинi. Це був
активний громадський дiяч, пристрасний краєзнавець, археолог. Його
цiкавила технiка, освiта, iсторiя. Де б вiн не був, завжди знаходив
коштовнi скарби матерiальної культури рiдного краю.

Народився О. М. Поль в с. Малоолександрiвському, Верхньоднiпровського
повiту. Катеринославської губернiї, в сiм'ї помiщика. Середню освiту
здобув у Полтавськiй гiмназiї, а 1854 року закiнчив юридичний факультет
Дерптського унiверситету з присвоєнням права кандидата дипломатичних наук.

Для свого часу Олександр Поль був прогресивна люднiм на. Вiн був членом
кiлькох наукових товариств, активно | працював у комiсiї впорядкування
побуту селян Верхньоднiпровського повiту. Будучи гласним у губернському
земствi, вiн щиро захищав принижених i допомагав простим людям в їхнiй
нуждi, надавав допомогу жiночiй гiмназiї та реальному училищу. За все це
спiвгромадяни дуже шанували О. М. Поля i обрали його почесним громадянином
мiста Катеринослава.

Старожили розповiдають, що Олександр Поль - людина скромна, турботлива,
чуйна, життєрадiсна. Вiн часто зустрiчався зi своїми земляками-селянами,
допомагав їм грiшми й розумними порадами. Майстер-друкар
Днiпропетровського сiльськогосподарського iнституту Кирило Михайлович
Гаращенко, родом з Криничанського району, переповiв менi цiкавi спогади
дiда Якова Котенка, який колись пас овець бiля садиби Поля.

- Поль,- казав вiн,- був не тiльки вiдкривачем руди та збирачем скарбiв
народних, вiн добре знався i в медицинi, багато збирав рiзних трав i
лiкував ними людей. Якось у дiда Якова захворiла донька Марiя. У неї був
коксит. Батьки бiдкалися, безпорадно розводили руками, не могли нiчим їй
допомогти. Про це горе взнав Поль. Вiн зайшов до хатини чабана Котенка,
розпитав про хворобу дiвчини, приготував з якихось трав п'ять лiтрiв
настоянки i порадив: "Оце хай ваша донька вип'є мою настойку,- видужає".
I справдi, дiвчина швидко видужала, стала на ноги, згодом вийшла замiж
i прожила сiмдесят рокiв.
Багато зробив Поль для розвитку залiзорудної промисловостi на
Катеринославщинi i для створення нового металургiйного центру на Українi.
Недарма ж у Кривому Розi було споруджено бронзовий пам'ятник Полю з
написом:
"Новороссийскому Колумбу",- а в Катеринославi одну з вулиць у нагiрному
районi названо його iм'ям.
Хлопчиком Поль багато чув од матерi про славнi подвиги запорожцiв. В
його уявi вони поставали як хоробрi люди, якi не знали страху в боротьбi з
ворогами. З юнацьким запалом вiн став збирати старовиннi запорозькi речi.
Спочатку обшукав усi закутки будинку своєї бабусi. Поль знайшов на горищi
цiкавi залишки козацького причандалля.

Коли О. М. Поль закiнчив унiверситет i повернувся на батькiвщину, вiн
ще з бiльшою енергiєю взявся за улюблене дiло. Щоб краще пiзнати iсторiю
свого краю, вiн пiшки обiйшов степи Верхньоднiпровщини, потiм усю
Катеринославщину, оглянув i взяв на облiк усi могили, городища, урочища.

Мандруючи по степах, Олександр Миколайович якось зайшов у Дубову балку,
що бiля рiчки Саксагань на Криворiжжi. Дослiдниковi впали в очi столiтнi
дуби, величезнi скелi та глибокi печери.
Поль обслiдував цi мiсця як краєзнавець i археолог, але випадково
натрапив на iншi скарби - на залiзну руду, яка виходила на поверхню грунту
бiля рiчки Саксагань.
Хоч залiзну руду на Криворiжжi знайшли ще до Поля, але нiхто не
поцiкавився багатством покладiв та вмiстом залiза в нiй. З великими
труднощами, за допомогою закордонних спецiалiстiв, йому пощастило
встановити, що залiзна руда має величезнi поклади, до того ж вона найкраща
в свiтi, бо в нiй сiмдесят процентiв залiза.
Коли Поль узяв в оренду кам'янисту дiлянку землi, селяни говорили мiж
собою, розводячи руки: "Що воно за дивак? Купує землю, платить за неї
грошi, а на нiй нi бiса не родить: стирчить iз неї руде камiння, та й
годi".
Бiдолаха так витратився на ту руду, що свiй будинок з садком вiддав пiд
ресторан, а сам перейшов на квартиру. Селяни, було, побачать його та й
кажуть: "Он дивiться, пiшов бiдний пан у латанiй сорочцi, залiз в цю руду,
що й хати позбувся".
За своє недовге життя (58 рокiв) О. М. Поль зiбрав багатющий
археологiчний музей. В ньому було понад 5000 експонатiв. У той час його
оцiнювали в 200 тисяч карбованцiв. Здавалося б, сума чималенька. I все ж
останнi роки життя Поль зазнавав матерiальної окрути. Своєчасно сплачуючи
селянам оренду за "неродючу" землю, вiн у той же час не шкодував нi
коштiв, нi себе, щоб видобути з-пiд землi залiзнi скарби. Все це призвело
до того, що вiн став постiйним боржником, позбувся свого майна, яке
коштувало менше, нiж було боргiв. О. Поль уже ладен був продати свiй
музей, аби тiльки вилiзти з боргiв. Про це прочули в Лондонi. Звiдти
прибули грошовитi покупцi. Але господар музею не захотiв, щоб колекцiя,
яку вiн зiбрав, стала здобутком чужоземцiв. Вiн вiдмовився вiд послуг
заморських гостей i залишив музей на рiднiй землi, для свого народу.
Величезна колекцiя старовини, яку зiбрав О. М. Поль, стосувалася до
кам'яного вiку - це були молотки, сокири, стрiли та iншi знаряддя,
зробленi з гранiту.

Надзвичайно багато експонатiв було зосереджено в бронзовому вiддiлi:
гончарнi вироби, ножi, мiдянi стрiли, списи, хатнє начиння, чоловiчi та
жiночi прикраси. У вiддiлi залiзного вiку - мечi, ножi, кинджали, рiзнi
стрiли. Неабияку цiннiсть являв собою вiддiл європейських культур, Японiї
та Китаю. Тут можна було побачити витонченi вироби Ц грецького,
генуезького, венецiанського мистецтва. Це рiзнi золотi речi- перснi,
брошки, ланцюжки, лавровi вiнки. Чимало з них були прикрашенi дiамантами.
Але особливо цiнну колекцiю Поль зiбрав у Запорозькiй Сiчi. На полях
колишнiх битв з чужоземцями знайдено бойову запорозьку зброю: шаблi,
рушницi, гакiвницi, гармати, пiстолi - всього вдосталь. Полю також вдалося
зiбрати клейноди - гетьманськi булави, бунчуки, навiть прикраси якогось
"лицаря" i його коня. Чимало зброї було прикрашено золотом i самоцвiтами -
бiрюзою, яшмою, опалами. В його колекцiї - чимало рiдкiсних картин,
малюнкiв старовинних пам'яток тощо.

Пiсля несподiваної смертi О. М. Поля його дружина передала колекцiю
директоровi музею Д. I. Яворницькому. На честь цього патрiотичного вчинку
iм'я О. М. Поля було надано Катеринославському краєзнавчому музею.
Зусиллями Яворницького музей збагатився численними цiнними експонатами
й перетворився в справжнiй народний храм культури. Пiсля смертi Дмитра
Iвановича музею надано iм'я його першого директора - Д. I. Яворницького.

_ПОМIЧНИКИ ВЧЕНОГО__ _

Читач уже знає, що Яворницький усе своє трудове життя збирав коштовнi
скарби матерiальної та духовної культури народу. Щоб збирати народну
словотворчiсть, вiн мав чимало кореспондентiв - учителiв, агрономiв,
лiкарiв, письменних селян. Найактивнiшi з них були: О. Коваленко, М.
Сергiїв, Ф. Заболотний, I. Аутодаров, В. Патлань, М. Погрiбняк, О. Бiлаш
та В. Соляник. Вони систематично надсилали йому цiнний етнографiчний
матерiал - слова, пiснi, приказки тощо.
- Робили це вони,- казав Дмитро Iванович,- не з принуки, а з власного
бажання, бо знали, що скарби духовної культури народу, якi вони збирають,
попадуть у певнi руки й стануть здобутком української культури.

Дмитро Iванович мав з ними тiсний зв'язок, часто листувався.
Вiдповiдаючи на листи, вiн одночасно iнструктував, давав дiловi поради, як
i що саме слiд записувати. Коли вiн звертався вперше до вчителя, то
посилав йому наперед виготовленого в друкарнi листа, з якого можна було
бачити, що саме збирає i чим цiкавиться вчений.
Для молодих учителiв, якi бралися за цю благородну справу, це був
чудовий порадник, написаний живою, дохiдливою мовою. Ось цей лист:
"Вельмишановний колего!
Для складання українського словника справжньої народної мови, над яким,
мiж iншим, працюю десятки лiт, менi потрiбнi всi слова, характернi взагалi
для української лексики, а надто матерiал з народного гумору, фантазiї та
побуту: оригiнальнi прiзвища (як дражнять по-вуличному), назви з
сiльськогосподарської економiки та технологiї, назви трав, лiкiв, слова,
що висловлюють чоловiчу та жiночу грубiсть, любов, кохання та iнше,
маловживанi слова до хатнього убору, приладдя та знаряддя; народна гiгiєна
i все iнше, що стосується до людської словотворчостi.
Заранi, сподiваючись на вашу ласкавiсть, дякую i прошу весь цей
матерiал посилати на адресу: м. Днiпропетровськ, Крайовий музей, Жовтнева
площа, 2, професоровi Д. I. Яворницькому"[64].

Широко залучав Дмитро Iванович до цiєї роботи i своїх студентiв.
- Слухайте, голубчики,- звертався вiн до них перед канiкулами.- От ви
зараз роз'їдетеся по всiй Українi, ви побачите добрих старих людей, якi
знають рiзнi прислiв'я, приказки, приповiдки, пiснi. Записуйте цi скарби
народнi, а як повернетесь у Днiпропетровськ - занесiть свої записи-до
мене. Дуже буду вам вдячний.
А студентiв було ж багато, i з рiзних областей, республiки - це було
невичерпне джерело. Ось один з них, Федiр Сап'ян, повернувшись з рiдної
Петропавлiвки, завiтав до музею i вiддав Дмитровi Iвановичу записану
народну гумореску про те, як мужик правди шукав:

"Це було ще за царя. В одному селi посварилися два селянина. Свиня
одного сусiда та пролiзла до садиби iншого i там наробила багато шкоди:
картоплю вирила, цибулю зiпсувала, буряки поїла. Розгнiваний господар
кинувся з скаргою до сiльського старости:
- Зайдiть,- просить вiн,- гляньте, що наробила сусiдська свиня на моєму
городi.
Староста був напiдпитку. Вiн глянув каламутними очима й гримнув:
- Iди пiд три чорти! У мене й без твоєї свинi хватає всяких клопотiв.
- Ну, якщо так, я й до царя дiйду. Я знайду правду,погрожував селянин.
Пiшов дядько додому, взяв олiвець i щось намалював да паперi. Потiм
згорнув його, сховав у кишеню i гайнув з скаргою до царя.
До Петербурга йшов довго. Ось iде вiн через великий сад. А там в цей
час прогулювався якийсь пан. А насправдi - це був цар в простому одязi.
- Куди йдеш, чоловiче? - спитав пан.

- До царя,- вiдповiв мужик.
- А навiщо тобi цар? Що у тебе до нього?

- Правди шукаю, з скаргою до нього йду.

- З якою скаргою, може, розкажеш? Дядько вийняв папiрця, подав пановi.
- Дивись, там все сказано.
Той взяв до рук папiрця, покрутив, повертiв i каже:

- Якась мазня, нiчого не розумiю.

- Нi, не мазня, тут все ясно: дивись - ось двi хати, одна моя, друга
сусiда. Далi - тинок, а пiд ним дiрка, через неї лазе свиня й шкодить
моєму городовi. Що ж тут не зрозумiло? Тут як на долонi! Бачу, що не
второпаєш. Ось я до царя пiду, цар не дурак - все пойме...
Взяв мужик свого папiрця й пiшов далi по садовi. А цар кинувся до свого
палацу, швидко переодягся й наказав своїй сторожi:

- Приведiть менi отого мужика, що по саду ходить, вiн до царя
пробивається.
Вартовi розшукали мужика й привели його до царя. Той земно вклонився
царевi й каже:
- До вас, царю, прийшов правди шукати. Якщо словами казати - вийде
довго. Ось у мене папiрець, гляньте, поймете.

Цар взяв до рук знайомого папiрця i зразу ж проказав:

- Тут все ясно: намальовано двi хати пiд соломою, мiж ними тинок, пiд
ним дiрка, а Грицькова свиня пролазить до твого городу i робить шкоду. Так
чи нi?
- Точнiсiнько так! А я в саду зустрiв одного лана, показав цей малюнок,
довго йому пояснював, а вiн як свиня в апельсинах - нiчого не зрозумiв.
Тодi я йому й кажу: ось я пiду до царя. Цар не дурак - все пойме".
Найактивнiшим кореспондентом Яворницького був учитель з Томакiвки
Микола Костянтинович Сергiїв, з яким у вченого склалась щира й тепла
дружба.
Лiто 1928 року. Будiвництво Днiпрогесу в повному розпалi. Археологам не
можна гаяти часу. їм треба якнайшвидше дослiдити острови та узбережжя
Днiпра, що будуть затопленi. До Кiчкаса виїхала археологiчна експедицiя
Академiї наук УРСР. Голова експедицiї - академiк Яворницький. Йому
доручено скомплектувати експедицiю i провести всебiчнi археологiчнi
розкопки в тих мiсцях, де вiн десятки разiв ходив за своє життя. До цiєї
експедицiї Дмитро Iванович запрошує i вчителя М. К. Сергiїва.
Але Сергiїв через тяжку хворобу не змiг виїхати до Кiчкаса й узяти
участь в археологiчнiй експедицiї. Тому Яворницький порадив йому збирати
етнографiчний матерiал, яким був згодом дуже задоволений.

Надсилаючи зiбраний етнографiчний матерiал, М. Сергiїв просив професора
розiбратися в ньому - одiбрати краще, варте того, щоб його десь можна було
використати.
Iнколи Яворницький i сам не мiг розiбратися в надiсланому матерiалi й,
не соромлячись, просив допомогти. Отак в одному листi вчений просить
пояснити, що означають слова "попряхи" та "супрядок".
Сергiїв одразу ж вiдповiв:
"Попряхи - дiвки чи молодицi, що збираються в родичiв чи сусiдiв
прясти. Супрядок у Томакiвцi зараз немає, лишилося щось схоже на досвiтки,
тiльки дiвчата приходять туди без роботи, погуляти з парубками. Жiнок i
чоловiкiв там немає"[65].

Згодом М. Сергiїв, за клопотанням Яворницького, був призначений
уповноваженим у Томакiвському районi по охоронi пам'яток матерiальної
культури.

У ХРАМI КУЛЬТУРИ_ _

Кожного ранку о десятiй годинi Дмитро Iванович з'являвся в музеї. Вiд
свого будинку до музею вiн завжди йшов одною дорогою - повз собор, через
майдан Жовтневої революцiї. Цей майдан тепер став розкiшним парком, а
ранiше вiн був майже голiсiнький - без дерев i квiтiв, тiльки де-не-де
острiвцями росла на ньому травичка.
Цю дорогу в Днiпропетровську так i називали: дорога Яворницького.
Вже зранку дiди-сторожi Федiр Iванович Бiлий або Олiмпiй Андрiйович
Щукiн чекали його бiля входу, щоб вчасно вiдчинити дверi й першими
привiтатися. Робилося це з щирої поваги й приязнi до вченого.
Ступивши до дверей, Дмитро Iванович знiмав свого капелюха з широкими
крисами, тепло вiтався, заходив до кабiнету, вiшав пальто й ставив у куток
цiпок. Пiсля цього обходив музей. Тихою ходою, уважно придивляючись до
вiтрин, до знайомих експонатiв, директор проходив через усi кiмнати музею.
Оглядаючи господарським оком кожен закуток, вiн робив зауваження, давав
спiвробiтникам поради - де саме i як краще виставити новий експонат; тут
же й когось пiдбадьорить, того похвалять, кине на ходу живу реплiку, а
потiм, задоволений, повертається до свого кабiнету.
З його кабiнету часто можна було чути гучний смiх. Це Дмитро Iванович
комусь розповiдає щось цiкаве й дотепне.
Одного разу, обходячи музей, Дмитро Iванович помiтив, що якiсь два
молодики ходять по музею в шапках. Вiн пiдiйшов до них i ввiчливо сказав:
- Знiмiть, молодi люди, шапки. Але юнаки невдоволено глянули на
старого, очевидно, сприйнявши його зауваження за образу.

- Що ми - в церквi, чи що! - забурчали вони.

- Нi, не в церквi, а в храмi культури. А це вище за церкву. Тут
зберiгається те, що створив народ протягом багатьох вiкiв. Тут - iсторiя,
хлопцi, а перед нею i шапку не соромно скинути.
Та це не вплинуло: зухвальцi не зняли-таки шапок. Дмитро Iванович
повернувся до кабiнету розгнiваний, руки в нього тремтiли.
- Що з вами, чому ви так схвильованi? - спитали його.

- Та як же менi не хвилюватися, коли там якiсь два нахаби зайшли в
музей у шапках i не хочуть їх зняти. Що це таке? Як можна?

Ми пiдiйшли до тих зарозумiлих молодикiв i сказали їм, що з ними
розмовляв директор музею академiк Яворницький i що його дуже образило їхнє
зухвальство.
Пiсля цiєї розмови хлопцi зняли шапки, а потiм погомонiли мiж собою,
зайшли до кабiнету директора.

- Вибачте нам, професоре, ми справдi недобре вчиняли.

- Гараздi А скажiть менi - вiдкiля ж ви?

- Ми самi з села, нещодавно влаштувалися працювати в прокатний цех
заводу iменi Петровського.
- А знаєте, що сказав про музей Григорiй Iванович Петровський, iм'ям
якого зветься ваш завод?
- Нi, не знаємо, не чули.
- Вiн, як був у музеї, сказав менi: "Привчайте, Дмитре Iвановичу, нашу
молодь до культури. Музей - це скарб, велике надбання людства. Тому з
великою пошаною треба ставитися до пам'яток культури минулого..." Отже,
поважайте себе та й мене, старого, не ображайте. Я ж вам дав розумну
пораду, а ви грубо, безтактно вiдхилили її та ще й поглузували з мене,
старої людини.
Хлопцi, почуваючи себе винними, ще раз попросили вибачити їх,
подякували й розпрощалися з професором.
Пiсля цього випадку Дмитро Iванович наказав написати великими лiтерами
оголошення: "Знiмайте шапки".
Але звичай цей i без оголошення увiйшов у традицiю.


_ПУТIВКА В ЖИТТЯ__ _

Коли Сашко ще вчився в семирiчцi, його мати згадала якось добрим словом
музей. З того часу не покидала його думка побувати" в музеї й побачити на
власнi очi всю ту старовину, що зберiгалася там. Хотiлось глянути й на
збирача музейного добра Дмитра Iвановича Яворницького, про якого не раз
шанобливо казала мати.
Мандруючи на островi Хортиця, Сашко випадково знайшов орнаментований
горщик, шило та кремiнне вiстря. Цю знахiдку вiн показав своїй матерi.
- От якби побачив професор Яворницький, який би вiн був радий! - весело
усмiхаючись, сказала мати.
Сашко зразу ж уявив собi радiсне обличчя вченого. Йому кортiло зробити
щось приємне для цiєї людини. I вiн надумав написати до нього листа, а за
одним разом спитати, чи немає де поблизу археологiчного iнституту, куди б
можна поступити вчитися.
Дмитро Iванович не забарився з вiдповiддю юнаковi;


"У вас пiд боком, а саме на островi Хортиця, вже є вiдомий археолог -
Петро Iванович Смоличiв, який мешкає десь на лiвому боцi Днiпра, супроти
Кiчкаса. Ви до нього, якщо хочете, звернiться, i вiн вам дасть добру
пораду.
Тi невеличкi археологiчнi знахiдки - горщики та кремiнне знаряддя -
подаруйте або Днiпропетровському музею, або вашому мiсцевому, аби тiльки
вашi знахiдки десь не загубилися.
Оце все, що я можу сказати вам.

3/Х 1934
Академiк Дм. їв, Яворницький"

Цей лист ще бiльше заохотив юнака поїхати в музей i побачити вченого.
Восени 1934 року здiйснилася ця мрiя. Шiстнадцятирiчний хлопець разом з
своєю матiр'ю вирушив з хутора Петрополя, Новохортиць.кого району, до
Запорiжжя i пароплавом прибув до Днiпропетровська. Мати ще зранку повела
сина в музей. Юнака цiкавили насамперед археологiчнi знахiдки. До них його
й потягло, мов залiзо до магнiту.
З великою увагою i захопленням вiн розглядав кожну кiсточку, черепок,
вiстря. Двiчi пiдходила мати до Сашка, сiпала його за рукав i шепотiла на
вухо:
- Синку, час-бо й кiнчати! Вже скоро музей будуть замикати, а ти нiяк
не вiдiрвешся вiд вiтрин.
- Я ще трошки, мамо, ще одну-двi хвилини - i зразу ж вийду! - благав
Сашко свою матiр.
Почувся дзвiнок. Сивенький сторож оголосив:

- Громадяни! Музей зачиняється, кiнчайте огляд!

Пiсля цих слiв Сашко з жалем залишив музей i вийшов надвiр, де його
давно вже чекала мати.
Другого дня, тiльки-но вiдчинили музей, Сашко вже бiля дверей. Купив
квитка i зразу ж попрямував до етнографiчного вiддiлу. I в цьому вiддiлi
вiн пробув майже весь день.
Оглядаючи музей, юнак дуже хотiв побачити Дмитра Iвановича, про якого
чув стiльки хорошого, i, коли кiнчив оглядати експонати, спитав одного
службовця:
- Скажiть, будь ласка, де ж Дмитро Iванович? Чому його не видно в
музеї?
- А навiщо вiн тобi?
- Я хотiв його побачити й поговорити з ним.

- Дмитро Iванович дуже рiдко буває в музеї: вiн уже не працює тут,-
вiдповiв йому сторож.
- Я приїжджий, порадьте менi, де його можна побачити?

- Тiльки дома, хлопче; пiди до нього-вiн там i прийме тебе.
Сашко довiдався адресу й подався до парку Шевченка, де жив Дмитро
Iванович. Хвилюючись, пiдiйшов хлопець до ворiт i смикнув за мотузочку.
Задзвонив дзвоник, загавкав собака Дружок, а за хвилину дверi вiдчинила
молода домробiтниця.
- Що тобi?
- Хочу до професора.
Домробiтниця провела хлопця до кабiнету вченого. Назустрiч вийшов бiлий
як снiг дiдусь у синiх окулярах. З-пiд окулярiв на гостя глянули глибокi,
ласкавi, розумнi очi.
- Що ти, хлопчику, хочеш? Мабуть, на козакiв прийшов подивитися? -
спитав Дмитро Iванович.
- Дуже хочу! - сказав Сашко.
- Тодi заходь сюди, будемо знайомитись. На освiтленiй сонцем стiнi
хлопець побачив Тараса Бульбу з синами. Баскi конi пiд ними потопали у
високiй степовiй травi. За широкими поясами стримiли пiстолi, а збоку
виблискували шаблi з рукiв'ями, оздобленими самоцвiтами.
До Дмитра Iвановича часто забiгали хлопчики подивитись на Тараса
Бульбу. Вiн охоче впускав їх у будинок i швидко знаходив з ними спiльну
мову. Тому й цього разу впустив до себе незнайомого хлопця. А коли Сашко
сказав доброму дiдусевi, що йому вже час iти, бо чекає мати, треба
збиратися в дорогу, Дмитро Iванович поцiкавився:
- А вiдкiля ж ти, молодий козаче, прибув сюди?

- Я приїхав iз Запорiжжя. Моє прiзвище Олександр Бодянський.
- Чекай, хлопче, пригадую! Чи не ти писав до мене листа?
- Я. Тодi я писав про свої знахiдки й цiкавився, як можна стати
археологом.
- Пригадую. Я дав тобi вiдповiдь i, здається, порадив, що робити далi.
- Дякую. Листа вашого я одержав. Але я хотiв побачити вас та почути ваш
голос.
- Он як! Тодi ласкаво прошу до мого дому. Ким же ти хочеш бути, до чого
в тебе є нахили, чого прагне твоя душа?

- Ще й сам добре не знаю. Але дуже люблю iсторiю, цiкавлюся старовиною.
В робочому кабiнетi, розмовляючи з хлопцем, Дмитро Iванович вiдчув, що
з цього юнака може бути археолог, але треба його повчити, познайомити з
цiєю справою. I вiн розповiв хлопцевi про археологiчнi розкопки, про те,
що багато рокiв працює над українським словником, над збиранням пiсень,
казок, прислiв'їв, музейних речей.
- Ось бачиш, Сашку, якi стоси стоять,- показав вiн рукою на купи охайно
складеного паперу.
- А що то?
- Скарби народнi! Тут сорок тисяч карток: на кожне слово - картка. Отож
i тебе, Сашку, прошу - почуєш де хороше слово, не обходь його - запиши: де
почув, од кого почув, що те слово означає, а потiм - у конверт i шли до
мене, а я до словника запишу. Признаюся тобi по секрету: дуже шкодую, що
мало працював на цiй нивi, що не вiддав себе всього на розшуки цих
скарбiв.

Серйозна розмова подобалася хлопцевi. Вiн узяв кiлька карток, уважно
прочитав їх i зрозумiв, чого хоче вiд нього вчений.

З того часу О. В. Бодянський став кореспондентом Явор-ницького, часто
листувався, радився з ним i поглиблював свої знання з археологiї. До душi
вченому припав Сашко!
Через два роки Бодянський знову завiтав до музею, познайомився з новими
знахiдками археологiчної експедицiї, а потiм провiдав Дмитра Iвановича в
його будинку. Молодого археолога цiкавила лiтература з археологiї, i
подарував йому чимало Дмитро Iванович з своєї бiблiотеки.

Якось поїхав О. В. Бодянський у Запорiжжя i там купив у букiнiста купу
старих журналiв "Всесвiт". В одному з них вiн побачив невеличку статтю й
фото археологiчне! експедицiї, яка пiд керiвництвом академiка Яворницького
працювала на Днiпрогесi.
- Яз радощiв поцiлував це фото i всiх археологiв на чолi з Дмитром
Iвановичем, бо любив i просто обожнював те дiло, якому присвятили себе
археологи,-згадував Бодянський.- Для мене було досить одного магiчного
слова такого знавця археологiї, як Дмитро Iванович, i я готовий був бiгти
за десятки кiлометрiв, щоб подивитися розкопки.

Замолоду, як це часто трапляється з багатьма, Бодянський пробував свої
сили у вiршуваннi, хоч не покидав захоплюватись i археологiєю. Вiн
звернувся листом до Дмитра Iвановича, в якому просив указати йому дорогу
до села Капулiвки, де стоїть могила Сiрка, а за одним заходом поклав у
конверт свої вiршi, щоб їх оцiнив Дмитро Iванович. Невдовзi вiн одержав од
Яворницького такого листа:

"Якщо хочете, дорогий синашу, дiстатися до Капулiвки, то їдьте до
Нiкополя, до станцiї Чортомлицької. Вiд Чортомлицької станцiї пiшки до
Капулiвки, з Капулiвки каюком по рiчцi Пiдпiльнiй чотири версти до села
Покровського, а можна й пiшки понад берегом Пiдпiльної. Оце вам i все.
Дуже жалiю, що ви, будучи в Днiпропетровську, не передали костяного шила
кому-небудь iз тих, хто залишився в моєму будинку тодi, як мене не було
дома.

Про вашу поезiю скажу вам, що убитку не буде нiякого, копи ви не будете
писати вiршiв. Працюйте бiльше по науцi, то буде кориснiш.
З щирою та правдивою до вас любов'ю

22/VIII 1938
ваш Д. Яворницький"


Лист Дмитра Iвановича справив враження на юнака. Бодянський облишив
вiршування, а присвятив себе археологiї i став завзятим ентузiастом свого
дiла в Iнститутi археологiї АН УРСР.
Хоч Дмитро Iванович уже й вiдiйшов од музею, але не поривав зв'язку з
археологами, листувався з ними, давав цiннi поради, хвилювався за їхню
роботу й тiшився з їхнiх успiхiв.
Одного разу вiн почув, що почали розробляти козацькi кар'єри, де чимало
лишилося недослiджених мiсць. Вiн просить молодого археолога Бодянського
заглянути туди, розпитати робiтникiв, чи не знаходили там чого-небудь iз
старовинних речей.
Через два тижнi прибув туди Бодянський, а звiдти просто до Дмитра
Iвановича.
- Ось вам, Дмитре Iвановичу, подарунок iз Сiчi.

- Що там таке?
- Запорозька люлька!
Дмитро Iванович враз ожив, повеселiшав i радiсно прийняв цю дорогу для
нього знахiдку.
- Ти, Шурко, на п'ять рокiв менi життя додав. Вiд усього серця дякую
тобi, козаче! Бачу, що з тебе буде путящий археолог! За Старим Кодаком
багато дечого можна знайти.
Дмитро Iванович не помилився в своїх здогадках. Про це свiдчить цей
його лист до Бодянського:
"Любий i дорогий мiй спiвробiтничку!

Я довго не вiдповiдав на вашого останнього листа через те, що кiлька
днiв прохворiв i тiльки оце трохи почув себе краще i пишу. Дуже, дуже
жалкую, що всi археологiчнi знахiдки, якi бачили коло Старого Кодака, не
попали до ваших власних рук, особливо запорозький пояс. А ще бiльше
жалкую, що не можу вас пристроїти службовцем в музей. Вашого листа про
дорогоцiннi знахiдки в Старому Кодацi робiтниками я вiддам кореспондентовi
газети "Звезда" i, якщо вiн буде надрукований, надiшлю вам.

Iз вашого листа бачу, що ви вже в Запорiжжi, а що ж ви там поробляєте?
Може, й там знаходять якi древностi? Напишiть.

