/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/SU/UKRAINA/ANTONENKO_DAVIDOVICH/za_shirm.txt Библиотека на Meta.Ua За ширмою (уривки)
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять

Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки)



------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------




...Олександр Iванович одiйшов вiд трюмо й подався до другої кiмнати. Ця
кiмната в їхнiй невеликiй квартирi правила йому за кабiнет i водночас за
спальню матерi. Власне, не спальню, а мiсце спання, бо мати заходила туди,
тiльки коли лягала спати та ще хiба коли хвороба пiдтинала їй кволi ноги.
Звичайно ж вона волiла тихенько сидiти в кухнi чи у дворi, аби лиш не
зрушити чогось у кiмнатах, де жили її Сашко та невiстка.
Праворуч коло сiни стояло за ширмою її лiжко. Це благеньке дерев'яне
лiжко-розкладачка з довгим полотняним лантухом-матрацом, у якому давно вже
перетерлась на порохню солома, було застелене залатаним у кiлькох мiсцях
простирадлом i старим домотканим укривалом. Усе це мати прихопила з
далекого Переяслава, коли остаточно зважилась переїхати на життя до свого,
єдиного тепер, сина. Нiна Олександрiвна й досi не може без смiху дивитись
на ту нужденну неоковирну ширму iз старої плахти, напнутої на почорнiлi
вiд часу патички, що тiльки чудом тримались одне одного на заiржавiлих
петлях, намагаючись затулити в кiмнатi убогу материну постiль. Цей
незграбний витвiр мiстечкового партача разом з усiм материним добром не
вартий був i десятої частки тих грошей за перевiз через тисячi кiлометрiв
до Узбекистану, але мати, як колись дiвка - посагу, мiцно держалась того
всього. А надто тої чудернацької ширми, яку вона по-стародавньому називала
- параван. Нiна Олександрiвна, чи то не зрозумiвши, чи то навмисне, щоб
поглузувати з неуцтва свекрухи, не раз, було, казала, смiючись: "Який там
"караван"! Це - ширма. Розумiєте, Одарко Пилипiвно, - ширма! Маєте сина
лiкаря, а говорите, як якась колгоспниця".
На думку Нiни Олександрiвни (i з цим погоджувався й Олександр
Iванович), цю ширму давно б уже слiд викинути, бо вона своїм занадто
старосвiтським виглядом тiльки компрометує їх, але мiсцева кустарна
промисловiсть ще не почала виробляти чогось хоч трохи пристойного, та й
Олександровi Iвановичу в глибинi душi все ж було жаль старої матерi з її
дивацтвом, i ширма залишалася... Одначе, коли приходили прошенi гостi,
ширму з лiжком заздалегiдь виносили надвiр, i, поки гостi не розходились,
матерi не було де спати, бо заснути надворi не давали москiти, та й не
годилось старiй де-будь розлягатися.
Коли Олександр Iванович увiйшов до кiмнати, за ширмою було тихо.
Мабуть, виснажена вночi пропасницею, мати спала. Олександр Iванович
причинив за собою дверi i навшпиньки, щоб не збудити старої, пройшов до
письмового столу й сiв у крiсло. За ширмою зарипiло лiжко.
- Ти ще не їв, Сашку? Там, на нижнiй полицi в шафi, є сир i вчорашнього
молока трохи, якщо не скисло...
- Певно, гузапая одсирiла або примус коверзує, -- сказав Олександр
Iванович, не слухаючи останнiх материних слiв. Вiн знав, що в травнi, коли
тут остаточно припиняються веснянi дощi, тонке стебло торiшньої гузапаї не
може одсирiти, та й примус нещодавно лагодили, але треба ж щось сказати
матерi на виправдання справдi дивного зволiкання дружини. Годинник на
столi показував уже двадцять на дев'яту. Олександр Iванович присунув до
столу крiсло й розгорнув "Драму на полюваннi".
- Сир - у кутку, накритий блюдцем...- знову почувся за ширмою тихий
материн голос.
Олександр Iванович насупився. Материнi слова немовби натякали на
недбайливiсть i невмiння господарювати його Нiни.
- Будь ласка, мамо, не турбуйся!.. Захворiла - треба лежати; без тебе
все зробиться,- буркнув вiн, не криючи свого невдоволення.
- Так ти ж знову пiдеш голодний...-- нiби виправдовуючись, промовила
мати й важко зiтхнула.
Це зiтхання зовсiм уже роздратувало Олександра Iвановича. Вiн хотiв
сказати матерi, що просить и не втручатися, куди не слiд, що вiн i дружина
обiйдуться без неї, але в цю мить здалека, десь iз кухнi, почувся дитячий
вереск i швидко покотився до кiмнати. Коло дверей вiн стих, потiм дверi
враз розчахнулися обома половинками, i до кiмнати вбiг трирiчний син
Олександра Iвановича Вася. Простягаючи перед себе руку з розчепiреними
дрiбненькими пальцями, малий .захлинався вiд плачу й задрiботiв нiжками
просто до баби за ширму.
- Бабо, бабо - буба!..
- Не плач, Васильку, не плач, голуб'ятко...
- Мама Васi - бубу...-- скаржився далi малий.
- Де буба? На руцi? Ану, давай її сюди...
Олександр Iванович не бачив через ширму, але до дрiбниць уявляв усю
дальшу сцену. Колись давно-давно так потiшала мати i його, i це так само
враз заспокоювало Олександра Iвановича, як тепер його Васю. Мати помалу
загинає до крихiтної рожевої долоньки малюсiнькi пальчики, починаючи з
мiзинця, i над кожним пестливо примовляє:
- Горосю, бобосю, пшеничка, тичка...-Дiйшовши до великого пальця, мати
раптом надає своєму голосовi штучно-сварливого тону й, злегка витягаючи
онукiв пальчик, каже: - А старий бобище...- Тут заходить коротенька пауза,
коли баба нiби мiркує, що ж учинити з "старим бобищем", а малий роззявив
рота й зацiпенiв у захватi, дарма що чує це який там уже раз.
- А старий бобище - фу-у-урр за плотище!
I баба вiдкидає далеко набiк свою жовту худеньку руку.


Вiд цього "фу-у-урр" малий регоче, аж заходиться. На щоках ще блищать
невисохлi сльози, а вiн просить бабу повторити ще раз усе спочатку й
настирливо суне до неї другу ручку.
Перед Олександром Iвановичем лежала розгорнута книга, але думки його
були - за ширмою. I якесь дивне мiшане почуття - чи то заздрощiв до щирої,
безпосередньої радостi малого, чи то ревнощiв, що син у своїй бiдi побiг
не до нього, а до баби, чи жалю за чимось неповторним, втраченим не знати
де й коли,- поволi опанувало його. А за ширмою знову лагiдно примовляла
мати: - Горосю, бобосю, пшеничка...
Олександр Iванович не чув навiть, як до кiмнати широкими, поквапними
кроками ввiйшла Нiна Олександрiвна. Метнувши повний гнiву погляд на ширму,
вона обурено повернула голову до Олександра Iвановича.
