/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/SU/UKRAINA/ANTONENKO_DAVIDOVICH/smert.txt Библиотека на Meta.Ua Смерть
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять

Борис Антоненко-Давидович. Смерть



------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------


За життя розплата тiльки кров'ю,
Тiльки смертю переможеш смерть.
Василь Еллан.


I

Кость Горобенко оглянув свiй партбiлет, i на цей раз чомусь надто
виразними i многозначними здалися йому кiлька таких знайомих i звичайних
слiв:

Росiйська Комунiстична Партiя (бiльшовикiв).
Кость в'яло подумав: це нiсенiтниця - друкувати українською мовою
"росiйська"... А втiм, не це, власне, впадало в око i настирливо вимагало
на самотi витягати з кишенi рожеву книжечку i вдивлятися в першу сторiнку.
Вся суть, уся непорушна сила її, що концентрувала Костеву увагу
протягом кiлькох мiсяцiв, була в тому, здається, зовсiм зайвому словi, що
притулилося збоку, заховалось навiть у дужки, але яке насправдi було i не
зайве, i не звичайне - (бiльшовикiв)...
"Бiльшовик!" - це зовсiм не те, що "комунiст". "Комунiст" - це термiн
новий, i Кость призвичаївся до нього одразу, навiть зрiднився з ним. А ось
iз "бiльшовиком", цебто з тим самим бiльшовиком, що за недавньою
термiнологiєю, - на вiстрях багнетiв "нiс iз пiвночi, з Росiї, на
Україну..." - нi.
Кость поклав партбiлет на стiл i озирнувся по кiмнатi. Було тихо. Крiзь
одчинене вiкно iз саду долiтало однотонме щебетання якоїсь безглуздої
пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захiд сонце, i його кволе
промiння позначилось на стiнi сiруватою мармуровою мережею. Розкиданi
книжки, штани на подушцi, наган на столi - все це було нiме й глухе. Нiщо
не могло пiдслухати Костевмх думок, щоб потiм нишком, у закутках, за
спиною, шепотiти помiж членами органiзацiї. Кость спокiйно подивився крiзь
вiкно в сад i тихо сказав самому собi:

- Я - бiльшовик...
Вiн хотiв це донести до самих глибин свiдомостi, але _й на цей раз
спорснув. Кость знiяковiв i стомлено сiв.
На вустах заграла легка iронiчна посмiшка. Було неприємно. Отак само
вiн колись обдурював батькiв i ховався з "одиницею" за диктант. Яка
рiзниця? Тодi - "одиниця", а тепер - тi два будинки, що їх мав колись до
публiчного торгу нетяга-батько в цьому ж мiстi, i та гiмназiя, що стоїть i
досi на розi двох вулиць у садку, але вже мiстить тепер у собi педкурси.
Це вони муляють комунiстичне сумлiння, або, кажучи просто, - душу, це вони
не дають змоги спокiйно, як i всiм iншим членам органiзацiї, почувати себе
бiльшовиком. Вони.

Кость сперся лiктем на стiл i подумав:
"Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрiбним буржуа - це
так. Факт. Ба навiть - вiн цiлував соборному настоятелевi, каштановолосому
панотцевi Гавриловi, руку i його сестра, що колись була менi рiдною
тiткою, - вдруге замужем за вихрестом-купцем - це також правда. Це все
так. Але батько потурбувався вмерти за рiк до революцiї, i, нiвроку йому,
добре зробив. Я ненавиджу його за те, що вiн був мiй батько, i вдячний
йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нiкого. I це так само
правильно. Я не вiдповiдаю за батькiв. А втiм, що ж: одним судилося бути
спадкоємцями свого класу, а iншим - ренегатами. Хай за їхньою теорiєю я -
"дрiбнобуржуазна iнтелiгенцiя". Я кажу трохи iнакше - ренегат дрiбної
буржуазiї. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось iнший. I немає
менi нiяких докорiв вiд самого себе! Так, я був український нацiоналiст, я
був за голову повiтової фiлiї нацiонального союзу; в цьому ж мiстi я,
безусий юнак, що допiру скiнчив гiмназiю, виступав у 1917-му на мiтингах,
розпинався на всяких зiбраннях за "неньку", закликав собi в свiдки
спорохнявiлу пам'ять усяких Сiркiв та Гордiєнкiв. Це все вiдповiдає
дiйсностi, i я не ховаю це нi вiд кого. Це було ранiше, а тепер я..."
Кость знову зупинився, але напружився i голосно вимовив: бiльшовик!

Але враз виринула, чи з гiмназiї, чи просто з дитячих лiт, казочка i
стало смiшно й сумно.
Якийсь алхiмiк дошукувався фiлософського каменя. Вiн перемолився всiм
святим, яких тiльки знав, благав богородицю, нарештi самого Христа
допомогти йому, але всi вони були мовчазнi, як звичайнiсiнький камiнь з
його дому. Тодi алхiмiк прокляв їх гамузом усiх i звернувся до сатани.
Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: "Ти знайдеш те,
чого шукаєш. Тiльки - одна умова, друже мiй: тиждень не думай про бiлого
ведмедя". Нещасний алхiмiк, що, здається, нiколи за все своє довге життя
серйозно не замислювався над ведмедями взагалi, а бiлими зокрема, цiлий
тиждень нi на хвилину не мiг позбутися цiєї навiсної думки про бiлого
ведмедя.
Горобенко, посмiхнувшись, подумав: "Бiльшовик" - це мiй бiлий ведмiдь,
але якого ж фiлософського каменя дошукуюся я?.."
Вiн поклав у кишеню партбiлет, узяв наган, щiльно зачинив вiкно i
вийшов iз дому.

Це кляте повiтове мiсто з його безглуздими брудними завулками, шопою на
базарi, незграбними рожевими купецькими домами, мiсто, де всi знають про
кожного всяку дрiбницю й одне одному осточортiли, це мiсто - свiдок. Воно
знає все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом,
коли була манiфестацiя з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним
лiворуч вулиця, де жила в своєї тiтки Надя...


Кость швидко ступав по м'якому базарному поросi. Тепер базар був
мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напiвзруйнованi ятки. Це
жертви боротьби комунвiддiлу з приватним торгом. Вiд яток смердiло
людськими екскрементами, i довгий понурий м'ясний ряд скидався на
перекинутi кiнськi кiстяки.
Десь у кутку пiд кам'яницею, як неприкаянi, сидiли кiлька перекупок з
яблуками, ще далi селянський вiз, збоку мур, i на ньому розсiчений ринвою
напис: "Сапожная мастерская Уездсо/беса".
Ринва нещадно розлучила двi частини слова i зробила так, що коли
"уездсо" почувало себе якось сиротливо й самотньо, то "беса" було нiби
саме на мiсцi. Воно глузливо одскочило вiд ринви i, показуючи вгору язичка
вiд "б", знущалось з правовiрних мiщан.
Це ширило мiж перекупками, колишнiми купчихами й казначейшею всякi
непевнi чутки й пiдпирало їхнi гадки щодо антихриста (самi ж признаються,
що - бiсове...). Горобенко зненацька подумав:
"А ось коли б написали по-українському - цього б не було, хай би й
ринва розiрвала". Проте одразу ж стало соромно свого власного примiтиву. I
потiм вiн звернув увагу на цей мур не через "беса", а тому, що тут
розстрiляли когось петлюрiвцi, i Горобенко внутрiшньо посмiхнувся самому
собi: "Власне, логiчно, за загальним ходом тих подiй, мене теж повиннi
були б розстрiляти, i це дуже дивно, чому цього не сталось... Правда, я не
був у вiйську, я, так би мовити, мирно полiтиканствував, але все ж
таки..."
Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю i ступив на схiдцi
парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гiмназiяльного
друга, тепер - це робiтничий клуб. Тут, звичайно, через брак великої зали
в повiтпарткомi, бувають загальнi збори органiзацiї.
Пожовклi сосновi гiрлянди, паперовi прапорцi, неохайно прибитi портрети
вождiв, забрудненi мухами й чиїмись пальцями плакати, розстроєне пiанiно,
на якому вiчно хтонебудь несамовито вистукує "Iнтернацiонала", - все це
виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук,
примiщенню бракувало душi. Люди приходили сюди - раптом. Гомiнкою юрбою
вони враз заливали залу, приносили свiй пах шкiри, дьогтю, шмаровидла,
махорки, навiть куряви сiльських дорiг, i тодi розсувались безладно
стiльцi, пiдлога вкривалась недокурками i в кiмнатах стояв стовпом густий
синюватий дим. А коли люди виходили, тодi в примiщеннi було тихо, самотньо
й сумно, як на згарищi.
Загальнi збори ще не почались. Партiйцi заповнювали залу й купами
розходились по кутках.

До Горобенка пiдлетiла Славiна. Її пiдстрижене волосся не личило до
худого обличчя невиразних лiт, i зовсiм уже дратувала якась каблучка на
пальцi.
- Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась худорлявими
пальцями в його гудзика на сорочцi i почала нещадно крутити:
- Де ж ви загаялись? Менi конче треба з вами поговорити.
Її росiйська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кiлька
тонiв i перейшла в шушукання. Вона непомiтно потягла Горобенка в дальнiй
куток.
- Ви знаєте... Це неможливо!.. Це пiдриває авторитет. Фiрсов учора
виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на
порядок денний... Аби ви знали тiльки, як вiн...
Горобенко хотiв якось одчепитись вiд неї. Ця завiдувачка соцвиху
справдi надто вже уїдлива. Вiн одсунув на потилицю кашкета i мляво
вiдповiв:

- Це дрiбницi, товаришко Славiна; хiба тепер до них... Але Славiна
крутила вже гудзика обома руками й поспiшно шарудiла словами далi:
- Як дрiбницi?! Це компрометує нас усiх... Це ганьбить усю партiю... Та
ви знаєте, що цей самий Фiрсов... Горобенко нетерпляче глянув у вiчi
Славiнiй. Цю колишню вчительку видно всю наскрiзь: опозицiї шукає серед
iнтелiгентiв...

Стало знову неприємно за себе - адже не пiде Славiна до Горбаня або
Дружинiна шушукатись, а цiлить у нього:
"Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко". Як це бридко! Вiн глянув на її
тоненькi безкровнi губи i раптом подумав:
"А мабуть, таки правдивi отi чутки, нiби Славiна - прижитна донька
якогось тамбовського архiєрея..."
- Таварищ Гарабенко! (Славiна зробила наголос)._ Нам обязательно надо
обсудить это вместе...
Горобенко сухим голосом зупинив її:
- Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу пiти поговорити...
Горобенко рiзко повернувся й пiшов до якоїсь групи. Славiна здивовано
подивилась йому вслiд, але похопилась i побiгла когось шукати...
Горобенка перейняв Завальний. Вiн, як i завжди, схопив його руки понад
лiктями й, наче випробовуючи м'язи, труснув кiлька разiв.
- Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? Завальний вишкiрив рота, i його
пiдборiддя наїжачилось розмазаною усмiшкою.

- Петлюрiвщину сiєш, каналiя! Це ти Маркса українiзував? - вiн показав
на свiжi плакати, друкованi українською мовою, i блиснув переднiм золотим
зубом. Цi вайлуватi дотепи перли вiд Завального, як iз дуба, але крiзь
посмiшку в ньому єдиному тiльки Горобенковi вчувалась товариськiсть i
приязнь. Завальний був чи не один тiльки у всiй органiзацiї, що читав мiж
iншим "Вiстi" i перегортав удома Шевченка.
Горобенко вiдповiв йому по-росiйськи.
- Слухайте, якого чорта ваш культвiддiл ще й досi не _налагодив клубної
бiблiотеки? - сказав Попельначенко.
Попельначенко звик говорити безапеляцiйним, командувальним голосом, i
це якось незрозумiле гармонiзувало з його ще надто молодими рисами обличчя
й худорлявою постаттю. Вiн хлопча, але вiн - пестун органiзацiї.
Попельначенко мотнув угору пiдборiддям:
- Так що значить - нема?! Має ж цi книжки iнтелiгенцiя - реквiзнуть!
Зв'язатись iз наросвiтою. Взяти, i баста! - Попельчаченко може це казати.
Вiн з 18-го року в партiї. Попельначенко вирiс пiд ударами залiзним
аршином свого батька-кравця. Вiн - "справжнiй пролетар". I щодо
iнтелiгенцiї вiн не аби сказав. Вiн розумiє все. Цей клешоногий Попинака,
як його прозвали в органiзацiї, - це хитрий тип. Вiн знає куди закинути. А
проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всiй Попинаковiй iстотi
злостивiсть i розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне,
Попинаку люблять в органiзацiї? А люблять. Попельначенко засунув глибоко в
кишенi штанiв руки й зневажливо прищулив очi з довгими чорними вiями:
- Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобi, на всi сто вiдсоткiв
iнтелiгент. Тебе б послати разiв зо три розправитись iз куркульнею - отодi
б витрусився, а так, як оце тепер...
Попинака не доказав. Вiн закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались
по кiмнатi, летiли пiд стелю, i вiд них ставало усiм якось нiяково. В
ближчих групах замовкли. Якась жiнка прибiгла з водою в iржавiй квартi.
Папельначенко замахав руками i сердито сплюнув убiк. Горобенко уважно
подивився на скарлюченого Попельначенка, i в головi, як хмаринка
цигаркового диму, тихо пройшло i осiло: "Цинiк вiн усе ж таки..."
Бiля стола голосно крикнув секретар парткому Кричеєв:
- Прошу, товаришi, зайняти мiсця! Прошу...
Вiн заторохкотiв кулаками по диктi, а далi спокiйно i монотонне, немов
звертався не до зали партiйцiв, а кудись лiворуч, у куток, кинув:
- Пропоную обрати голову й секретаря...

II

Горобенко похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папiрцiв,
запхнув у портфель з шматком вiвсяного пайкового хлiба довгi писанi аркушi
й на годину ранiш покинув свiй культвiддiл.

Перед парткомом уже посходились партiйцi i незграбною масою
рiзноманiтного одягу, взуття та обличчя розташувались тут же, на пiшоходi.
Славiна й на цей раз не стрималась. Її непокриту пiдстрижену голову на
тонкiй i високiй шиї було ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але
в'юнку шию, що на нiй раз у раз поверталась на всi боки її голова, Славiна
скидалась на курку з породи голошийок. Як навмисне, Славiна носила
бурякову блузку з великим вирiзом. У цьому вирiзi зiйшлися на герць
Славiнова претензiя на декольте i партiйна пристойнiсть. Так i не знати
було, хто з них перемiг, але, в кожнiм разi, ця блузка виставляла на очi
всю негарну шию i справляла враження чогось обскубленого. Славiна
прошмигнула дрiбненькою, курячою ходою помiж чоловiчими постатями i
вчепилась руками в Горобенкiв портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й
нагнало ворожостi. Чорт знає що за звичка безглузда - конче їй треба
крутити щось! Славiна мацала руками блискучий замочок портфеля i без
_упину сiяла на всi сторони, куди тiльки поверталась її _голiвка,
коротенькi слова. Це була навiть не мова, а якась усна шорстка
стенографiя. З-пiд тонких губiв вилiтали недогризки слiв, без закiнчення,
без початку; їх Славiна перемелювала десь у вузенькому горлi, а на повiтря
одвiювалось лушпиння i неприємно порошило бесiдниковi ушi.
- ...Тут дуже легко улаштувати дитячий садок... Але треба перше
батькiв... Засiдання... Обмiркуємо план i спiльну нараду... Ви в п'ятницю
вiльнi?.. Потiм ще з гусинською бiблiотекою... Там сидить наша кандидатка,
Андрiйченко, але це неможливо, її мiмiка й потiм, знаєте, поводження...
Взагалi наш жiнвiддiл... - Славiна не скiнчила. Вона зробила гримасу,
захитала головою й несамовито засiпала куток портфеля:
- Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести... Над цим треба
задуматись...
Але Горобенко прекрасно знає. Славiна не терпить жiнвiддiлу в цiлому й
кожну партiйку - зокрема. Вона принципово проти жiнвiддiлу. Жiнвiддiл i
собi не любить Славiну, проте хоче накинути на неї роботу, але Славiна
обминає жiнвiддiл й вислизає. Славiна одвела Горобенка на кiлька крокiв
осторонь i витягнула до його вух шию.
- А це як вам подобається? Менi треба зараз на засiдання, кожний iз нас
перевантажений роботою - i ось. Прошу. Суботник! Це ж - просто комедiя.
Марширувати по мiсту... Їй-богу - потєха!.. - Горобенко безнадiйно глянув
на Славiну. Вона як шевська смола. Далебi, вона отруює партiйне життя. Вiд
неї годi одчепитись.
Його стомленi очi впали на її тоненьку шию, i вiн зненацька подумав:
"Взяти б цю шию, цього стеблика з тiста, в кулак i стиснути поволi
пальцями!.." Стало навiть смiшно: певно, Славiна тодi заверещала б i
здохла, як ярмарковий гумовий чорт...

Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмiстровий бас:
- Строй-ся-я!..
Це командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати
суботником, i чорний, зашнурований потрiбними й непотрiбними ремiнцями,
френч випнув на пiшоходi свої дебелi груди.
На брук вийшли першими секретар парткому Кричеєв i вiдповiдальнi. Вони
вишикувались у шерег, а за ними з пiшоходу посунула сiра партiйна маса. Ця
поспiшна викональнiсть наказу в Кричеєва та вiдповiдальних здалася
Горобенковi демонстративною i пiдкресленою: "Республiканська
псевдопростота!"

З пiшоходу пороззявляли роти неодмiннi вуличнi хлопчиська, i сторожко
стежили з вiкон трохи сполоханi мiщани.
- ...а-агом а-аррш!..
Попереду стомлено майнув парткомiвський прапор iз золотою зiркою, i
сотня чобiт вдарила по бруку.
Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його пiдтримали
середнi, далi приєдналися першi, i серед тихих вулиць розляглося не то
по-солдатському, не то по-парубоцькому:
...В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе...
Спiвали в один голос, не подiляючись на партiї, але старанно намагались
компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слiв.
...Долго в цепях нас держали.
Завюрвiддiлу легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Вiн давно
висловився за те, щоб органiзувати з партiйцiв хор, але його iдею досi не
пiдтримано. Вiн злiсно радiв, коли хтось зривався на високiй нотi або
спiваки збивалися з такту.

- Подравняйсь! Ать-два, ать-два... - Нестеренко впiвзвороту критично
оглянув немуштрованi партiйнi ряди.
- Дружинiн, ногу!
Худорлявий Дружинiн, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до
Нестеренка голову i одвернувся. Вiн мовчки змiнив маршовану ногу, i на
лицi його знову пiд шкiряним кашкетом осiла тiнню втома i якась
зашкарубла, суха мрiйнiсть. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони
п'ятами, Славiна. Нестеренко забiг наперед, i вiдтiля знову долетiло його
мiцне:
- Крайнiй справа, пiдтягнись!..
Дружинiн сплюнув убiк i вилаявся. Вiн узяв пiд пахву свою стару,
пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокiйно
запихкав димом.

Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинiн - один iз
небагатьох, що не має портфеля. Вiн уперто держиться своєї нiкудишньої
папки. Чому? Славiна розв'язала це дуже просто - вiн завiдує вiддiлом
працi. А хто ж не знає цього платонiчного вiддiлу?..
Кость Горобенко раптом подумав: хто з них "обличчя" нашої органiзацiї -
Дружинiн чи Нестеренко?..
Збоку заторохкотiв старий земський тарантас з iнженером i пiдрядчиком.
Це фахiвцi. Вони технiчнi керiвники суботника. Iнженерове пенсне блиснуло
по партiйних рядах, але нiщо не змiнилось на його чеховському лицi. Вiн
промовив щось своєму хурщиковi i закурiв десь попереду.
Горобенко довго дивився туди, вiдкiля долiтало перебiйчате тарантасове
торохкотiння.

Що думав про них цей "останнiй iз могiкан"?
Вулиця поширшала. Були останнi хати передмiстя, але весела юрба
хлопчакiв не покидала загiн. Вони бiгли обабiч вулицi, пустували,
смiялися, пiдбiгали аж до рядiв i враз вiд самого тiльки Несторенкового
погляду розсипались врозтiч.
Цi хлопчаки, як уїдливi мухи, дрочили Горобенка. А втiм, Славiна має
рацiю: навiщо ця бутафорiя!.. Хiба не можна було всiм позходитись на
роботу в умовленому мiсцi без марширування й пiсень? Для чого це
"подравняйсь" i сам Нестеренко в ремiнцях? I на якого чорта ця комедiя, що
розважає дiтлахiв i дає мiщанству привода глузувати!..
"Дає мiщанству привода глузувати?" - Горобенко спiймав самого себе i
подумки почав судити.
"Ти ще зважаєш на мiщанство, тебе обходить, що воно буде казати?
Признайся, тобi це не байдуже? Ти боїшся його глузiв? Може, хочеш
виправдатись перед ним, правда? Адже всi тi, що серед них ти жив iще так
недавно, всi _вони - по той бiк, усi вони - мiщани. А хiба Надя не була
такою? Хiба її родичi-купцi не живуть ще й досi на Мошенцi? Як вони
думають про тебе i як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила
й досi? А Надя ж!.."
Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось вiдрадне, щось
болючо-приємне, що виправдувало, прощало й вимiтало - як свiтлицю перед
колишнiм святом - засмiчену душу. I тодi сотнi людей, зовсiм неподiбних
одне на одного, здавались якоюсь суцiльною, злитою масою, такою чужою i
далекою всьому провiнцiальному мiсту i його старосвiтським купецьким
домам.
Стало навiть радiсно й легко, коли кiнчилося мiсто i зблизька долетiв
бадьорий сосновий дух.
Iнженер iз пiдрядчиком давно вже стояли бiля купи лопат i кiлькох
селянських возiв, коли загiн прийшов на _мiсце суботника.

Iнженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посерединi носа, й
флегматичне казав Нестеренковi:
- Важно пiдсипати узвiз, мiст ще може триматися. Я попрошу розбити на
партiї; однi копатимуть глину, а потiм, я гадаю, треба ще...
Горобенко пильно подивився на iнженера. Вiн ходив з Нестеренком коло
возiв i мляво давав указiвки. Тепер вiн уже не був нерозгаданим сфiнксом,
як у тарантасi. Було одразу ясно, що цей "спец" нi за що має всю цю
роботу, ввесь цей суботник. За iнших обставин - кiлька робiтникiв i
пiдрядчик виправили б дорогу, полагодили б моста, та навiть поставили б
нового (хiба земство не дало б належних коштiв?) - i все зроблено. Iнженер
тiльки оглянув би вже готозевьке, для порядку дещо зауважив би
пiдрядчиковi, а ввечерi вiн сiв би з доктором i мировим суддею за
преферанс. А тепер: що ж - вiн мусить виконувати примхи цих дорослих дiтей
i з ними вкупi клеїти дурня. Йому, старому лiбераловi, навiть
народолюбцевi, це тяжко, це моральнi тортури, але нiчого не вдiєш. Проте
цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум росiйської iнтелiгенцiї, що
одiрвалася вiд народного пня. Цей шлях болючий i ганебний, але вiн має
свiй кiнець. Iнженер прекрасно знає, що хiба ж можуть довго утриматись тi,
що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й культури -
фiнiкiйцi, греки, Рим... Iнженер певний за майбутнє, а тепер вiн говорить
чемно, але сухо й стримано.

Горобенковi було шкода цю сотню людей, що з них принаймнi 70 вiрили в
суботник, як у фетиш господарчого пiднесення, i ладнi були забути
недоїдання i втому. Iнженерова млявiсть профанувала сильнi замахи рук.
Здавалося, що iнженер крiзь своє скептичне пенсне байдужим поглядом змахує
з лопат землю, гасить силу вдарiв i через це виходила не робота, а тiльки
дитяча гра в робiтники. Хотiлось у тришия прогнати iнженера i його тiнь -
пiдрядчика. Дружинiн сплюнув на долонi, взяв держак лопати i, наче
вiдповiдаючи Горобенковим думкам, забурчав:

- Понаводили начальникiв! Планувати їм треба. Скажiть, будь ласка, -
штука яка велика! Землю насипати самi не зможемо...
А iнженер мовчки походжав мiж партiйцями i свердлив очима їхнi спини.
Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду iнженер постукав цигаркою об
срiбний портсигар i чиркнув запалку.
- Одiйдiть, будь ласка, ви менi заважаєте! - кинув йому грубо i з силою
швиргонув вiд себе налопатник землi.
Iнженер здивовано оглянувся i, чемно перепросивши, пiшов далi.
Горобенко сердито кинув у його сторону:
- Тиняється тут!.. - i жваво заходився працювати. Вже вечорiло, а
наслiдки суботника були ще зовсiм мiзернi. Узвiз перед мостом було тiльки
з одного краю вталовано, а з другого - лежала брилами свiжа земля, i перед
самiсiньким мостом, там, де починались його гнилi дошки, вирячила чорну
пащу велика дiра. Було ясно, що не закiнчити за сьогоднi навiть самого
найпотрiбнiшого, i, певно, iнженер уже заздалегiдь радiє, але партiйцям
хотiлося закiнчити. Вони старанно копали землю i пiдвозили її до мосту.
Дружинiн хазяйновито змiцняв схил, i тiльки Нестеренко, повiтпродкомiсар
Дробот та заворгiнстру стояли обiк дороги i про щось сперечались.
Дружинiн зняв кашкета, витер з чола рукавом пiт i на хвилину обперся на
лопату передихнути. Вiн глянув на Несторенкову компанiю i знову взявся до
роботи.

- Нi, ти менi спершу людину перероби, от що, - казав вiн далi до
Завального, - через те, що кожний чоловiк по-своєму сволоч. Розумiєш ти?

- Знову, "богоiскателю", завiв своє, - заскалив зуби _Завальний, -
мудруєш ти щось багато!

- А я тобi, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партiйного
шелихвоста не зробиш людини, розумiєш - людини, поти з цього нiчого не
буде. Ось глянь, брат, на них, - вiн кивнув головою до Нестеренка, -
"ать-два" вiн може, а лопатою - вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера!
Ех!..
Дружинiн вилаявся i сердито замахав лопатою. Горобенковi хотiлось
ближче пiдiйти до Дружинiна й поговорити. Було щось симпатичне в його
худому безволосому, з глибокими зморшками обличчi. Коли глянути на
Дружинiновi вуса та бороду, мимоволi пригадується з географiї Iванова -
"На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники"... У
Дружинiна над ротом кiлька жовтуватих волосинок i на пiдборiддi де-не-де
стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружинiна! В
ньому свiтиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справдi робiтниче -
"вiд верстата".
Край рiвчака сидiв у розстебнутiй камiзельцi голова деревообробникiв,
Фролов. Вiн упрiв вiд роботи i стомлено витирав уболоченою рукою на лисинi
пiт. Вiд цих рухiв на камiзельцi важко телiпався товстий посрiблений
ланцюжок вiд годинника i дзвонив дешевими брелоками. Крiзь розкиданi
постатi партiйцiв пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свiжої землi,
Фролова.
- Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси
трохи...

Фролова розв'язала клуночок iз пирiжками й поклала перед своїм
чоловiком.

- Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник?
Фролов потер мокрi пахви пiд сорочкою, мляво поводив очима навкруги й
зiтхнув. Його трохи соромили пирiжки перед голодними партiйцями, i вiн
вагався їсти. Фролова зрозумiла це. Вона нахилилась до нього й нiжно
прошепотiла:
- Це нiчого, Сеня. Ти вiзьми їх, i потiм - вродi як би до вєтру в лози
- i скушаєш там... Фролов сердито пробурмотiв:
- Ну, добре. Iди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспiшно пiдвелась i
наостаннє шепнула:
- Там которi присмаженi - тi з м'ясом, а то ще з капустою будуть...

Славiна вiддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пирiжки,
скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усi чули, сказала:
- Удивительно - как крепко иногда держат наших товарищей мещанские
привычки!..

Фролов не дочув її слiв. Одначе вiн пiдозрiло подивився на Славiну,
встромив у землю лопату i нишком пiшов у лози.
Вже зовсiм стемнiло. Десь за Ворсклою торохкотiли на шляху чиїсь
запiзнiлi колеса, над Ворсклою здiймався легкий туман.
Славiна вже стояла коло Дружинiна i поправляла на головi косинку. Вона
рада була пристати до суперечки.
- Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! I потiм -
хiба це допустимо - наш "пред" страшенно любить вудженi ребра (щодня
записки до продкому пише), а товаришi Нестеренки по троє пар чобiт мають,
i це в той час, коли ми жертвуємо всiм. Ми обiдаємо в комунiстичнiй
їдальнi, ми...

Дружинiн мовчки стукав лопатою по схилу узвозу.
Горобенко кинув працювати й солодко потягнувся. По тiлу розлилась
незвична приємна фiзична втома. На небi засвiтилися першi зорi. Далекi
свiжi мрiйнi зорi. Тi самi зорi, що свiтили до революцiї i свiтитимуть
вiчно. Вiчно? Так, так - вiчно. Є багато речей прекрасних незалежно вiд
усього. Хiба мiг би бути Дружинiн гiрший, якби вiн був безпартiйний?
Горобенко одкинув це раптове спокусливе запитання i сказав самому собi:
"Нi, це дуже добре, що вiн у партiї. Вiн справжнiй, природний партiєць".

Горобенко поклав коло себе лопату й присiв на шпориш. "Якого чорта
тiльки Славшу не викинуть i досi з партiї?"
Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове:
- Од-ставiть! В двi шеренг-и стройся-а-а!..

III

Був ранок. Сонце смiливо розсiкало золотими мечами зелену гущавину
листя i вигаптувало на стiнi якусь фантастичну плахту. Кость Горобенко
пiдiйшов до поручнiв веранди i повними грудьми вдихнув свiжого повiтря.

Ранок справляв свiй трiумф. Його блакитне чоло не затьмарилось сьогоднi
жодною хмаринкою. Вiн легко перекинув за обрiй нiч i звитяжцем простував
назустрiч дневi. Тисячi пташиних голосiв спiвали йому урочистi кантати,
якiсь занедбанi, певно, вiд старих ще хазяїнiв, жоржини i червонi
невибагливi пiвники побiля веранди в саду, здавалось, по-особливому
сьогоднi прибрались i, вмитi, чепурнi, трохи засмученi вiд своєї одвiчної
мовчанки, лагiдною посмiшкою вiтали переможця.
А ранок iшов i йшов. Незримi легiони його в золотих панцирах мчали
нестримно вперед, i перед їхнiми незлiченними фалангами тiкав, зiгнувшись,
небесними манiвцями останнiй князь ночi - блiдий, ледве помiтний мiсяць.

Горобенко схилився на сiрий вiд облiзлої фарби стовп i розстебнув
комiра. Легенька прохолода приємно проймала пiсля сну тiло, але сонячне
промiння подолало вже останнi перешкоди, прорвалось крiзь вогке листя, i
його пристрасний подих затремтiв на Горобенкових грудях. Сонце затопило
веранду, й тiльки в кутку бiля пiддашшя залишилась журна тiнь, наче згадка
чиєїсь безвихiдної скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затiнок, i вiн був
любий йому. П'яна сонячна радiсть i самотня туга затiнку були спорiдненi,
вони доповнювали одна одну, вони - як рiднi сестри.
Цiєї ночi увi снi прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що
не могла б бути тепер... Чому?
Горобенко це добре знав, але вiн умисно спитав самого себе i щиро
вiдповiв: "Тому, що тодi вона була просто Надею, вона була нареченою (хоч
цього й не говорилось офiцiйно), а тепер вона була б "мiщанкою",
"баластом", безпартiйною "сволоччю"..."
Горобенко подумки сказав i це. У цiй грубостi була якась гостра
насолода. Але це так. Нема потреби зараз брехати нi сонцевi, нi жоржинi,
нi самому собi. Можливо, що це зрозумiла б i Надя, якби вона була не
хороший сон, а реальнiсть, а втiм... є багато прекрасного в тому, чого
нема i нiколи вже не може бути: взимку не буде жоржини i пiвникiв, але в
уявi вони будуть кращими за оранжерейнi хризантеми, в хододну,
безпросвiтню фугу легко згадається чистий, осяяний весняний ранок... Надя
вмерла, вмерла тiльки фiзично, а коли з'явиться рiдко увi снi, вона буде
просто Надею, "дореволюцiйною" Надею.
На веранду вийшла з таганчиком i чайником двiрникова дружина Параска
Федотiвна. Революцiя позначилась в її життi насамперед тим, що домкомбiд
переселив її _родину з конури в колишнiй панський кабiнет. Вона живе поруч
iз Горобенком i задоволена з тихого сусiди. Їй часом стає навiть шкода
цього мовчазного "комiсара": "Чудний якийсь: iншi, глянь, свiй виїзд
мають, комунiстичний великдень потай по-старому справляли з поросям,
сирною паскою i спиртом, а цей..."

Параска Федотiвна лагiдно привiталась, поставила на цементову долiвку
таганчика i попливла по схiдцях наламати в саду хмизу, але розпалювати
вогнище все ж таки повернулась назад, на веранду. Тут безпечнiше: можна на
хвилинку пiти i чайника не вкрадуть, потiм, нiхто не побачить i не
проситиме окропу.

Горобенко глянув на дебелу постать Параски Федотiвни i нараз подумав:
"Дивно: за весь час у партiї мене ще нiколи не потягнуло до жiнки. I це
зовсiм не тому, що - Надя..."
Коли заплигали пiд чайником жвавi вогненнi язички, старанно вилизуючи
його чорне брудне дно, Параска Федотiвна витерла спiдницею руки i
звернулась до Горобенка:

- На сонечку грiєтеся? Воно дiйствительно, що прелесть... Може,
стаканчик чаю вiзьмете? Я зараз сахар перепалю... Тепер i чай такий,
знаєте!.. - сказала Параска Федотiвна, зiтхнувши. - Ранiш, бувало, пiдеш у
лавку, вiзьмеш Висоцького первий сорт та ще лимончика дорогою у Панкратова
купиш...
Параска Федотiвна солодко бурмотiла собi, а тим часом чайник почав
захлинатись, i вiд перших його бризок сердито зашипiло у вогнищi.
- Так, пожалуйста, заходьте налити собi... менi воно нi по чому, а вам,
як холостому, як же це так на службу йти...
Парасцi Федотiвнi було приємно отак по-простому побалакати з чудним
"комiсаром", вона не вiд того була навiть, щоб пофлiртувати трохи (це тобi
не Митька окаянний, що п'ятнадцять рокiв пiд п'яну руку бив, а тепер бабу
ублаготворити не в силi), Параска Федотiвна лукаво пiдморгнула Горобенковi
i пiшла в дiм.