Гаряче дякую вам за вашi дорогi звiстки.

17/1 1939
Ваш Д. Яворницькии" [66]

1940 року, за кiлька днiв до смертi Дмитра Iвановича, Бодянський
провiдав свого вчителя й наставника. Дмитро Iванович був тяжко хворий.
Наступного дня йому трохи полегшало. Вiн був спокiйний i в добрiй
пам'ятi. Пiднявшись з крiсла, Дмитро Iванович дiстав з-за шафи свого
супутника - клевець i сказав:
- Оце тобi, Шуро! Вiзьми цей клевець. Я з ним обходив усю Україну,
розкопав сотнi могил. Нехай щастить тобi з ним!

- Велике спасибi, любий Дмитре Iвановичу! Бодянський обiйняв i
поцiлував Дмитра Iвановича.
- Прощай, Шуро, може, вже бiльше й не побачимося на цьому свiтi.
Це була остання розмова з Бодянським. За кiлька днiв Дмитра Iвановича
не стало.
Велику любов до науки, археологiї та етнографiї прищепив Бодянському
Дмитро Iванович - людина правдивої i великої душi.


_БУЛО, СЯДЕМО 3 НИМ...___

Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни частину музейних експонатiв було
вивезено в глибокий тил країни, а бiльшiсть залишилася в тимчасово
окупованому мiстi. Не раз на них зазiхали окупанти. Музейнi скарби
врятували тодi вiд фашистського пограбування троє: сорокап'ятилiтнiй
сторож музею Михайло Якович Бiлий, його дружина Ярина Наумiвна та
прибиральниця Параска Кузьмiвна Дузь.
Пiд загрозою смертi вони ховали експонати в пiдземеллях музею i в своїх
знайомих. Пiсля звiльнення Днiпропетровська вiд окупантiв цiннi колекцiї
знову були виставленi в музеї.
Михайло Якович Бiлий вартував музей понад тридцять рокiв. З Дмитром
Iвановичем вiн працював понад дванадцять рокiв.

- Вiд небiжчика,- згадує Михайло Якович,- я багато дечого дiзнався про
тi експонати, що лежать у музейних вiтринах. Як тiльки побачу, було, що
вiн проводить екскурсiю, стаю до гурту, уважно прислухаюся до голосу
Дмитра Iвановича .i багато чого запам'ятав. Усе це стало менi потiм у
великiй пригодi. Iнколи в музей заходить людина, дивиться на експонати,
але, бачу, не все розумiє. Тодi я пiдiйду до вiдвiдувача та й спитаю:
"Мабуть, вам тут щось. незрозумiле?" - "Та дещо й неясно. Я вперше в
музеї".
Михайло Якович бере тодi на себе роль екскурсовода, розповiдає
вiдвiдувачевi так, як чув од самого Яворницького. За цi пояснення люди
дякували Бiлому, а той згадував добрим словом свого вчителя.
Нелегко доводилося Дмитровi Iвановичу збирати й зберiгати музейнi
експонати. А якщо вже попала в музей якась рiч, то звiдти вирвати її було
нелегко.
- Доки я тут директором, жодна рiч не пропаде, не загине!

Та коли йшла мова про те, щоб допомогти iншим музеям, вiн охоче
приставав на це.
Якось зустрiв Дмитра Iвановича один вiдповiдальний працiвник i
вiдрекомендувався:
- Я з окрнаросвiти.
- Як ви сказали? Щось я не розумiю цiєї мови!
- Я iнспектор окружного вiддiлу народної освiти.

- Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищої єпархiї!
- З окрнаросвiти.
- Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете?

- Хотiв спитати вас, Дмитре Iвановичу, чи ви чули, що керiвники
художнього музею, який недавно засновано, порушують питання, щоб усi
художнi картини вилучити з вашого музею i передати їм.
- Що кажете, всi картини?..- Дмитро Iванович гмикнув, примружив очi й
сказав: - Зразу видно: курка не дурна - не од себе, а до себе горне!.. От
що, всiх не дам, i не просiть, а деякi - будь ласка. Нехай приходять -
подiлимося. Художньому музеєвi треба допомогти.
I допомiг. У 1923 роцi Дмитро Iванович передав художньому музею понад
100 творiв - головним чином захiдно-європейського мистецтва. Цi картини
вiн погодився взяти для "зберiгання" вiд катеринославських багатiїв, якi
на початку революцiї 1917 року чкурнули за кордон.

Обласний музей iм. Поля, коли ще ним керував Дмитро Iванович,
вiдображав своїми експонатами в основному степову Україну. Щоб вiдвiдувачi
музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький "перенiс" частину Дикого
поля часiв Запорозької Сiчi на територiю музею.
Коли стати обличчям до музею, то лiворуч, бiля самого примiщення, шумiв
густий та високий пирiй, а з нього виглядали голови кам'яних баб. Узимку,
як пройтися по цiй полеглiй травi, то здавалося, нiби ступаєш по
величезнiй припорошенiй снiгом подушцi.
- Гляньте на цей клапоть землi з пирiєм та кам'яними бабами,- показував
екскурсантам Дмитро Iванович,- i уявiть собi дикi простори степової
України, де безлiч пурхало всякої дичини, багато було всякого звiра. Тут
не вистачає тiльки козака в походi. Заїде запорожець у таку гущавину,
тiльки голова височiв звiдти. Ото була трава!..
Пiсля того, як Дмитровi Iвановичу довелося залишити музей, вiн часто
навiдувався ввечерi до дiда Бiлого, приносив йому вечерю - борщу або кашi.
- Бери, Михаиле, їж, бо ти, мабуть, голодний, а цi сухарики вiддаси
Жучковi. Де вiн?
- Спасибi, професоре, що не забуваєте,- дякував Михайло Якович.
Вони довго просиджували бiля музею, згадували колишнi роки, подiї,
розмовляли, як рiвний з рiвним.

- От що, Михайле, я хотiв тобi сказати,- присунувся до сторожа
Яворницький.
- Слухаю вас, кажiть.
- Чую, ще покидають сили, слабiю, напевне, вже близько смерть. Ох,
роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай моє прохання: як
помру, так отут мене, коло музею, на Дикому полi поховайте. Обсадiть
могилу квiтами, посадiть бiля голови два явори, а на плитi зробiть напис:
"Тут лежить Яворницький". От i все. Не забудеш?

- Нi, не забуду цього, запам'ятаю. Коли прийде час, я скажу про це кому
слiд.
Далеко пiзнiш, у квiтнi 1964 року, коло могили Яворницького люди раптом
побачили молодi деревця, їх висадила невiдома людина. Прийшла, попрохала в
сторожа лопату, викопала чотири ямки й посадила добутi в розсаднику дубки.
- Хто ж ви такий будете? - зацiкавився дiд Бiлий.

- Я один з тих,- вiдповiв незнайомий,- хто на все життя зберiг пам'ять
про Дмитра Iвановича. Прошу вас, дiду, поливайте й доглядайте цi дубки.
Нехай вони ростуть i нагадують про нашу вiчну любов до цiєї людини.

ЗАПОРОЗЬКИЙ
ДУБ

У Верхнiй Хортицi стоїть i досi могутнiй запорозький, дуб, про який
iснує чимало переказiв та легенд. Це один з найстарiших дубiв на Українi:
йому вже понад сiм столiть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубовi було
400 рокiв. Дуб-велетень витримав усi випробування часу, зберiг до глибокої
старостi свою силу й чудову красу. Могутня крона цього дуба складається з
18 великих гiлок, периметр крони - 102 м. Її зелений тiнистий намет мав 43
метра в поперечнику i здалека скидається на цiлий гай. Окоренок дуба на
обмах утовшки 656 сантиметрiв, дiаметр стовбура 208 см, а висота дерева
дорiвнює 36 метрам.

Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вiк i щовесни зеленiє? Старi
дiди, запорозькi нащадки, пояснюють. це тим, що дуб вирiс бiля джерела
(нинi колодязя), яке-щедро напоювало його корiння, давало йому силу й
снагу. Пишний крислатий дуб привертає увагу багатьох мандрiвникiв, якi
цiкавляться пам'ятниками минулого. Люднiсть мiста Запорiжжя та Хортицi
пишається цим дубом i з великою любов'ю оберiгає його.
Люди зв'язують життя цього дуба з iсторичним минулим нашого краю,
зокрема з iсторiєю запорозького козацтва. Звiдси й пiшла назва
"запорозький дуб", що закрiпилася за ним ще здавна.
Охочi до вигадок люди запевняли, нiби саме пiд цим дубом запорожцi
разом iз своїм кошовим отаманом Сiрком писали знаменитого листа турецькому
султановi. Iншi оповiдали, що Богдан Хмельницький, ведучи запорожцiв у
квiтнi 1648 року до Жовтих Вод, де вiн уперше перемiг ворога, зупинив
вiйсько на вiдпочинок бiля кринички, що недалеко вiд цього дуба. Перед
виступом у похiд Хмельницький звернувся до козакiв з промовою i закликав
їх бути такими ж дужими й мiцними в наступному бою, як цей дуб-велетень.
Не раз на дуб намiрялися вороги з сокирою, щоб знищити його, та щоразу
зазнавали невдачi. Ось що розповiдав про це Ничипiр Антонович Дейкун,
сторож запорозького дуба:
- Пiдiйшла смерть до старого дуба, коли тут були нiмецько-фашистськi
окупанти. Гiтлер довiдався про запорозький дуб-велетень i дав наказ:
зрубати i в засушеному виглядi привезти його в Нiмеччину. Та не довелося
гiтлерiвцям зрубати запорозького велетня,- їх самих так рубонули тут, що
не один з них дав дуба.
Пiд цим дубом любив колись сидiти Дмитро Iванович Яворницький. Тут вiн
розповiдав Дейкуновi про походи Богдана Хмельницького та про звитяжнi
подвиги Iвана Сiрка.
Вперше Ничипiр Антонович Дейкун познайомився з Дмитром Iвановичем 1930
року на будiвництвi Днiпрогесу. Працював тодi Дейкун на островi Хортиця,
де будувалася зрошувальна мережа. Треба було знести двi могили. Перед тим
як знести їх, вирiшили запросити Дмитра Iвановича й порадитися з ним.
Приїхав Дмитро Iванович, оглянув розпочате будiвництво й сказав:
- От що, друзi мої, могили - iсторичнi пам'ятки, руйнувати їх не можна.
- Ми, професоре, за те, щоб могили не зносити цiлком, а лише частково
використати їх для насипки греблi,- сказав керiвник будiвництва.

- А яку ж ви тут, на Хортицi, греблю будуєте? Адже Днiпрогес будується
на мiсцi Кiчкаса? - спитав Яворницький.

- Цiлком слушно! Днiпрогес - на Кiчкасi, а на Хортицi ми будуємо
невелику греблю для зрошування першої зони поливу.

- Це iнша рiч! Тодi, хлопцi, зробiмо так: завтра я приїду з своїми
археологами, зроблю розкопки, а потiм можете зносити їх.

- Добре, спасибi! - подякували iнженери. Дiд Дейкун оповiдав:
- Хоч моя зустрiч з Дмитром Iвановичем була дуже давня, але про таких
людей забути не можна. Це була людина великого розуму. Я не пригадую
такого випадку, щоб вiн розгубився, не вiдповiв на будь-яке запитання.
Мова його проста i дохiдлива. Навiть малообiзнанi з археологiєю та з
iсторiєю України люди добре розумiли його, бо кожне слово глибоко западало
їм у душу. Ото був чоловiк! Вiн бачив не тiльки те, що на поверхнi землi,
а знав i що лежить пiд землею.
З великим iнтересом слухав Дейкун розповiдi Дмитра Iвановича про острiв
Хортиця.
- Острiв Хортиця має довжину 12 км, ширину 2,5 км. Величенька площа
припадає на плавнi та озера. Для козакiв тут було добре мiсце робити
засаду та ховатися в разi потреби вiд орди. Колись Хортиця була майже
недоступна для ворогiв.
Цей острiв - свiдок великих iсторичних подiй: вiн бачив Олега, що йшов
воювати на Царгород, повз острiв рушав походом на болгар Святослав, а
неподалеку вiд Хортицi, в степу, точилися кривавi сiчi з печенiгами. Тут
народжувався й мужнiв бойовий дух запорожцiв.

У пiвнiчно-схiднiй частинi Хортицi стоїть дерев'яний хрест. Поставило
його в XIX столiттi катеринославське земство на тому мiсцi, де колись
стояла козацька дерев'яна церква. Вона стояла коло пiднiжжя горбка в
кам'янiй нiшi, спецiально для неї вимурувати. Розповiдають, що Богдан
Хмельницький милувався чудовим рiзьбленням iконостасу - витвором рук
козацьких майстрiв. Пiд престолом церкви зберiгався меч, якого цiлував
гетьман, беручи на себе великий обов'язок керiвництва наступним боєм. Бiля
хреста є слiди могил, мабуть, це залишки козацького кладовища, про яке
згадує в своїх творах академiк Д. I. Яворницький.
Здавна Хортиця приваблювала багатьох видатних людей. На нiй були Тарас
Шевченко, Репiн, Серов, Горький.
Якось, сидячи пiд запорозьким дубом з Дейкуном, Дмитро Iванович спитав
його:
- Де ж ви, дiду Ничипоре, живете?

- Тут, бiля дуба, й живу, сторожую його. Та це не вся моя робота. Мало
не щодня балакаю ще з екскурсантами.
- Багато ж їх буває тут?
- Сила-силенна! Торiк у травнi приходило три з половиною тисячi чоловiк
з нашого краю та ще двадцять одна делегацiя з iнших країн свiту.
Ничипiр Антонович розповiв i про одну цiкаву бесiду з українцями, що
приїздили сюди з Канади. Один iз них спитав дiда Дейкуна:

- Скажiть, де тут можна побачити українця?

- А оце всi, що бачите, ото i є українцi,- вiдповiв дiд.
- Нi, ви менi покажiть справжнього українця,пiдкреслив канадець.
- Якщо ви хочете побачити українця в шапцi, чумарцi, широких штанях, на
возi, який тягнуть сiрi воли, то таких уже немає - перевелися. Всi вони з
чумацьких возiв пересiли на автомашини та мотоцикли, носять тепер iнший
одяг, не впiзнаєте їх. Якщо ж ви хотiли побачити українця, який любить
чарчину, вареники з сиром, галушки, то перед вами вiн стоїть - це я! Так,
я справжнiй українець i душею, i тiлом. Люблю свiй народ, свою землю й те,
що на землi. У нас справдi все змiнилося! Навiть птиця, що летить сюди
навеснi з вирiю, часом блудить, бо не пiзнає землi,- так швидко все
змiнюється. Ось тут, де ми стоїмо з вами, колись були запорозькi очеретянi
куренi, а тепер гляньте: там заводи, а он Днiпрогес, що свiтить на всю
Україну. Ми ж давно вже забули не то що про каганцi, а й про гасову лампу.
Хiба ж погано?..
Канадець бiльше не питав нiчого в дiда Дейкуна. Кажуть, що в роки
першої п'ятирiчки пiд зеленими шатами цього дуба вiдпочивали комсомольцi -
будiвники Днiпрогесу. Таємними воєнними ночами збиралися на раду
партизани. I їдуть, i йдуть до нього звiдусiль - зблизька й здалека -
люди. Iдуть невпинним потоком. Багатьом хочеться побачити це чудо природи,
намилуватись його красою.

НАПУТНIЙ
ТОСТ

Нiч. Надворi виє хуртовина, мороз химерно розмалював шибки гуртожитку.
Студенти, кутаючись у байковi укривала, лягали спати. Один з них - Антiн
Юрченко - не-вгавав:

- Хлопцi, а знаєте, що я сьогоднi чув?

- Ну, кажи вже, та будемо скорiше спати, бо холодно! - озвався другий.
- Чув я, що в iсторичному музеї е цiкава людина - академiк Яворницький.
Всi, хто слухав його розповiдь, страшенно захопленi. От би побачитися з
ним!
Ця коротенька розмова перед сном запала в серце третьому студентовi -
Дмитровi Яким'юку. Вiн дав собi слово: будь-що послухати Яворницького. Та
не одразу йому вдалося це зробити: двiчi ходив до музею i щоразу -
невдача: академiк то хворiв, а то поїхав до Києва на сесiю Академiї наук.
Коли пiшов утретє, побачив лiтнього чоловiка, що вiв за собою групу
екскурсантiв i щось казав їм. Вiн одразу догадався, що це Яворницький, i
прилучився до гурту.
Жвава, образна мова, пересипана всякими смiховинними? iсторiями,
зачарувала юнака. Йому дуже хотiлося поговорити, ближче познайомитися з
ученим, але в музеї вiн не насмiлився пiдiйти до нього. Пiсля цього часто
заходив до музею, i якщо дiзнавався, що Яворницький там, Яким'юк: одразу ж
ставав у групу вiдвiдувачiв, яких так само, як i його, вабило послухати
розумного й веселого оповiдача.
Напровеснi того ж року Дмитро Яким'юк з своїм другом студентом Юрченком
повертався з парку Шевченка до свого гуртожитку. Сонце вже сiдало. Вони
проходили повз будинок Яворницького. Глядь, аж на ганку сидить бiловусий,
в синiх окулярах та капелюсi Яворницький. На його. колiнах дрiмав сiрий
кiт. "Отут,- подумали студенти,ми й познайомимося!" Пройшли бiля ганку
раз, вдруге. Спостережливий професор це одразу помiтив.
- Що це ви, хлопцi, тут роздивляєтесь? Ану, пiдiйдiть-но сюди ближче! -
лагiдно звернувся до них учений.

Студенти радiсно пiдiйшли й призналися, що вони вже з ним трохи
знайомi, бо кiлька разiв бачили його в музеї.
- А хто ж ви такi будете?
- Ми, Дмитре Iвановичу, студенти медики, вчимося на третьому курсi
iституту.
- Вiдкiля ж ви родом? Хто вашi батьки? Розмова зав'язалася на цiлу
годину. Сонце вже сiло, стало смеркатися. Професор пiдвiвся з стiльчика
збираючися йти в кiмнату.
- Ну, хлопцi, ходiмте зi мною чайку поп'ємо. Ви ж, -мабуть, голоднi?
Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до приймальнi - i роти
пороззявляли. На них, ледь примруживши очi, усмiхаючись, дивився веселий
запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював Микола Струнников на
старовиннiй українськiй скринi. Хлопцям здавалося, начеб вони справдi
потрапили па Сiч: он у вихорi танцюють козаки, трохи далi, пiд столiтнiм
дубом, кобзар грав, а ось на баскому конi запорожець з списом i рушницею
за плечима пильно вдивляється в далечiнь, щоб не пропустити ворога на
рiдну землю.
Прибулих шанобливо зустрiла дружина професора. Вона вже звикла до
несподiваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар.
- Приймай гостей, Серафиме Дмитрiвно! До нас завiтали медики!
Зайшли до їдальнi. Дмитро Iванович сiв на своєму мiсцi, на стiл подано
чай з конфiтурою та смачнi пирiжки з рисом.

- Наїдайтеся, хлопцi, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз i
в мене кавчав порожнiй шлунок!..

Спочатку хлопцi вiдмовлялись, а потiм посмiливiшали й нумо пригощатися
з таким апетитом, що через п'ять хвилин на тарiлцi жодного пирiжка не
стало.
- Спасибi, Дмитре Iвановичу, за вашу ласку й гостиннiсть, ми такого
харчу в своїй їдальнi не бачили.
Пiсля вечерi Дмитро Iванович запросив студентiв до свого кабiнету i з
жартами та приповiдками розповiв їм про свої бувальцi мiж панами й
простими людьми.
Студенти вiд його оповiдань так смiялися, що аж кiт насторожився.

- Це я так, хлопцi, для розваги. А взагалi хочу сказати вам ось що. Наш
народ i наш край мають хороше й славне минуле. Ми маємо право ним
пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно вивчати сиву
давнину. Повiрте менi, все це пригодиться для того, щоб молоде поколiння
вмiло цiнувати надбання наших предкiв. I коли ви будете знати минуле, то
знайдете шлях i до прекрасного майбутнього.
Прощаючись, Дмитро Iванович просив студентiв, яких вiн уже встиг
полюбити, навiдуватись до нього, не забувати стежки до його хати.

Хлопцям кортiло ще зайти, та якось незручно було без дiла турбувати
вченого. От Дмитрусь i придумав. Заходячи до Яворницького, вiн попросив
дати йому лопати. З своїм товаришем вони перекопали в садку землю,
розпушили грядки на квiти, потiм узяли пилку й позрiзали сушняк, зняли
гусiнь з фруктових дерев. Дмитро Iванович увесь час допомагав їм i був
вдячний за добру послугу.
Серед нових своїх знайомих Яворницькому найбiльш подобався допитливий i
смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидiв з ним на верандi за склянкою
чаю. Раптом вiн спитав Яким'юка:
- Розкажiть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку?

- Та нiчого, жити можна. Правда, трохи тiснувато, та що вдiєш.

Дмитро Iванович подумав-подумав, а тодi й каже йому:

- А знаєте що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезонiнi, на
другому поверсi. Там є невеличка кiмната, лiжко, стiл, а дверi
вiдчиняються просто до парку Шевченка; перед вами - чудовий краєвид...

Вiд цiєї спокусливої пропозицiї Дмитрусь не мiг вiдмовитись. Вiн
погодився, перейшов i жив там два роки; аж поки закiнчив медiнститут.

По кiлька разiв бачилися вони протягом дня. А ввечерi Яворницький
запрошував свого вихованця до кабiнету, щоб удвох почитати свiжi газети,
листи та журнали. Справа в тому, що пiсля операцiї катаракти Дмитровi
Iвановичу було важко читати. Йому була потрiбна допомога.
- Дмитрусю, читайте менi, будь ласка, спершу заголовки статей, а потiм
я скажу, яку статтю прочитати,- просив-академiк.

Бiльше доводилося читати статтi про мiжнародне становище, про науку.
Сумувати Дмитрусевi на новiй квартирi не доводилося: в його
розпорядженнi була величезна й рiдкiсна бiблiотека. Вiн брав у свого шефа
гори книжок i читав їх запоєм.
- Яка ж вам, Дмитрусю, найбiльше сподобалася книжка? - якось спитав
професор.
- "Днiпровi пороги".
- Що ж ви там знайшли цiкавого?

- Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Iванович пройшовся вздовж
свого кабiнету, пiдiйшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вiчi й сказав:
- Я i росiйську мову знаю не гiрше, як свою українську. Але цю книжку я
тiльки за часiв Радянської влади: написав українською мовою. За царату
менi не дозволяли писати про запорожцiв рiдною мовою. Тому iсторiю
запорозьких козакiв я написав росiйською мовою. Як це було-образливо. Я
навiть про це скаржився Льву Миколайовичу Толстому i просив, щоб вiн
поклопотався в мiнiстерствi, сказав би за нас своє ваговите слово. А
"Днiпровi пороги" я писав, коли вже були розкутi i серце, й душа моя.
Тому, напевне, вона й сподобалася вам!
За "Днiпровi пороги", як розповiдав Дмитро Iванович, йому 1930 року
присуджено на Всесвiтнiй виставцi книжок другу премiю - 16 тисяч
карбованцiв. Частину йому видали готiвкою, а бiльшiсть - торгсинiвськими
талонами, за якi вiн мiг тодi купити собi будь-що.
Пiзнiше стало вiдомо, що готiвку Дмитро Iванович витратив на придбання
музейних експонатiв. Вiн роздавав грошi кобзарям, селянам, студентам,
часто - нема де правди дiти - на досаду своїй жiнцi.

Не раз доводилося спостерiгати, з якою шанобою Яворницький ставився до
молодих людей. Вiн знаходив спiльну нову з тими, хто був набагато молодший
вiд нього, приваблював до себе щирим словом, своєю теплотою, розумними
порадами.
Лiкар Яким'юк згадує академiка Яворницького як людину, що збагатила
його духовно, допомогла стати справжнiм медиком.

- Професор Яворницький на все життя прищепив менi любов до медицини, до
людей, до працi. Коли я бачу хворого, який боязко заходить до лiкарського
кабiнету, я зразу ж згадую Дмитра Iвановича. Згадую i думаю, як би вiн
повiвся, щоб ця людина вийшла з мого кабiнету радiсна, вдячна, цiлком
задоволена моєю допомогою?
Яворницький умiв заглянути в людську душу, вiн добре знав i швидко
розбирався в людях. А це чи не найголовнiше для тих, якi вiддають себе
служiнню народовi!
- От ви, Дмитрусю, незабаром станете лiкарем. А чи знаєте ви, що це
таке? Нi, ви ще не уявляєте цього. А я скажу: лiкар - це людина, якiй
трудящi довiряють найдорожче в свiтi - своє здоров'я, вiдкривають перед
ним усе своє iнтимне, потаємне, iнодi довiряють те, чого вони не скажуть
навiть батьковi й матерi. Яка ж це честь i шана .лiкаревi! Цим треба
пишатися, цим треба дорожити! Лiкар не тiльки вислухує биття людського
серця, вiн вивчає душу людини - її психiку, її характер, її риси. Тому
людина - перший помiчник лiкаря, але це тодi, коли ви знайдете ключ до
людського серця. Он як, голубе! Не пошкодить вам, .як ви будете вивчати
недуги, прислухатись разом i до мови, i до мислення людини,- все це
пригодиться для науки. Слухав його юнак i радiв, що живе у великого
вченого, проймався глибокою повагою до того, чиї розумнi поради були для
нього найкращою школою.

1936 року, коли Дмитро Яким'юк закiнчив медiнститут, Яворницький
органiзував на його честь домашнiй бенкет.
- Приведiть, Дмитрусю, з собою своїх друзiв i приятелiв, кличте сюди
кого завгодно. Ми вам улаштуємо домашнi проводи.

Яким'юк привiв трьох молодих лiкарiв. Для них Дмитро Iванович звелiв
купити пива, вина. Молодим медикам добре запам'ятався тост Яворницького.
- Майте на увазi, хлопцi, хоч у вашiй кишенi й лежить диплом лiкаря,
але ви ще не лiкарi. Ви ними станете тодi, коли з головою заглибитеся в
життя. Чому? Тому, що ваша наука в iнститутi - це тiльки канва, а
вiзерунок на нiй ви будете вишивати все своє життя. Отож iдiть на свою
трудову ниву i працюйте за покликом душi, працюйте доти, поки буде битися
серце у ваших грудях. У всякому дiлi є головне - любов до своєї професiї.
Отож вiддайте їй усе: свiй розум, своє серце, свою любов, свої знання!
Будьте скромнi й доступнi для простих людей - це вам принесе честь, славу
й пошану...

За цi теплi й сердечнi слова Дмитрусь щиро подякував i сказав, що
напутнє слово професора вони пам'ятатимуть усе своє життя.

Не обiйшлося на бенкетi й без курйозу. На столi лежав оселедець з
маслинами. Вчорашнi студенти з'їли оселедця зразу ж, а маслини залишили
цiлими, бо вважали їх за бутафорiю.
Дмитро Iванович помiтив це:
- У вас, хлопцi, бачу, смак ще не зiпсований! Ця жартiвлива реплiка
викликала загальний смiх за столом.
Вже за другим тостом хлопцi впоралися з маслинами.

- Ну, синку,- звернувся господар до Дмитруся,попрощаємося!
Обидва обнялися, розчуленi, й поцiлувалися. Це прощання в них було
останнє.
Другого дня Яким'юк повинен був виїхати в Сiмферополь вiдбувати службу
в Червонiй Армiї. Яворницький сказав йому:

- Нехай не лякає вас, Дмитрусю, служба в армiї. Там довго не дають хлiб
їсти. Отож незабаром i дома будете.
Потiм Яворницький вийшов з їдальнi й попрямував до свого кабiнету.
- От що, синку, в Симферополi живе й працює мiй давнiй побратим -
академiк Микола Семенович Самокиш. Я напишу йому невеличку цидулку.
Дмитро Iванович сiв за стiл, i його перо повiльно вивело на бiлому
аркушi:
"Вельмишановний Миколо Семеновичу!

До вашого краю їде на службу в Червонiй Армiї молодий лiкар Д. I.
Яким'юк. Це хороший козарлюга, якого я добре знаю, бо жив у мене два роки.
Дуже прошу вас, дорогий Миколо Семеновичу, приголубте його, як свою
дитину. З ним вам буде не сумно: вiн - веселун, добре спiває українських
пiсень. А я знаю, що ви це любите. Покажiть йому шедеври свого пензля.
Буду щиро вдячний. На все добре.
Липень, 1936 p.
Ваш назавжди Д. Яворницький"


Листування з своїм вихованцем Яворницький не припиняв до самої хвороби,
яка знесилила його i звалила в лiжко.
У груднi 1939 року вчений продиктував листа, в якому е такi слова:
"Виберiть, Дмитрусю, час та приїдьте до моєї хати. Це буде для мене
найкращий подарунок, найбiльша радiсть".
...Почалася вiйна. Гiтлерiвцi окупували Днiпропетровськ. Вони вигнали з
будинку Яворницького всю його рiдню. Добралися i до бiблiотеки. Шматували
рiдкiснi книги, рукописи, листи до вченого, топили ними пiч. Як фашисти
поглумилися над будинком академiка Яворницького, можна бачити з листа 3.
Д. Бурякової (сестри дружини Яворницького) вiд 29 травня 1944 р. Ось що
вона писала до Дмитра Яким'юка:

"Ми й досi не можемо примиритися з смертю Серафими (дружини
Яворницького), i все це сталося через проклятого Гiтлера. Умови життя були
в нас надзвичайно жахливi: зима люта, морози великi, палива й харчiв у нас
не було, а нiмцi нас добре обiбрали. З лютого 1942 року окупанти нас не
залишили в супокої, а вигнали з будинку. Якби Д. I. Яворницький пiднявся
та глянув на свiй будинок, вiн би знову вмер. Нiмцi зламали веранду, а
замiсть неї зробили якусь незграбну надбудову, з якої обстрiлювали мiсто.
Схiдцi до мезонiна десь викинули. Всi картини, що прикрашували будинок,
заштукатурили, подовбали, замiсть кахельної пiдлоги зробили в пiдвалi яму,
скло у вiкнах вибито, залiзнi ворота десь зникли, всерединi будинку - все
закiнчено, бо в хатi палили папiр; стеля зруйнована, ванна знесена, ручки
вiд дверей i замки зiрванi"[67].