- Треба, нарештi, покласти цьому край! Я так не можу!.. Дитина
завинила, я покарала її, а Одарка Пилипiвна - прошу: "Єросю, барбосю"!..
Що за виховання? I потiм - навiщо вчити дитину всяких дурниць?
Олександр Iванович розумiв, що дружина навмисно перекручує слова
материної приповiдки, знав, що й Васю вона карає часто без усякої потреби,
i взагалi ляпаси й потиличники - не метод виховання, але вiн промовчав.
Сказати це зараз - значить зчинити в домi бучу, а треба ж працювати. Для
всякої працi, а то бiльше для лiкарської - передусiм спокiй, рiвновага.
Вiн узяв зi столу записника, стетоскоп i тихо пiдвiвся з крiсла, уникаючи
зустрiчатись очима з дружиною.
- Чудово! Чудово! Одарка Пилипiвна розбещує дитину, батько ' дивиться
на це крiзь пальцi, а менi - хоч розiрвись!..
Нiнi Олександрiвнi дуже кортiло зчепитись з старою, сказати їй,
нарештi, що годi клеїти дурня, прикидаючись хворою, бо якщо цього не
розумiє чомусь її син-лiкар, то добре розумiє вона. Де там та малярiя? Це
- хитрощй! Це все витiвки, щоб звалити на плечi Нiни Олександрiвни ще й
прокляту кухню. Нi, тут не акрихiну треба, а...
Гнiв Нiни Олександрiвни клекотiв у грудях, але за ширмою було тихо. Не
чути навiть малого, що, певно, прикипiв там, переляканий, до баби, i це
зв'язало Нiну Олександрiвну. Не зганяти ж стару силомiць з лiжка, хоч
вона, безперечно, й варта того!..
Прикусивши губу, Нiна Олександрiвна рiшуче пiдiйшла до ширми.
Щоб не торкатись рукою до тої свекрушиної гидоти, вона бридливо
вiдсунула черевиком стулку ширми й, не заглядаючи всередину, швидко
намацала рукою Васю та рвучко висмикнула його геть.
- Щоб ти менi бiльше не смiв туди ходити!
Малий заверещав, запручався, простягав до баби вiльну руку, але Нiна
Олександрiвна владно потягла його до дверей.
Уже за порогом вона обернулась до Олександра Iвановича.
- Чого ж ти не йдеш снiдати? Яєчня на столi, чай холоне...
За ширмою знову тихо зiтхнула мати, i Олександр Iванович, якому теж
хотiлося зiтхнути, затримав дихання. Лiжко за ширмою зарипiло, й по
пiдлозi зачовгали капцi. Мабуть, мати пiдвелась i починає вбиратися.
Олександр Iванович сумно глянув на годинника. За десять дев'ята. Вiн
зiтхнув i вийшов.
У другiй кiмнатi Нiна Олександрiвна муштрувала Васю. Затиснувши малого
мiж своїми колiнами, вона вiдкинулась на спинку стiльця й, вiдбиваючи
черевиком такт, проказувала:
Гуси, гуси, ось вода!
Прошу пити! - Га-га-га!..
Хлопчик тоскно дивився у вiкно й мовчав. Олександр Iванович, не
затримуючись у кiмнатi, швидко подався до амбулаторiї...
(...)

IV
Вечiрнiй прийом закiнчився, й Олександр Iванович вийшов на ганок
амбулаторiї.
Сутенiло. За деревами кишлаку сквапно сiдало на заходi сонце, й у
повiтрi вже чути було перших москiтiв.
Цiлий день сьогоднi Олександр Iванович був серед людей, i зараз йому
хотiлося лишитися трохи на самотi, зiбратись з розпорошеними за всяким
клопотом думками, i вiн пройшовся лiкарняним двором.
Три роки тому, коли молодий лiкар Постоловський приїхав сюди працювати,
цей двiр являв собою сумну, зарослу бур'янами пустку. Колись, ще до
колективiзацiї, двiр i будiвлi теперiшньої докторхони належали заможному
баєвi. Два бiлi будинки з вiкнами в двiр i глухими стiнами на вулицю,- щоб
стороннє око не могло глянути на баєвих жiнок,- були покоями бая, третiй,
що витягнувся вздовж двору й тiльки одною бiчною стiною впирався у вулицю,
правив за примiщення для челядi й комору. Мiцна брама з маленькою хвiрткою
й добрими засувами, вбудована в зовнiшню стiну, i високий сiрий дувал, що
вiдмежовував двiр вiд сусiдiв, надавали володiнням бая вигляду чи то
маленької фортецi, чи в'язницi. Сюди, на цей великий двiр, звозили колись
зiбрану бавовну, пшеницю й рис, до бая приходили росiйськi крамарi й
урядовцi, i у дворi було завiзно вiд гарб, навантажених ослiв i людей.
Посеред двору височiла широка шопа, i в затiнку її, рятуючись вiд спеки,
спочивали байськi конi, а коли не було близько господаря, й - наймити. Це
розповiв лiкаревi старий сторож Iсмаїл, що задержався тут, як самовидець
тих далеких часiв, iз колишньої байської челядi.
У Наманганi заступник завiдувача обласного вiддiлу охорони здоров'я,
пiдписуючи Олександровi Iвановичу призначення сюди, сказав, важко
зiтхаючи:
- Наш Узбекистан не зазнав страхiть вiйни, але пiд воєнний час
безгосподарнi, а часом i хижi руки тут подекуди завдали медичним закладам
руйнацiї чи не меншої, як на заходi бомби... З примiщенням вам буде
важкувато попервах...
(...)

VIII
Рак!
Пiдступна, зловiсна хвороба...
Тихо, часто без болю, без помiтних зовнiшнiх ознак попервах, вона мiцно
хапає своїми цупкими пазурами якийсь орган людини й без жалю руйнує його.
Та цього їй мало. Її спрага нищити - невситима! I вона по лiмфатичних
путях розпросторюється далi, засилає в ближчi й дальнi органи свої
нищiвнi, диверсiйнi десанти - метастази.
I ось дужий досi органiзм, iнодi саме в розквiтi сил, раптом, мов
пiдтята в корiннi рослина,- пiдтята нишком, крадькома, десь у глибинi
грунту,- починає занепадати, в'янути, всихати. Хвору людину охоплює
загальна кволiсть, утома, недокрiв'я, людина марнiє, обличчя її набирає
неприємного землистого кольору, сохне шкiра... А там, у тканинах ураженого
органа, невпинно точиться страшна робота руйнацiї. Ракова пухлина росте,
збiльшується,- її клiтини, цi мiкровелетнi-напасники, бурхливо множаться й
ширяться. Мов хижаки, вони вдираються в сумiжнi мiжтканевi щiлини,
руйнують здорову тканину i вкорiнюються; i нема їм спину, i нема пощади нi
життєво важливим органам людини, нi самому людському життю.
Та ось пухлина розпадається, розкриваються зруйнованi кровоноснi
судини,- i нараз починається тяжка ракова кровотеча. I людське життя стає
пiд страшну загрозу: кровотеча може перетнути його...