Горобенко повернувся до своєї кiмнати, скинув сорочку i заходився
вмиватись. Плюскаючи на всi боки, вiн обливав водою шию, груди i чи вiд
руху, чи вiд води - без слiду зникла задумливiсть, а натомiсть по всьому
тiлу мов нагнiтав хтось енергiї i бадьоростi. Витираючись грубим рушником,
Горобенко на хвилину зупинився на своїх у мiру добрих м'язах i чогось
раптом, отак невiдомо вiдкiля, спало на думку: "Шкода все ж таки, як
уб'ють i це пружне, здорове тiло обернеться в якiсь огиднi вишкварки".
Горобенко з'їв шматок черствого вiвсяного хлiба з олiєю, але по чай до
Параски Федотiвни не пiшов.
Сонце вже досить-таки пiдбилось угору, й надворi ставало душно, коли
Горобенко виходив iз свого завулка на широку вулицю, що вела просто до
культвiддiлу радпрофу. Назустрiч попадалось чимало вже людей: це була
година, коли саме повертаються з базару. Горобенковi впала в око огрядна
Фролова, навантажена важким кошиком. Це та жiнка голови деревообробникiв.
З її кошика випиналась куряча голова i морковиння. Фролова йшла задоволена
й пишна.
Горобенковi стало неприємно. I як це безглуздо: боремось iз базарами i
в той же час жiнки комунiстiв ходять туди купувати, та й хiба ти сам,
нарештi, не ходив купувати махорки? Ходив. I iншi ходять. Комгосп попсував
ятки на м'ясо, тепер рiзники продають м'ясо просто на землi. Що краще?
Вчора базар розiгнала мiлiцiя, а сьогоднi харчi втроє дорожчi...
А базар живе, базар такий самий, як i був ранiш, до революцiї, ба
навiть жвавiший, барвистiший. Вiн остання надiя i втiха для багатьох. Що
лишиться Фроловiй, коли б не стало-таки справдi базару?
Фролова одчинила вже хвiртку й ступила до свого подвiр'я, але ту ж мить
вiдтiля зачувся її рiзкий, роздратований голос:
- Сколько раз казала - не брати з нашої криницi води! I що це в самом
дєлє, не понiмаю!
Вiд криницi, що у дворi, сердито огризнувся рудий чолов'яга з повним
вiдром i хутенько подався на вулицю.

- ...Подавись своєю криницею! Хазяйка найшлась...
- Щоб я больше цього не бачила! Мiй муж пiсля вас буде поправляти?.. Це
ми викопали. Ви собi теж можете скольки завгодно...
Фролова швидко пiдiйшла до криницi й, побачивши бiля цямрини свiжу
калюжу, гнiвно захитала головою:
- Щоб ви подохли!..
З садка в самiй камiзельцi вийшов Фролов. Вiн погладив винувато
стрижену голову й сказав жiнцi:
- Казав же - треба собаку бiля криницi прив'язати. Iнакше не виведеш
цього...

На розi вулицi стояв Дружинiн i балакав з рудим чоловiком, що держав
вiдро з водою i, розмахуючи вiльною рукою, тикав пальцем до Фролового
двору.

Горобенко привiтався i прискорив кроки. Вiн почув позад себе тихi
Дружинiновi слова:

- Я заявлю про це в парткомi... Сволочники скрiзь бувають, цього одразу
не можна...
В дверях радпрофу Горобенка зупинив парткомiвський дiловод Гольцев.

- Хочете щось цiкаве побачити? - Гольцев пiднiс до його вух свого
довгого горбатого носа i, прискаливши око, тихо сказав: - Про вас...

Горобенко запитливо глянув у безбарвне Гольцеве око, що хитро визирало
з-пiд рудих брiв, але той, посмiхнувшись, поспiшив пояснити:
- Парткомiвська характеристика вашої особи в анкетi до губернiї. Ходiмо
до вас. - Вiн злегка пiдштовхнув Горобенка, i вони подались на другий
поверх колишнього просторого купецького дому. Власне, що треба Гольцеву? I
навiщо цi його вiдвiдування i ота розмова про те, нiби вiн працював за
друкаря в директорiївському Мiнiстерствi земельних справ, i взагалi ця
приязнь i якась неприродна симпатiя? Горобенко скоса глянув на куценькi,
забрьоханi штани Гольцева i раптом подумав: "Сексот! Доручили стежити... -
стало гидко, але здивувався, - так одверто робити! I хоч би кого iншого, а
то... невже не знайшли путящого?.."
Горобенко залiз за свiй стiл, одiмкнув шухляди i рвучко подивився на
Гольцева... На лицi в того була якась специфiчна хитра усмiшка. Вiд
кутикiв очей колючками розбiглись коротенькi зморшки, i трохи подалась
наперед велика масна спiдня губа. Здавалось, нiби Гольцев давним-давно вже
зробив цю усмiшку, опрацював усi її деталi i, коли треба, миттю, мов
машкару, накидав її собi на обличчя i так само швидко скидав. Гольцев
мовчки почекав хвилину, а тодi одразу нахилився до свого портфеля й прудко
почав нишпорити в паперах. Добуваючи синювату з цукрового паперу анкету,
вiн схопив стiльця й присунувся до Горобенка. Знову прищулив око i,
штовхаючи Горобенка своїм гострим лiктем, тихо прошепотiв:

- Тiльки ж це, будь ласка, мiж нами... Ну ви, звiсно, розумiєте, що ця
характеристика таємна... Але я собi думаю, ну чому менi такому товаришевi
своєму, як Горобенковi, не показати... - Гольцев зробив довгою, худою, з
чорними волосинками рукою якийсь непевний жест i знову накинув на обличчя
усмiшку.

Було щось бридке в усiй його iнтимностi, в цьому пiдсiданнi й
легеньких, фамiльярних штовханах. Горобенко мимоволi трохи одсунувся й
хотiв був рiшуче одмовитись читати парткомiвську характеристику, але,
глянувши на Гольцева, одразу якось розгубився; Гольцева усмiшка зневолила
його, паралiзувала рухи, а вiдтак навалилась густою масою на голову.
- Прошу... - Гольцев пiдсунув йому до рук анкету, i Горобенко, ще не
позбувшись першої одубiлостi, глянув на недбалi, розкиданi рядки i за
першим словом жадiбно, мов по краденому, пробiг очима по краю анкети.
Було написано небагато, а втiм, досить ясно:
"Як комунiст-бiльшовик (хтось наче умисне i свiдомо пiдкреслив це друге
слово) - несталий, зважаючи на перебування ранiш в українських
органiзацiях, як культробiтник може бути використаний у губернiяльному.
масштабi".

Горобенко з деяким зусиллям одiрвав очi вiд анкети й трохи зашарiвся.
Збоку дивилась на нього мертва, мовчазна усмiшка Гольцева.

IV

Уже давно прохолонули й зникли на дерев'яних сходах дрiбненькi
похапливi кроки Гольцева, вже з годину торохкотiли друкарськi машинки,
торохкотiли одноманiтно, монотонно i без краю нудно, а Горобенко сидiв
нерухомо при своєму столi. Напiввисунута шухляда з папками, штампом,
стосами паперу й пачкою махорки так i лишилась одкритою пiсля приходу
Гольцева. Вона, наче той мацак, що загребе ось-ось саму душу i втягне її в
жовту, заляпану чорнилом, порiзану й поколупану ножем потвору - старий, з
подертим зеленим сукном, кабiнетний стiл.
Горобенко довго не мiг зiбрати докупи свої думки. Вони горобцями
розлетiлись на всi сторони, i ось перед очима тiльки - "як
комунiст-бiльшовик - несталий" i заскалене Гольцеве око.
Горобенко опустив долу руки, стиснув схрещенi пальцi, аж вони хруснули,
i подумав: "Це, певно, Попельначенко зробив..." Але зараз же глянув скоса
на свiй портфель i вирiшив: "Хiба, зрештою, не все одно? Важно, що це вже
сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не мiг
наважитись сказати самому собi".
А все ж таки було неприємно й боляче. I знову випливали в пам'ятi тi
два будинки батькiвськi, i ота "Просвiта", i 1917-й... Горобенка почало
дратувати. "Несталий"?.. Хiба для них вiн може бути сталий? Хiба вони
можуть забути про те? Вони, як тi ченцi, що в своєму несамовитому
фанатизмовi не зможуть забути цього нiколи, до могили - нiколи. I, потiм,
це українство, що воно їм? Їм, для яких не було нi Солоницi[1], нi
Берестечка, нi навiть Крут[2]! Для яких уся iсторiя - тiльки вiчна
боротьба класiв... Ах, якi вони все ж таки доктринери!..
Горобенко провiв долонею по чолу, i його очi зупинились на пенсне
Троцького. Такий знайомий i, врештi, набридливий, як i всi портрети, що
iснують у свiтi, цей портрет видався тепер Горобенковi зовсiм iнакшим.
Портрет прибрав нових рис, i тi риси говорили багато. Енергiйна борiдка,
двi глибокi зморшки вiд носа до куткiв губ i спокiйний, твердий, вдалений
погляд. Крiзь пенсне майже не було видно очей, але погляд залишився. Люди
з таким поглядом не крiзь пенсне, а крiзь сьогоднiшнiй день бачать далеко.
Вони не знають вагань, у них немає на шляху проклятих манiвцiв, їм
перспектива ясна як на долонi. Вони мають свою вiчну формулу: "Буття
визначає свiдомiсть..." Це - їхня iстина, це "новий завiт", з яким вони
мають пройти свiт, переорати всю землю, стерти кордони, помiшати всi нацiї
в одному струменi чорної маси потоптаних рабiв, що пустилися берега.
"Капiтал" Марксiв... Що це? Тора, Євангелiя, Аль-Коран чи важiль
Архiмеда?.. Якi вони сильнi, цi люди в пенсне iз вдаленим поглядом i
фанатизмом iсламу!
Горобенко сидiв, скулившись у крiслi, але здавалось, що нi, вiн зовсiм
не сидить, вiн тiльки трохи-трохи тримається у куточку, на самому кiнцi
бiля бильця. Каламар на столi стоїть твердiше, нiж вiн тримається в
крiслi, ручка з пером край каламаря має бiльше опертя, нiж вiн. Все
навколо до найменших дрiбниць було надто рельєфне, тiльки в самому собi
причаїлась сплющена iнтимнiсть. Вона так глибоко зашилась у нутро, що чути
шкiру, навiть, здається, окремi цятки на нiй, волосся, i ось стирчить
палець. Свiй чи чужий?..
Горобенко знову нишком глянув на портрета, i тодi мов чиясь могутня
рука погладила по головi i стало цiлком ясно:
- Вони мають рацiю... Ти що ж? Може, то просто теревенi - "iсторiя -
боротьба класiв"? Нi. Вони ще досить стриманi. Вони просто навдивовижу
м'якi до нього. Безперечно - "несталий". Так, так. А чого? Ради кого й
чого? Чи ради прадiдiв, що дали Кочубеїв, Галаганiв та Юзефовичiв, чи ради
вишиваних просвiтян, чи просто вишневих садочкiв, зiрок, квiтоньок i всiєї
тої сухозлотицi, що зветься "нацiональна окремiшнiсть"?
Ах, яке це безглуздя, що мiж ним i партiєю може стояти нацiя. Та нацiя,
що вигадала тiльки бандуру й плахту! Це справдi нiсенiтниця. Це анекдот.

Дверi рiшуче одчинились, i кiмната наповнилась трiскотнею дерев'яних
сандалiв. Парткомiвський кур'єр мовчки розкрив папку, понишпорив у паперах
i передав Горобенковi повiдомлення.
- Просили тiльки, щоб скорiше.
На пiдлозi знову щось зарипiло, тьопнуло i, мов калатало, застукотiло
по коридору. Горобенко пильно глянув на сiру кур'єрову сорочку, що
переступала порiг, i прочитав:
"Одержавши це, негайно прийдiть до повiтпарткому". Повiдомлення було
звичайне, навiть шаблонове, але чогось одразу стало турботно. Може, лячно?
Нi, нi. Просто трохи неприємно, бо значить є якась справа до нього. Саме -
до нього. З-помiж усього партiйного колективу Горобенко має на який час
стати цiлком виразний, так би мовити - опуклий, вiн має продемонструвати
себе перед розумними, але гострими очима секретаря Кричеєва i взагалi
партiйними верхами. Це значить знову почувати себе внутрiшньо
наструнченим, знати, що Кричеєвi шкельця перед очима дивляться глибоко,
дивляться спецiально, дивляться на нього. Взагалi самий факт
парткомiвського повiдомлення свiдчить про те, що є другий факт. Який?
Добрий чи злий? Проте вiд парткому немає чого сподiватись приємних новин.

Горобенко пiшов до парткому хутко. З такою порожньою похапливiстю
ходять тiльки тi люди, що хочуть якнайскорше дiзнатись про халепу й
позбутись її.

Ось стоптанi схiдцi, залiзнi поруччя колишнього готелю, коридор,
плакати, оргiнстр, агiтпроп, ще якiсь дверi, на лутцi двоє з рушницями
лузають насiння. I - дверi до Кричеєва...
Кричеєв разом iз Попельначенком схилились над дрiбно писаним папером.
Кричеєв не одразу пiдвiв голову, а пiдвiвши, кинув недбало: "Зачекайте
хвилину" i знову заходився водити сухим пером понад рядками.
Горобенко стомленими кроками пiдiйшов до столу. Потiм обiперся об нього
рукою, але зараз же одняв руку й одсунув на потилицю кашкета. Тепер тiльки
вiн вiдчув утому. Була задуха, чути було, як вiд швидкої ходи й сходiв
калатало пiд сорочкою серце, i очам нiде було спочити на безкiнечних,
однотонних дiаграмах i постiйних портретах, що трохи де-не-де затуляли
сiрi стiни. Через портрети й дiаграми утома вiдчувалась бiльше. Взагалi
вiн зморився. Мабуть, можна зморитись жити? Очевидно, можна? Тодi ж у чому
тiльки спочинок?.. Але...
Горобенко похопився, швидко одiйшов вiд стола й сiв на першого стiльця.
"Чому я одразу не сiв? Ну, звiсно: перед секретарем стояв - "начальство".
Це правду хтось сказав:

"Щось є лакейського в психiцi кожного українця!.."
Попельначенко встав, а Кричеєв повернувся до Горобенка:
- Так ось у чому рiч, товаришу. Група мiсцевої української iнтелiгенцiї
просить дозволити їй видавати безпартiйний журнал. Український,
розумiється. Там i заява їхня лежить...
Горобенко присунув ближче до столу свого стiльця.
- Ви, звичайно, розумiєте, що ми в цьому негаразд компетентнi. Отже -
ваша думка як українця?
Попельначенко закурив цигарку й засунув у кишенi жовтої шкуратянки свої
худi, кiстлявi руки. Кричеєв одсунув набiк папери, поправив на переднiссi
пенсне й одкинув голову на бильце фотеля.
- Так ось. Ми слухаємо вас.
Горобенко подивився на кричеєвськi шкельця i для чогось узяв зi столу
преса. Вiн тричi покрутнув його за держальце i знову поставив на старе
мiсце. I тодi стало до смiшного ясно: вони "слухають". Прекрасно. Але це
занадто вже наївно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумiю, до чого
це? Просто заманулось їм ще раз переконатися, оскiльки правильне було оте
анкетне "як комунiст-бiльшовик - несталий". Гаразд.
Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокiйно
сказав:

- На мiй погляд, безперечно, нiякого дозволу не давати. Кричеєв пiдвiв
трохи брови, нiби здивувався, й перепитав:

- Ви гадаєте, що не треба давати?
- Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично... Попельначенко
саркастично скосив блiдi губи й перебив:

- А я - так дав би їм дозвола. Хай друкують... Попельначенко широкими,
розмашистими кроками пiдiйшов до Горобенка й по-панiбратськи хляснув
долонею по плечу:
- Чудак ти, їй-богу, Горобенко! Там же пiдписались усi тi, що в
"Просвiтi" були, пам'ятаєш: Ковганюк, Придорожний, агроном отой патлатий -
як його - Педашенко, чи що? Ти ж мусиш пiддержати! Якого ж чорта...
Горобенко зашарiвся, знову крутнув преса, але, повернувшись до
Кричеєва, твердо сказав:

- Якщо кому є охота пiддержувати легальну петлюрiвщину - що ж, прошу. Я
ж особисто утримуюсь.
Попельначенко, лукаво прищуливши очi, поглядав на Горобенка й
посмiхався. Кричеєв кивнув головою на _знак, що офiцiйне вже закiнчилось,
i знову схилився над паперами.
- Ми вiзьмемо на увагу вашу думку, товаришу Горобенко. Ви, очевидцо,
маєте рацiю.

Кричеєв перегорнув сторiнку i взяв у руки перо. Нiби глухий вiдгук
якоїсь похвали чи просто виправдання зачулось Горобенковi в останнiх
Кричеєвих словах, але вiн зараз же це обiрвав у самому собi й рiзко
повернувся до дверей.

- Всього!..
Попельначенко, спершись колiном на стiльця, насмiшкувато з-пiд лоба
дивився йому вслiд.


V

На стiльцi коло самого лiжка блимав каганець, але читати при ньому було
не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й протер кулаком
натомленi вiд напруження, почервонiлi очi. В усiй кiмнатi сиротливо яснiла
тiльки невеличка смужка вогню - нужденне полум'ячко вiд каганця, а навколо
немов побралась за безлiч чорних рук i щiльно згрудилась навкруги полум'я
густа, волохата тиша. Десь тiльки вгорi, на потемнiлiй закуренiй стелi,
повисла незграбна тiнь вiд стiльця i тьмяно поблискували дверi.
Горобенко повернувся на лiжку до каганця й поправив пiд головою
замусолену подушку. Каганець тихо горiв. Iнодi його вогник несподiвано
вихилявся набiк, нервувався, починав тупцювати i знову заспокоювався.
Горобенко дивився на нього, а маленький вогник розтоплював йому вироблену
вже в партiї прихованiсть i сторожкiсть, навiював несподiванi думки,
зазирав у саму душу i викликав на щирiсть.

За стiною раптом зарепетувала Параска Федотiвна й розлягся хрипкий,
п'яний голос її Митька.
- Чорт, дьявол, комунiст, анархiст, всьо равно! Закрутiлi: ревком,
продком, совєт, а жистi - нєт! Понiмаєш: била Росiя во-о какая, во! А
тяпєр, махонькая-махонькая. А я спрашиваю почему? Ти мнє говорi - почему?!

Параска Федотiвна вилаялась i, протяжно завиваючи, заплакала. Потiм
заторохкотiв дзиглик, певно, Митька хотiв устати, i з трiском задережчало
на пiдлозi розбите шкло. З кiмнати долетiло шамотiння й осатанiлi крики
Параски Федотiвни.

Але Горобенко звик уже за кiлька мiсяцiв до тих сцен. Стуки й крики
перелiтали через стiну, доскакували до його вух, але далi не потрапляли.
Каганець згустив Горобенкову самотнiсть у кiмнатi i засвiтив затаєний
куточок у безкiнечних коридорах душi. I ось виплили останнi днi, i та
позавчорашня авдiєнцiя в парткомi i саркастична, зла усмiшка
Попельначенка. Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до
голого тiла, i в грудях защемiло обурення. Стало бiльше, навiть нiж тодi,
кривдно. Треба конче зробити щось. Треба рiшуче покласти цьому край.
Допускати, щоб якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, мiг дозволити
собi такi жарти, як тодi! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що вiн був у
"Просвiтi" i цi всякi Ковганюки та Педашенки добирають легального способу
животiти? Плювать би вiн хотiв на них!..
Горобенко повернувся горiлиць i поклав пiд потилицю руки. I в цю мить
виринув зрадливий спогад. Цей же Ковганюк переховував його, ризикуючи, в
своїй хатi, коли Горобенка шукали денiкiнцi. А з Педашенком вони разом
утворили фiлiю Нацiонального союзу й заарештували повiтового гетьманського
старосту. А з Придорожнiм...
Цi навiснi згадки, як краплi живого срiбла, чiплялись одна одної й
виростали у велику кулю, що пiдступала ближче й ближче, одсовувала
сьогоднiшнє, розмальовувала у якiсь занадто фантастичнi i, признатись,
гарнi, приємнi, близькi картини, позаторiшнє - i знову муляло всерединi.
- Сумлiння?.. Га?
Горобенко одкинув ковдру й спустив iз лiжка на долiвку ноги. Вiн iз
хвилину слухав гомiн унутрiшнiх голосiв, придивлявся до їхньої боротьби
i... - аж здивувався.

Тихенько, манiвцями, iз закамаркiв пiдсвiдомостi вилiзла ця знайома,
здається, давним-давно вже думка. Ну, так, це давно вже вiн вирiшив,
тiльки чомусь не мiг досi голосно сказати:
- Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстрiляти. I тодi, коли
перед очима з'явиться їхня кров, коли ця кров розстрiляних повстанцiв,
куркульнi, спекулянтiв, заручникiв i безлiчi усяких категорiй, що зведенi
до одного знаменника - контрреволюцiя, хоч раз, єдиний тiльки раз впаде,
як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тодi - всьому цьому кiнець.
Тодi Рубiкон буде перейдено. Тодi я буду цiлком вiльний. Тодi смiливо й
одверто, без жодних вагань i сумнiвiв можна буде сказати самому собi: я -
бiльшовик...

Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку i пройшовся по
кiмнатi. На стiнi з'явилась крива, величезна тiнь, i перед босими кроками
поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув перший струмiнь диму
i зненацька здалось, що в кiмнатi пояснiшало. Вогник несамовито
пiдстрибував на каганцi, й ось-ось нiби перетнеться його жовтенький
мотузок, але думка мiцно держиться голови i, як крiт, углиблюється далi.
Так, так - треба кiлькох крапель кровi на землi. Це вона тiльки змиє
все. Тодi все буде можна i на все тодi плювать. Тiльки - раз! Там, на
селi, серед тихих традицiйних садочкiв i бiлих хат, отих усяких
"квiтоньок", у спецi й потi з пилом, уболоченими руками - розстрiляти...
Важно - хоч раз. I нiкого iншого (це найголовнiше) - як повстанця. Так.
Отого самого впертого селюка, що в сутiнках полтавської дiброви вимрiяв
"самостiйну" i почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика!
Горобенко давно вже ходив по кiмнатi з кутка в куток. Все, що було досi
нерозгаданою перешкодою, тепер стало цiлком ясне, майже розплановане.
Тепер було зрозумiло, що ранiш завсiди заважало. Тепер не буде вже жодних
хитань. Тепер треба просто йти до того. Треба здiйснити те, що народилось
зараз, що невпинно росте й вимагає виходу. Горобенко зупинився на серединi
кiмнати. Було душно. Вiн пiдiйшов вiдчинити вiкно й побачив, що надворi
вже благословлялось на свiт. Крiзь спокiйне гiлля дерев видно було сiру
покрiвлю неба. Горобенко лунко одчинив вiкно, i в кiмнату влетiло перше,
непевне ще щебетання якоїсь птицi. У кутку, коло лiжка, догорав чужий,
непотрiбний уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього i,
заспокоєний, лiг спати.

VI _

Цiлий тиждень Кость Горобенко реквiзовував. Майже щоранку вiн забiгав
до наросвiти по ордера, перебiгав через вулицю до вiддiлу працi брати
мобiлiзованого биндюжника й кiлькох вантажникiв, а потiм починалась сама
операцiя. Величезний, незграбний вiз, що допiру возив борошно, зупинявся
несподiвано перед парадним ходом. Бiлi вiд борошна й крейди вантажники
помалу злазили з воза й розташовувались на парадних схiдцях покурити, а
Горобенко пiдходив до дверей i енергiйно тричi стукав.
За хвилину-двi дверi обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а
Горобенко рiшуче переступав порога й подавав ордера.
- Я маю у вас реквiзувати пiанiно. Прошу провести мене...
Хазяйськi руки нерiшуче брали ордера i, не читаючи його, тупо дивились
на розляпану печать, несмiливо перебiгали на Горобенкове обличчя й
вагались ступити крока.

Горобенко, мiцно стиснувши рота, який час дивився пильно в хазяйськi
очi, а потiм переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв:
- Менi нiколи. Люди надворi ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте
нас...

Вiн повертав голову до вулицi й голосно гукав:
- Ану, товаришi, готовсь.
Вантажники, перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматичне, мов
до комори, заходили до кiмнат, i з ними разом кiмнати сповнювались
незвичайним шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйської вiдповiдi, простував
сам поперед вантажникiв до покоїв i, шукаючи пiанiно, нишпорив очима по
кiмнатах.
Тодi хазяйська постать оговтувалась, їй трохи нiби повертало дар
голосу, й вона, заїкаючись, перелякано починала звичайну словесну
тяганину:

- Власне, це пiанiно... Воно, бачите, в нас не для розваг... Донька
вчиться грати, прекрасний слух... Я сам працюю в статбюро... Я просив би,
товаришу, чи не можна якось би це...
Цi вiчнi драматичнi прелюдiї страшенно дратували Горобенка. Вiн спiшно
перебивав хазяйськi слова:
- Ордера читали? Кiнчено. Про що тут говорити! Вiн перший кидався до
пiанiно, розчищаючи собi дорогу вiд стiльцiв, столикiв та крiселок,
приймав iз пiанiно, як У себе в господi, якiсь портрети, кiлька книжок i
одсував пiанiно з насадженого мiсця, де воно покоїлось протягом довгих
спокiйних рокiв.

Кiмнату наповнювали переляканi, розпучливi обличчя членiв хазяйської
родини, але Горобенко намагався на них не дивитись.
- Ану, товаришу, пiдсобiть... з правого боку заходьте...
Ну, разом! Ще раз... Тихше, тихше! Обережно...
Горобенко чув, як хрущали заломленi в безвихiднiй тузi чиїсь дiвочi
пальцi, вiдчував, що хазяйськi вуста намагаються й нiяк не вiдважаться ще
щось сказати, але вiн зосередковано й старанно допомагав вантажникам
витягати з кiмнати пiанiно, немов, крiм них, тут не було бiльше нiкого.
Пiанiно неохоче подавалось вiд свого рiдного мiсця, воно сердито гуло,
чiплялось за крiселка, двiрок, наче благало їх утримати його, не пустити з
дому, i за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невiльнi
розкоти жiночого плачу, безпораднi благання й приглушенi прокльони.
Хазяйська постать, запобiгливо одсуваючи перед вантажниками меблi,
бiгла одчинити широко зовнiшнi дверi, щоб якось, бува, не стукнути
пiанiно, й на ходу щось просила в Горобенка. Цi кривi хазяйськi ноги й
зiгнута спина не хотiли вiрити, що пiанiно так-таки серйозно вивозять
назовсiм, вони намагались себе переконати, що це тiльки для чогось
пересувають його з мiсця на мiсце, що треба лише сказати якесь слово i все
можна буде полагодити, все буде, як i було. Але цього слова хазяйськi
вуста нiяк не могли добрати. Воно, грубезне, перетворилось десь у головi,
але прибрати конкретної форми не могло. Через те тремтячi губи мимрили
якусь недоладну нiсенiтницю, а руки шугали в повiтрi, щоб у разi потреби
зразу ж допомогти цим брудним, вайлуватим гостям.
Коли пiанiно вмощували вже на возi й зашморгували мотузами, Горобенко
звичайно обертався до парадних дверей i мовби безкровним голосом кидав, не
дивлячись у лице:
- Якщо є якiсь там скарги й узагалi невдоволення, - можете звертатись
до наросвiти або РКI... Потiм вiн голосно казав до биндюжника:
- Рушай! Легше тiльки там на каменях, - i йшов. Вiн повертався певною,
твердою ходою до своєї постiйної працi в радпрофi, але дорогою йому
ввижались йолопська, спантеличена фiзiономiя хазяїна, червоне, мокре вiд
слiз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладкої мамашi...
Вiн намагався уявити собi до деталей атмосферу осиротiлого пiсля
пiанiно дому, малював собi розпуку й горе допiру покинутих мiщан - i це
давало йому якусь злiсну втiху. Вiн пригадував тi знайомi родини, де ще не
знати як уцiлiли пiанiно та роялi, й розплановував дальнiшi реквiзицiї.
Вiн не тiльки користувався з ордерiв наросвiти, але сам штовхав наросвiту
на новi реквiзицiї. Вiн якимось способом дiставав адреси реєстрованих i
нереєстрованих пiанiно, збудив питання реквiзувати приватнi колекцiї
книжок, i цiлий тиждень рипiли по центру мiста навантаженi вози. Прекраснi
дубовi столи для письма, книги в дорогих палiтурках, шафи, чорнi жалобнi
пiанiно - все це вивозилось iз поважних кабiнетiв, затишних вiталень i
торохкотiло по зiпсованому бруку до якогось будинку з голими, поколупаними
стiнами, серед яких незримий павук сотав брудну сiтку глухої пустки.
Пiанiно одразу перевозили за призначенням - до клубу, дитячих будинкiв,
шкiл, навiть один концертовий рояль для чогось потрапив до бiблiотеки.
Столи до письма й шафи теж находили собi притулок по рiзних канцелярiях,
вiддiлах та секцiях. Але з книгами було далеко гiрше, їх безсистемне
кидали на пiдлогу одної з порожнiх кiмнат Нардому i тут, на запльованих
дошках, безлiч назв з рiзних полюсiв знання, науки й мистецтва находили
собi дрвгий спочинок. Вони грубими покладами розлiзались завширшки й
завдовжки всiєї кiмнати, нижнi шари вкривались тлiнним порохом, а над ними
росли вгору новi й новi.
I отак день при днi кiмната все бiльше й бiльше скидалась на незариту
братську могилу.
В чотирьох стiнах з великими брудними плямами вiд вогкостi потонула
разом iз книжками вигнана з життя тиша. Притаманний окремим родинам i
людям запах, одноманiтнiсть i безтурботнiсть повiтових домiв, де читали
щодня коло самовару "Южный Край", передплачували "Ниву" й шанували Пушкiна
з Гоголем, засушенi, як гербарiй, думки статечних кабiнетiв, Мопассановi
ласощi колишнiх гiмназисток - все це знесене повiнню, коли горобиної ночi
прорвало греблi й загати - все це прибилось сюди.
Здавалось, що в книжках усi зневiрились. Нi з партiйних, нi з
обивателiв нiхто не приходив сюди, нiхто не перегортав книжки. Їх вiльно
було б розкрасти мало не половину, тягати додому цiлими купами, але охочих
на це не було.
Навiть бiблiотечнi службовцi, незважаючи на наказ, тiльки один раз
прийшли й про око захопили до книгозбiрень кiлька книжок.
Один тiльки Кость Горобенко заходив до цiєї кiмнати i, як трунар,
просиджував серед паперових трупiв цiлими годинами.
Цi книги, наче фамiльний маєток - колишнього пана, вабили Горобенка до
себе. Коли вiн заходив сюди, вiн перше сторожко прислухався коло дверей,
чи не йде хто назирцi, потiм помалу зачиняв дверi, замикав на гачок i тодi
вже зашивався в саму книжкову гущу. Вiн брав у руки окремi томи, грубезнi
збiрники журналiв i перегортав сторiнки. Iнколи вiн зупинявся на якомусь
випадковому мiсцi, що раптом з незнаних причин привернуло його увагу, й
починав читати. Читав вiн довго, немов за iнерцiєю, його очi перебiгали
сторiнку за сторiнкою, аж поки не густiшав у кiмнатi присмерк i не
стомлювались очi. Тодi вiн одсував прочитане й роздивлявся iлюстрацiї
журналiв.
З-пiд старих, пожовклих, де-не-де заляпаних кавою сторiнок, таких
знайомих iз далекого дитинства - "Родины", "Вокруг света", "Нивы",
випливали спогади. Вони асоцiювали з безлiччю днiв, таких затишних i
запашних. Цi журнали немов щоденник. Наївнi, трохи дурнуватi, але такi
простi, такi близькi, такi свої, як те все, що було, що вже нiколи, нiколи
не вернеться. На такi ж самi малюнки дивився покiйний батько, дивилась
мати, що невiдомо де тепер, як i чому живе ще й досi, дивився, нарештi,
вiн сам. Дивився тодi, коли амплiтуда життя вимiрювалась гiмназiяльним
табелем, коли життя бiгло певно, безтурботно й весело, як санки пiсля
порошi...

Горобенко допiзна роздивлявся журнали, i серед пороху книжок тихо, без
каяття, без самосуду ятрились його дитячi спогади.
Одного вечора, покидаючи кiмнату, вiн з острахом згадав, що все ж таки
рано чи пiзно, а книжок тут не стане. Прийде час, i їх розтягнуть по
бiблiотеках, рознесуть по школах, розкрадуть - хiба може що вцiлiти вiд
цiєї "загальної руїни", вiд того велетенського незримого плуга, що вперто
оре останнi облоги минулого!..

I стало боляче за книжки. Це ж вони - останнє "речове", що трiсками
перелетiло через пiну, уступи й хвилi порогiв революцiї. Це ж вони тiльки
можуть потаєнцi, в чотирьох стiнах похмурої, вогкої кiмнати розповiсти так
багато, багато! Тiльки вони...
Горобенковi несвiдомо хотiлося якомога довшє вдержати книжки в Нардомi.
Вiн не нагадував про них нiкому, а тiльки старанно привозив до цього
капища все новi й новi.

Позавчора вiн повiсив на дверях власного замка, а сьогоднi, крiм того,
пiдпер дверi лавою.


VII

Уже сутенiло, коли Горобенко повернувся додому. Вiн хутко роззувся,
швиргонув у куток бруднi чоботи i тiльки-но хотiв розтягнутись на лiжку,
як у дверi постукали.
- Увiйдiть. Хто там?
Дверi тихенько одчинила Параска Федотiвна, а за нею з вечiрнього
присмерку виглянула чиясь сива голова.
- Iздєся до вас прийшли, - вона знову зникла за дверима, щоб дати
пройти до кiмнати сивiй головi. - Пожалуйте, вони вдома сiчас...
Кость Горобенко накинув френча й ступив до дверей.
- Можна? Спасибi, спасибi... Дозвольте, Костянтине Петровичу, до вас з
проханням... Впiзнали мене? Я, бачите, до вас у однiй справi...