З болем у серцi читав цi рядки лiкар Яким'юк, який так багато
зобов'язаний академiковi Яворницькому.
Д. I. Яким'юк - кандидат медичних наук, доцент Днiпропетровського
медiнституту - став комунiстом, написав докторську дисертацiю. Але перед
самим захистом занедужав i помер у 1967 роцi.


IСТОРIЯ
ОДНОЇ ФОТОКАРТКИ

Майстер виготовляти бандури Федiр Юхимович Циганенко давно мрiяв
познайомитися з академiком Яворницьким. I така нагода випала йому.

Циганенко нарештi насмiлився пiти до Дмитра Iвановича. Пiдiйшов до
ворiт, подзвонив, i бiля дверей з'явився бiловусий, в окулярах господар
дому.
- Дозвольте, професоре, до вас на хвилиночку. Мене Цiкавить iсторiя
кобзи.
Дмитро Iванович запросив гостя до свого кабiнету.

- Сiдайте ось тут, бiля столу, i розказуйте, хто ви такий, чому
зацiкавилися кобзою, навiщо вам iсторiя кобзи?

Циганенко розповiв, що вже давненько майструє бандури, а тепер прийшов
попросити рукописа про мистецтво кобзарiв. Вислухавши прохача, Дмитро
Iванович сказав:
- Принесiть менi завтра, годинi о третiй, вашу кобзу, я подивлюся на
неї.
Наступного дня майстер з кобзою прийшов до Яворницького в призначений
час.
- О-о-о! Як гарно оздоблена ваша кобза! Чим це ви її так прикрасили?
- Перламутром!
- Це ж ви як, своїми руками?
- Своїми, Дмитре Iвановичу. Там усерединi кобзи значиться моє прiзвище
i рiк виготовлення. Подивiться.
- Золотi у вас руки, Федоре Юхимовичу! А грати вмiєте?
- Я бiльше роблю кобзи, нiж граю.

- А може, все-таки спробуєте? Давно вже не чув гри на кобзi.
Циганенко заграв. Видно було, що Яворницький не дуже вдовольнився з
його гри, та, щоб не образити гостя, сказав:

- Ну що ж, i за це дякую. Шкода, що не спiваєте! А майстер ви
тямущий... Так ви просите, щоб я дав свого рукописа про iсторiю кобзи?
Добре. Я дам, але з умовою: повернути менi через два днi. Як, справитеся?

Циганенко взяв рукописа, глянув пiд кiнець, а там було 48 сторiнок.
Йому здалося, що не встигне за два днi.
- Тут же багато, Дмитре Iвановичу, я не встигну за такий строк
переписати.
- Нiчого, голубе, потрудiться! Я бiльше над ним сидiв! Через два днi
рукописа повернуто.
- Ну, от бачите, i встигли! А я вам тут книжечку приготував - "За чужий
грiх". Вiзьмiть прочитайте собi на дозвiллi.

Циганенко подякував i вже хотiв було виходити з будинку, але Дмитро
Iванович пiдвiвся з крiсла, дiстав з шафи великий альбом i показав
гостевi. Циганенко взяв у руки i прочитав назву: "Украинская старина.
Рисунки академика Н. С. Самокиша. Пояснительный текст С. И. Васильковского
и профессора Д. И. Эварницкого. 1900 г. СПб. На русском и французском
языках".

- Дозвольте менi, Дмитре Iвановичу, взяти на кiлька днiв?

- Берiть, читайте! Тут ви дещо й про кобзарiв дiзнаєтеся.
Почувся дзвiнок. Дмитро Iванович перервав розмову i, вибачившись, пiшов
до дверей. В цей час гiсть звернув увагу на фотокартку, що висiла перед
столом ученого. На нiй сфотографовано кобзаря в чумарцi й з кобзою. Коли
господар повернувся, гiсть спитав:
- Скажiть, Дмитре Iвановичу, що то за кобзар на картцi?
- На фото,- сказав Дмитро Iванович,- кобзар Iван Йович
Кучугура-Кучеренко. Познайомився я з ним навеснi, десь 1906 року. Ходив я
по катеринославському базару й придивлявся, чи не трапиться для музею
якась цiкава старовина. Аж чую, спiває кобзар. Пiдiйшов ближче. Бачу,
сидить на стiльцi моложава людина, з невеличкими вусами та борiдкою, без
шапки. Голова в кобзаря причесана в продiл, поряд, на землi, лежала шапка
з мiдяками. Послухав я одну, другу пiсню - сподобалися менi: голос у нього
вiд природи - чудовий, тiльки потребує доброго шлiфування. Я запросив його
до себе. Прожив Iван Йович у мене три днi. Як виявилося, це був
талановитий кобзар. Народився вiн 1878 року в селi Мерефi, Богодухiвського
повiту, на Харкiвщинi. Ще з дитинства його спiткала гiрка доля: коли йому
було дев'ять рокiв, помер батько, коло матерi залишилась купа малих дiток.
Через великi злиднi в сiм'ї та хворобу очей Iван Йович на все життя
залишився мало-видющим. Вiн здебiльшого ходив з поводирем, бо ледве
помiчав людей та бачив стежку. Дванадцятирiчним юнаком вiн навчився грати
на бандурi в свого земляка-кобзаря. Природа нагородила Iвана чудовим
баритоном.

- I давно цей кобзар мандрує? - спитав Циганенко.

- Це було ще тисяча дев'ятсотого року. Як тiльки почув у собi силу
спiвака, не всидiв, помандрував спочатку по Українi, а далi побував i в
Росiї. Вiн щедро демонстрував перед людьми скарби духовної культури свого
народу. Його чарiвнi пiснi слухали в Києвi, Харковi, Полтавi, Мiнську й
Катеринославi. Пiзнiше вiн побував у Москвi, в Петербурзi й Ростовi. Менi
вiн видавався коштовним дiамантом, що тiльки тодi заграє всiма барвами,
коли його вiдшлiфує вмiлий майстер. Ось такого шлiфування й потребував
Кучугура-Кучеренко. Менi дуже хотiлося, щоб голос цього кобзаря почули не
тiльки на Українi, а й по всiй Росiї. Я тодi сказав йому: "Вам треба трохи
пiдучитися". В той час була тiльки єдина людина, яка б могла допомогти
кобзаревi вийти в люди, на широкий шлях. Це художник Опанас Георгiйович
Сластiон. Вiн сам i грав, i спiвав, i малював. Я написав до нього листа, в
якому просив допомогти дуже обдарованому спiваковi. Листа вiддав
кобзаревi, поклав у його кишеню грошi на квиток до Миргорода, де жив тодi
Сластiон, зав'язав у хусточку харчiв на дорогу й побажав йому щасливої
дороги.
Дмитро Iванович пiдiйшов до стiни, де висiло фото, i раптом спитав:
- До речi, ви бачили коли-небудь Сластiона?

- На жаль, не бачив!- трохи нiяково вiдповiв Циганенко.
Дмитро Iванович зняв з стiни рамочку i показав гостевi фотокартку
Сластiона. Це була вже лiтня людина з довгими, звислими сивими вусами, але
ще бадьора, з творчим вогником в очах.
- Прощаючись з Кучугурою-Кучеренком, я сказав йому: "їдьте до цього
чоловiка i не пожалкуєте: вiн вас так навчить спiвати пiд кобзу, що про
вас далеко лунатиме слава".
Сластiон щиро зрадiв листовi вiд свого друга й тепло прийняв кобзаря.
Послухавши його двi-три пiснi, вiн згодився навчити Iвана
Кучугуру-Кучеренка добре спiвати. Три мiсяцi Iван навчався в художника,
старанно оволодiвав майстернiстю спiву. Закiнчивши навчання, вiн приїхав
до Яворницького, щоб сердечно подякувати за допомогу. Дмитро Iванович
радiсно зустрiв свого посланця, обiйняв i мiцно притиснув його до себе.
- Ну, козаче, розповiдайте: чи пiшла вам наука на користь?
- Пiшла, батьку, добре пiшла! Спочатку було важкувато, а далi стало
легше.
- Чому ж спочатку було важкувато?

- Та я ж тiльки оте "Гей-гей!" вчив цiлий тиждень, Я думав, що гейкнути
можна як заманеться, аж воно - нi. Опанас Гергiйович, спасибi йому, навчив
спiвати це слово аж п'ятьма переливами. Коля я спитав його: "А навiщо це?"
- вiн вiдповiв: "Вiд того, любий, як ви почнете свою пiсню, багато
залежить. Слухачi враз оцiнять, що за спiвак перед ними". Ось послухайте,
як воно тепер виходить.

Кобзар вдарив по струнах та як заспiвав "Гей-гей!", так у Дмитра
Iвановича аж сльози виступили на очах.
- Оце, Iване, те, чого я хотiв од вас, коли посилав до Сластiона. Тепер
ви не загинете .в життi, не пропадете. Я радий за вашi успiхи.
Батькiвске втручання Дмитра Iвановича в життя кобзаря на цьому не
закiнчилося. Вiн вирiшив допомогти йому ще й матерiально, та так, щоб уже
не сидiв бiльше кобзар на базарi, а щоб мав свiй власний притулок. На
четвертий день гостювання кобзаря Дмитро Iванович пiшов до губернатора,
добився в нього дозволу на концерт молодого кобзаря. Пiсля цього Дмитро
Iванович зайшов до адмiнiстрацiї зимового театру й склав умову, за якою 50
% виторгу йшло театровi, а решта кобзаревi.
На концерт прийшло все мiське панство на чолi з губернатором, були й
представники трудової iнтелiгенцiї та простi люди. Вони з афiш дiзналися,
що вступне слово скаже професор Яворницький. Усi квитки були швидко
розпроданi. В театрi не вистачало мiсць. Дмитро Iванович сам пiд руку
привiв кобзаря до театру. Почався концерт. Перша пiсня "Думи мої" вийшла
не зовсiм вдало. Слухачiв вона не захопила. Дмитро Iванович стурбувався:
"Що сталося з Кучугурою-Кучеренком?" Вiн пiдiйшов до кобзаря й спитав:

- Чому це ви, Iване Йовичу, так непевно спiваєте? Що з вами?
- Та он попереду, здається, сидить губернатор: вилупив баньки i не
зводить їх з мене. Не можу, не переношу його чортячого погляду. Цi
губернатори в печiнках менi сидять.
- А ви не дивiться на нього! - по-дружньому порадив професор.- Дивiться
на мене. Я сиджу в ложi, праворуч. Усе буде гаразд!

Пiдбадьоривши кобзаря, Дмитро Iванович повернувся до свого мiсця в
ложу. Кобзар глянув на професора, помiтив, як той махнув хусточкою, i
почав на повний голос свою улюблену "Думу про бурю на Чорному морi". Вона
полонила слухачiв бурхливою музикою i чарiвним звучанням лiричного
баритона.
Дмитро Iванович засяяв: гучнi оплески публiки були для нього щедрою
нагородою за турботи про бiдну людину. А кобзар, пiдбадьорений аудиторiєю
i своїм наставником, далi вкладав у пiснi всю душу. Вiн одну за одною
спiвав:
"Гей, гук, мати, гук", "Зоре моя вечiрняя", "У Царградi на риночку"
тощо.

Важко передати захоплення слухачiв. Тi, що сидiли з Яворницьким поблизу
естради, на власнi очi бачили, як сам кобзар переживав, виконуючи трагiчнi
пiснi. Сльози текли по його щоках, а вiн спiвав, чаруючи слухачiв гучним,
чудовим голосом. Багато хто в залi плакав, коли вiн заспiвав: "Та не жур
мене, моя мати, бо я й сам журюся" та "Ой пущу я кониченька в саду".
Виконання цих пiсень було надзвичайно зворушливе й дохiдливе.

З особливою майстернiстю й великим почуттям виконав кобзар пiсню "Ой
пiду я лугом", в якiй що не слово - то гiрке людське горе. А коли на
закiнчення проспiвав "Усi гори зеленiють", Кучугура-Кучеренко сам утирав
хустиною ряснi сльози на очах.
- Гра Кучугури-Кучеренка,- казав Дмитро Iванович,була настiльки
зворушлива, що пiсля кожної пiснi публiка викликала його на "бiс".
Пiсля концерту Яворницький з кобзарем зайшли до адмiнiстратора театру.
Вiн вручив спiваку пакет, в якому було 500 карбованцiв. Таких грошей
кобзар ще нiколи не бачив i не тримав у своїх руках. Тремтячими руками вiн
узяв пакет i низько вклонився, але не директоровi, а Дмитровi Iвановичу.
Незабаром кобзар поїхав у мандри в Галичину.

Минуло два роки, i Кучугура-Кучеренко повернувся до Катеринослава. На
ньому була синя чумарчина, шаровари, дебелi чоботи й кобза через плече.
Яворницький зустрiв його як рiдного сина.
- Ну, Iване Йовичу, як ви тепер живете? Розповiдайте.

- Як бачите, батьку, я добре зодягнений, взутий, придбав собi хатину з
садочком i зажив по-людському. Тепер мене вже не побачать на базарi з
шапкою на мiдяки. Ви на свiт мене народили! Отож приїхав ще раз подякувати
вам за все, за все, дорогий батьку.
- Радiю всiм серцем i я, що все пiшло гаразд. А тепер заспiвайте
що-небудь для душi.
Срiбно забринiли струни, дзвiнко залунав лiричний баритон. Зiйшлися в
садочок сусiди, музейнi працiвники.
- Хотiлося б послухати "Ой у полi могила з вiтром говорила",- попросив
Дмитро Iванович.
- Добре, спробую!
I забринiла журно кобза, i полилася сумна пiсня про степову могилу.
Потiм кобзар проспiвав "Плач невольникiв", думу "Про смерть Богдана
Хмельницького" i, нарештi, зворушливо-лiричну "Ой чого ти, дубе, на яр
похилився", i в голосi кобзаря чулася невимовна туга й водночас
прохоплювалася надiя розвiяти смуток у запеклому бою з ворогами свого
волелюбного народу.

- Ану, голубчику, повеселiть нас трохи, бо щось серце защемiло,-
попросив Яворницький, витираючи хусткою сльози.

- Можна й веселiшої. Слухайте!
Переходячи на жартiвливi пiснi, кобзар буквально перевтiлювався в iншу
людину: де й дiвся смуток на його обличчi. Вiн враз став веселуном, яким
часто був i сам Яворницький. Гучний регiт стояв у садку, коли виконувалося
"Удовицю я любив", "Казав менi батько", "Била жiнка мужика" та iншi пiснi.
Коли концерт закiнчився, Яворницький обiйняв i поцiлував кобзаря.

- Дозвольте, пане професоре, вашу ручку поцiлувати - кинувся кобзар до
рук Дмитра Iвановича.
- Е-е-е, нi! Я не пан i не пiп, щоб менi руки цiлувати. Цього, Iване,
не треба, це вже не по-козацькому! Ось краще слухайте, що я вам скажу.
Несiть тепер славнi народнi пiснi по всiй землi нашiй. Нехай почують вашу
кобзу, вашi думи, ваш голос усi, хто шанує наш народ!

I понiс Кучугура-Кучеренко народну пiсню по селах i мiстах, по курних
дорогах степових. То нiжна й лагiдна, то гнiвна й сувора, вона глибоко
западала в серця людей.
Нагостювавшись у Яворницького, в 1916 роцi кобзар поїхав до Канева, щоб
уклонитися могилi Тараса Шевченка. Там завжди збиралося багато людей, i
вiн грав дуже довго. З його вуст не сходила пiсня "Думи мої, думи мої".
Пiзнiше Кучугура створив кiлька пiсень, серед яких була "На високiй дуже
кручi", присвячена пам'ятi Тараса Шевченка.
Iван Йович мав при собi двi кобзи: одна була настроєна на мiнорний, а
друга - на мажорний лад. Обидвi були виготовленi з великих окоренкiв добре
висохлої грушi, вiдзначалися високою мелодiйнiстю.

Репертуар талановитого кобзаря був надзвичайно багатий - понад п'ятсот
пiсень рiзних жанрiв. Знавцi твердять, що нiхто до Кучугури-Кучеренка й
пiсля нього не виконував так майстерно народних пiсень, як вiн. I недарма
йому одному з перших на Українi було надано високе звання народного
артиста УРСР. Це був вiрний син свого народу, який ще в темну нiч
самодержавства будив народною пiснею трудящих i кликав їх до боротьби за
свiтле майбутнє. I те, що Iван Йович став неперевершеним виконавцем
народних дум та пiсень,- велика заслуга Дмитра Iвановича Яворницького.
Закiнчивши розповiдь про талановитого кобзаря, Дмитро Iванович повагом
пiднявся з мiсця i пiдiйшов ближче до фотокартки. Вiн пильно вдивлявся в
обличчя людини, кожна рисочка якої до болю йому знайома й рiдна.

- Так, це був справжнiй скарб!.. - тихо промовив вiн..
Циганенко весь час уважно слухав Яворницького й думав: "Як добре, що є
люди, якi простягають руку тому, хто вскочив у бiду, допомагають бiдоласi
вийти на широкий; шлях!"
Цю дружню руку вiдчував i сам Циганенко. Кожну нову кобзу вiн приносив
i показував Дмитровi Iвановичу, а той розглядав її i пробував на звучання
струни, iнколи на прохання Яворницького Циганенко грав пiсню,
прислухаючись" як йому тихенько пiдспiвує старий професор.


НА
УЛЮБЛЕНIЙ АЛЕЇ

В парку Шевченка щодня чергував один i той же мiлiцiонер. Це був
здоровий чолов'яга, з синiми очима й широкими плечима. Звали його Микола
Ярошенко. Дмитро-Iванович поважав його за ввiчливiсть та за прояви
цiкавостi до iсторiї рiдного краю.
Проходячи якось по центральнiй алеї парку, Ярошенко присiв бiля
Яворницького, з яким вiн не раз тут зустрiчався.

- Вiтаю вас, професоре!
- Здоровенькi були.
Дмитро Iванович повернувся до нього, глянув у вiчi.
- Що, Миколо, чергуєте?
- Чергую, професоре.
- Дивлюсь я на вас, Миколо, та й думаю: ну яка ж у вас нудна робота -
ходи та й ходи цiлий день без дiла. Хоч би суху гiлку з дерева зрiзати, то
й то б якась користь була, а так - пропащий час!

Мiлiцiонер усмiхнувся. Вiн знав, що Дмитро Iванович без жартiв не може.
- Така моя служба - дивись, щоб порядок був.Ярошенко трохи пом'явся,
почухав потилицю, а потiм спитав:

- Я все хочу вас спитати, Дмитре Iвановичу, яку саме запорожцi носили
зброю?
Професор зразу ж повеселiшав. Присiв ближче до Ярошенка.
- А чому це ви так цiкавитеся запорозькою зброєю? Хiба вам своя не
надокучила?
- Нi, Дмитре Iвановичу, тут рiч ось у чому. Кажуть, що запорожцi були
добрi вояки, непереможнi люди. То яку ж вони мали зброю?

- Е-е-е, голубе, не в зброї сила. Зброя - одне, а хоробрiсть - друге.
Недарма ж кажуть: до булави треба й голови. Зброя була в, них проста:
шабля, пiстоль, гакiвниця, спис та невеличкi гармати. А вояки вони були
смiливi, одчайдушнi, завзятi. Б музеї виставлено дверi з картиною
Струнникова "Козак у бою". Якщо не бачили - подивiться, якi то звитяжцi
були.

Але мiлiцiонера все ж таки найбiльше цiкавила зброя.

- От якби побачити запорозький пiстоль! - замрiяно промовив вiн.
- А ви пiдiть у музей та й побачите пiстолi.

- Ходив, та дарма - був зачинений. Другого дня на тому ж мiсцi в парку
знову сидiв мiлiцiонер, а коло нього лiтнiй професор з старовинними
пiстолями в руках.
Тут проходив студент медiнституту В. Ляшенко. Вiн часто пiдсiдав з
книжками в руках до професора, щоб погомонiти з ним. Цього разу студент
побачив, що Дмитро Iванович, тримаючи в руках два пiстолi, розповiдає
мiлiцiонеровi про запорозькi походи.
Яворницького не брала втома - про давнину вiн ладен був оповiдати,
зсунувши капелюха на потилицю, хоч i цiлу добу.

Тим часом коло них зiбрався чималий гурт людей, якi теж уважно слухали
вiдомого професора.
- А чи правда, що тут, де ми сидимо, колись був пiдземний хiд? - хтось
спитав з гурту.
- Правда, був хiд.
- Розкажiть, що то за хiд i для чого вiн.

Дмитро Iванович узяв свого цiпка в праву руку i став креслити ним на
землi схему ходу.
- Цей пiдземний хiд знайшли бiля палацу Потьомкiна, коли тисяча
дев'ятсот чотирнадцятого року прокладали каналiзацiйнi труби. Копають
хлопцi землю, коли це чують, що лопати заскреготiли об цеглу. Що за знак?
Туди, а там пiдземний хiд. Кажуть, що як добралися до нього та змiряли, то
там вiльно могла пройти людина на весь зрiст. Викликали
iнженерiв-будiвельникiв, учених, запросили i мене до комiсiї. Оглянули ми
цей хiд: склепiння було викладено iз цегли у вiсiмнадцятому сторiччi, пiд
ходом була нiша, викладена вже не з цегли, а з мiцного дикого камiння.
В нiшi ходити на повний зрiст уже не можна було, зате було зручно
сидiти або стояти навколiшках. Пiдземний хiд виявлено якраз напроти
парадних дверей потьомкiнського палацу. Ми поцiкавилися, куди ж веде цей
хiд. Вiн простягнувся на захiд i йшов поряд з садом. Вихiд його зникав
десь у глибокому яру. Нам дуже хотiлося розкопати цей пiдземний хiд, щоб
дiзнатися його довжину, побачити, що в ньому було, хто його збудував i для
чого. Але зайшла iмперiалiстична вiйна, коштiв на обстеження й розкопки не
знайшлося тодi. Довелося обмежитися невеликим: скласти план i передати
його на схов у музей. А жалко, що непощастило нам завершити розкопки.
Може, пiзнiше ще вернуться до цього й доведуть дiло до кiнця...
Погода рiзко змiнилася. Над Днiпром громадилися грозовi хмари, ось-ось
пiде дощ. Дехто з слухачiв став збиратися додому. Дмитро Iванович витяг з
кишенi старовинного? годинника й глянув на циферблат. Стрiлки показували
третю годину.
- Ну, хлопцi, бувайте здоровенькi. Менi треба ще спуститися до Днiпра,
бо там чекає група вчителiв, якi зiбралися на дубi вирушити вниз по
Днiпру.
- Ви б почекали, Дмитре Iвановичу: скоро дощ поллє, застудитеся,-
турботливо радили слухачi.
- Нiчого, не розкисну! Я пообiцяв їм дещо розповiсти тож незручно буде
не прийти.
I почимчикував старий Яворницький з цiпком у руках. до Днiпра.
Мiсцевий фiолог О. Б. Бунько, приятель Яворницького, розповiв менi про
дальшу розмову з учительською екскурсiєю.

- Ми вже стали думати, де б його сховатися на березi вiд дощу, коли
прийшов Дмитро Iванович, посадив нас усiх У навколо себе й став докладно
розповiдати, що ми побачимо, їдучи вниз Днiпром, на що саме слiд звернути
увагу. В цей час ударив грiм, слiпуча блискавка розколола небо, i одразу
вперiщила страшна злива. А Дмитровi Iвановичу й за вухом не свербить!
Сидить собi, як нiде нiчого, й розповiдає далi. Вчителi змокли, дехто з
них уже й морщиться, озираючись. навколо,- де б це сховатися вiд зливи,
але як ти пiдеш, коли старий професор сидить i промовляє, хоч би там що!..
Отак вони просидiли доти, доки Дмитро Iванович не закiнчив нарештi свого
слова.

- Ну, от i все. А тепер, колеги, сiдайте на дуба i в дорогу. Нехай
щастить вам! - на прощання побажав Дмитро Iванович i, обережно обминаючи
свiжi калюжi, тихенька подався додому.

РОБIТНИЧИЙ АРТИСТ__

Старий рибалка Iван Iванович беручкими, засмаглими руками наполiг на
весла. Вiн поспiшав на своєму човнi прибути рiвно о десятiй годинi до
Потьомкiнського парку (тепер iм. Шевченка). Тут вiн на когось чекав.
Незабаром з'явився енергiйний чоловiк у бiлому костюмi, з гарними, трошки
звислими додолу вусами. На ньому був солом'яний бриль i вишита українська
сорочка, на вигляд йому можна було дати рокiв п'ятдесят.
- Здоровенькi були, Iване Iвановичу! Ви вже тут?

- Вiтаю вас, професоре! Доброго ранку!

- Ну що ж, проїдемося до Шевського острова?

- Гаразд!
Човен легко вiдiрвався вiд берега й поплив. Наближаючись до острова,
Дмитро Iванович почув, що хтось у гущавинi спiває. Прислухався. Невiдомий
спiвак виразно й лунко виводив: "Дивлюсь я на небо".
- Ану, Iване Iвановичу, ще, будь ласка, дужче на весла,- попросив
Яворницький.
Дмитро Iванович устав з човна i тiльки ступив на берег, як побачив
невеличкого хлопчика. Вiн бiгав, метушився, щось, видно, шукаючи в пiску.
Шукав i гiрко плакав, витираючи замурзаними руками ряснi сльози.
- А чого це ти плачеш? Чи не скривдив тебе хтось?

- Нi, я двадцять копiйок загубив,- ледве вимовив хлопець, шукаючи й
далi й заливаючись слiзьми.
- На тобi сорок копiйок, тiльки не плач! Дмитро Iванович своїм
носовичком витер сльози на обличчi бiдолахи й ласкаво погладив його по
голiвцi. Хлопчина повеселiшав. Сльози де й подiлися.
- Як тебе звати? - спитав професор.

- Вiтя!
- На якiй же ти вулицi живеш?
- Бiля Потьомкiнського парку.
- О-о-о! Так ми з тобою сусiди. Так от, приходь завтра до мене на
майдан Шевченка, номер п'ять. Я тобi щось цiкаве покажу. Прийдеш?

- Прийду!
- А скажи, Вiтю, хто це там, пiд вербами, так голосно спiває?

- Та то ж дядько Гордiй!
- А як його прiзвище?
- Дзябенко. Вiн слюсар з депо. Дмитро Iванович зразу ж подався до
гурту, звiдки чулася весела розмова, пiснi, гра на баянi.

Тут зiбралися робiтники вiдпочити на лонi природи.

- Рибалите чи так собi гуляєте? - поцiкавився професор.
- Та вже порибалили, а це юшку варимо. А потiм думаємо що трохи
повеселитися.
Дмитра Iвановича запросили до юшки. Вiн подякував i сказав:
- Зразу видно, що ви добрi й гостиннi люди. А скажiть менi, хто тут у
вас тiльки що виводив "Дивлюсь я на небо"? Всi глянули на Дзябенка.
- Це, мабуть, Гордiй Федорович,- весело вiдповiли з гурту.
- Добре, козаче, спiваєте! Може б, ви ще якоїсь втнули, га? - звернувся
гiсть до Дзябенка.

Гордiй, видно, трохи засоромився. Сам вiн не наважувався спiвати.
Глянувши на iнших, вiн сказав:
- Краще всi гуртом!
- Ну що ж, гуртом так гуртом.
- Якої ж?
Тут iнiцiативу взяв у свої руки Дмитро Iванович:

- Заспiваймо "Реве та стогне Днiпр широкий". I полилась могутня, як
днiпровi хвилi в негоду, широка, як український степ, пiсня на Шевченковi
слова, що стала народною. Дмитро Iванович теж пiдтягував тенором. Та
найвиразнiше за всiх чувся в хорi чудовий баритон Гордiя Дзябенка.
Яворницький уважно прислухався до його голосу, вдивлявся в мужнє й
вродливе слюсареве обличчя, думаючи: "Талант, справжнiй талант!"
- Дуже подобаються менi вашi пiснi. Ну що ж, гуляйте собi, хлопцi, а я
пiду: в мене свої дiла!..
Прощаючись, Дмитро Iванович нiби згадав щось, круто повернувся до
Дзябенка й сказав йому:
- А до вас, друже, в мене прохання. Чи не змогли б ви зайти вiльним
часом до музею? У мене до вас є важливе дiло.

- Добре, зайду!
Якось у недiлю Гордiй Федорович прибув до музею, знайшов Яворницького й
пiдiйшов до нього.
- Професоре, я до вас!
- А-а-а! Голубчику, попався. Добре, що прийшли, а то я вже гнiвався на
вас. Думаю, чи не пiдведе? Ходiмо зi мною.

Дмитро Iванович сiв бiля столу в своєму твердому крiслi, а проти себе
посадив гостя. Вперше знайомлячись з людиною, вiн завжди цiкавився
бiографiєю та всякими подробицями.
Гордiй Федорович охоче розповiв про себе.

- Сам я з Полтавщини. Мiй батько - бiдняк. Сiм'я в батька - велика,
живе в злиднях, в нуждi.
- А як ви пiшли з села до мiста: з власного бажання, чи що?
Дзябенко трохи знiяковiв. У головi промайнула думка: "Невже професор
щось знає про це?" Йому дуже не хотiлося розповiдати про одну прикру
iсторiю. Але професор так приваблював до себе своєю добродушнiстю, що
змовчати було нiяк, i Гордiй, як на сповiдi, розповiв про сумний випадок в
його життi.
- З свого села я, певно, нiколи б не виїхав, та спiткала мене лиха
година. Менi було тринадцять рокiв. Я залiз з одним хлопцем у попiвський
сад, натрусив груш, а пiп застукав нас i пiшов до батька скаржитися на
мене. Ну й попало ж менi тодi, як сiрковi на перелазi! Батько одлупцював
мене, ще й сказав: "Ось тобi, Гордiю, три карбованцi - бери їх та йди з
моїх очей, щоб я тебе бiльше й не бачив!" Я поплакав та й пiшов з хати.
Прибився до Катеринослава. Тут i став працювати учнем у депо. А тепер -
слюсар.

- Ну що ж, лихо не без добра: в життi всяко буває! - втiшав його Дмитро
Iванович.- А все ж таки жалко, що ваш батько так жорстоко поставився до
вас за жменю попiвських груш! Ну, нiчого, вам ще всмiхнеться доля. А чи не
догадуєтесь, навiщо, я вас запросив?
- Нi, не догадуюся.
- Сюди приїхала трупа вiдомих українських артистiв Тобiлевичiв. Я хочу
вас до них прилаштувати. Як ви на це?
У вас же голос який!
Гордiй зрадiв цiй звiстцi, але трохи злякався. Думка: "Тут, у депо,
мене добре прийняли - я швидко стоваришувався з робiтниками, а як-то воно
буде там, серед артистiв?"
- У вас є охота до цього дiла чи нi? - допитувався вчений.
- Та е, Дмитре Iвановичу, тiльки боюся. Це ж треба подорожувати,
виступати на сценi! А якщо вийде щось не так - затюкають i геть зi сцени!
- Е-е-е, друже: вовкiв боятися - в лiс не ходити! Який же ви
полтавський козак, що людей боїтеся? - I засмiявся.