Хворiй людинi, знесиленiй вiд великої крововтрати, може навiть на
якийсь час полегшати, їй раптом починає здаватись, нiби хвороба вичерпала
саму себе i ось уже кiнець їй, за яким почнеться одужання...
Нужденна омана!
Леле, це не кiнець хвороби, не поразка її, навiть не тимчасовий,
змушений вiдступ, це - її перша велика перемога! Її нездоланний дух
нищення й загибелi вже прорвався далi по органiзму, розсипався загонами
смертi, i хто зна, може, вже не в одному, а в кiлькох мiсцях росте нова
злоякiсна пухлина, вдирається в новi тканини й нищить, нищить...
I отак до нового розпаду пухлини, до нової кровотечi, до тої останньої
поразки, коли, нарештi, сили життя капiтулюють перед силою смертi...
Олександр Iванович давно вже закiнчив приймати хворих в амбулаторiї, а
думки про рак усе ще не покидали його. Вiн нашвидку пообiдав i, щоб мати
ввечерi вiльний час складати мiсячний звiт про роботу своєї дiльницi,
одразу ж, не чекаючи, поки спаде спека, пiшов на виклик до хворого. Вiд
хворого вiн подався за кишлак глянути, чи є ще гамбузiї в ближчих ариках,
i задля цього, сам того не помiчаючи, пройшов досить далеко вздовж широких
плантацiй бавовнику i тiльки там, де починались залитi нафтою рисовi поля,
повернув назад.
Усе було гаразд. I у хворого був лише звичайний рецидивний напад
давньої малярiї, з яким могла б упоратись сама Таскiра без лiкаря, i
дрiбненькi гамбузiї щокроку виблискували в неглибокiй водi арикiв
синювато-срiблястими блищиками, а коли, вертаючись додому вже iншою
дорогою, Олександр Iванович зайшов до контори колгоспу iменi Ахунбабаєва,-
зайшов, мiж iншим, на всякий випадок, зовсiм не сподiваючись кого-небудь
побачити там у цю пору, вiн несподiвано нахопився на засiдання колгоспного
правлiння. З його приходу всi, видамо, зрадiли, i до Олександра Iвановича
звiдусiль простягалися засмаглi руки, якi всi треба було неодмiнно
потиснути. Лиш голова колгоспу Рахiмбеков пiдозрiло насторожився, але коли
всунув у лiкареву долоню свої короткi, як цурупалки, пальцi, вiн з
чемностi мусив привiтно усмiхнутися також.
- Алейкум селям, доктор!..
(...)

XXI
Вже смеркалося, i на безхмарному темно-синьому небi повагом викочувався
вгору мiсяць уповнi. Коли Олександр Iванович зайшов до покоїв, там була
вже нiчна тиша. Вася й мати спали, тiльки Нiна Олександрiвна з нудьги
перегортала давнi номери "Крокодила". Почувши, що рипнули дверi, вона
вiдсунула вiд себе журнал i пильно подивилась на чоловiка. За цю добу вiн
якось зiв'яв i помiтно спав на виду. "Можливо,- подумала вона,- я дещо й
передозувала вчора..."
Говорячи з чоловiком, вона звикла - вдало чи невдало - вживати медичних
термiнiв, i в неї давно вже пiодермiя заступила звичайнi прищi, нежить i
кашель зникли в грипозному станi, дурень став у неї дебiлом, а глупота
обернулась на олiгофренiю; i тепер, коли вона думала про чоловiка, цi
термiни лiзли їй у голову: "Реакцiя наявна",- констатувала сама собi Нiна
Олександрiвна, спiймавши спустошений погляд Олександра Iвановича, що на
мить затримався на її чолi. I, мiркуючи, яку найкраще застосувати тепер
тактику до чоловiка, вона вирiшила, що поцiлунки й обiйми, якi допомагали
в таких випадках ранiше,- зараз небезпечнi. Краще побiльше валерiанових
крапель у слова i чогось такого, що нейтралiзувало б терпкий присмак
їхньої нiчної розмови.
- I, мабуть же, марно проїздився? Нiчого особливого й не було? -
спитала вона, вдало додаючи до свого голосу iнтонацiї жалю i спiвчуття.
- Нi, тяжкi пологи. Поперечне становище...- тихо вiдповiв Олександр
Iванович, шукаючи на вiшалцi вiльного гачка повiсити кепку.
- В узбекiв усе - "не слава Богу"! То ноги на рiвному мiсцi поламають,
то дитина чогось у них упоперек родиться... Народ! - i Нiна Олександрiвна
зiтхнула.- Одначе соловей пiснями не буде ситий,- похопилась вона i встала
з стiльця.
- Та я, власне, вечеряв уже... Олександр Iванович стомлено потер
долонею чоло.
- Чим же тебе годували? Пловом, звичайно, якого ти не їси. Дурницi! - I
вона швидко пiшла на кухню.
Олександр Iванович оглянувся по кiмнатi. Все було звичайне, як i
завжди: трюмо, двоспальне лiжко, шафа, мольберт, малюнки дружини на
стiнi... I все ж вiн не мiг позбутись дивного враження,- нiби не до своєї
квартири, а до чужих людей зненацька зайшов вiн такої пiзньої пори. I
тепер, коли вийшла господиня, треба було помiркувати, як повести себе
далi...
В кутку коло стiни засмiявся увi снi Вася i замовк. Олександр Iванович
тихенько пiдiйшов до дитячого лiжка i крiзь напнуту на бильцях марлю
глянув на свого хлопчика. Малий вивернувся, вiдкинувши далеко набiк руку,
i роззявленим ротиком усмiхався. Може, ввi снi бачив свого татка? Або
вчулося йому бабусине "горосю-бобосю..."? I ясний, безтурботний сон його
сина нарештi повернув Олександровi Iвановичу давнє вiдчуття свого дому.
Коли Нiна Олександрiвна принесла з кухнi накриту тарiлкою сковороду й
забряжчала в шафi, виймаючи виделку й ножа, вiн почував уже себе цiлком
удома, в своїй сiм'ї.
- Ми з Одаркою Пилипiвною приготували для тебе сьогоднi фаршированi
помiдори,- сказала Нiна Олександрiвна, знаючи, що байдужий до кулiнарних
витворiв своєї матерi чоловiк усе ж вiддає перевагу цiй стравi.
Рiвна поведiнка дружини, позбавлена розпаленої штучно пристрастi, як
того з досвiду боязко чекав Олександр Iванович, заспокiйливо впливала на
нього. Йому й справдi почало здаватись, що не було нi прикрої сцени вчора,
нi тяжких думок сьогоднi. I, на подив самому собi, вiн охоче почав їсти
политi сметаною печенi помiдори.
Олександр Iванович поволi розговорився, сказав, що днями сподiваються
приїзду нового завiдувача облздороввiддiлу, який, мабуть, завiтає i до
них. Нiна Олександрiвна сiла колiнами на стiльця i, спираючись лiктями на
стiл, уважно слухала.