Кость не впiзнав його одразу. В сивому, розкучманому волоссi, в
перев'язанiй носовою хусткою щоцi i, нарештi, в похиленiй наперед, якiйсь
занадто нужденнiй, мало не жебрачiй, постатi - його годi було впiзнати.
Кость присунув йому дзиглика й хватькома глянув у лице.
- Прошу сiдати.
- Спасибi, спасибi... - Його спина зiгнулась ще бiльше, здавалось, вiд
неї ось-ось одваляться руки, покотиться геть собi голова, i його ноги
полохливо затупцяли на одному мiсцi, коли вiн грузько сiв, пiдмощуючи пiд
себе старе пальто. - Захворiв, знаєте: зуби й печiнка... Ви менi вибачте,
що я вас, Костянтине Петровичу...
Горобенко пiдозрiло нашорошився. Чого прийшов цей колишнiй купець, брат
того вихреста-купця, що держав його рiдну тiтку? Вiн так само вихрест i,
очевидно, така ж наволоч, як i той.
- Так тут, Костянтине Петровичу, одне дiло, але... Горобенка неприємно
вразило це величання по батьковi. Ранiш, коли вiн зустрiчався з ним ще
гiмназистом раз на рiк у тiтки на iменинах, цей купець кидав йому з
милостi два-три слова, називаючи тiльки Костиком. Пiдлабузнюється тепер
чогось... I Горобенко нашорошився ще бiльше. Вiн з прихованою огидою
подивився на дране, зовсiм непотрiбне влiтi пальто його, тремтячi
скарлюченi пальцi й сухо промовив:

- Я вас слухаю, прошу.
- А ви все ще й досi - по-українському... Пам'ятаю, як ви колись у
Варвари Миколаївни декламували Шевченка... "Б'ють пороги" чи як воно?..
хе-хе... - Старий запобiгливо засмiявся штучним дрiбненьким смiшком, i це
вже зовсiм розсердило Горобенка. Цю родичiвську фамiльярнiсть i всякi там
спогади треба вивести. Вiн рiзко перетнув його смiшок:
- Це ви облиште. I Варвара Миколаївна зовсiм нi до чого. Що, власне,
вам вiд мене треба?
Горобенко запустив розчепiренi пальцi в чуба й рiшуче подивився старому
в вiчi. Але старий зволiкав. Вiн усiма способами хотiв вiдтягнути те
найголовнiше, по що вiн прийшов сюди, до цього проклятого усiма порядними
людьми мiста, бiльшовика, який колись був звичайним, тихим гiмназистиком.
Старому хотiлось зробити якусь словесну пiдготовку, розм'якшити шкiряне
серце комунiста, показати йому всi дiрки свого убозтва, довести йому, що
вiн тепер уже не купець, а такий самий пролетарiй, як i всi, спробувати ще
бренькнути на родичiвськiй струнi - допомагають же iншi комiсари своїм
родичам вiд усяких реквiзицiй та вселень. Старий злякано проковтнув
останню трель смiшка й засiпався на стiльцi. Потiм винувато й принизливо,
як собака перед ударом хазяйського нагая, розтягнув на зморщеному лицi
лагiдну усмiшку:
- Вибачте, вибачте, Костянтине Петровичу... Це так якось к слову
прийшло, минулi часи, знаєте, згадалось... Все воно ще, здається, так
недавно було... i тьотя ваша, батько...
Вiд столу, що бiля вiкна, зачувся грубий нетерплячий Горобенкiв голос:

- Я не маю часу вас довго слухати, кажiть про дiло.
Старий зовсiм розгубився й з одчаю раптом просто, без манiвцiв i
натякiв перейшов до самої сутi.
Горобенко, схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-пiд краю
долонi на перев'язану щоку. А старий уже жестикулював руками i верз таку
знайому вже й остогидлу мороку про пiанiно.
Ага, в нього реквiзувала наросвiта пiанiно? Прекрасно. Так i треба.
Вiн, розумiється, хоче, щоб пiанiно повернули назад. Його Оля в
консерваторiю хотiла колись поступити. Звiсно, звiсно... Вiн просить, щоб
Кость, власне, оцей солодкий на його вустах - "Костянтин Петрович",
поклопотався за нього в наросвiтi... Вiн же комунiст i дарма що далекий, а
все ж таки й родич йому. Так, так. Вiн благає пожалiти його: це ж пiанiно
- остання втiха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб
якось жити далi, а пiанiно - Олечка ж так чудово грає... Голос старого
тремтiв i зворушливо хрипiв; коли б не присмерк, що майже зовсiм заволiк
усю кiмнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози.

На мить щось схоже на жалiсть заворушилось Горобенковi в грудях, але
зараз же це згасло й перейшло на ще бiльше обурення. Вiн устав, поклав
долоню на стiл i категорично промовив:
- Ви надаремно все це менi кажете. Пiанiно одiбрано у вас правильно.
Iнакше й не могло бути. Я так само зробив би на мiсцi наросвiти.
Старий трiпонувся на стiльцi й похапцем, оскiльки це дозволяли йому
кволi, скарлюченi ноги, встав i собi.
- Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкавi!.. Простiть...

Вiд цього останнього "простiть" Кость зашарiвся. "Простiть"? За що? За
те, що сволочi наживались ранiш. По Нижнiх Новгородах, Казанях та Харковах
вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може,
"простiть" - за гордовиту тiтку, що воло одростила на вихрестових баришах?
Або за приниженого плазуна батька, що нишком мрiяв, мабуть, зрiвнятись iз
сестрою в достатках? За це - "простiть"?
Горобенко засунув у кишенi штанiв руки й широко розставив босi ноги.

- Невже, громадянине Полтавський, - вiн умисно уникнув iменi та по
батьковi i "громадянине" сказав поволi, з притиском - невже ви справдi
гадаєте, що я буду боронити буржуазiю, хоч би навiть i родичiв мого
батька?
- Ну, яка там "буржуазiя"! Ви ж самi бачите, як нам тепер
приходиться... - Старий похопився й знову пустив у голосi сльозу: -
Костянтине Петровичу, ви вже допоможiть нам...
- Кажу вам рiшуче, що цього нiколи не може бути. Розумiєте? Я -
комунiст! Невже ви цього не знали?..
Старий подався наперед, i простер до Горобенка руки.
- Я розумiю, звичайно... Ви переконанi... За iдею свою, так би
мовити... Але...

Старий запнувся, сьорбнув носом повiтря й прудко полiз до кишенi,
намацуючи по шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко
здригнув i вiд несподiванки аж ступив назад. "Хоче дати грошi?! Хабара?.."

Вiн майже крикнув:
- Слухайте, вийдiть, будь ласка, з моєї квартири. I взагалi раз i
назавжди прошу вас припинити цi вiзити. Для розмов є установа...
Старий видобув iз кишенi брудну, засякану носову хусточку й витер нею
заплаканi очi. Потiм мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по пiдлозi,
вiн вийшов, зiгнутий, iз кiмнати.
Перше нiж вiн доплентався до порога, в коридорi за дверима щось рипнуло
й зашурхотiло. То поспiшала до себе Параска Федотiвна, що пожадливо,
затаївши дихання, пiдслуховувала коло дверей їхню розмову.

VIII

Секретар наросiти занадто ввiчливо схилився до завiдувачевого крiсла й
поклав на стiл протоколи. Вiн зробив це так тихенько й обережно, нiби
боявся, що протоколи можуть розсипатись, як той цяцьковий, картковий
будинок.
- Прошу, Iване Йосиповичу... Це все засiдання педради.. Ви, пробачте, -
вони ще росiйською мовою, але, знаєте...
Голос у секретаря набрав тону iнтимностi i сходив до нашiптування: "Цей
наш педтехнiкум - взагалi того... Його доведеться пiдтягнути. Старий
елемент усе залишився, специ..." - Секретар на виправдання педтехнiкуму
розвiв долонями i скорчив гримасу.
Iван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помiчаючи
секретаревого старання. Вiн хутко бiгав по рядках своїми прищуленими
короткозорими очима, i за кожною сторiнкою з його великого рота вилiтали
гомiнкi зауваження.

- ...Буза!... Яке може бути "матерiальне становище педагогiв" на
засiданнi педради?!. I знов ось наливають... А це що?.. Що за
є-р-р-р-унда?!

Радченкiв голос неприємно трiщав у вухах i заповнював усю кiмнату, нiби
в примiщеннi хтось роздирав надвоє сухi сосновi плахи.
Радченко швиргонув набiк останнiй протокол i взяв олiвця; потiм раптом
стукнув кулаком по столу i, не обертаючись до секретаря, запитав:
- Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технiкумi?
Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останнiй
протокол.

- Це в них, бачите, Iване Йосиповичу, взагалi не унормовано ще. Немає
певної установки. Я ще товаришевi Кудрявцеву, як вiн завiдував у нас,
казав, що Ханова треба убрати... Вiн узагалi зовсiм не на мiсцi, а до того
ж...

Радченко грубо перебив:
- Я питаю - якою мовою викладають? - i здивовано глянув на секретаря
сiрими, водявими очима.
Секретар зупинився на пiвсловi, але зараз же опам'ятався й притихлим
голосом вiдповiв:

- Дехто з педагогiв - українською, а iншi ще й досi - росiйською.

Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретаревi:
- Напишiть наказа: з нового академiчного року до обiду всiм педагогам
викладати лекцiї по-українському, а пiсля обiду - по-росiйському... Ясно?
Кiнчено!.. Товаришко! 1-15... Орiнстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется,
єсть...

Секретар зiбрав протоколи й запитав несмiливо в Радченка:
- Може, краще написати, щоб усi по-українському? Їх узагалi треба
нажать...
Радченко сердито подивився на секретаря, але нiчого не _вiдповiв i
бурмотiв собi в рурку далi. Секретар пiд тим поглядом зiв'яв i навшпиньки
вийшов iз кабiнету.

Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мiнилось -
брови, очi, рот, пiдборiддя й навiть волосся з вухами ввесь час рухались,
i через це здавалось, що перед Радченком - не телефонна рурка, а тут збоку
з ним сперечається жива людина, або в iншому разi - це говорить сам iз
собою небезпечний божевiльний.

Це не подобалось Горобенковi, але вiн ще пильнiше почав удивлятись у
Радченкове обличчя: "Що за один цей Радченко?"
Це питання виринуло зовсiм нелогiчно, бо Горобенко з чуток уже знав
дещо про нього.

Його прислано сюди з губернiї, де вiн мав, здається, якiсь зв'язки,
приятелiв i друзiв. Радченко - з колишнiх боротьбистiв, i очевидно, що
пiсля лiквiдацiї боротьбизму для нього зникли всякi нацiональнi
упередження. Вiн має свою притаманну рису - скрiзь i завжди зчиняти галас.
Ще що? Його звичка без церемонiй нишпорити в чужих паперах i занадто
голосно говорити видає його за людину незалежну i таки досить нахабну.
Чого саме вiн опинився в повiтовiй глушинi - того нiхто не знає. Партiйний
середняк поставився до нього запобiгливо, але обережно.
Радченком перестали безпосередньо цiкавитись, його втягнули в колегiю
мiсцевих "Известий - Вiстей Уездного Парткома, Исполкома й Профсовета",
призначили на завнаросвiти, призвичаїлись не зважати на рипи й трiск його
голосу, i тiльки на партзборах, коли Радченко виступав iз словом, до
президiї йшли записки - додержуватись регламенту. Радченко ще тiльки
тиждень в органiзацiї, але вiн став уже "свiй" зо всiма його хибами,
негативами й позитивами.
А проте це все, власне кажучи, не так важливо. Є друге щось. Горобенко
пiдпер пальцями скроню, прищулив очi й зрозумiв: Радченко має стати за
рефлектора, що освiтлюватиме його, Костеву, нацiональну сторону. Це
кумедно, дивно й смiшно, але це - так. Поки Горобенко був тут один "за
українця", ця сторона не випиналась назовнi, її можна було цькувати й
нищити в самому собi. Але тепер, коли явився цей Радченко, що має
здiбнiсть одразу у всiх стати "своїм" - усе пiде по-iншому. Радченкове
перебування в органiзацiї буде екраном кожного Горобенкового руху.
Кость Горобенко тужно подумав: "Як би було добре, коли б Радченка тут
не було... - Вiн глянув на його вишкiренi мiцнi, великi зуби й у думцi
додав: - ...коли б його не було взагалi, не iснувало б зовсiм..."
Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу.
- Да... так ось, товаришу Горобенко... вiзьмiться читати на
учительських курсах укрмову.
Горобенко потер чоло i стомлено сказав:
- Я не почуваю себе фахiвцем, не можна ж виступати дилетантом.
- Що значить "дилетантом"? - Радченко пiдвiв здивовано густi брови. -
Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного
комунiста.

Горобенко хотiв був iще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно,
долонею по столу й не дав йому казати.
- Не посилати ж туди петлюрiвця! Ясно? Кiнчено. Договорiться про години
з Хановим.

Радченко нагинав на американський темп i боровся за швидкiсть.
Вiн хотiв уже кудись бiгти, але задерчав телефон i в кiмнатi затрiщало
Радченкове "Ал-льо!". Рурка трiскотiла, але нiчого не казала. Радченко
гидко вилаявся i кинув рурку на стiл. Потiм схопив портфель та кепку й
метнувся до загальної канцелярiї. Коло дверей вiн круто обернувся й наспiх
кинув Горобенковi:

- Да! Нам ще треба договоритись iз вами про полiтосвiту на околицях...
Чорт знає що таке - нiчого не робиться!.. - I, лаючись до себе далi,
Радченко вискочив за дверi. Горобенко вийшов на вулицю. Опiвденне сонце
розлило на вулицi задуху й лiнощi, але Горобенко йшов задоволений, що
навколо, з кiнцем, стало тихо й не рипить в усi Радченкiв голос. А втiм,
зморена думка ще не могла одчепитись вiд Радченка й волочилась за ним. Ось
стоїть цей Радченко на куцих ногах i вилупив баньки, готовий вилаятись...
Кого це нагадує Радченко?.. Ага, дитяча казка про пригоди крокодила й
хороброго гiмназиста Ваню:

По улицам ходил
Большой крокодил.
Он ходил,
По-турецки говорил,
А по-турецки говорить
Здесь воспрещается.

Справдi, Радченко своїм довгим ротом, лупатими сiрими очима з
гостренькими чоловiчками й непропорцiйним тулубом скидається на крокодила.
Певно, його в школi так i дрочили. Власне - в семiнарiї. Радченко ж
попович. Та вiн навiть i не Радченко, а;_ як дiзналась вiдкiлясь Славiна,
- Вознесенський. Радченко - це тiльки псевдонiм. I то недарма. Це вiд
"Рада". Розумiється - робiтничих, селянських i червоноармiйських
депутатiв.

На розi вулицi Горобенко зупинився i глянув на годинника. Було вже на
п'яту. Вiн звернув лiворуч у бокову вулицю й пiшов гнилим дощаним
пiшоходом.

Перед ним несподiвано виринув повiтпродкомiсар Дробот.
- Здоров, сучий син!
Дробот навзмах ляснув своєю лопатою-долонею об суху Горобенкову руку, i
з його одкритого рота пахнуло самогоном.
Горобенко в першу мить не збагнув причини Дроботової фамiльярностi i
навiть зупинився. Дроботова долоня ляскала його по плечу, i Дробот нi з
того нi з сього запитав:

- Чапаєш? Горобенко посмiхнувся.
- Валяй зi мною до Чернишоваї
Дробот узяв Горобенка за лiкоть i потягнув уперед. Його п'яне дихання
трохи неприємно лоскотало Горобенковi праву щоку, але йому раптом
захотiлось пiти до Чернишова, i вiн навiть прискорив кроки.
У Чернишова вже гуло. Коли вони з'явились на порозi оповитої густим
тютюновим димом кiмнати, присутнi заворушились. Миша Чернишов застиг у
неприроднiй позi, ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко пiд стiл
свою лiву руку, i полохливо дивився на дверi. Упевнившись, що, крiм
Горобенка й Дробота, бiльше нiкого немає, вiн миттю змiнився. Голосно
зареготав i трiумфально витягнув з-пiд столу за шийки двi напiввипитi
пляшки.
- Ну й гади! Ну й гади ползучi! Отак панiку нагнать!
Нестеренко швиргонув чоботом набiк зiм'яту дорiжку на _пiдлозi й
зачепив виделкою хвоста вiд оселедця.
- Да, це дiйствительно: походка в Дробота - чисто Кричеєв iде.
- Ну, а як Кричеєв, то що? - Горобенко почув голос Дружинiна i
здивувався. Кого-кого, а Дружинiна вiн не сподiвався тут бачити. Дружинiн
скрутив "козину лапку" й закурив. Його пiднесений трохи голос був
незвичайно гострий: вiн був п'яний; Дружинiн - п'яний? Але Дружикiн наче
догадувався про Горобенковi думки, хоч i не дивився на нього. Вiн сказав
до Нестеренка:
- Що, менi Кричеєв - настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити, i
пiшли б вони всi...
- В програмi нашої партiї немає, що самогон не можна пити! - захихотiв
Миша Чернишов, але Дружинiн Перебив його:
- Не в тiм рiч. Я тiльки ось про що: не бреши. П'єш - говори, що п'ю! А
не ховайся, сволоч, iз пляшкою пiд столом! Вiд того, що ти випив своє -
шкоди не буде. Але шануйся, потому iнакше ти...
Миша Чернишов радiсно вставив:
- Iнакше ти - гад ползучий!
- Соловья баснями не кормят, - загудiв густим басом Дробот i налив собi
пiвшклянки. - Я, брат, сьогоднi першi триста пудiв розвьорстки з
Михайлiвської волостi вижав.
Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив. Потiм обтер пiдстриженi
бiлявi вуса i сказав чергового продкомiвського дотепа:
- Iз пальца хлєба не висосеш - викачай єго iз кулака! Дробот поклав на
колiна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками
оселедця.

Нестеренко пiдсунувся до Чернишова й повернувся до перерваної розмови:

- Дак, я все ж не понiмаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого
ж, скольки Земля сушествует, зроду не було.
Миша Чернишов умисне виправив:
- Не "Маркс", а "Марс", Нестеренко, - планета така. Розумiєш?

- Ну да, я понiмаю, що планета, тольхи для чого ж їй на Землю летiти?

Горобенко сам до себе засмiявся. Але зараз же похопився й
посерйознiшав: "Це страшенне мiщанство - смiятись iз неписьменностi
людини".
Нестеренка щось турбувало з Марсом, i вiн далi допитувався в Чернишова:

- I що ж це - впаде i може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих
часiв, коли вiн був за учня в друкарнi Повзера, мав загострений потяг до
всього надзвичайного i неприродного. Його вабили людськi й тваринячi
потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсiм без
очей, сiамськi близнята, жiнка з бородою. Миша Чернишов страшенно
цiкавився колись, чому комета Галлея так i не стукнулась, кiнець кiнцем,
iз Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея i розчарувала його.
Через це Чернишов не вiрив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком вiн
розводив найсумнiшi перспективи.
- Да, брат, Марс це тобi не фунт iзюму. Ти тiльки подумай, Нестеренко:
летить тобi, скажемо, ота штука, разiв у тисячу бiльша вiд Землi, раптом -
бац! I нiкакiх iспанцевi
Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобi, i додав:
- О! I нi чорта тодi не залишиться... Нестеренко перепитав:
- Не залишиться? Чернишов ображено вiдповiв:
- А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так! Нестеренко схилив на руку
голову i журно замислився.
Дробот обвiв очима кiмнату, немов шукав когось, i вередливо сказав:
- А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапi.

- Чорт же його знає, цього Попинаку... Вiн i хлопець, сказать би,
бойовий i з парткомiвськими в той же час крутиться...
- Єрунда, - авторитетно заявив Дробот. - Попинаку треба було
притягнути.

Нестеренко задзвенiв пiд столом острогами i вирiшив уставити до розмови
i своє:

- Я бачив Попинаку сьогоднi вранцi з отим Радченком - їхали
комхозiвською бричкою. Миша Чернишов раптом стрепенувся:
- От Радченка, товаришi, треба було...
- Не люблю його - хлюст, - безапеляцiйно вiдповiв Дробот, намазуючи
шматок житнього хлiба густим липовим медом.
Чернишов завзято виступив проти:
- Абсурд! Нiчого подiбного... Це дока-парень. До нього треба тiльки
пiдiйти. Але ось що цiкаве... - У Чернишова знову прокинувся його нахил до
всього неприродного, i вiн захоплено, трохи навiть таємниче вхопився за
свого об'єкта:
- Хлопець як хлопець, ну, тiльки нещасливу руку на баб має. Подумати
тiльки - трьох баб перевiв...
Нестеренка це заiнтригувало, вiн пiдсунув до Чернишова стiльця i,
витягнувши з комiра наперед невелику з чорним чубом i маленькими зеленими
очима голову, запитав:
- То єсть як трьох баб? Чернишов радiсно пояснив:
- Структура в нього особлива. Поки ще вагiтна його жiнка - нiчого, а як
тiльки нащот пологiв починається, так i точка... У Харковi навеснi третя
жiнка в лiкарнi померла. Щипцями дитину мертву витягнули.
Нестеренко знову задзвенiв острогами i, вражений, промовив:
- Он воно як!..
Дробот їв, смакуючи, хлiб з медом. Вiн старанно жував мiцними щелепами
i злизував краєчки, з яких поволi сповзали долу великi медовi краплi.
Одначе кiлька крапель вислизнуло з-пiд язика, впало на колiна i тихо
ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помiтив
цi густi блискучi плями на тьмянiй шкiрi товстого портфеля й згадав про
першi триста пудiв розкладки з Михайлiвської волостi. Вiн зненацька
подумав: "А цiкаво, чи й мед беруть iз пасiчникiв у розкладку..."
Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченковi i жваво
закiнчив:

- Нi! Хлопець, можна сказати, "на ять". Кругом шiстнадцять. Хiба що на
"мовi" iнодi балакає. - Чернишов, усмiхаючись, подивився на Горобенка, i
за ним, немов з команди, всi повернули туди свої голови.
Горобенко знiяковiв i не знайшов одразу що б вiдповiсти. Дробот утер
скатертиною липкi руки i, пустивши до свого баса трохи iнтимностi, важко
пiдiйшов до Горобенка.

- Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вiсiмнадцятому
розстрiлював у Києвi матросiв?
Горобенко штучно посмiхнувся, але твердо вiдповiв:
- Нi.
Проте, пiймавши скiсний, суворий Нестеренкiв погляд, вiн, безсилий
затамувати внутрiшнє хвилювання, звернувся до Дробота:
- Я не розумiю тiльки, що це за запитання? Дробот засунув глибоко в
кишенi руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава
усмiшка.
- Признайся - було ж це?
Горобенко незручно задер до Дробота голову:
- Що за дурницi? Чому це раптом... Дробот розсердився:
- А тому, що ти сучий син!..
Горобенко густо зашарiвся i пiдвiвся на ноги.
- Що це значить, товаришу?
Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспiшив
устати з канапи й пiдiйти до них.
- Що за волинка, не розумiю! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, - вiн жартома
штовхнув Дробота, i той зарипiв на _стiльцi.

Миша Чернишов обернувся до Горобенка:
- Жени їх, гадiв, у шию!.. Ну, був колись за "самостiйну", так що ж!

З кутка несподiвано заговорив мовчазний i похмурий Дружити. Через те,
що вiн довго перед цим не озивався жодним словом, усi тепер уважно
повернулись до його голосу.
- Що там розбирати - був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи
те, що вiн наш товариш тепер, чи щоб вiн i досi залишався шовiнiстичним
самостiйником? Бiлiсiньких або зовсiм чорних людей нема, брат; люди, як
приглянутись, - побiльше будуть сiрi...

Нiхто не вiдповiдав на Дружинiновi слова, але напружена атмосфера в
кiмнатi одразу розрядилась i зникла.
Горобенковi хотiлось щиро потиснути Дружинiновi руку.

IX

Лекцiя на вчительських курсах мала початись о десятiй, а зараз була
тiльки дев'ята. Це, власне, по-урядовому - дев'ята, а насправдi, за
сонячним рухом, - на шосту.

Щомiсяця перекручували стрiлки на годиннику, й годинник поволi втрачав
свою силу колишнього адмiнiстрацiйного глагола. Люди одходили в далечiнь
вiкiв i орiєнтувались на сонце. На його чудовий, веселий схiд i сумний,
але не менше прекрасний захiд.
Пожовклi й на лицi, й на душах своїх, висохлi, як старий архiвний
папiр, колишнi урядовцi, теперiшнi радслужбовцi установ, уперше побачили
сонце у всiй його величнiй краси
Їм бракувало хлiба, пшона, олiї, зуживалось останнє дрантя одягу,
гомiнкий, порожнiй, як виточене барило, шлунок глушив їм думку, вони
поволi втрачали все аж до останньої надiї на якусь змiну, але сонця їм не
бракувало. Сонця було повно скрiзь. Здавалось, нова влада
збiльшила'якимось способом день, стягнувши до мiнiмуму нiч.
I Кость Горобенко радiв iз цього. Вiн умисно йшов сонячною перiєю й
по-дитячому виставляв пiд сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло,
волосся, нiжно пестило тендiтними пальцями незримої руки шию за
розстебнутим комiром, i пiд його промiнням танули i сумнiви, i муки, i
печаль.
Тодi думка й тiло зливались в одне гармонiйне цiле, i знайомi остогидлi
доми повiтового мiста, i люди, i ввесь неосяжний невiдомий свiт видавались
кращими. I не було в Горобенка на душi нi злостi, нi заздрощiв, нi
пiдозри, у грудях несвiдомо й непомiтно виростало i заповнювало всi кутки
його одне прекрасне сонячне слово - любов.
Вiн його нiколи б тепер не вимовив, але вiн вiдчував його. Вiн вiдчував
його вiчну красу й невмирущiсть, i це давало йому радiсть. Є вiчнi,
прекраснi речi, перед якими, кiнець кiнцем, схилялися на довгому шляху
iсторiї незлiченнi народи i схилятимуться аж доти, доки люди є людьми i
земля землею.
Є масовi злиднi, зубожiння, руїна, насувається ось голод... Є свої
власнi, захованi болi, неприємностi, невдачi...
Це є сьогоднi, зараз. Але минуть роки, вiки, тисячолiття - i їх не
буде... Це зрозумiло - вкриються новими будiвлями руїни, людство не раз
переживатиме ще i злиднi, i голод, i мiж ними загубляться такi маленькi й
мiзернi проти земної кулi, проти всього свiту особистi болi i образи...
Настане час - i не буде України, не буде, може, нацiй узагалi, але сонце й
любов будуть.
Це сонце! Це ранкове, вiчно молоде, завжди бадьоре сонце!.. Чому, коли
воно сяє так, як зараз, коли воно пестить одiмкнену душу й розхристанi
груди, - так раптом, так несподiвано пригадується... Надя!
Ось його промiнню чогось заманулось зупинитись на опуклому м'ячi, що на
шиї. Воно його грiє найбiльше. Мовби стискує навiгь.
Пригадав: цей м'яз колись любила Надя. Її рука, ця люба рука, що вже
нiколи не пiдведеться з домовини, не раз, гладячи його шию, зупинялась
отут, на цьому м'язi. I тодi великi чорнi очi, пройнятi, як i у всiх
полудневих людей, прозорою тiнню лагiдної жури, зупинялись на його
профiлi. I тихо, мовчазно дивились пильно-пильно. Наче хотiли щось
розгадати i, не розгадавши, пiшли в могилу... Надя вмерла.
I Горобенко знову подумав, що це дуже добре. Навiть не тому, що вона
була б чужою, безпартiйною. Нi. Це на другому мiсцi.
Ось що головне: жорна часу перемололи б те свiже зерно почуття, що
виросло колись у них _обох, i тепер їхнє спiльне життя було б уже не п'яне
вино, а сипке борошно, грузьке тiсто, i - хтозна - може, й полова... Тепер
же Надя залишиться назавжди такою, як була тодi, в тi далекi, неповоротнi
днi. Надя вмерла, але вона житиме як хороша згадка про першу дiвчину, як
чиста пам'ять про першу жiнку, що вiн її пiзнав.

Ця пам'ять житиме. Вона мусить жити, бо це - єдине в нього, що лишилось
вiд минулого.
I це не обiтниця його чоловiчої незайманостi, це не сантиментальне "до
гробовой доски" - це звичайне людяне й цiлком реальне, але це все ж таки
щось бiльше за них. Бо, _певно, не можна забути першої пiзнаної жiнки, що
перед тобою була дiвчина, а Надя ж, Надя...

Горобенко лячно подумав: "Ну, що робив би я з нею тут, тепер, де нiби
скасовано кохання i де лiжко заступає найкращi вiдносини статей..."
I так само, як на сонце вiдкiлясь налiзла незграбна бiляста хмаринка,
перед Горобенком раптом устала вчорашня, позавчорашня, тоготижнева реальна
дiйснiсть i реальнi, такi, як вони є, люди.
Вiн запитав самого себе: "До чого воно йде?" Сонце розтопило хмаринку,
й вона легким, розвiяним димком подалась у безкiнечнi небеснi мандри, а на
Костенiй шиї знову заграло з подвiйною силою тепле промiння.
Тодi без мiркування з'явилась, здається, давно вже готова, але забута
вiдповiдь: цi люди, оцi твої офiцiйнi товаришi, - кращi, нiж ти думав.
Партiя - це не арсенал святих. Але в тому й ефект, у тому її своєрiдне
месiянство, що iз звичайнiсiньких людей, тих людей, яким властиве i добре
й лихе, вона творить нове, цiлком вiдмiнне плем'я. Бiльшовицьку расу...
Хто й коли мiг одкрити широкому загаловi Дружинiна? Цього простого, а
разом i милого в своїй простотi Дружинiна? Як просто, по-людському просто,
вiн розв'язав тодi в Чернишова проклятий моток пiдозр i недовiр'я, що
потай кублились над його, Костевою, головою.
I хiба Дружинiн один? Нi. Вiн - символ тих потенцiальних Дружинiних, що
десь iще iдуть, але колись таки прийдуть.
I потiм Миша Чернишов. Вiн, звiсно, "верхогляд", п'яничка, i всi
смертнi грiхи над ним, без сумнiву, тяжать, але вiн...
Це теж незрозумiле. Чернишов знає не тiльки за "Просвiту" й фiлiю
Нацiонального союзу. Бiльше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в
друкарнi Повдера, складав вiзитнi картки його батьковi. Навiть було раз...
це, здається, в шостiм класi гiмназiї - сам Кость здуру замовив у Повзера
й собi вiзитнi картки.

Горобенковi до болю стало неприємно вiд цiєї згадки. Хотiлось навiть
застогнати, витравити якось iз пам'ятi тi наївнi гiмназiяльнi вiзитнi
картки, що випiкали тепер на живому.
Теоретично - Чернишов мусив би принаймнi в пам'ятi заховати до нього
ворожнечу, класову ненависть. Адже фактично вiн був тодi пролетар, а Кость
хоч i несвiдомий, але визискувач.
Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навiть якась
нiжнiсть до Костя є. Що за "всепрощенiє"?
Перед Горобенком знову випливло це магiчне слово: партiя. I чи не
вперше вiн свiдомо й конкретно почув себе членом її величезного,
незвичайного колективу...

Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси. Коридорами вже ходили
парами, трiйками й поодинцi Молодi вчительки, обережно й принишкло снували
нужденнi фiгури старих, колись статечних педагогiв, але вiд цього не було
в примiщеннi шуму. Цi вчителi, що протягом довгих лiт - хто вперто, а хто
неврастенiчне - боролись у класi з природним дитячим смiхом, криками й
гамором, самi не вмiли вже шумiти, вони тiльки шарудiли. I Горобенковi
було чудно проходити через цей тихий, мов скутий, натовп.
Цей коридор знав iншi часи. Це ж будинок педтехнiкуму,
будинок колишньої його гiмназiї.
За якоюсь невiдомою традицiєю лектори вчительських курсiв i тепер перед
початком лекцiї сходяться в учительськiй. Це переважно - старi
гiмназiяльнi вчителi. Ось сидить пошарпаний трохи колишнiй лев мiських
панночок - учитель географiї, красень Борисенко, Кость кiлька разiв колись
дiстав вiд нього "пару". Вчитель iсторiї "Макарон", що питав був
гiмназистiв, "скелько лет продолжалась тридцатилетняя война", "Гусак" -
Приходько, педель з росiйської мови. Всi вони, як нужденнi музейнi
пам'ятки якоїсь забутої епохи, залишились в учительськiй.

Ханов, як голова курсiв, чемно ступив Горобенковi назустрiч i,
потираючи перед ручканням кулаки, повiдомив:
- Ваша лекцiя, Костянтине Петровичу, - за десять хвилин, але тим часом
у нас невеличка, так би мовити, сiмейна нарада.
Ханов - колишнiй директор з iншої гiмназiї. Горобенко його не знає.
Ханов запобiгливо ставиться до Горобенка - вiн комунiст, так би мовити,
цап у овечiй кошарi. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба
притягнути на свiй бiк. Це може бути навiть корисно: чому, скажiмо,
вчителям не видають бiлого борошна, а в продкомi службовцi одержали аж по
два пуди!..
Ханов посмикав свою зеленувату, цвiлу борiдку й поправив окуляри в
золотiй оправi.