- Ну, гаразд, що буде, те й буде, спробую! Другого дня в музеї
зустрiлись Яворницький i Карпенко-Карий. Дмитро Iванович познайомив Гордiя
Дзябенка з корифеєм української сцени, пiсля розмови з яким Дзябенко
покинув майстерню й пiшов iншим шляхом - служити народовi пiснею. Пробув
Дзябенко в трупi кiлька рокiв, але йому не поталанило. Якось застудився,
захворiв i облишив свої мандри. Повернувся до Катеринослава й знову став
працювати слюсарем на залiзницi. Про це дiзнався Яворницький i запросив
його зайти до себе. Вчений не мiг заспокоїтися - гине талант! Подумав i
знайшов слюсаревi нову роботу за покликом душi.

Ще напередоднi першої свiтової вiйни у Дмитра Iвановича виникла думка -
органiзувати з аматорiв пересувний український театр. Але треба було
знайти десь для нього таку людину, яка б була i органiзатором, i
керiвником, i артистом. Кращої кандидатури, як Гордiй Федорович Дзябенко,
Яворницький не бачив.
- От що, чоловiче,- сказав вiн Дзябенку,- пiдберiть собi добрий
колектив та й починайте роботу. Справжнiй народний театр - це велике дiло!
За пiвроку самодiяльний творчий колектив був створений. До нього
Дзябенко залучив чимало своїх товаришiв з депо. Яворницький викликав до
себе Дзябенка й спитав:
- Ну, як справи з театром?
- Люди вже е, та от бiда - немає костюмiв. Що робити - нiяк не
придумаю!

- Не турбуйтеся, знайдемо.
Самовидцi розповiдають, що Дмитро Iванович власним коштом придбав для
колективу самодiяльного театру двадцять костюмiв, десь дiстав червонi та
зеленi шкiрянi чоботи, барвистi шовковi пояси, плахти тощо.

Щедра допомога вченого окрилила аматорiв-робiтникiв. Першi виступи
вiдбулися в примiських селах Катеринославщини. Успiх був надзвичайний.
Через рiк, коли цей колектив набув уже певного досвiду, Дмитро Iванович
запропонував поїхати на Кубань.
На Кубанi, пiд проводом Гордiя Дзябенка, молодий пересувний театр
поставив "Сватання на Гончарiвцi", "Сто тисяч", "Марусю Богусдавку", "Доки
сонце зiйде - роса очi виїсть".
Репертуар театру з року в рiк збiльшувався. Наступного разу, коли театр
приїхав на Кубань, вiн уже не обмежився тiльки цими виставами. Тепер
виставлялося ще й "Запорожця за Дунаєм" та "Наталку Полтавку". В ролях
Карася й Виборного виступав Гордiй Дзябенко, що мав уже театральний
псевдонiм - Гамалiя.
Колектив театру звичайно виїздив на гастролi влiтку, а на зиму театр
тимчасово припиняв свою дiяльнiсть, i артисти ставали до роботи за давнiм
своїм фахом. Сам керiвник Гордiй Дзябенко знову ставав слюсарем у депо й
отак щозими слюсарював, поки фiзично був здоровий.
Якось навеснi завiтав Дзябенко до Яворнацького. Розпитуючи про успiхи
його театру, Дмитро Iванович поцiкавився:
- Гордiю Федоровичу, а як ви живете? Чи маєте свою хатину?
- I маю, i не маю!
- Як це розумiти?
- Та так: живу на Амурi в Нижньоднiпровську, в благенькiй "времянцi".
Дмитро Iванович замислився. Через якийсь час вiн таки з'їздив до
Дзябенка й переконався, що його вихованець справдi весь вiддається
театровi, занехаявши своє особисте життя. Маленька, на "курячих лапках"
сира хатина, в якiй холодно й незатишно, а коли надворi йде дощ, треба
пiдставляти миски, ночви й вiдра, щоб не було на пiдлозi калюж, бо з стелi
в кiлькох мiсцях крапотить вода.
На Дмитра Iвановича це справило гнiтюче враження, його людяне серце не
могло примиритися з таким животiнням.

- Гордiю Федоровичу, ви й далi думаєте жити у цiй "времянцi", чи як? -
спитав Дмитро Iванович.

- Та нi, хочу збудувати хатину, та от з грiшми туго, нiяк не зберу їх.
Прощаючись з Дзябенком i його дружиною, Яворницький сказав:
- Завтра неодмiнно навiдайтеся до мене. Жду! Коли Гордiй Дзябенко
прийшов до музею, Яворницький шепнув йому на вухо:

- Вiзьмiть оцi грошi, Гордiю Федоровичу, та збудуйте собi хату. Тiльки
глядiть: про цю мою допомогу вам - нiкому анi словечка!

Дзябенко аж розгубився вiд несподiванки й тiльки спромiгся схвильовано
промовити:
- Спасибi, Дмитре Iвановичу, ви для мене стiльки зробили добра, що,
мабуть, i рiдний батько за все життя не зробив би стiльки!

Незабаром на Амурi, по вулицi Кочкинськiй, 24, вирiс будинок, в якому
поселився Гордiй Федорович Дзябенко з своєю сiм'єю. Тут до 1932 року жив i
працював робiтничий артист - слюсар залiзничного депо.


ОЙ
ВЕРБО, ВЕРБО

Навеснi студенти держунiверситету вийшли в парк Шевченка на суботник.
Вони копали ямки, саджали дерева. До Iвана Гриценка пiдiйшов знайомий йому
Яворницький i питає:
- Що це ви, юначе, тут робите?
- Копаю ямку для верби.
- Добре дiло ви робите, Iванець, копайте. Дмитро Iванович довго
розмовляв з ним. Вiн уже збирався було йти далi, але студент спитав його:
- Як це ви натрапили на мене?
- Скажу. Тут я вже стежу за хлопцями, придивляюся, як вони орудують
лопатами. I ось помiтив, що ви не з тендiтних,- хлопець дебелий, стрункий,
рухливий. Думаю, мабуть, син орача, вмiє поратись бiля землi.

Гриценковi було приємно слухати цi слова. Вiн усмiхнувся. Дмитро
Iванович доторкнувся до посадженої вербички, погладив її, понюхав, щось
подумав, а потiм глянув на копача:

- Верба, Iване,- героїня українських дум, пiсень, легенд. Вона збуджує
в людинi глибокi емоцiї. Багато пiсень i дум, якi створив український
народ, у великiй мiрi пов'язанi з вербою. Верба - краса природи, росте
вона i на узбережжi Днiпра, i бiля ставкiв, озер, струмочкiв та криниць.

Тарас Григорович Шевченко завiз iз собою вербу аж до Новопетровська.
Виросла вона рясна та гiлляста. Пiд нею в лiтню спеку солдати вiдпочивали
i теплим словом згадували Кобзаря. Минуло бiльше ста рокiв. Верба до самої
землi схилила свої зеленi коси, на яких щоранку iскряться краплини роси,
на мiсцi Новопетровської фортецi виросло мiсто, яке перейменовано в 1939
роцi на Форт Шевченка.
Верба росте там, де волога, а там, де волога,- завжди чудовий рослинний
свiт, багато квiтiв, кущiв, усякої зеленi. А де зелень - там птахи, там
вирує життя. Верба приваблює до себе поселенцiв: коло неї завжди живуть
люди. Довгий час верба була важливою сировиною для виготовлення речей
домашнього вжитку, бо верба - м'яка i тягуча, вона не плiснявiє у волозi i
не трiскається на сонцi. Оцi властивостi проклали вербi широку дорогу в
життя.

Найкращий, наймелодiйнiший звук виходить з тiєї кобзи, яку роблять з
червоної верби.
Дмитро Iванович розповiдав, що в музеї є чумацький вiз, ярмо, мазниця
та iншi речi, виготовленi з верби.
Верба красива, живуча, легко переносить морози i бурi. А якщо буря
зламає гiлку i вона потрапить у намул, на вологу землю,- швидко пустить
корiння i виросте велика верба.
- А чули ви пiснi про вербу? - спитав Яворницький.

- Чув, та мало.
Дмитро Iванович весело пiдморгнув i потихеньку проспiвав:

На городi верба рясна...
Там стояла дiвка красна.
Хорошая та вродлива,
Її доля нещаслива...

А ось вам друга:

В кiнцi греблi шумлять верби,

Що я насадила...

Нема того козаченька,

Що я полюбила.

Ось третя:


Ой вербо, вербо,

Де ти росла,

Що твоє листячко

Вода знесла?

Ой знесла, знесла

Тиха вода...

А я, молода,

Як ягода...

Далi Дмитро Iванович пригадав розповiдь одного дiдуся про те, як у
церквi одлупцювали вербою попа.
- В одному селi був пiп. Його не злюбили за те, що вiн тягнув що мiг з
парафiян, пиячив i в гречку скакав. От пiшли люди на вербну недiлю до
церкви. Пiп роздав вербу i каже: "Берiть, раби божi, вербу та бийте нею
один одного i промовляйте: "Верба б'є, не я б'ю..." То мужики як взяли
вербовi дреньчики та як почали ними лупцювати попа, так той ледве живий з
церковцi вискочив. Отак свого попа провчили парафiяни прямо в церквi.

Вже в парку стало зовсiм темно. Всi студенти розiйшлися.
- Ну, Iванець, вже всi пiшли, тiльки ми з вами затримались. Час-бо й
нам додому. Ходiмте до мене вечеряти. Ви ж наробилися так, що їсти добре
хочете!
Вiд такого гостинного запрошення студент не вiдмовився.

З
КАФЕДРИ ЛИНЕ ПIСНЯ

Серед багатьох друзiв та знайомих, якi добре знали Яворницького, був i
професор Днiпропетровського державного унiверситету Олександр Люцiанович
Бельгард. Йому Минуло тринадцять рокiв, коли вiн вперше почув живе слово
вiдомого iсторика.
Я попросив Олександра Люцiановича розповiсти про свої зустрiчi з
Яворницькнм. Вiн охоче погодився, але перед цим сказав:

- Коли людинi минуло шiстдесят рокiв, вона вже йде, як любив казати
Дмитро Iванович, не на ярмарок, а з ярмарку. В людей такого вiку вже
мемуарнi настрої. Я дуже жалкую, що свого часу недостатньо звертав уваги
на окремi вислови, на характернi риси й особливостi вдачi Дмитра
Iвановича, проте все ж добре пам'ятаю окремi епiзоди.
Восени 1915 року, в розпалi iмперiалiстичної вiйни, менi,
тринадцятирiчному хлопцевi, довелося покинути рiдний край - Литву. Я
оселився з батьками в Катеринославi й незабаром став учнем третього класу
другої чоловiчої гiмназiї, що мiстилася на Пушкiнському проспектi. I ось
тут у березнi наступного року я зустрiвся з професором Яворницьким.
В гiмназiї були вивiшенi об'яви, де повiдомлялося, що в недiлю, о 10
годинi ранку, вiдбудеться лекцiя професора Московського унiверситету Д. I.
Яворницького про народних музикантiв-кобзарiв у супроводi кобзаря
Кучугури-Кучеренка.
Ще в суботу вчителi в усiх класах попередили: "Глядiть, щоб усi були,
бо це ж честь для нашої гiмназiї - з лекцiєю виступить видатний учений".
Ми, учнi, з великим iнтересом чекали недiлi.

В призначений час зал гiмназiї був переповнений. Вiдчинилися дверi, i в
зал зайшли iнспектор гiмназiї i з ним професор Яворницький, який пiд руку
вiв слiпого кобзаря в синьому жупанi. Всi встали. Сотнi юнакiв на всi очi
дивилися на незвичайних гостей, бо вперше бачили перед собою живого
професора.
У залi стояв стiл i коло цього три стiльцi. Посерединi сидiв професор
Яворницький, лiворуч - iнспектор гiмназiї, а праворуч - кобзар. Повагом
пiдвiвся з-за столу Дмитро Iванович.
- Юнi друзi! - звернувся вiн до учнiв.- Сьгоднi ви тут не почуєте слова
про фiзику, хiмiю чи математику. Я - iсторик i хочу вам розповiсти про те,
як народилося й розвивалося народне мистецтво. Коротенько розкажу i про
iсторiю кобзи.
З собою я привiз кобзаря, який виконає кiлька пiсень.

Учений сказав, що струни кобз передають нам вiдгомiн вiкiв i разом з
тим розкривають найтоншi почуття людини. Кобзарi, цi незрячi гомери,
здебiльшого спiвали iсторичних пiсень та дум, але вони й самi складали
новi пiснi, якi швидко знаходили стежку до людських сердець. Мандруючи з
поводирями та з цiпками в руках, кобзарi несли свої мудрi й вiщi думи в
села й мiста. За це їх шанували й поважали. Своєю творчiстю вони збагатили
скарбницю нашої культури...
Дмитро Iванович зробив паузу i потiм сказав:

- А тепер попросимо нашого кобзаря Iвана Йовича вдарити по струнах. Вiн
проспiває нам українськi думи та iсторичнi пiснi.

У залi спалахнули оплески. Кобзар раз-другий провiв пальцями по
струнах. Гордо пiдняв чоло, i в залi залунала дума про дiвку-бранку Марусю
Богуславку. А потiм вiн проспiвав ще три пiснi. Кожна з них чарувала
слухачiв щирiстю i теплом.
Минали роки. Олександр Бельгард уже став студентом бiологiчного
факультету Катеринославського iнституту народної освiти. Це був час, коли
молодь з заводiв i сiл заповнила аудиторiї вищих шкiл. Юнаки й дiвчата
спрагло тяглися до знань. То нiчого, що в аудиторiях часом бувало холодно,
доводилося сидiти в пальтi з наставленим комiром i хукати в руку. Жагуче
прагнення оволодiти знаннями зiгрiвало юнацькi серця.
В той час в iнститутi народної освiти працювали вiдомi вченi - Л. В.
Писаржевський, В. П. Карпов, Г. О. Грузинцев. На iсторичному факультетi
читав курс лекцiй з iсторiї мiсцевого краю професор Яворницький.

Багатьом прийшлася до душi лекцiя "Запорожцi перед судом iсторiї", яку
Дмитро Iванович прочитав для студентiв i викладачiв iнституту.
- Запорозькi козаки,говорив професор,- виникли спочатку як вияв
протесту бiльшостi, протесту цiлої громади проти панства, рiзних пiдпанкiв
та багатiїв-дукiв, якi скрiзь позахоплювали землi та права i не давали
по-людському жити простому народовi... Не витримуючи такого насильства та
такої неправди, український люд почав пiдiйматись цiлими купами iз своїх
мiсць i почав тiкати у вiльний степ, який починався вiд р. Орелi i до р.
Кiнських Вод, де не було нi пана, нi орендаря...[68]

В унiверситетi Д. I. Яворннцькiїй керував i гуртком студентiв по
охоронi природи, пам'яток минувшини та вивченню флори i фауни мiсцевого
краю.
Студент-бiолог Бельгард вибрав час i теж пiшов послухати
професора-iсторика. Вiн попав па лекцiю, яку Дмитро Iванович назвав:
"Iсторичнi мiсця на Днiпрових порогах".
Це була, власне, не лекцiя, а жвава, невимушена бесiда. Складалося
враження, нiби на кафедрi сидить мудрий дiдок з сивими вусами i так
розповiдає про давнi подiї, наче вiн сам був їх учасником.

Лектор полонив слухачiв, розповiдаючи про певнi iсторичнi подiї й
воднораз сиплячи легендами, думами й цитатами з пiсень. Iнколи вiн мовби
забував про iнститутську кафедру i починав заспiвувати. Це в нього була
своєрiдна iлюстрацiя лекцiї. Розповiсть про похiд Сiрка i тут же проспiвай
про нього два-три куплети з народної пiснi.
Коли пiсля лекцiї бував на Днiпрових порогах, то дивився на них уже
зовсiм iншими очима.
Та ось Бельгард скiнчив iнститут i став ученим-бiологом. Вiн засiв за
докторську дисертацiю, яка була присвячена лiсам пiвденно-схiдної частини
України. Треба було заглянути в iсторичне минуле лiсових оазiв на тлi
безмежних степiв. "Хто ж допоможе менi в цьому? - думав Бедьгард.- Не хто
iнший, як тiльки Яворницький!" I вiн звернувся до Дмитра Iвановича. Той
уважно вислухав гостя i сказав:
- Тема вашої дисертацiї дуже цiкава. Я охоче допоможу.
Вiн назвав ряд потрiбних дисертантовi книжок i дав йому багато цiнних
порад, як краще побудувати дисертацiю, як систематизувати й висвiтлювати
зiбраний матерiал.
- А що можна використати з вашої особистої бiблiотеки, з ваших праць? -
спитав Бельгард.
Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, дiстав з шафи грубу книгу й подав
молодому вченому.
- Ось вам "Вольности запорожских козаков",- прочитайте й використайте
тi мiсця, що вам пiдiйдуть.
Молодий учений мiцно потиснув руку й щиро подякував за щедру допомогу й
теплий прийом.
Читаючи твори й слухаючи лекцiї Яворницького, Бельгард, що сам уже став
професором, не раз думав: "Яка широка фiлологiчна ерудицiя в цього
iсторика, це ще не опрацьований роздiл багатющої бiографiї. Тут є над чим
попрацювати молодим дослiдникам".
Знайомство з "Вольностями" не раз приводило молодого вченого в долину
Самари. Ця рiчка особливо мальовнича в тому мiсцi, де вона приймає Вовчу.
Про цi мiсця Яворницький часто згадує в своїй книзi. Самарська долина
приваблювала запорожцiв чудесними лiсами, соковитими луками, рибними
рiчками. Тут тепер студенти - майбутнi ботанiки та зоологи - проводять
дослiдницькi роботи.

Закiнчивши свою дисертацiю, Бельгард на знак пошани до iсторика
поставив епiграфом до роздiлу своєї працi "Байрачнi лiси" слова
Яворницького: "Байрак, вiд тюркського кореня "баир" - косогiр; так звався
невеликий, але а грубих i важких дерев лiс, переважно в ярах та по схилах
їх".
Бельгард, розповiдаючи своїм слухачам-студентам про красу й багатство
рiдного краю, завжди теплим словом згадував Дмитра Iвановича, який сам
палко любив i прищеплював iншим велику любов до iсторичних пам'яток
культури та до рiдної природи - окраси людського життя.

КАЧКА
ТЕЖ ПОТРЕБУЄ ПРОФЕСОРСЬКОЇ ДОПОМОГИ

Багато хто вважав Дмитра Iвановича за дивака, вбачаючи в дивацтвi одну
з неодмiнних властивостей старих, дореволюцiйних професорiв. Та якщо в
поведiнцi Дмитра Iвановича й траплялися справдi дивнi випадки, то до них
призводило не бажання оригiнальничати, а були вони звичайно проявом
великої гуманностi, вiдгуком на будь-чиє страждання. Взяти хоч би цей
випадок з свiйською качкою.
Хто бував у Дмитра Iвановича вдома й прогулювався з ним на подвiр'ї,
той бачив, як там поважно походжала огрядна бiлолоба качка. Господар
дбайливо доглядав її, ходив на базар i купував для неї корм, приносив з
Днiпра дрiбнi камiнцi й пiсочок з мулом i сипав їй у корито з водою.

Одного разу хтось iз дiтлахiв загилив у качку ломакою. Качка впала,
потiм зопалу пiдвелася й знову припала до землi.

Дмитро Iванович пiдтюпцем пiдбiг до неї, взяв качку на руки й оглянув.
У бiдолахи була пошкоджена лiва нога. Не довго думаючи, вiн посадив свою
улюбленицю в кошик i понiс до обласної лiкарнi. Зайшов до кабiнету
хiрурга, глянув, а там, крiм санiтарки, нiкого нема.
- А де ж, дiвчино, вашi лiкарi?

- Отам у залi, засiдають.
- Так ви, будь ласка, покличте когось iз хiрургiв, скажiть: просить
Яворницький.
Моторна дiвчина швидко схопилася з мiсця й метнулася в залу. За хвилину
звiдти вийшла асистентка хiрурга Олександра Миколаївна Абрамова.
- З вами щось скоїлося, професоре?

- Та зi мною все гаразд, а от з моєю качкою - бiда.

- Якою качкою? - здивовано перепитала асистентка.

- Звичайною, ось вона в кошику. Гляньте, прошу вас, може, чимось
допоможете. Така хороша качечка, сумирна, не шкiдлива, i ось маєш: не може
стати на нiжку,- бiдкався професор.
Перната "пацiєнтка" спочатку викликала в асистентки подив, але вона
одразу збагнула, що качка, певно, була втiхою вiдомого академiка, i тут же
запропонувала йому показати "хвору".
- Будь ласка,- зрадiв Дмитро Iванович. Вiн витяг з кошика замотану в
якусь одежину свою бiлолобу. Дiагноз встановлено швидко: перелом лiвої
нiжки.
- Доведеться, Дмитре Iвановичу, вашiй качцi накласти гiпсову пов'язку й
залишити у нас на кiлька днiв.
- Добре, спасибi вам. Коли треба буде корму - принесу.

- Не турбуйтеся, ми самi про це подбаємо.

Занесли качку в перев'язочну i за всiма правилами наклали гiпс.
Асистентцi Абрамовiй допомiг у цiй операцiї клiнiчний ординатор Микола
Якович Хорошманенко.
Академiк повернувся додому. Через три днi йому дозволили забрати качку
додому i встановити для неї режим.
Кiлька разiв асистентка Абрамова навiдувалася до своєї пацiєнтки й
цiкавилася, як вона себе почуває. Вона переконалася, що Дмитро Iванович
має велику пристрасть до тварин i птахiв, а особливо до своєї улюбленої
крякухи.
Качка швидко видужала i невдовзi стала бiгати, як i перше.
Сидячи за столом у будинку Яворницького, асистентка Абрамова, ледь
усмiхаючись, сказала:
- I стало ж у вас, Дмитре Iвановичу, терпцю возитися ще й з цiєю
качкою...

- А хiба ж можна залишити поранену птицю напризволяще? Качка теж
потребує допомоги.
Дмитро Iванович на якусь мить замислився, а потiм сказав:

- Я й досi не можу забути епiзод, який обурив мене до глибини душi. Це
було в Самарському лiсi. Лiсовик Григорiй Антонович Поплавський повiсив на
плече рушницю й вийшов до озера. Вiн - добрячий мисливець. Було, загорне в
папiрець гривеника й каже: "Ану, пiдкиньте!" Пiдкинуть. А вiн прицiлиться
- бах! - так тiльки клаптики паперу в повiтрi розлетяться. Ото був
стрiлець! Щодня вiн брав свою рушницю й виходив у лiс на качок. Пройдеться
лiсом, посидить у засiдцi бiля берега Самари - немає здобичi. Встане i йде
додому, наспiвуючi собi якусь веселу мелодiю. Нiколи вiн не шкодував, що
повертається додому без трофеїв. Вiн бачив душевне задоволення не в цьому,
бо кохався в природi, любив i оберiгав її. Кожного разу, коли повертався
додому, розбирав i чистив свою рушницю.
- Навiщо ви чистите? - питали його.- Ви ж сьогоднi не стрiляли.
- Справжнiй мисливець,вiдповiдав вiн,- хоч i не стрiляє, а чистить i
змащує свою зброю. Такий у мене здавна звичай.

Одного разу Поплавський повернувся з лiсу дуже схвильований.
- Iду я лiсом,- каже вiн,- коли чую поблизу - бах, бах! Я туди. Глядь,
а мiй сусiда-мисливець Iван Лебiдь бiгає, як несамовитий, бiля кущiв i
палить у щось. Пiсля кiлькох пострiлiв пiдскочив вiн до куща й витяг дику
качку з обвислими крилами. Я пiдiйшов до нього й питаю:
- Що тут сталося? В кого стрiляли?

- В качку! - вiдповiв захеканий сусiда.- Оце ледве вбив. Ну й хитра ж
яка, все добирала способу втекти. Та вiд мене не втече: я все ж таки добив
її!
- Як добив? Що за качка? Покажiть менi.

- Та пiдранок. Мабуть, якийсь мисливець-невдаха пiдстрелив, а не
знайшов, то вона й ховалася, поки я її не надибав,- вихвалявся Лебiдь.

Поплавський аж затремтiв од гнiву.

- Кровожерна ж ви людина! Добивати пiдстрелену птицю може тiльки
бузувiр! У вас не серце, а камiнь. Знекровлена, виснажена iстота сидiла
пiд кущиком, чекала щасливого дня, щоб пiднятися в повiтря й розшукати
своїх дiточок, а ви... Ех!
Поплавський безнадiйно махнув рукою, круто повернувся й пiшов своєю
дорогою. Iван Лебiдь стояв з качкою в руках i не знав, що з нею робити.
Напевне, i вiн жалкував, та було вже пiзно.
Дмитро Iванович зняв окуляри, похукав на них i витер носовичком скло. У
нього ледь помiтно тремтiли руки.
Пiсля цього оповiдання асистентка хiрурга вже не дивувалася бiльше, що
дивак професор принiс їй лiкувати свiйську качку...


ЧАРIВНИЙ
КУТОЧОК

Один iз шанувальникiв Яворницького сказав менi, що в Києвi живе
Григорiй Iванович Мусiєнко, який добре знав Дмитра Iвановича протягом
десяти рокiв. Якось я приїхав до столицi й звернувся в довiдкове бюро.
Мене повiдомили, що той, хто мене цiкавить, живе на Стадiоннiй вулицi,
недалеко вiд вокзалу.
I ось я бiля ворiт чепурного одноповерхового будинку. Натиснув па
кнопку. За хвилину вiдчинилася хвiртка. Передi мною стояла привiтна лiтня
жiнка й ласкаво запрошувала зайти в двiр.
Тут рясно цвiли яблунi, грушi, абрикоси, вишнi й сливи, а бiля веранди
тiшили очi барвистi клумби запашних квiтiв. Цей чарiвний куточок щедро
осявало ласкаве промiння травневого сонця.
Серед цього земного раю стояв з шлангом у руках сухорлявий, рухливий
чоловiк середнього зросту, з чисто виголеним обличчям, засмаглими дужими
руками. Одразу було видно, що господар кохається в садiвництвi. Вiн
шанобливо запросив мене на веранду.
- Добрi люди, Григорiю Iвановичу, сказали менi, що ви довгенько
приятелювали з Яворницьким,- почав я.- Розкажiть, будь ласка, менi про
нього. Обличчя господаря тепло усмiхнулося.
- Треба, мабуть, покликати й дружину, Ганну Миколаївну,- сказав
Григорiй Iванович.- Вона теж добре знала Дмитра Iвановича.
I ось за столом нас троє. До лагiдного щебетання пташок у садку
долучається спiвучий голос Григорiя Iвановича.

- Я добре знаю цю милу, задушевну людину. З Дмитром Iвановичем я
познайомився через рiдну сестру Лесi Українки - Ольгу Петрiвну Кривенюк.
Десь ще до революцiї я завiдував у селi Лоцманськiй Кам'янцi
гiдрометеорологiчною станцiєю. Зi мною скоїлося нещастя - випадково
вiдчикрижив бритвою пiвпальця. Менi допомогла лiкарка Ольга Петрiвна
Кривенюк. Перев'язуючи поранений палець, вона з якоїсь нагоди згадала
добрим словом Яворницького. Дмитро Iванович допомiг їй улаштуватися тут
лiкарем, а її чоловiковi - службовцем у Держбанку.

З приводу цього Пчiлка писала до Яворницького:

"Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Вiтаю вас з Великим Днем, бажаю
весело святкувати. А я тут зосталась сама як палець... Не поїхала нiкуди,
щоб не було знов перерви у виходi з "Рудним краєм"... Оце все жду, чим
скiнчиться справа з затвердженням моєї дочки в с. Кам'янцi. Чи не пособили
б ви там словом де слiд? З прихильнiстю О. Пчiлка 8/IV 1911 р."[69]

Якось Мусiєнко зайшов до музею, щоб познайомитися з Яворницьким. Вiн
передав щире привiтання вiд iменi Ольги Петрiвни, й вiдтодi вони й
заприятелювали.

Вдома у Дмитра Iвановича була величезна бiблiотека. Там зберiгалося
понад чотири тисячi рiдкiсних книжок. Господар частував ними своїх
близьких i знайомих, але не спускав з своїх очей жодної книжки.
Якось до нього звернувся Мусiєнко:

- Дайте менi, Дмитре Iвановичу, що-небудь почитати.

- Я, чоловiче, все можу вам вiддати, але книжки - нi. Хочете - берiть,
сiдайте в моїх кiмнатах i читайте скiльки завгодно, а додому - не дам.
Чому? Сам такий - як побачу рiдкiсну книжку, вiзьму її до рук, то вона вже
в мене i залишиться...
- Я вам дам будь-який завдаток, тiльки дозвольте взяти додому.
- Нi, голубе, хоч тисячу карбованцiв давайте, не вiзьму: загине книжка
- нi за якi грошi її не купиш. Читайте тут. А коли хочете, приходьте в
музей, сiдайте i працюйте скiльки духу стане, а виносити я нiкому не
дозволяю.
З цього дня Григорiй Iванович часто заходив до музею, брав по кiлька
книжок, сiдав за стiл i з олiвцем у руках студiював потрiбну йому
лiтературу.
Частенько Дмитро Iванович давав Мусiєнковi доручення: їздити в далекi
мiсця по рiдкiснi експонати та брати участь в експедицiях тощо.
Сумлiнна й самовiддана праця Мусiєнка подобалась Яворницькому, i вiн
усiєю душею полюбив цю просту й щиру людину.

- Хочеться менi вам, Григорiю Iвановичу, щось подарувати, та й думаю
собi - що ж вам саме дати? Ага, може, палицю? Ану лишень, пiдiйдiть сюди
ближче.
Мусiєнко пiдiйшов i глянув на колекцiю рiзних палиць. їх було з добрий
десяток.