- А вiн росiянин чи узбек? - поцiкавилась вона.
- З прiзвища видати - узбек: Ходжаєв.
- Ну, значить, такий же дебiл, як i Ахметджанов!
- Навпаки. Ахметджанов - тiльки фельдшер, а це - хiрург. I, кажуть,
хороший. Навiть, ставши завом, не кидає практики. В обласнiй лiкарнi вiн i
тепер часто робить складнi порожниннi операцiї.
- Чого-чого, а узбека-лiкаря, та ще хiрурга або гiнеколога, я собi не
уявляю!
- Ну чому ж? - заперечив Олександр Iванович.- Є в узбекiв i хорошi
лiкарi, є iнженери, агрономи...
- Знаєш, кожному народовi дано щось своє: китайцi розводять чай, цигани
ворожать, євреї торгують...
- Що ти, що ти! - перебив її Олександр Iванович, силкуючись не втратити
такту.- Ти мислиш,м'яко сказав вiн,- як один автор старої книжки для дiтей
(здається, в Горького я читав колись про це). Так ось цей автор писав: "У
Китаї вся люднiсть - китайцi, i навiть iмператор - теж китаєць!" Бачиш,
Нiно, тобi треба...
- Треба реально, а не з книг i газет дивитись на речi! - перебила iз
захватом Нiна Олександрiвна.- Я припускаю ще з узбека вчителя, артиста,
навiть поета (хоч, кажуть, вони нудно пишуть), але лiкаря, iнженера,
художника - нiколи! Щоб я довiрила узбековi своє здоров'я? Та нi в якому
разi!.. Це просто не личить їм.
"Безглуздя!" - хотiв сказати Олександр Iванович, бачачи, що дедалi в
лiс, тим бiльше дров, але йому стало шкода тої химерної злагоди й
родинного затишку, що їх так важко повернув вiн собi сьогоднi, тому
стримався й тихо сказав:
- Це, Нiно, наївно.
Нiна Олександрiвна встала з стiльця, щоб було зручнiше сперечатися, i
тiльки-но хотiла розкрити рота, як з двору крiзь одчинене вiкно, запнуте
марлею проти москiтiв i комарiв, почулося собаче виття.
- Бр-р, як неприємно виє! - мерзлякувато, мов вiд холоду, здригнула
плечима Нiна Олександрiвна.- Аж моторошно якось... I навiщо тримають у
дворi цю потвору!
Олександр Iванович встав з-за столу й пiдiйшов до вiкна. Крiзь марлю
було тьмяно видно посерединi двору Жучку, що витягала до мiсяця морду й
вила. Нiна Олександрiвна тривожно подивилась на Олександра Iвановича i,
прислухаючись до виття, пошепки промовила:
- Це, здається, щось недобре вiщує...
- Пусте! - сказав Олександр Iванович, якому, проте, ставало теж недобре
на душi вiд того розпачливого собачого плачу, i, щоб розвiяти це гнiтюче
враження, неначе справдi передчуття чогось лихого, що чимраз дужче
заповнювало кiмнату, вiн удавано засмiявся.
- На приїзд Ходжаєва виє. Влетить менi вiд нього за якусь дурницю по
саму зав'язку!
Та це не заспокоїло Нiни Олександрiвни. Вона сумнiвно похитала головою
i голосно спитала до другої кiмнати, де спала свекруха:
- Що це означає, Одарко Пилипiвно, коли собака так виє?
Стара таки не спала. Видимо, й вона прислухалась до того виття, бо
одразу ж вiдповiла:
- Це на нещастя - пожар або смерть чиюсь...
- От бачиш! - сказала, повернувшись до чоловiка, Нiна Олександрiвна,
цiлком погоджуючись цього разу з свекрухою.
- Менi страшно, Сашуню...- прошепотiла вона, боязко тулячись до
чоловiка.
- Дурнi забобони! - навмисне голосно сказав Олександр Iванович, щоб
порушити густу тишу, серед якої особливо виразно чулося сповнене
безвихiдної туги собаче виття й шкребло по душi.
- Я прожену її зараз! - i вiн широкими кроками вийшов з кiмнати.
Серед двору, жалiбно пiдiбгавши хвоста й уся скулившись, немовби її
трясла трясця, стояла боком до Олександра Iвановича Жучка й вила на
мiсяць.
- Їди геть, Жучко! Я т-тобi!..
Олександр Iванович нахилився до землi, мов беручи ломаку, але Жучка не
рушила. Вона лише перестала вити й повернула до Олександра Iвановича
морду. В мiсячному свiтлi Олександр Iванович добре бачив усю її скорботну
зiгнуту статуру, i йому здалося, що в єдиному оцi собаки ятриться така
глибока, майже людська печаль, що йому аж защемiло серце i холодок пробiг
поза спиною.
Жучка спроквола повела головою то в один, то в другий бiк, немов без
надiї хотiла ще раз спробувати знайти в свiжому, нiчному повiтрi щось
назавжди втрачене, потiм одвернулась i тихо подалась геть.
За хвилину вона завила в дальньому кутку двору, i Олександр Iванович
знову побачив її задерту вгору морду, немов Жучка ревно плакала й
скаржилась до неба на якесь своє невтiшне собаче горе...

XXII
Якби це була не його мати, а хтось iнший, йому як лiкаревi було б
досадно, що хворобу дiагностував не вiн, а другий лiкар; йому було б
неприємно й соромно перед завоблздороввiддiлу, що вiн прогледiв у хворої
рак, тодi як симптоми були такi виразнi, що випадок можна було б назвати
"студентським раком", який легко може розпiзнати й недосвiдчений
студент-медик. Але це була його мати, мати, що жила з ним поруч, яку вiн
бачив щодня, мати, яка перед його очима марнiла, сохла, згасала, а вiн
нiчого того не помiчав! Не помiчав - i як лiкар, i як син... Як це могло
статися?..
Не як лiкар, а як людина, мати якої небезпечно хвора, вiн уже не
сумнiвався в слушностi страшного дiагнозу.
В пам'ятi виринуло, як нещодавно мати вiдмовилась вiд ковбаси, а потiм
узяла шматочок, i їй стало зле, виринало ще багато-багато дрiбниць, якi
вiн механiчно зафiксовував у пам'ятi ранiш, не надаючи їм нiякої ваги, а
тепер вони з невблаганною об'єктивнiстю стверджували дiагноз. Вiн
пригадував їх поза своєю волею одну за одною i все питав себе: "Як же, як
же могло статись, що я нiчого того не помiчав?.."
Усе, що вiдбувалось тепер навколо, було нiби завiшане густою марлевою
сiткою. Вiн чув, як Ходжаєв казав йому, що треба якнайшвидше зробити
рентгенографiю огруддя, як вiн радив йому негайно взяти вiдпустку;
Олександр Iванович зрозумiв, що про хворобу матерi знають уже й iншi, бо
Пiсочкiна умовляла стару завтра ж їхати до району й обiцяла прислати по
неї з тропстанцiї пiдводу; чув навiть, як дружина пошепки питала
Пiсочкiну: "Це не заразне?" Та все це вiн сприймав уже здалека, нiби воно
вiдбувалося десь на сценi в якiйсь важкiй драмi, де вiн уже зiграв свою
роль, тодi як iншi ще грали далi...
