/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/SU/UKRAINA/ANTONENKO_DAVIDOVICH/slovo_ma.txt Библиотека на Meta.Ua Слово матерi
<META>
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Библиотека
Библиотека
Попробуй новую версию Библиотеки!
http://testlib.meta.ua/
Онлайн переводчик
поменять

Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi



------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------


Якби ви знали, паничi...
_Тарас Шевченко_


Це оповiдання я почув вiд одного пенсiонера. Як i я, вiн зайшов
ненадовго до нашого спiльного знайомого, начальника цеху великого
київського заводу, де вони вдвох попрацювали десь близько тридцяти рокiв.
Зацiкавившись темою нащої розмови, вiн затримався. Ми говорили про стиляг,
про бешкетникiв, про тих молодикiв, у яких через надмiрне захоплення
футболом голова часом вiдстає в своєму розвитку вiд нiг. Господиня,
подаючи нам склянки з чаєм, вставила i своє слово, скаржачись, що нашим
дiтям часто бракує належної пошани до батькiв, що вони не слухаються i
слово матерi вже мають за нiщо. Тут господиня скоса глянула на своїх
принишклих синiв, старшого Юрка i першокласника Михайлика, якi готували за
окремим столом уроки. Видимо, перед цим у неї була з ними крута розмова,
бо хлопцi, хоч i удавали, що ретельно читають пiдручники, проте в той же
час уважно прислухалися до розмови дорослих.
Новий гiсть довго сидiв мовчки й лиш слухав iнших, але, коли господиня
сказала про слово матерi, його очi дивно заграли, i вiн повернувся до
вiкна, за яким уже густiшав присмерк раннього осiннього вечора й журно
трiпотiло на деревах останнє листя. Якийсь час вiн сидiв замислений, нiби
вдивляючись у невидиму iншим далечiнь, що простягалась десь за деревами й
будiвлями, потiм тихо застукотiв пучками по скатерцi i пiдпер рукою
насуплене, мов обважнiле вiд думок чоло.
- Так-так... слово матерi...- тихо промовив вiн сам до себе. Потiм
одхилився на спинку стiльця i повагом почав оповiдати.
Мiй батько був простий сiльський коваль. Вiн був малописьменний, його
шкарубка вiд молота й усякого залiза рука могла написати, та й то з
великим напруженням, тiльки своє iм'я i прiзвище, але друковане вiн читав
непогано. I це, мабуть, тому, що читав вiн тiльки одну книгу, яка була в
нас у хатi i яку вiн знав майже всю напам'ять. То був "Кобзар" Тараса
Шевченка. Чи батьковi не доводилось читати нiчого iншого, чи, може,
Шевченкова поезiя, тяжке життя i сама непокiрна постать бунтiвничого
Тараса справили на нього таке велике враження, але "Кобзар" був для батька
все. Вiн заступав йому i тi божественнi книжки - всякi бiблiї та "житiя",
якi нiколи не водилися в нашiй хатi, i iсторiю, i енциклопедiю. Чи йому
тяжко стане на душi, чи невдача яка, чи просто в недiлю на дозвiллi -
розгорне вiн, бувало, свого "Кобзаря" i завжди знайде там i розвагу, i
раду, i пiдтримку. Батько запевняв, що, коли б усi люди прочитали та
вдумались у "Кобзаря", тодi на свiтi настав би той благословенний час, про
який сказав Шевченко:
I на оновленiй землi

Врага не буде, супостата,

А буде син, i буде мати,

I будуть люди на землi.
Люди! А не пани, пiдпанки та всякi посiпаки, яких батько i за людей не
вважав. Вiн так i казав, бувало: "Ну й багато ж людей на ярмарок
з'їхалось, а панiв так, що й не видати нi одного".
Батько був роботящий, любив i шанував працю, добре знався на своєму
ковальському дiлi, а як треба, то мiг i за слюсаря впоратись. Любив вiн
усякi нескладнi механiзми i сам своїм розумом доходив, що в них i до чого.
Нашому сiльському вчителевi вiн розiбрав i склав зiпсованого стiнного
годинника, i той знову почав махати маятником i видзвонювати час; паничевi
з помiщицького маєтку, чи, пак, економiї, як тодi звали, склепав
поламаного велосипеда. Одне слово, про батькову кузню йшла гучна слава на
всю округу, i якби не сумлiння та гордiсть, що ними визначався батько, вiн
мiг би збити грошенят i жити в достатку. Та батько на зайвину не ласився.
З людей у кузнi брав поцiнно, "по-божому", як казали тодi, а якщо кого
нужда допече й злиднi обсядуть, то й так, за спасибi, зробить. Перед
паном, попом i урядником шапки не ламав, поводився незалежно, бо знав собi
цiну.
Такою ж була i моя мати, яку батько взяв iз бiдного, але гордого роду.
В усьому вона була до пари, не дорiкала, коли випадали нестатки, i не
пишалася, коли в хатi заводилась яка зайва копiйчина. Була розсудлива, не
по лiтах поважна i статечна. От тiльки щодо церкви вони не зiйшлись трохи:
батьковi було байдуже - чи є та церква, чи нема, а мати не пропускала
жодної недiлi, щоб не пiти на службу божу. Навертала вона до церкви й
мене, i я часто бачив, як зворушували її в церквi малозрозумiлi
божественнi слова з "святого письма". Слухаючи їх, вона тяжко зiтхала i не
раз витирала мережаним рукавом свої очi. Точнiсiнько так само її
розчулювала й доля Шевчснкової Катерини, яку батько не раз читав їй з
"Кобзаря".
Але одного разу вона дуже посварилася з батьком. Сталось це через мене.
Я саме закiнчив нашу церковно-парафiяльну школу, i треба було думати, куди
мене далi поставити - чи в кузню до ковальства привчатись, чи в пастушки
овець або телят пасти. I заманулось батьковi повезти мене до мiста,
вiддати в гiмназiю. Щоправда, гiмназiя була не про нас, "репаних", там
учились дiти чистiшої породи, як ми, селюки, але чому не спробувати. Читав
я вже прудко, а ще краще вмiв лiчити i лiтери гарно виводив.


Не думаю, щоб татовi закортiло ото зненацька перед панами заноситись
своїм ученим сином. Не iнакше, як i це пiдказав йому Шевченкiв "Кобзар",
бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на словах:
Не дурiте самi себе,