- ...Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури... Що
з ними робити - на всiх не подiлиш?..
- Розiграти в лотерею, - сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон
засунув за борт заляпаної борщем i воском куртки жилаву суху долоню й
скептично спитав:

- А что за мануфактура - гадость, наверное?.. Костевi вчителi не
ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували свою перевагу над
молодим лектором української мови, над цим колишнiм їхнiм учнем.
Борисенко розвалився в крiслi й казав Макароновi далi:
- Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь
наробраза анкету: "Заполните". Великолепно! Читаю: в какой партии
состоите? Я отвечаю: извините, я зто место пропущу... Не понимаю их. При
чем тут тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких
партии!
Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка. Борисенко
пiймав цей погляд i безтурботно усмiхнувся Ханову гарними сiрими очима.
Ханов заклопотано заходився коло паперiв, а Борисенко обурювався далi:
- Удивительные предрассудки!.. "Хами! Iнтелiгентнi хами!" - вирвалось
усерединi в Горобенка, але вiн промовчав, тiльки злегка почервонiв. З-за
шафи озвався ще якийсь лектор:
- Поляки, говорят, Киев уже взяли... Макарон, не звертаючи на Горобенка
жодної уваги, немов його й не було в кiмнатi, єхидно промимрив:
- "Товариш" Буденный на виручку спешит. Он пока-жет! Борисенко
спробував сказати дотепа:
- Что-то наш Буденный уж слишком будничный. Дотеп вийшов досить
незграбний, i засмiявся тiльки сам Борисенко, а решта осмiхнулись.
Але Горобенковi було цього досить. Це недбайливе iгнорування його
присутностi, їхнє байдуже ставлення до того, що тут сидить комунiст, -
дратувало його вкрай. О, цi педелi знають мiру його предмету! Лекцiї
української мови на вчительських курсах для них така ж смiховина, як i отi
чотири аршини мануфактури на сiм душ, i новi освiтнi заходи влади, i сама
влада, i ввесь цей час...
I вiдкiля ця певнiсть у них, що вiн покриватиме їхнє сичання, мовчатиме
в партiї? Вiдкiля?.. От пiду i скажу про _все!

Вони чи з чемностi своєї, чи з жалю ще тiльки не глузують з нього,
саморобленого професора... Ще б чого бракувало, сто чортiв!..
Костевi кортiло гримнути на них, вилаятись найбруднiшою лайкою.
Вiн з викликом подивився в холоднi Макароновi очi й побiжно помiтив, що
Макарон у тiй самiй куртцi, що колись був ходив у гiмназiї.
Щось загнуздало Горобенкiв гнiв i роздратування. Вiн пiдiйшов до Ханова
й холодно сказав:
- Лекцiї моєї сьогоднi не буде. Я пригадав, що _в мене _зараз
невiдкладнi партiйнi справи.

- Прошу, прошу, - Ханов запобiгливо пiдвiвся й поспiшив всунути
Горобенковi в долоню свою руку на прощання.
- Прошу, прошу, Костянтине Петровичу... А на коли призначити далi?
- Повiдомлю.
Педагоги замовкли й непорозумiло дивились на Горобенка. "Партiйнi
справи" неприємно залоскотали їм вуха i навiть засмутили їх. В
учительськiй стало раптом надто тихо, i поспiшнi Горобенковi кроки
залунали вороже i якось занадто по-чужому.

Один тiльки Макарон спокiйно попросив у Ханова дати йому все ж таки
подивитись на одержану мануфактуру.

Х

Кость пiймав Радченка, коли той вискочив iз соцвиху й летiв оглядати
будинок старого театру для реорганiзацiї мистецької справи в мiстi.
Радченковi не хотiлось зупинятись, вiн на ходу привiтався очима й
легким помахом долонi, але Горобенко офiцiйно i навiть гостро сказав:
- Почекайте бiгти, товаришу. Я зараз iз курсiв. Там - суцiльна
прихована контрреволюцiя. Особливо цей Борисенко... Туди конче треба
полiткома.
- Ах, сволочi!.. Що ж вони там казали?
Горобенко уривчасто вилупив на нього водявi очi й кiлька разiв гидко
вилаявся.

- Чудесно. Я приборкаю це барахло!.. - кинув вiн наостаннє i помчав
уздовж улицi, розмахуючи вiльною вiд портфеля рукою.
Горобенко з хвилину подивився йому вслiд, потiм глянув байдуже на
високу дзвiницю, що встала недоречно перед очима i раптом почув у собi
порожнечу.

Те, що одлягло вiд серця пiсля розмови з Радченком, потягнуло за собою
й решту думок. Цi думки переплутались i, як дрантя, звисали долу.
Залишилась якась гуща невдоволення й досади.
Горобенко пiшов вулицею навмання. Вiн хотiв трохи розважитись.
Проте ця гуща з душi не сходила. Навпаки. Зо всього її бруду раптом
висунулось i прибрало окресленої форми:
- Донос?
Стало неприємно i навiть соромно за самого себе.
Так низько впасти... Пiти до Радченка й виказати... Мiг же там, в
учительськiй, встати й одверто сказати, навiть просто заборонити їм
паплюжити... Це був би скандал, було б дуже неприємно, але принаймнi було
б чесно... "Чесно"?

Горобенко зупинився на цьому словi й сам до себе посмiхнувся: якi
теревенi!.. Хто розмежує тепер, де чесно, де пiдло?
На думку Борисенка, вже саме перебування в партiї - не чесно, а на мою
- пiдло канючити у влади пайку, а потiм нишком глузувати з неї!.. З цiєю
публiкою нiякого спiльного шляху не може бути. Вони - той мотлох, що
лежить пiд ногами й заважає йти вперед.
Щось усерединi тихенько пiдказало Горобенковi: "їх _треба знищити..."

Горобенко повернувся до наросвiти, взяв ордера i пiшов до свого
гiмназiяльного фiзика реквiзувати для вечiрньої робiтничої школи
мiкроскоп.
Фiзик жив неподалеку в маленькому власному флiгелi, що заховався за
кущi бузку. Горобенко хутко перейшов двiр i ступив до покоїв.
Старий лисий фiзик у потертiй чесучевiй сорочцi, пiдперезаний якимось
мотузком, вийшов Горобенковi назустрiч.
Вiн хотiв запросити його сiсти i похопився взяти стiльця, але Горобенко
приголомшив фiзика сухим, офiцiйним голосом:
- Я прийшов реквiзувати у вас мiкроскоп. - ї вiн простягнув фiзиковi
ордера. Лагiдне фiзикове лице з приємним яблуневим рум'янцем розтягнулось
i на хвилину застигло непорушне. Вiн наче скам'янiв. Якась сила штовхала
Горобенка ще раз глянути на фiзика. Його добрi прищуленi очi i посiчене
зморшками лице, обарвлене попелястою бородою, вабили до себе. Можна було
дивитися на це лице й почувати, як на ньому вiдпочиває твiй зiр i думка.
Горобенко пiддався i глянув. Перед ним було повне болю, образи й
здивування фiзикове обличчя. Дивитись фiзиковi в вiчi не можна було.
Горобенко прикусив губу й одвернувся.
Хоч би фiзик вилаявся, закричав, затупав ногами, сперечався - тодi б
одразу полегшало. Але лагiдний фiзик не робив цього колись у гiмназiї, не
зробив вiн цього i тепер.
Фiзик мовчки важкими, розхитаними кроками вийшов i за хвилину
повернувся з мiкроскопом.
Вiн подивився на чистi блискучi мiкроскопнi рурки, зiтхнув i мовчки
вiддав його Горобенковi. Горобенко хотiв дати ордера, але фiзик уже зник
за портьєрою.

Горобенко кинув оком по кiмнатi й поклав ордера на першого стiльця.
Потiм похапцем, немов боявся, що фiзик позаду бiжить навздоганяти,
вискочив з мiкроскопом надвiр.

Вилинялий, старий, як i сам фiзик. Каштан, знайомий Горобенковi ще, з
гiмназiї, вилiз iз своєї халабуди погрiтись на сонцi. Вiн помiтив
Горобенка i, виляючи хвостом, пiдбiг до ганку. Бiдний старий собака! Йому
й на думку не спадало, яку шкоду вчинено зараз його господаревi. Каштан,
привiтно загрiбаючи задньою лапою, почав як умiв лащитись до Горобенка.
Вiн лизнув йому долоню й тер мордою об штани.

Горобенко мимоволi зупинився i погладив пса. Вiн хотiв схопити обома
руками його кудлату морду коло вух i струснути, як колись. Але зробити це
заважав мiкроскоп у лiвiй руцi. Горобенковi стало нiяково i боляче. Вiн
засоромився пса, який щиро вiддавав йому свої собачi пестощi, не почуваючи
в ньому ворога. Цi пестощi краденi, i Горобенко мерщiй подався до хвiртки.
Було шкода наївного Каштана, i бiдаку фiзика, i себе.
- Це все палiативи. Нужденнi палiативи!.. Ти б'єш не по конях, а по
спорохнявiлих, нiкчемних голоблях.
Якийсь голос смiявся всерединi, знущався над Горобенком - одняв у
нещасного дiдка його останню втiху i хочеш довести, що ти бiльшовик!
Ха-ха-ха!.. Кому цим доведеш? Може, самому собi? Дурниця! Ти ж знаєш
прекрасно, що суть не в цьому. Що важить для революцiї якийсь мiкроскоп!
Дрiбненька, егоїстична душа! Мiзерною шкодою ти хочеш купити собi нове
сумлiння? Дешево! Занадто дешево... Це купується тiльки - пам'ятаєш ту
безсонну нiч? - купується кровь'ю! Смертю!
Горобенко поспiшно йшов край пiшоходу, неприродно виставивши наперед
руку з мiкроскопом. Цей мiкроскоп стирчав перед очима як проклятий i пiк
долоню. Але його нiкуди сховати. Горобенко намагався обминати поодиноких
перехожих, але це не вдавалось. Вони все ж таки проходили повз нього, i
їхнi погляди падали на мiкроскоп. Горобенко не обертався, але йому
здавалось, що всi стрiчнi спиняються й перешiптуються:
- Мiкроскоп понiс! Мiкроскоп... Он де вiн!..
Горобенко прискорив ходу.
Це все були нiкудишнi палiативи. I тi реквiзованi пiанiно, i шафи, i
книжки, i цей мiкроскоп! Треба - iншого. От прийти б до парткому i -
баста! Дайте командировку в чека, я не можу так бiльше... Це ж, зважаючи
на мою "iнтелiгентнiсть", вони призначили мене до культвiддiлу радпрофу.
Сказати б Кричеєву все по щиростi... Але чи змiг би я працювати в чека?
Горобенко одразу вiдповiв на це: для того, щоб працювати в чека, треба
однаково - розстрiляти. Треба ранiш кiлькох крапель кровi на землi, iнакше
буде облуда, iнакше однаково все буде брехня...
Горобенко ступив на благенький дерев'яний мiсток через гнилу, вузеньку
рiчку, що протiкала через мiсто. Мiстком пройшов якийсь чоловiк i зник за
вербами. Горобенко раптом спинився. Вiн передихнув i озирнувся. Довкола
було порожньо. Внизу, вибиваючись iз ряски, лиснiло на сонцi брудне плесо.
Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще раз i щосили, мов
крадене, закинув мiкроскоп у рiчку.

Десь неподалiк плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибiг iз
мосту й попростував до культвiддiлу радпрофу.

XI

Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблi,_ скрутив iз
газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.
- Но-о, сiра!..
Шкапина трiпонула вбiк хвостом, унизаним реп'яхами, i кiлька крокiв
пробiгла, а потiм знову мляво подалась на горбок.
Славiна на хвилину тiльки замовкла; вона клопiтливо пiдослала пiд себе
жмут сiна й пiдiбгала до самiсiньких грудей свої тоненькi, худi ноги. Вiд
цього колiна пiд спiдницею загострились, i, здавалось, що об них можна
було б уколотись. Горобенко перевiв очi на дiрявi, уболоченi Дружинiновi
чоботи, що звисали з полудрабка, i, щоб перебити безнастанне торохкотiння
Славiної, спитав дядька:

- Це вже й Хведорiвка ото?
- Да, пiсочком ще трохи, а там проминемо камiнь i хведорiвськi вiтряки.

Одначе Славша й на думцi не мала покидати свою тему. Вона, навпаки,
вважала за свiй обов'язок i далi переконувати дядька на атеїста. Її
немилосердно трясло на возi, вiд незвички вона корчилась i кривилась на
кожнiй вибоїнi, їй давно вже здавалось, нiби всерединi переплутались у
якийсь страшний хаос усi її тельбухи, одначе присутнiсть двох партiйцiв
гальванiзувала її. Славiна хотiла їм мовчки довести, що вона зовсiм не " з
бiлого тiста" i драбинчастий селянський вiз, i оцей шлях проклятими,
безкiнечними манiвцями, щоб тiльки обминути бандитськi хащi на прямiй
дорозi, - їй зовсiм нi по чому. Через те Славiна перемогла себе i отак,
без усяких передмов i зачiпок, з пiвгодини вже розводила перед дядьком
антирелiгiйну мороку. Дядько трапився м'який i незлобливий. Вiн цiлком
несподiвано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався iз
Славiною легенько, уникаючи рiшучих вiдповiдей. Вiн бiльше натякав та
жартував, анiж сперечався.
- Воно конєшно. Сказано: аби люди, а пiп буде; ну, тiльки ж усе ж таки,
як подумати, то... Славiна перебила його:
- Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о
религии. Карл Маркс, например, сказал: религия - зто опиум для народа.
Дядько чи не добрав останнiх слiв, чи, може, просто не дочув, йому
раптом заманулось пiдтакнути Славiнiй, i вiн, сiпонувши вiжки, жваво
проказав:

- Та воно так: тепер усе для народа.
Дружинiн голосно зареготав, а Горобенко посмiхнувся й приязнiше глянув
на Славiну. Славiна знiяковiла й зашарiлась. Їй стало кривдно й досадно
через нерозторопу-мужика й кортiло виправити своє власне замiщання. Вона
завовтузилась на сидiннi й розгублено намагалась пояснити дядьковi:
- Религия, зто, понимаєте, товарищ, прежде всего... ну, как бьi вам зто
пояснить?.. Это - иллюзия... Вы представляєте себе человека, который...
Дядько якось по-своєму зрозумiв Дружинiнiв смiх. Вiн глибоко зiтхнув i
обернувся до СлавiноЇ:
- Не скажу вже, чи люзiя, чи нi, ну тiльки i я, їй-бо, не ходив би до
церкви, якби ж то знаття... - Дядько блиснув тихими сiренькими очима з-пiд
насуплених брiв i присунувся до Славiної: - Воно-то все так, що ви
говорите, конєшно... Ну, тiльки ж добре, як там (дядько мотнув вiжкою
вгору, показуючи на небо) нiчого нема! Ну, а як є?.. - Дядько присунувся
до Славiної ще ближче i пильно уставився в її лице. - Ну, а що як умреш, а
там воно все є?!
Славiна не знайшла одразу вiдповiдi, а дядько розвiв безпорадно руками
з вiжками i знову посунувся наперед до шаньки з вiвсом.
- Ану, сiра! Волочишся там! Но-о-о... - Дядько хльоснув батiжком у
повiтрi i зниженим уже тоном, але твердо поклав:
- Нi, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокiйнiше
воно все ж таки...
Дядькiв висновок знову засвiтив на Горобенковому обличчi усмiшку. Але
усмiшка розбавилась iронiєю, а за нею гостро взяла нетерплячка - коли
нарештi буде край цiй безглуздiй розмовi! Його дратувала i незрозумiла
дядьковi мова Славiної, i її штучнiсть у словах, i невмiння звичайно,
по-простому пiдiйти до дядька. Вiн навiть радiв, що все це кiнчилось у
Славiної анекдотичне, але разом iз тим боявся, що Славiна знову заходиться
переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славiної. Сидить
ця зовсiм непотрiбна тут, негарна з себе жiнка з гострими колiнами i
виставляє себе на посмiх. Мимрить недоладнi слова, а дядько собi в душi
глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре. Цi анемiчнi
слова Славiної - для нього як об стiнку горохом. Вiн же у своєму
селянському iнтелектуальному масштабi на цiлу голову вищий вiд Славiної.
Кость прекрасно бачить, як дядько розповiдатиме на селi про стрижену,
пришелепувату "комунiстку" i смiятиметься з неї. Ба смiятиметься з них
усiх. Вони ж - товаришi їй. Стало знову шкода Славiної i обурювала
залатана дядькова спина: засмiєшся, чорте, на кутнi!..
Горобенко подивився на пишну пшеницю, i це, як i завжди, дало йому
заспокоєння. Невтомний пустун-вiтер гнав по нiй хвилю за хвилею. Хвилi
бiгли навперейми, аж поки не обривались на свiжiй стернi, але вiтровi було
до того байдуже: вiн перебiгав обнiжками назад до краю поля й знову гнав
новi й новi. Заходили жнива, й першi копи вже кинули легеньку тiнь на
лiто. I вiчно вiд цих кiп i голої стернi стає сумно. Росте в грудях жаль,
i невимовне чогось шкода. Чи лiта, чи тепла, чи днiв своїх? Хтозна. Цi
копи породять незрозумiлу тугу, а пiзнiше, коли затрiпотить на даху
вечiрнiй осiннiй дощ, ця туга буде старечою рукою пiдбивати невеселi
осiннi пiдсумки...
Горобенко перекусив суху стеблину й замислився. Край дороги полуднували
женцi. Порiвнявшись iз ними, дядько звернув лiворуч, щоб обминути їхнього
порожнього воза й розпряженi драбчастi конячки. На зворотi, вилазячи з
глибокої колiї, вони трохи затримались. Женцi питливо дивились на них.
Коли вiз порiвнявся з ними, крайнiй пiдморгнув до дядька-вiзницi.
- Ярмаркуєш, Даниле?
Але вiзниця утримався вiд жартiв. Вiн для чогось спинив свою шкапу й
привiтався:

- Драстуйте, боже поможи...
Славiнiй надав чорт знову встряти до розмови:
- Здравствуйте, товарищи! - Вона глянула на свiжi снопи покошеної
пшеницi й поблажливо сказала: - Харошая у вас рожь в зтом году.
Женцi зареготали, а вiзниця, мов засоромившись за своїх їздцiв,
досадливе буркнув:

- Та що ви! Це ж пшениця! Славiна винувато прошепотiла до себе:

- Разве?.. Как же это я ошиблась?..
- Та вже ж "ошиблась", як зроду, мабуть, не сiяла! недобре
посмiхаючись, сказав хтось позаду, а крайнiй, смiючись, пiдiйшов до воза
i, витираючи пiт з чола, промовив до вiзницi:
- Це, Даниле, як той товариш, що навеснi балакав у сполкомi: "Сiйте,
каже, товарищi крестяне, "пашано", од нього прибилi багато буде..."

Женцi знову одностайно зареготали.
Горобенка давно вже пiк сором за Славiну, i смiхи та дотепи женцiв
нервували його. Вiн торкнув вiзницю за плече:
- Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати. Дядько сiпонув вiжки, i
вiз рушив далi пiд глузливими поглядами женцiв.
Коли вже од'їхали, Дружинiн обернувся назад до снопiв i,_ подумавши
трохи, сказав Славiнiй:

- Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина,
неудачно вышло. Нужно легче...
Славiна нiчого не вiдповiла й зручнiше вмостилась на своєму сидiннi. Її
опанували досада й одчай.
"З славiними далеко на селi не поїдеш!" - подумав Горобенко i сердито
виплюнув з рота стеблину.
Уже смеркалось, коли приїхали до села.

Попереду, збиваючи з дороги вечiрнiй пил, поверталась додому череда.
Корови флегматичне сунули до своїх дворiв, зупинялись коло ворiт i
монотонне мукали. Деякi з них лiньки повертали назад голови i безглуздо
дивились на вулицю.

В їх поглядах була безкрая нудьга i вiчне здивування:
"Нi чорта не розумiю - до чого воно все це".
Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони
задовольнялись з того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на
село i по-фiлософському, одвернувшись вiд суєти, знову мукали.
Їхнє мукання наганяло Горобенковi тепла i своєрiдного затишку. Було
приємно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з
великими торбами пiдганяють хлудинами решту череди.
Кучугури бiлих хат i зелена вовна осокорiв, яворiв та верб наганяли
спокою та сумирностi.

Хотiлось без думки дивитись перед себе i стежити, як усе твоє нутро
сповнюється тишею i миром.
Горобенко навiть повеселiшав. Це дуже правдиво в Шевченка: "Село - i
серце одпочине..." Тiльки не те вже село розляглось перед очима i не
спочинок чекає на Костя Горобенка, а iспит. Одни iз численних iспитiв на
"бiльшовика", iспит на життя.

Горобенко спустив за полудрабок потерплi ноги i питливо вдивлявся в
косу, сiру вiд вечiрнього присмерку, сiльську перiю.
Десь глибоко, отам у запiчках, пiд повiтками, на левадах, зашилась
разом iз iржавими одрiзами сiльська душа. Насторожлива, пiдозрiла i
жорстока. А назовнi - стоять лагiднi мовчазнi хати й кублиться з коминiв
де-не-де дим. Так само стояли цi хати за царату, може, i за крiпацтва або
й навiть за козаччини... Хтозна.

Горобенко внутрiшньо сказав собi: "Я зовсiм тебе ще не знаю, село. Ти
така сама загадка, як i вся химерна нацiя. Ти чуже менi, село, - чуже,
далеке i незрозумiле. Щодо цього, то я не далеко вiдiйшов вiд Славiної...
Це, певно, гадаючи, що кожний українець так чи так - селянин, Кричеєв
послав мене сюди за голову перевиборчої трiйки. Не Дружинiна, а - мене. Це
зрозумiло. А втiм, - Горобенко посмiхнувся до себе, - я все ж таки не
селянин i вiд села в мене немає анiчогiсiнько. Щоправда, це трохи
незвичайно для українця, одначе, знай, село, - мене й не вабить, власне,
тебе пiзнавати. Я зовсiм не вклоняюсь перед твоїми опоетизованими хатами,
садочками, звичайнiсiньким "мiсяченьком" та iншими твоїми неодмiнними
аксесуарами. Менi байдужiсiнько до них зараз, а iнодi... iнодi я розтрощив
би це все к чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!"
Зачувши кiнець дороги, конячка раптом стрепенулась i хутенько побiгла.
Вiз лунко заторохкотiв по твердому грунтi, й вiд цього вулиця ожила. За
ворота повибiгала дiтвора й, цiкаво дивлячись на воза, несмiливо тулилась
до старих колод. Через тини i з вiкон виглядали полохливо лiтнi жiнки, i
тiльки iнколи коло фiртки похмуро дивилось чиєсь чоловiче бородате лице.
Цi похмурi погляди з-пiд насуплених брiв важко впадали в очi i таврувались
у пам'ятi.

Цi бородатi лиця не вiщували нiчого доброго. Їхнi очi бачили на кожному
возi, що приїздив iз мiста, тiльки ворогiв. Вiдтiля приїздили до сумирних
хат iз розкладками, контрибуцiями, арештами й розстрiлами. Село прокляло
їх i зарилось у свої нори.
Горобенко раптом подумав: "Ой, мабуть, люта смерть пiд такими
поглядами!.."

Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотiв _затримати їх
найдовше, спинити на собi.
Вулиця несподiвано обiрвалась, i вiз витрусився на майдан. Лiворуч
вилiзла незграбна велика мурована колишня волость - теперiшнiй
хведорiвський волвиконком. Вiз круто завернув до старих схiдцiв i
почорнiлих вiд довгих лiт колонок на ганку.
- Оце вже i сполком буде, тпрр-у-у... - не обертаючись, промовив
вiзниця й потягнув до себе вiжки.
Дружинiн сплигнув iз воза й почав розтирати ноги. Славша старанно
струшувала з одежi порох i незадоволено щось бурмотiла.
- Перевиборча трiйка будете, товаришi?
Голова волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкетi i з наганом на
поясi, тихо пiдiйшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану
долоню.

Славiна обережно звiсила з воза свої ноги, набралась духу i плигнула.
Якби Дружинiн не пiдтримав її за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за
колесо, але скiнчилось щасливо, i Славiна, дiстаючи з-пiд сiна свого
портфеля, сказала сердито Гарасименковi:
- Ну й дороги у вас, товариш! Просто - кошмар... Гарасименко
хазяйновито постукав пальцями по полудрабку, але на виправдання дорiг вiн
слова не знайшов i через те промовчав. Коли вже всi розiбрали з воза свої
речi, вiн переклав долоню на пояс i спитав:
- В iсполком пiдете? Зараз i люди саме сходяться на засiданiє.

Горобенковi подобалась тиха i спокiйна Гарасименкова мова i його рiвне
поводження. В ньому вчувалась унутрiшня сталiсть i певнiсть, а заразом i
поважна хазяйновитiсть дбайливого начальника.
Ступаючи схiдцями поруч iз Гарасименком, Горобенко раптом подумав: "Як
усе ж таки змiнила людей революцiя! Це вже не старшина колишнiй або писар.
На цього можна покластися..."
Гарасименко пропустив усiх у темний коридор, а потiм зовсiм непомiтно
опинився попереду й поважно увiйшов у "предсiдательську".
Глибока сутiнь снувала в кiмнатi чорну запаску. З темних похнюплених
куткiв линули пiд високу стелю зашкарублi слова й шамотiння.
- Треба свiтло засвiтити, - кинув кудись до вiкна Гарасимепко. В
кiмнатi все затихло й нашорошилось. Виконкомiвський секретар проворно
дiстав iз шафи якусь нужденну лампу й старанно заходився її засвiчувати.
Лампа довго упиралась, блимала, гасла, але врештi засвiтилась тоскним,
синюватим вогником. Кiмната, мов iз прiрви, поволi заповнювалась поважними
бородами, обличчями й селянськими свитами.
Дружинiн сiв на дзигликовi i стомлено обперся спиною об стiл.
Славiна сiла було коло стiни на лавi, але вiд неї одразу ж - наче її
тоненька постать потребувала мiсця аж на трьох - поспiшно одсунулись лiтнi
селяни, замiтаючи пiсля себе мiсце полами свит. Славiна знiяковiла i
поспiшно пересiла до Дружинiна. Вмостившись коло нього, вона полегшено
зiтхнула й заспокоїлась.

У кiмнатi знову стало незграбно-тихо, i нiхто не наважувався першим
порушити цю тишу.
Горобенко пройшовся по кiмнатi. Коло стiн сидiли дядьки й
питливо-гостро дивились на приїжджих. Горобенка неприємно лоскотали тi
погляди по скронi й правiй руцi, але вiн не обертався на них. Вiн пiшов до
протилежного боку i вмисно став до них спиною. На стiнi статечно висiв
Маркс i пильно розглядав селянськi свити, а пiд ним хтось прилiпив глевким
хлiбом старе "Письмо В. Й. Ленина к украинским крестьянам". Цi зовнiшнi
ознаки нового часу серед мовчазних дядькiв пiд стiнами не надавали ще
примiщенню радянського вигляду: там же надворi, в темрявi, за двi версти -
Ворскла, а за нею старi полтавськi лiси, лiсовики, повстання, смерть. Хто
може ручитись, що буде тут за годину, двi, три? Горобенко повернувся до
свiтла й пробiг очима по дядьках. Вони сидiли в тих самих позах, але на
їхнiх обличчях, здавалось, було тепер: моя хата скраю, ми _нетутешнi.
Це, мабуть, ще найлiпше, що вiд них можна сподiватися пiд лиху годину,
подумав Горобенко, а проте, може, вони i...
Дядьки сидiли i тепер мовчки, i тiльки чути було їхнє важке сопуче
дихання. Ця мовчанка ставала Горобенковi нестерпною, але як пiдiйти до
них, як одiмкнути їхнi замкненi душi, примусити їх говорити, говорити
одверто i щиро, як iз своїм, вiн не знав. Через те брала досада i
дядькiвськi постатi просто дратували його. Вiн пiдiйшов до Гарасименка i
голосно запитав:
- А як тут у вас продрозкладка йде?! Свитки пiд стiнами жадiбно
подались наперед i завмерли.
- Що ви спрашуєте? - не зрозумiв одразу Гарасименко. - Розвьорстка як?

- Так, так - розвьорстка, - нетерпляче пояснив Горобенко i зашарiвся
пiд Дружинiновим поглядом.
- Iде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюцiя сичить...
Саботажники єсть такi, сказать би, перебаранчають дуже... Кулакiв багато
позоставалось. Iз ними бiда. Вродi як би серед шляху живеш - ком'ячейки
нiяк не дають добре органiзувати. Тут записались були три нових, ну як
тiльки обче собранiє - не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того... -
Гарасименко важким рухом пiдвiв до грудей долоню й мiцно стиснув пальцi.
Дядьки коло стiни уважно, не мигаючи, дивились на його руку. Гарасименко
опустив долоню на стiл.
- Миром iз ними не можна, потому нiкакого понiманiя властi не
признають...

Гарасименко з великими потугами добирав потрiбних слiв, але їх
неставало йому, через те говорив iз паузами i на чолi пiд репаним дашком
плюшевого кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенковi подобалось, як
вiн говорив. Вiн дивився на його кремезнi, мужнi рамена, i вони видавались
йому за мiсток мiж ними й селянськими свитами пiд стiною. Адже цих
Гарасименкiв ще тiльки одиницi, але якi вони мiцнi! Ну, що б робила
Радянська влада на селi, коли б не було цих Гарасименкiв? Село обернулося
б у суцiльнi непролазнi нетрi. Поки є хоч один Гарасименко на все село,
можна не турбуватись: вiн не зрадить, вiн не скаже:
"Я нетутешнiй", вiн нiкуди не пiде з села. Новi, незрозумiлi слова
скаламутили йому мозок, запалили душу, i вiн iтиме з ними у важких чоботях
своєю сiльською дорогою, не збиваючись на манiвцi. Як багато важать для
нас цi Гарасименки!..

Дивлячись на Гарасименка i слухаючи його кострубатi слова, ставало
легше, спокiйнiше. Горобенко добув iз кишенi кисета й простягнув до
Гарасименка:

- Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями i, нiби
перепрошуючи, тихо вiдповiв:
- Я так що некурящий... не потребляю... - Потiм задер бородату голову
понад столом до темного кутка i по-начальственому сказав до секретаря
волвиконкому:

- Виборчi списки там назавтра - щоб були. Славiна застебнула гудзики на
своєму зiбганому жакетику i нахилилась до Дружинiна:
- Хорошо бьмо бм на ночь поесть где-нибудь у кулака...

XII

Сонце било в маленьке вiконце i нiяк не могло вдертись зовсiм до хати.
Воно позначило здобуте на долiвцi мiсце золотим снопом, але в запiчку, на
брудному, вкритому чорним мотлохом полу, i в кутку, де суворо дивиться
кiлька позолочених богiв - засiла уперта. сутiнь. Горобенко протер очi й
сiв. Обабiч спали ще Дружинiн i Славiна. Дружинiн широко розкинувся на
сiнi, зiбгавши пiд собою рядно, а права нога, простромлена на великому
пальцi промiнням, видерлась аж на долiвку. На самому краєчку рядна
скулилась у старечий кулачок Славiна i нечутно дихала. Горобенко глянув на
її маленький клубок, i йому знову чогось стало її жаль.

Звичайно на кораблях пiд час аварiї перше мiсце на рятувальних човнах
дають жiнкам i дiтям. Якого ж чорта Кричеєв затуляє дiрку в нашому ковчезi
такими нужденними безпорадними жiнками?.. Це в лiпшому разi безглуздо, а
то й просто жорстоко...

Хазяїнiв у хатi не було, тiльки з печi, затаївши дихання, цiкаво
дивилась долу кудлата бiлява голiвка й чорненькi очi пiд двома кiсками -
мишачими хвостиками. Побачивши, що Горобенко встав, вони боялися й
поворухнутись.

У хатi важко пахло потом, печеним хлiбом i ще чимось незнайомим, що вiд
нього сморiд аж повис у повiтрi й тисне на груди.
Горобенко поспiшив одягнутись i вийшов на подвiр'я.
Довкола мляво, не поспiшаючись, без пристрастi й гарячковостi точилось
щоденне селянське життя.
Горобенко сполохав кури й пiшов до ворiт. Через вулицю до нього важкою
ходою простував Гарасименко з бiлявим повновидим чоловiком у потертому,
заношеному пiджацi.

- Драстуйте... А це наш учитель... Може, поки там зберуться, подивитесь
школу й читальню. Це недалеко зцюдова.
Чоловiк у пiджацi з-пiд лоба пильно пробiг сiренькими очима по
Горобенковому обличчi й нерiшуче простягнув руку:
- Микола Батюк.
- Добре, я з охотою пiду. Куди це?
Батюк знову пильно пробiг по обличчi й кашлянув.
- Прошу. Я вам покажу.
- Ну, то ви йдiть собi, а я в iсполкомi накручу. - Гарасименко повернув
назад i, трохи загрiбаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому
тлi дерев великим будяком палахкотiв пiд сонцем його бордовий плюшевий
кашкет.

Батюк якийсь час iшов мовчки, добираючи слiв для початку. Вiн iнодi
одходив трохи осторонь i тодi скоса, винюхуючи, оглядав Горобенкiв
профiль.

Йому було нiяково мовчати, хотiлось багато сказати хоч i комунiстовi,
але ж усе-таки українцевi, але, як зайти, вiн не знав.
Вихiд знайшовся раптом.
Горобенка почало неприємно смоктати в животi, витягувати вiд горла, й
вiн, забувшись, прошепотiв до себе:
- Ах, чорт його знає, хлiба забув узяти. Батюк радiсно стрепенувся.

- Ви ще не снiдали? Так ходiмте, будь ласка... Ось моя хата...

Його молоде, прищувате обличчя стало одразу наївно-щирим, немов ще
бiльше помолодшало. Вiн уже не дивився з-пiд лоба. Його трохи лукавi очi
дивились просто й кутиками посмiхались.
- З'їмо нашого кандьору...
У хатi за столом Батюк зовсiм позбувся соромливостi, й за кандьором
полились безкiнечнi скарги.
- ...Тут взагалi дуже тяжко. В ячейцi - росiяни, а коли i є хто з
наших, вродi Гарасименка, так усе'дно - русифiкатори.
Горобенко мимоволi посмiхнувся: Гарасименко - "русифiкатор"! Це справдi
- смiшно. Який з нього "русифiкатор", як вiн двох слiв по-росiйському не
зв'яже. Його просто не обходить та чи та мова. Вiн увесь - коло соцiальних
проблем.