Мозок йому тiльки приймав слова, не розбираючи їх значення, i недбало
вiдкладав їх кудись набiк, а просто перед ним стояло оголене,
болючо-реальне, страшне в своїй правдi: мати хвора на рак, рак стравоходу
- одну з найтяжчих i безнадiйних, надто при задавненому станi, форм
рака...
I знову, i знову перед ним виникало питання, на яке вiн не мiг знайти
собi вiдповiдi: як це могло статися?..

XXVI
Трохи пiзнiше Жучку побачив ще один чоловiк, який примчав до станцiї в
маленькому газику i, поквапно вийшовши на перон, похмуро подивився на
спорожнiлi колiї, на далеку смужку диму вiд поїздiв i, нарештi, спинив
невдоволений погляд на скоцюрбленому тулубi суки, що жалiбно скавулила
вiддалiк перону. Ходжаєв, розумiється, не впiзнав у цiй упослiдженiй,
бездомнiй тваринi годованки хворої матерi лiкаря Постоловського, хоч з
раннього ранку вiн тiльки й думав, що про цю матiр та її сина-лiкаря,
трагедiю якого Ходжаєв близько взяв до серця.
Вiн затримався вчора в Кара-Дар'їнськiй лiкарнi, де недостатня
профiлактична робота й великий процент захворювань на малярiю вимагали
глибшого обслiдування i його особистого втручання. Та незважаючи на
заклопотанiсть, Ходжаєв ще вчора, пiсля довгих марних спроб додзвонитися
до Хакул-Абадэ, нарештi зв'язався телефоном з Ахметджановим i зобов'язав
того пiд особисту вiдповiдальнiсть забезпечити автотранспортом перевiз до
залiзничної станцiї хворої матерi лiкаря Постоловського.
Сьогоднi ранком Ходжаєв знову зателефонував до Ах-метджанова, але
дiзнавшись, що хвору досi не одвезено, бо машину швидкої допомоги спiткав
непередбачений ремонт, який ось-ось має закiнчитись, спалахнув таким
гнiвом i так нагримав на отетерiлого заврайздороввiддiлу, що той затремтiв
перед телефонним апаратом, як перед розлюченою живою iстотою, пiдскочив з
стiльця й став заникуватись.
- Фельдшер Ахметджанов! - сказав уже спокiйним голосом, одiйшовши трохи
й опанувавши себе, Ходжаєв, але саме те, що вiн назвав його не на iм'я та
по батьковi чи за посадою, як то звичайно називав своїх пiдлеглих, нагнало
на Ахметджанова ще бiльшого страху, аж йому перехопило дух.
- Йдеться про хвору людину, та ще й до того - матiр вашого лiкаря. Де
хочете - в райвиконкомi, в райкомi чи де там - вiзьмiть машину i негайно
вишлiть. Максимум за годину я буду у вас. Щоб на той час був готовий наказ
про мiсячну вiдпустку лiкаревi Постоловському, зарплата за останнiй мiсяць
i вiдпустковi. Я сам передам йому це. Дiйте, не спiть! Я жартувати не
люблю. Особливо коли йдеться про хворих.
Ходжаєв, обурюючись знову, так сердито накинув на телефонний апарат
трубку, що там аж дзенькнуло щось; наспiх потиснув руку причмеленому
завiдувачевi Кара-Дар'їнської лiкарнi i метнувся в машину до кабiни
шофера.
Через двадцять п'ять хвилин його газик спинився проти високої сумної
лiкарняної брами, через яку Ходжаєв легко проскочив i, не глянувши навiть
на амбулаторiю, кинувся до квартири лiкаря Постоловського.
Вiн застав у домi тiльки розпатлану, в розтрiпаному капотi Нiну
Олександрiвну, яка, побачивши несподiвано оригiнального завоблвiддiлу,
пройнялась жахом за свою непричепурену зовнiшнiсть i стала без кiнця
перепрошувати за "домашнiй" вигляд. Та вiн не звернув на неї нiякої уваги,
гарячкове нишпорячи очима по примiщенню, де, видимо, нiкого бiльше й не
було. Дiзнавшись, що матiр Постоловського вже повезено на станцiю кiньми,
вiн звiв на перенiссi густi чорнi брови й, не стримавшись, роздратовано
прошепотiв до себе:
- Вахлай! Ох який же вахлай!..
Навiть не попрощавшись з розгубленою Нiною Олександрiвною, Ходжаєв зник
з лiкарняного подвiр'я i за двадцять хвилин був уже коло райздороввiддiлу.
Там давно вже все прийшло в такий шалений рух, що тiльки-но газик Ходжаєва
загальмував перед ганком, як до нього вже бiг схiдцями Ахметджанов, а за
ним поспiшала з пачкою паперових грошей, вiдомiстю й ручкою-самопискою
секретарка Гордiєнко.
Ахметджанов скоромовкою повiдомив, що машину швидкої допомоги вже
послано, а ще ранiш з тропстанцiї - конi, але Ходжаєв тiльки коротко
метнув на нього гнiвними iскрами темних очей i, кинувши: "Про цей випадок
будемо говорити окремо",- нашвидку розписався у вiдомостi, взяв, не
рахуючи, пачку грошей i кивнув шоферовi.
Озирнувшись по спустiлому перону, з якого вже завертали назад до широко
розчинених дверей начальник станцiї з касиром, Ходжаєв швидко пiдiйшов до
них.
- Не скажете випадково, чи сiв у поїзд один лiкар з Хакул-Абадського
району з хворою матiр'ю?
- Лiкар Постоловський? Як же, як же! Знаю,- вiдповiв охоче начальник
станцiї, до голосу якого одразу прилучився й запобiгливий голосок старого
касира в окулярах, що враз вiдчув досвiдченим нюхом у незнайомому
узбецькому обличчi якогось начальника:
- Два квитки до Ташкента видав з плацкартами! Вагон номер три.
- Коли прибуває поїзд в Андижан i скiльки стоїть там? - спитав,
морщачись, Ходжаєв, який при всiй зовнiшнiй суворостi не терпiв вiд
будь-кого солодкавого тону пiдлеглостi й самоприниження.
Не дослухавши до кiнця вiдповiдi начальника станцiї й касира, якi один
перед одним старалися догодити хоч i невiдомому, та все ж таки начальству,
Ходжаєв побiг до автомашини, чим вкрай здивував i розчарував начальника
станцiї й касира (начальству не годиться бiгати - несолiдно!), i кинув на
ходу шоферовi:
- В Андижан, на вокзал! Встигнемо. Тiльки швидше, будь ласка!
Машина круто завернула вiд станцiї, i за хвилину на Андижанському шляху
по нiй лишилась тiльки довгаста хмаринка куряви, що звiльна танула в
маревi гарячого дня.