Учiться, читайте,

I чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь...
Я був тодi в батькiв одинак, то чи ж дивно, що матерi на саму думку про
розлуку зi мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й iнше. Мати була
старосвiтська жiнка, мiцно держалась старовини й боялась усякої новизни, а
надто всього "городського". Город, де повнiсiнько панства й усяких
пройдисвiтiв та злодiїв, видавався їй проклятим мiсцем, де, куди не
ступиш, скрiзь або спокуса, або розпуста на тебе чигає. Ну, як то вiддати
єдину любу дитину в такий Вавiлон, та ще в науку, де самi паничi вчаться!
Нiколи вона нi в чому не перечила батьковi, а тут назвала його Iродом,
що сказився i до рiдної дитини жалю не має. Але батько затявся i стояв на
своєму - свiт синовi розкрити, вивчити на механiка, а то й на iнженера.
Набiдкалась, наплакалась мати, та хоч як їй гiрко було, а мусила
скоритись: батько - голова сiм'ї, споконвiку так заведено.
Батько й сам би хотiв переїхати до мiста. Там би вiн iз своїми вмiлими
руками не пропав, а до городської механiки, де є залiзниця, паровий млин i
всякi майстернi, не рiвнятись сiльськiй кузнi. Як на те в нього сталася
прикра сутичка з нашим помiщиком. Панок це був задрипаний - в боргах, як у
реп'яхах, але пихатий, шкiдливий i мстивий.
Навеснi в батьковiй кузнi й так завiзно, а тут ще чорт пана принiс з
поламаною бричкою. Батько був заклопотаний, на пана й не глянув. А той
розприндився, кричить, щоб йому негайно бричку одремонтувати. Та не на
того наскочив! Батько не любив, щоб на нього нукали, отож, поки не
вдовольнив селян, вiн до панської брички й не пiдiйшов.
З'їв пан вiд батька облизни, мусив чекати своєї черги, але й батьковi
це так не минулося.
Почав ображений панок нашiптувати становому на батька всячину. I
бунтiвник, мовляв, коваль, i мужикiв проти помiщикiв та начальства
пiдбурює, i нелегальщину передержує. .Так нацькував станового, що той сам
з двома урядниками йалетiв незабаром до нас. Трусили вони в кузнi, i в
материнiй скринi, навiть на горище лазили. Нiчого вони, звiсно, не знайшли
в нас, тiльки "Кобзаря" забрали. Нагримали, налякали та й поїхали з двору.
Проте, якщо такi гостi завiтали раз до хати, добра не жди - можуть
унадитись. Якби не мати, то батько того ж лiта спродався б i переїхав до
мiста, бо вже йому не свiтило тепер на селi. Але мати - нiзащо. Щоб ото
продати дiдову хату, покинути своє село й пуститись свiт за очi в той
осоружний город? Та краще пiд тином умерти, аби серед своїх людей!.. I тут
уже батько мусив пiддатись i поступитись перед волею матерi.
Але мене до мiста таки повiз. Вступнi iспити я склав краще за паничiв,
i мене, на диво батьковi й самому менi, прийняли до гiмназiї. Купив менi
батько синього гiмназичного кашкета, набрав сукна, яке подешевше, i
замовив кравцевi форменi костюм i шинелю до п'ят - "на вирiст". Улаштував
мене на квартирi в одного ремiсника, погладив мозолястою, загрубiлою
долонею по моїй стриженiй головi i сказав на прощання:
- Ну, ти ж тут, Iване, гляди, не балуйся...
З тим i поїхав назад.
Дико й сумно здалося менi попервах без батькiв у мiстi, серед чужих
людей, а надто в тiй гiмназiї. Смiялися з мене учнi за моє прiзвище -
Сметана й продражнили "Сметана без сиру", кепкували й учителi з моєї
української вимови. Але вчився я добре i, якби не те моє гекання, окання
та м'яка вимова, був би я першим учнем у класi.
По десять разiв поспiль загадував менi вчитель росiйської мови голосно
на весь клас повторювати, як скоромовку: "гетман, а не гетьман", "вада, а
не вода", поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з похвальним
листом i сам на пiдводi з базару приїхав до батькiв на лiтнi канiкули.
Батько був у кузнi, а мати поралась бiля печi. Коли я одчинив дверi й
переступив порiг, мати саме засувала рогачем чавуна в пiч. Чи то, щоб
похвалитись матерi своєю вченiстю, чи з пустощiв дитячих я привiтав її
"по-городському":
- Бонжур, мамаша! Как поживаєте? Что нового й все такое прочее?
Матерi аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко
розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв не
я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гiмназичну форму дорогий
дитячий образ її сина.
- Зто я, маменька... Не смущайтесь...- промовив я, починаючи сам
нiяковiти пiд тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.
- Та як же менi, сину, не смутитися,- не второпала мати моєї вченої
мови,- коли тебе в городi он уже як образували!..
Мати скрушно похитала головою i з таким жалем подивилася, наче мене
тяжко покалiчили на все життя. Бачу, тут уже не до жартiв. Виходить, я
передав, як то кажуть, кутi меду. Глипнув я спiдлоба на матiр, а їй з очей
- кап сльоза, кап друга, а далi як заплаче, як застогне моя матгнка, наче
ховає мене... Тут уже я не витримав, кинувся до неї, схилив низько голову
i, не смiючи пiдвести очей, прошепотiв:
- Простiть менi, мамо, я бiльше так нiколи не буду... Вiдколи на
мiському базарi якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матерi пiвмiшка
яблук, а другого разу крамар обмахлював її аж на вiсiмдесят копiйок, вона
не терпiла мiста, де кожний чоловiк видавався їй якщо не паном, то
злодiєм. Не любила вона й коли хто перед паном чи урядником у мовi на
"городськi слова" ламався.
Проте, коли одного разу пiд жнива переходили через наше село кудись у
Таврiю заробiтчани, мати охоче пустила їх до хати ночувати. Були вони всi
в лаптях та сермягах, говорили подiбно до городської мови, цебто
по-росiйському, та мати їх добре пригостила вечерею, а рано-вранцi спекла
їм на дорогу хлiб i, прощаючись, одрiзала чималий шматок сала. Довго
дивилась вона на шлях услiд їм i спiвчутливо хитала головою. То були
подорожнi, простi, як i ми, люди, бiдаки-селяни з дальньої росiйської
сторони.
Мати простила. I я справдi нiколи вже так не викаблучу-вався нi перед
односельцями, нi перед батьком, нi, поготiв, перед нею. Але тих моїх
привiтальних слiв, що вразили її тодi в саме серце, вона не забула до
смертi. Проте i вмерла вона невдовзi пiсля того.
На зимовi канiкули я знову приїхав додому. Та цього разу я не впiзнав
нашої хати. Заходило рiздво, всi люди в себе по хатах сидять, готуються до
свят, тiльки в нашiй хатi куди не глянь - рейвах страшенний i чужi жiнки,
як у заїздi, товчуться та зiтхають. Лежить моя мати на полу простоволоса,
без очiпка, i мечеться, блiда як крейда. Батька нема. Як потiм уже я
довiдався, вiн позичив у сусiди конi i зрання чимдуж погнав до фельдшера у
волосне село. Збентежений i вражений, оглянувся я довкола i побачив
колиску, прив'язану до сволока, якої в нашiй хатi досi не було. Я
здивовано зазирнув у неї здаля, коли це раптом там щось чмихнуло й
заверещало. Це була моя сестричка, яку мати породила вчора, пiсля чого й
занедужала так. Колись, як був я ще зовсiм малий, менi так хотiлося, щоб у
хатi до пари менi був братик або сестричка, але тепер -менi було не до
неї. Матерi ставало дедалi гiрше. На крик немовляти мати немовби
прокинулась вiд бентежного сну. Вона пiдвелася на лiктях, розплющила
змученi очi i - побачила мене.
- А я все кличу тебе, Iвасику... Де ти був? - прошепотiла вона
засмаглими вустами, видимо, ще марячи.- Пiдiйди ближче, сину...
Потерпаючи вiд незрозумiлого менi страху, що нараз пойняв мене всього,
я тихо пiдiйшов. Мати поклала менi на голову гарячу, аж пашiло вiд неї,
руку i уривчасто дихала. їй, мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину
помовчала, збираючи останнi сили, i спрагло, як риба на березi, ковтаючи
розкритим ротом повiтря, строго проказала:
- З панами, сину, не водись, з багатими не знайся, горнись не до тих,
що...- мати не доказала, але я збагнув, про кого вона хотiла сказати.-
Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей...