Але Батюк нiяк не хотiв iз_ цим погодитись:
- Та це-то правда: вiн такий же репаний, як i всi ми, ну тiльки його
полiтика буває часом гiрша вiд запеклого русака. Вiзьмiть таке: в читальнi
була брошура Шарлеманя "Охороняйте рiдну природу"... Мiж iншим, цей
Гарасименко, треба сказати, передивляється сам усi новi книжки. Так ви
знаєте що? Гарасименко цю брошуру конфiскував.
Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка.
- Да, да, конфiскував! Каже: що це за "рiдна" природа? Природа скрiзь
iнтернацiональна. Це самостiйницька книжка. Її "нiззя" пускать.

Горобенко засмiявся на всю хату. Батюковi цей смiх не подобався. Його
прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовнi.
- Воно-то смiшки, смiшки, але як доводиться щодня працювати серед таких
"дiячiв", то й плакати часом хочеться. Я не розумiю: є ж усе-таки в партiї
українцi - чому вони нiчого не роблять?
Горобенко подивився пильно Батюковi у вiчi, i його погляд прохромив
наскрiзь опецькувату постать в пiджацi.
Батюк розперезувався все далi й далi, вiн уже не тiльки скарживсь, вiн
обвинувачував, закидав i глузував.
Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав.
Оця вся балаканина для нього, власне, не новина. Хiба вiн не чув цього
вiд Педашенка, Ковганюка i всiх тих сектантiв, що складають у сумi нещасну
жменьку "свiдомих українцiв" у повiтовому мiстi! Тих опереткових людей з
сантиментально-романтичною душею i журливо-саркастичними очима, що в
розквiтi свого пiднесення й пафосу створили тiльки "Просвiту", цей новий
храм на руїнах українського Єрусалима?.. Це все не новина. Вони вмiють
тiльки скаржитись i зiтхати: "На нашiй, не своїй землi..."
Ну так же. I цей Батюк знову, як i сотнi їх, цитує це зараз. Батюк не
виняток. Це - один iз багатьох. Це пересiчний тип української
iнтелiгенцiї. Щоправда - сiльської, але яка ж iще є? Бiльше й нема. Отi,
що верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти
уенерiвських мiнiстерств, їздили в дипломатичних мiсiях репрезентували
Україну - то iншi. То екстракт. Такий самий, як i тi, що з обрiзом сидять
у лiсi.
Батюки не такого гатунку. Єдине, що вони можуть, - це тiльки
скаржитись. Ще, може, нишком, у закутках сичати на Гарасименкiв. На
Шевченковi роковини вони в школi казатимуть, що Шевченко революцiонер, що
вiн боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панiв, що
вiн любив Україну... I в цих зануджених словах вони контрабандою потягнуть
замаскований нацiоналiзм i будуть задоволенi, що це в них вийшло i
червоно, i нацiональне...
Це вiчнi служники боговi й мамонi.
Сльозливi, примiтивнi Батюковi слова, його червоне вiд натуги й прищiв
лице i замусолена вишивана сорочка з синiм гудзиком пiд пiджаком дратували
Горобенка. Яке в них нахабство!.. I оцi прищавi народнi вчителi, що не
годнi на жодну акцiю, хiба що тiльки на роль попихача, цi маленькi люди,
що в кровi своїй носять вiд вiкiв анемiю i зраду, i це вони ще гадали
створити державу! Не маючи за собою, крiм сантиментальної туги та
спорохнявiлих "нацiональних святощiв" анiчогiсiнько, вони ще можуть
скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, якi
кров'ю i муками розтерзаних на численних фронтах купили собi право на
iснування? Нi, це принаймнi наївно! .
Горобенко почував, як у ньому прокидається i росте огида. Вiн трохи
одсунувся вiд столу i намагався не дивитися на Батюка. От бандит... То
iнша рiч. Вiн озвiрiлий, запеклий ворог. Але вiн активний. З ним треба
нещадно боротись, але його ще можна зрозумiти. А цi... Вони вiчнi вороги.
Це, може, буде парадоксально, але це правда: дика активнiсть, темперамент,
лють, мабуть, усе ж таки ближчi за цей iндиферентний холодець. Цих
Батюкiв, навiть з суто нацiональних iнтересiв, треба б перестрiляти, бо
молода нацiя не може бути сантиментально-гнилою, прищуватою!.. Вона мусить
бути залiзна.
I знову Горобенковi спав на думку парадокс:
- Нова, молода Україна складатиметься з iнших. Не цих. А з
Гарасименкiв. З отих самих Гарасименкiв, що оце тепер викидають українську
книжку за слово "рiдна", що ламають собi мову, аби тiльки добрати нових,
невiдомих слiв для тих думок, якi шкереберть перекинули їхнє життя i
штовхнули їх з битого прадiдiвського шляху. Так - нова українська нацiя
складатиметься з Гарасименкiв. I це навiть не парадокс, коли тiльки
справдi нацiональне чуття є не вигадка, не iлюзiї, а цiлком реальна рiч.
Коли воно є щось вiд бiологiчного. Власне бiологiчного чи економiчного
тiльки?.. Батюк не дав Горобенковi закiнчити думку. Вiн утер рушником
пiдборiддя й губи i вiдтак зiтхнув:
- Це така iсторична доля наша: нас ошукують, а ми навiть i не помiчаємо
цього.

Горобенко на цей раз подивився неприховано-вороже Батюковi у вiчi.
З рота поривалось крикнути: "Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас
арештую!.."

Але вiн не крикнув так. Вiн сухо сказав:
- Ви не розумiєте iсторичного процесу соцiальної боротьби. Проведiть
мене до читальнi. Де вона у вас?
Iшли свiжою ранковою вулицею поспiшно й мовчки. Батюк трохи одставав.
Вiн похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, i, видимо, мучився.
Отам, у його кiмнатi, коло миски з кандьором залишилась обiрвана
одвертiсть i полохлива тiнь їхньої iнтимностi. I тут, коли треба щось
сказати цьому вiдлюдному вже, нерозгаданому "своєму" комунiстовi, слiв не
було. Батюк колупав думку, але всi слова, що набiгали були, зовсiм не тi,
що треба. I все ж вiн з кожним кроком, який вiддаляв їх вiд його хати,
розумiв, що конче мусить щось сказати. Треба ж, врештi-решт, розв'язати
оте "Ви не розумiєте процесу соцiальної боротьби".

Вже видно було i читальню, i вiд школи до них поспiшала Славiна з
Дружинiним, коли Батюк таки наважився. Вiн зупинився й розгублено, з
острахом клiпаючи очима, тихо промимрив:
- Ви менi вибачте... Я, звiсно, не хотiв вас, товаришу, ображати. Я
сказав вам по щиростi як українцевi... Горобенко вiдповiв далеким i
холодним голосом:
- Я, товаришу, - комунiст.
До них пiдтюпцем наближалась Славiна, кокетливо погрожуючи рукою:
- Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали... Вы в
читальню? Идемте.
На ганку їх чекав Дружинiн.
Читальня вражала порядком i чепурнiстю. Оповiщення, афiшi, портрети
Шевченка, Франка, Драгоманова - все це було старанно прибите, уквiтчане
рушниками й клечанням.

Посерединi на червоному полотнищi одразу вбирало очi великими лiтерами:
"Через нацiональне до iнтернацiонального!"
В шафi охайно складено пошарпанi книжки i якiсь папери.
Батюк стояв понуро коло одвiрка. Його фiгура була така безпорадна i
нужденна, нiби це не до читальнi прийшли поцiкавитись три комунiсти, а до
куркульської хати вдерлись реквiзувати лiтами надбанi скринi та трусити
засiки, а вiн же у нiй господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка i
Славiну, i її похвали наче зовсiм не долiтали до його ушей.
А Славiна куркою бiгала по читальнi i сунула всюди своє личко, мов
дзьобала зернята:
- Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам
непременно пришлю из города...
Дружинiн довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стiнi.
Нарештi вiн одвернувся i мляво запитав Горобенка:
- Разве Мазепа тоже был революционер? Горобенка щось штовхнуло
всерединi. Вiн збентежився й пiдiйшов до Дружинiна.
- Нi, розумiється. А що таке? Дружинiн спокiйно повернувся до стiни:

- Да вот - висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы - это вроде
как у нас цари.
На стiнi, справдi, з дубової рами, в гаптованому золотом жупанi
виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя.

Горобенко нi з того нi з сього зашарiвся. Цього Мазепу наче не Батюк, а
вiн сам повiсив отут, у читальнi. I ось його спiймано на слизькому. Вiн
для чогось заклопотано прочитав на портретi написа, потiм рiзко повернувся
до Батюка й пiдвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до одвiрка:
- Я гадаю, товаришу вчителю, що справдi можна було пошукати
вiдповiднiших портретiв, а не вiшати тут всяке петлюрiвське барахло!..
Славiна прикипiла до мiсця й перелякано роззявила рота. Знадвору рипiли
схiдцi пiд важкими Гарасименковими чобiтьми.

XIII

Переповнена школа ще до початку зборiв упрiла й важко дихала. Чорна
маса бородатого людського м'яса з трьох бокiв обложила стiл президiї i
своїм нечесаним, уболоченим громадищем пригнiтала Горобенка. Вiд неї
нiкуди подiтись оку. Хiба що глянути тiльки на стелю, але й там у
махорчаному диму й випарах б'ється в конвульсiях на почорнiлiй крейдi її
п'яний, сопучий дух.
Це сiре мiсиво селянського лахмiття залило великий клас й погрозливо
хлюпотить коло самiсiньких нiг. Ось ударить дев'ятий вал його й розтрощить
столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу трiйку з
ком'ячейкою i затопить повстанським чадом села, шляхи, лiси...
Ще тiльки-но мав розпочатись з'їзд Рад, але по класу з кутка в куток
гадючкою шмигав ворожий настрiй i зловiще сичав там десь за спинами, де
обличчя зливались у одну суцiльну зморщену пляму.

Гарасименко стояв край столу урочистий i строгий. Вiн пильно вдивлявся
в довгi, поплутанi людськi ряди, i на його чоло лягала тiнь.
Вiн, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобековi:
- Да-а, з багачами буде бiда. Пiд'юджують уже.
Коло столу сидiли спокiйний Дружинiп i мовчазна, принишкла Славiна. Її
нервували й сердили безцеремоннi, питливi й помiтно глузливi погляди
дядькiв. Багато широко одкритих очей вчепiрились у неї, розглядаючи кожну
цятку на нiй, мов якесь чудисько.
Дружинiн тягнув "козину лапку" й стомлено дивився в натовп. Гарасименко
задрiботiв маленьким шкiльним дзвiночком, але його дзвiн жалiбно в розпуцi
розбивався коло перших же рядiв, а далi тонув у розгойданому галасi. На
заднiх дзвiночок не справив враження.
Гарасименко з вiдчаєм розмахував дзвоником над головою i щось кричав.
Певно, вiд помахiв його руки натовп поволi заспокоївся i замовк. Середнi й
крайнi ряди нашорошились. Горобенко встав з-за столу, i в класi раптом
стало занадто тихо.

Було навiть трохи моторошно вiд тої сторожкої, густої тишi, i здавався
таким маленьким i безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко.
Горобенко настроївся вже був до людського гомону, i через те його голос
тепер залунав непотрiбно високо й пронизливо:
- Iменем перевиборчої трiйки вважаю хведорiвський волосний з'їзд Рад за
вiдкритий...
Товаришi селяни! Сьогоднi ви зiбрались тут як хазяїни своєї волостi
розв'язувати пекучi справи вашого життя. Наш з'їзд вiдбувається за
надзвичайних обставин. Наша славетна Червона Армiя перекинула за Днiпро
польську шляхту, i непереможна кiннота Будьонного вже мчить до варшавських
палацiв...
Славiна, як це водиться в таких випадках у мiстi, старанно заплескала в
долонi. Натовп перевiв на неї з Горобенка здивованi очi, i президiя
спантеличилась. Славiна почервонiла вiд нiяковостi, але ще завзятiше
заходилась плескати. Її пiдтримав Дружинiн, а скраю загуххав у дебелi
долонi Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сидiли ближче до столу,
розгублено, нерiшуче поплескали нечутно й собi, а потiм знову голосно
говорив Горобенко.
Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарублої селянської
голови патетичними висловами, але це тiльки початок. Це тiльки фундамент,
що має пробити до твердого грунту пiсок, щоб потiм на ньому виводити мур.

Перед Горобенком сотнi уважних очей, що ловлять кожне його слово,
кожний рух. Здається, справдi, вони слухають не вухами, а очима. Кожне
його слово коливає терези їх настрою. Вiд його промови залежить усе
дальше. Адже це бородате тiло, що залило клас й стиснуло повiтря, може не
випустити їх вiдцiля. Горобенко не може їх зловити очима - вони зливаються
в риски, коми, розляпанi контури, але вiн чує iнтуїтивно цi ворожi
погляди, що звiдусiль пронизують його лице. Горобенко серцем розумiє, що
ця маса - це той самий натовп, який пройшов усю людську iсторiю з криком:
"Розiпни його!"
У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку i росте воля
перебороти натовп, подолати його. Попри все - подолати! Вiн одлiтає вiд
намозолених, зiм'ятих офiцiйних слiв i б'є в натовп своїми, тими, що
линуть невiдомо вiдкiля з середини, вiд серця, вiд нервiв.
Натовп мертво мовчить. Не чути навiть сопiння й рипу взуття. Горобенко
вiдчуває тiльки, як сотнi голiв витягнулись до нього й ловлять, всмоктують
його слова.

Свiй чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовнiше те, що вiн уже
оступився, вiн одiмкнув Горобенковим словам важкi засуви свого нутра, i
акцiя, iнiцiатива тепер у Горобенка, а не в нього.

- Живи ж, Радянська владо, владо робiтникiв i селян, у всьому свiтi!..

Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтiнням на скронi
сiдає на стiльця, а ряди заворушились i захлюпотiли оплесками.
- Предлагаю проспiвать "Iнтернацiонала". Це встав Гарасименко, а за ним
затрiщали з усiх бокiв лави, i кiлька голосiв непевно, по-молитовному,
затягнули непризвичаєним до цеї мелодiї хриплим голосом: "У став-а-ай
проклятим заклiймо-оний..."
Коли долинуло до одкритих вiкон i розтануло десь на вулицi останнє:
"Воспрянет род людськой", а за ним утворилася, як це звичайно буває,
незручна пауза, вiдкiлясь iзсередини вискочило лукаве, пiдстаркувате:
- А подозвольте, товаришi, ваш вопрос?.. Всi голови обернулись назад, i
за ними, як у коридорi, стало видно десь накiнцi пронизливi очi з
рiденькою борiдкою клоччям. Цю борiдку смикала, мов перебирала волосинки,
кiстлява, пазураста рука.

- Так ось, як товариш з города говорив нам цiчас, що ми тут хазяїни,
так воно, конешно, що дiствительно ето да, ну тiльки нам жалательно...
Гарасименко збентежено пiдвiвся й гостро глянув на борiдку. Його кулаки
стиснулись i тихенько вибивали на столi дрiб. Вiн нiби поривався щось
сказати, а борiдка пiд його поглядом трохи скулилась, одначе й далi вела
своє:
- Щоб, значить, наше дiло, вродi як би по-хазяйському було, так нам
желательно "Отче наш" проспiвати... - Борiдка жваво обернулась назад i
загребнула в повiтрi рукою з картузом: - Правильно говорю чи нi? Я
скончив...
Позаду хвилею розляглось: "Правильно! "Отче наш"! Просимо!.."
Славiна iстерично хiхiкнула, але її смiшок розчавив рев, що вилетiв
десь вiд дальної стiни й заливав уже середнi ряди.
Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усiх:
- Нiяких отченашiв! Куркульня строїть провокацiю... Але його останнi
слова потонули в новому, дикому, дужчому галасi: "Отче наш"!.."
- ...Чортячий "нацiонал" так можна, а молитву - нi!..
- ...Скрипниченко, починай...
- Та з вiкна їх, сучих синiв!..
Натовп сатанiв. В Горобенкових очах мигтiли руки, скривленi уста, чиїсь
випнутi груди. Скраю навiть зачулося вже похапливе:
- Отче наш, iже си на небесех, да... Горобенко рiзко встав i високо
здiйняв угору руку. Натовп одразу замовк, i спiв обiрвався.
Лiворуч сiпав Горобенка за рукав Дружинiн:
- Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко рiзко крикнув:

- Слово має робiтник (вiн виразно пiдкреслив це) товариш Дружинiн.

По натовпу пробiгло шарудiння й змовкло. Дружинiн спокiйно, не
поспiшаючись, вилiз iз свого мiсця i вийшов наперед столу.
- Товарищи радяне!.. - Горобенка здивувало спочатку це звертання, а
потiм вiн збагнув: Дружинiн захотiв пристосуватись у мовi до специфiчних
умов села i цi "радяне" була в нього якась комбiнацiя мiж кiлькома
вiдомими йому українськими словами - "Рада" й "громадяни".
- Не в том дело, радяне, што - "отче наш". Разве кто запрещает?
Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь...
Худе жовте робiтниче обличчя Дружинiна вплинуло на масу. Його
урiвноваженiсть i спокiй передались натовпу. Натовп прохолонув i замовк.
Вже нiхто не перечив, i Горобенко запропонував обрати президiю з'їзду.
- Як будемо вибирати, товаришi, списками чи персонально?
I знову вiд стiни, що десь за натовпом, настирливо i вперто закричало:

- Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, i в примiщеннi, по
всiй школi прокотилось:
- Парсонально!
- Не треба спискiв!
- Тут не понiмають, що воно за "Парсонально".
- Без спискiв! Не треба...
Десь збоку коло столу зачулось: "Просимо списками! Ком'ячейка предлагає
такий список..." i захлинулось. Гарасименко похмурився i зблiд.
- Я ж говорив, що з багачами буде бiда. Пiдмовили вже... Горобенко
пiдвiв руку, i так само, як i перше, галас одразу перетнувся.
- Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.

Знову рвонула хвиля, знову баский кiнь натовпу зiрвався з уздечки:

- Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлiя... Покотила. Просимо!..

Вирвався чийсь дужий голос:
- Учителя Батюка Миколая Хведоровича!
I натовп, мов змигнувшись, у один голос заревiв:
- Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло
дверей, стояв Батюк i посмiхався. Ця усмiшка впала Горобенковi в вiчi
дрiбненьким потолоченим шклом i задряпала по грудях. Ага-а, он воно що!
Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одiватись. Але ж нi, до
ста чортiв? Цього не буде! Нi!

Проте вiжки зборiв вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до
столу i, не просячи слова, поза президiєю просто звернувся до з'їзду:
- Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене
школа, читальня, сiм'я... Вiд натовпу ще дужче, нiж ранiш, бурхнуло:

- Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!..
Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:
- Нiяких слiв, громадянине Батюк! На мiсце! Натовп вiд того крику в
переднiх рядах принишк, замовкли й заднi. Батюк перелякано оступився
набiк, але зараз же знову посмiхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зiм'ятого
брудного повiтря i рiзко вдався до натовпу:
- Як голова перевиборчої трiйки я не дозволяю кандидатури вчителя
Батюка. Тут не мiсце прихованiй петлюрiвщинi!..
По цих словах вiжки зборiв остаточно випорснули в Горобенка. Примiщення
захлинулось вiд ярого лементу.
Тепер годi було добрати, хто кричав i що. Як на те, з вулицi, вiд краю
села трiснуло кiлька сухих пострiлiв i пiд школою затупотiли конi.
Шалений шарварок розпирав клас. I в тому пеклi Горобенко самим життям
своїм нараз вiдчув пристрасну i гарячу смерть. Вона жаром дмухнула вiд
скручених упрiлих тiл i вже простерла до президiї руку. Ось вона сама
вiзьме собi зараз останнє слово, i тодi зчиниться щось страшне.
Гарасименко поспiшно витягнув з кобури наган i виставив перед себе.
Славiна писнула й зашилась у куток. Її очi застигли в жасi на
Гарасименковому пiстолi.

Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знiтився i зiв'яв. Серед нього
рiвно постелилась жива стежка, i нею швидкими кроками пройшов до столу
озброєний Попельначенко з Дроботом i три червоноармiйцi.
Попельначенко стиснув ремiнь рушницi i пошепки на вухо промовив до
Горобенка:

- Ушивайся з нами мерщiй. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко,
розломилось знову кiлька пострiлiв.
Попельначенко круто повернувся до зборiв:
- З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте - хто
з вас хоч чим-небудь бандi...
Вiн не скiнчив. Рясна стрiлянина знялась зовсiм близько. Весело
дзенькнула шибка, i забряжчало на лутцi розбите шкло.
Натовп сахнувся вiд вiкон i буруном одхлинув до дверей.
- Стiй! В бога мать!..
Дробот вискочив на лаву й пiдвiв угору руку з австрiйською шишкуватою
бомбою.

- Не з мiсця! мать! мать!
Натовп прикипiв до мiсця. Червоноармiйцi цокнули затворами.
Попельначенко ступив крок наперед i спокiйно скомандував:
- Комунiсти, за мною!
Надворi пiд самою вже школою гарячкове трiпотiла стрiлянина.

XIV

- Я гадаю, ми вже можемо розпочати засiдання! Ханов, як святий на
iконi, поклав перед себе долонi на столi i оглянув присутнiх.
Макарон на знак згоди хитнув головою i флегматичне дивився на каламаря.
Гусак нервово крутився на стiльцi, витягував угору шию, мов йому муляв там
комiр, i крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелi
насуплений i на диво мовчазний.

В учительськiй було занадто неспокiйно. Щось вадило педагогам, як
звичайно, без пристрастi почати жувати розм'яклi слова, мляво тягнути на
налигачi нецiкавi й досить-таки феєричнi розмови про стан освiтньої справи
на учительських курсах. Кожний iз них окремо прекрасно собi уявляв
безглуздя й марнiсть говорити тепер на голодний шлунок про якiсь там новi
освiтнi плани, дошукуватись нових методiв, коли немає чого їсти, нема
пiдручникiв, нема зшиткiв i бракує навiть пер. Кожний iз них розцiнював
свою участь у засiданнях i нарадах як гру в дурня, одначе, зiбравшись
докупи, вони удавали, нiби працюють, обмiрковують i шукають. Це не
виходило в них, бо хотiлось дiзнатись про пайку, про останнi свiжi чутки й
мерщiй податись на свiй город посапати огiрки та картоплю. Через це
педагоги не затримувались на засiданнях.
Одначе сьогоднi засiдання не йшло їм у душу. Ханов пiдпер пальцями
скронi, вивалив понад окуляри очi i знову вдався до колег.
- Так, може, вже почнiм?
Борисенко прудко, мов пiдколотий, устав i нервовою ходою змiряв
учительську.

- Я, власне кажучи, хотiв спочатку запитати... - Борисенко зупинився i
глянув Горобенковi в вiчi. - Да... так я хотiв запитати, чи вважають
шановнi колеги за... - Борисенко запнувся, погладив борiдку "рiшельє" i з
притиском сказав: - за нормальне, що лектор української мови, товариш
Горобенко, дозволяє собi передавати на сторонi все те, що ми тут
говоримо?..
Горобенко штучно посмiхнувся, але нараз почув, як йому _зашарiлись щоки
i стало душно.

Гусак єхидно процiдив серед тишi:
- Да-а...
- Вiкторе Семеновичу, може, ви це вiдкладете?.. У нас зараз є важливi
справи, - спробував був розвiяти iнцидент, що грiзно навис в учительськiй,
збентежений Ханов, але Гусак рiшуче заперечив:
- Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем...

Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка i
мовчки пожував слину.

Горобекко закинув за колiно ногу й намагався витримати Борисенкiв
погляд. Вiн навiть глухо мугикнув:
- Ну, ну... прошу...
Це обурило Борисенка. Вiн одвернувся до педагогiв i мелодраматично
проспiвав млосним баритоном:
- Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпiонили, щоб
ябедничали на нас?! Гусак заскреготiв стiльцем:

- Это просто возмутительно!..
Горобенко пiдвiвся й простягнув до Ханова руку:
- Я прошу слова.
Борисенко сiв i зневажливо задер голову:
- Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!
Гусак накивував Макароновi бровою:
- Интересно, право...
Ханов знову тривожно засiпався на стiльцi й не знав куди подiти очi;
"Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь..."
Але Горобенко вже одiйшов од свого стiльця й стиснув його спинку
руками.

- Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розумiється, виправдуватись, я тiльки
хочу сказати...
Гусак стрепенувся й поспiшно перебив:
- Мне кажется - это несколько неудобно, что лектор украинского языка
говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем...
Ханов пiдвiвся й нетерпляче застукотiв пальцями по столу:
- Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может
говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине...
Горобенко здригнувся i щiльно стулив губи, Ханов iз жахом чекав на його
слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку i важко, мов уперше
потрапив сюди, провiв очима по кiмнатi.
- Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно.

Учительська потонула в напруженiй тишi. I тодi з небувалою силою
вибухнуло в Горобенка й ударило по учительськiй:
- Тут сидить справжня контрреволюцiя! Педагоги стрепенулись i застигли.
Горобенко рубонув ще раз:
- Я вживу заходiв розiгнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив iз мiсця
i, благаючи, простер до Горобенка руки:
- Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь
явное недоразумение...
Зблiдлий Гусак сквапно задрiботiв куценькими, кривими ногами до
Горобенка:

- Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я
совершенно не хотел...
Горобенко закинув на потилицю чуба, а потiм протяжно й урочисто сказав:

- Я скiнчив. Менi нема чого бiльше говорити з вами Тут є робота тiльки
для чека...

Горобенко круто повернувся й вийшов з кiмнати. Учительська завмерла в
останнiй сценi гегелiвського "Ревiзора".
Востаннє Горобенко штовхнув параднi дверi з пружиною колишньої своєї
гiмназiї, i вони лунко i непривiтно за ним позаду грюкнули.
"Так! Тут кiнчено. Тут середини нема i не може бути! Ввечерi напишу
вiдповiдний звiт i передам Зiверту для чека..."
Горобенко швидко йшов опiвденними спорожнiлими вулицями, але в грудях
ще пекло й пiдганяло мерщiй одiйти вiд педтехнiкуму.
"Так, так... Хорошi екземпляри! Нема чого казати! Нарештi договорились.
I яке зухвальство! Яка певнiсть, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно:
Горобенко хоч i комунiст, але вiн усе ж таки iнтелiгент. Ну, де ж ви
бачили, щоб iнтелiгент пiшов виказувати! До нього ставились, як до члена
своєї корпорацiї, як до "порядної людини"! Ах, сволочi! "Порядна людина"?
- я покажу вам "порядну"! Так, так - сьогоднi ж напишу до чека, iменно -
до чека!"
Попельначенко мав рацiю, казавши "треба Горобенка послати розправитись
разiв зо три з куркульнею, отодi а ньому витруситься iнтелiгент".
"Тiльки ти, Попинака, помилився - досить i одного разу було...
Досить було i тої командировки на перевибори, щоб мене _розлило вiд
них. Хiба то не символiчно було, що Попельначенко тодi врятував мене вiд
банди й очманiлих дядькiв? А ця ж банда, i тi дядьки, i Батюк - вони
"свої", українцi! Вони - "за Україну". I цi чортовi педелi - вони теж по
той бiк, але то вороги iншi, то вороги i Українi, i революцiї... Ах, чому
Попинака, i Кричеєв, i всi вони не можуть збагнути, що нацiональна справа
так тiсно, так невiдлучно зв'язана на Українi з соцiяльною!.. Чому вони не
хочуть зрозумiти, що це нацiональне українське питання - це цiлком
реальне, життєве, а не фантазiї?.. А втiм - нi, прийде час, i вони
зрозумiють. Так мусить бути. Не може ж бути iнакше.
Це все йде до кращого. I ота парткомiвська характеристика в анкетi, i
їхня пiдозра до мене - це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той.
Нi, нi, не той. Рубiкон перейдено. I повороту нiякого. Є тiльки крайнi
лiнiї. Середнiх нема. Там чи там. Не тiкай вiд того, що болить тобi, що
складне й незрозумiле. Це iнтелiгентщина. Бери його за корiння й рубай.
Спрощуй до аксiоми, до 2 х 2 =_ 4 всi тi "клятi питання". Розстрiляй
кулеметним смiхом в самому собi всi iнтелiгентськi упередження, що
виплекав був колись. Вони тiльки заважають. К чорту цей камiнь iз шиї, що
тягне тебе на дно контрреволюцiї. Так, Горобенку, - контрреволюцiї! Бо є
тепер або революцiя, або контр... Без iнтелiгентської середини. Так вирви
ж цей непотрiб i кинь на смiтник разом з батюками, гусаками i
борисенками".
Цi думки з вiдбiжною силою мчали в головi, п'янили мозок, хмiльно
туманили перспективу. I раптом у самому центрi їх устало вихлясте, наївне,
майже дитяче запитання:
"Це ти, Костику? Невже це ти?.."
I Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому
дурниковi, вiдповiв тому внутрiшньому голосу:
"Так, так, не дивуйся, друже мiй, - це я. Власне, не я, а те, що було
колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволi, i те, що не
встигло вмерти, в кожнiм разi, ось умре. А втiм, що таке смерть? Я не
фiлософ, але це й без фiлософiї ясно, навiть не думаючи довго: смерть
одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути
вiчного калейдоскопа життя!.. Ти розумiєш що-небудь у цьому, друже мiй? Це
ж так просто i ясно. Зрозумiй же, що Костика вже нема, як нема Надi, немає
батька i його двох будинкiв, як нема того всього, що було тодi, але тепер
є зате товариш Горобенко. Бiльшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя,
чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. I я дякую
революцiї, дякую партiї, що вони навчили мене так сильно його любити".

XV_


Дружинiн грузько сiв на стiльця перед столом Кричеєва i стукнув по
папцi пресом.

- Та нiякi марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати
звичайнiсiнької людської глупоти! Що ви менi там розказуєте!..
Кричеєв злегка посмiхнувся й покрутив пальцями олiвця. Дружинiн
ображено одвернувся вiд Кричеєва й удався до Попельначенка:
- Це добре дiло! Iду, понiмаєш, сьогоднi вранцi повз театр наш, коли
стоп, чую - нагорi, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко
добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залiзо зривають, сучi
сини. "Що ви робите, братця?" - питаю. "Театр розбираємо". - "Як - театр?"
- Так ти понiмаєш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посмiхнувся й
кашлянув:

- Нi, поки що нi чорта не понiмаю.
- Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, i є наше строiтельство.
Це його Радченко навертає. Вiн, iдiот, наказав розбирати театр, щоб з його
цегли й залiза будки кiнематографiчнi на околицях поставити! От, брат,
голова!
Попельначенко пiдсунувся до Дружинiна й ляснув його по колiну:
- Не волинь, Дружинiн. Тут щось не так. Ти менi краще _скажи...
Дружинiн обурився:
- Як це "не так"? Я сам пiшов був до Радченка поспитати.
- Ну, i що?
- От тобi "i що"! Каже - а як же iнакше. Театр у центрi - вiн завжди
буде на послугах буржуазiї, треба мистецтво - в маси. Ленiн сказав: кiно -
це найкращий спосiб виховання пролетарiату, ну так, значить, - дайош цеглу
з театру на будки. О, брат, куди загнув!
Кричеєв був здивований i не хотiв йняти вiри:
- Ну, це вже перебiльшено, так не могло бути.
- Факт! Уже вiз залiза на Свинарку повезли... А я ще питаю його: "Ну, а
коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотiв, скажiм, пiти з
дружиною та малечею до театру - так це теж "театр на послугах буржуазiї"?"

Дружинiн сплюнув i захитав головою:
- Нє-є, товаришi мої любi, так бриться нельзя!..
Навколо стояли парткомiвськi й посмiхались. Нiхто серйозно не вiрив, що
цей чудернацький план химерної перебудови мiг справдi спасти Радченковi на
думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинiн так учепився за
цей театр. Їм видавалось усе це скорше вiд анекдоту, анiж вiд дiйсного, i
їхнi смiхи та жарти потроху з сутi самої подiї переходили на Дружинiнову
особу, на його запальнiсть i жестикуляцiю.

Але Дружинiн не мiг заспокоїтись. Йому болiло, й вiн гаряче боронив
старий задрипаний будинок мiського театру, що захряс над гнилою рiчкою пiд
вербами, немов тут iшлося про руїну його власної, дiдiвської хати.
- ...Ленiн сказав, що кiно хороша штука, - правильно! Але ж ти, йолопе,
зрозумiй що воно й до чого. Тобi, дурневi, дано владу, так ти ж шануйся, а
не фортелi викидай...
Горобенко слухав вiддалiк Дружинiна й мимоволi замилувався з нього.
Йому подобалось i щире Дружинiнове обурення, i його проста одвертiсть, i
те, що це скеровано проти Радченка (значить, нарештi, Радченка
розшифрують!).
Дружинiн - це маленький сьогоднiшнiй шкiц майбутнього пролетарiату.
Таким колись буде ввесь пролетарiат. Ось став же Дружинiн на оборону
далекого й зовсiм чужого йому театру. Що вiн мав вiд нього? Колишнi
"малоросiйськi" вистави, просвiтянськi концерти й "Баядерку". Одначе
Дружинiн хоче театру, вiн намагається його врятувати вiд Радченкових
експериментiв. Значить, i мистецтво, мистецтво абстрактне щодо
завтрашнього i гниле сьогоднi, йому зовсiм не чуже. Ех ти, милий, хороший
Дружинiн!..