На розпеченому перонi вокзалу в Андижанi Ходжаєв устиг-таки вскочити в
передостаннiй вагон, коли ташкентський поїзд уже рушив, i провiдники в
дверях виставили жовтi прапорцi. Переходячи з вагона у вагон, вiн,
нарештi, знайшов лiкаря Постоловського i його хвору матiр.
На привiтання Ходжаєва мати кволо заворушила губами, силкуючись i собi
сказати доброму чоловiковi щось приязне, та з її уст прошелестiв лише
невиразний шепiт, який не розчули нi син, нi поготiв Ходжаєв. Тiльки з
того, як вона двiчi поволi склепила очi й ледь усмiхнулася, було видно, що
їй приємно бачити на своїй останнiй дорозi ще й хорошого Сашкового
начальника.
Вiдколи провiдниця вагона й син застелили на лавi постiль i мати
простягла на нiй важкi, як не свої, ноги, їй стало раптом гiрше. Наче всi
свої слабкi, надуживанi протягом останнього часу сили вона до краю
вичерпала, поки їхала до залiзницi й пройшла до поїзда. Вона востаннє
напружилась, щоб кинути через вiкно Жучцi їсти, та то були вже рештки її
сил. Коли поїзд рушив i зникла з очей Жучка, а за нею станцiя i районне
мiсто вдалинi, мати збагнула, що це загорнулася не тiльки остання сторiнка
її перебування в Узбеччинi, а ось-ось вийде кiнець i всiй довгiй книзi її
буття... I тодi вона вiдчула, що сил у неї нема та бiльше вже й не буде.
Душа ще якось держалася тiла, але i їй ставало чужим те немiчне, важке
тiло. Коли треба було перейти на постiль з синової лави, на яку мати була
хряпнулась, одступивши вiд вiкна, вона вже не могла встояти i повисла на
руках сина. Поява Ходжаєва тiльки на якусь хвилину повернула її до
перейденої дiйсностi, а далi мати знову притихла, прислухаючись, чи не
почала вже її душа звiльнятись вiд непотрiбного тепер тiла...
- А я теж до Ташкента - деякi справи набiгли. Цю полицю нiхто ще не
зайняв? - спитав Ходжаєв Олександра Iвановича i, вдивляючись у блiде,
безкровне обличчя старої, нiби ненароком додав: - До речi, я прихопив у
райздороввiддiлi для вас плату й вiдпустковi грошi.
Прихiд Ходжаєва був для Олександра Iвановича несподiваний i небажаний.
Йому хотiлося бути самому з матiр'ю, i вiн був вдячний провiдницi, коли та
влаштувала їх у вiддiлку, де нiкого бiльше не було. Присутнiсть сторонньої
людини, навiть такої, як Ходжаєв, була зараз тяжка. Але Олександр Iванович
одразу догадався, що не випадково i не заради службових чи особистих справ
сiв похмурий завоблвiддiлу саме в цей поїзд, а щоб допомогти йому i його
матерi в такiй скрутi. I Олександровi Iвановичу вперше за сьогоднiшнiй
страшний день трохи полегшало на душi.
- Здається, заснула... Ходiмо покуримо в тамбурi,- пошепки промовив
Ходжаєв, злегка нахиляючись до голови матерi, що лежала, склепивши повiки.
Олександровi Iвановичу здалось, нiби Ходжаєв хоче сказати йому щось не при
матерi, i вiн тихо пiдвiвся за ним.
- Тяжко? - спитав Ходжаєв, коли вони стали в порожньому тамбурi, i його
чорнi брови, насупившись, зiйшлися на перенiссi.- Розумiю, колего, розумiю
вас. Але крiпiться!..
Вiн помовчав i дiстав з кишенi пачку цигарок. Олександр Iванович, який
пiсля народження дитини кинув був курити, зараз машинально взяв iз
простягнутої пачки цигарку й, припаливши вiд сiрника, який Ходжаєв пiднiс
йому, став жадiбно затягатись тютюновим димом.
- В нашу епоху вiд кожного з нас вимагається стiльки, як нiколи ще не
вимагалося вiд людини за всю iсторiю людства. На нашу долю випало
переробляти не тiльки нашу дiйснiсть, а й нас самих,- сказав замислено
Ходжаєв, спираючись плечем об стiнку тамбура."Мы рождены, чтоб сказку
сделать былью", а в нашiй дiйсностi, надто в нашiй узбецькiй дiйсностi, ми
часом натрапляємо на такi пережитки минулого, на такi потаємнi "заказники
феодалiзму", що аж дивом дивуєшся, як вони могли зацiлiти до наших днiв!..
Олександр Iванович розумiв, що Ходжаєв хоче одвернути його думки вiд
того неминучого, що нависло над матiр'ю i про що було боляче думати. Це
для того вiн i почав розмову про такi речi, якi не могли захопити
Олександра Iвановича в його теперiшньому станi. Проте, думаючи весь час
про матiр, вiн усе ж чув, що каже Ходжаєв, тiльки не мiг пiдтримувати
розмови i розсiяно дивився крiзь вiкно на дальнi гори, за якими починалась
Киргизiя. А Ходжаєв розповiдав далi:
- Обслiдував я вчора Кара-Дар'їнську лiкарню. Заходжу в процедурний
кабiнет, а в ньому мух - як коло базарної ятки. В чому рiч? Заглянув
випадково за ширму, а там на тумбочцi - черствий хлiб i недоїдки снiданку,
а на цвяшку коло тумбочки висить брудний халат з кров'яними плямами. В
процедурному кабiнетi! А зовнi все гаразд - i квiти на вiкнах, i завiсочки
бiлi, i ширма чиста... А сам "доктор" Iкрамов чого вартий! Проглянув я
його дiагнози - i смiх i грiх: "Роздратування, нетерпiння" (це читай -
неврастенiя) або - "Через незадовiльний шлунок (очевидно, якийсь гастрит)
працювати в колгоспi може тiльки обмежено..." Не дивно, що Iкрамов не
помiчає мух, йего не турбує високий процент захворювань на малярiю, в
нього фактично нема нiякої профiлактичної роботи. Але зате є своя ширма,
навiть двi ширми: диплом Самаркандського медiнституту й, на жаль, ще...
партквиток. I ось порiвняйте: нашi вередовi узбецькi вченi, нашi прекраснi
iнженери, агрономи, самовiдданi трудiвники-бавовнярi i - десь отакий лiкар
Iкрамов, що був би саме на мiсцi в ролi лейб-медика при дворi емiра
бухарського... Така наша дiйснiсть, такий наш сьогоднiшнiй Узбекистан, де
багато чого ще ховається за рiзними ширмами...
Ходжаєв замовк i закурив нову цигарку. Все, що вiн оповiдав досi,
проходило через свiдомiсть Олександра Iвановича, не осiдаючи в нiй. Тiльки
слово "ширма" зачепилось там, а коли Ходжаєв повторив його вдруге,
Олександр Iванович насторожився i став уважно слухати. При останнiй фразi
вiн скулився i рвучко повернув голову до Ходжаєва, немов чекав вiд нього
прямого удару в лице. Йому раптом уявилася та стара ширма матерi, яку
винiс сьогоднi ранком через непотрiбнiсть iз своєї кiмнати назавжди, i,
може, через це йому зненацька здалося, нiби саме до цiєї алегоричної ширми
веде свою мову Ходжаєв. Але той мовчав i в задумi дивився у вiкно, де аж
до самих гiр стелилися бавовниковi плантацiї. Олександр Iванович
стрепенувся, як вiд кошмару, попросив вибачити йому i мерщiй пiшов у вагон
до матерi.