Мати здригнулась i замовкла. Рука її безсило скотилась з моєї голови i
важко впала на постiль.
- Оце моє тобi останнє слово...
Мати тихо застогнала i важко зiтхнула.
В хатi заворушилися жiнки, мене завели до сусiдiв, i бiльше я вже не
чув своєї матерi.
Коли пiзно ввечерi батько привiв мене додому, мати лежала в трунi на
столi, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очiпку, в чорнiй
керсетцi, в якiй завжди ходила до церкви, i в бiлiй мережанiй сорочцi.
Лежала вона спокiйно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по важкiй
роботi, а над нею сiльський дяк гугняво читав псалтиря. Та це вже була не
моя лагiдна i строга, як треба, матуся, а щось iнше, нетутешнє, до чого
вже не можна було пiдiйти приголубитись, з чим навiть боязко було б
лишитися самому в хатi.
Це я надто гостро вiдчув третього дня, коли перед тим, як накриють
труну вiком, батько вiдвiв мене востаннє попрощатися з матiр'ю. Я з
острахом поцiлував тверду й холодну, як кригу, материну руку i жахнувся.
Нi, це була не матуся, така тепла, нiжна й чула! Щось розмежувало й
вiдгородило мене з батьком вiд тої нашої матусi - чи пiп у чорних ризах та
дяк з пiвчими, чи сама невблаганна смерть, що послала їх забрати вiд нас
матусю.
Дивно i страшно було дивитись на горбик чорної перекопаної землi, що
скоро пiднiсся над бiлою пеленою снiгу на кладовищi... I тодi раптом
пригадались менi останнi материнi слова, нiби це з своєї свiжої могили
вона ще раз прошепотiла їх менi:
- З панами не водись, з багатими не знайся, горнись, сину, до простих,
до роботящих людей...
Та все на свiтi минає, все помалу забувається, забув згодом i я про
свою страшну втрату, стерлись у пам'ятi й тi материнi слова...
Батько ближчої ж весни переїхав до мiста, де я вчився, i стали ми жити
тепер сиротами втрьох; батько я i маленька сестричка Настя, що лишилась
пiсля смертi матерi, як жива згадка про нашу незагоєну рану.
Хоч як журився батько по матерi, хоч як шанував її пам'ять, та мусив
оженитися вдруге. Треба ж комусь лад у квартирi дати, коли вiн на роботi,
треба Настю доглядати та й мене нагодувати i обшити. Взяв батько
городську, бо, як виїхав iз села, так i слiд за ним туди запався.
Мачуха була з простих, видати, незлостива, сумирна жiнка, сама вже
вдова. Дiтей у неї не було, тим-то ми з Настею не мали причини
ремствувати, що вона, обдiляючи, кривдить нас. Та й батько, якби дiзнався,
не потерпiв би того. Як i мати колись, вона пильнувала, щоб на менi була
чиста та цiла одежа, щоб не був голодний, не скажу, щоб i сварила коли
вона мене, хоч i бувало за що. Та все ж заступити менi рiдної матерi вона
не могла.
Настя не пам'ятала, як пiдросла, нашої матусi, i їй було байдуже, хто в
хатi порядкує. Я ж з першого дня дивився на мачуху вовкувате й через неї
не держався дому. Я не мiг їй простити, що вона посiла в нашiй сiм'ї те
святе мiсце, яке могло належати тiльки матусi.
Надвечiр, вивчивши уроки, - а влiтку цiлий день - я гасав з хлопчаками
по вулицях, ходив на рiчку, в лiс, знав усi околицi нашого мiста, не минав
жодної пожежi, хоч би де вона трапилась. Вчився, як i ранiш, добре,
переходив з класу в клас з похвальними листами, через те, мабуть, i батько
спустив мене з ока i не звертав особливої уваги.
Навiть з вимовою в гiмназiї тепер у мене було гаразд. Хiба що тiльки й
досi не привчив себе казати "вада" або "дарога", бо менi все здавалось, що
люди, якi "акають" там, де на письмi стоїть "о", навмисне штучно
кривляються. Був я в сьомому класi i вже вчив лiтературу, чи
"словеснiсть", як вона в гiмназiї звалася. Я вже не бiгав по вулицях, а
зачитувався вдома Гоголем i Тургенєвим, Сенкевичем i Дюма, навiть роман
Шпiльгагена "Один у полi не воїн" я десь пiдхопив i одним духом прочитав.
Я почав жити нереальним, вимрiяним життям своїх улюблених героїв. Я був
спочатку д'Артаньяном, одним iз мушкетерiв Дюма, далi месником - графом
Монте-Крiсто, перекинувся в нiгiлiста Базарова i остаточно спинився на
Iнсаровi, головному персонажi роману Тургенєва "Напередоднi", що справив
на мене велике враження.
Але мої думки почали крутитись i коло подруг моїх героїв, i я став
замислюватись, намагаючись уявити собi, котра ж iз них усмiхнеться менi в
життi. Чи буде вона помiщицею Одинцовою, яку покохав Базаров, чи
самовiдданою Єленою, що поїхала з Iнсаровим навiть на вiйну - визволяти
Болгарiю, чи лермонтовською княжною Мерi? Всi вони належали до того свiту,
в якому я нiколи не бував та й навряд чи мiг коли доступитись туди. Зо
всiх вiдомих менi досi лiтературних жiночих постатей єдина Шевченкова
Катерина становила виняток, але вона була занадто проста, щоб увiйти в
складну гру моїх перших юнацьких марень. Та й Шевченкiв "Кобзар" менi
давно вже заступили iншi книжки.
I раптом передi мною несподiвано прочинилися дверi в цей вищий свiт,
про який не могли й мрiяти нi мiй батько, колишнiй сiльський коваль, а
тепер простий слюсар невеличкої майстернi, нi покiйна мати, що так
страхалась панiв i всього панського.
До нашого мiста приїхав з Орловської губернiї новий земський начальник.
За тих часiв це було неабияке цабе - дворянин, помiщик, один iз перших на
весь повiт аристократiв. Посерединi навчального року в сьомому класi до
мене на парту посадили його сина, Анемподиста Кузьмiна-Караваєва.
Я б не сказав, що цей юнак був зарозумiлий чванько, як то часто бувало
мiж людьми його породи, та й гнути кирпу йому не було чого. До науки вiн
був не дуже кмiтливий, а тут переїзд на нове мiсце, нова гiмназiя, новi
вимоги, багато пропущено часу. Одне слово, вiн дуже вiдставав вiд нас i,
щоб не лишитись на другий рiк у класi, йому треба було багато
надолужувати. Самi обставини звели його зi мною. 1 вiн раз у раз звертався
до мене по допомогу. Йому слiд би бути навiть не в гiмназiї, а десь у
кадетському корпусi, де вчились самi дворяни, та його батько вважав себе
за лiберала i не вiддав туди сина, хоч за кадетський корпус була
Анемподистова мати, пишна, гордовита панi, та й сам Анемподист. Вiн мрiяв
пiсля гiмназiї одразу податись до кавалерiйського училища, щоб стати коли
не лейб-гусаром, то кавалергардом. Вiн мало цiкавився лiтературою, з якої
йому iмпонував тiльки лермонтовський Печорiн, погано знав iсторiю, з якої
любив тiльки походи Наполеона й перемоги Єрмолова на Кавказi, але зате
йому були вiдомi назви й мундири всiх полкiв гвардiї, знався на породистих
конях i мисливських собаках, добре танцював навiть мазурку й умiв грати в
преферанс.
Вiн був убраний у формений, але дорогого сукна костюм з крохмальним
бiлим комiрцем пiд сiрою блузою i носив добре пошиту касторову, як у
офiцерiв, шинелю. Мов Базаров з Iнсаровим наганяли на нього нудьгу, але
самим мною вiн зацiкавився не тiльки тому, щб в мене можна було списати
домашнє завдання з алгебри чи геометрiї, дiстати характеристику героїв з
"словесностi", але я мiг бути й добрим провiдником по недалеких рiчках та
озерах, знав, де водяться дикi качки або де можна ловити щук на блешню.
Мене теж не могли не зацiкавити акварiум, краєвиди Карлсбада й
Баден-Бадена, де Анемподист устиг уже побувати з батьками та сестрами на
курортах, а головне - справжня мисливська рушниця-двостволка з усiм
мисливським риштунком.
Наступного лiта ми поїдемо вдвох на полювання за мiсто. Я показуватиму,
де качки та бекаси водяться, Анемподист стрiлятиме. Ну, звiсно, вiн дасть
пострiляти й менi. А тепер ми б могли повправлятись, стрiляючи в що-небудь
з маленької рушнички "монте-крiсто", яка теж у нього є.
Все це була велика спокуса, але я не зважувався скористатись з
неодноразових запрошень Анемподиста i прийти самому до його великопанських
покоїв. Я все ж успадкував од батька його гордiсть, i мене стримувала
думка про те, яким приниженим i нужденним виглядатиму я серед багатої