- Вибирайте собi яку завгодно.
- Е-е-е, нi. Як же я сам буду вибирати! Якось незручно. Краще ви самi
виберiть i подаруйте, якщо ваша ласка.
Дмитро Iванович витяг одну, другу, третю, оглянув їх з усiх бокiв,
прицмокнув язиком, щось пригадував i клав назад. Нарештi витяг четверту,
гладеньку чорну палицю.
- Берiть оцю. Знаєте, де я дiстав її? В Гелуанi, як їздив у гостi до
Лесi Українки. Ця палиця виготовлена з найкоштовнiшого чорного дерева. Ось
вiзьмiть у руки, вона наче свинцем налита.

Григорiй Iванович зберiгав цей подарунок як пам'ять про генiальну
поетесу i її щирого прихильника та друга Дмитра Iвановича.


Восени 1920 року Дмитро Iванович викликав Мусiєнка додому i сказав
йому:
- З Лоцманської Кам'янки Ольга Петрiвна переїздить з своїм чоловiком до
Києва. Дуже прошу вас, Григорiю Iвайовичу, все їхнє майно складiть на дуба
i разом з ними перевезiть до пристанi. А вже вiдтiля вони пароплавом
попливуть до Києва.
На пристань Дмитро Iванович прибув задовго до вiдходу пароплава. Вiн
тепло й щиро гомонiв з Кривенюками, прохав передати земний уклiн матерi -
Оленi Пчiлцi.
Пароплав уже вiдчалив, узяв курс на Київ, а Дмитро Iванович все ще
стояв на березi й махав солом'яним брилем своїм добрим приятелям, якi
посилали йому з палуби прощальний привiт.

ОТ
ТОБI Й ДIД!

Хоч понедiлок i вихiдний день у музеї, але Дмитро Iванович завжди
приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд.

Оглянувши цього разу музей, вiн чорним ходом вийшов на двiр i присiв на
стiльцi бiля ганку. Скромно одягнений, з цiпком у руках, сивовусий i в
шапцi, вiн був схожий на сторожа. Поруч нього сидiв студент (тепер
науковець) П. Г. Винниченко, який i розповiв менi цю бувальщину.
Щойно випав перший весняний дощик, засяяло радiсне сонечко. Дмитро
Iванович сидiв замрiяно, нiби вслухався, як розпукуються бруньки на
кленах, а бiля нього, скрутившись у клубочок, лежав пес Жучок. Скрипнула
хвiртка. У двiр музею ввiйшло двi лiтнi жiнки; вони оглянули кам'янi баби,
статую Катерини II, а потiм пiдiйшли до Яворницького й привiталися.
Присiди бiля нього й бiдкаються:
- От не пощастило! За скiльки рокiв приїхали в музей, а вiн, як на те,
вихiдний.
- А звiдки ж ви приїхали? - поцiкавився Дмитро Iванович.
- З Нiкополя.
- Ну що ж, у нас i тут, надворi, музей: бачите, он скiльки кам'яних
баб!
- Це вже ми бачили. Нам дуже хотiлося всередину пройти. Може, ви,
дiдусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам вiддячимо.

Дмитро Iванович усмiхнувся в довгi вуса, а потiм швидко ввiйшов у роль
дiда-сторожа й сказав:
- Воно трохи й незручно. Як наскочить начальство, так влетить менi,
перепаде й вам.
- А ви не бiйтеся начальства: у вихiдний день воно сидить дома. Чого б
то воно сюди зараз прийшло!
В цей час одна з них дiстала гаманця, пошукала в ньому й витягла
монету.
- Вiзьмiть, дiдусю.

- Що це?

- Тридцять копiйок вам на чай, вiзьмiть. Дмитро Iванович, приховуючи
усмiшку, сказав:

- Та я ще ж нiчого для вас не зробив, а ви вже й на чай. Це вже там
пiзнiше... Ну, ходiмо зi мною, поведу вже вас у музей.
Гостi зрадiли й охоче пiшли слiдом за "дiдом".
- Ви, прошу вас, скиньте з себе пальто й калошi. Ось тут залиште.
I показав у передпокої вiшалку й мiсце на калошi. Жiнки повiсили свої
ватянки на вiшалку, а калошi недбало кинули серед кiмнати. Яворницький
мовчки нахилився, взяв калошi й охайно поставив їх у куток. Хоч жiнки це
помiтили, але промовчали. Простота й шанобливiсть Дмитра Iвановича не
викликали будь-якої пiдозри. Вони так-таки й сприйняли його за
дiда-сторожа. Жiнки причепурилися бiля люстерка, а Яворницький витяг з
кишенi ключi, вiдчинив дверi й повiв їх по музею. Водив години двi. Давав
пояснення, як звичайно, цiкаво, дохiдливе й з жартами. Але одна жiнка
питає його:
- А звiдки ви все це знаєте?

- Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й запам'ятав собi,
що воно й до чого.

- Добре ви пояснюєте, все у вас до ладу. А скажiть - це ж тут працює
професор Яворницький?
- Тут.

- А як би це його побачити? Вiн буває в музеї?

- Щодня буває. Ось вiн перед вами й зараз. Жiнки переглянулися,
знiяковiли, почервонiли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другiй:
- А ми ж кинули свої калошi де-будь, на чай наобiцяли! Кому?
Яворницькому!..- А потiм схвильовано до Дмитра Iвановича: - Ви нас
пробачте за нашу необачнiсть i... теє, як його?.. одне слово: не
розiбрались як слiд, з ким маємо дiло. Щиро, вiд усiєї душi дякуємо вам за
те, що поводили нас по музею. Повiк пам'ятатимемо це...
Жiнки попрощались i, виходячи з подвiр'я музею, промовили, зачудовано
хитаючи головами:
- От тобi й дiд...

ГОСТI 3
ГРУЗIЇ

В останнi роки життя Дмитра Iвановича, коли вiн був уже слабий,
доглядала Катерина Iванiвна Литвиненко. Вона зберегла в пам'ятi iмена
багатьох шанувальникiв академiка Яворницького й допомогла менi розшукати
тих людей, якi здалека приїздили до нашого iсторика.
- А чи ви чули, як до Дмитра Iвановича приїздили артисти з Грузiї? -
якось спитала вона мене.
- Нi, про це я не чув. Що ж то були за люди?

- Хто саме - не знаю, але добре пам'ятаю, що вони все про Богдана
Хмельницького його розпитували.
Кинувся я розшукувати цих людей. Написав листа в Тбiлiсi до народного
артиста СРСР Акакiя Олексiйовича Хорави. Вiд нього я одержав таку приємну
вiдповiдь:


"Шановний Iване Максимовичу!
Вiдповiдаю з великим запiзненням. Прошу пробачити. Був за кордоном. На
жаль, я не був знайомий з Д. I. Яворницьким. З ним зустрiчався А. Васадзе,
який їздив до нього в справi постановки в нашому театрi "Богдана
Хмельницького". Васадзе працює в Кутаїському театрi iм. Л. Месхiшвiлi
художнiм керiвником. Нiяк не вдалося менi з ним зустрiтися. Скоро я поїду
до нього в Кутаїсi й попрошу написати про Яворницького. Було б добре, якби
i ви йому написали. Бажаю вам успiху у великому патрiотичному дiлi -
увiчненнi пам'ятi видатного художника, вченого, дiяча української культури
Д. I. Яворницького. З щирою пошаною до вас А. Хорава".

Цей лист пiдказав стежку, якою треба було простувати в дальших пошуках.
I ось передi мною спогади, якi надiслав народний артист СРСР лауреат
Державної премiї Акакiй Олексiйович Васадзе. З них я дiзнався, що 1939
року грузинськi артисти надумали поставити п'єсу Корнiйчука "Богдан
Хмельницький". Переклав п'єсу ПIалва Дадiанi, режисуру й постановку взяв
на себе Ак. Васадзе, художнє оформлення готував Iраклiй Гамрекелi, музику
- Реваз Габiчвадзе...
Поки розподiляли ролi, знайомилися з текстом, усе йшло гаразд, усi були
захопленi. Коли ж узялися безпосередньо втiлювати авторський задум у
сценiчнi образи й готувати декорацiї, виявилося, що артистам i режисеровi
бракує конкретного уявлення про Україну та її героїчну iсторiю, не все в
нiй зрозумiле. I ось грузинськi митцi надумали поїхати на Україну,
побувати в Харковi, Одесi й Києвi. Тут вони жадiбно кинулися вивчати
старовиннi зразки матерiальної i духовної культури українського народу,
перед ними широко розчинили свої дверi столичнi музеї;
артисти зустрiлися з автором п'єси О. Корнiйчуком, завiтали й до Гната
Юри.
- Скажiть, будь ласка,- звернулись вони до Гната Петровича,- де б нам
знайти знавця Запорозької Сiчi?
- А що вас цiкавить?
- Для нової вистави нам треба все, що вiдбивав український нацiональний
колорит. Ми вже добре вивчили шевченкiвського "Кобзаря", знаємо рєпiнських
"Запорожцiв". Але цього замало.

Гнат Петрович подумав трохи i сказав:

- От що, друзi мої, берiть квитки на пароплав та рушайте до
Днiпропетровська. Там живе iсторик Яворницький. Вiн знає запорожцiв, як
свої п'ять пальцiв. Передайте йому земний уклiн вiд мене.

На пароплавi їхали Васадзе, Гамрекелi разом з своїми дружинами. Вони
вперше бачили Днiпро.
"Незабутнє враження справила на нас подорож вiд Києва до
Днiпропетровська,- пише в своїх спогадах Васадзе.- Тридцять шiсть годин ми
майже не покидали палубу, милуючись мальовничими берегами великої
української рiки".
Пароплав прибув о 3 годинi ночi, а рано-вранцi гостi були вже на порозi
будинку Яворницького. Назустрiч їм вийшов посивiлий господар. Перед ним
стояли двоє засмаглих молодих людей, акцент яких одразу виказував їхнє
нацiональне походження.
Професор сказав жартома:
- Я думав, що ви прийшли вiдiбрати мiй останнiй, курiнь, але бачу, що
ви милi люди, тож прошу до господи. На жарт Яворницького грузини теж
вiдповiли жартом:
- Шановний професоре! Запорожцi були такi ж хоробрi лицарi, як i
грузини,- тим-то вам, запорозькому батьковi, немає чого нас боятися.
Всi засмiялись, i одразу запанувала атмосфера невимушеностi й щиростi,
нiби господар i гостi давно знають одне одного.

- Що ж вас, друзi мої, привело сюди аж iз Кавказу?

- Допоможiть нам, професоре, поставити на грузинськiй сценi "Богдана
Хмельницького".
- Так-таки й допомогти! Та я ж не артист!

- Ви, Дмитре Iвановичу, бiльше нiж артист. Ми багато чули про вас i в
Києвi, i в Харковi. До вас, як бджоли на нектар, линуть з усiх усюд
письменники, артисти, музиканти. Всi до вас iдуть за добрим словом. Не
вiдмовте й нам.
Дмитро Iванович охоче вiдчинив дверi своїх кiмнат, повiв гостей до
вiтрин, познайомив їх з численними картинами, якими були прикрашенi стiни
в домi, й до кожного експоната вiн давав вичерпнi пояснення. Потiм Дмитро
Iванович присiв у крiсло, склав руки на грудях i спитав:

- А чому це ви зацiкавилися Богданом? Хiба у вас немає своїх героїв?
- Як нема! А Георгiй Саакадзе! Вiн майже в той же час, як i Богдан
Хмельницький, боровся за об'єднання Грузiї. Але нам хочеться бiльше знати
про славного українського гетьмана, щоб гiдно вiдтворити його образ на
грузинськiй сценi.
- Ну що ж, добре дiло задумали. Допоможу чим зможу. Допитливi митцi
Васадзе й Гамрекелi знайшли у Яворницького багатий матерiал, що мiг надати
майбутнiй виставi українського нацiонального колориту. Гостей насамперед
зацiкавили знаменитi малюнки дубових ворiт Запорозької Сiчi, якi були так
окованi залiзом, що, здавалося, й з гармати їх не проб'єш. Художник зразу
ж дiстав блокнот i змалював цi ворота олiвцем.
Потiм Дмитро Iванович пiшов до другої кiмнати й принiс звiдти
запорозьку шаблюку, пiстоль i булаву.
- Ось, мої генацвалi,так, здається, називають у вас друзiв,-
розглядайте i малюйте. Все це вам знадобиться.

В блокнотi художника швидко з'явилися гетьманське вбрання, люлька,
булава. Не забув Дмитро Iванович показати гостям i посуд, орнаменти
української вишивки.
А коли iсторик показав гостям репродукцiї малюнкiв Василькiвського й
Самокиша з унiкального альбому "Украинская старина", в гостей аж очi
розбiглися. Найбiльше їх зацiкавили там типи козакiв, їх костюми й
побутовi речi.
Кiлька годин просидiли грузинськi артисти над цим рiдкiсним альбомом.
Це була для них справжня знахiдка.
Блокноти були вже заповненi, але гостi не поспiшали йти.
- А який був дяк у Сiчi? - спитали вченого. Дмитро Iванович усмiхнувся.
Вiн пригадав комедiйнi епiзоди дяка-запорожця.

- Дяк у Сiчi був незвичайний. Вiн ходив у пiдряснику, але за поясом
носив пiстоля, а збоку в нього висiла шаблюка, й на шиї телiпався хрест.
Коли треба було послужити козакам, дяк не шкодував своєї голови. Вiн i в
розвiдку ходив, i в бою не пас заднiх. Перед тим, як прийняти прибулого в
Сiч новака, вiн звичайно питав:
"У бога вiруєш?"
"Вiрю!"
"Перехрестися! А горiлку п'єш?"
"П'ю!"
"Зразу видно, що iстинно християнська душа!"

Пiсля цього дяк наливав у кiвш горiлки й пiдносив новому сiчовиковi, а
на закуску тикав йому тараньку. Коли горiлки було мало, то берiг її для
себе, а новаковi давав нюхати тiльки хвоста таранi.

Хоч сiчовий дяк i побожна людина, та до горiлки був дуже швидкий.
Iнколи так надудлиться, що всю свою духовну одежу й хрест у корчмi проп'є.
Але козаки прощали йому це; бо вважали дяка за свого вiрного побратима...
- За п'ять годин,- згадує Васадзе,- ми тiльки побiжно познайомились з
дуже цiнними для нас матерiалами, зiбраними невтомними руками вченого.
Професоровi дуже подобались гостi з Грузiї. Вiн не хотiв їх вiдпускати,
пропонував почаювати з ним, але гостi помiтили, що господар утомився, й
стали прощатися.
Повернувшись до Тбiлiсi, артисти гаряче взялися готувати прем'єру
"Богдан Хмельницький". 5 лютого 1939 року в Тбiлiсi вiдбулася ця вистава,
що пройшла дуже успiшно. Грузинськi митцi надiслали Дмитровi Iвановичу
листа, в якому сердечно дякували за теплу зустрiч у будинку бiля Днiпра й
за щедру допомогу.

I
ЧОРТ У МОНАХИ ПIШОВ

Одного разу я був очевидцем, як академiк Д. I. Яворницький записував
народнi легенди про чортiв.
Ми втрьох - Дмитро Iванович, молодий поет Федiр Петлиця i я - сидiли в
кабiнетi директора музею.
- То про якого чорта, молодий чоловiче, ви менi ще хотiли розповiсти? -
спитав Яворницький мiсцевого поета-початкiвця, котрий носив при собi
повний портфель легенд про чортiв, вiдьом, упирiв та всяку iншу нечисть.
- У мене є легенда про такого чорта, що ви, Дмитре Iвановичу, ахнете! -
похвалився Петлиця.
Вчений-етнограф витяг з кишенi маленького блокнота, олiвця i поклав на
стiл. Вiн радiв, коли його кореспонденти приносили новi записи народної
мудростi.
- Цiкаво, розкажiть, послухаю.
- Жив на свiтi чорт-душогуб. Вiн усе життя пiдкусював людей: одного
утопив у Днiпрi, другому допомiг у зашморг шию закласти, третього довiв до
самогубства; багато душ загубив. А вже пiд кiнець свого життя став
немiчний, малоздатний на лихе дiло. Тодi найстарший в них - Вельзевул -
покликав його до свого кабiнету та як гаркне:
"Геть з мого пекла, дармоїде, з тебе тут нiякої користi!" Вийшов чорт з
пекла та й задумався: що робити, куди йти? Та й подався безробiтний дiдько
на старiсть лiт до монастиря. Там вiн переодягся в ченця, став смирненький
раб божий i ввiйшов у довiр'я до духовної братiї. Йому повiрили, мовляв,
старий дiд причвалав сюди на покаяння. Одвели для нього келiю, взяли на
харчi.
Прожив чорт у монастирi пiвроку; од'ївся на дармових харчах, аж
вилискує. Все йшло гаразд. Але так тривало недовго. Вiд неробства чортяку
нудьга заїла. Тодi згадав свою колишню професiю i взявся за дiло: почав
спокушати ченцiв. Одного схимника довiв до того, що той кинув монастир.
Другого все пригощав самогоном, поки зробив з нього п'яницю-буяна.
Третього штовхнув на крадiжку грошей у богомольцiв.
Бiс так закрутив своє чортяче колесо, що добрався аж до самого iгумена
- пiдкинув йому в келiю молоду красуню. I той спокусився. Знелюбили за це
iгумена, позбавили його сану. Однiєї пiзньої ночi iгумен з досади втопився
в монастирському ставку.
Чорт зробив своє дiло, скинув чернече вбрання i гайнув знову до
Вельзевула:

"Ти мене вигнав як ледацюгу,- докiрливо кинув тому,а я не такий!"
"Що ж ти таке добре зробив для нас?" - поцiкавився Вельзевул.
"Пролiз до монастиря i там такого накоїв, що ченцi з глузду з'їхали,
почали пиячити, кидати свої келiї i вже скоро всi поженяться. Монастир
став корчмою, службу божу нема кому правити, iгумен закрутився з молодицею
i втопився".
Похвалив його Вельзевул за добрi дiла i знову прийняв капосного чортяку
до свого штату...
- Е-е-е, бачу, що це не простий у вас чорт, закадишний,- сказав
Яворницький i засмiявся у свої козацькi вуса.

- Нi, Дмитре Iвановичу, не простий, вислужений чорт! Коли Федiр Петлиця
розпрощався й вийшов з кабiнету, я запитав iсторика-фольклориста:
- Скажiть, Дмитре Iвановичу, чого ви смiялись, коли Петлиця розповiдав
свою легенду?
- Скажу: про цього чорта вiн менi вже розказував, але забув. Але тепер
чую, що по-новому, тонше пряде... Бачу, що бреше, але бреше до ладу,
художньо, а це вже - творчiсть! Оцей варiант його домислу я й записав, щоб
додати до того чорта, про якого вiн менi розповiдав пiвроку тому...


ДОБРI
СУСIДИ

...До революцiї та й у роки громадянської вiйни перед будинком Дмитра
Iвановича весь майдан зарiс дикими хащами густого бур'яну. Нiхто тодi не
розводив квiтiв, не вирощував декоративних дерев, як це робиться тепер.
1921 року Дмитро Iванович порадився з своїм сусiдою Ларивоном Омеляновичем
Подолинним i вирiшив засiяти майдан просом.
- А чим же ми будемо орати? - спитав Ларивон Омелянович.
- Як чим? Волами та плугом!
- Де ж ми їх вiзьмемо?
- Ви про це не турбуйтесь, я вже подбав. Дмитро Iванович звернувся до
Катеринославського окрпродкому по допомогу. Другого дня в його
розпорядження передано на цiлу добу двi пари дужих волiв, плуг i борону.
Дмитро Iванович сам ходив за плугом, орав землю, а потiм почепив через
плече мiшок з просом i засiяв ним бороновану землю.
Зiбраний врожай Дмитро Iванович подiлив так: частину дав своєму
сусiдовi, меншу частину залишив собi, а решту проса зшеретував i вiддав до
обласної лiкарнi на харчування хворим, бiдним вдовам та сиротам.

- Мiй батько,- згадує син Подолинного Володимир Ларивонович,- мав шiсть
колодок бджiл, виростив садочок. Дмитро Iванович щонедiлi заходив до нас -
милувався пасiкою, давав цiннi поради, як доглядати бджiл та садок. Вiн
дуже цiкавився всiєю нашою сiм'єю.
Мати Володимира Ларивоновича Подолинного - Ганна Олександрiвна - була
родом полтавка, смуглява, чорноока, вродлива жiнка, вмiла спiвати
старовинних українських пiсень. Часто вчений просив її заспiвати, й вона
охоче спiвала, а Дмитро Iванович записував пiсню на слова й на голос.
Одного разу Яворницький принiс з музею жiноче українське убрання, що його
носили на Полтавщинi, попросив Ганну Олександрiвну надiти. Господиня
вбралася й причепурилася, стала як квiтонька.
- А ви вмiєте танцювати?поцiкавився Дмитро Iванович.

- Аякже, вмiю, не забула.
- Ану, спробуйте, будь ласка, українського гопачка. Де не взявся
баянiст, заграв гопака. Враз Ганна Олександрiвна вдарила об землю
закаблуками i вихором закрутилася навколо поважного гостя. Дмитро Iванович
задоволене всмiхнувся.
- Досить, досить. Це добре, що ви не розучилися танцювати.
Потiм вiн сфотографував її i цi фотознiмки надiслав Ренiну для якоїсь
картини.
Через деякий час коштом та за вказiвками Дмитра Iвановича пошили
український костюм i Володi: червонi з пiдкiвками чоботи, козацькi широкi
штани, вишиту сорочку та сиву смушеву шапку з червоним верхом, а до того ж
оперезали кашемiровим поясом. Коли Володю одягли, прийшов Яворницький з
фотографом i кiлька разiв сфотографував парубка в рiзних позах. Цi фото
Яворницький теж надiслав Репiну.
...Одного разу, будучи в запорозькому вiддiлi музею, старий сусiда
спитав Дмитра Iвановича:
- Скажiть, що це за прапор, де ви його здобули?

- Е, козаче, любий, це запорозький прапор, тiльки це копiя. Оригiнал
прапора - в Ленiнградi, в Ермiтажi.
- А хiба не можна оригiнал сюди привезти?

- Та я хотiв був доскочити того прапора, та не дали. Я вже вiддав для
Ермiтажу кiлька десяткiв дублетних експонатiв з археологiчних розкопiв,
але й це не допомогло. Довелося погодитись на копiю, а на додачу взяв од
них кiлька запорозьких пiстолiв, шабель тощо.
Дмитро Iванович пiдвiв гостя до вiтрини й показав цiкаву знахiдку, яку
йому пощастило здобути пiд час розкопування могил,бронзове люстерко з
держальцем. Хоч це люстерко пролежало в могилi тисячолiття, але воно добре
збереглося. Археолог пишався ним i частенько розповiдав вiдвiдувачам
iсторiю, як це люстерко хотiли в нього забрати в Петербург.

- Якось у столицi чиновники з мiнiстерства освiти дiзналися, що я
викопав оце люстерко. Прийшов лист - негайно вишлiть бронзове люстерко в
Петербург на огляд. Що тут робити? Я й подумав: "Як тiльки вишлю, то вже
не побачу його, як свого вуха",- а мовчати не можна: начальство ж вимагає!
Покликав я сторожа музею та й кажу: "Ось тобi, Iване, тридцять копiйок,
пiди на базар i купи старе вiдро". На другий день iржаве дно з цього вiдра
я послав у мiнiстерство. I що ж? Через п'ять днiв мою посилочку повернули
назад, а слiдом за нею - лист. У ньому чиновники писали: "Повертаємо через
непотрiбнiсть!"

Дружба з добрими сусiдами була в нього щира й мiцна. Про неї не забув
Яворницький i в останнi години свого життя.

За день перед смертю Дмитро Iванович послав хатню робiтницю Катерину
Iванiвну до Подолинного, щоб зразу ж вiн прийшов до нього.

- Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - шанобливо вклонився сусiда.
- А-а-а! Це ви, Ларивоне Омеляновичу... От i добре, що ви прийшли. А я
вже вмираю... Попрощаймося.
На очах слюсаря виступили Сльози. Академiй обняв його.
- Перекажiть, Ларивоне Омеляновичу, щоб зайшли до мене Ганна
Олександрiвна й Володя, треба й з ними попрощатися, бо вже нiколи не
побачимося.
Другого дня не стало Дмитра Iвановича.


МУЗЕЙ ПРИ МУЗЕЇ_ _

Ще напередоднi революцiї в Катеринославi, з iнiцiативи вченого-хiмiка
Л. В. Писаржевського, утворилася група професорiв та викладачiв, якi
поставили собi на метi - органiзувати в мiстi Вищi жiночi курси. До цiєї
групи входив i Дмитро Iванович Яворницький. Створення жiночих курсiв було
викликано тим, що царський мiнiстр Кассо видав наказ - вигнати всiх жiнок
з унiверситетiв. Отже, вчитись їм нiде було.
Iнiцiативна група багато зробила для того, щоб пiдiбрати викладачiв,
опрацювати плани й програми навчання. Жiночi курси мали давати жiнкам
освiту, яка прирiвнювалась би до вищої. Здавалося, все йшло гаразд, та
коли постало питання про кошти на утримання курсiв, iнiцiативна група
зайшла в безвихiдь.
Виручив Дмитро Iванович Яворницький.

Одного разу вiн сказав професоровi М. О. Лебедеву, який потiм став
директором жiночих курсiв:

- Ходiмо до Копилова. В нього грошей - хоч лопатою горни! Я спробую
його умовити, щоб вiн трошки потрусив своїм гаманцем.

Дмитро Iванович частенько знаходив ключi до таких жмикрутiв - то вiн
випросить у них грошi на обладнання музею, то на археологiчнi розкопки, то
на видання потрiбної лiтератури.
Курси почали дiяти. З Харкова було запрошено професора Л. В. Рейнгарда
читати на цих курсах лекцiї з зоологiї. Леонiд Володимирович вважав за
честь собi зробити вiзит Яворницькому i ближчим часом пiшов до музею iм.
Поля.
Дмитро Iванович, дiзнавшись, що гiсть - зоолог, повiв його в
екологiчний вiддiл музею, де була виставлена мiсцева флора й фауна.

Знайомлячись з цим вiддiлом, створеним з iнiцiативи Дмитра Iвановича,
професор Рейнгард побачив, який широкий дiапазон iнтересiв у Дмитра
Iвановича: цiкавила його не тiльки iсторiя народу, його вабили до себе i
тварини, рослини та птахи рiдного краю.
Гостевi-зоологу було приємно дiзнатися, що до його приїзду в
Катеринослав тут знайшлася людина, яка подбала про створення в музеї
екологiчного вiддiлу.

- А ось перед вами i сам завiдувач цього вiддiлу - Микола Iванович
Подосинников. Знайомтеся! - вiдрекомендував Яворницький.- В нього золотi
руки. Бачите, скiльки тут вiтрин, чучел,- усе це витвiр його рук.
Довгенько менi довелося його шукати для нашого музею, а все ж таки
надибав!

Коли в Яворницького визрiла iдея вiдкрити в музеї вiддiл флори й фауни,
вiн обiйшов майже всiх мiських природознавцiв та мисливцiв. Йому пощастило
натрапити на рiдкiсного знавця природи i неабиякого майстра виготовляти
чучела звiрiв та птахiв.
Подосинников був так закоханий у фауну, як Яворницький в iсторiю.
Певно, це й зблизило їх. У Подосинникова цiкава бiографiя. Вчився вiн у
Харкiвському технологiчному iнститутi, але з другого курсу його виключили
за участь у страйках. Трохи пiзнiше вiн здобув природничу освiту, й це
дало йому можливiсть стати викладачем природознавства в гiмназiях та
реальному училищi.
Знайомство з Дмитром Iвановичем вiдкрило йому новi перспективи в життi.
- От що, Миколо Iвановичу, кидайте, мабуть, свою педагогiку та
переходьте до мене в музей. Тут ви таке зробите, що увiчнить ваше iм'я.
Згода?
I Дмитро Iванович не помилився. Подосинников став одержимим
колекцiонером i збирачем, великим любителем природи. Таких, як вiн, iнколи
називають диваками: коли доросла людина з сачком бiгає за метеликами або
навпочiпки повзає по травi, щоб знайти комашку, а потiм до дрiбниць
описати її. Багатьом невдогад, що такi люди залишають для поколiння
неоцiниму спадщину: експонати i науковi працi.

Директор музею знав, що природничий вiддiл - це не археологiя, туди
готовеньких експонатiв не покладеш, треба виготовити чимало чучел i
макетiв. А як це зробити? I Яворницький надумав органiзувати на Басейнiй
вулицi (нинi iм. Писаржевського) спецiальну майстерню. Привiв туди
Подосинникова й каже:
- Тут буде майстерня й лабораторiя з усiма приладами. Тепер слово за
вами. Берiться, не гайте часу!
I майбутнiй помiчник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу.
Яворницький розповiв професоровi Рейнгарду, як Подосинпиков сам знiмав
iз забитих птахiв i звiрiв шкурки, робив чучела, готував ескiзи для
вiтрин.
Усi тi звiрi, птахи, гадюки, комахи виставленi в музеї не механiчно, як
звичайно,- одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в своїх
природних умовах,- в лiсi, в травi, в норi, в дуплi дерева, на гiлочках
дерева, па скелi, в рiчках, озерах. I вся та обстава коло звiра, чи птицi,
а чи гадюки - зроблена не тiльки гарно, а, можна сказати, артистично,
рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Iвановича.
- Ви тiльки гляньте, Леонiде Володимировичу, на оцього зайчика, або на
оту качку, чи на орла. Вони ж як живi, все в них на своєму мiсцi. Щоб так
зробити чучело - треба мати велику любов до природи й покликання
ентузiаста!
I справдi, Подосипников зробив 120 художньо оформлених вiтрин,
виготував 700 чучел рiзних тварин i птахiв, зробив понад тисячу зразкiв
молюскiв.
У природничому вiддiлi дуже багато було зразкiв руди, вугiлля та iнших
мiнералiв, якими багатий наш край.
- А тепер гляньмо ще на отi великi вiтрини,запропонував гостевi Дмитро
Iванович.- Там ви побачите саме те, що приваблює сюди зоологiв.
Перед очима гостя вiдкрилася величезна палеонтологiчна колекцiя.
Цiкавий був, зокрема, повний комплект кiсток мамонта, голова первiсного
бугая та чучело триметрового полоза.
- Мiж iншим, цей полоз має свою кумедну iсторiю,зауважив, посмiхаючись,
Дмитро Iванович.- До катеринославського полiцмейстера дiйшли чутки, що
десь на околицi мiста об'явилося страховище, яке... пожирав людей. Ця
звiстка наполохала начальство. Негайно споряджено цiлу експедицiю
озброєних полiцаїв i кинуто на розшуки "страшного змiя". Шукали його,
капосного, три днi й нарештi таки надибали i спiльними зусиллями хвацьких
полiцаїв якось там убили гадину. Але того ж дня до полiцiї звернувся
адмiнiстратор звiринця i заявив, що кiлька днiв тому з клiтки втiк
рiдкiсний полоз, i просив допомогти розшукати його.
- Ви не хвилюйтесь! - заспокоїв полiцмейстер адмiнiстратора звiринця.-
Ми вже його вбили.
- Як убили?- жахнувся адмiнiстратор.- Таж полоз цей мирний, вiн нiкому
нiякої шкоди не чинив!
- Е, це ви так думаєте, а до нас дiйшли чутки, що змiй людей пожирає.
Нам нiколи розбиратися, з'їв вiн там кого чи не з'їв,бахнули по ньому з
гвинтiвок, баста! Ми вже й вищому начальству рапортували про це! -
гордовито сказав полiцмейстер.
Коли я почув, що вбили полоза, прибув до полiцмейстера i сказав йому:
- А полоза ви дарма знищили. Вiн зовсiм не шкiдливий.
- Як не шкiдливий? Усi кажуть, що вiн людей їсть. От ми й убили його.