Кричеєв нарештi поклав розмовi край:
- Я це розслiдую, товаришу Дружинiн. Товаришу Бiринберг, викличте
завтра Радченка на четверту годину. А тепер... - Кричеєв зручнiше
вмостився в своєму крiслi, - розпочнiм нараду. Маємо сьогоднi доповiдь
завiдувача фiлiї Держвидаву. Товаришу Мiлютiн, ваше слово.
Партiйцi неохоче одiйшли вiд Дружинiна й розповзлись по кiмнатi.
Кругленький Мiлютiн монотонне i зануджено тягнув безкiнечнi цифри
одержаних iз центру книжок та газет i знову витягував новi цифровi бинди
розповсюдження лiтератури на периферiї. Здається, кожний iз присутнiх
думав про щось своє i Мiлютiна нiхто не слухав. Тiльки Попельначенко,
обiпершись лiктями об колiна, з-пiд лоба дивився на Мiлютiновi сiренькi
розплесканi оченята, та Кричеєв часом записував у блокнот нотатки.
Коли Мiлютiн нарештi скiнчив, Попельначенко перший попросив слово для
запитання:

- Я хотiв би знати, для чого фiлiя Держвидаву розповсюджує портрети
Драгоманова i де вона їх узяла? Мiлютiн винувато забiгав оченятами:
- Це, власне, не фiлiя... Товариш Горобенко принiс нам iз колишньої
"Просвiти", здається, чи що, а ми...
Попельначенко саркастично скривив уста й посмiхнувся. Присутнi
здивовано перевели на Горобенка стомленi погляди. Горобенко знову почув,
як тривожно закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Вiн простягнув до
Кричеєва руку:
- Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети Драгоманова.
Драгоманов, як вам вiдомо, давнiй український революцiонер. Я не бачу в
цьому нiчого злочинного...
Горобенко хотiв на вiдповiдь Попельначенковi так само iронiчно
посмiхнутись, але посмiшка вийшла занадто убога. Попереду, коло Кричеєва,
басом запитав когось повiтпродкомiсар Дробот:
- А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... Попельначенко пiдвiвся й
знову недобре посмiхнувся.
Потiм лице його стало серйозне, i жовта безкровна шкiра напнулась на
вилицях, аж вилискувала.
- Товаришi! Я заявляю - Драгоманов це вiдомий український нацiоналiст.
Цi портрети треба вилучити з читалень та шкiл. А Горобенка - добре взяти
за хобота...

Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко
поспiшно пiдiйшов до Кричеєва.
- Я протестую проти такого перекручування. Кiнець кiнцем, про це можна
спитати в центрi, коли товариш Попельначенко сам не знає.
Попельначенко знову твердо сказав:
- Я пропоную цi портрети вилучити. Кричеєв зупинив його.
- Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я
сам ще помiркую. Товаришi, якi ще є запитання до доповiдi?
Горобенко не пiшов сьогоднi до ком'їдальнi обiдати, а просто подався
завулками додому й зашився в лiжку.
I знову краяло всерединi, i маленька кiмната самотньо притулилась десь
аж на сподi життя.
Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову пiджака. Вiн
заплющив щiльно очi, стис мiж зiбганими колiнами гарячi долонi, але то
дарма: перед очима все ж стоїть скривлений Попинака i в ушах дзвонить - це
вiдомий український нацiоналiст...
Той спокiй, що надiйшов був пiсля вiдрядження на село й сцени з
педагогами, - пропав. Його розтрощено вшент i не вернути його бiльше.
Значить, нiщо не змiнилось у їхнiх поглядах на мене. Вони так само не
довiряють, для них я такий же нацiоналiст, як i уявлюваний Драгоманов.
I знозу глибоко свердлило серце i не можна було лежати, не рухаючись,
на одному мiсцi. Горобенко перевернувся на другий бiк i розпучливо
подумав: "Ну, добре, коли вони вважають, що я український нацiоналiст, то
чому ж вони не викинуть мене з партiї? Це ж так логiчно було б..."
Горобенко одкинув з голови пiджака, i на тьмянiй бруднуватiй стiнi
встало запитання: а що б ти робив поза партiєю?..
Дурний! Про що ти питаєш? Кораблi вже давно спалено, i поза партiєю
тобi немає чого робити. Розумiєш - немає чого робити. Для тебе там, поза
нею, - пустеля.

То байдуже, як вони думають про тебе. Важливiше те, як ти сам думаєш.
Чи ти вже знаєш себе? Ти ж, Горобенку, вже не той, що був. Нi, нi - зовсiм
не той. Ти вже вкусив вiд дерева добра i зла. Ти знаєш вагу речам. Але хто
ж ти такий? Скажи, помiркуй добре спочатку, чи витравив ти в собi геть усе
те, що не тичеться комунiзму, що маталається в тобi вiд минулого? Ну, на
чорта тобi було Драгоманова, хай, навiть українського революцiонера, але
все ж таки українського. I що важить українство Драгоманова у всесвiтнiх
пожежах людства, у тому великому вогнi, що очистить свiт для нового життя!
Ну, що, Горобенку? Скажи!..
Ага, Горобенку, ти тепер пригадуєш? Отож воно й є!
Центральна рада. Учителi, солдати-"козаки", якiсь iще партiйнi
iнтелiгенти... I раптом одного дня приїхав до бiлих мурiв Педагогiчного
музею якийсь архiєрей, що зголосився українцем. Вiн сказав ламаною мовою
кiлька слiв i поблагословив. I що ж? Наївнi хохлики радiли до безтями: "У
нас теж є архiєреї! Ми справжня нацiя, а не самi селяни та вчителi!.."
Отак i ти, Горобенку, - тiльки що з iншого бiгуна: у нас, українцiв,
теж були революцiонери! Ось вам Драгоманов. Хiба це в коренi, в сутi, не
ембрiон нацiоналiзму? Тобi ж усе-таки хочеться пiдкреслити, що Драгоманов
- українець? Ну, признайся ж - хочеться? Так. А хiба для комунiста не
однаково, якої нацiональностi Драгоманов, Желябов, Халтурiн? Для
справжнього комунiста - однаково, Костику. I Попельначенко тричi правий,
що i сьогоднi спiймав тебе. Хай вiн помилився в оцiнцi Драгоманова, хай
умисно перекрутив, але, кiнець кiнцем, Драгоманов був революцiонер, може,
навiть космополiт (ти ж i Драгоманова, Костику, - не тобi кажучи, - добре
не знаєш!), а ти, Горобенку, хоч-не-хоч, а на чверть, може, на одну
восьму, на десяту, на соту, але все ж таки ти - український нацiоналiст.
Ти ще не вирвав це. Ти, крiм того, ще й iнтелiгентик. Ось воно що. Ось що
кiлочком сидить у тобi i заважає. Вони щодо тебе цiлком правi.
Горобенко засунув пiд голову руку й спробував заперечити: але ж нi!
Хiба ж вони не пишаються з того, що Ленiн - росiянин, що Москва стала
серцем свiтової революцiї?! Хiба в них цього немає?
I знову на давно не бiленiй, похмурiй стiнi встало запитання: хто це
"вони"? Адже Попельначенко з походження українець, Нестеренко теж,
Гарасименко теж, Дробот - сам не знає, хто вiн...
Дверi тлхенько одчинила Параска Федотовна, глипнула по кiмнатi
швиденьким оком i, переконавшись, що, крiм Горобенка, тут бiльше нiкого
немає, плавно ввiйшла.

- Я до вас. Не зволiтє пирiжечкiв свiженьких покуштувати? Пожалуйста.
Сама только што спекла...
Параска Федотiвна поставила на стiл тарiлку з пирiжками й сiла на
краєчку стiльця.

- Ну й пече сьогоднi ж! На грозу йде. Запримiтьте: це повсiда так - раз
удень парить, значить, вечерком гроза буде...

Горобенко сiв на лiжку, спустив долу ноги й насупив брови.
- Що кажете?.. Пирiжки?.. Ага - пирiжки, добре. Параска Федотiвна
пiднесла до нього тарiлку.
- Требуйте, пожалуйста.
Горобенко мляво взяв пирiжка, одкусив теплий шматочок його з м'ясом i
нараз почув, як вiн страшенно зголоднiв. Вiн пожадливо, не помiчаючи,
спорожнив усю тарiлку. Параска Федотiвна приязно посмiхалась йому.
- Ну як - смачнi?
I Кость, вiдповiдаючи усмiшкою, по-дитячому вiдповiв;
- Смачнi. Дуже смачнi...
Вiн устав з лiжка, випростався на ввесь зрiст i мимоволi побачив за
блузкою Параски Федотiвни її трохи звислi, але дебелi ще груди. Параска
Федотiвна склала на колiнах руки й весело, задерикувато лоскотала
Горобенка безсоромним, плотським поглядом.
Горобенко пройшовся по кiмнатi, але вже не мiг не повернутись назад,
туди, де сидiла повновида, опасиста жiнка з дебелими, м'якими грудьми. Вiн
поволi повернувся i тодi ще виразнiше почув, як ця кучугура тряського
м'яса, вiд якого пахтить кухонним жаром i цибулею, нестримано вабить його.
Параска Федотiвна злегка пiдморгнула лiвим оком i млосно проказала:
- Скучно вам, навєрно, одному?.. I як це ви так, що один?..
Горобенко заклав у кишенi руки й розмашисте пiдiйшов до Параски
Федотiвни. Його голос захрип i трохи тремтiв:
- Скучно, скучно, Параско Федотiвно! - Вiн мимоволi поклав долоню на її
широке плече, i Параска Федотiвно нiжно притулила до його живота
розпатлану голову.

Горобенко дико дивився на її голе плече й несвiдомо шепотiв:
- Скучно, скучно, чорт би його забрав!.. Параска Федотiвна погладила
рукою його стегно й пристрасно хiхiкнула:
- Ух ти, вiхрастий мой! Комунiсток махонький...
Як це сталось - Горобенко не розумiв. На його лiжку лежала
простоволоса, розпарена Параска Федотiвна й солодко потягувалась.
- У-ух, вiхрастий какой!.. Бабу замучив...
Горобенко з огидою дивився на її товстющi заголенi колiна й не мiг
одiрватись. Той бурун пристрастi одлетiв зливою, i тепер було слизько i
брудно.
"Чого ж вона не йде?" - роздратовано подумав Горобенко.
А Параска Федотiвна, не поспiшаючись, обтерлась подолом замусоленої
спiдницi i поволi встала.
- Ну, тепер треба пiдсвинка пiти нагодувати... Ху-у, заморилась я...

Параска Федотiвна закрутила собi з волосся карлючку на потилицi й
пiдшшвла до Горобенка. Вона зупинилась на хвилину перед ним, схилила набiк
голову, милуючись, i раптом навзмах обiйняла його й смачно пльоснула
губами по щоцi.
- Комунiсток мой хорошенький!..
Це було так несподiвано, що Горобенко навiть одступився назад, до
стiнки. Вiн дивився поширеними, зляканими очима в те мiсце, де стояла
допiру Параска Федотiвна, а крiзь дверi, з коридора лунко долинало
тьопання її капцiв.

Коло стiни розкинулась зiбгана, розтерзана постiль.
I знову якийсь пестливий, ласкавий голос промовив Горобенковi
всерединi. Не докiрливо, а журно: "Це ти, Кос-тику?.." I коло вiкна живе
погруддя Надине i на щоцi двi великi прозорi сльози. Тiльки двi. їх бiльше
нiколи не було. Це вперше i востаннє Кость побачив їх на Надиному лицi,
коли з теплого, вечiрнього присмерку Надиної кiмнати вiн поспiшав на двiр,
на мороз, у поле, в невiдомi сумнi мандри. Того вечора вiдходили з мiста
загони Директорiї, того вечора вiн востаннє в життi бачив живу Надю.
Востаннє...
Двi сльози. Двi чистi, прозорi сльози...
I раптом бридким, вульгарним дисонансом увiрвався в пам'ять допiрiшнiй
соромiцький смiшок Параски Федотiвни i її пристрасне, проткнуте кухнею:
"Комунiстах мой вiхрастий!.."
Горобенко стиснув рукою щелепи, наче там заболiв зненацька зуб, i
безвладно поточився в куток.
I останнiм докором глибоко лягло на груди i не розтануло одразу: леле!
Найкращi теорiї так просто i так легко можуть уживатися з найбруднiшою
практикою...
Як це все ж таки гидко в життi!..

XVI

Що вiн бачив перед цим - Кость забув. То все поринуло раптом у
непам'ять, як нудна частина нецiкавого беззмiстовного фiльму. Натомiсть iз
темряви виплив коротенький, але напрочуд виразний, разючий фрагмент.
Перше, що зафiксувалось, це - ритмiчнi цоки вiйськових чобiт по бруку.

Р-аз! Раз-два, раз-два...
То ступала якась вiйськова частина. Може, рота, може, батальйон або й
цiлий полк. Тiльки це не червоноармiйцi. Нi. Вони так не можуть. В цих
кроках видати кожну бездоганно приладнану гаєчку до вiками плеканого
механiзму.

Тут нiщо не зiрветься, тiльки - Цок! Цок! Раз-два, раз-два.
Певно, на закаблуках цих чобiт прибито залiзнi пiдкiвки i самi чоботи
трошки заважкi - через те воно й виходить так.
Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозумiле. Безкозирки давно вже
одiйшли в минуле, а проте - де я бачив цю картину?
Грубо поголенi голови, молодцювате виваленi очi i застиглi, кам'янi
лiктi рук, що пiдтримують рушницi на плечах.
Ах, що я? Ну, якi ж це червоноармiйцi!
Кость придивляється i з жахом бачить на безкозирках бiлi кокарди i
переднiй ланцюжок червоних погонiв.
- Смирна-а! Равнение направа... Гаспада афицеры... Кость вдивляється i
бачить, що цоки по бруку - то тiльки згусток, а насправдi - просто на
нього суне бучно вбрана, святкова юрба. Хто там? Нi, не розбереш. Бiла
сукня з букетом бiлих троянд. Навiщо така чудна гармонiя - бiла сукня й
великi бiлi троянди? I взагалi - навiщо троянди?.. Попiвськi золотi ряси,
срiбна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага - Слатiн! Той самий
Слатiн, вiдомий ще з гiмназiї. А ось золотi гудзики на синьому мундирi й
червонi стрiчки орденiв. Це, здається, Ханов? Що там кричить колишня
тiтка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут?
- Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е,
побе-дьi благоверному...
Кадильний спiв з колишнiх молебнiв затоплює вулицю, пiшоходи, доми,
натовп. Людей уже немає. Вони злились у несамовитий рев, серед якого ледве
можна вiдрiзнити уховi неприємний, порепаний козлетон соборного регента
Супруненка:

- ... на сопротивньїя да-аруя-а-а-а...
Той проклятий, знайомий до зануди спiв суне ближче й ближче. Кость
оступається назад i бачить, що мiж ними i натовпом зовсiм порожнє
вiддалення. Воно кожної митi меншає.
Де це? Денiкiнцi вступають до Києва, чи що?.. Тодi - вiдкiля його
колишня тiтка, що за вихрестом, i пристав Слатiн? I чому тодi такi
низенькi будинки, i що це за старий дерев'яний мiст пiд вербами?.. Ах, нi.
Це - не Київ, це - його повiтове мiсто i ось праворуч унизу гнила рiчка,
куди вiн викинув фiзикового мiкроскопа.

Кость задкує назад, назад, вiн ступив уже, не обертаючись, на
спорохнявiлi дошки на мосту, а вiддаль мiж ним i натовпом усе меншає,
катастрофiчне меншає. Зiрватись би й бiгти. Бiгти не оглядаючись.
Навмання. Свiт за очi. Аби тiльки не чути молитовного реву й не бачити
натовпу. Але бiгти несила. Навiть обернутись не можна. Натовп вчепiрив у
нього тисячеський погляд i приковує до себе, паралiзує Костя. Кость уже на
кiнцi мосту, а попереду до мосту присунув натовп. Вони зненацька обидва
стали.
Нараз по натовпу пробiгає якась похаплива хвиля, видати непевний рiзкий
рух, а вiдтак - через мiст, понад верби до церковної банi: "Бей жидов й
комиссаров! Жидов!.."

Невже це крикнув Гусак?! Невже вони так. низько могли... i коло Слатiна
iде з налигачем у руцi зiгнутий флегматичний Макарон...
Кость стрепенувся. Вiн увесь напружився i - так: зараз вiн не
задкуватиме, а пiде просто проти натовпу! Вiн пiдiйде пiд самий його
потворний писок i, як зловлений, запеклий конокрад на сiльському самосудi,
плюне натовповi межиочi:

- Н-на! Бий!..
Кость уже заносить наперед ногу, щоб твердо ступити перший крок, але
несподiвано мiж собою i натовпом бачить: праворуч на мостових поренчатах
спокiйнiсiнько сидить собi єврейський хлопчик i безтурботно телiпає
нiжками. В руцi йому стирчить маленький червоний прапорець, i хлопчик
весело махає ним кудись угору до гав, чи зеленого верховiття дерев, чи
сонця.
- Дурне жиденя! - мимоволi зривається з Костевих уст. Цей. хлопчик
зовсiм не помiчає натовпу i радiсно посмiхається. Кость хоче крикнути
йому: "Тiкай!" Але Костевi стулило шелепи, i вiн не може вимовити слова.
Це нещасне хлоп'я загине. Його розчавить озвiрiлий натовп або воно
сторчака перекинеться через поренчата в рiчку. Його залишити нiяк не
можна. Вiн i його манюсiнький прапорець - це все, що залишилося вiд
"того", це вiн останнiй залишився напризволяще мiж Костем i натовпом.
Врятувати! Врятувати його!
Кость напружує всi сили й зривається до хлопчика, i тiєї ж митi з
протилежного краю мосту рiзко задрiботiли копита... воронi конi...
безкозирка... короткий поблиск шаблi...
Кость розплющив очi, пiдвiвся i здивовано оглянув свою кiмнату. З лiжка
звисала зiм'ята подушка, i лежала на пiдлозi ковдра.
На стiнi легко одбились передранковi обриси дерев. Кость сiв на лiжку i
все ще не мiг очутитись.
- Який виразний занадто i дивний сон!.. У вiкнi сiрiв блiдий свiтанок.


XVII

- Ти, Горобенку, почекай хвилину - я зараз. Миша Чернишов одсунув набiк
свого портфеля, стоси "дiл" i поринув у протоколи. Вiн стиснув на скронях
долонi, i вiд того його бiляве волосся наїжачилось угорi, i сам Миша
Чернишов скидався на безпорадного бiдолаху учня, що не впорається з
задачею. Це все триклятi юрвiддiльськi справи. Вони незримими саботажними
руками снують без угаву складне мереживо юридичних дефiнiцiй, i з них годi
вибитись. Миша Чернишов пробував був їх рвати, але нiчого не вийшло. Тут
дуже багато плутаного, але його ще бiльше заплутує адвокат Терлецький.
Миша Чернишов iнодi думає: чому це так, що коло нього конче мусить
стирчати адвокат Терлецький i бузить? На чорта Терлецький з його римським
правом i старими законами? У Терлецького поросячi губи i бiлясе, безброве
лице. Iнодi Миша Чернишов гляне на Терлецького, i тодi йому нараз спаде:
ану, коли б узяти як-небудь цю свинячу морду з гладкою шиєю, на якiй
брижами збiгається сало, вставити червону крашанку в рота i пiд хрiном -
на вiтрину в ковбасню!..
Тодi Миша Чернишов прощає Терлецькому його дрiбнобуржуазне походження,
нуднi цифри артикулiв iз безкiнечними протоколами, i весело дивиться йому
в рота. Терлецький оповiдає не моргнувши оком анекдоти й пригоди з
судейської практики, а Миша Чернишов слухає його дотепи й думає: "Сволочь,
конечно, а все-таки - человек..."

Проте Чернишов прекрасно розумiє: Терлецький - страшенний зух, вiн,
безперечно, дурить у чомусь невидимому його разом з усiм юрвiддiлом i,
правду кажучи, Терлецького давно б уже слiд "розмiняти".
Але в цьому й трагедiя: Терлецький - саботажник, контрреволюцiонер,
може бути, що вiн i хабарi вiд куркулiв бере, але без нього не обiйтись. I
коли Мишi Чернишову видається якась "справа" досить простою, що можна, не
задумуючись, субчика за жабри й на вiтер, Терлецький спокiйно i
безапеляцiйно наводить артикули всяких кодексiв, покликається на постанови
ВУЦВИКу, розпорядження Наркомюсту, i Миша Чернишов кiнець кiнцем мусить
поступатись перед його неосяжним чорнокнижжям.

Через Терлецького', хоч-не-хоч, доводиться зайвий раз переглядати
кодекси, поринати в iнструкцiї, постанови i, не помiчаючи, самому
опускатись у канцелярськi куширi. Це зовсiм непотрiбний клопiт, i бере
злiсть, що фактично Терлецький, не диктуючи, диктує i самою тiльки своєю
присутнiстю спонукає його, Чернишова, завюрвiддiлу, до огидної тяганини й
паперiв.
- Я зараз... тут тiльки трохи ще... - поспiшно сказав знову до
Горобенка Чернишов i застукотiв нетерпляче колiньми, силкуючись влiзти в
саму суть протоколу.

Рипнули дверi, i з-за них до половини висунулась крихкотiла кур'єрова
постать, а в коридорному присмерковi далi - безброве чоло Терлецького i
чиїсь iще запитливi, несмiливi очi.
Кур'єрiв дискант тоненько задрiботiв у кабiнетi:
- Тут товариш Терлецький проситься увiйти. Можна?.. Потiм ще з
Куприянiвки...

Миша Чернишов, не одриваючись вiд протокола, на цей раз сердито
крикнув:

- Гоните их всех в шею!..
Кур'єр, не поспiшаючись, зачинив щiльно дверi, а Чернишов ображено
пробурмотiв:

- Нiколи не дадуть, гади, прочитати до кiнця!.. Чернишов хотiв
закiнчити протокола, але його перебили, i розiрванi думки не збiгались уже
водне, плутались на дрiбничках, Чернишов одкинув протокола й махнув рукою:

- А чорт з ними! Увечерi сяду!
Вiн пiдвiвся з-за столу й пiдiйшов до бюрка. Двiчi крутнув ключа коло
шухлядки з написом "секретнi справи" i, як дитина до материної грудi,
прилип до шийки зеленуватої пляшки. Весело забулькотiли спраглi ковтки, i
Миша Чернишов задоволене крякнув.
- Слухай, Чернишов, навiщо це! - докiрливо i тихо сказав Горобенко.

- Не можу, брат, iнакше. Замотають гади.
- Ти ж пiдриваєш свiй авторитет...

- Ну, брось! Тоже професор найшовся лекцiї читати!.. - скрисився
Чернишов, замикаючи бюрко.
- Вони ж усе'дно (Горобенко показав очима на дверi) рано чи пiзно
дiзнаються про це...
- Що?! - Миша Чернишов рiзко обернувся до Горобенка: - Я їм, гадам,
покажу "дiзнаватися"! У мене, положiм, того!..
Чернишов зробив помахами руки якусь складну петлю i знову опустився в
крiсло.

- Ну їх к чорту! - I Чернишов одразу ж забув про них. - Тут, Горобенко,
от що є. Я чув - ти там художню майстерню органiзував?
- Є така.
- У мене, понiмаєш, браток є. Малює сукин син так, що аж-аж! Я хотiв
його - до тебе, хай пiдучиться. Як там твоя майстерня?
- Це можна. Майстерня?.. Слабувато ще. Коштiв бракує.
Миша Чернишов серйозно й зацiкавлено поспитав:
- Учитель є?
- Керiвник є. Художник якийсь задрипаний. З натурою тiльки кепсько.
Нема.

Миша Чернишов задумався. Вiн насупився трохи, примружив очi i раптом
знову пояснiв:

- Знаєш, Горобенко, я придумав... я тобi допоможу. У мене, брат, в
допрi - iз чека на принудительних - паряться двi офiцершi. Нi до чого вони
не здатнi (аристократки) - от їх би до тебе за натурниць!..
Миша Чернишов зайнявся рум'янцем i радiв iз своєї вигадки. Його очi
свiтились ласкавими наївними вогниками. Але Горобенко насупився. Вiн, нiби
не збагнувши, перепитав:
- ...За натурниць?
Чернишов захоплено подався наперед, до Горобенка.
- Ну да! Це, понiмаєш, краса! Одна - Шигорина, жiнка ротмiстра... а
друга... та куди там! Таких натурниць зроду ще не малювали!
Горобенко понуро слухав. Пiднесенi Мишинi слова кажанами кружляли в
Горобенковiй головi i не могли спинитись: двi офiцершi за натурниць...
Шигорина, жiнка ротмiстра... "паряться" в допрi... Голi жiночi груди...
Майстерня...
Горобенко пересунувся на стiльцi i, запинаючись, спитав:
- Але ж, може, їм це... того... важко буде?..
Миша Чернишов здивувався, а вiдтак замахав долонею:
- Що значить "важко"? Навпаки. Так, крiм того ж, вони "на
принудительних", якi ж можуть бути розмови!.. Але, знаєш, Шигорина ще не
так, а ось Кононова - так прямо... (Чернишов зупинився, щоб пiдшукати
порiвняння)... ну чие-то тобi з картинки зiйшла! Таких, брат, баб я сам
зроду-вiку не бачив...

Очi Горобенковi стали великими i перелякано дивились на Чернишова.

В головi кублились думки, але оформити їх Горобенко не мiг.
...Взяти двох жiнок i, не питаючись їх згоди, тiльки через те, що вони
полонянки, примусити голими позувати перед його
робiтничо-червоноармiйською авдиторiєю... Це занадто жорстоко. Це просто
навiть дико!
Ех ти, Миша Чернишов! Наївне, симпатичне хлоп'я, що, бавлячись, рiже
хворому котовi тупим ножем хвоста!..
I раптом Костевi подумалось: "А що, коли б Надю - Чернишов отак... за
натурницю?.."
За плечима по спинi блискавкою шмигнув холод, але Горобенко
стрепенувся, рвучко встав i твердо промовив:
- Добре. Пришли цих офiцерш. Вони здадуться... Ну, ходiм. Ми, здається,
вже спiзнилися на збори.
Горобенко круто повернувся до дверей, а Миша Черни-шов поспiшно набивав
паперами свiй портфель.

XVIII

Було накурено й душно. Махорочний дим синiм серпанком оповив велику
залу, i вiд нього тоскно болить голова. Щось зiпсувалось у проводах, i
електрики нема. Горять свiчi. Горять урочисто, таємничо i нiби
пересторожливо. Крiзь одчиненi вiкна з правого боку пробивається несмiливо
мiсячне промiння i губиться в кiмнатi. Свiчi освiтлюють кiлька облич,
викарбовують на них глибокi зморшки, утрирують вирази, i тому, наче
надолужуючи це, темнiшими обрисовуються потилицi й випливають iз темряви
волохатi силуети багатьох людей. Свiчi тихо мигтять, i їхнє мигтiння так
само тихо позначається на обличчях. I обличчя свiтлiшають i темнiшають.
Хтось говорить. Так, говорить голова повiтового полiтбюро (власне, i так
краще: не було плутанини - повiтової чека) Зiверт. Але тиша вiд свiч така
велика, така трiумфальна, що, здається - Зiверт зовсiм не говорить. I
нiхто не говорить. Вiдбувається якась велика, масова пантомiма. I рiзкi
риси освiтлених свiчками облич сповненi вщерть звуками, i одкритi, рухливi
уста - тишею. Через це загальнi збори парторганiзацiї видаються
змовницькими, й слова Зiвертовi, що, як далекий вiдгомiн, вибухають десь
попiд стелею, пiд вiкнами, лунають покликом, лунають майже пророче.
- ...Будуть жертви, будуть тяжкi втрати. Ми мусимо до цього
приготуватись. Банди стали занадто зухвалi. Вони загрожують тепер навiть
мiсту. Не далi як позавчора, вони розтерзали продробiтникiв - комунiста
Кiрпiчнiкова i комсомольця Фейгiна. Ми мусили в Журавному розстрiляти
половину заручникiв, але треба буде ще i ще. Мiндальничати нема чого,
товаришi. Розпеченим залiзом витравити бандитизм!..

Худе, з випнутими вилицями й запалими щоками, Зiвертове лице губилось,
зникало пiд його великими, блискучими очима. Очi ковтали лице. Блiдiсть
цього лиця була нiби тiльки для того, щоб обрамити легкою журою те
зречення вiд усього стороннього i тверду непохитнiсть, що горiли огнями в
його очах. Зiвертової постатi за чужими потилицями Горобенковi не видно
було, тiльки тулуб у френчi, i помахи рук злились у нестримний вольовий
рух, у якусь справдi крицеву динамiку.

Збори тривали вже четверту годину, але стоми не почувалось. Яка стома?
Де вона? Зникли склоки, зникли дрiб'язковi рахунки, що шарудiли в буднях
органiзацiї, їх наче нiколи й не було. А натомiсть росло щось одностайне,
щось велике i незвичайне. Може, героїчне? Може, просто неминуче? Залiзно
неминуче? Це не важливо. Головне те, що воно росте, чути фiзично, як воно
сповнює тебе всього, наливає мозок, наливає жили, пружинить м'язи. I не
вiдрiзнити, де це воно кiнчається в тебе, де в твого сусiди, в Кричеєва,
Дружинiна, Попельначенка. Воно спiльне, i кожний у ньому мала, але конче
потрiбна частка. I це зрозумiло: насуваються чорними валами грозовi хмари.
Ще тiльки чути вiддалений гуркiт грому, але тиша довколо густiшає i
ось-ось її розiтне вогнева стрiла. Хто зна, що дiється зараз, у цю
хвилину, там, де серед золотих нив i зелених гаїв згрудились табунцями
села? Чи ще живий Гарасименко i ще багато їх, наших, розкиданих поза
мiстом, наших, розпорошених у хаосi безладдя, повстання i руїни? Де ви, що
з вами, нашi далекi сiльськi товаришi?..
I ставала ще густiшою тиша в кiмнатi, i таємничiше мигтiли свiчки. А
Зiвертiв голос - не декламацiйно i навiть без пафосу, а дiловито,
обмiрковано i обчислено - далi:
- ...Але насамперед треба вирвати в бандитизму жало, вирвати йому
язика. Треба помацати добре цих усяких просвiтян, цих колишнiх членiв
українського нацiонального союзу... Треба, нарештi, витягнути на денне
свiтло цих фабрикантiв лiсової iдеологiї!..
По цих словах знову щось мимоволi тьохнуло Горобенковi i забилось у
грудях, але вiн зараз же розчавив його в собi. Вiн навiть трохи посунувся
наперед i зкову пожадливо слухав Зiверта. I гартованi Зiвертовi слова
вабили його, примушували слухати. Вiн схоплював його слова живими, поки
вони ще не встигли закоренiти в його пам'ятi трафаретом, як усякi слова з
безлiчi усяких промов, але настирливо хотiлося Горобенковi збагнути: хто
вiн? Нi, нi - не те що, чи вiн латиш, чи поляк, чи єврей. (Це таки справдi
якась iнша раса!) Нi, зовсiм не те. А ось що. Вiдкiля це? Вiдкiля ця
динамiчна постать, палючий пломiнь очей i гартованi, блискучi, як лезо
кинджала, слова? З катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду
гладiатори, чи з трибуналу iнквiзицiї, чи з вогнищ таборитiв, або, може, з
пiдпiлля "Народної волi"?..

I зовсiм не те. Якi можуть бути порiвняння! Абсурдi Реально i просто:
Зiверт - це згущене втiлення всiєї цiєї кiмнати, взагалi - тисяч кiмнат з
електрикою або з свiчами, з каганцями або без них, тих кiмнат, що раптом
молодими бруньками взялися на засохлому деревi старого життя. Це той нерв,
що найбiльше реагує, коли збурено iнстинкт партiйної самоохорони.
Горобенко напружено вдивлявся в рухливi, гострi, великi очi, а думки
снували йому далi образ Зiверта.
...Зiверт - з тих небагатьох, що вже цiлком перейшли межу вчорашнього.
I ти, i Чернишов, i Дробот - всi ви ще тiльки чвалаєте своїми стежками, а
вiн уже далеко по той бiк. Через те в Зiверта (без пози, а цiлком
натурально) сидить i поет, i рахiвник, i нiжна лiра (так, так - вiд кого
це я чув? - Зiверт прекрасно грає на скрипцi, вiн просто вiртуоз) , i
скривавлений меч. I це, врештi, зрозумiло, чому в Зiверта сплелися в одне
неподiльне темперамент дикуна i вища математика.

Це люди, що наперекiр усьому дотеперiшньому, усталили звичку доводити
дiло до кiнця. Вони мусять довести його або вмерти. Власне, не вмерти. В
тому-то й рiч, що вони нiколи не вмруть. Що б там не сталось, а вони
житимуть у людськiй уявi, в легендi, як титани, як смiливi, залiзнi
кон-квiстадори, що насмiлились першими ступити на невiдомi береги
соцiальної правди.
По їхнiх слiдах, облитих своєю i чужою кров'ю, виростуть хризантеми
поем, романiв, казки.
В спогадах дальнiх поколiнь цi маленькi Зiверти встануть в один шерег з
Маратами, Робесп'єрами, Домбровськими, Делаклюзами, Гонтою i Залiзняком.
Ось у чому сила i краса Зiверта, а з ним i всiєї цiєї колотнечi, всiх цих
тривожних, мобiлiзованих до останньої секунди нинiшнiх днiв!..
Зiверт пiднiс до рота маленькою рукою шклянку води й енергiйно ковтнув
кiлька разiв. Потiм лице напружилось, усi зморшки потягнулись до очей,
наче намiрились i ось зараз рвучко стрибнуть уперед.
- ...Треба розчавити бандита, iнакше бандит розчавить нас! Мусимо
негайно ж послати на села наших найкращих товаришiв. Треба напружити ввесь
партiйний органiзм i тримати на суворому облiку кожного його члена.
Рiзкi Зiвертовi жести пахтiли зарядом величезної енергiї i настирливої
упертостi. Було якось чудно дивитись на його маленьку, непоказну фiгурку,
i ставало просто незрозумiлим, як могла вмiщатись у нiй така мiцна кована
воля i невичерпна енергiя. I здавалось, що ця фiгурка зовсiм тут
випадкова, вона нiби пришита через якесь непорозумiння до Зiвертових очей,
i було досадно на це миршаве тiло, що не могло увiбрати в себе всiєї
Зiвертової потуги, i на великий, не про зрiст френч, що телiпався, мов
опудало на великому вiтрi...
Коло столу блиснули мiнiатюрними автолiхтариками шкельця вiд пенсне, i
Кричеєв помалу встав.
- Отже, дозвольте, товаришi, оголосити список мобiлiзованих на
продроботу товаришiв.
Горобенко зупинив дихання й увесь полинув у слух. Кожне прiзвище лунко
падало краплею i зникало.
... Завадський, Хоменко, Чернишов, Кицiс, Дружинiн...
"Чернишов, Дружинiн, добре, а де ж я?"
Краплi падали далi. Розмiрене, чiтко, лунко: ... Фролов, Потрясов,
Худолiй...

I знову повторились Горобенковi Зiвертовi слова - "мусимо послати наших
найкращих товаришiв".
Горобенко перепитав себе: "Найкращих? Ну так - Дружинiн, Хоменко, хто
ще там?"