обстановки Кузьмiних-Караваєвих у своєму потертому, старому костюмчику, в
залатаних ботинках.
Та одної травневої суботи, коли ми з Анемподистом вийшли з гiмназiї
пiсля останнього уроку, по вулицi проїхав i спинився неподалеку нас
розкiшний фаетон, запряжений парою рисакiв, i хтось зсередини фаетона
крикнув:
- Анемподисте, сiдай!
В гiмназiї багато говорили - хто пiдлесливо, хто заздро - про
Анемподистового батька Миколу Миколайовича Кузьмiна-Караваєва, який мав у
мiстi великий вплив, але я його досi не бачив. Зараз я збагнув, що це був
вiн. Анемподист пiдбiг до фаетона, сказав щось батьковi, i той одразу ж,
широко загрiбаючи в повiтрi рукою, запросив мене:
- Прошу ласкаво, молодий чоловiче!
Я знiяковiв, але вiдступати було соромно. На розраду собi я тут же
подумав: "Хай позаздрять тепер тi мої однокласники, що вважали мене
нишком'за мужлана, а зараз бачать, 'як мене посаджено поруч самого
Кузьмiна-Караваєва, тодi як Анемподист легко вмостився на передньому
ослiнчику насупроти нас.
Рисаки рушили, i фаетон помчав.
- Так ось вiн який - Ваня Сметанов! - сказав поблажливо Анемподистiв
батько, випадково чи свiдомо перекручуючи моє прiзвище. З чемностi я його
не виправив, сам собi думаючи, що так моє прiзвище звучить навiть краще,
стаючи подiбним до Базарова або гончаровського Марка Волохова. А тим часом
Кузьмiн-Караваєв, злегка, киваючи менi головою, казав далi в тонi тої ж
приязної зверхностi:
- Чув, чув, молодий чоловiче, про вас багато похвального! Про вашi
успiхи, бездоганну поведiнку, мн-да...
Не знаючи, як пiдтримати розмову, я не зовсiм до ладу промовив:
- Дякую, стараюсь, скiльки можу...
На що почув одразу ж схвальний вiдгук:
- Це зо всього видно... Хвалю!
Я густо почервонiв, але тут у розмову вступив Анемподист, повiдомляючи
батька, що до мiста приїхали на гастролi цирк Панкратова i малоросiйська
трупа Саксаганського.
- Чув, чув. Що ж - завтра подивимось цирк,- вiдповiв Кузьмiн-Караваєв,
склавши витягнутi руки на чудернацькому набалдашнику свого цiпка.- Кажуть,
там є чудова наїзниця i навдивовижу спритнi жонглери.
Я утримався щось висловити, бо мене це мало обходило:
в моїй кишенi не було грошей нi на цирк, нi на театр, а просити їх у
батька на розваги я вважав за неможливе. Фаетон круто завернув у широко
розчинену велику залiзну браму i в'їхав на чисте, просторе подвiр'я.
З перших же крокiв у цьому домi мене причмелило багатство, вигадливiсть
й незвичайнiсть обстанови. Менi боязко було йти по лискучiй паркетнiй
пiдлозi, я не знав, чи можна ступати своїми нечищеними ботинками по
дорогих килимах на пiдлозi, i напружено остерiгався, щоб не зачепити та не
розбити який-небудь дрiб'язок невiдомого менi призначення, що - то в
бронзi, то в мармурi, то в порцелянi-пiдступно попадався скрiзь пiд мої
руки. Мабуть, через це вся дальша сцена мого першого знайомства з родиною
Анемподиста пройшла передо мною, як у туманi. Нашвидку замаскувавши своє
обличчя безглуздо-чемною усмiшкою, я незграбно човгав правою ногою,
вiддаючи поклони, i невправно тискав за кiнцi пальцiв простягнутi менi
руки. Тут я одразу ж двiчi сплохував. Перший раз тим, що не поцiлував, як
годилося, бiлої пещеної руки в перснях, яку велично подала менi
Анемподистова мати. Далi, привiтавшись з двома панянками, очевидно,
сестрами Анемподиста, простягнув руку ще й якiйсь гарненькiй дiвчинi, що
саме проходила збоку, несучи порожню карафку. Дiвчина хихикнула й, не
вiдповiдаючи менi на привiтання, шмигнула кудись. Це була покоївка Зiна,
яка знала бiльше за мене правила панського етикету: за ними не годилось
ручкатись з прислугою...
Я вiдчував, що на сестер, а надто на матiр Анемподиста я справив
неприємне враження. Видно було, що мене терплять тут тiльки через те, що я
здiбний, перший учень у класi, але то багато важило тiльки за партою в
гiмназiї, а не в цих покоях, де насамперед цiнували походження, титули й
звання.
Менi хотiлось мерщiй вискочити з цього дому, де мене могла чекати
тiльки зневага, але моя воля була паралiзована. З цього йолопського
становища мене вивела старша Анемподистова сестра Мерi, що вчилась у
шостому класi дiвочої гiмназiї.
- Ви в лаун-тенiс граєте? Де там грати, коли я i назви ще не чув такої
панської забавки!
- Ну, тодi в крокет зiграємо,запропонувала Мерi i владно гукнула: -
Кiтi, Аня - в крокет!
Кiтi була меншою сестрою, другокласницею, Анею ж, виявилось, був
Анемподист - так зменшено звали його в сiм'ї.
Був початок травня, i на посиланому пiском плацику перед верандою в
саду було сухо.
Хоч у крокет я нiколи ще не грав, однак швидко опанував його нехитрi
правила i пiд керiвництвом Мерi, яка великодушно запропонувала бути моїм
партнером, одразу почав робити успiхи. Ми стали обiгрувати байдужого до
такої дитячої гри Анемподиста i азартну маленьку Кiтi, що ревниво стежила
за нашою перевагою.
Ганяючи дерев'яним молотком на довгому держаку жовтi полiрованi кулi з
червоними смугами, я потроху оговтався i почав нишком розглядати панянок.
Маленька гладка Кiтi з пухкими губками, якi вона раз у раз вередливо
закопилювала, менi не подобалась: "Мабуть, злючка й вереда",- подумав я i
бiльше не звертав на неї уваги. Зате вiд старшої, Мерi, я не мiг одiрвати
своїх очей, якi самi, поза моєю волею, тяглись до її стрункої статури,
ясного високого чола, великих зеленавих очей i двох русявих кiс. Вони
лежали їй на спинi, але часто заважали грати, бо, коли Мерi нахилялась,
щоб стукнути молотком кулю, коси спадали їй наперед i, розплiтаючись,
затуляли золотим серпанком її скронi. Одного разу, вiдкидаючи за плече
неслухняну косу, Мерi випадково зачепила кiнчиком її мою щоку.
- Пардон! - перепросила вона мене по-французьки,
'.як то водилось у їхнiй сiм'ї, i винувато глянула на мене. Та, видимо,
почуття блаженства, що пройняло мене всього вiд того легкого дотику до
моєї щоки м'якого дiвочого волосся, розлилось на моєму обличчi. Мерi
здивовано розплющила свої i без того великi очi, пильно вдивляючись у
мене. Потiм, ледве помiтно усмiхнувшись, рiзким рухом низько нахилилась
над кулею. Цiєї маленької сцени не помiтив нi Анемподист, що безжурно
наспiвував собi якийсь бравурний вiйськовий марш, нi Кiтi, боячись
програти, стежила тiльки за кулями. Але мене ця сцена перевернула всього.
Перший раз за все своє навчання в гiмназiї я не вивчив того вечора
урокiв i, якби наступного дня мене спитали з будь-якого предмета, я дiстав
би, на подив учителям i учням, одиницю. Через кiлька днiв з фiзики менi
поставлено не п'ять, як завжди, а чотири, а ще через день здивований
латинiст, докiрливо хитаючи головою, влiпив менi трiйку, хоч мої вiдповiдi
не вартi були й того. Я ступив на похилу площину й почав котитись додолу,
та це мене мало турбувало. Всi мої думки крутились коло Мерi, яку менi
весь час хотiлось бачити i разом iз тим жаско було глянути в її гарнi
зеленi очi. За своєю новою учнiвською звичкою я пробував укласти Мерi в
один iз моїх улюблених жiночих образiв, але цього разу в мене щось нiчого
не виходило. Хто вона, ця дiвчина, що, як сказала б моя покiйна мати,
"зав'язала менi свiт?" Лермонтовська княжна Мерi? Хоч тут i збiгалось її
перероблене з Марiї, як i в Кiтi - з Катерини, iм'я, та менi було ясно, що
на княжну Мерi вона подiбна не бiльше, як я на Печорiна. В нiй не було
нiчого спiльного нi з пушкiнською Тетяною, нi з тургенєвською Єленою, нi з
гончаровською Вiрою. Єдиний лiтературний образ напрошувався менi в
порiвняння: сцена з "Тараса Бульби", де Андрiй, бувши ще київським
бурсаком, продерся в покої панночки-шляхтянки. Та що могло нагадувати в
Мерi ту польську панночку? Нiчого, її можна було прийняти скорше вже за
шведку, норвежку, тiльки не за польку. Говорила вона пiвучою мовою
центральних росiйських губернiй. I в її устах "мая дарога", "хачу халодной