- Адмiнiстратор звiринця хоче подати на вас скаргу губернаторовi. Може
бути велика прикрiсть. Полiцмейстер зблiд i розгублено питає:

- Що ж тепер робити?
- З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пiзно, накажiть зробити
з забитого полоза чучело й передати його в музей.

Полiцмейстер одразу пристав на пропозицiю вченого. Викликав свого
помiчника, й через два днi в музеї було вже виставлене величезне чучело
полоза.
Взаємне почуття приязнi дедалi бiльше зближувало двох учених -
археолога й зоолога.
1918 року у Катеринославi вiдкрито державний унiверситет з чотирма
факультетами: iсторико-фiлологiчним, юридичним, медичним та математичним.
Першим ректором унiверситету призначено професора Лебедева. Яворницького
запрошено читати курс лекцiй з iсторiї України. Проiснував унiверситет до
1920 року, а потiм його перетворено в iнститут народної освiти. 1933 року
знову засновано унiверситет.

Яворницький i Рейнгард були членами Всеукраїнського комiтету охорони
пам'яток старовини. Багато пам'яток вони взяли на облiк i зберегли вiд
руйнацiї. Часто їм доводилося виїздити в далекi села оглядати пам'ятки i
просити людей, щоб зберiгали надбання предкiв.
Один учитель з Кам'янського (нинi Днiпродзержинськ) написав
Яворницькому листа, де повiдомляв, що мiсцевi селяни знайшли кiстки
мамонта й топлять ними свої печi.
- Що ж будемо робити? - спитав Рейнгард Дмитра Iвановича.
- Як - що? Негайно треба виїхати!
Сiли на поїзд i через годину були вже на мiсцi. Зайшли до вчителя, а
потiм пiшли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кiсток i справдi
вже спалено, але бiльшiсть лишилась цiла. Того ж дня знахiдку вiдправили
до музею.
Час вiд часу музей поповнювався новими експонатами. Але вiльного мiсця
в залах уже не було. Дмитро Iванович вирiшив тимчасово, поки добудують
нове музейне примiщення, передати всi експонати екологiчного вiддiлу
бiологiчному факультету державного унiверситету.
- Усе це багатство, Леонiде Володимировичу, я можу

Довiрити тiльки вам, декановi бiологiчного факультету. Певен, що ви
збережете цi експонати.

- Спасибi, Дмитре Iвановичу, за довiр'я. Ми з цих експонатiв вiдкриємо
при факультетi спецiальний музей. Усе буде збережене.

Дмитро Iванович узяв пiд руку свого друга:

- Майте ж на увазi, Леонiде Володимировичу, передаю тимчасово. Я вiрю,
що прийде час i ви це повернете в нове примiщення музею.
На жаль, сподiванки Дмитра Iвановича об'єднати iсторичний музей з
екологiчним не здiйснилися.
Згодом у музеї вiдкрили два новi вiддiли: "Промисловi тварини" й
"Мiчурiнський куток". Музей збагатився на фауну Антарктики - тут появився
кiстяк когатки, череп кашалота, чучела бобра, бiлого ведмедя, зебри, а
також буревiсника й пiнгвiна.
- Дмитро Iванович,- сказав професор Рейнгард,- пiшов од нас тепер на
вiчний спокiй, але його iдея - якомога ширше показати людям усi скарби
нашого краю - не вмерла. Ми не тiльки зберегли те, що вiн зiбрав, а й
поповнили екологiчний музей новими цiнними експонатами.


"ЇХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ"_ _

Серпневого сонячного дня до будинку Яворницького пiдiйшло двоє лiтнiх
людей з цiпками в руках. Один з них в окулярах i капелюсi - народний
артист УРСР А. П. Хорошун, другий, з голеною головою, трохи шкутильгав на
одну ногу,- кларнетист М. М. Саблiн. Їх здивувало, що дверi до будинку,
порiг якого понад двадцять рокiв нiхто не переступав, були вiдчиненi. "Що
сталося?" - подумали вони й зайшли всередину. Назустрiч вийшов високий,
сухорлявий завгосп музею.
- Що тут у вас робиться? - поцiкавилися гостi.

- Впорядковуємо будинок Яворницького, який тепер стане фiлiалом музею:
поновлюємо робочий кабiнет ученого, ремонтуємо всi кiмнати, дах, мезонiн.
Усе буде так, як за життя Дмитра Iвановича.

- А як тут картини Струнникова - чи цiлi?

- Їх треба трохи реставрувати, бо гiтлерiвцi подзьобали. Приходьте в
травнi на вiдкриття,ласкаво запросив завгосп.

Саме в цей час я йшов у парк Шевченка i, випадково зустрiвшись з двома
знайомими, якi оце стояли на ганку, поцiкавився, що вони там пильно
розглядають.
- Чому ви тут ходите? - спитав я їх.

- Як чому? Ми ж давнi приятелi Дмитра Iвановича! Зiбралися в парк, аж
бачимо - дверi вiдчиненi, от i завiтали сюди.

До парку ми попрямували всi разом. Знайшли лаву, присiли пiд гiллястою
акацiєю, i зразу ж почалися спогади.
- Тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року,- сказав Антон Панасович,-
я їздив у Запорiжжя, де грав тодi наш театр. Якось зайшов я до
реквiзиторської i там, у мотлосi, натрапив на одну грубу й дуже стару
книгу. Це було євангелiє XVI вiку, написане рукою. Я щось там заплатив за
нього й привiз у Днiпропетровськ. Зайшов до музею, щоб показати Дмитровi
Iвановичу, але менi сказали, що вiн зараз удома. Пiшов просто додому.
Подзвонив. За якусь хвилину вийшов Дмитро Iванович.
"А-а-а, козарлюга Хорошун прийшов. Здоровенькi були". "Здрастуйте,
Дмитре Iвановичу".
"Мабуть, щось принесли, Антоне Панасовичу? - спитав господар, коли
вгледiв пакунок у моїх руках.- Симо! - звернувся вiн до своєї дружини.- Ти
б нам наливочки приготувала та яблучок свiженьких на стiл поклала. Гiсть
же прийшов!"

Хорошун розпакував книгу й показав Яворницькому. Той узяв її, надiв
окуляри, перегорнув кiлька сторiнок i зразу ж понiс у другу кiмнату, де
лежали музейнi експона ти у вiтринах. Згодом повернувся звiдти вже без
книги.

- Ну що, Дмитре Iвановичу, як моя книга? Де вона?

- Та там... Навiщо вона вам? Нехай побуде в мене. Хорошун усмiхнувся,
мовляв, все зрозумiло: рiдкiсна книга сподобалась Яворницькому i попала в
надiйнi руки. 11 вiн не помилився: євангелiє залишилося в музеї назавжди.
Пригадався менi ще й такий випадок. Одного разу до i Дмитра Iвановича
приїхав з Полтавщини його знайомий лiкар-хiрург Олекса Сидорович Будай.
Гiсть привiз з собою рiдкiсну книжку "История Русов" (1846).
- Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю книжку! - похвалився гiсть.
Дмитро Iванович схопив її, глянув на титульний лист i сховав за спину,
наче боячись, щоб у нього не забрали її назад.
- Я подивлюся на неї, а ви навiдуйтесь...
Кiлька разiв Будай навiдувався до Яворницького, але розмова про книжку
нiяк не клеїлась. Тодi Будай обережно спитав:

- А як там поживає моя книжечка?
- Нiчого собi, живе. Вам її, Олексо Сидоровичу, бiльше вже не бачити.

- Чому?
- Ваша книжка збагатила нашу музейну бiблiотеку. Така штука нам дуже
потрiбна.
- Я так i думав, що вже бiльше не побачу її. Тодi, може, я зроблю на
нiй дарчий напис для музею? Давайте напишу.

Дмитро Iванович насторожився, глянув на Будая i сказав:
- Ось вам, Олексо Сидоровичу, папiр - пишiть, а ми перенесемо його в
книжку...
Ця рiдкiсна книжка й досi зберiгається в бiблiотецi музею. На нiй
позначено iнвентарний номер, але без дарчого напису...

Слухаючи Хорошуна, кларнетист Саблiн i собi встряв у нашу розмову. Йому
теж було що сказати.
Микола Михайлович Саблiн до Великої Вiтчизняної вiйни працював у
симфонiчному оркестрi Днiпропетровського радiокомiтету. Одного разу вiн
виконував на кларнетi соло пiд акомпанемент рояля. Дмитро Iванович почув
по радiо, що варiацiю "їхав козак за Дунай" з опери Гулака-Артемовського
"Запорожець за Дунаєм" виконує солiст Саблiн.
Професоровi подобалося це виконання. Вiн добре запам'ятав прiзвище
кларнетиста i незабаром пiшов у радiокомiтет i попросив:

- Покажiть менi отого Шаблю, що вчора по радiо грав на кларнетi "їхав
козак за Дунай"!
- На жаль, його зараз тут нема.

- А де ж вiн? Де його можна знайти?

- Шукайте в парку Шевченка. Там вiн працює солiстом у духовому
оркестрi.
Дмитро Iванович дуже любив класичну музику Чайковського, Шопена, Гуно,
але особливо захоплювався творами українських класикiв -
Гулака-Артемовського, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ревуцького. Твори цих
композиторiв вiн майже щовечора слухав у парку Шевченка, навпроти свого
будинку.

I ось одного вечора Дмитро Iванович зайшов до парку, сiв на лавцi
вiдпочити, коли це оголошують початок концерту. "Зараз артист Саблiн
виконає соло з концерту композитора Божарда".
Дмитро Iванович пiдвiвся й попрямував до естради. Пiд час антракту
пiдiйшов до групи музикантiв i спитав:
- А де той Шабля, який щойно грав на кларнетi?

- Десь тут.
- Покажiть менi його, будь ласка.

Кларнетиста швидко розшукали й шепнули: "Там хтось поважний тебе
чекає!" Саблiн кинув недокурену цигарку, пiдiйшов до незнайомого дiдуся в
капелюсi й вiдрекомендувався:
- Я Саблiн. Ви мене шукаєте?
- Так. Саме вас шукаю. Нарештi таки спiймав. Моє прiзвище Яворницький.
Саблiн був дуже радий познайомитися з вiдомим ученим. Вiн пишався, що
саме ним зацiкавився професор-iсторик.
- Менi хотiлося з вами погомонiти. Ви зараз вiльнi?

- Хвилин через сорок закiнчиться концерт, i я до ваших послуг.
- Добре, почекаю.
Саблiн нетерпляче дивився на годинника. Як тiльки капельмейстер
оголосив: "Концерт закiнчено!" - вiн зразу ж кинувся до Яворницького. За
старою звичкою Дмитро Iванович почав своє знайомство з традицiйного
питання:
- Скажiть, вiдкiля ви родом?
- Я народився у Мандрикiвцi.
- Гм, цiкаво. А чи знаєте ви, чому це селище зветься Мандрикiвкою?
- Нi, не знаю. Буду вдячний, коли поясните.

- Саме тут, на березi Днiпра, ще тисяча сiмсот сiмдесят дев'ятого року
перший оселився запорозький осавул Андрiй Мандрика. Отож, голубе, вiд його
прiзвища й пiшла назва - Мандрикiвка.

Саблiн з великим iнтересом вислухав розповiдь, як другий запорожець -
полковий осавул Лазар Глоба - заснував у Катеринославi, за допомогою
запорожцiв Микити Коржа та Гната Каплуна, чудесний мiський сад. Цей сад
займав площу вiсiмдесят сiм тисяч п'ятсот квадратних сажнiв i був один iз
кращих на пiвднi України. Пiсля смертi Глоби сад перейшов до казни. Могила
Глоби стоїть у парку iм. Чкалова.
Далi Дмитро Iванович поцiкавився:

- А ваше прiзвище часом не перекручене?

- Як вам сказати, мiй батько колись писався Шабля, а як попав у
солдати, став Саблiн. Отак воно i залишилося.
- Я теж так думаю i, як бачите, не помилився, коли вас уперше назвав
Шаблею.
Дмитро Iванович похвалив Саблiна за його вмiле виконання соло на
кларнетi, яке вже не вперше слухав по радiо i в парку.

- Миколо Михайловичу, до вас прохання: зберiть увесь колектив духового
оркестру та приходьте до мене додому в гостi. Я живу ось навпроти парку.
Музикант був трохи здивований таким несподiваним запрошенням, та ще й
не одного чоловiка, а всiх двадцяти п'яти учасникiв оркестру.
В призначений час вони прийшли. Дмитро Iванович гостинно прийняв їх i
розсадив на верандi. На столi з'явилися соковитi грушi та яблука з
власного садка.
- Пригощайтеся, друзi, будьте як у себе дома,- запрошував господар.

Гостям у будинку Яворницького одразу впали в очi .розмальованi стiни у
приймальнiй кiмнатi. Саблiн перший пiдiйшов до одної картини й спитав:
- Скажiть, Дмитре Iвановичу, що це за вусатий дiд сидить бiля воза?
- То чумак. Вiн їде в Крим по сiль. У дорозi втомився, випрiг волiв i
пустив їх пастись, а сам вирiшив трохи пiдкрiпитися...

Музиканти зачаровано слухали оповiдача, поки той не скiнчив попросив
їх:

- Ну, хлопцi, може, що-небудь заграєте?

- Коли маєте бажання, будь ласка. Що б ви хотiли?

- Для початку що-небудь iз "Запорожця за Дунаєм", а потiм "Вечорницi".
Музиканти старалися з усiх сил. На обличчi Дмитра Iвановича то яснiла
радiсна усмiшка, то лягала ледь помiтна тiнь смутку.

Потiм Дмитро Iванович попросив Саблiна виконати "їхав козак за Дунай".
Слухав вiн цю пiсню з якоюсь особливою насолодою, мов тiльки дивився на
прудкi пальцi кларнетиста, а сам думками був десь далеко-далеко...

- Ну, порадували ви, Шабле, старого! Повiк не забуду,- сказав
зворушений Дмитро Iванович, коли затихла музика.

Саблiн пiдвiвся i пiдiйшов до розкiшного куща троянд, що росли бiля
паркана. Милуючись ними, вiн захоплено промовив:

- Якi ж у вас, Дмитре Iвановичу, гарнi троянди!

- Сам своїми руками викохав! - похвалився господар.Може, зiрвати оту
квiточку?
- Нi, не зривайте: нехай вона чарує i веселить ваше серце, аж поки сама
не зiв'яне.
Наступного дня, тiльки-но почув Дмитро Iванович, що в парку заграла
музика, вiн зiрвав найпишнiшу троянду, взяв з собою три великi жовтобокi
грушi й подався до парку. Пiд час антракту вiн пiдiйшов до музикантiв i
попросив викликати Шаблю. За якусь мить кларнетист стояв перед ним.

- Здрастуйте, професоре!
- Вiтаю вас i щирим словом, i чарiвною трояндою, яка вам учора дуже
сподобалася. Приймайте її вiд щирого серця.
Саблiн узяв загорнуту в газету вогнисту квiтку. В цей час Дмитро
Iванович, непомiтно для музиканта, поклав у його кишеню грушi.
- Дуже дякую вам, Дмитре Iвановичу. Якщо дозволите, я цю троянду вiд
вас i вiд себе пiднесу моїй землячцi, талановитiй пiанiстцi Лiдiї
Афанасьєвiй. Вона завжди акомпанує менi, коли я виконую "їхав козак за
Дунай".

- Я не перечу, будь ласка!
Про цей дарунок Саблiн i досi згадує тепло i вдячно. Вiн розповiдає i
про те, як йому довелося проводити Яворницького на сесiю Академiї наук до
Києва.
- Це було десь тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року. Дмитровi
Iвановичу тодi минав восьмий десяток. Здоров'я в нього було вже слабке. З
дому в далеку дорогу його самого не пускали. Але вiн вирiшив усе ж таки
їхати. В Києвi, на вокзалi, його мали зустрiти спiвробiтники академiї, i
треба було тiльки посадовити його на катеринославському вокзалi в поїзд.

Саблiн узяв це на себе. Вiн заздалегiдь придбав квитка, пiд'їхав з
Яворницьким до вокзалу й привiв професора до м'якого купе. Потiм викликав
провiдника й попросив:
- У цьому купе їде патрiарх науки академiк Яворницький, йому вже
вiсiмдесят рокiв, бережiть його.
- Все буде гаразд, не турбуйтеся!

В купе з ним був академiк О. М. Динник та iншi вченi. Кажуть, що нiхто
з них у дорозi не спав, коли Яворницький починав розповiдати окремi
епiзоди з iсторiї Сiчi.
- Розкажiть, Дмитре Iвановичу, що то за "стовпова смерть" була в
запорожцiв? - попросив Динник.
- У запорожцiв був такий звичай, що як хто вб'є товариша, то зараз його
ведуть карати па палю. Оце вам i стовпова смерть! Перед тим, як посадовити
злодiя па палю, оголошували по всiй окрузi, чи не знайдеться де така
дiвка, щоб вийшла за стовповика замiж. Як знайдеться, тодi його звiльняли
вiд страти, а тiльки висилали геть за Сiч, на зимiвник. От i зголосилася
якась одного разу. Прийшла вся пов'язана хустками. Стовповик насторожився,
пiдiйшов до неї та й каже: "А розкрийся, я подивлюся па тебе, яка ти є".
Вона розкрилася. Глянув вiн, аж вона ряба, як петрiвська зозуля. "Як з
такою вiнчатися,- сказав стовповик,- так лучче на палi мотатися!" Та й
пiшов на палю, на страту.

Коли Дмитро Iванович повертався з сесiї до Днiпропетровська, на перонi
його знову зустрiв Саблiн.
- Ну, як ви себе почували в дорозi?

- Ви знаєте, Миколо Михайловичу, мене так доглядали, як малу дитину. Я
навiть не второпав: чи я був дома, чи в дорозi. Одне слово: "Їхав козак за
Дунай!.."

БIЛЯ
ДЗВОНЕЦЬКОГО ПОРОГА

Найближчим другом Яворницького з мiсцевих митцiв був артист
Днiпропетровського українського драматичного театру iм. Шевченка Володимир
Филимонович Патлань.
- Я нiколи не забуду тих щасливих годин,- розповiдав вiн,- якi менi
випало провести разом з Дмитром Iвановичем,- пливти по днiпровських
хвилях, їсти з одного казана степову пшоняну кашу, вкриватися одним
укривалом i слухати його неповторнi оповiдання.
Вперше Патлань побачив i почув Дмитра Iвановича, коли зайшов до музею
ще десь 1925 року. Директор музею, що давав у той день пояснення,
зупинявся бiля кожного експоната i з таким захопленням розповiдав
"бiографiю" експонатiв, що, здавалося, всi ми слухали якусь чарiвну казку.

Вдруге Патлань побачив Дмитра Iвановича через рiк на днiпровому березi
коло Дзвонецького порога. Зустрiлись вони ввечерi коло багаття, на якому
варили юшку. Яворницький сидiв у гуртi лоцманiв i розповiдав про
Запорозьку Сiч, про козацькi походи на Крим та визволення українських
бранцiв. Тут, бiля багаття, й познайомилися вони. В той вечiр Дмитро
Iванович залюбки спiвав разом з ними старовинних пiсень, а коли один
лоцман узяв свою стареньку кобзу, вдарив по струнах i заспiвав "Ой пiду я
понад морем", Дмитро Iванович зразу ж записав цю пiсню на голос.
Кобзар замовк. Дмитро Iванович раптом спитав:

- Ось ми з вами сидимо бiля Дзвонецького порога. А чи знаєте ви, чому
вiн так зветься?
- Нi, не знаємо, розкажiть.
Дмитро Iванович розповiв цiкаву легенду.

- По Днiпру на дубi везли великого дзвона. На порозi дуб розбився об
скелю, i дзвiн потонув. Кажуть, якщо пiрнути у воду та прислухатися, то
почуєш, як той дзвiн гуде. Ось тому його й назвали Дзвонецьким.

Пiсля першого знайомства на Дзвонецькому порозi Патланевi пощастило ще
кiлька разiв зустрiчатися з Дмитром Iвановичем. Вони спускалися разом
через пороги на
Запорожжя, пiднiмалися з лоцманами до Днiпропетровська.
- Дмитро Iванович добре знав моє iм'я й прiзвище, але завжди звертався
до мене не iнакше, як "козаче",- згадував артист.- Йому, мабуть, було
приємно так мене кликати. Я до цього звик i не заперечував.

Останнiй раз Патлань бачив Дмитра Iвановича пiд час гастролей свого
театру в Києвi 1938 року. Зустрiлися вони на Хрещатику, i Яворницький
попросив провести його до будинку Академiї наук, на Володимирську вулицю.
Дорогою вони згадали вечiр на Дзвонецькому порозi, засмаглих, веселих
днiпровських лоцманiв, ревучi пороги...
- Ех, майнути б туди ще раз! - зiтхнув Дмитро Iванович.- Та, мабуть,
уже не доведеться...
- Ми довго не могли розлучитися тодi,- згадує Патлань,- нiби вiдчували,
що бiльше вже не побачимося.

БIЛЯ ЧЕСНОЇ МОГИЛИ_ _

Сторож музею дiд Бiлий оглянув подвiр'я i вже було попрямував до своєї
кiмнати, аж глядь, бiля могили Д. I. Яворницького навколiшках стоїть якась
людина. Сторож тихою ходою пiдiйшов ближче.

- Що з вами, добрий чоловiче?
- Та згадав Дмитра Iвановича...

- Ви тутешнiй чи прибулий?
- Яз Мiсхора. Познайомимося - Корсуновський Олександр Павлович. Колись
жив тут, у Днiпропетровську, але за станом здоров'я переїхав до Криму. Та
оце й приїхав, щоб вклонитися його могилi.
Дiд Бiлий дiзнався, що Корсуновський - iнженер-фiзик, йому тодi вже
перевалило за 60 рокiв.
Сторож i прибулий сiли на скамницi i довго гомонiли про Дмитра
Iвановича, їм було що згадати, бо обидва добре знали вченого.

Згодом i менi вдалося познайомитися з Олександром Павловичем. Ми почали
з ним листуватись, а незабаром i зустрiлися. В його пам'ятi збереглося
багато цiкавих епiзодiв з життя Яворницького.

В 1918 роцi до рук юнака Корсуновського, який тодi жив у селi
Ковпакiвцi, Новомосковського повiту, випадково потрапила книжка Д. I.
Яворницького "По следам запорожцев". Вiн почав її читати i не вiдiрвався,
поки не закiнчив.
Тодi ж вiд мiсцевого вчителя Корсуновський дiзнався, що автор цiєї
книжки - живий, працює в Катеринославi директором iсторичного музею.
Через три роки Корсуновський став студентом iнституту народної освiти.
Там вiн i побачив Яворницького. I хоч юнак спецiалiзувався на фiзицi, але
йому кортiло послухати лекцiї Дмитра Iвановича. Потрапив на одну з них,
яку професор читав перед самими канiкулами.

Ось Дмитро Iванович зайшов до аудиторiї - трошки сутулий, сивий. Всi
встали й шанобливо привiталися. В залi вiдразу запанувала тиша. її нiхто
не насмiлився порушити бодай найменшим рухом протягом усiєї лекцiї.
Пролунав дзвiнок на перерву, але з мiсць нiхто не пiдводився.

Кiнчаючи свою лекцiю, Дмитро Iванович звернувся до студентiв з
особистою просьбою, щоб записували вони духовнi скарби народу.

Яворницький не вперше звертався до своїх вихованцiв з таким закликом. I
вони з великою охотою збирали зразки народної мудростi i пам'ятки
iсторичної минувшини.
Другого дня Корсуновський зайшов до музею, розшукав директора i почав
розпитувати про iсторiю експонатiв.

Яворницькому сподобався допитливий юнак. Вчений охоче розповiв йому про
найцiкавiшi речi, а потiм спитав його:
- А чому ви так цiкавитесь музеєм?
- Хочеться знати iсторiю рiдного краю. Ой як хочеться!

- Це дуже похвально, юначе. Минуле допомагає краще зрозумiти сучасне.
Приходьте, коли матимете час, я вам багато дечого розповiм.

Зустрiвши iншого разу Корсуновського, Дмитро Iванович несподiвано
спитав його:
- Ви українську мову добре знаєте?
- Та наче знаю.
- Тодi ось вам аркуш паперу, напишiть, будь ласка, що-небудь, ну хоча б
своє враження про музей.
Корсуновський сiв за стiл i написав. Яворницький пробiг очима папiрець,
задоволене усмiхнувся i сказав:
- А тепер у мене буде до вас прохання. Допоможiть менi словника
переписати. Ви зможете це зробити, у вас є вiльний час?
- А чому ж, допоможу!
Дмитро Iванович запросив юнака до себе додому. Вiн узяв з полицi паку
списаних аркушiв i поклав перед собою.

- Оце, Олександре Павловичу, мiй найголовнiший скарб.
Трапилось так, що я свої розкопки почав з могил. А треба було починати
не з могил, а з оцих коштовних перлин. Адже мова людей - найцiннiше
багатство. Я часто жалкую i не можу собi простити, що так пiзно взявся за
цю роботу. Коли б ранiше я кинувся, давно б уже написав українського
словника. А тепер наздоганяю, та, мабуть, уже не встигну надолужити
прогаяне. Ось бачите, якi гори я зiбрав! А кiнця ще не видно. Ви ж уявiть
собi, скiльки Ще не зiбрано невмирущої народної мудростi! Життя не чекає,
треба поспiшати...
Дмитро Iванович брав чверть аркуша, читав з нього, вимовляючи кожне
слово з великою любов'ю, з якимсь особливим смаком.

- Оцi аркушi, Олександре Павловичу, треба переписати для друку.
Молодий помiчник гаряче взявся за дiло. Завзятий ентузiаст переписував
словник близько семи рокiв.
Дмитро Iванович був веселий i дотепний спiврозмовник. Вечорами вiн
частував гостя розповiдями з своєї "бувальщини". Коли в нього був особливо
гарний настрiй, вiн артистично зображував царя, мiнiстра, урядника або
попа - будь-якого типа, з яким йому доводилося зустрiчатися в життi.

Якось зайшла розмова про походження пiсень. Дмитро Iванович спитав
.свого помiчника:
- Ви любите пiснi?
- Дуже люблю.
- Ану, проспiвайте яку-небудь народну українську. Корсуновський згадав,
що вчора був на концертi i чув пiсню "За Нiман iду я". Вiн заспiвав її.
Дмитро Iванович уважно прослухав, а потiм несподiвано засмiявся.

- Хiба ж це народна пiсня? Це ж, голубчику, романс, пiдробка пiд
народну творчiсть. А чули ви, Олександре Павловичу, пiсню про вдовиного
сина?
- Нi, але з радiстю послухаю i для себе запам'ятаю. Дмитро Iванович
старечим, але приємним голосом протяжно виводив:

0-о-ой у полi билинонька колиха-а-ається,
А-а-а в шиночку вдовин сип напива-а-ається...


- Чули таку? - перепитав Дмитро Iванович гостя.- Оце вам справдi
народна.
Якось навеснi 1925 року Корсуновський спитав Яворницького:
- В цьому роцi вам, здається, минає сiмдесят рокiв. Чи не збираються
вiдмiчати цю дату?
- Чув, що збираються. Але я - проти. Навiщо нагадувати ювiляровi про
його старiсть, про те, що вже час-бо й честь знати. Мало радощiв од таких
шанувань.
Але ювiлей все-таки вiдбувся.
I коли Дмитро Iванович вийшов на трибуну, всi пiдвелися з мiсць i довго
аплодували йому.
- Дорогi друзi мої! - Почав свiй виступ учений.- Ви сьогоднi менi
вiдкрили мене. Я ще не зробив пiдсумкiв свого життя. Це ви зробили. Як
добрий господар восени збирає з своєї ниви зерно i подову, так i я в
своєму життi збирав усе. В моїх лiтературних працях є i зерно, i полова.
Мине який час, i все це забудеться. Зерно ж моє - зерно чистеє, вiдбiрне,
яке я збирав усе своє життя,- це музей! Блаженної пам'ятi Олександра
Миколайовича Поля, який перший поклав цеглину в заснування музею, а менi
випало велике щастя довершити це добре дiло. Радiсно менi на серцi, що мою
працю в музеї ви тут високо цiнували. Це окрилює мене, додає сил, викликає
бажання щедро служити народовi, своїй рiднiй Вiтчизнi. Пам'ятайте - музеї
iснуватимуть вiчно, бо вони показуватимуть майбутнiм поколiнням, чим
людство в своїй творчостi було i чим воно стало.
З нагоди ювiлею його тепло вiтали численнi радянськi установи i
органiзацiї, науковi товариства, письменники, артисти, художники, друзi й
побратими. В катеринославському робiтничому журналi "Мартен" була
опублiкована стаття про ювiляра. В нiй вiдзначалося, що науковi працi Д.
I. Яворницького написанi "настiльки популярно, художньо i разом з тим
науково, що, читаючи їх, мимоволi переносишся в тi давнi часи боротьби
народу за свою незалежнiсть". Вiдзначалась також велика громадська
дiяльнiсть, його внесок у музей та виховання студентiв вузу. "Як лектор у
робiтничих районах, професор вузу, керiвник екскурсiй, спiвробiтник i
розповiдач Дмитро Iванович користується повагою i любов'ю"[70].