Знову блиснули шкельця Кричеєва:
- Всi названi товаришi мають завтра ж прийти до парткому по мандати i
зброю. Збори закiнчено...
Горобенко все ще не мiг збагнути, що i список уже закiнчено. Навколо
нього розсувались лави й стiльцi, вставали потомленi люди, десь перелякано
застрибало полум'я свiчок.
I тiльки коли вся кiмната до самої стелi, аж через одкритi вiкна на
вулицю, заповнилась "Iнтернацiоналом" i в тому спiвi багатьох людей
дихнула на всi груди уперта воля боротись i перемогти, тодi Горобенко
зрозумiв, що список мобiлiзованих вичерпано i в тому списку Костя
Горобенка нема...

Не хотiлось iти цодому. Повний, виточений по краях мiсяць спокiйно
котився вгорi над майданом до своєї одвiчної безцiльної мети, i вiд цiєї
безцiльностi й вiчностi ставало на душi легше i спокiйнiше.
В срiблясто-зеленому потоцi, що мертво, без угаву лився навскiс згори,
потонув майдан, повiтовi доми, липи, i мiсто видавалось трошки
фантастичним, зажуреним i кращим. Кость проминув гiллястi липи, що оточили
соборний цвинтар, i навмання пiшов Старо-Київською вулицею.
Була пiзня година. Вулиця розляглась перед очима порожня, мертва, i
тiльки десь удалинi, де мiсячне промiння сплело з дерев вибагливе феєричне
склепiння, глухо i ледаче гавкав чийсь собака.
Воєнне становище, i обивателi - хто з острахом, хто безбентежно - давно
вже сплять. I це дуже добре. Кость не заважатиме їм, i вони не
заважатимуть Костевi.

Спiть собi мирним солодким сном, обивателi! Вам, певно, i не сниться,
яка то, по сутi, хороша рiч - спокiйний, безтурботний сон!.. Але Кость
Горобенко цiєї ночi не засне. I не треба спати. Хай куняють будинки i
гавкає з нудьги собака. Кость хоче спокою. Мiсяць ллятиме й далi срiбну,
нечутну зливу, а знайома, мовчазна, порожня вулиця розкаже Костевi
багато-багато. Кость радо слухатиме її простеньке, невибагливе,
провiнцiальне оповiдання. Це - збоку глянути - смiшно, мабуть, але, кiнець
кiнцем, кожнiй людинi вiльно на самотi робити собi те, що дає їй втiху i
радiсть.
Кость тихо йшов замислений краєм пiшоходу, а за ним силкувався вибитись
з-за дерев мiсяць, щоб котитись собi далi в невiдомi небеснi вири - без
командировки, без клопоту i без думок.

XIX

Чого вiн прийшов сьогоднi до малярської студiї - Кость Горобенко i сам
не знав. Розумiється ж, не того, що сьогоднi вперше студiя матиме живу
"натуру" i ця натура - голi бiлогвардiйки. Яке Костевi до них дiло? Хiба
не однаково, як використовують цей бiлий труд? Чи цi жiнки миють по
установах пiдлоги, чи чистять картоплю, чи позуватимуть? Далебi, Костя це
зовсiм не обходить. Та до того ж це справа юрвiддiлу, полiтбюро чи ще кого
там. Костевi - однаково. Вiн просто прийшов перевiрити працю студiї. Адже
ж пiсля її вiдкриття, пiсля мiтингу на вiдкриттi, вiн ще нi разу не був
тут.
Студiйцi вже посходились. Це переважно червоноармiйцi мiсцевої карроти,
кiлька молодих комсомольських облич i два лiтнiх робiтники. Вони розсiлись
на незручних низеньких шкiльних партах, що їх привезли сюди з якоїсь
школи, i почали стругати олiвцi, витягати гумки. Молодцюватий кирпатенький
комендант студiї Колька Носов, мов школярам, пороздавав студiйцям папiр, i
студiя вже налагодилась працювати.

Важкуватий у рухах, давно не голений, брезклий на виду, керiвник студiї
Фiцхелауров зважив за потрiбне попередити свою авдиторiю.
- Сегодня, товарищи, ми будем рисовать двух женщин. Я попрошу вас
работать спокойно (вiн хотiв сказати: "Без всяких там шуток й насмешек",
але подивився вбiк на Горобенка i, подумавши, виправився), также буду
просить не мешать товаришам женщинам нам позировать. Итак,
приготовьтесь... Товарищ Носов, пригласите... - звернувся вiн до
коменданта.
Це попередження i якийсь вiдтiнок урочистостi в словах Фiцхелаурова не
подобались Горобенковi. Робив би вже просто, одразу!
Фiцхелауров пройшовся важкою слоновою ходою перед партами i знову скоса
глянув на Горобенка. Вiн дивився не по-звичайному: спочатку коло куткiв
очей збiгались зморшки (очевидно, пiд шкiрою жваво працювали маленькi
м'язи), потiм уже автоматично пiднiмались повiки i з-пiд них виглядали двi
солоденькi родзинки-зiньки. Цей погляд Горобенковi не подобався ще бiльше.
Вiн подумав: якийсь непевний дуже тип... Вiдкiля вiн узявся в цьому мiстi?
За дверима в сусiднiй кiмнатi метушився, щось комусь пояснюючи,
комендант студiї Колька Носов. Вiн приладнав збоку коло тих дверей ширму
i, коли за ширмою почулося шарудiння жiночої сукнi, легенький трiск кнопок
i гапликiв, аудиторiя нашорошилась i посерйознiшала. Лиця всiм звузились i
навiть трохи зблiдли.

I ось з-за ширми в сiрому купальному халатi тихо вийшла на помiст
жiнка. Не зводячи з пiдлоги очей, блiда, вона ступила кiлька крокiв i
стала. Великий, незграбїшй халат висiв на нiй, як на хворiй. Жiнка
хвилювалась.

Фiцхелауров поспiшно пiдiйшов до неї i чемно подав дзиглика.
- Пажал-ста. Разрешите снять? - Фiцхелауров, не дожидаючи вiдповiдi,
приторкнувся до плечей халату, i халат, оголяючи бiлiсть грудей, стегон i
нiг, упав на пiдлогу. Жiнка здригнула i мимохiть соромливо затулила руками
рожевi пуп'янки грудей. Вона боязко глянула на аудиторiю, i її _щоки
зайнялись огнем.

Фiцхелауров занадто чемно, але в тон же час хазяйновито порався коло
неї.

- Ваша фамилия - разрешите? Аудиторiя прикипiла до парт i не дихала.
Жiнка ще бiльше зашарiлась i ледве чутно прошепотiла:
- Шигорина...
- Пажал-ста, товарищ Шигорина... Будьте ласковн - голову немножко левее
й назад... нет, нет, только немножечко назад. Разрешите я вам поправлю.
Фiцхелауров, як хiрург, цупко взявся за жiночi скронi й покрутив. Жiнка
слухняно вертiла головою.
- Больше подайте грудь... Вот так. Прекрасно. Прекрасно. Будьте любезны
- в такой позе.
Фiцхелауров пильно оглянув жiночу позу ще раз i тодi обернувся до парт:

- Начинаем, товарищи! Пажал-ста...

Студiйцi нерiшуче почали малювати. Їхнi руки непевно виводили контури
гарних плечей, волосся, а жiнка вже заспокоїлась i поволi призвичаїлась до
своєї пози. Її чорне розпущене волосся, перев'язане позаду стрiчкою, важко
падало за спину, але одне пасмо одiрвалось i лягло на грудях. Жiнцi це,
очевидно, подобалось. Вона крадькома глянула на нього, неначе перевiряла,
яке це може справити на глядачiв враження, i тодi цiкавим, досвiдченим
оком прожогом пробiгла по студiйцях.

Фiцхелауров знову пiдiйшов до неї.
- Сколько времени вы сможете так выдержать? Жiнка знiяковiла й поспiшно
вiдповiла:

- Нет, нет, пожалуйста... Я папрашу атдахнуть, кагда устану.

Фiцхелауров почвалав до парт виправляти студiйськi вправи. Горобенко
присiв на стiльцi пiд стiною коло плакату. Жiнка спинила на ньому чорнi
цiкавi очi, й Горобенковi здалося, нiби вона, злегка кокетуючи, мотнула
плечем.
Їх погляди раптом близько зустрiлись, i жiнка мов опеклась, не
витримала, перевела очi на помiст.
Але тепер Горобенко знав уже, чого вiн прийшов сюди. Сюди треба було
прийти. Треба було глянути в цi чорнi очi, в саму їх порожню глибiнь, щоб
зненавидiти. Так - зненавидiти! Тобi, як iнтелiгентовi, Костику, бракувало
саме ненавистi, тої святої ненавистi, без якої нема великої любовi. Але
тепер вона буде в тебе. Буде! Ось перед тобою нiжна пелюстка реакцiйної
лiлеї. Ти пригадуєш її? Вона теж маленький, але виразний, як самоцвiт,
уламок з твого минулого. Пам'ятаєш: гусарський полк у цьому ж мiстi,
паради, хвацькi офiцери, бали на Новий рiк та Великдень i маскарад на
водохреща. Ти того не бачив. Тiльки знав про те. Чув. А ось - повiтове
кiно, де щотри днi буває змiна картин.
"Видовая, драма, комическая".
Де вся змiна в тому, що - або "прекрасная видовая", або "жуткая драма",
або "сильно комическая". I так кожнi три днi. I знову, i знову. Пригадав,
Костику? Це твої гiмназiальнi роки. Тодi ще ти не знав Надi.
I ось ти, маленький, соромливий гiмназистик, з кутка фойє коло дверей
до третiх мiсць вiддалiк вдивлявся в чорнi каракулi й широкi криси пiд
страусовим пером. Ти мiг дивитись тiльки на криси, бо тi чорнi очi нiколи
не дивились на тебе. Коло них тихенько дзвонили остроги, поблискували
гусарськi погони, i то для них були погляди i усмiшка чорних очей.
I одного разу, саме в цьому ж кiно, коли виходили з сеансу, панi в
каракулях впустила редикюля. _Ти прожогом метнувся долу, схопив тремтячими
дитячими пальцями редикюля й подав. Тодi єдиний раз чорнi очi на хвилину
подивились на тебе i ласкаво посмiхнулись, мов кинули тобi "на чай". То
тiльки єдиний раз...
I ось зараз цi очi вдруге подивились на тебе. Але ти бачиш добре й сам:
то не є недосяжна царiвна чорної мрiї, як видавалось тодi в кiно. Це
офiцерша. Це власниця дорогоцiнного краму - прекрасного тiла й чорних
очей. Поза цим у неї нема нiчого. Коли хтось нацiоналiзує цю її останню
власнiсть, вона буде дуже вiдразною жебрачкою. Просто шльондрою. Миша
Чернишов, далебi, мав рацiю не турбуватись за їхнє самопочуття в позi
натурниць. I ця гарненька дика кицька в наших свiйських радянських умовах
прекрасно знає, як котирується на життєвiй бiржi цiна її краму. Так, так.
Ось.
Жiнка справдi вже цiлком оговталась i вже без усякого сорому й
нiяковостi позувала. Iнодi вона мимоволi за звичкою поправляла на скронях
своє пишне чорне волосся, i тодi легко здiймались угору рiвнi виточенi
руки, випинався гарний лiкоть i ледве помiтно чорнiли темнi плямки пiд
пахвами. Це впливало на авдиторiю. Вона почала сопти, тихенько, крадькома
перешiптувалась, але зрештою малювала вже жваво i старанно. Дехто
пiдпускав навiть дотепи.
Жiнка з робленою стомою, млосно одкидала голову, тодi хвилювались трохи
її груди, i пiсля цього, вже переможно, з ледь помiтною усмiшкою, вона
гуляла очима по студiї, поки не натрапляла на Горобенка або Фiцхелаурова.
Тодi вона знову удавала, нiби нiяковiла й соромилась. Горобенко з огидою
подивився ще раз на її лице й подумав: "Через три сеанси вона почуватиме
тут себе, як удома. Вона почне флiртувати з ким-небудь або навiть
зв'яжеться з Фiцхелауровим. Коли не фактично, то принаймнi в психiцi, в
потенцiї - це, по сутi, справжня повiя".

Горобенко злостиво посмiхнувся: "Ось вона, ця "блакитна кров"!"
Фiцхелауров помiг жiнцi накинути халата.
- Спасибо. На перами раз достаточно... Вы устали?.. Пожал-ста...

Вiн подав їй руку зiйти з помосту, й жiнка грацiозно вiддалилась за
ширму.

Коло дверей кiмнати крикнув комендант Колька Носов:
- Аглая Кононова! Ваша черга. Виходьте.
Знову за ширмою зашарудiла сукня, похапливо затрiщали кнопки i далеко
ранiш, нiж на це сподiвалась авдиторiя, з-за ширми вийшла друга жiнка.
Вона ступила крок до помосту, але раптом, нiби опам'ятавшись, розмашисте,
як чорнi крила, одкинула халата i гола гордовито вийшла на середину
помосту.
Ця не нiяковiла й не соромилась. Вона закинула назад голову i зухвало,
з викликом дивилась уперед, кудись крiзь стiну, понад головами студiйцiв.
Каштанове волосся хвилясто бiгло її тендiтною спиною i лиснiло,
посрiблене, проти вiкна. Її довгi вiї трохи ховали блакитнi великi очi,
але з тої вогкуватої сутiнi горiло стiльку гнiву, стiльки ненавистi й
зневаги, що навiть Фiцхелауров трохи спантеличився. Вiн стояв мiж нею i
партами i розгублено тер свої пухкi, як iз тiста вилiпленi, долонi.
Студiйцi простодушно пороззявляли роти й, враженi, дивились на натурницю.
Жiнка злегка мотнула головою i її маленькi, мов рiзьбленi, вуста
незадоволено ворухнулись кутиками.
- Я гатова! Что прикажете?
Це збудило фiцхелаурова й повернуло його до звичайного стану. Вiн
моторно закрутився коло помосту, ставлячи дзиглика, однiс для чогось свої
папери з помосту на лутку, наче вони могли затулити жiнку перед
студiйцями, i заходився її садовити.
Горобенко не чув уже його постiйних професiйних фраз. Ця струнка жiнка
своєю справдi надзвичайною оголеною красою майже слiпила очi. На її голу
прекрасну постать важко було дивитись i в той же час страшенно тягнуло
дивитись. Було щось сильне в цiй красi. Сильне й жорстоке.
Фiцхелауров, як i до першої, простягнув до її лиця руки:
- Немножко левее... разрешите, я поправлю... Жiнка легким рухом долонi
спинила його.
- Нет. Я сама...
Жiнка сказала це просто, але так твердо, що руки Фiцхелаурова одразу ж
упали долу, мов по них хтось зненацька рiзонув стеком.
Фiцхелауров зiйшов з помосту i впалим, глухим голосом запобiгливо
промовив:

- Кагда устанете, будьте любезньї, скажите...
- Пажалуйста.
Жiнка, мов прип'ята, застигла на дзиглику в указанiй позi. Її руки
мiцно держались за край дзиглика, пружнi, майже дiвочi груди випнулись
наперед до студiйцiв, i очi лягли десь угорi на карнизi. Жiнка сидiла
цiлком спокiйно, вона навiть нiби сумлiнно виконувала вказiвки
Фiцхелаурова, але в усiй її позi, в тому кинутому далеко понад людей, що
її оточували, поглядi було стiльки незалежностi i зневаги, що здавалось,
то сидить не ув'язнена звичайна офiцерша, а то - якась королева iз тьми
середньовiччя, що зараз наказуватиме своїм джурам i челядi.

Воно, проте, так i було. Ця жiнка, прикута до своєї пози на дзиглику,
скоро вона з'явилась, одразу ж опанувала авдиторiю. Вона схопила її
тонкими мармуровими пальцями з перламутром маленьких нiгтiв i боляче
притиснула до дзиглика... Нiхто з студiйцiв не малював. Тiльки два лiтнiх
робiтники почали мляво зарисовувати її чоло, але з того нiчого путнього не
виходило. На чоло впав од вiкна вiдблиск, але ввижалось, нiби то горить
зоря i жiнка зовсiм не гола, а вбрана в тонку коштовну тунiку. Нiхто не
помiчав її наготи.
Студiйцi з побожнiстю дивились на її лице, i очi їм туманились,
пойнялись сумом, заволiклись безвихiдною тугою. Багато з них бачило гарних
i поганих жiнок. Вони голубили тих жiнок, цiлували i брали. У вiчному
потоцi днiв тi жiнки загубились, стерлись, як стара чорнильна пляма. Але
такої жiнки нiхто з них не бачив. Ця жiнка вимотувала з самого споду їх
зiм'ятих в ешелонах революцiї душ забутi казки давно померлих бабусь про
королiвен, тридев'ятi царства, жар-птицю...

Ця жiнка справдi - з казки. Вона сидить перед ними зовсiм гола, але
нiколи-нiколи це чарiвне тiло не належатиме жодному з них, навiть усмiшки,
навiть лагiдного погляду не вирвати з її мiцно стулених уст i одкритого,
готового змагатись бiлого чола.
Цю жiнку можна роздягнути, але зiгнути, кинути долу - нiколи.

Вона прийшла для них iз казки, з небуття i пiде туди ж.
Ця краса, це найкраще з усiх минулих розтрощених лiт, належить не їм.
Це тiло вiддавало свої божевiльнi пестощi тому, кого вони, смiючись i не
помiчаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборкає цю
жiнку? Хто пiдiйме i покладе до кишенi, як своє, цей безцiнний дiамант, що
лежить, дратуючи, перед голодною юрбою!
Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. I було кривдно i
боляче...

Фiцхелауров не важився порушати цiєї набряклої тишi. Вiн навшпиньки
ходив помалу перед партами i не вдавався до студiйцiв. Тiльки на зворотах
вiн нишком, як кишеньковий злодiй, глипав на натурницю й думав: "Вот бы с
кого рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостньїй зкземпляр!"
Горобенко почував себе зле. З його мiсця добре було видно її анфас i
твердi, трохи вогкi очi. Ще коли вона ступила на помiст, вiн подумав: вона
йде, як на ешафот. Так iшли, мабуть, за французької революцiї найкращi
останнi згустки прогнилої аристократичної кровi пiд гiльйотину. Це
запеклий ворог. Завтра, коли б повернулись їхнi, ця тендiтна рука з
прозорими блакитними жилками владно показала б цим студiйцям дорогу до
шибеницi; цi нiжнi пальцi стискали б парасольку, виколупуючи очi
полоненого. I цi великi глибокi очi тодi б уже напевно засмiялись. О, вони
засмiялись би! Але якби ж то!..

Горобенко зловтiшне дивився на натурницю, але було разом iз тим
неприємно, щось гризло в грудях, щось заважало Горобенковi.
Вiн глянув на крайнього студiйця, що в забуттi тримав над папером
олiвця, поринувши очима на помiст, i одвернувся.

Треба було б нарештi припинити цю комедiю з натурницею i насамперед
змiстити к чорту Фiцхелаурова. Вiн зовсiм непридатний. Але як вийти з
цього одубiння - Горобенко не мiг добрати способу. Вiн сам став якийсь
малий, низенький i зовсiм не адмiнiстрацiйний.
Жiнка стомилась сидiти в однiй позi i ворухнулась. Горобенко почув, як
авдиторiя ту ж мить стрепенулась i знову завмерла. Фiцхелауров спинився
край парт i щипав собi волосинки на пiдборiддi.
I раптом гучно грюкнув пюпiтр.
Жiнка сидiла спокiйно в тiй самiй позi.
Лунко застукотiли важкi каблуки по пiдлозi i зарипiли набучавiлi
солдатськi чоботи. Худий, трихи схвильований червоно армiєць човгав до
Горобенка. Вiн поволi, мнучись, перетягав вiд кроку до кроку свої ноги,
нiби умисно хотiв розтягнути час, заки вiн дiйде до Горобенка. Нарештi
пiдiйшов, винувато забiгав очима, почухав за потилицею.
- Товарищ заведующий... - Червоноармiєць нахилив до Горобенка покошлану
голову i пiвголосом: - Как-то неспособно с знтими рисовать... гляньте, -
вiн показав головою, - человек, понимаете, не в себе сидит... Да й нам
тоже как-то... Все ж человек, дышит, вишь...
Горобенко вороже глянув червоноармiйцевi в вiчi i грубо спитав:
- В чому рiч? Що, власне, ви хочете?.. Червоноармiєць знову почухав за
потилицею:

- Как-нибудь бы нам других прислали... Попроще, што ли...
Мов хто вдарив Горобенка. Вiн прикусив губу, звiвся на ноги й майже
крикнув:

- Не ваше дiло!.. Не подобається - не йдiть! Нiхто вас _сюди не
тягне...

Червоноармiєць одвiв набiк голову i соромливо переступав з ноги на
ногу:
- Да я тольки так... не серчайте... До них поспiшно йшов Фiцхелауров
дiзнатись, що трапилось.

XX

Розмiрене i тихо коливались попереду двi труни. Нахиляться трохи
лiворуч, а потiм перехиляться на другий бiк. Потiм ще раз лiворуч i знову
- назад.
Чорнi й червонi прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за
трунами. I пiд їхнiм наметом нiби легше й затишнiше було пливти двом
небiжчикам в свою останню подорож.
Попереду довгий ряд вiнкiв. Простих, благеньких вiнкiв. З ялинки i
польових квiтiв, перев'язаних червоними биндами. Тi бинди журно спадали
долу, мов лишали за собою червону дорiжку.
А зараз за трунами - верескливе голосiння запнутої в чорний шарф
Фролової i тихенькi, нiби боязкi, схлипування згорбленої i якоїсь напрочуд
маленької старої матусi Чернишова.
Понуро й мовчки йшли партiйцi за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним,
збитим натовпом.
I не було їм на вустах слiв, не було пiсень, не було монотонного
скавулiння похоронного церковного дзвону.
Важко й тихо тупали ноги в поросi i тiльки оркестр за прапорами
сумними, опалими акордами тужив у жалобному маршi. I в тих акордах, як
струмки у великiй рiцi, злилися думки, слова i спiви окремих партiйцiв.
Злилися й несли свої каламутнi, журнi води кудись далеко, далеко за синi
обрiї буття... I було дивно бачити себе натовпом серед чужих i байдужих
старосвiтських домiв повiтових, i були нестерпучi нахабно-цiкавi погляди
обивателiв.
Горобенко бачив це все не одразу. Воно спочатку проходило зором крiзь
очi, шпорталось у мозку i вже потiм лягало липкуватою, тепленькою парою. I
тодi було видно: стоять коло ворiт цi обивателi i вивалили очi на
процесiю. Вони не вiд того щоб послухати духову музику, i їм хочеться
добре роздивитись, як ховають по-комунiстичному двох забитих.
Їх багато, i натовп партiйцiв серед них - як жменька Колумбових морцiв
на американському суходолi серед тичб дикунiв.

I ще видно:
Дехто з них не покидає процесiю i вистрибом забiгає наперед, щоб
побачити комунiстичну матiр i дружину. Їх дивує маленька, зсохла, як сухе
бадилля, матуся Чернишова. Їх, певно, вона навiть розчаровує: адже це
звичайна стара мати, як i мiльйони iнших матерiв, що тихо й покiрно
побиваються за своїми дiтьми. Вони незадоволенi, i ось двоє якихось уже
зовсiм близько пiдiйшли до трун i стають навшпиньки, щоб подивитись в
обличчя мерцiв.
Горобенковi видавалось це за образу небiжчикiв. Гримнути б щодуху на
них, цiкавих, розiгнати б по їхнiх мишачих норах!
Там же попереду, в тих двох трунах, лежать першi жертви останньої
сутички партiї з ними. Там - Миша Чернишов i Фролов... Це тi найкращi, як
казав Зiверт, що їх послала партiя на село. Трупи покрито червоною
китайкою, i лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає, - вiн
бачив цi закривавленi трупи на возах, коли їх привезли до вiйськкомату, -
в Чернишова одiрване праве вухо й синьо-бордовий басаман через чоло, у
Фролова - в одному оцi кривава яма, а в другому - жах. Те око востаннє
бачило навколо себе тiльки ворогiв. Запеклих, хижих, розлютованих. На тi
лиця неприємно було дивитись, i разом iз тим вони вбирали в себе живi очi.
Але тi тортури, тi жахливi муки тiла минули вже, i трупи спокiйно
лежать у трунах, мов спочивають пiсля важкої працi. I хочеться, щоб не
Чернишов лежав тепер там, а ти, i хай плачуть так само сурми i стиха помiж
себе перешiптуються прапори... I хай не буде нiкого стороннього, нiкого
чужого. Навiть цих червоноармiйцiв з карроти, що йдуть позаду, - не треба.
Хай на цю таємну, величну раду життя i смертi прийдуть тiльки свої, тiльки
тi, що їх злютувала в живий крицевий ланцюг гаряча, молода кров...

Коли процесiя наблизилась до кладовищенської брами, пiдслiпуватий
ветхий сторож за звичкою поспiшив на дзвiницю привiтати мерцiв дзвонами.
Глухо, по-замогильному, на низенькiй дерев'янiй дзвiницi вдарив дзвiн i
розтанув мiж соснами. Потiм - другий, тоненький, третiй ще тонший,
четвертий - дискантова струна i знову - глуха, тягуча октава... Бом...
Бем... бiм... дi-iнь... бо-ом...

Справжнi куранти смертi.
Хтось вихопився з натовпу i прожогом побiг зупинити дзвонаря. Мерщiй би
припинити цей глум над трупами товаришiв!
I тодi знову заридали сурми.
Незвичайно i дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий
натовп комунiстiв з прапорами. I старi, з облiзлою фарбою, хрести
знiтились i нiби ось зараз же пошкандибають геть по своїх чорних закутках.
I стрункi молодi сосни застигли здивованi, мов налагодились слухати
промови.
Знайоме старе кладовище.
Тi ж самi стежки помiж могилками, тiльки тепер вони заросли морiжком i
де-не-де - безсмертники.
Безсмертники на кладовищi! Це цiкаво збiглося: льох кiсток i тiла, що
гниє, а над ним - безсмертнi квiти!..
Але революцiя зачепила й кладовище. Розгнузданим мустангом вона
пролетiла понад безсмертниками, i ось лежать долi перекинутi хрести,
побито кам'янi надгробки i з овалiв тих надгробкiв видерто фотографiї
їхнiх небiжчикiв.

Руїна. Прах.
I це добре. Зруйнувати б усi кладовища, щоб нi одне з них не нагадувало
минулого! Бо кладовище - не тiльки тут. Хiба оте повiтове мiсто, що
розляглось лiньки позаду, не кладовище теж? Там же кожний куток увiбрав у
себе минуле i стирчить перед очима - чи свiдком, чи нiмим докором... I цей
надгробок, що край дороги, вiн теж вiдтiля - з того, що поховано в мiстi.
На цьому надгробку напис - Кость його пам'ятає:
Но одна лишь тебя
Не забудет душа -
Твоя мать.
Никогда, никогда.
Горобенко _умисне пiдiйшов до надгробка.

Так, слова цi є ще й досi, тiльки вони почорнiли й запорошились.
Так само вп'ялась у далеке небо своєю верхiвкою сосна, i блакитне небо
крiзь гiлля дивиться лагiдними очима, наче посмiхається, заплакане. А
фiгура надхненної дiвчини, що вiчно шепоче коло надгробка молитву, тепер
забруднена, i її бiлi мармуровi уста хтось старанно розмазав червоним
олiвцем.
Розмальовуйте ж цi пам'ятники людського лицемiр'я i брехнi, ви, юнi,
зухвалi, невiдомi руки! Трощiть цi нiкчемнi старi хрести i розтоптуйте
могилки! Не треба кладовищ. Хай залишиться тiльки зелений спокiй сосон. А
бiльше - нiчого...

Ями викопано осторонь вiд могилок, там, де вiльно ростуть молодi сосни,
де трунарi не копали ще землi. Коли наблизилась сюди процесiя i вже видно
було свiжi ями, всi якось чудно заворушились. По натовпу промайнув ледве
чутний шелест, натовп збився купою, але то на хвилину. Вiдтак повiльно
живим товстим обручем оточили ями...
Перший промовляв Кричеєв. Казав голосно, не запинаючись, не шукаючи
слiв, але було щось у його словах офiцiйне, сухе, нiби за тезами. А вкритi
червоною китайкою труни стояли тут ось, край ям. I тепер виразнiше
почувалось, що в цих трунах лежать Миша Чернишов i Фролов. I було
неймовiрно, що вже нема Чернишова, що вже не засмiється вiн, не скаже своє
"гади повзучi", не загоряться дитячими вогниками його очi. Там, у трунi,
пiд китайкою лежить тепер спотворене чуже лице. Тi два трупи - страшнi i в
той же час занадто близькi. То були трупи не Фролова з мiщанськими
звичками i не п'янички легковажного Мишi Чернишова, нi - то лежать жертви
за одне спiльне дiло. Може, тiло не витримало i були передсмертнi
благання, каяття i стогони, а може, їх i зовсiм не було... Смерть
викреслила їхнi хиби, i органiзацiя ховає двох рiдних, любих товаришiв.
Через це тiснiше туляться одне до одного плечi i натовп комунiстiв
дивиться на трупи одним спiльним печальним оком.
Iз гущi людського одягу просунувся наперед Зiверт.
Iще бiльше нашорошились сосни, коли залунав його чiткий, грудний голос.
- ...Ми були, товаришi, занадто м'якi, занадто гуманнi. Тепер нам
дорого доводиться платити за нашу м'якосерднiсть. Тут - нашi товаришi. Ще
так недавно ми бачили їх мiж себе; тут тi, що їх ми першими послали на
нашi форпости. Що з ними зроблено!.. Гляньте!..
Зiверт простер наперед руку й нахилився до трун. Одна мить - i
здавалось, що Зiверт зiрве китайку й покаже жахливi потемнiлi лиця. Стало
зимно й хотiлось зупинити Зiвертову руку: не требаї..
Але Зiверт знову випростався i тодi кинув до натовпу:
- Боротьба не скiнчена! Боротьба триває далi. За одного - десять їхнiх,
за смерть - смерть!..
I мимоволi повторив до себе Горобенко: за смерть - смерть!
Повторив i замислився.
Останнiм вийшов до трун Дружинiн. Хотiлося йому сказати про забитих
товаришiв, сказати, що вони виконали свiй обов'язок, що їхнiм шляхом
пiдуть тисячi комунарiв, але слова стали важкими i не пiдняти їх, не
подужати горловi. Дружинiн м'яв пальцями свiй замусолений кашкет, i з уст
упали зовсiм не тi слова:

- Товарищи!.. братщд дорогие... прощайте, товарищи... I раптом збоку
тихенько заплакала стара Чернишова:
- Миша... Мишенька мой... Смночек ненаглядный...
Дружинiн притиснув до грудей кашкета, махнув рукою i зник у натовпi.

Але слiз не було. Вони поллялись десь усерединi, iз серця.
Пiдняли труни й тихо спустили в ями. Тодi несамовито закричала Фролова
i шарпонулась за труною. Над головами рвонув салют. Ще раз... I коли впав
на трупи перший налопатник землi, тодi, одмахнувши стару кладовищенську
церкву, похилi хрести й сосни, з сурм бадьоро i переможно вдарили розкоти
"Iнтернацiоналу", i полетiли вони через лани до далеких мовчазних сiл, як
пiсня перемоги, як гiмн вiчного, невмирущого життя...
I вдруге з'явилось Горобенковi те, що колись уже спало раз на думку:
смерть не годна перетнути вiчного калейдоскопа життя!..
Треба тiльки намацати в собi той архiмедiв важiль, той стрижень себе
самого й цупко держати його в руках. Тодi буде iнше, прекрасне життя i
проста, логiчна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на
розстрiлi, посмiхаючись, вiддає рукою шану своїй власнiй смертi. Але: за
кров - кров, за смерть - смерть! I це сказав не Зiверт отут, а я.
В ями важко падали свiжi брили землi, а навколо, вгору, до неба,
звелись на струнких стовбурах кладовищенськi сосни. Зеленi, молодi.

XXI

З обивательських поглядiв - стороннiх, безпартiйних, усмiшливих у
кулачок, з шепотiнням на вухо сусiдовi, i з того, як поспiшно розходився й
порожнiв базар, i, нарештi, з того, як верхи на конi промчав до парткому
повiтпродкомiсар Дробот - з того всього Горобенко збагнув, що щось
трапилось.
Вiн вийшов з культвiддiлу радпрофу й налагодився був простувати до
ком'їдальнi, але розпечене липневим опiвденним сонцем повiтря було
неспокiйне. В ньому причаїлось . i важко дихає спiтнiле - щось вороже,
щось єхидне й пристрасне. Горобенко повернув лiворуч i пiшов до парткому.
Вiн хутко перейшов зарослу шпоришем площу коло собору, де стирчать сухi
деревця майбутнього соцiалiстичного парку i стоїть незакiнчений п'єдестал
пам'ятника жертвам перших жовтневих боїв, коли до нього збоку надбiг
Радченко,

- Ви до парткому? Оголошено казармений стан... Радченко розхристав до
волосатих грудей сорочку, з його поголеної голови текли цюрки поту, вiн
утирався рукавом i вiдсапував ядуху.
Горобенко зупинився, щоб дати Радченковi передихнути, й спитав:
- Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього:

- Хiба ви ще не знаєте?
- Нiчогiсiнько.
- У Козiївцi - банда. Шiсть верст вiд мiста... Забито трьох i
Гарасименка з Хведорiвки на дорозi... В лiсi знайдено його одрубану
голову...

У парткомiвському дворi вже було людно. Стояло багато озброєних,
промайнула i зникла в дверях зашнурована ремiнцями постать Нестеренка.
Щось наказував комусь Дробот. Ходила мiж групами й мовчки прислухалась _до
розмов стурбована Славiна. На схiдцях сидiв з рушницею Дружинiн i стомлено
покурював "козину лапку". З вулицi надходили новi партiйцi.
Не треба було й розпитувати. З уривкiв розмов, iз окремих слiв, iз
внутрiшньої серйозностi всiх, що її не мiг розбити чийсь смiх, Горобенковi
стало одразу все вiдомо.
Мiська органiзацiя переходить на казармений стан. Всi _партiйцi
мобiлiзованi. Банда може вiдважитись наскочити навiть на мiсто. Але треба
вирвати в. неї iнiцiативу. Каррота й частина партiйцiв складають загiн, що
вночi має захопите Козiївку. Решта охороняють мiсто.
Горобенко зiйшов на другий поверх до кабiнету Кричеєва.
Кричеєв радився про щось iз заворгiнстром i Нестеренком. Збоку стояв з
наганом на поясi i карабiном за плечима Попельначенко. Вiн уважно слухав.
Горобенко пiдiйшов до Кричеєва.

- Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слiв. Кричеєв незадоволено
одiрвався вiд розмови й повернув до нього шкельця пенсне.
- Що таке?
- Я хотiв би вам особисто це...
Попельначенко здивовано глянув на Горобенка.
У Кричеєва на чолi збiглись двi глибокi зморшки.
Вiн устав з-за столу i заклопотано пiшов з Горобенком до вiкна.

- У чому рiч? Я слухаю...
Горобенко пильно подивився Кричеєву крiзь його пенсне в вiчi, помовчав
хвилину, а тодi твердо сказав:
- Я прийшов вас просити, власне, не просити, а вимагати - пошлiть мене
з загоном у Козiївку...
Кричеєв високо пiдвiв брови, а потiм пiдозрiло прищулив очi:
- Чому ви так - я не розумiю - ставите питання? Люди потрiбнi й тут.
Мiсту теж загрожує небезпека. Горобенко настирливо повторив:
- Пошлiть мене в Козiївку. Ну, це так треба!.. Менi треба. Розумiєте?

Кричеєв потер рукою щоку i, наче побачив у Горобенковi щось нове i
незнайоме, уважно подивився на його лице.
- Я, розумiється, нiчого не маю проти. Коли ви хочете - прошу, я скажу
Нестеренковi записати вас. Горобенко з притиском промовив:

- Так, я хочу!
Кричеєв повернувся до столу, а Горобенко пiшов до дверей. Вiн чув, як
позаду всi зрушили з мiсця й шепотiли до Кричеєва. Горобенковi муляв спину
допитливий i гострий погляд Попельначенка. Хотiлось обернутись на той
погляд, але Горобенко стримався й вийшов у двiр.
Коло Дружинiна крутилась Славiна. Вона казала йому пошепки:
- Я не понимаю, ну зачем же й женщин на казарменный? Не будем же мы,
действительно, стрелять бандитов!.. Дружинiн знехотя вiдповiв їй:

- Это же для вас лучше. Ведь если мм все вместе, то _все-таки как-то
вернее, да и вообще...

У двiр в'їхав з двома возами Завальний. Вiн привiз яловичину на харч
партiйцям i тютюн.
На порiг вийшов зашнурований Нестеренко. На головi низенька кубанка,
коло нiг злiва - козацька шабля, справа - одрiзай. Вiн увесь виструнчився,
нiби пiдрiс трохи. Лице серйозне, голос рiзкий, командувальний.
- Хто ще не получив винтовки - взяти в оргiстрi. Славiна несмiливо
запитала:

- Й женщинам тоже?
Нестеренко, не дивлячись на неї, сердито вiдповiв:
- Да, да! Сказано - усєм.
Нестеренко по-вiйськовому повернувся на каблуцi й зник у дверях.
Рушницi роздавав Гольцев. Пiсля тої анкети з парткомiвською
характеристикою до губернiї, Горобенко не помiчав якось Гольцева. Вiн нiби
зник iз мiста. Гольцев ретельно перераховував набої, обережно брав iз
кутка рушницю, з хвилину оглядав її всю вiд ложа до мушки, мов милувався з
неї, i тодi вже вiддавав партiйцевi.

- Прошу. Вона не заряджена.
Гольцев одразу, тiльки-но Горобенко увiйшов, помiтив його, мов
спецiально чекав на нього. Вiн радiсно скинув чомусь кепку, поспiшно
накинув на обличчя свою машкару усмiшки й привiтався, як iз давнiм
знайомим.
- А-а!.. Товариш Горобенко! Прошу, прошу... Горобенко стримано вiдповiв
на привiтання. Гольцев вибрав чепурненьку кавалерiйську рушницю й подав
Горобенковi.
- Оця буде добра для вас. Вона легенька. А пiдсумок є у вас?..
Почекайте. Я зараз пошукаю. Тут я приховав один для вас.
Гольцев пiдставив стiльця й полiз нишпорити на шафi пiд паперами, а
Горобенковi знову неясно було: "Чого вiн до мене так липне?.."
Гольцев старанно повкладав у пiдсумок обойми набоїв, зав'язав мотузки й
передав Горобенковi:
- Тепер усе. Прошу.
Вiн прищулив око й шепотом поспитав:
- А вас куди - в Козiївку чи тут залишитесь? Горобенко холодно сказав:

- Не знаю.
Гольцев нахилився до Горобенкового вуха i, бризкаючи слиною, зашушукав:

- Я побалакаю з Попинакою, щоб вас тут залишили... Горобенко
стрепенувся, гостро глянув Гольцеву в вiчi (Гольцев знову накинув на
обличчя машкару) i грубо одбив кожне слово:
- Я вас зовсiм не уповноважую просити за мене i, взагалi, прошу вас
дати менi спокiй!
Гольцев винувато посмiхнувся й задрiботiв пальцями в _повiтрi.
- Ну, навiщо ж ви так, їй-богу!.. Я ж зовсiм не для того...
Горобенко вже не чув його. Вiн перекинув за плече рушницю й ступив
схiдцями на двiр.

Коло мурованої дровiтнi стояв у гуртi партiйцiв Дробот i розповiдав
якогось соромiцького анекдота. Вiн масно посмiхався своїми великими
товстими губами. Хтось заливчасто реготав. Трохи осторонь стояв Нестеренко
й мовчки уважно слухав.
Десь за парканом пустували вуличнi хлопчаки. Вони перекривляли когось i
викрикували несамовито "Iнтернацiонал"; раптом з-за паркану визирнула
якась бiлява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрi сiренькi очi лукаво
прошмигнули по двору, зупинилися на Нестеренковi, i тоненький дитячий
голосок залився вихлястим дискантом:


Сидить Троцький на лугу
Гризьот конськую ногу.
- Што за гадина
Совєцькая говядина!

Нестеренко миттю повернувся по паркану. Кудлата голова зникла.
Несторенко плюнув i вилаявся. Дробот замовк i задер до паркану голову. За
парканом знову той же дитячий голосок дражливо затанцював:

Ех, да яблучко малосольноє!
А совєцькая вдасть малахольная...

Нестеренко гнiвно крикнув до когось:
- Споймать пацана i вушi видрать! Вiд ганку озвався Дружинiн:

- Зачем же так, товарищ Нестеренко. Пацана нужно учить, а не драть.
За парканом стало тихо.
У двiр привезли кулемета й поставили коло ганку. Кулемет, мов не
розумiючи, кого саме йому треба заплювати, незграбно розкарячив ноги й
безглуздо дивився на старий флюгер, що на дровiтнi. Коло ворiт заспiвала
група комсомольцiв.


Ой у полi жито
Копитами збито...

Сумний, тягучий мотив зненацька перетнувся й застрибав уже веселим
приспiвом:


Пiд бiлою березою
Козаченька вбито...

Горобенко прислухався до пiснi. Вона була незвичайна для
парткомiвського подвiр'я. Та наче хтось умисно занiс її сюди з колишньої
"Просвiти" чи теперiшньої сiльської школи.
З парткому вийшов, упоравшись з харчами, Завальний. Вiн почув iз ганку
пiсню й пiдтягнув розстроєним, як клубне пiанiно, басом:

- Ой, убито, вбито,
Затягнуто в жито...

I пiсня знову зрадiла чомусь, засмiялась недоречно:

Червоною китайкою
Личенько покрито...

"Чудна наша пiсня, - подумав Горобенко i закурив цигарку. - Вона i
тужить, i смiється разом. Чудна, як i вся наша химерна iсторiя, що почала
Хмельниччиною, а кiнчила "отечеством" та "Енеїдою" Котляревського,
прокинулась у дев'ятсот сiмнадцятому - i пафос свого вiдродження обернула
у вишиваний фарс... Чудернацька наша iсторiя..."
- Комунари, стройся! - то скомандував серед двору Нестеренко.
Безладно шикувались партiйцi, збиваючись, двоїлись ряди. Горобенко
поправив на плечi ремiнь вiд рушницi й задоволене потяг продкомiвського
тютюну.

Нестеренко по-командирському пройшов очима по рядах, але, дiйшовши до
Горобенка, його очi спинились i недобре блиснули.
- Ти што ж? Горобенко не зрозумiв:
- Що таке, товаришу? Нестеренко ступив до нього крок.
- Папиросу - вон! Раз скомандувано "смирно", значить, никакiх папирос.
В строю стоїш!.. - Сердито й ображено кинув вiн до Горобенка й одiйшов.

Горобенко, як невинно покараний хлопчик, не змiгнувся нiчого
вiдповiсти. Вiн несвiдомо викинув зараз же цигарку, мов вона опекла його,
i стояв червоний аж до вух. I тiльки коли Нестеренко почав читати на
правому крилi наказа, Горобенковi приском ляпнуло в мозку: "Фельдфебель!
Справжнiй фельдфебель! - I тодi запекло в грудях i хотiло вирватись на
вуста: - Чому ж я йому нiчого не вiдповiв! Треба ж було одразу..."
З правого крила читав далi Нестеренко:
- ...Соловйов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Колот - цi товарищi
одправляються з карротою в Козiївку. Два шага впiрьод!
Горобенко ступив з iншими на два кроки i раптом почув на собi збоку
чийсь пильний погляд. Вiн повернувся лiворуч i глянув. На ганку,
обiпершись на одвiрок, стояв Попельначенко.

XXII

Виступили об 11-й уночi. Попереду загiн комунарiв, позаду два вози з
кулеметами, далi - каррота.
Нiч темна i сторожка тиша тримають повiтове мiсто в чорних лапах. Мiсто
спить, i не шелесне на деревi жодний листок, не гримне жодна хвiртка.
Тiльки над головами вгорi, на темно-зеленому небесному безкраї, точиться
своє невiдоме, холодне життя. Там, на безкiнечному Чумацькому Шляху,
зриваються зорянi метелицi, мчать шалено небесними просторами, потiм
гаснуть, розсипаються на дрiбнi золотi снiжинки i тодi вже спокiйно
виблискують на поламаному Волосожарi або на Возi, що повис серед неба
закинутою каструлею.
I дивно бачити на холодному небi тi завiрюхи, коли навколо ще серпнева
нiч.

Йшли мовчки знайомими повiтовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як
старi муштрованi солдати. Важко вiдрiзнити окремих людей. Вони всi зараз
однаковi. I Завальний, що йде поруч, i Дробот у передньому ряду справа, i
ця жiнка, що лiворуч штучно збiльшує свої маленькi кроки, щоб не
вiдставати вiд чоловiкiв. Хто вона така?.. Це ж завжiнвiддiлу, Леонтьєва.
У неї при боцi кобура з бравнiнгом, а за плечима маленький австрiйський
карабiн. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить,
щоб iти в ногу з товаришами.
I знову незрозумiле було Горобенковi: вiдкiля в них ця воєнщина?
Леонтьєва - недавня робiтниця з тютюнової фабрики великого мiста. Для неї
воєнщина мусила б бути огидною. I поруч iз тим - Леонтьєва умисно вигинає
всередину спину, випростовує груди, наче це їй здавна вже притаманна
вiйськова виправка.

"Я все ж таки їх зовсiм ще не знаю... - подумав Горобенко. - Може,
кiнець кiнцем у цiй воєнщинi, в Несторенкових ремiнцях, у Несторенковiй,
кажучи просто, фельдфебельщинi i є свiй незрозумiлий сенс... Може, це
тiльки мої iнтелiгентськi упередження не дають менi змоги перетравити це
все як цiлком звичайне, потрiбне й неминуче... Хто зна, може..."
Збоку, осторонь вiд загону, на сiрiй дебелiй кобилi їхав Нестеренко.
Вiн грузько сидiв на кобилi, мов врiс у неї. Нiч накинула на них темне
напинало, i через те Нестеренко i його кобила видаються здалека як
велетенський силует чорного центавра.
Горобенко напружував зiр, щоб краще роздивитись їхнi обриси. Було своє
особливе вiдразне задоволення вдивлятись у ту Несторенкову постать,
уявляти собi деталi його темного лиця з тонкими порепаними губами й
маленькi зеленуватi очi пiд навислим чубом. Тiльки нiяк не давалось утямки
- як цей тугий вузол фiзичної сили може так сильно впливати на дорослих,
розвинених людей i мовчки, мов на налигачi, вести їх, слухняних, туди, де
треба тiльки самої цiєї фiзичної сили? Що б там не було, а й ти, Костю,
скорився цiй силi, вона зламала тебе ще там, у парткомi, з цигаркою, i
поведе тебе туди куди схоче.
Проходили повз останнi хати передмiстя. Тут повiтове мiсто скидало вже
з себе панське убрання й поволi розсупонювало селянського очкура.
Неподалеку на пагорбi розчепiрив довгi руки мовчазний, насуплений вiтряк,
немов шикав комусь позаду заховатись у полi. Позаду на вибоїнах рипiли два
вози з кулеметами.

Нестеренко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсiм близько коло
нього пройшов Горобенко. Здавалося, що вiн навiть роздивився Нестеренковi
очi - вони холоднi, як оливо вночi, але рiзкi, з хижим вiдблиском.
Хотiлось глибше глянути Нестеренковi в вiчi, щоб збагнути їх силу i
вирватись з-пiд неї. Горобенко подумки промовив до себе, упевняючи: "I
зовсiм не те, що "вiн веде", а насамперед я сам iду туди. Я сам вибрав
собi це i йтиму до кiнця. I я прекрасно розумiю, куди йду. Я йду
лiквiдувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою
стрiляти або навiть i розстрiлювати тих осатанiлих селюкiв, що в iм'я
свого засiка й химерної "неньки" нищать нас. Це те, чого, власне, я давно
вже сам хотiв, i Нестеренко тут - тiльки збiг подiй".

Iшли дорогою край стернi. З-за далеких хуторських хат вилiз великий
червонуватий мiсяць. Його зморщене, натрудоватiле коло, як вид рахiтичного
немовляти, що допiру побачило свiт, плаксиво скривилось i не хотiло
свiтити. Десь на стернi кричав перепел.
Загiн комунарiв iшов уже вiльно, не додержуючись рядiв. Тiльки
Нестеренко їхав збоку на своїй кобилi у тiй самiй позi - чорний i
насуплений. Холодними краплинками падала на цiвки рушниць роса, м'яко
шелестiв пiд ногами втоптаний дорожнiй пил.

Нестеренко знову зупинив кобилу й обернувся на сiдлi. Оглянув загiн i
напiвголоса хрипко скомандував:
- Не курить бiльше! Командир карроти, Гвоздьов! Вишли сторожевоє
охраненiє. З северо-южной сторони може буть удар...
"Дурень! - сказав до себе Горобенко: - 3 "северо-западной". Не може
вiдрiзнити сторони. Теж "командир"!.."
Але востаннє зловив себе Горобенко i знову почав картати: "Це, Костю,
теж iнтелiгентщина! Гнила i нiкчемна. Не в тому ж, кiнець кiнцем, рiч, що
вiн не може вiдрiзнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому
саме?" - нетерпляче запитав себе Горобенко.
Здаля перед чорною стiною лiсу парувала туманами Ворскла. Мiсяць
заспокоївся, вилiз вище i випустив долу своє кволе промiння. Злегка
посрiблились потилицi й поблискували цiвки рушниць.
"В тому рiч, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того
єдиного певного нацiонального водозбору, що ради нього засновував колись
"Просвiти", був за iнструктора Центральної ради, тiкав з директорiївським
вiйськом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумiлими людьми саме в ту
мiшень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти
мусиш розтрощити цю мiшень на трiски, спалити тi трiски, щоб не лишилось i
слiду. Ти мусиш, Костю, стрiляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому
рiч..."
Збоку тихо перешiптувались два комунари. Стукнулись цiвками чиїсь
рушницi.

"Чи ж вони розумiють це?.. - затаєно подумав Горобенко. - Але що це -
сумнiв? Вiдкiля вiн? Дурницi! Його вже нема бiльше й не буде. Ти сам його
склав собi iз старого мотлоху. Зведи ж це ще раз собi на очi i розбий
назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобi (саме чогось
у тобi) збiглися цi двi сили i стали вiч-на-вiч. Вiд тих i вiд тих. Ти
прагнеш рiвноваги, але це вигадки! Хiба їх можна урiвноважити? Адже за
цими Попельначенками, Кричеєвими i Дружинiними позаду стоїть Спартак,
Мюнстер, Сибiр, каторга, страйки i Жовтень, а попереду - майбутнє i цикли
свiтових хуртовин. А за тобою з учорашнiм нацiональним союзом i
"Просвiтою" - поплутанi мотузи зради, лакейства i бутафорiя побутового
театру. Хiба ж можна зрiвняти безмежнi простори майбутнього соцiалiзму з
чотирма стiнами своєї хати, де "своя правда, i сила, i воля"!.. Твердо
ступай тепер, Костю, вперед i бий без промаху. Далебi, життя збудовано
далеко простiш, нiж це морочить собi й iншим голову манiжна iнтелiгенцiя.
Бий просто й рiшуче, як Нестеренко!.."
- На мєстє... сто-ой!
Загiн зупинився на серединi узлiсся. Ладнались ряди. Коли вже стали,
Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нiчний холодок проходить
крiзь тоненьку сорочку й щипає спину. Було б френча захопити, подумав
Горобенко й злегка затупцював на мiсцi. Вiд того холоду наїжачились щоки i
трохи тремтять щелепи: "Ну, що було б захопити френча!"
I раптом хтось позаду накинув Горобенковi на плечi шкуратянку. Вiн
обернувся й вiд несподiванки навiть подався назад. Перед ним стояв
Попельначенко й посмiхався. Попельначенко сказав як близький товариш:
- Змерз, Горобенко? Це тужурка - тобi. В мене шинеля є.
Горобенко зняв з плечей шкуратянку.
- Нi, для чого ж це? Менi - нiчого...
Але Попельначенко вже нахилився набiк i просував пальцi в шинельнi
рукави. Буркнув сердито, навiть роздратовано:
- Брось! Строїть там iз себе ще... Одягай, i нiкакiх гвоз-дєй!

Позаду задзвенiв командир карроти Гвоздьов:
- Полрота, напра-а-во! Шагом маршi Збоку захрипiв Несторенко:

- Комзвод, цеп'ю к лiсу вперьод!
Рiзко заклацали затвори рушниць, i поспiшно затупали ноги.
Було нiколи одмовлятись вiд Попельначенкової тужурки. Горобенко
застебнув на комiрi гаплика й зрiвнявся з лавою.
Хрускало пiд ногами ломаччя, назустрiч сунули кущi й дряпали руки.
Кавалерiйська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках i коле темряву.
Просто перед лавою, як мур ворожої фортецi, - густий, похмурий гай. Вiн
нащулився й мовчить. Нiби хоче ближче пiдпустити лаву, щоб потiм одною
чергою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густiшають чагарi.
Ось зараз бризне гай огнем. Цю мить... Ось...
Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Вiн заплутався
гiллям мiж зорями, i чорний панцир стовбура зеленувате вилискує пiд
мiсяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. "Ах, чого вiн
мовчить!.. Швидше б уже".

Густо посунули назустрiч дерева. Лава вступила до лiсу й прискорювала
ходу, майже бiгла. Лiс стрепенувся й ожив. Пронизливо трiщав, ламався пiд
ногами хмиз, i боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай, i
не видати лави. Але Горобенко вiдчуває її всю, кожний її нерiвний крок.
Вона, як i Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива гнiтюча
тиша, але гай мовчить.
Горобенко спiткнувся об якусь карлючку й мимоволi пiдскочив. Вiн
звернув трохи вбiк, ступив два кроки й... прикипiв до мiсця. Перед ним
долi жеврiли вугольки... Хтось наспiх присипав багаття землею, але не
встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволi вогники
вiйськовий казанок, а коло нього - зiбгана солдатська шинеля.
Горобенко глухо сказав до лави:
- Тут огнище i шинеля...
В лавi зашепотiли й спинились.
Трiск на хвилину замовк.
Горобенко гаряче дивився на вугiлля, що сумно вкривалось перед очима
попелом i поволi загасало. Кортiло помацати шинелю. Тут допiру були вон
й... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно
перекинувся, i з нього на чобiт Горобенковi полилась вода.
Ззаду поспiшно й заклопотано пiдiйшов спiшений Нестеренко. Вiн
пожадливо уп'явся очима в багаття, i в очах на вiдповiдь вуглинам заграла
гостра посмiшка.

- Бандочка була...
Нестеренко перекинув передком шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по
землi пiдошвами, i склав дашком коло рота долонi:
- Комзвод! Цеп'ю вперьод...
Нестеренко побiг назад за стовбури.
Тепер, пiсля багаття й покинутої шинелi, стало легше. Мiцно стискали
руки рушницю, й ноги твердо поспiшали вперед. Десь неподалеку дорогою
загупотiли конi. Вiдтiля; долетiв Нестеренкiв _голос i пропав мiж гiллям:
- Гвоздьов! З лєвого флангу
Дерева порiдшали. Засiрiло передранкове небо. Знову виступили кущi i
заважають iти.

Раптом на правому крилi бахнув пострiл. За ним - другий. Ще раз.
- Бєгом, вперьод!!.
На правому крилi знову пачка пострiлiв. I стихло. Лава вибiгла з гаю на
стерню й вiдсапувала. Стало вже зовсiм видно. Свiтало. Вiдкiлясь узявся
незадоволений Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою i вилаявся.

- ...Втекли.
Сизий обрiй даленiв за могилою. Передранковий холодок дряпався за
рукави й лоскатав спину.
З поля риссю пiд'їхав Нестеренко з Гвоздьовим. Нестеренко одсунув на
потилицю кубанку й одкинув з чола чуб".
- Втекли, так-перетак!.. Тольки б ще три кавалеристи менi i - спiймав
би гадiв! На хутори, мабуть, подались. Нестеренко круто повернув кобилу i
скомандував:

- Комзвод, стройся!
Оддалiк на рiллi знову задзвенiв тенором Гвоздьов. Хутко вишикувався
загiн i рушив до шляху. Вдалинi пiд лiсом парувала Ворскла й бовванiли за
вiтряками козiївськi верби.

XXIII

Їх було шiсть. Шiсть найзаможнiших козiївських багатiїв. Але
вiїдавались вошi звичайними селянськими дядьками. Стомленi вiд роботи,
посiченi зморшками лиця, скуйовдженi бороди й навiть замурзанi сорочки.
Були флегматичнi в рухах i нiби цiлком байдужi. Горобенко нiколи б не
вiдрiзнив їх серед бiдняцької сiроми. Але Нестеренко вибирав їх старанно i
заклопотано, мов шукав серед них племiнних жеребцiв на парування. Вiн
довго дивився в сiльрадi якiсь списки, запитував принишклого писаря й
мовчазного, приголомшеного голову, а потiм з трьома партiйцями ходив по
хатах.
Каррота з Гвоздьовим пiшла на хутори, i Нестеренко квапився покiнчити з
Козiївкою. Вiн швидко приводив до сiльради заручника i поспiшно вертався
по iнших. Уже п'ять заручнчкiв стояло коло ганку серед загону комунарiв.
Стояли вони насупленi й мовчазнi. Нi одним словом не озвався нiхто з них
до партiйцiв, i в їхнiх бородатих лицях годi було прочитати жах,
здивування чи розпач. Стояли, не ворушачись, не переступаючи з ноги на
ногу, мов дожидали начальства, що розпiкатиме їх за неплаченi податки, за
свавiльнi поруби в державному лiсi, за випас на панському полi. Горобенко
намагався не дивитись на них. Вiн розлiгся на шпоришу в затiнку пiд стiною
сiльради, поклав поруч себе кавалерiйську рушницю й заходився крутити
цигарку. Але тремтiли пальцi, висипався на шкуратянку тютюн, i тоненький
цигарковий папiр корчився пiд пучками, не хотiв скручуватись у дудочку. У
грудях росло невпокоєння, тиснуло на серце й муляло в животi.

"Що за чорт! Я хвилююсь бiльше, анiж цi заручники", - подумав Горобенко
i тодi вже не мiг подолати себе.
"Майдан перед сiльрадою й вулицi спорожнiли. Тiльки вiддалiк коло тину
в остраху застигла блiда молодиця. Вона пригорнула скарлюченими руками до
своєї спiдницi двох заплаканих дiтей, мов боялась, що їх однiмуть у неї, i
вперлась у тин. Десь на дальнiй вулицi несамовито кричала якась жiнка. Той
крик був такий розпачливий, а очi в цiєї молодицi такi наляканi, що
здавалось, нiби то кричить i дивиться жахливими очима одна ця молодиця з
дiтьми, а той крик - то страшна луна, що б'ється об стiнку на дальнiй
вулицi й крає Горобенковi серце. Ах, цей крик, вiд якого тремтять руки й
перевертається колесо в грудях! Ну, хай би цi дядьки теж кричали! Хай би
дряпались, кусались, бились, тiкали! Тодi б усе якось розв'язалось само
собою. I цей ще Нестеренко, як навмисне, зволiкає _з тим шостим... Хоч би
вже швидше!

Горобенко безнастанно затягувався цигаркою, а непокоєння в грудях
росло, пiдпирало пiд саме горло. Одної цигарки було мало. Горобенко
скрутив зараз же другу. Сонце мирно кидало на майдан перед сiльрадою жмути
свiтла й тепла. Немов нiчого особливого не трапилось i нiчого
надзвичайного не буде. Прiло чоло й шия, на губи стiкали солонуватi
краплини брудного поту. А заручники з непокритими головами стояли пiд
самим сонцем i не затулялись вiд нього. I вiд цiєї зовнiшньої мирностi й
звичайностi ставало Горобенковi моторошно. Вiн тоскно подумав: "Так, це не
стрiлянина з бандою в лiсi. Це не вiйна зо всiма її вiдразами. Це... - I
раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово - "розправитись". Саме це
воно. Наближається те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно
страшне! - Їх розстрiляють... - Горобенко боязко запитав себе: - Хто?.." -
Але вiдповiдi не треба. Це ж ясно - хто має розстрiлювати...

На майдан вийшов iз волосної пошти миловидий, з чорними довгими вусами
поштовик. Вiн заклав за шнурований пасок руки й спокiйно поглядав по
сторонах. Йому набридли поштовi справи з неможливими серпневими мухами в
маленькiй кiмнатi пошти, i вiн вийшов передихнути.
Горобенко дивився на його бiленьку охайну сорочку, велике чоло без
зморщок пiд чорним зачесаним набiк волоссям, i нараз спало на думку:
"Щасливий! Йому не треба нiкого вести, нiкого вартувати... - Горобенко
закрив на мить очi й зморщив до брiв чоло. - Мiняються влади, приходять
денiкiнцi, приходять червонi, потiм банди, потiм знову червонi, але то не
обходить його. Вiн штемпелює листи, продає марки, записує зрiдка перекази,
видає решту, а надвечiр iде купатись до Ворскли. Його нiяка влада не
чiпає, i вiн збоку спостерiгає собi подiї, наче читає в столичних газетах
вiддiл кримiнальної хронiки. I його життя - то тиха затока серед шторму
революцiї. Щасливий поштовик!" - I, як хлопчиковi, нишком захотiлось
Горобенковi пiти з поштовиком до його хати, випити з ним шклянку чаю з
малиною...
...З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як вiн на гiтарi грає?..

Нi. Те, що має статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю,
купується кров'ю, добувається смертю. Це новий, негласний суворий закон,
якого не обiйти. Ти ж сам знаєш це. К чорту ж усякi нерви й легкодухiсть!
З вулицi, збиваючи куряву, поспiшно привели шостого. З-за пазухи
розхристаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мiдний хрестик.
В густiй, чорно-рудуватiй, як мох, бородi заплуталась соломинка, маленькi
гострi зiньки пiд скiсними повiками полохливо бiгали по партiйцях, як
зацькованi мишi. Але, коли став вiн поруч iнших заручникiв, одразу ж
заспокоївся й зiв'яв, мов повернувся додому пiсля халепи.
Нестеренко видимо квапився. Вiн наспiх перебалакав iз Попельначенком,
забiг до сiльради й за хвилину збiг назад спорохнявiлими схiдцями.
Роздiлив на двi частини загiн комунарiв, востаннє ще раз промовив щось до
Попельначенка i тодi звернувся до заручникiв:
- Ну, двигайся!
Дядьки, як автомати, покiрно рушили.
Це все промайнуло надзвичайно швидко, i, як вiн опинився в тому вiддiлi
комунарiв, що вiв за село заручникiв i чому саме вiн iшов поруч того
шостого з мiдним хрестом, Горобенко не пам'ятав i не здавав собi справи.
Вiн тримав на ременi рушницю й намагався йти в одну ногу з переднiм.
Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевiльний
жiночий крик:
- Ой, рятуйте!.. Матiнко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, боже ж
мiй!..

Вулицею бiгла простоволоса жiнка й розмахувала над головою руками. Дико
й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повiтрi
незримi нитки. Її лемент дряпав уже i по конвою. Переднiй перед Горобенком
переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але
заручники були спокiйнi, немов i не чули тих зойкiв. А жiнка вже
наздоганяла загiн. Рвала на собi волосся й голосила, як над покiйником.

- Ой, що ж менi робити!.. Ой, голiвонько ж моя пропаща!..
Шостий заручник нарештi обернувся до неї. Промовив хрипко, але цiлком
спокiйно:

- Iди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а вiзьми в Карпа
десять пудiв пшеницi, що перед Великоднем позичав...
Чи довго, чи недовго йшли - Горобенко не знав. Було узлiсся невеликого
гаю. Їх порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два
кроки один вiд одного. Потiм одiйшов назад, одсунув далеко на потилицю
кубанку я вийняв iз кишенi великого годинника-цибулю.
- П'ятнадцять минут даю вам ще сроку... Можете молитись, спiвати,
прощатись - як там кому... - Нестеренко недобре посмiхнувся i пройшов
уздовж заручникiв.

Горобенко не дивився на них. Вiн утопив у землю очi й скулився.
Щось важке навалилось на повiки, i страшенно свербить тiм'я.
Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тiм'я!.. Але Горобенко не
рухався. Стояв застиглий i безвладний, буцiмто не заручникiв мають зараз
розстрiлювати, а його.

Нестеренко поволi, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядькiв
i тримав на витягнутiй долонi годинника.
- Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну.
Не молились i не прощались заручники. Стояли, мов зачарованi, мовчки й
непорушне. I вiд їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.

Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника.
- Восiм минут iще...
Зненацька до Нестеренка пiдбiг вiдкiлясь схвильований Дробот i
зашепотiв на вухо. Вiд хвилювання голос йому був рiзкий, i було чути його
шепiт:
- Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Вiддiл стенувся
i обернувся до рiчки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу:

- За мною!..
Пробiгли небагато - до пiщаних кучугур за лозами. Комунари збились
докупи й пильно вдивлялись уперед. В долинi, вигинаючись на всi боки,
полiзла за далекi лiси Ворскла. Через брiд справдi переходило, не
поспiшаючи, якесь стовпище.

Нестеренко пiдкинув до чола "цейса".
- Корови переходять, i бiльше нiчого?.. Тоже ще - панiку пiднiмать!.. -
кинув роздратовано Дроботовi i рвучко метнувся до узлiсся.
- За мною!
Горобенко вискочив з iншими за лози. Вiн глянув тремтяче на узлiсся i
став. Там, пiд гаєм, стояли засудженi заручники на тих самих мiсцях, у тих
самих позах... Там, пiд гаєм, нерухомо стояло шiсть засуджених, як шiсть
живих смертей.

Тепер не ладнались комунари в шерег. Бiгли щодуху навпростець, наче
боялись, що заручники зараз зiрвуться з мiсця й безповоротно втечуть.
Хтось, не добiгаючи, вистрiлив, i ту ж мить за ним безладно запахкали
пострiли. Тодi Горобенко побачив, як крайнiй у сiрому пiджацi дико
заревiв, стрибнув у бiк i розляпано побiг до гаю... Хтось упав там.
Закричали ще два. I ось один розпатланий з розчепiреними руками бiжить
просто на партiйцiв. Горобенко висадив усю обойму. Вiн прожогом цокнув ще
раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... I тодi
нараз вiн ясно побачив перед себе:
...Великi, роздертi жахом очi. На сорочцi вiд бiгу телiпається мiдний
хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав...
Горобенко спинився, вхопився за цiвку - мушка обдерла пальця -
розмахнувся щосили i щiльно заплющив очi...
Тоненько хруснуло попереду i захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенковi
по руцi. Вiн випустив цiвку з рук i глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним
черепом, як опудало, лунко гупнув на землю...
З бокiв пахкали пострiли.
Горобенко помалу обернувся, перевiв дихання й подався навмання.
Вiн не чув уже позаду нi крикiв, нi стогонiв, нi Несторенкової команди.
Стало одразу порожньо всерединi i навiть по-особливому легко.
Тiльки сонце пече в потилицю i свербить тiм'я. Вiн кинув на пiсок
кашкета й тiльки-но хотiв застромити в чуба пальцi, як очi впали на
червону плямочку.

- Кров!..
Рука затремтiла, й вишнева краплинка блиснула на сонцi. Посмiхнулась
сонцевi.

I тодi зненацька сильно-сильно в пам'ятi промайнуло занадто виразне,
мов зараз усе те сталось:
...Скривавлена сорочка Надина i на простирадлi iржава краплинка...
Надина кров! Непорочна, чиста дiвоча кров... Було тужно за тим, що не
стало чогось без вороття, що набезвiк розiрвано вiнок, i було до слiз
радiсно, що народилось щось нове, щось дуже iнтимне, щось нерозлучне,
рiдне...
Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину кровi, утер з лиця
рукавом пiт i закинув догори голову.
А вгорi, високо над землею пливли кудись у безкiнечну далечiнь блакитнi
тераси спокiйного, безхмарного українського неба.

Київ, травень 1926 - березень 1927
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2018 <META> Все права защищены