вадьi" менi не здавалось кривлянням, як у iнших. Зате я в її присутностi,
як двi краплi води, скидався на Андрiя Бульбенка, а головне, я почував, що
можу пiти й далi Андрiєвою стежкою, аби хоч трохи пасувати до чарiвної
володарки моїх марень. Я почав соромитись свого убогого вигляду, свого
дому, менi страшно було й подумати - що сталось би, коли б Мерi раптом
спитала мене про моїх батькiв. Старшi Кузьмiни-Караваєви, мабуть, уявляли
собi в загальних рисах моє походження i мiй домашнiй побут, але з
делiкатностi чи не бажаючи зачепити моєї амбiцiї нiколи не заводили мову
на цю дражливу тему. Я був уже близький до того, щоб нишком почати тягти з
дому грошi: ану ж я зустрiну зненацька Мерi i їй забажається з'їсти
морозива або купити квiтiв. Але мачуха була добра господиня i ховала грошi
далеко... А скiльки часу я змарнував, тиняючись коло дiвочої гiмназiї та
сумiжними вулицями - з кволою надiєю хоч здалека побачити увiч свою
мрiю!.. Менi й на думку тепер не спадало наслiдувати мого улюбленого
Iнсарова, що вмiв стояти на сторожi своєї iдеї i цим зачарував Єлену. Де
там! По-перше, в мене не було тодi нi сталих поглядiв, нi глибоких
переконань. Хоч я вже й намацував iдеї з прочитаних книжок, та все те ще
колобродило в страшнiй плутанинi й хаосi, й жодна з iдей ще не встигла
осiсти в моїй нерозважливiй головi. По-друге, тi великi зеленi очi й довгi
русявi коси так заслiпили мене, що я сам ладен був тричi перевернути
всього себе навиворiт, аби хоч трохи вiдповiдати Мерi й її оточенню. Пiд
рiзними вигаданими приводами я добирав способу хоч ненадовго зайти в дiм
Кузьмiних-Караваєвих i, сам не помiчаючи того, унадився туди. Щоб не бути
смiшним хохою, я попросив Анемподиста навчити мене грати в лаун-тенiс, а
далi у преферанс, що той охоче i з великим знанням дiла виконав.
Червонiючи за своє невiгластво, я розпитував його, як годиться поводитись
за столом, у вiтальнi, про що можна починати розмову, а де краще
промовчати. I тут вказiвки Анемподиста дуже допомогли менi. Я знав уже, що
розрiзати пiд час обiду котлети або рибу ножем - розцiнюється у "вищому
свiтi" майже як злочин; простягти, вiтаючись з жiнками, самому руку, а не
чекати, поки її тобi подадуть,- ганьба, а цокаючись чарками з вином, не
можна тримати свою чарку вище вiд жiночої, бо то майже образа: паням треба
конче цiлувати руку, але, боронь боже, поцiлувати руку якiйсь, хоч би й
лiтнiй уже, паннi - страшний скандал! I я тепер шанобливо цiлував
Анемподистовiй матерi, Кале-рiї Олександрiвнi, її напахчену руку i не
помiчав, як не помiчають повiтря в кiмнатi, покоївки Зiни, коли вона
мелькала перед моїми очима.
Одне слово, я швидко й успiшно засвоював вiд Анемподиста ту "свiтську"
премудрiсть, без якої не обiйтись у товариствi порядному джигуновi. Зате
як мало мiг тепер засвоїти вiд мене мiй новий, безжурний вчитель
Анемподист!.. Я стояв уже на межi двiйок i одиниць, без опору поступившись
iншим своїм недавнiм становищем першого учня. Менi навiть знизили оцiнку
за поведiнку, бо я почав курити тютюн i одного разу необережно попався на
вулицi гiмназичному наглядачевi, тримаючи в зубах запалену цигарку.
За столом у Кузьмiних-Караваєвих я почав розбиратись у винах,
вiдрiзняючи якостi мадери вiд, скажiмо, токайського. Загалом менi непогано
повелося в цьому аристократичному домi; от тiльки трохи муляло iнодi те,
що я їм з чужого столу, користуючись чужим, а не купленим за власнi грошi.
Та я ладен був змушувати себе не зважати й на це, аби лиш бути близько
коло неможливої Мерi.
А вона таки справдi була неможлива. Нiхто в домi Кузьмiних-Караваєвих,
навiть Анемподист, i гадки не мав, який гармидер вчинила в моїй душi Мерi.
До мене тут призвичаїлись уже, i я не справляв бiльше сенсацiї своєю
появою. Анемподист прив'язався до мене, наперед смакуючи лiтнi мисливськi
втiхи вдвох зi мною. Вiн по секрету сказав менi, що просив у батька грошi
купити й для мене рушницю i батько погодився дати, в разi Анемподист
перелiзе у восьмий клас. Калерiя Олександрiвна примирилась зi мною, як iз
черговою примхою свого ненаглядного первiстка. Сам Кузьмiн-Караваєв, хоч i
далi тримався свого зверхньо-поблажливого тону до мене, та був не вiд
того, щоб iнодi забавити себе i моєю фiгурою. Вiн любив пореготати, i,
певно, то для того вiн привiз сюди з свого маєтку на Орловщинi дивака
Афоньку i допустив до покоїв нашу сiльську дiвчину Зiну. Проте ця Зiна, що
вже дрбре наламалася в панських покоях, чула своїм нутром моє мужицьке
походження i не поспiшала, як iншим, прислужувати менi за столом. Вона
охоче обминула мене i якою-небудь доброю стравою, та за цим пильнував
Анемподист. Маленька Кiтi не звертала, на мене уваги - вона не мала ще в
родинi голосу, та й для неї я був старший i тому не цiкавий. Iнша рiч -
Мерi.
Вона, безперечно, догадувалась, чого я червонiю при нiй, замовкаю, стаю
як поплутаний. Це її цiкавило i, певно, в якiйсь мiрi тiшило дiвоче
самолюбство. Менi нiколи не випадало лишатися з нею наодинцi, та я був
щасливий i з того, що бачу її близько. Шельмiвська панна навмисне
упиналася в мене своїми зеленими очима, розважаючись з того, що я млiю пiд
її поглядом, а пiймавши раптом на собi мої тужнi закоханi погляди,
здивовано пiдводила брову, немовби запитуючи мене, i ледве помiтно
загадково усмiхалась.
Пiсля таких її вправ я повертався додому як очманiлий. Мачуха, як i
ранiш, закликала мене до столу вечеряти, але мене нудило вiд її борщiв та
каш пiсля маринадiв, салатiв, сирiв, бiфштексiв та бефiв караваєвської
кухнi. Про око я брався за пiдручник, але на розгорнутих сторiнках я,
замiсть лiтер i рисункiв, бачив знову Мерi. Таку загадкову, незрозумiлу i
тому, мабуть, ще бiльш знадну. Мачуха трохи побоювалась мене i нiколи не
розпитувала, де я був i чого так змiнився останнiм часом. Настя допомагала
мачусi по хазяйству, i їй нiколи було чiплятись до мене. Тiльки батько
став турботно, мабуть, не без впливу мачухи, приглядатись до мене, а може,
вже й до нього дiйшли чутки про мiй занепад у класi. В його очах я так
високо видерся в науку, що йому, малописьменному, нiяково було втручатися
в мої учбовi справи. Проте одного вечора вiн наважився мене спитати:
- Ну, як воно в тебе, Iване?..
- Та важкувато щось стало вчитись, тату...- невиразно, щоб менше
брехати, вiдповiв я, не пiдiймаючи вiд книжки очей.
- Та воно конешно... Науку пройти - не сапку склепати!..- погодився
батько i зiтхнув. Трохи помовчавши, вiн сказав: - Ну, вчись же, Iване, та
докажи всiм, що мужицький син може не тiльки хвости волам крутити!
Вiд батькових слiв мене аж пересмикнуло. Якi там хвости, коли я з самим
Кузьмiним-Караваєвим у преферанс граю i з тенiсною ракеткою вправляюся не
гiрше вiд Анемподиста... Проте в батьковому голосi я почув стiльки
невимовного жалю, благання i останньої надiї, що менi стало шкода його.
Того ж вечора я гарячкове взявся надолужувати прогаяне i таки дещо
наздогнав за останнi два тижнi учбового року.
Ми з Анемподистом усе ж перейшли у восьмий клас. Мене перевели - бiльше
з пошани до моїх колишнiх успiхiв, Анемподиста ж - хiба що тiльки з пошани
до його авторитетного батька.
Другого ж дня, як ми закинули подалi свої пiдручники, збувшись нарештi
свого гiмназичного клопоту, Анемподист попросив мене прийти до них увечерi
ранiш. Я, розумiється, не забарився скористатися з запрошення. Подумати
тiльки - цiлих два тижнi я не бачив Мерi!
Виявилось, уся родина Кузьмiннх-Караваєвих збирається сьогоднi в театр,
i Калерiя Олександрiвна та Мерi вже закiнчували туалетну процедуру. Не
знаю, що тодi в лiсi їздохло, але сам Микола Миколайович надумав
подивитись українську трупу Саксаганського, яка давала останню "бенефiсну
виставу". Досi в домi Кузьмiних-Караваєвих про цю трупу не було нiколи й