Мати, як i ранiш, лежала горiлиць iз заплющеними очима. Лице її було
спокiйне, тiльки серпанок смутку й глибокої втоми пойняв такi знайомi
Олександровi Iвановичу i в той же час чимось уже не такi, як перше, риси
материного обличчя. Здавалось, аж ось тепер тiльки мати, нарештi, спочила
по тяжкiй безнастаннiй роботi.
"Бiдна! - гiрко подумав Олександр Iванович, марно силкуючись вiдтворити
в пам'ятi з цього зморшкуватого, знекровленого й журного обличчя той
лагiдний, не затьмарений нiякими нестатками й клопотом образ матерi, який
вiн знав колись у далекому дитинствi.- Працювала все своє життя, щоб
спочити по-справжньому тiльки в цьому вагонi серед випадкових, чужих
людей... А її поневiряння вже тут, в Узбекистанi, в моїй недоладнiй сiм'ї,
де вона вiдбувалась за всiх, а жила -- за ширмою!.."
I знову Олександровi Iвановичу пролунали дальнiм вiдгомоном слова
Ходжаєва про ширму в Кара-Дар'їнськiй лiкарнi й ширми взагалi в життi.
Якби вiн почув про це ранiше, до того як у матерi виявлено рак, вiн
поблажливо посмiявся б з дивака Iкрамова. Але зараз Олександра Iвановича
охопила така розпука, що вiн лиш важко позаздрив лiкаревi Iкрамову.
Щасливий! У нього не вмирає зараз мати вiд задавненого рака, вiн тiльки
необачно забув заглянути перед приїздом завоблздороввiддiлу за кляту ширму
в процедурнiй кiмнатi, а в Олександра Iвановича за ширмою гибiло й нидiло
життя його хворої матерi, i вiн за два роки нi разу не подивився, що ж
дiялось у його власнiй кiмнатi за тою ширмою!..
Коли Ходжаєв повернувся з тамбура, Олександр Iванович сидiв, спершись
лiктями на колiна й закривши долонями низько схилене обличчя.
Ходжаєв тихо присiв край лави й мовчки дивився, як похитується голова
старої в такт руху поїзда, колеса якого перескакували на розгалуженнях
колiй перед якоюсь великою станцiєю.

XXVII
Ходжаєв просив Олександра Iвановича збудити його о другiй ночi - хай,
заступаючи один одного, вони почергують так до ранку. Аби тiльки перебути
якось нiч, а ранком вони вже будуть у Ташкентi. Та Олександр Iванович не
збудив його нi о другiй, нi о третiй, нi навiть о четвертiй, коли у вагонi
порiдшала пiтьма i в сiрому свiтлi передрання речi помалу стали набувати
свого звичайного вигляду.
Стомлений цiлоденною шарпаниною, Ходжаєв мiцно спав на горiшнiй полицi,
а Олександр Iванович сидiв, спершись на маленький столик, що вiддiляв його
вiд приголов'я матерi, i думав: як прикро, як образливо прикро вмерти на
свiтанку! Не ввечерi, не вночi, а на свiтанку, на порозi нового дня, коли
все оживає, прокидається, воскресає... I що бiльше вiн про це думав, то
виразнiше й переконливiше передчував, що саме десь на свiтанку i прийде це
страшне розв'язання... I тому вiн боявся заснути... пошепки питав:
- Може, води, мамо? Може, ще щось треба?
Мати не вiдповiдала.
Вiн не чув її дихання, не турбував її марним мацанням пульсу, проте
через якесь особливе вiдчуття, властиве не стiльки лiкаревi, Скiльки
синовi, вiн непохибно знав, що мати ще жива.
Перед ранком вiн незчувся, як очi йому самi склепилися, i на якийсь час
вiн перестав вiдчувати i матiр, i самого себе... Коли ж раптом стенувся,
мов хтось покликав його,- у вагонi вже розвиднiлося i де-не-де почали
прокидатися пасажири. Плакала спросонку за стiною дитина, хтось пройшов у
кiнець з рушником i зубною щiткою, пробiгла через вагон провiдниця, та не
це збудило його, а - материн погляд. Голова матерi була тепер повернута
набiк, i очi дивились на нього. Це через те, мабуть, i здалося, що хтось
покликав його. Вiн притьмом устав i кинувся до матерi.
- Що тобi, мамо? - тремтячим голосом спитав вiн, чуючи, що зараз саме i
надходить те, чого вiн сподiвався всю нiч i чого так не хотiлося йому
дочекатись.
Посинiлi вуста матерi заворушились i двiчi трохи розтулилися. Чи то
йому почулося, чи справдi мати хотiла щось сказати, але не могла вже
вимовити,- напружений слух Олександра Iвановича вхопив тiльки частину
слова - якесь "пере..."
- Перевернути? - спитав вiн i нахилив до материних уст вухо. Та на
вiдповiдь почувся лише протяжний звук:
- С-с-с...
- Перестелити? - спитав, повернувшись до лиця матерi, i йому привидiвся
в напiвзаплющених материних очах вираз досади й туги.
- Переяслав? - майже кричма спитав вiн, i повiки матерi тихо
склепилися.
"Вона марить тим Переяславом..." - подумав Олександр Iванович i
поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: - Я одвезу, мамо.
Але мати бiльше вже не вiдгукнулась.
Вгорi прокинувся i одразу ж зiскочив додолу Ходжаєв.
- Уже ранок? - здивувався вiн, глянувши у вiкно, де ось-ось мало
блиснути сонячне промiння.Ну чого ж ви не збудили мене? - сердито
насупився на Олександра Iвановича Ходжаєв.- Вам треба було самому поспати,
набратися сил, а ви...- Вiн глянув через плече Олександра Iвановича, який
мовчки стояв до нього спиною, затуляючи собою обличчя матерi, i притишено
спитав: - Як там?..
Та коли побачив нерухомi синi губи й восково-сiру руку, що безвладно
звисла з простирадла, вiн зрозумiв, що питати, мабуть, уже не варто було.
Однак вiн пiдняв цю руку i не одразу все ж намацав ще тонкий, як ниточка,
ледве вiдчутний пульс.
"Агонiя",сам собi констатував у думцi Ходжаєв i обережно поклав кощаву
руку на постiль.
Та перед самим Ташкентом у матерi ще раз розплющилися очi. Все, що було
в нiй ще живого, напружилось, груди й рот конвульсiйне здригнулись, i очi
широко розкрилися. Чужi й холоднi, вони не помiчали вже нi сина, нi
синового начальника, а вiддалено втокмились у якусь цятку коло вентилятора
на стелi i там спинились враженим поглядом. Наче мати побачила й зрозумiла
там щось таке, чого не могли бачити й розумiти iншi живi люди...