Пiсля зборiв до Дмитра Iвановича пiдiйшов Корсуновський. Яворницький
взяв його пiд руку, i вони разом попрямували додому. Того вечора Дмитро
Iванович довго не мiг заснути.
Ось про все це i думав Олександр Павлович, коли стояв навколiшки бiля
могили.

"УЛАМОК ФЕОДАЛIЗМУ"_ _

Цей ярлик з "легкої руки" недолугих журналiстiв переслiдував у 30-тi
роки академiка Д. I. Яворницького. I ось до музею зайшла трiйка - комiсiя
по чистцi апарату музею. Засiли в кабiнетi директора. Всiх звiдти вигнали.
Потiм через деякий час вийшов голова трiйки й каже:

- Яворницький, заходьте...
Той зайшов, став перед ними. Нiхто не запросив присiсти.
- Розкажiть, з ким ви мали зв'язок? - почав голова. Яворницький
зрозумiв, чого вони добиваються, й сказав:
"Пишiть: - з графом Толстим, Рєпiним, Махном, до якого ходив у штаб,
щоб врятувати музейнi скарби...
- Досить! Нам усе зрозумiло. Та-а-ак... значить, з графом, виходить? I
з тим, що царя малював?! Усе ясно. Досить: ми вас виганяємо з музею. Такий
директор тут не потрiбний.
Дмитро Iванович пишався своїм знайомством зi Львом Миколайовичем
Толстим та Iллею Юхимовичем Рєпiним, а тут раптом... Та спантеличило
академiка iнше. Нiхто в цiлому свiтi не мiг винайти для Яворницького
покарання жорстокiшого, нiж цi троє - комiсiя, В своїй беззастережнiй
глухiй жорстокостi вони нагадували скорiше трибунал войовничих невiгласiв.
Де ж їм, отим псевдопролетарським ревнителям, було знати, що
викорчовують мало не останнє з могутнiх розлогих дерев народної
культури?..
З Яворницьким чинили поза всiма правилами поваги до вiку, до особи
вченого i його справи. Швидкорукi газетярi вiдчули вiтер кампанiї.
Навздогiн трибунальним звинуваченням запiстрявiли розмашистi рядки. Ми й
досi сором'язливо обминаємо цi сторiнки з iсторiї обласної преси.

А було ж... I "феодальнi концепцiї", i "не зовсiм марксистськi
погляди". Цi звинувачення на той час були чи не страхiтливiшi за
кримiнальнi. Стати на захист академiка журналiсти не наважилися. Основну
справу Дмитра Iвановича було вже завершено. Музей iснував, жив своїм
життям, залишаючись способом життя й мислення академiка. Саме цього
вирiшила позбавити його комiсiя, що бiльше нагадувала трибунал.
Однак через три мiсяцi з Наркомату освiти республiки надiйшов
вибачливий лист: вченого поновили на роботi. Та пошана й можливостi для
плiдної роботи так i не вiдновилися повною мiрою. Не без допомоги мiсцевих
писак колеги-спiвробiтники почали зводити на професора наклеп за наклепом.

Саме через подiбне "благодiяння" Дмитро Iванович i опинився у
приймальнi по розгляду скарг, пропозицiй i побажань трудящих Окружного
виконкому, де на той час завiдуючим був Захар Борисович Гутчин. Серед
багатьох того дня вiдвiдувачiв Гутчин упiзнав сивi вуса й окуляри
академiка.

- Що трапилося, Дмитре Iвановичу?

- Образили мене, Захаре Борисовичу. Ось тут усе написано. Гляньте.

- Ми обов'язково розберемося в усьому. А ви, професоре, iдiть собi й
заспокойтесь. Ми вас про все повiдомимо.

Вчений пiшов, а Гутчин, вибравши час, узявся до його справи. В листi
йшлося про речi дуже й дуже тривожнi. На Дмитра Iвановича зводив бруднi
наклепи новий директор заснованого ним музею. Яворницького, цього
невгамовного збирача старовини, звинуватили у викраденнi музейних
експонатiв.

Захаровi Борисовичу належало взяти на себе весь тягар: довести очевидне
безглуздя наклепiв. Попереднє знайомство з академiком надавало Гутчину
певної переваги в боротьбi за чесне iм'я Яворницького. Голова Окружного
виконкому, старий бiльшовик Iван Андрiйович Гаврилов без вагань прийняв
правоту вченого й вагу доказiв завiдуючого приймальнею.

Але музей...
Вимагати спростування, бодай вибачення перед його засновником вiд
тогочасних начальникiв вiд науки було б безглуздо. Лише вказiвка з Києва,
з народного комiсарiату освiти, могла вплинути на чиновничкiв з музею.

Тим часом дiйшло до вилучення у Яворницького особистих речей. Iван
Андрiйович усе ще не полишив сподiвання вплинути на директора музею
авторитетом представника Радянської влади. Спроби не мали успiху.
Залишалося заручитись пiдтримкою наркома освiти республiки В. П.
Затонського. А потiм довелося звернутися ще й до наркома внутрiшнiх справ
товариша Балицького. Пiсля розмов з наркомами Гутчин повертався до
Днiпропетровська в доброму настрої. Справа Яворницького закiнчилася на
користь академiка.

Аж нi. Захар Борисович вiдкрив пiдписаний знайомою рукою конверт:
"Низько вклоняюся Вам, дорогий Захаре Борисовичу, й дуже прошу Вас сказати
менi, коли б я мiг побачити Вас персонально. Всiєю душею Ваш Д. I.
Яворницький".

Не потрiбно бути Шерлоком Холмсом, аби зрозумiти - не вiд гарного життя
написав професор цього короткого листа. Негайно вирушив до нього
завiдуючий приймальнею. На цей раз до академiка пiдступалися з iншого
боку. Готували "замах" на господу Дмитра Iвановича.
Мiстом котилася чергова кампанiя. Парканоборцям не давала спокою висока
цегляна огорожа двору Яворницьких. Не знаю, з яких уже там мiркувань
виходили противники парканiв та огорож, а для старого вченого то була
чергова спроба зруйнувати його внутрiшнiй свiт.
Адже все за тiєю огорожею - i садок з крислатою яблунею, i простий
дерев'яний стiл - було справою його рук. То про яку "класову природу"
огорожi могла йти мова?
В тихому садку, в товариствi академiка затишно почували себе гостi.
Бували тут Максим Рильський, Остап Вишня, академiк Кримський, художник
Струнников, мати Лесi Українки - письменниця Олена Пчiлка. За цю огорожу
ходили до академiка кобзарi...

Саме її зiбралися руйнувати прихильники боротьби з парканами.
- Так i без дому ще мене залишать,- скаржився Дмитро Iванович Гутчину.
На захист iнтересiв старого вченого знову став Iван Андрiйович
Гаврилов. За його особистим розпорядженням садибу Дмитра Iвановича було
залишено незайманою.
1936 року Захар Борисович перейшов працювати до театру. Та дружби з
академiком не припинив. Взаємна приязнь ставала з часом сильнiшою. Досвiд,
знання Д. I. Яворницького надзвичайно цiнували актори й режисери. Саме в
цей час Гутчину спало на думку сфотографувати вченого.
Розпис стiн створював якийсь особливий настрiй в домi. Дмитро Iванович
сидiв бiля столу, працював над словником. Бiлий лiтнiй костюм i добрий
гумор господаря сприяли задумовi гостя, налаштовували на веселу розмову:

- А що, Дмитре Iвановичу, як я вас сфотографую?

- Це воля ваша, не заперечую.

Так i з'явилося декiлька аматорських фото, якi допомогли працiвникам
музею в експозицiї кабiнету Яворницького в його меморiальному будинку.
В останнi роки друзi помiчали якусь особливу самотнiсть академiка. На
думку Гутчина, причиною її були родиннi незгоди.

Над усе цiнували в театрi невтомний талант оповiдача, котрим був
надiлений Яворницький. До нього приходили порадитись, коли ставили
iсторичнi твори, п'єси з народного життя. Академiк, за свiдченням Захара
Борисовича, тримав на письмовому столi уламок зеленого малахiту з гробницi
Тамерлана i берестянку з золотим пiском.

- Це,- пояснив господар,пiсочок з могили кошового отамана Сiрка.
На пораду до вченого приїздили театральнi дiячi Грузiї. У Тбiлiському
театрi iменi Коте Марджанiшвiлi готувалася до постанови п'єса "Богдан
Хмельницький".
- А вас не лякає,жартував з гостями Дмитро Iванович,- що я - "уламок
феодалiзму"?
З чиєїсь не дуже легкої руки мiсцева преса не вгавала. Ярлики з такою ж
щедрiстю паплюжили iм'я академiка. Та це не заважало акторам. Коли режисер
Днiпропетровського театру iменi Шевченка I. М. Кобринський ставив "Богдана
Хмельницького", Захар Борисович звернувся до Яворницького. Були
потрiбнi пiснi та приказки запорiзьких часiв.

Дмитро Iванович проспiвав "Запорожцi, ви славнi молодцi" та "А наш пан
отаман". Спiвав тихим, але приємним голосом. Потiм записав приказки: "Ось
махрець-тютюнець, для вас садив, щоб курили та пихкали, радiли та
чмихали", "Ось табак для всiх собак, хто совiсть не має, нехай приступає",
"Хто курить, той дурить, хто нюхає, той чорта слухає".

Всi приказки увiйшли до спектаклю.

Їхня остання зустрiч сталася наприкiнцi лiта 1940 року. Захар Борисович
саме збирався до Москви у справах театрального товариства. Зайшов
попрощатись. Дмитро Iванович побажав щасливої дороги, просив зайти пiсля
повернення. Але тiй зустрiчi не судилося вiдбутися.
Повернувшись, Гутчин дiзнався про смерть Яворницького.

_ЖИВИЙ В УЯВI НАРОДНIЙ _
__
_ЗАПОРОЗЬКИЙ ПИСАР[71]__ _

Зустрiлися два днiпровськi лоцмани та й повели мiж собою розмову про
Яворницького. Один з них i каже:
- Ти чув, що Яворницький помер?

- Чув, та не дуже вiрю,- вiдповiв другий.

- Чому ж не вiриш?
- Тому, що Яворницький характерник. Он що!

- А що це?
- А те, що вiн тiльки про око людське вмер, а справдi живий. Вiн, кажу
тобi, може у що завгодно перевернутися, бо все знає, i все бачить, i все
може зробити.
- А де ж вiн тепер?
- У Сiч переселився. Вiн усiх гетьманiв бачив, усiх кошових отаманiв
знав, бував на їхнiх радах, знався з запорозькими характерниками. Через те
його й прозвали запорозьким батьком. Ти бачив, скiльки вiн книг
понаписував?
- Нi, не бачив.
- Е-е-е! Ну, що ж з тобою балакати - темна ти людина!

- Я й справдi темний, бо не вчився, неписьменний. Так ото й розкажи
менi, що вiн найголовнiше написав?
- Про всiх запорожцiв iсторiю склав. Аж три книги одгрюкав! Та ще ж i
книги якiї Кожна з них пуд ваги має.
Нiяк не менше - сам пiдiймав. Так отож, щоб тi пудовi книги написати,
треба було вiк жити в Сiчi. I вiн там жив i тепер там вештається - до
всього придивляється, до всього прислухається i все собi щось записує, а
потiм складав отакенну тобi iсторiю. Там усi запорожцi в нього виведенi.

- Ну, а як же вiн ото знається з кошовими отаманами, коли їх уже немає?
- Скажу тобi й за це. Недавно був я в Капулiвцi. Сидимо з одним дiдом
пiд повiткою, балакаємо про всяку всячину. I про Яворницького, згадали i
про кошового Сiрка. Так отой чоловiк менi й розказав:

"Дивлюсь, каже, а бiля Сiркової могили надвечiр сидять двоє. Хто б ти
думав? Сiрко i Яворницький. Кошовий Сiрко був при повнiй амунiцiї, а
Яворницький такий, яким ми його бачили в човнi на Днiпрi,- в капелюсi, з
цiпком у руках. Вуса в обох - вниз, по-козацькому. Ось Яворницький i каже
Сiрковi: "Ану, Iване, склич сюди своє козацтво!" Тодi Сiрко як свиснув, як
тупонув ногою, так аж глина посипалася в хатах. Думали, то землетрус, аж
воно Сiрко команду давав. Враз, як з-пiд землi, вивалили запорожцi. На них
червонi жупани, синi шаровари, зброя виблискує - все аж горить. Зiбралися
козаки, i всi хоч зараз тобi - в похiд на орду або на турка готовi.
Яворницький пiдiйшов до одного, до другого, вдивляється їм у очi, лапає
їхнi широченнi плечi, милується запорожцями, щось питає, жартує. Смiх, як
грiм, гоготить. Аж тут де не взявся Рєпiн. "Ану, стiйте, козаки! Пождiть
хвилиночку. Я ось вас на олiвець вiзьму". Яворницького вiн посадив за
писаря, одягнув його в iнше вбрання, поставив бiля нього кошового Сiрка. А
далi все - запорожцi; хто сидiв, хто стояв, хто горiлку пив - усi були при
якомусь дiлi. Оце якраз тодi вони й складали пресмiшного листа до
турецького султана. А писав отого листа сам Яворницький.

- А ти читав того листа?
- Нi, не читав.
- Ну, якщо ти й листа не читав, i не чув про нього, то який же ти
лоцман? Де ти вирiс? Зайди в музей та прочитай. Ти знаєш, що такого листа
нi один гетьманський чи навiть царський писар не змiг досi скласти! Так
ото запорожцi та й сам Сiрко попросили, щоб Яворницький сiв за писаря та
утнув їм так, щоб у султана мурашня за спиною полiзла. О! На це вiн був
великий мастак.
Так отой художник Рєпiн зняв їх на картину i зробив так, що Яворницький
i Сiрко стали паче як невмирущi. Їх тепер знає весь свiт. Вони й тепер
появляються iнколи на Сiчi...

ЧАРОДIЙНЕ ВЕРЦАДЛО_ _

Яворницький знав багато чужоземних мов. Та й не тiльки чужоземнi мови
знав, а добре розумiв i чортячу мову. Кажуть лоцмани, що бачили, як вiн
розмовляв з тими чортами, якi водяться в Днiпровських порогах.
Ото, було, тоне Яворницький в Днiпрi, а чорти - тут уже, як вродилися.
Зразу ж його пiд руки хапають, рятують, скорiше до берега виносять.
А чому чорти в нього на послугах? Вiн такий, що може хоч якого хочеш
чорта заставити служити собi, помагати в його дiлi. А все йде вiд того, що
Яворницький, кажуть, характерник. А це, коли хочете знати, такi люди, якi
у вогнi не горять, у водi не тонуть, нiяка шабля їх не бере, i жодна куля
не проб'є. Кажуть, що такi характерники були в Сiчi. Ото перевернеться в
сокола, полетить до ворога, все розвiдає, все дiзнається, а тодi - як
ударять запорожцi по ордi, так їхнi поганi голови, як ота капуста з
качанiв, летять.

У Яворницького було таке верцадло, яким вiн мiг бачити навколо себе за
декiлька кiлометрiв. Вiн бачив, що дiється на великiй глибинi пiд водою,
бачив, що твориться в небi. А вiдкiля воно все це пiшло? Отож вiд того, що
Яворницький перейняв усе вiд старих запорожцiв-характерникiв, якi знали
потаємнi думки людей.
Запорозькi характерники могли непомiтно для стороннiх залазити й
вилазити з геть зовсiм зашитого мiшка, вiдмикати будь-якi замки одним
дотиком руки, без ключiв. Вони без остраху брали в руки розпеченi ядра,
кулi, могли вмить перевертатися у вовкiв, хортiв, котiв. Умiли привертати
до себе вiру людей, бо мали в собi силу: знали, чим лiкувати тяжкi
хвороби, вмiли напустити й страху на людину.
Часто характерники й допомагали людям у бiдi, нещадно карали ворогiв,
боронили покривджених. Могли й причаровувати красуню. Найвидатнiший
запорозький характерник був козак Мамай. Той усе мiг. Цей Мамай був
намальований у прихожiй Яворницького: сидить вiн по-турецькому, грає на
кобзi, а бiля нього вся амунiцiя i кiнь стоїть на припонi.
Кажуть ще й таке: Яворницькому дуже таланило в розкопках. Вiн знайшов у
селi Михайлiвцi-Апостоловiй двадцять шiсть золотих речей, багато срiбних,
бронзових та мiдних усяких штук з давнiх часiв. Там вiн знайшов i золотий
перстень з драконом. А чому йому так таланило? Бо вiн же характерник.
Було, вийде в степ, пiдiйде до могили, а за ним юрба копачiв сунеться, От
вiй гляне туди, гляне сюди, а потiм рукою тиць у землю: "Ось тут копайте!"
I що ж - копають день, копають нiч i докопуються до того, що в когось пiд
лопатою - дзелень! I виймають скарб, та не абиякий, а казани з грiшми,
скринi, а то й барила iз золотом.
З отим верцадлом Яворницький нiколи не розлучався. Воно йому правило за
пiдзорну трубу. Гляне в оте верцадло, а перед ним летять на баских конях
Богун, Сiрко, Наливайко. Похука вiн на те верцадло - як вилетять iз Сiчi
козаки, як поженуться за ордою та як почнуть лупцювати ворога, аж трiски
летять. Або крутне тим верцадлом, щось шепне до нього - враз появилася
Сiч. Тут i бандурист гопака грає, а бiля нього навприсядки такого
викаблучують запорожцi, що аж земля гуде, пилюга хмарою знiмається.
Дивиться Яворницький i всмiхається, бо дуже любив вiн запорожцiв.

Те верцадло правило йому й за компас. Воно показувало, де шукати слiди
запорожцiв i куди треба йти, щоб з шляху не збитись. I куди тiльки воно
його не водило! Кажуть, що його цар заслав у Туркестан. Був Яворницький i
в Середнiй Азiї. I що ж? Де б вiн не був, скрiзь вишукував щось дороге
його серцю, щось цiкаве про запорожцiв. Вiн скрiзь збирав старовину,
привозив цiлi лантухи всякої всячини до музею. Одного разу вiн доскочив з
верцадлом аж до Царгорода. I де тiльки його не носило з тим верцадлом!
А проте Яворницький казав: верцадло само по собi - нiщо, якщо не знаєш
науки. До булави треба й голови!

ЄГИПЕТСЬКА
МУМIЯ

I чого тiльки не було в тому музеї, де за найстаршого був Яворницький.
Там i шаблi, i вози, i картини, навiть золото й срiбло, викопане з могил,
люди бачили. Не було тiльки мумiї, що ото зроблена з неживої людини. Де ж
її дiстати? Хай би попи не обдурювали людей, нiби тiльки святi в землi не
тлiють. Наука може зробити так, що тiло якого завгодно мертвого чоловiка
буде як живе.
Яворницький давно хотiв роздобути оту мумiю. I дiйшли до нього чутки,
що в Єгиптi їх хоч греблю гати. I вирушив вiн у той далекий край - Єгипет.
Довго iшов пiшки, їхав на верблюдi. Дивиться, а навколо все пiрамiди та
пiрамiди, гострi та високi, i все кам'янi. Коли приїхав до Єгипту, то про
це дiзналися жерцi. Як тiльки вони довiдалися, що якийсь чужинець хоче
роздобути мумiю, зразу ж сказали:
"Е, нi! Зась!" Та Яворницький був упертий чоловiк, вiн як ото що
надумав, то зробить. От вiн i каже: "Давайте менi мумiю!" - а жерцi йому:
"Не дамо". Та коли вже побачили, що з ним важко змагатися, тодi порадилися
мiж собою i захотiли його погубити. Отож вони сказали: "Добре, вiддамо
тобi мумiю, тiльки в пiдземному храмi богинi Iзiди, серед ночi, пiсля
служби".
З Яворницьким було двоє друзiв. Вони вiдмовляли його, просили, щоб вiн
схаменувся, не йшов на це, та Яворницький тiльки всмiхнувся: "Нi, я пiду,
менi жерцi не страшнi!" Тодi з ним пiшли i його вiрнi друзi. Уже скоро
пiвнiч. Пiдiйшли втрьох до пiрамiди в умовлене мiсце, нiякого входу в
пiрамiду нiде не видно. Аж ось загурчало, загудiло - розсунулися кам'янi
плити. Через розчиненi дверi видно якесь наче сяйво. Яворницький пiдiйшов
до перших дверей. За другими дверима стояв натовп жерцiв. Вони були в
багатому й розкiшному вбраннi. Звiдти пахло чи то чебрецем, чи то ладаном
i було чути якийсь наче спiв. Жерцi стояли бiля столу й на мигах кликали
пiдiйти до них ближче. Вони йшли до другої кiмнати, держали в руках мумiю
i заманювали Яворницького до себе. Та вiн розгадав їхнi лихi намiри й далi
не пiшов, а став показувати руками, щоб жерцi винесли мумiю в першу
кiмнату. Тi довго не хотiли виносити, хитали головами й крутили носами, а
потiм таки винесли мумiю в першу кiмнату i головний жрець уже простяг її
до Яворницького. Та вiн розгадав загадку i став задкувати. Одступає назад,
а за ним iде жрець, i так аж до дверей. Коли це почувся грiм, трiск, шум,
i стiни стали зсуватися. Яворницький з вiрними друзями вискочив з пiрамiди
перед тим, як вона зачинилася. Мумiя була в його руках. А в цей час де не
вiзьмуться хоробрi запорожцi! Вони й виручили свого писаря з бiди.
На другий день пiшли оглянути те мiсце, куди вони входили до пiдземного
храму. Та скiльки не шукали - нiде його не знайшли. I поїхав тодi
Яворницький з своєю мумiєю до Катеринослава.

НЕ
ДЛЯ ПСА КОВБАСА

Ото коли в Катеринослав наскочили махновцi, то тягло їх у музей, як мух
на мед. Чому? Там же зберiгалися золотi речi та всяка коштовна зброя. Отож
i кортiло песиголовцям погрiти свої бруднi руки.

Махно був хитрий, а Яворницький ще хитрiший. Вiн не боявся нi царя, нi
мiнiстрiв, нi самого Махна. I таки добре обдурив його.

Ось iде Яворницький, а до нього пiдскакує ад'ютант Махна й питає;

- Правда, Що в музеї висить шабля запорозького полковника Гладкого?
- А хоч би й правда, то що?
- Бережiть! Побачить Махно - забере!

Яворницький одразу зметикував: "Якщо про цю шаблю дiзнався Махно -
треба її сховати".
Подався вiн у музей, схопив шаблю Гладкого i сам сховав її в пiдвалi,
закидав усяким мотлохом.
Ось пiдлiтає на фаетонi Махно до музею.

- Де шабля Гладкого?
- Ходiмте, покажу.
Привiв Яворницький Махна до одної вiтрини, ткнув пальцем у поржавiлу,
без рукiв'я шаблю i каже:
- Оце вона!
- Не може бути! Менi казали, що шабля Гладкого покрита золотом, а це
шматок iржавого залiза!
- Для кого iржаве залiзо, а для музею - скарбi

Хоч як Махно гримав на Яворницького, та нiчого з того не вийшло, вiн
таки не показав коштовної шаблi.
Як дiзналися ж махновцi, що їхнiй "батько" вийшов з музею без золотої
шаблi, аж скипiли. "Ну, нiчого,- кажуть,- все одно вона буде наша!"
Їм хтось сказав, що шабля знову появилася в музеї i висить у залi проти
скляного даху. Тодi бандити вирiшили викрасти її. Залiзли вони вночi на
дах, вийняли в ньому шибки й стали на мотузках спускати залiзнi гаки, щоб
виловити запорозьку шаблю.
А Яворницький теж не дрiмав. Вiн ще звечора помiтив, що махновцi чогось
гасають бiля музею.
Пiд ту саму нiч Яворницький укупi з сторожем пiшли в засiдку. Надiли
теплi кожухи, здобули десь валянки i всю нiч вартували. Чують - брязь на
даховi скло. Зирк, а зверху вже лазять махновцi. Гаки на мотузках
спускають.
- Зразу видно, чиї це синки до нас у гостi лiзуть! - пошепки сказав
Яворницький сторожевi.- Aнy, Iване, схопи менi отого гака!
Сторож швидко пiдбiг, схопив гака i з ним до Яворницького. А той узяв
того гака i пiдчепив ним важелезну статую Христа.
- Ну, хлопцi, сiпайте, тягнiть угору!

Сiпали вони, сiпали, тягли ту мотузку, тягли, а гак нiяк не пiддається,
навiть з мiсця не ворухнеться, неначе за нього сто чортiв вчепилося.
Яворницький i каже сторожевi:
- Ти бач, якi мудрагелi, шаблю захотiли! Не для пса ковбаса - не для
кота сало!
- Кидайте мотузку, ходiм вiдцiля! - сказав хтось з махновцiв.
- Та й справдi! - озвався другий.- Де ви бачили, щоб у Яворницького
можна було щось вирвати! Тiкаймо, мабуть, скорiше, бо як застрянемо з цими
гаками, то наробимо собi лиха.
Та довелося їм тiкати ранiше.
Ще вдосвiта професор почув приглушений гуркiт гармат. Незабаром вiд
махновцiв i слiду не лишилося. Катеринослав визволила Червона Армiя.

ЧАРIВНИК СЛОВА_ _

На обласнiй конференцiї письменникiв у Днiпропетровську у 1965 роцi
мене познайомили з новою для мене людиною. Скромний, низенький,
худорлявий, трохи зiгнутий лiтами сивенький дiдусь, якому вийшло вже за
вiсiмдесят рокiв, але вiн був ще досить рухливий, допитливий i мав добру
пам'ять. Це - днiпродзержинський лiкар Олекса Васильович Коваленко. Iм'я
його стало вiдоме широкiй лiтературнiй громадськостi. До декади
української лiтератури й мистецтва в Москвi вийшла в свiт у перекладi на
українську мову невеличка, вишневого кольору книжечка - найвидатнiший
лiтературний пам'ятник Київської Русi "Слово о полку Iгоревiм".
Цей поетичний переспiв належить перу старого Коваленка, який п'ятдесят
рокiв свого життя вiддав охоронi здоров'я людей, захоплюючись одночасно й
українською лiтературою. Майже сорок найкращих рокiв свого творчого життя
цей самовiдданий трудiвник вiддав вивченню та перекладу "Слова" на
українську мову.
Олекса Васильович вдалим вiршованим переспiвом "Слова" надав йому
чарiвного звучання. Лiтературну працю Коваленка високо оцiнили.

- Скажiть, будь ласка, Олексо Васильовичу,- звернувся я до нього,- чи
ви часом не знали академiка Яворницького?

- Як то не знав! Знав, та ще й добре. Менi довелося слухати його лекцiї
з археологiї, якi вiн читав для вчителiв, не раз я був у музеї, вдома в
Яворницького, приносив йому записанi народнi пiснi, перекази, окремi
слова. Я навiть бiльше вам скажу: тисяча дев'ятсот п'ятого року менi
довелося в нього переховуватися вiд жандармiв, якi ганялись за мною, мов
хорти за зайцем.
- Цiкаво, може, розкажете, як це було,

- Це довга штука. Давайте iншим разом.

- Тодi, будь ласка, заходьте до мене, i там докладно поговоримо про це
й про вашi творчi взаємини з Дмитром Iвановичем.

I ось до моєї квартири завiтав гiсть з Днiпродзержинська. Невеликий на
зрiст, худорлявий, скромний, привiтний дiдусь з палицею i портфелем в
руках. На ньому благеньке пальто та кашкет захисного кольору. Його тут
знають як людину великої душi, талановиту, гуманну, з щирим i добрим
серцем.
- От я й прийшов. Затримався трохи, бо довго писав свої спогади, якi
вам обiцяв. Взяв було перо, почав пригадувати про мої зустрiчi з
Яворницьким, а сльози заливають очi - важко... Декiлька разiв брався
писати, нарештi перемiг емоцiї, написав, вiзьмiть, може, використаєте.

- Дуже дякую, радий, що принесли спогади. I тут Олекса Васильович
розповiв, як його разом з земляками-революцiонерами рятував Яворницький в
своєму музеї.
- Як я вже казав, мене, за участь в революцiйному русi, переслiдували
жандарми. Я вiд трьох сiл був обраний делегатом на Всеросiйський з'їзд
Селянської спiлки в Москвi. Про це ви можете прочитати в цiй книзi, що я
принiс з собою: "Революцiя на Українi 1905 - 1907 рокiв", Тут, на шiстсот
шiстдесятiй сторiнцi, про все, що я розповiдав, сказано. Полiцейський
наглядач Поручка погрожував вчинити надi мною розправу. Дякуючи
побратимам, я вчасно вислизнув з його рук. Куди ж податись? Прибув у
Катеринослав. Зайшов до музею Поля, зустрiв Яворницького, розказав йому
про свою гiрку долю. Дмитро Iванович повiв. мене в пiдвальне примiщення
музею. Там стояло лiжко; вiдкiлясь узялася подушка, одiяльце. "Оце ваша
кiмната,- каже вiн,- живiть тут собi на здоров'я i не бiйтесь нiчого;
будьте як у себе вдома". I зажив я там, як у бога за пазухою. Як же я
безмiрно був вдячний йому! Згодом туди попав ще один мiй земляк - вчитель
Iван Маркович Чорнойван, який уже вiдбув три роки поселення (висилку) до
Сибiру, а тепер знаходився "на положении неблагонадежного элемента", що
його в усякий час могли цапнути "блюстители покоя". Сам вiн з
Новомиргорода Херсонської губернiї.

Хоч i в затишному мiсцi переховувався О. В. Коваленко, але серце
кликало на волю. I вiн iнколи з ризиком для : життя виходив з пiдвалу.
Бувало так, що вночi, вибравшись з пiдвалу музею, О. В. Коваленко гайне в
Кам'янське, а там, на квартирi доброзичливого лiкаря О. Я. Сахнепка, де
зберiгався його селянський одяг, переодягнеться i тодi пробирається до
близьких його серцю сiл: Романково, Аули тощо. А десь через два-три днi,
знову вночi, повертається до пiдвалу музею.
Дмитро Iванович знав: Коваленко i Чорнойван лишилися в скрутному
становищi, за душею - нi копiйки. I хоч про це його "утриманцi" не
говорили, але вiн здогадувався i подбав про них. Часто й густо через
прибиральницю музею Марiю Попову присилав їм обiд i вечерю. А щоб без дiла
не сидiли, вчений приносив їм для переписування свої твори - лексичний
матерiал, потрiбний вченому для складання українського словника.
Настала весна. Десь в кiнцi березня 1906 року О. В. Коваленко з
документами лiкаря О. Я. Сахненка та з своїми друзями Чорнойваном i М. О.
Ткаченком вночi вирушили на пристань, а звiдти пароплавом взяли курс на
Київ. Цим самим вони дезорiєнтували агентiв полiцiї i благополучно зникли
з їх очей.
Спогади Коваленка свiдчать про тепле ставлення Д. I. Яворницького до
людей, якi в своїх серцях плекали революцiйнi iдеали.