мови. З тодiшнiх мiських розваг тут вiддавали перевагу тiльки цирку та
кiнематографу. В театрi наперед закуплено окрему ложу, а перед парадним
пiд'їздом у дворi вже перебирали нетерпляче тонкими, як виточеними, ногами
рисаки, запряженi в фаетон. Позад фаетона стояла запряжена
однокiнь-бричка, коло якої порався Афонька, що був у дворi за сторожа,
дроворуба, двiрника, а в разi потреби, й за другого кучера. Та основне
завдання його було, здається, - смiшити панiв, хоч сам вiн нiколи не
смiявся, а лиш зiтхав. Я не раз бачив, як Анемподист, гуляючи зi мною по
двору й, видимо, наслiдуючи свого батька, пiдступав до Афоньки з усякими
безглуздими, заради смiху, питаннями. Спитає, бувало, Анемподист:
- Афонька! Какой губернии Кавказ?
- Чаво? - навмисно перепитує, щоб зволiкти й виграти час, Афонька, i
поволi кидає роботу. Вже одне це викликало звичайно регiт.
- Кавказ, спрашиваю, какой губернии? - удавано суворо питає вдруге
Анемподист, i Афонька неодмiнно засуне брудну п'ятiрню пiд шапку i довго
шкребе там у зарослому, покошлатому волоссi. Нарештi знизує високо
пiднятими вугластими плечима i, дивлячись своїми ясними очима на панича,
каже:
- Да, нетто, барин, нам, сиволапьiм, положено зто знать? Никак -
Тамбовской, а, может, поди, й Воронежской...
Регiт покривав Афоньчинi слова, i довго потiм у панськiй вiтальнi,
смiючись, оповiдали про новий номер Афоньки. В домi Кузьмiних-Караваєвих
усi, навiть покоївка Зiна, вважали Афоньку за пришелепуватого. Однак я
бачив, що вiн тiльки при панах накидав на себе личину дурника,- певно, щоб
вiдмогтись од них; з челяддю i на вулицi вiн говорив розсудливо й поважно.
А взагалi рухався вiн поволi, був самотнiй, мовчазний i трохи, справдi,
дикуватий. Казали, що п'ять рокiв тому в нього на Орловщинi померла жiнка,
яка робила пташницею в панськiй економiї, а за нею скоро й їхня єдина
донька. Пiсля того це й "найшло" на нього. Став неохайний, млявий, забував
потроху не тiльки свiй рiк народження, але й прiзвище та своє iм'я. Заради
поїздки в ролi кучера до театру йому наказано вмитись i трохи
причепуритися, що вiн зробив без усякої охоти.
Зараз вiн сидiв уже на козлах, байдужий - чи їхати до театру, чи на
кладовище.
Микола Миколайович i Калерiя Олександрiвна сiли з дочками у фаетон, а я
з Анемподистом i Зiною, яку взяли до театру носити панам з буфету солодощi
й чай, умостилися в бричцi.
Як тiльки бричка виїхала з двору, Анемподист, що буї" сьогоднi у
прекрасному настрої, почав щипати Зiну, лукаво пiдморгуючи менi прищуленим
оком.
- Та нуте-бо! - смiючись, одводила його руку Зiна.- Воно ж даже
некрасиво получається...
Я був нi в тих нi в сих. Жирування Анемподиста нiяк не пасувало до того
урочистого настрою, який охопив мене вiд думки, що ось-ось я буду сидiти в
театрi близько Мерi. Я знав, що Анемподист нiколи не дозволив би собi
нiчого подiбного з дiвчиною свого кола, тому менi було соромно за нього
перед Зiною i навiть перед Афонькою, хоч той сидiв мовчки, спиною до нас
i, здавалося, нiчого не помiчав. Що ж до Зiни, то я побачив, що їй
подобаються цi брутальнi жарти. Вона хихикала й далi, щоки їй пашiли вiд
задоволення, а гарнi карi оченята раз у раз хитрувато косились на веселого
панича.
Анемподист до того знахабнiв, що, коли ми проїздили якимось
малолюдними, зарослими акацiями провулком, чмокнув Зiну в щоку. Це вже
було занадто навiть для Зiни, i вона, щоб прохолодити якось панича,
скрикнула:
- Пустiть, безсовiснi! Їй-бо, он бариня обернулась i дивляться!..
I по-сiльському так одштовхнула Анемподиста лiктем у груди, що той мало
не випав з брички.
Афонька, не обертаючись, ворухнув правою рукою, нiби хотiв почухати
потилицю, але роздумав i, смикнувши вiжками, гукнув на коня:
- Но, милый! Пошел!..
У театрi було повнiсiнько народу. Але публiка - студенти, молодi
народнi вчителi, ремiсники, мiщани, базарнi перекупки й дрiбний служилий
люд - явно не подобались Калерiї Олександрiвнi.
- Oh mon dieu! Quels paysans, quels parvenus ! - промовила вона до
Миколи Миколайовича, який теж здивовано лупав банькатими очима по сторонах
i не знаходив нiде знайомих облич, крiм кiлькох земських дiловодiв та_
_повiтового ветеринара. Зате я був на сьомому небi. В ложi менi випало
сидiти поруч Мерi. Ще нiколи я не сидiв так близько бiля неї! Коли пiдняли
завiсу й почалась вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас i профiль
Мерi. Я бачив краєчок її високого чола, довгi густi вiї, коси, що спадали
їй з плiч, гарнi, мов рiзьбленi, пальцi, якi тримали програму; менi
здавалось навiть, що я чую її рiвне, спокiйне дихання i нiби вiд нього
легко й приємно пахне якимись не нашими квiтами.
Однак i дiя на сценi з першого ж моменту захопила мене. Я ще нiколи не
бачив українського театру, i все в ньому було для мене нове. Проте в
сюжетi п'єси "Невiльника", яку сьогоднi ставили, я скоро пiзнав Шевченкову
поему "Слiпий". Хоч i тьмяно, але я пам'ятав її з дитячих лiт, коли
слухав, як батько читав "Кобзаря". Старий, чесний Яринин батько, що його
грав бенефiцiант Саксаганський, щире кохання Ярини й її названого брата
Степана, сцена прощання з Степаном перед вiд'їздом його на Сiч - так
зворушили мене, що я довго не мiг оговтатись, коли впала завiса i антракт
повернув мене з далекої козаччини в освiтлену електрикою сучасну залу, де
серед публiки впадали в очi бiлi мундири пристава та кiлькох околодочних
мiської полiцiї.
Калерiя Олександрiвна, яка пiд час дiї раз у раз зверталася до Миколи
Миколайовича, то навiть до Анемподиста:
Je ne comprend pas - qu`est ce qu`il dit - була невдоволена з вистави i
через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами, тiстечками й
цукерками принесла на тацi з буфету Зiна. Миколу Миколайовича не покинув
апетит i тут: вiн зi смаком поїдав бутерброди й тiстечка i, запиваючи
чаєм, дiлився враженням:
- Що ж - артисти непоганi, нiчого не скажеш, але сама п'єса i цей їхнiй
малоросiйський дiалект - страх який примiтив!
Нащо вже Зiнi - i тiй не подобалась вистава. На початку першої дiї вона
стояла коло дверей ложi i iз-за портьєри спостерiгала "кумедiю". Та раптом
вона так голосно пирхнула, що не тiльки я з Мерi, а й Микола Миколайович
здивовано обернулись. Я навiть подумав: невже Анемподист наважився й тут,
за спиною батькiв, повторити свої штуки в бричцi? Та виявилось, що Зiну
розсмiшило iнше:
- Чудно, як ото артисти по-мужицькому разговори балакають! - крiзь смiх
вимовила Зiна i вибiгла в коридор досмiюватись.
Маленьку Кiтi теж смiшили мужицькi слова, якi вона чула тут не тiльки
зi сцени, а й вiд декого з публiки пiд час антрактiв, але вона була
задоволена вже з того, що її також узяли з дорослими до театру, тодi як
могли б лишити й дома. Одна тiльки Мерi мовчала. Вона уважно стежила за
виставою i з цiкавiстю розглядала незвичну їи простувату публiку.
Коли зi сцени полинула в залу пiсня молодого слiпого кобзаря:
I згадав Степан в неволi
Свою Україну.
Нерiдного свого батька
Ще й сестру Ярину,-
по менi наче пройшов електричний струм. Мерi, очевидно, помiтила це i
спитала пошепки:
- А вам, Ваню, певно, дуже подобається це? Що крилося в її запитаннi, я
не встиг добрати, бо саме наближалось трагедiйне розв'язання п'єси, але
вже те, що вона нiчого не сказала на моє запальне ствердження, - видалось
менi за ознаку мовчазної солiдарностi зi мною. Я не мiг припустити, щоб
Мерi не зворушила драма ослiпленого в турецькiй неволi Степана, його
поворот на Україну, де в цю пору розiгнано Сiч i запроваджується
крiпаччина, несподiвана зустрiч засмученої розлукою Ярини з коханим, але
вже слiпим Степаном, i, нарештi, незвичайний їхнiй шлюб.
Коли Степан, Ярина i старий батько стали в кiнцевiй дiї разом з
сiльським натовпом навколiшки й заспiвали:
Дай нам, боже, дай iз неба,