...Те, що внесли на ношах санiтари в залiзничний медпункт у Ташкентi,
було щось iнше, а не мати, i Олександр Iванович одвiв вiд нього червонi
вiд нiчниць очi. Вiн тоскно дивився крiзь широке вiкно на спорожнiлий,
сумний тепер поїзд, яким вiн їхав до Ташкента з матiр'ю, i йому шкода
стало, коли поїзд помалу посунув назад у парк...
Хто зна, скiльки ще стояв би так i дивився у вiкно Олександр Iванович,
нiчого не бачачи, та ззаду пiдiйшов Ходжаєв i тихо спитав:
- Де ви хочете поховати?
Олександр Iванович здивовано обернувся, не зовсiм розумiючи запитання:
- Як - де? В Переяславi.- Вiн знизав плечима i безпорадно розвiв
руками.- Де ж iще? Тiльки в Переяславi...
Ходжаєв уважно подивився на змарнiле, постарiле за одну нiч на кiлька
рокiв обличчя, i йому було невтямки, чи каже лiкар Постоловський про
якийсь Переяслав свiдомо, чи вiн стерявся з горя. Проте, коли трохи згодом
Ходжаєв навмисне спитав, яка це буде кiнцева станцiя i до якої залiзницi
вона належить, Олександр Iванович цiлком розсудливо вiдповiв:
- Станцiя зветься так само - Переяслав, Пiвденної залiзницi, але до
мiста треба ще кiлометрiв двадцять п'ять - автотранспортом.
Тодi Ходжаєв узяв його за лiкоть, злегка потиснув i тихо, але твердо
пообiцяв:
- Я все зроблю. Не турбуйтесь.
(...)

I вiн зробив усе. В другiй половиш наступного дня принiс до готелю, де
вони переночували, квитка на поїзд i багажну квитанцiю на оцинковану труну
з тiлом матерi. Передаючи Олександровi Iвановичу зарплату та вiдпустковi,
Ходжаєв запропонував позичити ще й вiд себе кiлькасот карбованцiв на
всякий випадок. Олександр Iванович байдуже поклав грошi в бiчну кишеню
пiджака й вiдмовився вiд позички. Забувши навiть подякувати Ходжаєву, вiн
опустив застиглий погляд на багажну квитанцiю i довго тримав її в руках,
не знаючи, що з нею робити.
- Покладiть її краще в паспорт,- порадив Ходжаєв, i Олександр Iванович
мовчки скорився. Але довго пiсля цього вiн час вiд часу торкався пальцями
того мiсця пiджака, де лежав паспорт з квитанцiєю, наче перевiряв, чи не
загубив їх, бо його щось муляло там.
Ходжаєв одвiз Олександра Iвановича на вокзал, посадив у вагон поїзда на
Москву i за кiлька хвилин до вiдходу промовив на прощання:
- Я розумiю вашу втрату: вона безмiрно тяжка. Що скажеш! Людському
розумовi важко погодитись iз безглуздям смертi. Але будьте мужнi. Такi, як
ви, потрiбнi багатьом людям...
Чи вiд цих простих, теплих слiв, чи тому, що виходили останнi хвилини
перебування з такою прекрасною, чуйною людиною, яка стiльки зробила для
нього в цi скорботнi днi,щось важке зсунулось у грудях Олександра
Iвановича i з болем вихопилось мало не криком:
- Якби ви знали, як я заборгував їй!.. I як сплатити це все, коли...-
Вiн не змiг доказати: "...коли матерi вже нема тепер".
Ходжаєв нахилився до голови Олександра Iвановича i пошепки проказав:
- Ми всi в боргу перед нашими батьками й нашою Батькiвщиною. Тiльки
народ може поквитати нашi борги. Йому й сплачуймо - вiн безсмертний!..
Ходжаєв швидко пiдвiвся, бо з репродуктора на перонi голосно
повiдомляли про вiдхiд поїзда. Взяв безвiльну руку Олександра Iвановича,
журно подивився на змучене обличчя, i нараз обiйняв дужими руками за
плечi, й мiцно пригорнув його до своїх грудей. Потiм вiдхилився, глянув ще
раз i зник у коридорi.

XXVIII
На Хуторi Михайлiвському Олександр Iванович уперше пiсля пересадки в
Москвi вийшов з вагона подихати свiжим повiтрям. Хоч будинок станцiї,
здається, нiчим не вiдрiзнявсь вiд попереднiх станцiй, а неподалiк, за
пристанцiйним висiлком, було видно сосновий бiр - такий же, який вiн бачив
у вiкно пiд Брянськом, але це була вже Україна. Вiн вiдчув її i в самiй
назвi "Хутiр", що над головним входом була написана великими лiтерами
росiйською i українською мовами, i в рiзноголосому гомонi на перонi.
Особливо привертав його увагу лагiдний голос лiтньої жiнки, яка десь
кричала на всi сторони:
- Огiрочки свiжi! Кому треба огiрочкiв?
Вiн прислухався до давно не чутої м'якої вимови українських жiнок i
думав: "Як би зрадiла зараз мати, коли б могла почути цi голоси, такi ж,
як i в любому їй Переяславi, побачити цю жiнку в старих кирзових чоботях,
що пропонує всiм свої "огiрочки"!..."
Вiн пройшов до голови поїзда, де вiдсапував, готовий мчати далi,
паровоз, i йому дивно стало, що вiн уже на Українi, але без матерi, сам.
Матерi немає вже, лиш у багажному вагонi стоїть десь оцинкована труна з її
тiлом...
Олександр Iванович пiдiйшов до широко вiдчинених дверей багажного
вагона, де вивантажували якiсь рогожанi тюки й хтось кричав комусь
навздогiн: "Вiзьмiть накладну", обережно обiйшов тюки з чорними
розляпистими написами адрес i, спинивши дихання, здаля глянув усередину.
Там у кутку лiворуч, мiж кравецькою машиною i дитячим велосипедом, тьмяно
поблискував цинковий бiк труни. I важко було повiрити, що то лежить тiльки
тiло матерi, а її самої вже нема i нiколи не буде. Нiколи!..
Вiн одвернувся й перевiв очi вдалину, куди простягалися безконечнi
рейки на пiвдень, куди весь час линула думка зажуреної матерi, до того
далекого Переяслава, i твердо проказав сам собi: - Я все сплачу, мамо.
Все!
I вперше за весь цей неможливий час на-очах йому - чи то вiд теплого
лагiдного вiтерця, що повiвав з пiвдня й легенько пестив йому лице, чи так
вiд чогось на очах виступили сльози й нараз стало легше на душi. Так,
немовби вiн з чимось чи з кимось замирився, немовби i йому простилося все,
що лишилося там, позаду. Тiльки шкода, що нема поруч переяславської
Марусi, а їй би саме й зустрiти його з тiлом матерi отут, на першiй
станцiї української землi...

1953-1957
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2018 <META> Все права защищены