Бачачи, що натрапив на живого свiдка, який може додати невiдомi
фрагменти з життя дорогої менi людини, я став докладно розпитувати його
про дiяльнiсть Дмитра Iвановича за дореволюцiйних часiв.

Олекса Васильович Коваленко вперше побачив Яворницького ще 1903 року в
Катеринославському вищому гiрничому училищi на загальноосвiтнiх курсах,
якi органiзували висококвалiфiкованi викладачi навчальних закладiв мiста.
Це було пiд час лiтнiх канiкул. Дмитро Iванович читав там цикл лекцiй з
археологiї.
Олекса Васильович працював тодi фельдшером у колишньому
Слов'яно-Сербському земствi, Катеринославської губернiї. їдучи у
вiдпустку, вiн зупинився в Катеринославi, зустрiв знайомих учителiв i,
коли дiзнався вiд них, що в той день Яворницький має читати чергову лекцiю
про розкопки могил, пiшов i собi послухати вiдомого лектора.
Дмитро Iванович почав з пiснi:

Ой у полi могила З вiтром говорила:
"Повiй, вiтре буйнесенький,

Щоб я не чорнiла,
Щоб я не марнiла,
Щоб на менi трава росла,
Росла й зеленiла".


Такий початок одразу прикував увагу аудиторiї i змусив насторожитися. А
лектор казав далi:
- Всi ви гадаєте, що могила не може говорити, що фрагмент пiснi, який я
навiв, лиш поетичний зворот, вислiв її творця, українського народу. Так i
я колись думав. А насправдi воно не так. Могила може розмовляти не тiльки
з вiтром, а й з людиною, тiльки треба вмiти розумiти її мову. I слiд
сказати, що мова могил - кришталево чиста, правдива... Про минуле нашого
краю ми довiдуємося з писаних пам'яток - лiтописiв, мемуарiв - та з усних
переказiв, пiсень, але змiст цих джерел може бути не досить об'єктивний.
Це залежить од власних уподобань тих, хто писав, вiд настроїв, методiв
оцiнки тощо. Могила не зрадить, не обмане i все збереже, що взяла на схов.
Вона доведе вам матерiальними, археологiчними документами - хто, яка
людина тут лежить, якого вона племенi, розкаже про уподобання небiжчика,
домашнiй побут, звичаї, релiгiйнi вiрування, художнiй хист, про її
сусiдiв.
Лекцiї Дмитро Iванович читав простою, зрозумiлою всiм мовою, без
жестикуляцiї, але ж глибоко западали його слова в серця слухачiв.

- Давно те дiялося,- згадував Коваленко.- Пам'ять не зберегла в усiй
оригiнально-неповторнiй красi всiх його овiяних любов'ю оповiдань, але
змiст їх пам'ятаю i досi. Було, слухаєш, i не наслухаєшся, i боїшся, що
ось-ось замовкне раптом цей милий, часом пройнятий смутком, то знову
веселий, жартiвливий голос надзвичайного лектора... Таким знали Дмитра
Iвановича i потiм, коли вiн розповiдав екскурсiям про експонати, зiбранi в
музеї. Коли ж хтось з екскурсантiв про щось спитає, у його вiдповiдi
вiдчувалася не тiльки велика ерудицiя, а й велика любов до всього, що
зiбрано в музеї.

Не раз потiм казали ми мiж собою: як то добре було б, якби зробити
грамзапис його розповiдей. Яка б це чудова пам'ятка лишилася наступним
поколiнням - працiвникам музею i його вiдвiдувачам!

Будучи активним збирачем фольклорного та лексичного матерiалу, Олекса
Васильович частенько бачився з Дмитром Iвановичем i в музеї, i в господi
вченого. Випало йому бути присутнiм i тодi, коли в Дмитра Iвановича
гостював Панас Карпович Саксаганський, пiд наглядом якого саме тодi
готувалася вистава "Отелло".
Але найбiльше запам'ятав Коваленко урочистий вечiр 1913 року в зв'язку
з тридцятирiчним ювiлеєм лiтературно-наукової дiяльностi професора
Яворницького i слово ювiляра.
- Прослухав я оце всi доповiдi вашi,- сказав Дмитро Iванович,- та й
думаю собi: немає в свiтi кращого чоловiка, як Дмитро Iванович
Яворницький! Який вiн хороший, талановитий, розумний! Як би добре було
жити на свiтi, коли б усi люди були такi, як Дмитро Iванович...
Переглядаючи свiй доробок на рiдному полi, на всiх його дiлянках, скажу
вам по правдi: Яворницький як письменник- не вартий доброго слова;
Яворницький як археолог - так собi; Яворницький як людина - годилося б
бути далеко кращим; Яворницький як iсторик - iсторик поганенький;
Яворницький як збирач археологiчного матерiалу, i особливо фольклору,- па
цьому полi я таки зробив багато. Але ж дякувати за це треба не менi
одному. Велику роботу в цiй галузi виконав гурт людей - учителi, лiкарi,
фельдшери, службовцi рiзних установ, студенти тощо. Я їм безмежно вдячний
за їх безкорисливу й благородну роботу, роботу без принуки, а вiд щирого
серця, з доброї волi. Ось тут їх треба згадати добрим словом, подякувати
за допомогу в збираннi скарбiв матерiальної, а головне, духовної культури,
i слiд сказати, що всi цi скарби взято з первiсних джерел, з цiлинної
етнографiчної товщi, де вони ще зацiлiли в усiй оригiнально-первiснiй
красi.

Кiлька слiв скажу про мої iсторичнi працi. Передi мною лежав незайманий
перелiг, а орачiв - як кiт наплакав. I я писав, орав цей перелiг, як умiв.
Багато в моїй роботi огрiхiв, але я знаю, що пiсля моєї роботи вийдуть на
це поле новi ратаї з новими, кращими плугами, i зорють його без огрiхiв, i
не судитимуть мене, старого, за мої невiльнi провини, а, може, ще й
спасибi скажуть.
Дмитро Iванович дуже цiнував i любив О. В. Коваленка. Вiн писав до
нього: "Любий i дорогий Олексо Васильовичу! Я без кiнця буду вдячний, якщо
ви справдi вiзьмете на себе труд зiбрати колекцiї солi та окам'янiлостi
для музею. Коли випаде у Вас вiльний час, приїздiть до мене i покажiть
менi Ваш ясний лик! Хочу Вам подякувати за Вашу прихильнiсть до науки.
Низенький Вам уклiн, i од усього серця кажу: спасибi! Ваш Д.
Яворницькит"[72].

_НЕ ЗАРОСТАЄ НАРОДНА СТЕЖКА__ _

Коли слухаєш тих, хто знав Дмитра Iвановича Яворницького, знайомишся з
релiквiями старовини, що їх зiбрав вiн, читаєш його численнi науковi працi
й художнi твори, перед тобою постає чарiвний образ ученого й людини з
щедрим серцем, бентежною вдачею i крилатим розумом.
Дмитро Iванович найменше дбав про себе й для себе. Його особисте життя
поступалось перед невтомною працею над iсторiєю, археологiєю i
лiтературою. Вiн докладав усiх сил, щоб здобутки матерiальної i духовної
культури стали надбанням людей вiд плуга й верстата, щоб героїчне минуле
нашого народу будило в сучасникiв почуття гордостi за своїх славних
предкiв i любов до Вiтчизни.
Своїм подвижницьким життям, невтомними пошуками скарбiв сивої давнини
академiк Яворницький здобув заслужену шану й любов народу.

Ще 1929 року у Велико-Хортицькому районi на Запорiжжi виникло нове село
- Яворницьке. Автор цiєї книжки зацiкавився iсторiєю села. Виявилося, що в
ньому живе тепер 60 сiмейств. Дехто з теперiшнiх жителiв працював з
Яворницьким в археологiчнiй експедицiї, що дослiджувала територiю
Днiпрогесу. Отож тридцять п'ять рокiв тому селяни вирiшили назвати iм'ям
ученого своє нове село, яке було перенесене iз зони затоплення в iнше
мiсце. Чимало його старожилiв ще й досi добрим словом згадують ученого.

10 жовтня 1940 року на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У розглянуто питання
про увiчнення пам'ятi академiка Яворницького. Наступного дня Указом
Президiї Верховної Ради УРСР Днiпропетровському iсторичному музею надано
iм'я Яворницького, а також передбачено встановити йому надмогильний
пам'ятник.

У будинку, де жив i працював академiк, iсторичний музей заснував
бiблiотеку, до якої ввiйшло кiлька тисяч власних книжок ученого. В
кiмнатах будинку залишилися картини, старовинний одяг, архiвнi матерiали,
якi належали iсториковi. Спiвробiтники музею вивчали листування Дмитра
Iвановича, впорядковували багатющий архiв.
Давно чекали днiпропетровцi цiєї радiсної подiї. Третього листопада
1988 року бiля будинку Д. I. Яворницького зiбралися шанувальники
Запорозького Писаря. У супроводi кобзарiв, якi виконали героїчний
козацький марш, усi завiтали в курiнь Д. I. Яворницького. Тут пiсля
тривалого капiтального ремонту було вiдкрито меморiальний Будинок-музей.

Не можна було без хвилювання слухати на мiтингу виступ Катерини
Литвиненко, яка у 1935 роцi прийшла помiчницею у цей дiм.

I як вiдгомiн минулих лiт прозвучали тут жартiвливi пiснi, вiршi i
розповiдi у виконаннi артистiв театра iм. Т. Г. Шевченка, з якими вчений
дружив i щедро допомагав їм у творчiй працi.
На урочистостях звучали старовиннi українськi народнi думи та пiснi,
якi свого часу зiбрав етнограф i фольклорист Яворницький.

З любов'ю попрацювали на реставрацiї будинку художники пiд керiвництвом
Вячеслава Юрченка.
Працiвники музею з великою любов'ю зiбрали матерiал про життя, наукову
та громадську дiяльнiсть Яворпицького. Вiдновлено його робочий кабiнет,
усе тут зберiгається так, як було за життя вченого. В меморiальнiй кiмнатi
виставлено оригiнали документiв, науковi працi, якi характеризують його як
видатного дослiдника iсторiї запорозького козацтва, археолога,
фольклориста, етнографа, лексикографа, письменника й прогресивного дiяча.
Оглядаючи меморiальний будинок вченого, гiсть може побачити багато
рiдкiсних картин кiнця XIX - початку XX столiття, їх створили художники В.
Бондаренко, П. Баришнiков, М. Васильєв, С. Василькiвський, К. Вроблевський
та iншi митцi. Окрасою кабiнету є портрет Д. I. Яворницького. Його ще в
1920 роцi малював Ф. Красицький. Коли старший науковий спiвробiтник
меморiального Будинку-музею А. Перкова дає пояснення до цього портрету, то
каже: "Сучасники розповiдають, що, дивлячись на Дмитра Iвановича, можна
було дiзнатися про нього все: слов'янин написав на його обличчi
мрiйливiсть i лагiднiсть, ученик - зосереджену увагу, наполегливiсть,
трудове життя - цiлеспрямованiсть та енергiю, поет i художник слова -
натхнення, а народ - безмiрну доброту". Знаючи особисто вченого, з цим не
можна не погодитись!
Мiж цими документами бачимо диплом про закiнчення Харкiвського
унiверситету, диплом магiстра, конспекти лекцiй з росiйської iсторiї, якi
вiн читав колись у Московському унiверситетi.

У вiтринi лежать майже всi друкованi працi вченого, що стосуються
iсторiї Запорозької Сiчi, грамота Академiї наук УРСР про обрання у квiтнi
1929 року Яворницького дiйсним членом Академiї наук.

Увагу вiдвiдувачiв привертають фотографiї, портрети й погруддя дiячiв
української та росiйської культури, з якими Дмитро Iванович спiлкувався,
приятелював, пiдтримував творчi зв'язки; серед них - I. Рєпiн, Л. Толстой,
В. Стасов, В. Гiляровський, М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Лисенко, М.
Рильський, М. Самокиш, О. Потебня, корифеї українського театру. Тут же
портрети А. Луначарського, М. Скрипника, Г. Петровського, якi високо
цiнували дiяльнiсть iсторика.
Серед багатьох документiв, що свiдчать про велику науково-громадську
працю Яворницького, тут можна побачити афiшi, програми його виступiв з
лекцiями в робiтничих районах Катеринославщини, в Полтавi, Харковi,
Кременчуцi, Лубнах та iнших мiстах України.
Дмитро Iванович зiбрав величезну колекцiю старовинних речей, але все Це
вiн подарував музеєвi. Окремо пiд склом лежить подяка вченому 24 вересня
1902 року вiд Катеринославського наукового товариства за передачу в
подарунок музеєвi власної колекцiї.
В окремiй рамцi вивiшено Указ Президiї Верховної Ради УРСР вiд 11
жовтня 1940 року про увiчнення пам'ятi Яворницького.

За короткий час кiмнату-музей вiдвiдали тисячi шанувальникiв ученого.

Зараз у Будинку-музеї Д. I. Яворницького щонедiлi виступає кобзар I. П.
Скотаренко. Цим самим продовжують славну традицiю Яворницького.
Пригадую: найчастiше кобзарi грали на верандi, яку нинi вiдновлено в
українському стилi. Дмитро Iванович любив i побалакати й поспiвати з
гостями. А розмовляв вiн чудесно. Мова у нього барвиста, соковита,
образна, пересипана українським гумором.
Людно буває в затишнiй кiмнатi, де все нагадує про того, хто все своє
довге життя присвятив служiнню рiдному народовi.

Будинок славного iсторика тепер знову ожив. Сюди йдуть i старi, й
молодi - всi, хто любить свiй народ, шанує його минуле, живе його сучасним
й думає про його майбутнє.

_ПIСЛЯСЛОВО__ _

Книжка "В пошуках скарбiв" - данина незабутньому Дмитровi Iвановичу
Яворницькому. З його iм'ям пов'язано дбайливе вивчення нашого минулого й
невтомне збирання пам'яток сивої давнини.
Численнi вiдгуки на книжку в пресi та в приватних листах, а також той
факт, що перше й друге видання "В пошуках скарбiв", якi виходили в Києвi,
швидко розiйшлися, свiдчать про те, яке дороге нашому народовi його минуле
i як вiн цiкавиться всiм тим, що пов'язано з його iсторiєю.

Авторовi приємно, що його книжка в якiйсь мiрi спонукала окремих
ентузiастiв до самостiйних пошукiв пам'яток матерiальної культури нашого
минулого.
Ось, наприклад, що пише вчитель з мiста Комунарськ на Луганщинi
Олександр Сергiйович М'ягченко:
"Прочитавши вашу книжку "В пошуках скарбiв", я звернув свою увагу ось
на що: Д. I. Яворницький усе своє свiдоме життя присвятив науцi. Вiн дуже
вболiвав за музейними скарбами, збирав їх скрiзь, навiть там, де нiхто їх
не мiг би здобути. I все це вiн робив для музею, для народу. Менi дуже
закортiло також зробити щось добре для музею, якому надано його iм'я. I
ось я згадав, що в селi Бiленькому, на Запорiжжi, два роки тому я бачив
картину М. I. Струнникова "Козак на дозвiллi". Прикладаю з неї фото. Як ви
думаєте, чи варто поїхати менi на розшуки цiєї картини? Чекаю вiд вас
листа".
Автор цiєї книжки негайно написав до вчителя М'ягченка листа й попросив
його докласти всiх зусиль, щоб розшукати картину вiдомого художника.
Незабаром надiйшла радiсна звiстка. Картину М'ягченко знайшов па горищi
в хатi дев'яностолiтнього дiда Коваленка i привiз у Днiпропетровський
iсторичний музей.
Пiд час уважного розгляду рiдкiсного твору одного з кращих учнiв Рєпiна
- Струнникова - в очi впав напис художника внизу картини: "1921 р. М.
Струнник, с. Бiленьке па Запорiжжi".

Це тiльки один випадок, який свiдчить про те, що розшуки народних
скарбiв тривають далi. Але таких прикладiв можна було б навести багато.
Досить сказати, що за останнi 20 рокiв до музею передано сотнi й тисячi
нових експонатiв, значно збiльшився й потiк вiдвiдувачiв музею.
Багато читачiв, ознайомившись з моїми спогадами про життя й дiяльнiсть
Яворницького, приїжджали до музею, щоб на власнi очi побачити скарби, якi
зiбрав наш подвижник науки. Чимало знайшлося й таких, що вирушили у
подорож по Славутi до Днiпрогесу, а звiдти - в Капулiвку, аа могилу Iвана
Сiрка, потiм до Сторожової могили, куди недавно перенесено його прах.
На адресу автора надiйшов лист iз Москви вiд вiдомого росiйського
письменника Корнiя Iвановича Чуковського:

"Спасибо, дорогой Иван Максимович, за превосходную Книжку. Я так
увлекся ею, что прочитал ее всю, не отходя от стола. Вы нашли для нее
очень завлекательный стиль - драматизировали каждый эпизод, придали
максимальную эффективность каждой ситуации. Образ замечательного
украинского ученого встает как живой. Могу себе представить, как счастлив
был Илья Ефимович Рєпин, если бы мог прочитать вашу книгу. Это не только
биография Д. И. Яворницкого, это биография созданного им музея плюс очерки
по истории Украины. Особенно дорога мне глава "По следам запорожцев". На
этой картине двое моих знакомых- Гиляровский и Кузнецов Николай
Дмитриевич... Особенно приятно было, что книга написана по-украински,
хорошим живым языком... Словом, я должен поздравить вас с большой
литературной удачей. Пожалуйста, передайте привет вельмишановному Максиму
Тадейовичу. Ваш К. Чуковский".

Все це спонукало автора працювати далi над книжкою, доповнити її новими
нарисами, якi б ще глибше вiдтворили образ нашого, можна сказати,
народного академiка, його невсипущу працю.
Книжка виходить з передмовою покiйного М. Т, Рильського i познайомить
читача не тiльки з життям та дiяльнiстю Яворницького, а, до певної мiри, й
з iсторiєю рiдного краю.
Автор висловлює подяку всiм, хто прислав свої вiдгуки, спогади,
побажання й поради до нового видання книжки,





[1] Э в а р н и ц к и й Д. И. По следам запорожцев. - СПб, 1898. - С.
173.

[2] Там же - С. 175-176.


[3] Там же - С. 177.


[4] Там же - С. 178.

[5] Там же - С. 179


[6] Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря - Архангельск, 1968 -
С. 62 - 67.


[7] Эварницкий Д. И. По следам запорожцев - С. 184.


[8] Там же - С. 306.


[9] Эварницкий Д. И. Малороссийские народные песни, собранные в 1878 -
1905 гг.- Екатеринослав, 1906 - С. 651.

[10] Эварницкий Д. Й. Запорожье в остатках старины и преданиях народа -
СПб, 1888 - Ч. 2 - С. 76.


[11] Эварницкий Д. И. История запорожских козаков - СПб, 1895 - Т. 2 -
С. 305.


[12] Там же - С. 306.


[13] Мусiєнко П. Штурм Дюнкерка//Україна, 1970 - N19.

[14] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман
войска запорожского низовых Козаков - СПб, 1894 - С. 94 - 97.

[15] Оповiдання "Слiпий боян" i "Українськi чорти" друкувалися в книжцi
Д. I. Яворницького "По следам запорожцев".

[16] У нарисi використано живi розповiдi Д. I. Яворницького пiд час
екскурсiй по музею i на Днiпрi, а також його твiр "Запорожье в остатках
старины и преданиях народа".

[17] Оригiнал листа до П. Я. Новицького зберiгається в архiвi ДIМу.

[18] Государственная библиотека СССР им. В. И. Ленина, рукописный
отдел, ф. 178, N 8304, ед. сб. 25.

[19] Хоткевич Гнат Мартинович - український радянський письменник,
артист, мистецтвознавець. Народився у Харковi. Закiнчив Харкiвський
полiтехнiчний iнститут (1900). З 1896 року виступав з концертами як
бандурист. 1927 року заснував капелу бандуристiв у Полтавi, з 1934-го вiв
клас бандури в Харкiвському музично-драматичному iнститутi.

[20] Мова йде про художню капелу кобзарiв, якою керував тодi на Українi
Михайло Панасович Полотай.


[21] Вересай Остап Микитович (1803 - 1890) - вiдомий український
кобзар. Походив з крiпацької родини. Жив у селi Сокиринпях, на Полтавщинi.
На четвертому роцi життя ослiп. П'ятнадцятирiчним юнаком пiшов у науку до
кобзарiв. Мав добрий голос та слух i блискуче опанував кобзарське
мистецтво. В його репертуарi було багато iсторичних, побутових, сатиричних
та жартiвливих пiсень. Вересай виконував народнi думи: "Як три брати з
Азова втiкали", "Невольницька", "Дума про бурю на Чорному морi", "Про
удову i трьох синiв", "Дума про Хведора Безрiдного" та "Отчим". Улюбленою
пiснею Вересая була сатирична народна пiсня "Про правду й неправду", за
виконання якої кобзаря не раз заарештовували. Вересая добре знав Т. Г.
Шевченко, який подарував йому "Кобзаря". У 70-х роках XIX ст. постать
Вересая привернула увагу вчених, композиторiв i художникiв. 1873 року його
запрошено до Києва для виступу на засiданнi Пiвденно-Захiдного вiддiлу
Росiйського Географiчного товариства. Творчою працею Вересая постiйно
цiкавився М. В. Лисенко. У 1875 роцi вiн органiзував кiлька прилюдних
концертiв кобзаря в Петербурзi. Традицiї Вересая розвивали М. С. Кравченко
та багато iнших українських кобзарiв.


[22] Пiддубний Iван Максимович (1871-1949) - український радянський
спортсмен, професiональний борець. Заслужений артист РСФСР (з 1939),
заслужений майстер спорту СРСР (з 1945). Народився в селi Богодухiвцi
Золотонiського району Черкаської областi в селянськiй сiм'ї. В 1893-1896
роках працював вантажником у Севастополi i Феодосiї. З 1897 року почав
виступати на цирковiй аренi як атлет-гирьовик та борець. За сорок рокiв не
програв жодного чемпiонату. Здобув свiтове визнання як "чемпiон
чемпiонiв". Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора в 1939 роцi.

[23] Наш край. Збiрник праць з археологiї, iсторiї та музеєзнавства.
Днiпропетровськ, 1.97i1, с. 82.

[24] Южнорусская областная сельскохозяйственная промышленная и
кустарная выставка в Екатеринославе, 1910 г. Изд-во Екатерино-славского
губернского земства, 1912, с. 206.


[25] Рогов В. Я. История статуи медной//Простор.1976.- N 4.

[26] Ватченко Г. Ф. Бiльшовичка//Зоря.1967.8 берез.

[27] Шубравська М. М. Д. I. Яворницький.- К., 1972.С. 99.

[28] Козачковський Андрiй Осипович (1812-1899) - переяславський
повiтовий лiкар. Т. Г. Шевченко познайомився з ним у Петербурзi в 1841
роцi, часто гостював у Козачковських, особливо в 1843-1845 pp. Тут вiн
лiкувався, написав свої безсмертнi твори "Наймичка", "Кавказ", "Заповiт"
та iншi. Козачковський матерiально пiдтримував Шевченка тодi, коли той був
па засланнi. Поет присвятив йому вiрш "А. О. Козачковському" (1859).


[29] У Днiпропетровську по вулицi Севастопольськiй, 10, жив старий
лiкар-ларинголог Панько Петрович Зунченко - це син П. I. Зуйченка. Вiн
стверджував, що рукопис автобiографiї ї. Г. Шевченка весь час зберiгався в
їхнiй сiм'ї, а в 1906 роцi, коли про це довiдався Д. I. Яворницький,
рукопис перейшов до його рук, а потiм - у музей.

[30] Яворницький Д. I. Матерiали до бiографiї Т. Г. Шевченка.-
Катеринослав, 1909.С. 23.


[31] Там же.- С. 45.


[32] Колосов В. Активне Шевченкове слово//Зоря.- 1967.- 8 берез.

[33] Южная заря.- 1914.27 февр.

[34] У цьому нарисi дещо використано з матерiалу М. Розумного
"Пам'ятник", вмiщеного у книзi "Вiнок великому Кобзаревi"
(Днiпропетровськ, 1961, с. 112 - 116).

[35] Iсторiя мiст i сiл УРСР. Днiпропетровська область.- К., 1969.- С.
876.

[36] Листи зберiгалися в особистому архiвi фотографа М. Залiзняка, а
потiм, десь у 70-х роках, вiн подарував їх IМФЕ.

[37] Оригiнал цього листа весь час зберiгався в архiвi Лисавети
Павлiвни Тушкан (м. Київ), а в кiнцi 1963 року вона передала його
Київському Центральному республiканському архiву.

[38] Цей собор i нинi височить на березi Самари. Його взято пiд охорону
держави. В ньому в 1978 роцi вiдкрито вiддiл народного i
декоративно-прикладного мистецтва Днiпропетровського художнього музею.
Експонати привертають увагу жителiв нашої країни та зарубiжних туристiв.

[39] Репин И. Сокровище русского искусства.М., 1949.Т. 2.


[40] Яворницкий Д. И. Как создавалась картина
"Запорожцы"//Художественное наследство. И Е. Репин.-М.; Л., 1949.- Т. 2.С.
74.

[41] Позував для постатi цього хлопчика син Рєпiна - Юра.

[42] Поруч з величезним козаком, написаним з професора Рубця, стоїть
худий, високий козак з похмурим обличчям у хутрянiй шапцi. Для цiєї
постатi позував артист Ф. I. Стравинський.

[43] Це означає, що на голову надiвали макiтру i по нiй пiдстригали
волосся.


[44] Цього бурсака Рєпiн писав не з живого Мартиновича, а з його маски,
знятої з обличчя молодого художника. Коли в Академiї мистецтв робили форму
з голови Мартиновича, вiн усмiхнувся, цю усмiшку було зафiксовано у гiпсi.
Маска попала до рук вiдомого українського художника О. Сластiона. Рєпiн
побачив у нього цю маску й попросив передати йому, щоб написати бурсака в
його "Запорожцях".


[45] Така люлька була в музеї. Яворницький казав про неї: "Ось бачите,
яка люлька - сюди з фунт тютюну влiзе. А такий козак, як Тарас Бульба,
викурював її за один раз".


[46] Алексеев Г. П.- колишнiй катеринославський губернський
предводитель дворянства, нумiзмат, мав величезну колекцiю козацької
старовини, влiтку жив у своєму маєтку в Котiвцi Катеринославської губ., а
взимку - в Петербурзi, був у чинi гофмейстера царського двору.

[47] Яворницкий Д. И. Как создавалась картина "Запорожцы" //
Художественное наследство. И. Е. Рєпин.-М.; Л., 1949.-Т. 2.- С. 98-105.

[48] Великий Рєпiн I. Ю. багато зробив для України. Пензлю генiального
художника належать картини "Українська селянка" (1880), "Портрет Т. Г.
Шевченка" (1888), "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi" (1880 -
1891), "Українське весiлля" (1928) та багато iнших. Його першi життєвi
враження були пов'язанi з Україною: акварель "Бандурист" художник
намалював у 15 рокiв.

[49] Всi листи, про якi йде мова в оповiданнях "Гопак - танок
запорожцiв" та "Як народились славнозвiснi "Запорожцi", опублiкованi в
рiзних джерелах. Дослiдниця М. М. Шубравська встановила, що 43 листи
художника (iз 60) опублiковано 1952 року науковими спiвробiтниками
Третьяковської галереї Н. Г. Галкiною i М. Н. Григор'євою (див. И. Е.
Репин. Письма к художникам и художественным деятелям. М., 1952); 7 листiв
Яворницького до Рєпiна (iз ЗО) надрукував 1962 р. Б. С. Бутник-Сiверський
(див. Репин и Украина. Письма деятелей украинской культуры и искусства к
Репину, 1896 - 1927); останнi 23 листи опублiковано М. Шубравською.
Радуга.- 1967.- N 10.- С. 154 - 169.

[50] Гиляровский В. Москва и москвичи.- М., 1957.С. 87.


[51] Спогади про Лесю Українку.- К., 1963.С. 494.


[52] Тут помилка: Яворницькому тодi було 55 рокiв.

[53] Українка Л. Твори.- К., 1956.- Т. 5.С. 573,


[54] Телешов Н. Д. Избр. соч.: В 3 т.- М., 1956.Т. 3.- С. 19 - 20.

[55] Центральный государственный архив Октябрьской революции СССР, ф.
ЮИ - 3, 1900, ед. хр. 1, ч. 12 Бл, 95 об.

[56] Лисенко О. М. В. Лисенко: Спогади сина.К., 1957.


[57] Зберiгається в архiвi ДIМу.

[58] Коли будували Днiпрогес, цю плиту зняли зi скелi, перевезли до
села Микольського i встановили на березi Днiпра, де вона стоїть i досi.

[59] IЛ АН УРСР, ф. 37, од. зб. 264.

[60] Зберiгається в архiвi ДIМу.

[61] Там же.


[62] Там же.


[63] Там же.


[64] IМФЕ, ф. 30-2, од. зб. 38, арк. 3.

[65] Там же, ф. 30 - 2/13.

[66] Оригiнали листiв, про якi йде мова в оповiданнi "Путiвка в життя",
зберiгаються у власному архiвi О. В. Бодянського.

[67] Оригiнали листiв з оповiдання "Напутнiй тост" зберiгаються в
архiвi Д. I. Яким'юка.


[68] ЦНБ АН УРСР, рукописний вiддiл, ф. 1, 22031, арк. 3.

[69] Т а м же, арк. 4.


[70] Мартен, 1925, N 11, с. 14.


[71] Пiсля першого видання книжки "В пошуках скарбiв" автор одержав
сотнi листiв од учителiв, учених, робiтникiв, колгоспникiв i студентiв.
Були серед них i легенди та всякi перекази, що вiдбивали образ Д. I.
Яворницького в народнiй фантазiї. Деякi з цих легенд подаються у цьому
роздiлi.

[72] Спогади О. В. Коваленка i його листи зберiгаються у власному
архiвi автора цiєї книжки.
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2020 <META> Все права защищены