Дай, чого нам бiльше треба,-

Дай нам миру i спокою

Пiд могутньою рукою,-
якiсь спазми стиснули менi горло, i я мало не заридав вiд досi
невiдомого, надмiрно великого почуття. Передо мною був на сценi не тiльки
Степан - колишнiй козак, а тепер слiпий, безпорадний кобзар-жебрак, а враз
постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ, що заступив колись
своїм трупом шлях туркам i татарам i прогримiв своєю звитягою на весь
свiт. Знесилений i кволий, знекровлений i ослiплений, вiн благав собi
навколiшках, простягаючи до байдужого неба руки, тiльки миру i спокою, а
новi - свої й чужi - пани вже готували для нього крiпацтво...
I я вiдчув себе нараз, як i багато, мабуть, хто в залi та на гальорцi,
часткою цього скривдженого, знедоленого народу...
Коли почала тихо. спускатись завiса, в театрi зчинилось щось
неймовiрне. Звiдусiль зiрвалась така буря оплескiв та вигукiв, що Калерiя
Олександрiвна майже зомлiла. Вона злiсно скривилась i затулила пучками
свої тендiтнi вуха. _А_ в залi, й надто на гальорцi, все шаленiло. Глядачi
повставали з мiсць i кричали: "Браво!", "Слава!". Якийсь студент у
вишиванiй сорочцi пiд тужуркою вискочив на крiселко i несамовито горлав:
"Заповiт"! "Заповiт" просимо!" - i до нього, притримуючи пiхви шаблi,
сквапно протискався околодочний наглядач...
Коли вдруге пiдняли завiсу й на сцену вийшли, низько вклоняючись,
Саксаганський з артистами, жар загального пiднесення дiйшов апогею. На
сцену кидали квiти, хтось на гальорцi так розчулився, що почав метати
артистам великi антонiвськi яблука i мало не попав у пiдстрижену "ножиком"
голову пристава, який стояв у першому рядi i настирливо махав комусь рукою
за лаштунки. Кiлька голосiв у залi з рiзних мiсць непевно й розбiжно
почали спiвати "Як умру, то поховайте"...
Заносилось на скандал або демонстрацiю, i в ложi всi повставали, щоб
iти. Пiд цей галас Мерi, пiдводячись з стiльця, спитала мене тихо:
- А ви б згодились стати Степаном, якби я була Яриною?
- Безперечно! - в захватi вiдповiв я, мало не застогнавши вiд
божевiльного щастя, що раптом сповнило моє серце вiд її слiв. Але Мерi
пильно подивилась на мене, примружила очi й усмiхнулась. I я завмер вiд її
посмiшки. Щось хиже, як у кiшки, коли вона схопить мишеня i ось-ось
запустить у його тремтяче м'ясо пазури, блиснуло на мить у зелених очах
Мерi. 1 вона таки запустила свої пазурки глибоко в мою душу.
- А я б... я б нiколи не могла стати отакою "Яриною". Мерi грубо, нiби
копiюючи когось iз дiйових осiб п'єси, вимовила це iм'я, що вже стало менi
дорогим.
- Хiба вам не здається, що це занадто банально? - жбурнула вона менi на
прощання заучену вiд когось фразу, яку я вже не раз чув з її уст, i,
одкинувши рвучким рухом голови свої коси назад, подалась за Анемподистом,
що останнiм виходив iз ложi.
Я навмисне затримався, щоб змiшатися з публiкою i не попастись бiльше
на очi Кузьмiним-Караваєвим.
Менi плюнуто в душу, i саме тодi, коли моя душа в поривi святої
наївностi найбiльше розкрилася перед Мерi. Але i враження вiд вистави було
таке велике, що не могло розвiятись навiть пiсля цiєї образи. Рiзнi,
протилежнi думки й почуття роїлись у моїй головi, i менi треба було як
слiд у всьому розiбратись.
Темними вулицями и провулками я повагом iшов додому, думаючи воднораз i
про Мерi, i про Ярину, i про Степана, i про весь мiн народ...
Отут би вже й поставити крапку i бiльше до Кузьмiних-Караваєвих - нi на
порiг. Та треба було, мабуть, дiстати ще одного доброго стусана, щоб я
остаточно повернувся на те мiсце, де менi й належало бути.
Днiв через три я знову пiшов надвечiр до Кузьмiних-Караваєвих. Не можна
ж бо, справдi, так раптом, без видимої причини зникнути й дати привiд до
всяких пересудiв. Що подумав би Анемподист, який усе ж непогано до мене
ставився? Вiн, безперечно, сприйняв би моє зникнення як бойкот, як
демонстративний осуд його поводження з Зiною, або, ще гiрше, - за скритий
прояв ревнощiв до цiєї гарненької, але бридкої менi пiсля її смiшкiв у
театрi Зiни. Та й самiй Мерi треба було показати, що хай, мовляв, не дуже
заноситься своїми кошачими зеленими очима, якi тепер для мене нiщо перед
незрiвнянною красою душi мужицької Ярини!
Але це треба було передусiм практично довести самому собi - виявити, чи
тi очi ще ваблять мене, чи я вже звiльнився з-пiд їхньої страшної влади.
Я прийшов, як виявилось, дуже до речi, бо Микола Миколайович,
Анемподист i великий аматор преферансу, наш повiтовий полiцейський
справник Слатiн саме сiдали на верандi за ломберний столик, щоб почати
"пульку".
- Ну, ось i четвертого партнера бог послав! - радо вигукнув одягнений у
бiлий, свiжовипрасуваний костюм Микола Миколайович i показав менi за
столиком мiсце насупроти себе.
- Ласкаво прошу!
Хоч грали тут "по маленькiй", тiльки для розваги, i я пiд керiвництвом
Анемподиста опанував уже правила гри i не боявся пошитись у дурнi, але
грати менi не хотiлося нi ранiше, нi тим бiльше тепер. Гра - повiльна,
забарна, а менi так кортiло мерщiй стати до словесного турнiру з Мерi, яку
я зустрiв на схiдцях веранди. Вона усмiхнулась менi пiдкреслено привiтно й
пильно подивилась на моє лице, немовби в театрi нiчого не сталося мiж
нами. Нiж грати в преферанс у таке елегiйно-чудове надвечiр'я, я охотнiше
погодився б навiть постояти мовчки коло Калерiї Олександрiвни, яка в
глибинi веранди, боячись одночасно i сонця, i протягiв, сидiла в плетеному
крiслi й читала черговий французький роман. Я нiколи не бачив у її руках
iнших книжок, i менi здається, що читати все не по-французьки написане,
навiть i росiйську класику - вона вважала за "моветон". Як i завжди, вона
велично простягла менi до поцiлунку руку i попросила покликати Кiтi, яка
вiддалiк на алейцi бавилась у серсо2. Я радо виконав її доручення, IIле це
не врятувало мене вiд картярського столика, де Микола Миколайович уже взяв
iз свiжої колоди карти й урочисто проголосив:
- Вiсiм чирва!
- Пас! - невдоволено буркнув на вiдповiдь хрипким басом огрядний
справник, ворушачи, як прусак, довгими, Хвацько закрученими вгору вусами.
Я бачив його в Кузьмiних-Караваєвих не раз, i, скiльки пам'ятаю, йому
завжди не щастило в карти. Вiн тяжко переживав свої копiйчанi програшi i,
щоб приховати вiд iнших хвилювання, раз у раз вискакував з-за столу й
бiгав до телефону. Вiн дзвонив то до полiцейської управи, то до пожежної
команди, то раптом на вокзал чи, нарештi, в тюрму. Бачачи його перший раз,
можна було подумати, що вiн, обтяжений державними обов'язками, почував
себе в нашому тихому повiтовому мiстi, як на вулканi, весь час
сподiваючись заколотiв, пожеж, катастроф i втеч з тюрми. Вiн i сьогоднi
через пiвгодини вже розпочав свою бiганину до телефону, вiд чого став
Позiхати не тiльки Анемподист, але й сам Микола Миколайович. Про мене ж -
годi й казати. Я ненавидiв його не стiльки за те, що вiн був у повiтi
найвищим полiцейським стовпом (у мене ще не було тодi конфлiктiв з
полiцiєю), скiльки за неможливе затягання гри. Тим-то я дуже зрадiв, Коли
на верандi з'явилась iз самоваром у руках Зiна й почала на великому столi
готувати вечiрнiй чай. Це могло на якийсь час перервати гру, а може, й
зовсiм звiльнити мене вiд неї.
- Вiст! - вигукнув, повернувшись од телефону, заклопотаний справник i
пiднiс руку з жировим королем.
У цей час десь у дворi люто загавкав Рекс i забряжчав ланцюгом, на
якому його тримали вдень. Це був здоровезний, дворовий псяра, гроза
жебракiв, прохачiв i всякого дрiбного люду, що боязко заходив iнодi в
подвiр'я земського начальника. Мабуть, чуючи нюхом мою плебейську породу,
Рекс недолюблював i мене, i незважаючи на мої частi вiдвiдини, завжди
сердито гарчав, тiльки-но з'являлась у дворi моя постать. Зараз вiн
шаленiв од лютi, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого нахабу,
що перся з двору до хвiртки в панський сад. Я саме спасував у картах i
прислухався до собачої гавкотнi, коли хвiртка рипнула i з неї вийшла,
несмiливо озираючись навкруги, сiльська баба. З свого мiсця я перший
побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав'язану вгорi
хустку. Тихо ц обережно переступала вона, як по ковзькiй кризi, по
присипанiй пiском алеї, наближаючись до ганку. Майже нечутно звелася
сходами нагору й стала край веранди. Зiна, побачивши її, впустила з
несподiванки чайнi ложечки на стiл i кинулась їй назустрiч, немовби хотiла
перейняти стару.
- Нiззя. Нiззя сюди, мамо! Iдiть на кухню пiдождите. - Стривай, доню,
менi до панiв треба.
- Та нiззя ж, кажу! - заступила їй дорогу Зiна, червонiючи по самi вуха
за свою матiр.- I як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцiм це вам десь
у селi!..- дорiкала вона старiй i, щоб виправдатись якось перед панами,
обурено висловила здогад: - Це чи не Афонька здуру пустив їх сюди?..
- А в чому, власне, рiч? - спитав, обертаючись на стiльцi, Микола
Миколайович i поклав на стiл, карти.
Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед i низько вклонилася.
- До вашої милостi, паночку,зробiть ласку, пустiть Зiньку...
- То-есть, как зто - сделайте "ласку"? Куда пустить? Зачем?
- Та отож я i кажу: дiвка вже на порi стала, скоро вже й рушники
подавати треба...
- Постой, постой, матушка! Зто какие же "ручники"? - i, обертаючись до
справника, спитав, що означає "на порi". Справник пошепки, оглядаючись
скоса на Калерiю Олександрiвну й Мерi, пояснив це, видимо, якось
по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, i вiн перевiв свої
очi, якi вiд подиву стали ще лупатiшими, на зашарiлу Зiну.
- Пiкантно! А я i гадки не мав...
- Та це ж вони говорять,- втрутилася Зiна, вiдчуваючи щось недобре в
поясненнi справника,- вродi як замiж треба мене видавати...
- Замуж? - не сходив з дива Микола Миколайович.- За кого - замуж?
- Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок...- стрепенулась стара,
зрадiвши, що розмова пiдходить нiби до дiла.
Однак Микола Миколайович i далi не мiг нiяк добрати ладу:
Позволь, матушка! Допустим - замуж, но к чому приплела эти свои
"ручники"? Стара вибачливо усмiхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя
бозна-що лепетало, i повчально промовила:
- Не плетуть їх у нас, паночку, а - тчуть. А потiм сама дiвка їх
вишиває. Закон так велить.
- Це щоб старостам подавати... - вдруге пояснила 3iна, соромливо
потупивши очi.
- Хоть убейте, ничего не понимаю! - знизав плечима Микола Миколайович.
-- "Сначала чтут, а потом вьiшивают! Девка какая-то, старосты почему-то...
И вдобавок утверждает еще, что этого закон требует!.. Вы нонимаете,
Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? - залупав очима на
справника Микола Миколайович i похитав головою...- До чого ж бестолковьiй
народ! Двух слов Связать не может!..
- Нет-с, это не то! - авторитетно заперечив справник i пiдвiвся з
стiльця. Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда
говорил й говорю - этому народу нельзя спуска давать!
Пройшовшись по верандi, щоб трохи прохолонути вiд гнiву, який на нього
наганяла своєю присутнiстю баба-мужичка, справник метнув на неї обурений
погляд i безапеляцiйно сказав:
- Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не
найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!..
Баба потерпала вiд страху, бачачи, як розлютилося начальство.
Адже всi його гнiвнi слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не
розчула, чи не второпала останнiх слiв справника, але звела вгору, як на
молитвi, очi й перехрестилася.
- Матiнко божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селi хто до
чаклування вдавався. Ось хоч i забожусь на тому! То вже, папочку, ви
надарма таку пеню на мене наводите...
- Слышите, слышите! - трiумфуючи, мов пiймав бабу на гарячому,
звернувся до всiх справник, потрясаючи в повiтрi руками. - Врет и не
краснеет! Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за что-то! А ведь я ее,
мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех
держать! - i вiн стиснув мiцно кулака, блиснувшiї масивною обручкою на
волосатiм пальцi.
- А що таке "чаклуни"? - тихо спитала мене збоку Мерi i, почувши мою
вiдповiдь, аж застогнала, регочучи.
Она говорит - "колдуны",- згинаючись од смiху, намагалась пояснити Мерi
справниковi, але той, не розумiючи гаразд причини смiху й невдоволений, що
в розмову лiзуть молодшi, сердито обiрвав її:
- Да я же собственньїми ушами сльїшал только что, как она сказала
"щелкуны", а не "колдуны"!
Вiд цих "щелкунiв-колдунiв" гучно реготав тепер, заплющуючи очi, й сам
Микола Миколайович. Його почала навiть потiшати кумедна Зiньчина мати, i
вiн був не вiд того, щоб його й далi смiшили, та й хотiлося подратувати
Никанора Петровича: вiн ставився до справника трохи iронiчно, вважаючи в
глибинi душi за обмеженого реакцiонера й бурбона. Через те Микола
Миколайович навмисне напустив у свiй голос штучного меду i досить
прихильно спитав стару:
- Так, значить, замуж, матушка? Мн-да... А кто же он, зтот герой
романа? Как его?..
- Нi, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий...
- Уверен, что такой же негодяй, как й все! - перебив бабу справник, що
нiяк не мiг досi очуматись.
- Та вiн же, як i батько його покiйничок - нехай царствує,- бондар, i
добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвiрились...- спробувала було
захистити репутацiю свого майбутнього зятя баба, але справниковi при
останньому бабиному словi урвався терпець, i вiн, забувшись, гаркнув на
бабу:
- Молчать!
Становище набирало небажаної гостроти, i Зiна вирiшила сама перепросити
перед справником за свою недотепу-матiр.
- Звинiть їм, пожалуйста! Вони, як необразованi, темнi, сказать, то
нiякого обхожденiя не iмiють...- i до матерi: - I чого ви, мамо, з своїм
Данилом лiзете, даже не понiмаю!
- Но тебе-то зтот Данило нравится? - спитав Зiну Микола Миколайович,
бажаючи повернути на смiшне.
- Нужнi вони менi з тим Данилом! - образливо закопилила губу Зiна.- На
таких Данил у городi й не гляне нiхто!
Я весь час мовчав. Мене не смiшила розмова Зiньчиної матерi з
Кузьмiним-Караваєвим та справником. То були два рiзнi свiти, що нiколи не
могли порозумiтися. Мiж ними була така страшна прiрва, яку годi
переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зiнька, той калiчився
набезвiк. Та як же мiг я опинитись на панському боцi цiєї прiрви, коли
менi годилось би стояти поруч цiєї баби, що так нагадувала i своїм
виглядом, i своєю мовою мою матiр? Це ж вона, моя покiйна мати, сказала
колись менi, як свiй заповiт: з панами не водись, з багатими не знайся...
Як же я мiг переступити через її останнє святе слово?..
Бачачи, як iз Зiньчиної матерi роблять тут посмiховисько, я почував
сором за те, що сидiв за одним столом iз справником та
Кузьмiним-Караваєвим, i водночас обурення. Дух бунтiвничих Базарова й
Волохова, пригашений в менi дворянськими очима Мерi, дух палкого Iнсарова
знову сповнювали мене, але вже не тiльки як уподобанi лiтературнi образи,
а як частина моєї душi. Вони переплiталися мiж собою i виливались у якесь
нове, ще не гаразд усвiдомлене почуття, яке почало клекотiти в менi пiсля
недавньої вистави українського театру.
Я спалахнув i пiдвiвся, коли справник крикнув на бабу "молчать!". Та
цього нiхто не помiтив, бо тодi увага всiх була звернута на нещасну
Зiньчину матiр, що стояла, як на позорищi, серед веранди. З неї смiялися,
кепкували, на неї гримали, ось уже й рiдна донька вiдкинулась од неї i
ладна була зо всiма ганити свою засмучену матiр.
- Бодай же тобi, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому
городi! - сказала тихо стара на останнi зухвалi Зiньчинi слова, а менi аж
мороз пройшов поза шкiрою. "Образувалася"!.. Та це ж достоту слово моєї
матерi, що колись вона з докором сказала менi, як перший раз я приїхав
додому з гiмназiї. I такi ж сльози, як зараз у Зiньчиної матерi, полились
тодi в моєї матусi! Гiркi сльози образи й жалю...
Зневажена, скорботна й похила, пiшла вона схiдцями геть, низько
схиливши голову. I тодi враз щось стиснуло Моє серце. Таж це пiшла назад
од Зiньки на село не тiльки Її мати,- то поверталась до своєї далекої
могилки на сiльському кладовищi i моя матуся. Єдина, неповторна...
Я з грюкотом одсунув стiльця й прожогом кинувся за нею.
- Куди ти? Чекай! - крикнув менi позаду Анемподист. скочивши з мiсця,
та я i сам спинився на першiй сходинцi. Я оглянув їх усiх, починаючи вiд
Мерi, на якiй затримались востаннє мої очi, i з невiдомою менi силою, що
виросла десь у моїх грудях i сама промовляла за мене, сказав:
- Я не можу бути там, де зневажають мiй народ! Цi слова прохопилися в
мене скоромовкою, як заздалегiдь приготована фраза, i вiд хвилювання голос
мiй кумедно зiрвався на словi "народ". Хоч у тому станi я не годен був
нiчого бачити перед собою, але iронiчну посмiшку Мерi я все ж таки
помiтив. I це розв'язало все. Не тямлячи себе, я, захлинаючись, майже
крикнув, мов дав гучного ляпаса:
- Таж ви... ви всi тут не вартi... Не вартi й брудного мужицького нiгтя
цiєї баби!
Позад мене iстерично зойкнула Калерiя Олександрiвна, кричав, розмахуючи
руками, справник: - Ось до чого доводить лiбералiзм!.. - Та мене як
одрубало вiд них.
Коли ми вдвох iз Зiньчиною матiр'ю переходили через двiр, Афонька стояв
коло Рекса, що вже настовбурчив на нас гострi вуха. Афонька зацитькував
пса, звiльна гладячiї його по спинi. Коли ми наблизились, вiн подивився
смутними очима на стару i тяжко зiтхнув:
- Эх, милая! Поди, не легко-то с барами договориться! Я пiдбiг до
Афоньки i мiцно потиснув його зашкарублу, здорову, як у ведмедя, долоню.
Афонька за звичкою пiдняв другу руку почухати пiд шапкою i невиразно, чи
то нiяковiючи, чи виправдовуючись, промимрив:
- Чего уж там!.. Это, стало быть,- к примеру, как значит, если понять
человека нужно...
Вiн подався в сутiнках червневого вечора до стайнi, а я з Зiньчиною
матiр'ю вийшов з двору Кузьмiних-Караваєвих...
- От i вся вам казочка! - закiнчив, журно усмiхаючись, гiсть.- Добрих
фей у нiй мало, та де їх було i взяти нам у тi часи, але про всяку
чортiвню, що водилась у тодiшньому життi, я розповiв вам таки багато.
Семикласник Юрко, забувши про закордонний фiльм, якого хотiв сьогоднi
подивитись, i неприготовану алгебру, слухав старого, затаївши дихання. Не
все в цiй розповiдi було йому цiлком зрозумiле, про багато чого вiн почув
сьогоднi вперше, але враження було велике, i вiн, дарма що оповiдання
скiнчилось, ще не мiг зiйти думкою на щось iнше.
- Ну, а як же далi, дядю Ваню? - спитав вiн за хвилину.- У восьмому
класi ви знову сидiли на однiй партi з тим Анемподистом.
- Нi, бiльше я не бачив нi Анемподиста, нi Мерi, нi кого iншого з
їхньої сiм'ї. Чи Кузьмiн-Караваєв дiстав пiдвищення чином, чи з яких iнших
причин, бо саме почалася тодi перша iмперiалiстична вiйна, тiльки
наприкiнцi лiта вся їхня сiм'я виїхала з нашого мiста. Справник Слатiн
лишався в нас i, видимо, щось казав про мене директоровi гiмназiї, бо той
почав пильно приглядатись до мене. Та я знову був першим учнем у класi i
скiнчив гiмназiю з золотою медаллю. Через три роки революцiя, що вибухнула
в нашiй країнi, змела i того Слатiна. Гадаю, що й Кузьмiних-Караваєвих
десь змило теж далеко з нашої землi.
Гiсть пiдвiвся прощатись, але тут його затримав ще на хвилину Михайлик,
який давно вже розв'язав арифметичну задачу i затаївся, нишком слухаючи й
собi оповiдання пенсiонера:
- А чого ж ви, дядю, того справника не вбили? Я б на вашому мiсцi його
з пiстолета або з автомата - рраз i нема!
Гiсть усмiхнувся i погладив Михайлика по головi:
- Сплохував я, виходить, хлопче. Нiчого не скажеш!
Визнаю... Ну та ви, бачу, такi ростете, що не сплохуєте, як буде треба!
Авжеж нi?..
Комментарии
Анонимно
Войти под своим именем


Ник:
Текст сообщения:
Введите код:  

Загрузка...
Поиск:
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2018 <META> Все права защищены